Третім і завершальним акордом різдвяно-новорічних святкувань є Йордан, або Водохреще, яке православні та греко-католики відзначають щороку 19 січня. Люди вірять, що у це день вода очищає та стає цілющою, тому усі бажаючі купаються у річках, озерах, штучних водоймах.

Із цим великим святом пов’язують хрещення в річці Йордан Ісуса Христа святим Іоаном Хрестителем. Згідно зі святим письмом під час хрещення на Ісуса з неба у вигляді голуба зійшов Святий Дух і пролунав голос Божий, тому свято називають ще Богоявленням.

Нині Водохреще, хоч і без усіх прадавніх обрядів, традиційно  святкують у всіх регіонах України. Навіть не надто глибоко віруючі люди вважають корисним для здоров’я зануритися у воду під час зимової холоднечі. До речі, є повір’я, що в хрещенській воді неможливо застудитися. Тому купаються й  діти.

Традиційно у Ковелі щороку 19 січня відбувається масове водосвяття, організаторами якого виступають священнослужителі Православної Церкви України. Ось і минулої неділі такий обряд  на міському водосховищі звершив декан міського деканату ПЦУ о. Василь Мичко. У Люблинці водосвяття провів настоятель Свято-Пантелеймонівського храму о. Матвій Олійник.

НА ФОТОСВІТЛИНАХ: під час обряду водосвяття в Ковелі і Люблинці.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Третім і завершальним акордом різдвяно-новорічних святкувань є Йордан, або Водохреще, яке православні та греко-католики відзначають щороку 19 січня. Люди вірять, що у це день вода очищає та стає цілющою, тому усі бажаючі купаються у річках, озерах, штучних водоймах.

Із цим великим святом пов’язують хрещення в річці Йордан Ісуса Христа святим Іоаном Хрестителем. Згідно зі святим письмом під час хрещення на Ісуса з неба у вигляді голуба зійшов Святий Дух і пролунав голос Божий, тому свято називають ще Богоявленням.

Нині Водохреще, хоч і без усіх прадавніх обрядів, традиційно  святкують у всіх регіонах України. Навіть не надто глибоко віруючі люди вважають корисним для здоров’я зануритися у воду під час зимової холоднечі. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 351

94 роки тому на колонії "Троскоти", що між Люблинцем  Ковельського району і Ружином Турійського, народилась Анісія Гнатівна Давидюк. Ця поважна, мудра бабуся, сповнена оптимізму, є хорошою і веселою співрозмовницею.

– Сідайте коло столу, щоб добре було вам писати, – каже старенька. – Ви пишіте, а я буду розказувати про своє життя. А яке ж воно колись було, хіба таке,  як тепер? Бідували всі начорно, а тепер сама на старість осталась. Ото візьму мою любімую газету " Вісник" і читаю. А що буду робити? Ця газета – моя найліпша подружка, вона про все розкаже. Так і живемо з нею вдвох. Коли мені було 11 років, померла мама, а в 1944 році поляки забили батька.

Батьки Анісії Гнатівни до війни були прості селяни, годували п'ятеро  дітей, мали багато землі, на якій всі працювали: ходили за плугом, косили, тримали п'ять корів,  то їсти   було що. Лишки молока возили в Ковель продавати євреям і з того жили. Хата була під бляхою, то через те хотіли вивезти у Сибір, але побачили, що наймитів нема, і не вивезли.

– Мій батько Гнат Юхимук  збудував сам школу, бо у 1939 році померла мама, – розповідає Анісія Давидюк. –Продав  пів гектара землі, корову,  і на колонії "Троскоти" постала дерев'яна школа. Сім'я Юхимуків (батько з дітьми), утримувала її: прибирали, замітали, мили підлогу, топили грубку. Дрова привозили готові (поляки дбали про паливо). Навчання велося польською мовою, вчилися зранку два класи і після обіду два класи. Навчання було платним. Батько Анісії щомісяця їздив у ґміну, що знаходилася в Старих Кошарах, отримувати гроші за свою роботу (платили поляки). До поляків на урок приїжджав ксьондз, а до українських дітей – священик з Ружина. Якщо урок вів ксьондз, то українських дітей відпускали додому  і навпаки.

