Сьогодні в бурхливому океані буття на українця чекають сотні професійних свят. Серед них є особливе, яке, хочете чи ні, але прирівнюється до свята Дня Незалежності. І по праву! Адже культура, мова, мистецтво – це реальна основа нації. В них сконцентровані етнічні засади, традиції, ментальність, душа і дух народу та, зрештою, кольорова світлина майбуття.

Культура є унікальним всенародним явищем. Працівник цієї галузі – це не професія, а стан творчої душі і справжній воїн світла.

Загляньмо за куліси ковельської районної (і не тільки) народної культури. В будень і свято, зрання і до вечора вони несуть людям радість.

За оцінками фахівців, Ковельщина займає особливе місце за кількістю аматорів сцени у різних жанрах, а ще більше – майстрів прикладного мистецтва. Біля керма цих вагомих здобутків стоїть невтомна, активна та креативна Тетяна Матяшук. Вона завжди у своїй  стихії. Посудіть самі: творчі колективи району беруть участь у багатьох обласних, всеукраїнських і районних фестивалях, звітах, конкурсах та літературно-мистецьких заходах. Ковельчани гордяться тими аматорськими колективами, які носять почесне звання "Народний". Вони є одними із кращих в області. А Тетяна Іванівна в цьому процесі є тим генератором, який заряджає енергією не тільки працівників культури, але й багатьох небайдужих ковельчан, спонукає  до дії, несе промінь світла на вирощену  на культурному полі любов.

Не помилюсь, коли скажу словами Галини Божик, директора централізованої бібліотечної системи, що всі вони, разом із "командиром",  "поціловані Богом в чоло". Немає тут перебільшення ні на йоту. Постав, мій шановний читачу,  перед собою уявні терези і на одну поклади всі сюжети телеканалів із беззмістовними  вбивчими серіалами, низькопробними гумористичними шоу та бурхливими політичними дискусіями, а на іншу – творчі здобутки культурологічної еліти Ковельщини. Немає потреби доказувати, яка шалька терезів схилиться до української душі. Звичайно, перемога буде на боці гвардії від мистецтва, поетичного слова і чаруючої пісні.

Ці нотатки, написані з нагоди урочистостей, приурочених до Дня працівників культури, я вношу у скарбницю вітань із побажаннями нести цей прапор духовності і  далі високо, на благо нашого народу. Радість свята разом із працівниками культури розділили  керівники районної влади. Роман Кульцман, перший заступник голови райдержадміністрації, подякував за плідну співпрацю. "Ковельщина пишається Вами. Будьте перед нами, і завжди з нами", – наголосив він. Свої вітання від імені депутатів та голови районної ради Андрія Броїла передав Олександр Пасинковський, заступник голови районної ради. Найкращим вручили  Почесні грамоти, Подяки та квіти.

"Культура – це єдина галузь, яка формує обличчя нації. Тут випадкових людей не буває", – підкреслила Тетяна Матяшук. Вона подякувала всім за розуміння, підтримку і співпрацю. Побажала творчого натхнення і неспокою. "Можна навчитися будувати, але таланту не навчишся – він народжується. І добре, що всі ми багато років ідемо плече-в-плече – це допомагає творити, діяти і перемагати",  – зазначила Галина Божик. 

Відзначимо і подякуймо працівникам бібліотеки за те, що до свята тут імпровізували сцену, гарно вбрали  в нові шати, естетично витончені і урочисто святкові. Сюди теж вкладено душу, талант і вміння.

Від профспілки подарунок – безпрограшна лотерея. Хто сидів на 25 та 81 місцях, той виграв приз. Зворушило, зацікавило і розвеселило! Ольга  Денисюк із Люблинецької ОТГ нагадала, що педагог на культурній ниві – це скульптор творчої дитини. Тішить, що ОТГ не відділилась від загальної важливої справи – нести культуру в маси.

Напутні слова і мудрі побажання виголошували Галина Йовик, Анатолій Семенюк, Микола Вельма, Іван Оринчак та інші. Щиро привітали організатори свята з ювілеєм присутню на урочистому засіданні начальника управління внутрішньої й інформаційної політики РДА Олену Олексюк.

Гарно в загальний творчий ряд вписалась хореографічна театральна сценка від білашівців.  Важливу  роль в тому, щоб все пройшло злагоджено, творчо і захоплююче, відіграли ведучі Степан Топольський і красуня Інна Вознюк. 

Після радісної, піднесеної теплої хвилі побажань на присутніх чекав ще один дарунок – концерт гурту "Оксамит" Турійського РБК.

Майже дві години ворожили, чарували, чаклували душі ковельчан артисти Турійщини. Шалені оплески, голосне "Браво!" летіло аж до неба. Фінальні пісні зал вітав стоячи. І все це диво –  українська пісня, українська мова і тонка  романтична українська душа.  Тож хай і надалі вони цвітуть на благо нашої держави!

Наш кор.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення Дня працівників культури і аматорів народного мистецтва в Ковельській районній центральній бібліотеці.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Сьогодні в бурхливому океані буття на українця чекають сотні професійних свят. Серед них є особливе, яке, хочете чи ні, але прирівнюється до свята Дня Незалежності. І по праву! Адже культура, мова, мистецтво – це реальна основа нації. В них сконцентровані етнічні засади, традиції, ментальність, душа і дух народу та, зрештою, кольорова світлина майбуття.

Культура є унікальним всенародним явищем. Працівник цієї галузі – це не професія, а стан творчої душі і справжній воїн світла.

Загляньмо за куліси ковельської районної (і не тільки) народної культури. В будень і свято, зрання і до вечора вони несуть людям радість.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.

Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.

Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".

Найближче я познайомився з Володимиром Блаженчуком, коли він змінив на посаді першого секретаря Ковельського міському КПУ Віталія Кривцуна (теж уже покійного). Володимир Іванович був людиною вимогливою, навіть суворою, любив дисципліну і порядок. Водночас  вмів працювати з людьми, прислухався до їх думок, хоч мусив виконувати вказівки "вищих" керівників, які не завжди  були, м'яко кажучи, розумними й далекозорими.

Ніколи не забуду, як у 80-их роках минулого століття в області, у тому числі на Ковельщині, розпочали безкомпромісну боротьбу з "приватновласницькими" настроями серед керівників різного штибу. І бюро обкому партії, і облвиконком, і їх перші керівники, отримавши команду з Києва, рішуче взялися викорінювати в підлеглих їм номенклатурних кадрів "нездоровий" потяг до дачного будівництва.  Це виглядало смішно: якими на той час були ті злощасні дачі? Хатинки на курячих ніжках – інакше не скажеш.

Але наказ є наказ: загін оперуповноважених роз'їхався по містах і райцентрах Волині, щоб перевірити, чи немає, бува, у всілякого роду начальників і начальників садово-городніх  ділянок і будиночків на них. Приїхали ревізори й до Ковеля. Стали з більшовицькою настирливістю шукати "компромат" на Іванів Івановичів та Петрів Петровичів, вимагати документи і копії платіжних документів на будматеріали, виконані роботи і т. д.,  і т. п.

Але й начальники були не ликом шиті: ті, хто мав сяку-таку халабуду, швиденько переписали її на родичів, знайомих, кумів, не розуміючи, чесно кажучи, що відбувається і в чому їх провина. Тим більше, що, знаючи суворість тогочасної партійної дисципліни, намагалися  будуватися чесно, щоб потім не червоніти перед людьми.

Я  "дачі" не мав, але, дивлячись на той "революційний терор", якось зайшов у службовий кабінет до Володимира Блаженчука і, дивлячись йому прямо в очі, сказав:

– Володимире Івановичу! Що ж це робиться? Кому потрібне оте "розкуркулення"? Невже керівник будь-якого рангу не людина і не може мати клаптик землі, не має право разом із сім'єю у вільний час подихати свіжим повітрям? Адже сьогодні він – начальник, а завтра – ніхто. У нас так часто буває. То нехай хоч якусь власність має.

Блаженчук пильно подивився на мене, сумно усміхнувся і сказав:

– В партії, Миколо, накази не обговорюють, а виконують. Є постанова бюро, от і мусимо її виконувати.

Мить помовчавши, додав:

– Я думаю, що ця кампанія скоро закінчиться. Надто вже вона суперечить здоровому глузду.

Так невдовзі і сталося – посади втратили перші керівники області, бо те, що вони творили, не вписувалося у законодавче  поле. Та й інші мали гріхи за собою…

Звичайно, Володимир Блаженчук лібералом не був, та й не міг ним бути – принципи так званого демократичного (а точніше компартійного) централізму цього не дозволяли. Але мислив він по-сучасному, багато зробив для соціально-економічного розвитку Ковельщини, серйозну увагу приділяв вихованню кадрів.

Цінував роботу журналістів, підтримував їх, але при тому особисто вичитував кожен номер газети, яка тоді називалася "Прапор Леніна". Зрештою, він був і моїм "хрещеним батьком" як редактора. У зв'язку з майбутнім виходом на заслужений відпочинок колишнього редактора Василя Бородчука за редакторську посаду у Ковелі, як пізніше я дізнався, розгорнулася боротьба не на жарт.

Але Блаженчук свій вибір зупинив на мені. Можливо, тому, що я марив журналістикою з дитинства, непогано володів пером, а, можливо, з якихось інших причин. Зрештою,  він сам багато читав – і газет та журналів, і книг – як художніх, так і документальних.

Згодом пішов на роботу в Луцьк, де його призначили спочатку завідуючим організаційним відділом обкому КПУ, а пізніше обрали другим секретарем. Він і мене хотів "перетягнути" на роботу в обком партії, але я відповів категоричною відмовою – вважав, що журналіст має працювати за фахом і покликанням.

Хоча я не дуже вникав у таємниці обкомівського  “білого дому", знав, що стосунки Володимира Блаженчука з першим секретарем Леонідом Павленком, якого на Волинь прислав особисто Володимир Щербицький, були не найкращими. Це відчув особисто в 1989 році, коли розпочалася підготовка до перших демократичних виборів Верховної Ради УРСР. Павленкові з подачі вірнопідданих служок хтось подав дурнувату ідею, щоб Вельму висунути кандидатом у нардепи.

Причин на те було кілька. Обком і особисто перший дуже не хотіли, щоб депутатом став головний редактор газети "Волинь" Полікарп Шафета – людина талановита, неперевершений публіцист і прихильник демократичних змін в партії. Кандидатом його висунули саме в Ковелі. Моя ж кандидатура "підходила" тому, що очолювана мною газета користувалася  великою популярністю у читачів, тираж її сягав майже 20 тисяч примірників. Отож, обкомівці і вирішили використати ковельського редактора в боротьбі з непокірним Шафетою.

Я, звичайно, не міг піти на такий підлий  вчинок, адже  перед тим пообіцяв Полікарпу Гервасійовичу свою підтримку і навіть дав згоду бути його довіреною особою. Про це, до речі, знав і Володимир Блаженчук. Тому, коли на мене стали "тиснути" з усіх боків – і з Луцька, і з ковельського  "білого будинку",  я зателефонував до Володимира Івановича і попросив, щоб  підлеглі Павленка залишили мене в спокої.

– Роби, як знаєш. Раз ти підтримуєш Шафету,  то йти йому наперекір негарно, – сказав він. – Я схвалюю твоє рішення. Більше до тебе не дзвонитимуть.

Так і сталося. Щоправда, на тих виборах не переміг  ані Полікарп Шафета, ані жоден з кандидатів-висуванців компартії. Нардепом став молодий "рухівець" Андрій Мостиський.

Революційні події 1990-их років не оминули й Володимир Блаженчука – він підтримав волинських  демократів і словом, і ділом.  Найбільш яскраво це проявилося під час виборів голови Волинської обласної ради. На засіданні бюро обкому КПУ прийняли рішення, що компартійна більшість новообраної ради повинна підтримати все того ж Леоніда Павленка, який не мав авторитету ані серед комуністів, ані серед безпартійних. Розуміючи ситуацію, яка склалася в області і яка могла перерости у відкрите громадянське протистояння у випадку обрання замшілого партократа Павленка головою, Володимир Блаженчук не зняв своєї кандидатури, коли її назвали тверезо мислячі  депутати. І не тільки не зняв, а й переміг з переконливим "рахунком".