Анісія Гнатівна пам'ятає все до подробиць: як жили за "поляків", за "совєтів" і за "німців". Розповідає, що у Ружині  до війни  була ще мурована поляками цегляна школа. Там до війни діяла гімназія, а потім був польський штаб. У тій гімназії вчилися діти з навколишніх сіл, а за науку платили.

– В кінці 1944 року, восени, з колонії "Троскоти" ми мусили вибиратися в село Ружин, бо поляки стали воювати з  українцями,  різати один одного. В мого батька поляки забрали коні, і він пішов, щоб віддали. Але ті зловили тата на полі і там забили. Знайшли ми  його прикопаного в лісі під корчем аж через два місяці. Там були іще забиті люди, але тих вже родичі забрали раніше. Мій брат поїхав у Ковель і зустрів  знайомого поляка-сусіда, що жив на колонії з нами. Той (добрий був чоловік) розказав, де закопали нашого батька. Ми забрали його, щоб ніхто не бачив, і поховали. Місцеві поляки не робили шкоди – то чужі приходили і вирізали цілі сім'ї українців. Зі своїми жили добре.

Були Юхимуки три місяці в біженцях за Голобами. Діти, круглі сироти, трималися купи: жили разом у буді, яку накрили ряднами, бо в людей у кожній хаті  повно біженців. Старший брат був уже жонатий – то став  меншим за батька. Після війни сім'я повернулася назад у "Троскоти" на свою колонію, але нічого не застала, бо всі хати люди порозбирали і поробили бункери. Юхимуки теж жили в бункері, доки збудували свою хатину на два ходи, щоб в одній половині жив брат із сім'єю, а в другій – Анісія з братами і сестрою. Але недовго жили на "Троскотах", бо почали з хуторів зганяти всіх у село. Старший брат свою половину перевіз у Городилець, а другу половину (двоє менших братів) перевезли у Ковель.

– А впосля я пішла замуж за Данила Давидюка у с. Клевецьк Турійського району, – розповідає далі бабуся. – У нас на весіллі було 50 душ. Була я в білому платті і позиченому вельонові, який обійшов навколишні села. Туфлі мала лише одну пару: в яких ходила, у тих і заміж пішла. Але прожила  з чоловіком тилько 5 літ, бо він був бригадиром, "знюхався" з ланковою і мене покинув. А я мусила переїхати в Ковель до братів, бо не було де мені жити. В колгоспі були мізерні заробітки: за рік заробиш стільки, що на плечах донесеш додому. В колгоспі нічого не получали.

Вдруге Анісія Давидюк вийшла заміж через 7 років за хорошого чоловіка, з яким прожила 21 рік, але він помер. Oвдовівши у 60, Анісія Гнатівна виходить заміж втретє, та через 12 років похоронила і цього чоловіка. Жаль, що дітей у неї ніколи не було.

Довгими зимовими вечорами бабця перебирає у пам'яті свої прожиті роки, згадує,  як пряли, ткали, а  вечорами повстанських пісень співали, –  лампа гасова гасла від дзвінких голосів: 

"Жовто-блакитний стяг над

 нами має,

Високо лине аж до ясних зір.

На ньому тризуб золотом сіяє, 

Що нас єднає й усі долини гір."

– Ми хотіли бачити Україну вільною, а не такою, як писав Шевченко: "брати на панщину ходили...", – каже бабця. – Усіх хлопців, що співали повстанських пісень, вивезли "совєти" на Соловки, і ніхто з них не повернувся додому.

Анісії Гнатівні Давидюк 6 січня 2020 року виповнилося  95 років. Вона й сьогодні  сама собі зварить їсти, попере, спече пироги і печиво. Ходить ще своїми ногами і дякує Богу за все.  Навідується до старенької соцпрацівниця. Бабуся добре знає польську мову, якою вчилася у школі, вільно володіє нею. 

Тож хай ще довгим буде її вік, а негаразди і біди оминають десятою дорогою!

Галина ОЛІФЕРЧУК.

НА ЗНІМКУ: Анісія Гнатівна  ДАВИДЮК.

94 роки тому на колонії "Троскоти", що між Люблинцем  Ковельського району і Ружином Турійського, народилась Анісія Гнатівна Давидюк. Ця поважна, мудра бабуся, сповнена оптимізму, є хорошою і веселою співрозмовницею.

– Сідайте коло столу, щоб добре було вам писати, – каже старенька. – Ви пишіте, а я буду розказувати про своє життя. А яке ж воно колись було, хіба таке,  як тепер? Бідували всі начорно, а тепер сама на старість осталась. Ото візьму мою любімую газету " Вісник" і читаю. А що буду робити? Ця газета – моя найліпша подружка, вона про все розкаже. Так і живемо з нею вдвох. Коли мені було 11 років, померла мама, а в 1944 році поляки забили батька.

Батьки Анісії Гнатівни до війни були прості селяни, годували п'ятеро  дітей, мали багато землі, на якій всі працювали: ходили за плугом, косили, тримали п'ять корів,  то їсти   було що. Лишки молока возили в Ковель продавати євреям і з того жили. Хата була під бляхою, то через те хотіли вивезти у Сибір, але побачили, що наймитів нема, і не вивезли.

– Мій батько Гнат Юхимук  збудував сам школу, бо у 1939 році померла мама, – розповідає Анісія Давидюк. –Продав  пів гектара землі, корову,  і на колонії "Троскоти" постала дерев'яна школа. Сім'я Юхимуків (батько з дітьми), утримувала її: прибирали, замітали, мили підлогу, топили грубку. Дрова привозили готові (поляки дбали про паливо). Навчання велося польською мовою, вчилися зранку два класи і після обіду два класи. Навчання було платним. Батько Анісії щомісяця їздив у ґміну, що знаходилася в Старих Кошарах, отримувати гроші за свою роботу (платили поляки). До поляків на урок приїжджав ксьондз, а до українських дітей – священик з Ружина. Якщо урок вів ксьондз, то українських дітей відпускали додому  і навпаки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 750

На землі  є чимало відомих людей: поетів, художників, музикантів, письменників, спортсменів, акторів, науковців, які прославилися на весь світ і залишилися в пам'яті людства. Є й ті, хто лише набирає популярності, здобуває авторитет, а хтось і зовсім залишається в "тіні", незважаючи на справжній талант.

І я подумала: "А чи є на Волині такі ж  художники, як і ті, котрі  відомі у всьому світі?". Відповідь ствердна: звичайно! Доказом цього є моя розповідь.

Микола Кумановський – один із відомих волинських художників, який народився 31 серпня 1951 року в смт Сатанів на Хмельниччині у звичайній українській родині. У 1968 році після закінчення восьми класів середньої школи за порадою батька пішов учитися на перукаря в комбінаті побутових послуг. У 1970-1975 роках навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша. У 1975-1979 роках здобував вищу освіту у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. 

У 1978-1979  р. р. Микола Кумановський працював бутафором Львівського театру ляльок, 1982-го   – художником-постановником Волинського театру ляльок, а з 1985  по 1987 рік обіймав посаду головного художника театру. У 1979-1981 р. р.  став першим головою об'єднання Клубу творчої молоді.

Микола Кумановський завжди був творчою людиною, і ще з народження виявляв  інтерес до малювання. Мати віддавала його до різних учителів, у яких майбутній художник і перейняв мистецьку науку, розвинувши та зберігши свою самобутність.

Митець творив  у стилі метафоричного реалізму. Це реалізм не фізичної данності, а надприродної сутності речей. Його загадкові і навіть інтелектуальні картини не можуть не зачарувати. Роботи цього митця є винятковими, не схожими на інші. Надто винятковими. Адже, дивлячись на його роботи, одразу неможливо зрозуміти, про що йде мова. Там немає конкретики. Є лише емоції, певні переживання, відчуття. 

Багато його картин – дуже відверті, але теж несуть у собі сильну духовну енергію. Складна символіка – основа кожного твору художника. Незначними, навіть другорядними, на перший погляд, деталями він намагається розповісти про головних героїв та дає ключі до розкриття змісту полотен. Створена художником реальність, ніби побачена крізь призму поезії, спонукає до роздумів.