Мушу визнати, що у тій перемозі є заслуга й ковельської депутації – Адама Поляка, Ігнатія Марчука, Олега Селеверстова та інших, з котрими я перед сесією мав довірливу розмову і котрі, як показав час, у своєму виборі не помилилися: Володимир Блаженчук вірою і правдою служив людям свого рідного Волинського краю.

Пізніше Володимир Блаженчук відійшов від партійних справ і зосередився на роботі в обласній раді, одночасно очолюючи її виконавчий комітет. З березня 1992 року по квітень 1994-го працював першим представником Президента України Леоніда Кравчука у Волинській області. У квітні 1994 року призначений Генеральним консулом України в місті Гданську (Республіка Польща). З листопада 1998-го – радник посольства України в Грузії. Далі займався захистом прав споживачів у Волинській області, брав активну участь в громадсько-політичному житті краю.

При зустрічах із ним ми завжди приязно віталися, згадували прожите і пережите. Шкода, що доля відміряла йому порівняно  недовгого віку – він помер на 75-му році життя.

Вічна пам'ять Вам, Володимире Івановичу, і щира подяка за добро, щирість та  людяність. Просимо Бога, щоб подарував Вашій душі Царство Небесне!

Микола ВЕЛЬМА.

Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.

Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.

Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 398

Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.

– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.

– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.

– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.

З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли Закон про суміщення посад голови ради і голови виконкому, то ми з Євгеном Івановичем зійшлися на думці, що кращої кандидатури, як Анатолій Семенюк немає. Він і вмілий організатор виробництва, і вимогливий керівник, і перспективно мисляча людина. Та й авторитет у ковельчан  має.

Депутати міської ради підтримали кандидатуру Анатолія Володимировича (а обирали тоді голів саме на сесіях таємним голосуванням). Підтримував його в подальшому Поліщук, хоч перейшов працювати у бізнесову структуру. Звичайно, незважаючи на підтримку і частини народних обранців, і громадсько-політичних активістів, Семенюку на перших порах було дуже важко, навіть – пекельно важко. На його плечі ліг тягар не лише кардинальних змін в політичній і соціальній сферах, а й в економіці, фінансах. Не зважаючи ні на що, слід було зберегти надходження до місцевого бюджету, виплачувати заробітну плату медикам і педагогам, контролювати роботу торговельних закладів і комунальних служб.

Не маючи належного управлінського досвіду в таких масштабах, Анатолій Семенюк поступово входив в курс справ, сформував команду однодумців, визначив пріоритетні напрямки роботи виконкому та його апарату. Не все вдавалося і не все ладилося. Докучали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Знайшлися й такі "доброзичливці", котрі вставляли, образно кажучи, палиці в колеса.

Пройшовши попередньо гарт в енергетичній сфері, де доводилося працювати у справжній зоні високої напруги, мер цю "напругу" відчував і на своїй роботі. Ковель – місто специфічне і  непросте, якоюсь мірою "революційне". Особливо це відчувалося у 1990-их роках та й пізніше. Суспільно-політичне життя не просто вирувало, а кипіло. Місто умовно можна було поділити на дві частини: одна підтримувала комуністів, друга – демократів. І тут постало завдання: якщо не примирити людей, то хоча б запобігти конфронтації, одночасно втілюючи в життя курс на декомунізацію. Завдяки підтримці депутатського корпусу вдалося одними з перших на Волині підняти синьо-жовтий прапор, цивілізовано демонтувати пам'ятник Ульянову-Лєніну, "декомунізувати" назви вулиць і площ. І коли у деяких містах і селах ще й досі сперечаються, як назвати ту чи іншу вулицю, то у Ковелі зробили це ще на зорі Незалежності.

Процес цей відбувався досить спокійно, і тепер ніхто особливо не обурюється, що є вулиці Відродження, Незалежності, Степана Бандери, Вячеслава Чорновола, Михайла Грушевського і т. д., і т. п. А починалося все "при Семенюку".

l

Але політика політикою, та її, як дехто каже, на хліб не намажеш. Ковельчани, у більшості своїй підтримуючи національну ідею, хотіли мати роботу, отримувати пристойну заробітну платню (бажано без запізнень), нормально харчуватися й одягатися. А от із цим були проблеми, бо господарський комплекс розпався, фінансовий механізм пробуксовував, соціальна сфера занепадала.

І ось тут Анатолій Семенюк знову відчув поле високої напруги, яке жодним вольтметром не виміряєш: людські емоції зашкалювали, Ковель вирував, наче розпечений вулкан. Щодень - то страйк, то пікет, то мітинг. Особливо активізувалися ковельські педагоги, які цілком справедливо вимагали  грошей на заробітні плати, а грошей не було (до речі, не тільки в нашому місті). Але, як завжди, винен мер, його команда. Пристрасті підігрівали опоненти голови, які діяли за правилом: чим гірше, тим краще. Я був свідком тих протестних акцій і одного разу виступив на прохання профспілкового комітету, який тоді очолював Ярослав Шкандрій (Царство йому Небесне!), свого роду "мировим посередником" між страйкарями-педагогами і Анатолієм Семенюком, головуючи на засіданні "круглого столу".

Гарячим видалося те засідання. "Стіл" став схожим на гарячу "піч". Врешті-решт, голова пообіцяв: "Гроші сьогодні будуть!". Педагоги завмерли, не знаючи, що робити: вірити чи не вірити? Не знав цього й я, бо знав інше: коштів на зарплати у міській скарбниці нема. Але, ошелешений заявою мера, сказав: "Ось і досягли компромісу. Дякую всім!".

У той же день Анатолій Семенюк свою обіцянку виконав: він дав не зовсім законну вказівку "перекинути" гроші на зарплату з іншої статті, що й зробили. Буквально через кільканадцять хвилин зателефонували з Луцька і влаштували "рознос" меру. Той не виправдовувався і не сперечався, бо знав: гроші "пішли" до людей, і назад їх вже ніхто не поверне.  Пристрасті у педагогічній спільноті міста на деякий час вщухли, хоч пізніше вони спалахували ще не раз.