У Миколи  Кумановського є цікаві серії полотен: "Матерія", "Це шарудить надламане стебло", "На водах", "Закляті", "Умовні українці", "Мапи пілігрима", "Папуга розповість",  "Грандмарш Аутодафе", "Оскома" та інші. 

Однією з картин знаменитого художника-волинянина, яка мені сподобалась найбільше, є "Духмяні пахощі". Хоча я і не знаю істинного посилу цієї картини, але, дивлячись на неї,  відчуваю ледь вловимий аромат квітів азалії, зображеної на полотні. Найбільше до душі пастельний рожево-жовтий фон. Як на мене, він надає душі цій картині. Саме тому хочеться повісити її навпроти вікна у холодний осінній день, коли порожня  вулиця, а у філіжанці –  гарячий чай. 

Не менш цікавою і загадковою є робота "Метелики". На ній зображено ніж, калюжу крові і метеликів. Картина справляє дуже гнітюче враження,  наводить на глибокі філософські роздуми. Вона нагадує, що світ – злий: безсердечні, жорстокі особи  живуть серед добрих, беззахисних людей. На мою думку, стиль творчості Кумановського найкраще відтворений у цій картині.

Картина "Стара бочка" – надзвичайно символічна. Бочка, у яку від старості вросли груші, все ще напуває коня водою, яку вона так старанно утримує. Так і хочеться провести паралелі з людським життям.

"Український дзен" – це дуже заспокійлива робота, що співпадає з її назвою. На ній багато зеленого кольору, який заповнює майже все полотно. Крім цього, робота є дуже живою, адже на картині видно, як трава прогинається від поривів вітру. Чоловік, що сидить на траві з бандурою в руках, навіває сонливість через його вираз обличчя. Жовто-сіре небо надає цій картині похмурості. 

Картина "Явління" містить в собі художні елементи, не властиві Миколі  Кумановському. Три ангели зображені дуже реалістично,    але чоловік, що стоїть у човні,  достеменно є прикладом метафоричного реалізму. Картина дуже пастельна і піднесена. Навіть здається, що від ікони її нічого не відрізняє.

Микола Іванович Кумановський – надзвичайно розумна і геніальна людина, його роботи – це різнобарвний вияв почуттів, патріотизму та людської природи.

Дуже жаль, що 2 серпня 2016 року всі барви світу для Миколи  Кумановського потьмяніли. Але митець продовжує жити серед нас у своїх шедеврах, у кожен з яких він вклав частинку своєї доброї поетичної душі. А в Луцьку 14 липня 2018 року відкрився музей Миколи Кумановського, організаторами якого стали Леся та Віктор Корсаки. 

Художники, як і поети, не вмирають…

Вікторія ПАДУН,

учениця 9-А класу ОНЗ "Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів". 

На землі  є чимало відомих людей: поетів, художників, музикантів, письменників, спортсменів, акторів, науковців, які прославилися на весь світ і залишилися в пам'яті людства. Є й ті, хто лише набирає популярності, здобуває авторитет, а хтось і зовсім залишається в "тіні", незважаючи на справжній талант.

І я подумала: "А чи є на Волині такі ж  художники, як і ті, котрі  відомі у всьому світі?". Відповідь ствердна: звичайно! Доказом цього є моя розповідь.

Микола Кумановський – один із відомих волинських художників, який народився 31 серпня 1951 року в смт Сатанів на Хмельниччині у звичайній українській родині. У 1968 році після закінчення восьми класів середньої школи за порадою батька пішов учитися на перукаря в комбінаті побутових послуг. У 1970-1975 роках навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша. У 1975-1979 роках здобував вищу освіту у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. 

У 1978-1979  р. р. Микола Кумановський працював бутафором Львівського театру ляльок, 1982-го   – художником-постановником Волинського театру ляльок, а з 1985  по 1987 рік обіймав посаду головного художника театру. У 1979-1981 р. р.  став першим головою об'єднання Клубу творчої молоді.

Микола Кумановський завжди був творчою людиною, і ще з народження виявляв  інтерес до малювання. Мати віддавала його до різних учителів, у яких майбутній художник і перейняв мистецьку науку, розвинувши та зберігши свою самобутність.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1012

– Пане Потапе, готуючись до зустрічі, я переглянув минулорічне інтерв'ю з Вами, яке під заголовком "Рік Орла дає шанс Україні" видрукували "Вісті Ковельщини" 17 січня 2019 року. Сказане Вами тоді збулося майже на 100 відсотків. Справді, минулий рік приніс багато позитивних змін нашій країні. Найголовніше, що відбулося повне перезавантаження влади. Президентом обрано молодого й енергійного Володимира Зеленського. В Уряд прийшли ініціативні і креативні особистості. Переформотовано Верховну Раду, яка за порівняно короткий строк прийняла чимало потрібних державі законів. Певні  зрушення відбуваються в міжнародній політиці.

Скажіть, що дає Вам можливість правильно  передбачати майбутні події?

– Дякую за позитивну оцінку моїх скромних можливостей у сфері прогнозування. Допомагає у цьому системний аналіз подій, що відбуваються в Україні і за рубежем, інтуїція і, звичайно, використання наших стародавніх слов'янських гороскопів. Я не є прихильником віщувань, які  ґрунтуються на поширенні різноманітних традицій так званого Східного календаря, що мають такий самий стосунок до нашого народу, як африканські звичаї до американських.

У нас, українців, є свій календар – старослов'янський, про який сьогодні рідко хто згадує. Ми маємо своїх богів, у яких нас відучили вірити. Тепер нам нав'язують гороскопи, котрі ніяк не співвідносяться з нашим менталітетом, реаліями нашого життя. Ось чому я в інтерв'ю, про яке ви згадали, казав: "2019-й рік – це ніякий не рік Свині, а рік гордого Орла. Він дав шанс Україні на оновлення".

– А в чому різниця між старослов'янським календарем і тим, за яким ми живемо нині?

– У Слов'ян взагалі  такого поняття,  як "новий рік",  та ще й 1 січня, не було ніколи. Якщо мова йде про кінець і початок календарного року, або точніше календарного кола, то воно починалося в березні, коли останньою прокидається природа. Наш предок був землеробом, і в березні починався для нього сільськогосподарський цикл.

Природа активно пробуджувалася, і  цей момент так відзначали як початок Нового літа, тобто Новоліття. Роки тоді рахували Літами.  Тому у давніх писемних джерелах всі історичні події велися від "літо такого-то року". Звідси слова: літопис, літочислення, літописець. Щоправда, пізніше, вже за часів християнства, Новоліття змістили і  почали святкувати не з приходом весни, а за візантійським стилем – 1 вересня.

У 1700 році все різко змінюється – російський цар Петро І видає указ про скасування старого календаря і вводить новий західноєвропейський календар – від Різдва Христового. При тому він переносить святкування Різдва Христового  з канонічного 25 грудня на 1 січня – це дата закріпилася і дотепер святкується як початок "нового року".

Насправді, це штучна і підтасована дата. Більше того, Петро І "обчулив" літочислення, оголосивши 1700 рік початком, тим самим всі відібравши  у нас, у наших онуків і правнуків 7000 років! Це можна назвати  справжнім злочином. До прикладу, в Ізраїлі зараз 5778 рік, а у нас тільки 2019-й. Якби не "новації" Петра І, ми б святкували зараз 7527-й рік. І навіть згодом старовинне літочислення продовжувало зберігатися. Так, у пам'ятній книжці Київської губернії знаходимо таке повідомлення: “Хронологічний хх на 1894  рік: від Різдва Христового – 1894 р.; від Сотворення світу –7402 р.” і т. д.

На жаль, сьогодні давні традиції практично не збереглися. Українці замість того, щоб хоча б згадувати старослов'янський календар, все більше віддаляються від нього, відзначаючи свята, які до них ніякого стосунку не мають.

– А як називають прихильники старослов'янських традицій 2020-й рік?