– Я нині по-доброму заздрю теперішнім очільникам міської громади, – іноді каже пан Анатолій. – Адже у дев'яностих бюджет Ковеля і близько не мав тієї суми, яка є нині. Але його основа закладалася саме там. До теперішніх показників влада і люди йшли через помилки, промахи і прорахунки, але наша праця не минула даремно – сьогодні Ковель не просто живе, але з кожним роком все більше наближається до європейських стандартів.

l

Звичайно, в далекому злиденному дитинстві, яке минуло у селі Клевецьку, ані Анатолій, ані його мати, яка годувала сина у важкі повоєнні часи без чоловіка, навіть не могли й думати про якусь високу посаду хлопця. Тоді головним питанням було вижити, мати якусь копійку на хліб насущний і таку-сяку одежину.

Саме тоді юнак зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно клято працювати, йти до поставленої мети швидко й рішуче. Не завжди все виходило, але  труднощі й перепони не лякали – з допомогою і мами, і вчителів він їх долав буквально день-у-день. Подумати тільки: відстань від Клевецька до третьої школи – кільканадцять кілометрів, які необхідно було разом з однокласниками долати і в дощ, і в вітер, і в сніг. Добрим словом нині згадує директора  школи, фронтовика Олексія Пилиповича Петренка.

– Він ставився до мене, наче до рідного сина, – зворушено мовить Анатолій Семенюк. – І я, простий сільський хлопець, який не знав батьківської ласки, полюбив його, наче рідного тата. Його мудрість, щедрість душі вберегли мене від багатьох помилок і спокус, допомогли успішно завершити навчання.

Але здобути середню освіту, як виявилося,  –  це ще не все. В 70-ті роки ХХ століття недосвідчений і трохи наївний молодий клевеччанин опинився в критичній ситуації – без квартири, без роботи, без грошей.  В такому становищі перебувала і його 65-річна мати. Воістину - поле високої напруги. Але у відчай Семенюк не впадав. Він поставив собі за мету здобути вищу освіту, влаштуватися на нормальну роботу і зробити службову кар'єру.  Сьогодні ми можемо сказати, що то були дещо наївні мрії, але, як відомо, мрія веде до мети.

Я не збираюся переповідати біографію героя моєї розповіді – вона достатньо висвітлена у його біографічних книгах-нарисах, до яких відсилаю зацікавлених. Тут же лишень окреслю головні віхи бурхливого і неспокійного життя: колгоспник, електромонтажник, майстер, диспетчер, інженер, заступник начальника, а згодом начальник Нововолинського та Ковельського району електромереж – і знову в зоні високої напруги в прямому і переносному значенні цього слова.

Цікаво, що куди б не їхав Анатолій Семенюк, на яких посадах не працював, він ніколи не полишав рідну маму на самоті – завжди забирав разом з собою, бо завжди гостро відчував свій синівський обов'язок перед нею. Це почуття не зникло і після одруження. І він, і Марія Станіславівна з величезною повагою і любов'ю ставилися й ставляться до своїх рідних, бо вважають, що це – святе. Історія їх спільного життя варта художньо-документального роману. Ця історія забарвлена різними кольорами, але найголовніше полягає в тому, що вони писали її  разом. При чому пані Марія тут "автор" активніший. Виходець із інтелігентної, високоосвіченої родини, вона все робила і робить, щоб чоловікові завжди було затишно  й комфортно, адже він – глава сім'ї. Спостерігаючи за ними, не раз згадую слова одного мудрого чоловіка: "Мужчину розумним роблять дві жінки. Одна – це рідна мама, яка дарує йому життя. Друга – це дружина, котра  крокує з ним по життю".

l

Мої нотатки про таку неординарну особистість, як Анатолій Володимирович Семенюк, не є спробою написати його біографію. Він людина в розквіті сил, і досліджувати його життєпис рано. Все написане мною, образно кажучи, штрихи до портрета. В чомусь хаотичні, не завжди послідовні, але щирі й відверті, бо мені немає сенсу догоджати і лестити ювіляру.

Ми з ним, буває, і сперечаємося, і дискутуємо, і не завжди маємо однакову позицію з тих чи інших питань. Але сходимося в одному:  роби більше добра для людей, стався до них так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Незважаючи на випробування, які випали на долю героя моєї розповіді, він не зачерствів, не зазнався, не став занадто, як кажуть, гоноровим. Хоча, здавалося, міг би. Судіть самі: двічі поспіль його обирали міським головою, має звання Почесного громадянина Ковеля, члена Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського, члена НСЖУ,  посаду голови міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України і т. д., і т. п.

Я захоплююся його невичерпною енергією письменника, поета, журналіста, історика, краєзнавця. І найцікавіше при цьому те, що потяг до творчості у нього прокинувся у зрілому віці. Пригадую, як у дев'яностих роках починалася його співпраця з нашою газетою. Писав статті, кореспонденції, репортажі, гуморески, і навіть фейлетони. А далі – пішло-поїхало. Та так "поїхало", що мені важко навіть описати весь його творчий доробок – для цього не вистачить пальців на двох руках. Назву бодай декілька: "Ковель:  минуле і сучасне", "Легенди Ковеля", "Ковель: шлях через віки", "Історія  Благовіщенської святині", "Зустріч з прекрасним", "Ковельщина: історія, слава і доля", "В обіймах мистецтва".

А ще – десятки нарисів в газетах Волині, наукових збірниках.

Разом із ним ми видали за часів його головування нарис "Місто над Турією", історико-краєзнавчий "Ковельський календар", бо Анатолій Семенюк був легкий "на підйом", підтримував кожну ініціативу, що народжувалася у душах  місцевої інтелігенції. А найулюбленішими його  темами є культурно-мистецьке і освітнє життя, минувшина рідного краю. Багато створив поетичних творів, цілий ряд яких став улюбленими піснями поціновувачів мистецтва. Серед них – "Пісня про Ковель", без якої не обходиться жоден поважний масовий захід у нашому місті. Колись я йому напівжартома-напівсерйозно сказав:

– Навіть коли б Ви написали тільки цю пісню, Вам варто було б присудити звання Почесного громадянина Ковеля.