– Це – рік Павука, або Мизгиря.  Такими роками були 1940-й, 1956-й, 1972-й, 1988-й, 2004-й. До речі, рік Павука почнеться 21 березня, коли настає весняне рівнодення, а до того часу ще триватиме рік Орла.

– Можна передбачити, що він принесе Україні і країнам зарубіжжя?

– Треба мати на увазі, що Павук – "істота" складна і суперечлива. Павутина, яку він постійно мережить, може бути небезпечною для тих, хто поруч. Водночас ті, що мають здібності павука (хитрість,  обережність, агресивність) можуть досягти багато корисного для себе і для інших, перемогти своїх суперників.

Як стверджують знавці, люди з-під знаку Павука – цілеспрямовані, товариські, творчі, надійні, але при цьому прагнуть відчувати свою владу над оточуючими. Вони вміло розставляють тенета, гуртують довкола себе потрібних осіб, вміють створити команду однодумців або згуртовану сім'ю.

Древні вважали, що доля людини, як павутина, сплітається з безлічі різних факторів-ниточок в єдине полотно, яке має свій  унікальний малюнок або узор.

– Чого слід чекати від 2020-го – року Павука?

2020-й рік обіцяє успіх всім, хто володіє яскравими лідерськими якостями, прагне домогтися великого результату. Але він буде лише тоді, коли людина буде працювати, не покладаючи рук, завзято долати всі труднощі і не зупинятися при найменших невдачах.

Успіх прийде до тих, хто зможе згуртувати довкола себе однодумців і налагодити роботу в команді. Однак при цьому важливо не тиснути на оточуючих, а зацікавлювати їх, переконувати в доцільності того, що роблять. Тобто  слід діяти наполегливо, але тонко  й  делікатно.

В сімейні стосунки Рік Павука має принести спокій і врівноваженість, спілкування між різними поколіннями і об'єднати відсутність елементів для створення картинки щасливої родини. Хоч рік високосний, а, отже, не найкращий для вступу у шлюб, вже створені у попередні роки сім'ї стануть міцнішими, а люди, які були у сварці, отримають новий шанс для порозуміння.

– Що ж, дякую за корисну і потрібну інформацію. Але цікаво, як, на Вашу думку, розвиватимуться  події в Україні і світі?

– Судячи з того, що рік Павука загрожуватиме "тенетами" і несподіванками в житті українського народу,  легко й просто не буде – ні нам, ні владі. Однак, враховуючи той факт, що наш Президент Володимир Зеленський володіє рисами характеру, які повинні мати лідер – твердістю у стосунках з підлеглими, рішучістю у відстоюванні своєї позиції, наполегливістю у прийнятті рішень, можна сподіватися позитивних результатів. В той же час важливо виявляти гнучкість, обережність, не рубати, як-то кажуть, з плеча.

Цілком очевидно, що найважче доведеться у стосунках з Росією. Їх поступово слід нормалізувати, але не за рахунок здачі інтересів України. Думаю, Володимир Зеленський та його команда це зрозуміли, а тому будуть діяти обачно і виважено, хоч повноцінного миру і спокою на Сході країни навряд чи вдасться досягти  нинішнього року.

У світі, на жаль, напруга збережеться. Тут агресивність і непередбачуваність, які властиві Павуку, виявлятимуть лідери Росії, США, близькосхідних країн. Західна Європа і Китай діятимуть обережніше, хоч Китай у більш виграшній позиції. На превеликий жаль, загроза нових військових конфліктів не зникне.

Щоб краще розуміти суть того, що відбуватиметься надалі, варто згадати події минулих часів. Як я згадував, роком Павука був 1940-й. Саме тоді тривала Друга світова війна,  вступив у силу зрадницький і провокаційний пакт Молотова-Ріббентропа, повним ходом йшла підготовка Сталіна і Гітлера до нового розподілу світу. 1956-й – це криваві події в Угорщині,  придушення комуністичним режимом опозиції у Польщі.