І він заслужив це високе звання завдяки наполегливості відомого на Волині громадського діяча, борця за українську Церкву, релігієзнавця і філософа  Дмитра Корнелюка, його однодумців, підтримці міського голови Олега Кіндера, депутатського корпусу міської ради. Безперечно, не лише за те, що написав згадану вище пісню. Найголовніше, як мені здається, що він безпосередньо причетний до вкрай важливої справи – формування проукраїнського  обличчя нашого міста, географічного і духовного центру Волині.

Анатолій Володимирович – дбайливий батько, турботливий дідусь, який щиро переживає за дітей та онуків. Особливо пишається онуком Тарасом, який досяг майже олімпійських вершин у водних видах спорту, хоча безмежно любить і Павлика, і найменшого Юрка. А дача Семенюка на “Войтовщині” – це справжній культурно-мистецький центр, де люблять бувати гості з різних кінців України і Волині, рідні, друзі.

l

Є у поетичному доробку пана Анатолія вірш з такими словами: 

Пройду і це,

І все, що буде потім.

Пройду, не похиливши

 голови.

З вогню мого цілющий попіл

Впаде на тих, хто мене 

не любив.

Я не буду коментувати ці філософські рядки – хай кожен розуміє їх, як хоче. Не стану називати й ювілейну дату, яку завтра відзначатиме Анатолій Володимирович, його сім'я, друзі. Хай кожен визначає його вік теж, як уміє і хоче.

Для мене він – молодий, енергійний, спрямований у майбутнє, як і в ті часи, коли ми познайомилися. Поле високої напруги, що супроводжує по життю, його загартувало і відшліфувало характер ювіляра. Нехай же ще довго душу Анатолія Володимировича не торкнеться іржа втоми, розпачу і песимізму!

Многих та  благих літ, друже!

Микола ВЕЛЬМА.

Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.

– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.

– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.

– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.

З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 607

Жашківчанин Сухий Іван Іванович закоханий у музику – вона частина його життя. Тож недарма чоловік провчився 18 років, щоб бути талановитим музикантом, вчителем, автором посібника із збірника нот по вивченню гри на гармошці. 6 років навчався в музичній школі, 4 роки в музичному училищі по класу баяна, 5 років – інститут культури (баян і балалайка), і знову вернувся в музучилище (на балалайку), а потім ще заочно 2 роки кінчав міжнародну школу акордеона у Санкт-Петербурзі. Іван Сухий був одного віку, що й викладачі.  

– Звідки така любов до музики? – питаю я в Івана Івановича.

– Я граю з семи років. У нашій сім’ї ніхто не грав на музичних інструментах. Чув, як на селі грала гармонь, мені дуже подобалося і  захотів теж навчитися так грати. Тож з семи років як пішов у музичну школу,  так і граю досі – вже 54 роки не розлучаюся з музикою. Гармоні – як мої діти, в які вкладена душа,  і  як люди  мають свою біографію.

Збирав чоловік колекцію гармоній,  де тільки міг. Найстаріша гармонь, якій 200 років, – педальна: ногами натискаєш на педаль, і за допомогою нагнітання повітря у міхи  з’являється звук. Це гордість Івана Сухого: він знайшов її у сусідньому селі, де  валялася на дворі під дощем. Майстер відреставрував інструмент,  і тепер гармонь грає. У колекції Івана Івановича є набір малесеньких гармошечок (19 штук), зроблених у царській музичній майстерні Санкт-Петербурга. Чоловік, як побачив їх,   то і сон його не брав, і їсти не хотілося, так мріяв мати це диво у своїй колекції.

Тож через знайомих людей у  Києві придбав ці гармошечки, за які виклав кругленьку суму – 300 евро. Є в його колекції гармонь   1890 року, є ще воєнна. А ще – гармонь-чобіток, зроблена власноруч. Цю ідею подала дочка, і тато постарався. Тож задум вдався. А все почалося з того, що в ансамблі дівчат у когось порвався чобіт, і щоб його не викидати,  Іван з чобота зробив гармонь.

Вдалося! Перший чобіт-гармонь був виготовлений у 1992 році, а другий – у 2015 році. І. Сухий працює ще у районному будинку культури міста Жашкова керівником народного чоловічого ансамблю.

Є у жашківського майстра гармонь-вулик, є музична лопата, люлька- гармонь (нею не курять, а грають). «Це – символ козацького відпочинку, – сказав І. Сухий.  – Бо люлька не реклама для куріння». У колекції Івана є російські, німецькі, італійські і білоруські (замість кнопок – клавіші) гармоніки. Вже він стільки назбирав гармошок, що адміністрація міста Жашкова виділила дві кімнати під музей, у якому близько 300 експонатів. Це єдиний музей в Україні, його занесено до Книги рекордів України.

Іван Сухий  живе і працює в місті Жашкові. Ось уже 40 років, як він викладає в музичній школі, 28 років, як створив дитячий ансамбль гармоністів і ним керує. Цей ансамбль є лауреатом 150 конкурсів (73 з них міжнародні, всеукраїнські). Сухий – соліст-гармоніст, пише сам п’єси. Зайняв 7 місце у Європі в чемпіонаті світу по гармоніці. Був в Австрії (м. Аусервільгратен),  брав участь у конкурсі. Проводив майстер- клас у Австрії по класу гри на гармоніці.

Чоловік настільки захоплюється своєю роботою, що не має коли й нормально поїсти. Годинами сидить,  грає і відшліфовує кожен звук,  вчить цьому своїх учнів у музичній школі. Адже ніхто і   ніде в Україні не вчить гри на гармоні. Цю важливу справу  узяв на себе Іван Сухий. Йому так хочеться багатьох дітей навчити грати на цьому інструменті. Дружина не перечить, бо знає, що то  – його робота. До речі, вона теж вчить дітей грати на акордеоні. Іван Іванович сам видав посібник “Українська гармоніка”, бо ж ніде не дістанеш ніякої літератури з гри на гармоні. От і доводиться самотужки робити самому, аби дітям була можливість грати, а він за 28 років свого вчителювання навчив грати більше двохсот п’ятдесяти чоловік, навіть один випускник грає у президентському оркестрі. 

Недаремно Іван Сухий  – Заслужений працівник культури, музикант-віртуоз, лауреат 92 конкурсів, видатний соліст-гармоніст. Він вкладає душу у своїх учнів, і вони   досягають великих успіхів. Разом бувають на різноманітних конкурсах, мають нагороди.

Гордістю Івана Івановича є три учні: Ярослав  Маловічко, Саша Дрозденко, Павло Врочинський. Усі мають медаль “Заслужений гармоніст України” . П. Врочинський брав участь у конкурсі “Україна має талант” і “Крутіше всіх”, де вийшов переможцем. Учитель гордиться своїми учнями. А на конкурсі “Грай, гармонь!” чобіт-гармонь було визнано найоригінальнішим музичним інструментом. Тож недаремно Івана Сухого  Черкаська ОДА та облрада нагородили почесною відзнакою за його заслуги перед Черкаською областю.

– Популяризація гри на гармошці – це справа всього життя, – каже Заслужений гармоніст України. 

І він не збирається зупинятися на досягнутому, хоча вже досягнув пенсійного віку. Хоче залишити після себе справжніх музикантів –  талановитих і закоханих у музику.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

НА ЗНІМКАХ: миті творчого життя Івана СУХОГО.

Фото 

з архіву автора.

Жашківчанин Сухий Іван Іванович закоханий у музику – вона частина його життя. Тож недарма чоловік провчився 18 років, щоб бути талановитим музикантом, вчителем, автором посібника із збірника нот по вивченню гри на гармошці. 6 років навчався в музичній школі, 4 роки в музичному училищі по класу баяна, 5 років – інститут культури (баян і балалайка), і знову вернувся в музучилище (на балалайку), а потім ще заочно 2 роки кінчав міжнародну школу акордеона у Санкт-Петербурзі. Іван Сухий був одного віку, що й викладачі.  

– Звідки така любов до музики? – питаю я в Івана Івановича.

– Я граю з семи років. У нашій сім’ї ніхто не грав на музичних інструментах. Чув, як на селі грала гармонь, мені дуже подобалося і  захотів теж навчитися так грати. Тож з семи років як пішов у музичну школу,  так і граю досі – вже 54 роки не розлучаюся з музикою. Гармоні – як мої діти, в які вкладена душа,  і  як люди  мають свою біографію.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 727

В Україні безоплатну вторинну правову допомогу надають  центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги та адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу. Згідно із Законом України про "Безоплатну правову допомогу" виділяють два види безоплатної правової допомоги – первинна правова допомога та вторинна правова допомога.

Вторинна правова допомога окремим суб'єктам права надаватиметься не більше 6 разів протягом бюджетного року та не більше, ніж за шістьома дорученнями/наказами, виданими центрами БВПД, одночасно.

Також у спорах, що виникають:

n  з трудових відносин;

n у спорах щодо захисту соціальних прав;

n щодо виборів та референдумів;

n у малозначних спорах;

n в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, представляти інтереси, крім адвокатів можуть працівники центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

У відповідності до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених Законом України, ця допомога надається безоплатно. 

Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) надання правової інформації;

2) надання консультацій і роз'яснень з правових питань;

3) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Право на безоплатну первинну правову допомогу згідно із Конституцією України та цим Законом мають усі особи, які перебувають під юрисдикцією України.

Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг: 1) захист; 2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; 3) складання документів процесуального характеру.

Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно із Законом України про безоплатну вторинну правову допомогу та іншими законами України мають такі категорії осіб: особи, якщо їхній середньомісячний дохід не перевищує двох розмірів прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до закону для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі, що не перевищує двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб; діти, у тому числі діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти, які постраждали внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту; внутрішньо переміщені особи; громадяни України, які звернулися із заявою про взяття їх на облік як внутрішньо переміщених осіб; особи, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з моменту подання особою заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, до прийняття остаточного рішення за заявою, а також іноземці та особи без громадянства, затримані з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, з моменту затримання; ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань; особи, які перебувають під юрисдикцією України і звернулися для отримання статусу особи, на яку поширюється дія ЗУ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; особи щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, протягом розгляду справи в суді; особи, реабілітовані відповідно до законодавства України, стосовно питань, пов'язаних з реабілітацією; особи, які постраждали від домашнього насильства або насильства за ознакою статі.

Усі питання читачі газети можуть надсилати на адресу редакції газети "Вісті Ковельщини" або особисто звертатися з 9.00 до 18.00 год. з понеділка по п'ятницю до  Ковельського місцевого центру з надання БВПД за адресою: м. Ковель, вул. С. Бандери, 5, тел. (03352) 3-30-63.

Василь КОВАЛЬЧУК,

директор Ковельського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

В Україні безоплатну вторинну правову допомогу надають  центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги та адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу. Згідно із Законом України про "Безоплатну правову допомогу" виділяють два види безоплатної правової допомоги – первинна правова допомога та вторинна правова допомога.

Вторинна правова допомога окремим суб'єктам права надаватиметься не більше 6 разів протягом бюджетного року та не більше, ніж за шістьома дорученнями/наказами, виданими центрами БВПД, одночасно.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 414

Над цією проблемою розмірковує ковельський підприємець, 

меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1167

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2018 р., № 878 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р., № 848 і від 27 липня 1998 р., № 1156" внесено зміни до Положення про порядок призначення житлових субсидій, які набули чинності з 22.10.2019 р., та зміни  обов'язкового платежу базової норми плати за послуги з 15 до 20% від середньомісячного сукупного доходу домогосподарства. 

Отже, зміна відсотка платежу вступить в дію з 01.05.2020 року і не має стосунку до нинішнього  опалювального сезону. Більше того, принцип розрахунку субсидій не змінився і визначається індивідуально: чим менші доходи осіб з домогосподарства та членів їх сімей, тим менша обов'язкова частка плати за житлово-комунальні послуги та відповідно більший розмір субсидії.

Надано більше повноважень комісіям соціального захисту населення у сільській місцевості щодо призначення субсидій. Зокрема, під час призначення житлової субсидії не враховувати доходи одного із подружжя, яким більше 60 років, у разі, коли їх зареєстроване (фактичне) місце проживання відмінне від адреси домогосподарства і вони проживають у сільській місцевості або селищах міського типу. 

Одночасно зазначаємо, що у комісій обласних центрів та міст обласного значення, в тому числі у Ковелі, значно менше можливостей приймати позитивне рішення для призначення субсидій жителям міста. Надано право комісіям призначати житлову субсидію дитячим будинкам сімейного типу (ДБСТ) на понаднормову площу житла.

Відтепер на призначення житлової субсидії не впливає: 

- наявність причепа, навіть якщо з дати його випуску не минуло 5 років;

- наявність транспортних засобів, придбаних батьками-вихователями дитячих будинків сімейного типу;

- несплата військовослужбовцями Єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

- прострочена заборгованість домогосподарств з оплати ЖКП, витрат на управління багатоквартирним будинком, строк позовної давності якої минув.

Під час призначення субсидії до сукупного доходу не будуть враховуватися  соціальна стипендія, отримана житлова субсидія на пільги на ЖКП; матеріальна допомога дитячим будинкам сімейного типу, яка виплачується за рахунок бюджетних коштів.

Якщо до складу домогосподарства входить особа, яка має право на пільги з оплати житлово-комунальних послуг, субсидія призначається з місяця, що настає за місяцем, в якому нараховано пільги, але не раніше місяця подання заяви. У разі подання заяви протягом двох місяців з початку опалювального (неопалювального) сезону житлова субсидія призначається з початку такого сезону, але не раніше дня виникнення права на її отримання.

Житлова субсидія на оплату комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії для централізованого, автономного та індивідуального опалення в опалювальний сезон розраховується з 16 жовтня по 15 квітня включно незалежно від прийнятого розпорядження про початок або закінчення опалювального сезону.

За бажанням одержувача субсидії, якому вона надається у грошовій готівковій формі, виплата субсидії з наступного місяця може здійснюватися у грошовій безготівковій формі на підставі відповідної заяви, поданої  в управління соціального захисту населення виконавчого комітету Ковельської міської ради з обов'язковим зазначенням номера мобільного телефону.

Одночасно наголошуємо, що домогосподарствам, які мають борги за комунальні послуги або не отримували субсидію впродовж опалювального періоду 2018-2019 р., субсидія призначається лише у безготівковій грошовій формі  і перераховується виключно АТ "Ощадбанком" з рахунка для виплати житлових субсидій на рахунки управителів, об'єднань, виконавців комунальних послуг. Для безготівкових субсидій механізм виплати може бути змінено лише у наступному періоді з 01.05.2020 року.

Софія Сагаль,

начальник  управління соціального 

захисту населення міськвиконкому.                                           

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2018 р., № 878 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р., № 848 і від 27 липня 1998 р., № 1156" внесено зміни до Положення про порядок призначення житлових субсидій, які набули чинності з 22.10.2019 р., та зміни  обов'язкового платежу базової норми плати за послуги з 15 до 20% від середньомісячного сукупного доходу домогосподарства. 

Отже, зміна відсотка платежу вступить в дію з 01.05.2020 року і не має стосунку до нинішнього  опалювального сезону. Більше того, принцип розрахунку субсидій не змінився і визначається індивідуально: чим менші доходи осіб з домогосподарства та членів їх сімей, тим менша обов'язкова частка плати за житлово-комунальні послуги та відповідно більший розмір субсидії.

           

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 345

Одним з найпопулярніших овочів є гарбуз, який часто використовують для приготування супів і гарнірів, а також різноманітних десертів. 

Його цінують не тільки за смакові якості, але й за користь, адже гарбуз – овоч дієтичний, з великим вмістом клітковини і каротину.

Щоб трохи підзарядитися яскравим настроєм,  ми  пропонуємо  шість простих та цікавих страв з гарбуза, які неодмінно урізноманітнять домашнє меню.

Гарбузово-сирний суп

Інгредієнти:

n Гарбуз (розміром   великого грейпфрута)

n П'ять середніх картоплин

n Одна цибулина

n Один плавлений сирок

n 250 г жирних вершків

n Спеції за смаком

Приготування:

1. Гарбуз, картоплю і цибулю очистити, потім  порізати на великі кубики і обсмажити в сотейнику на вершковому маслі. Коли овочі обсмажаться, слід залити їх водою на п'ять сантиметрів вище суміші і залишити тушкуватись.

2. Коли овочі стануть м'якими, необхідно перетворити їх на пюре за допомогою блендера. Потім поставити на вогонь і поступово додавати плавлений сирок, даючи йому розчинитися.

3. Додайте вершки, посоліть і поперчіть. При подачі можна прикрасити зеленню і сухариками.

Рагу з яловичини 

в печеному гарбузі

Інгредієнти на 8 порцій:

n Великий гарбуз

n Один кілограм яловичини

n 3 ст. л. рослинної олії

n Один стакан води

n П'ять середніх картоплин

n Чотири морквини

n Один солодкий болгарський перець

n Чотири зубчики часнику

n Одна цибулина

n 2 ч. л. солі

n 1/2 ч. л. чорного меленого перцю

n 400 г консервованих помідорів

Приготування:

1. Наріжте м'ясо кубиками і підсмажте на рослинній олії. Після чого додайте крупно нарізані картоплю, моркву, солодкий перець, подрібнений часник, цибулю, а також сіль і перець. Додайте трохи води і залиште суміш тушкуватися протягом двох годин. Потім додайте помідори.

2. У гарбузі слід зрізати кришечку і ложкою дістати насіння. Далі, гарбуз потрібно помістити на деко і змастити зовні рослинним маслом.

3. Наповніть гарбуз рагу, закрийте "кришкою" і випікайте близько двох годин при температурі 1700С до розм'якшення гарбуза.

4. Подають страву на стіл разом з гарбузом, а при накладанні рагу слід зачерпувати зі стінок м'якоть овоча.

Гарбузово- морквяні котлети на пару

Інгредієнти:

n Середній гарбуз

n Морква - 3 шт.

n 1 яйце

n Манка - 2 ст. ложки

n Півсклянки молока

n Цукор - 1 ст. ложка

n Сіль, оливкова олія за смаком

Приготування:

1. Гарбуз і моркву натріть на крупній тертці.   Терту моркву залийте  молоком, доведіть до готовності, додайте гарбуз і манку, перемішайте і варіть протягом ще 10 хвилин.

2. Дайте масі охолонути і вбийте туди яйце. Додайте цукор і сіль. Вимішайте отриману масу в тісто.

3. Зробіть з тіста котлети, збризніть їх оливковою олією і відправляйте в пароварку на 20 хвилин. У вас вийдуть смачні й дієтичні котлети.

Кекси з гарбузом

Інгредієнти:

n 90 г вершкового масла

n 280 г борошна

n 1 ст. л меленої кориці

n Три яйця

n 1 ст. л цукру

n 180 мл молока

n 350 г м'якоті гарбуза

n 1 ст. л розпушувача

Приготування:

1. Просійте борошно в миску і змішайте з розпушувачем, корицею і дрібкою солі.

2. В окремому посуді змішайте яйця, молоко і м'яке масло. Додайте цукор і гарненько збийте.

3. Поступово всипаючи борошняну суміш, замісіть тісто і змішайте з тертим гарбузом.

4. Розмістіть формочки для кексів на деко і заповніть їх суміш'ю на 3/4 об'єму. Випікайте при температурі 200 градусів протягом 20-25 хвилин.

Десерт з гарбуза, яблук та сухофруктів

Інгредієнти:

n Гарбуз

n Яблука

n Курага

n Волоські або будь-які інші горіхи

n Мед

Приготування:

1. Яблука слід очистити від шкірки.  Разом з гарбузом нарізати кубиками. Потім яблука і гарбуз потрібно викласти в форму для запікання і випікати протягом 10 хвилин в духовці.

2. Тим часом подрібніть горіхи і курагу.

3. Коли яблука і гарбуз запечуться, посипте їх горіхами та курагою і випікайте ще 5-7 хвилин. В кінці полийте десерт медом. Такі ласощі можна їсти як гарячими, так і холодними.

Гарбузовий латте

Інгредієнти:

n Дві чашки молока

n Пара невеликих кубиків звареного гарбуза

n 2 ст. ложки цукру

n Трохи ванілі

n 1/2 ч. ложки суміші спецій (меленої кориці, тертого мускатного горіха, кардамону)

n Дві чашки свіжозвареного еспресо

n Збиті вершки (за бажанням)

Приготування:

1. У невелику каструльку влийте молоко, додайте кубики гарбуза і цукор. Проваріть все на середньому вогні, помішуючи, до кипіння.

2. Зніміть каструльку з вогню, додайте ваніль і спеції, перелийте суміш у чашу блендера і добре збийте до однорідної консистенції.

3. Влийте отриману молочно-гарбузову суміш у два келихи для латте. Далі додайте еспресо і, за бажанням, збиті вершки.

Підготувала 

Наталія РОМАНОВСЬКА.

Одним з найпопулярніших овочів є гарбуз, який часто використовують для приготування супів і гарнірів, а також різноманітних десертів. 

Його цінують не тільки за смакові якості, але й за користь, адже гарбуз – овоч дієтичний, з великим вмістом клітковини і каротину.

Щоб трохи підзарядитися яскравим настроєм,  ми  пропонуємо  шість простих та цікавих страв з гарбуза, які неодмінно урізноманітнять домашнє меню.

Інгредієнти:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 499

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 316

У Краматорську, на Донеччині, розпочався щорічний відкритий конкурс для дівчат з інвалідністю "Краса без обмежень". Участь у ньому беруть дівчата з обмеженими фізичними можливостями віком від 18 до 35 років, які пересуваються на інвалідних візках. Волинь представляє ковельчанка Ольга Яренчук (на знімку). І вона уже — в фіналі! 

Дівчина працює прес-секретарем ГО "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії" та позаштатним кореспондентом газет "Вісті Ковельщини", "Сила духу", "Благовіст". Студентка першого курсу факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем'янчука. Ольга є членом збірної Волині з паралімпійської гри БОЧА. Захоплюється вишиванням, бісероплетінням та в'язанням гачком.

 Її мета: "…це знайти своє місце у житті, саме те, заради чого буде цікаво жити і рухатись вперед. Здобути освіту, знайти своє кохання та створити гарну родину, діток. По мірі своїх можливостей допомагати іншим… Ось це і є головна мета на сьогоднішній день".

Після тривалого відбіркового туру до фіналу вийшли 12 дівчат на інвалідних візках з різних куточків України. Ковельчанка Яренчук Ольга — учасниця під № 2.  

Голосування проходитиме також і в соціальній мережі фейсбук в групі з 24 по 29 листопада (підписуйтесь та слідкуйте за групою...) "Краса без обмежень"/"Мужність без обмежень" https://www.facebook.com/groups/1794133400823955/ 

Програма свята передбачає: підготовку та репетиції, змагання з боулінгу, пейнтболу, кулінарний батл; пресконференція для ЗМІ, запис відеопрезентації, фотосесії, відвідування соціальних закладів Донецької області, фінал конкурсу. 

Головною метою конкурсу є залучення молоді з функціональними обмеженнями до культурних та духовних цінностей, демонстрація суспільству, що люди з інвалідністю мають сили, здібності та талант до творчих й ділових звершень в майбутньому, індивідуальну самореалізацію в соціумі та відчувають себе повноцінними членами сучасного суспільства.

 Вболіваймо за Олю та бажаймо успіху у досягненні своєї мети! Підтримаймо її голосуванням у мережі фейсбук!

ГО “Асоціація осіб 

з інвалідністю “Добродія в дії”.

Редакція газети 

“Вісті Ковельщини”.

У Краматорську, на Донеччині, розпочався щорічний відкритий конкурс для дівчат з інвалідністю "Краса без обмежень". Участь у ньому беруть дівчата з обмеженими фізичними можливостями віком від 18 до 35 років, які пересуваються на інвалідних візках. Волинь представляє ковельчанка Ольга Яренчук (на знімку). І вона уже — в фіналі! 

Дівчина працює прес-секретарем ГО "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії" та позаштатним кореспондентом газет "Вісті Ковельщини", "Сила духу", "Благовіст". Студентка першого курсу факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем'янчука. Ольга є членом збірної Волині з паралімпійської гри БОЧА. Захоплюється вишиванням, бісероплетінням та в'язанням гачком.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 369