Дещо спокійнішим був 1972 рік, хоч кризові явища в так званому соціалістичному таборі тривали. 1988-й – то розпал горбачовської перебудови, початок розпаду СРСР. Ну, а про 2004-й можна багато не говорити – він у всіх українців в пам'яті. Саме тоді  сталася Помаранчева революція, до влади прийшов В. Ющенко з усіма  наслідками його діяльності. Підсумовуючи, скажу: роки Павука кінця ХХ – початку ХХІ століття спокійними не були – ні для України, ні для світу. Павук – комаха  маленька, але сіті плете міцні…

Але, як би там не було, ми повинні вірити у краще, зберігати єдність в суспільстві, давати рішучу відсіч українофобам і наполегливо працювати в ім'я торжества правди і справедливості.

Розмову вів 

Михайло КУЗЬМУК.

– Пане Потапе, готуючись до зустрічі, я переглянув минулорічне інтерв'ю з Вами, яке під заголовком "Рік Орла дає шанс Україні" видрукували "Вісті Ковельщини" 17 січня 2019 року. Сказане Вами тоді збулося майже на 100 відсотків. Справді, минулий рік приніс багато позитивних змін нашій країні. Найголовніше, що відбулося повне перезавантаження влади. Президентом обрано молодого й енергійного Володимира Зеленського. В Уряд прийшли ініціативні і креативні особистості. Переформотовано Верховну Раду, яка за порівняно короткий строк прийняла чимало потрібних державі законів. Певні  зрушення відбуваються в міжнародній політиці.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 796

Відкупитися 

не вдалося

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 376

Швидкі темпи нарощування міжнародних коопераційних зав'язків становлять серйозну загрозу щодо занесення і розповсюдження на території України однієї з небагатьох найнебезпечніших інфекцій — грипу птиці. Вплив на птахівництво призводить до суттєвих економічних збитків (знищення поголів'я птиці, накладення карантинних та інших обмежувальних заходів, заборона торгівлі, додаткові ветеринарно-санітарні заходи) як в розвинених країнах, так і у країнах, що розвиваються.

Останнім часом епізоотична ситуація щодо цього захворювання суттєво погіршилася, про що свідчать спалахи у Північній Америці (США, Канаді, Мексиці), а також величезна кількість випадків виявлення збудника у багатьох країнах Європи. Станом на 10.01.2020 року  дане захворювання зареєстровано у  Республіці  Польща та Словацькій Республіці.

Грип птиці (класична чума птахів (КЧП), ексудативний тиф, заразна нежить птахів, брауншвейзька хвороба курей, заразний катар дихальних шляхів качок) — гостре висококонтагіозне вірусне захворювання сільськогосподарської, синантропної та дикої птиці, що характеризується пригніченням, септицемією, ураженням респіраторних органів і шлунково-кишкового тракту й великою загибеллю птиці. 

Пташиний грип як вірусна інфекція виникає природним чином серед диких, перш за все, водоплавних птахів. Сприйнятливі кури і качки будь-якого віку, а також 15 інших видів птахів, у тому числі індики, страуси, цесарки, перепели, буревісники, фазани, горобці, лебеді, чайки. У дорослих індичок, перепелів і цесарок хвороба може протікати з ознаками ураження респіраторної системи і шлунково-кишкового тракту. Дорослі качки та інша водоплавна птиця можуть бути латентними носіями збудника грипу, при цьому в них відсутні виражені клінічні прояви. Молодняк водоплавної птиці хворіє на грип тяжко з відходом до 80%.

Поширенню хвороби сприяють синантропні й дикі птахи, гризуни, комахи, транспортні засоби та недотримання правил утримання птиці.

Міграція перелітних водоплавних птахів — один з основних шляхів глобального поширення високопатогенного пташиного грипу і проникнення інфекції на територію України. Оскільки основним резервуаром грипу служать перелітні птахи, то спалахи грипу в птахівничих господарствах зазвичай відбуваються під час сезонних міграцій пернатих — навесні і восени.

Основним шляхом передачі збудника є повітряно-крапельний. У період гострого перебігу хвороби у птахів-несучок інфекція може передаватися трансоваріально. Хворі, а також птахи, які перехворіли, виділяють вірус із витіканнями з носової і ротової порожнин, фекаліями, яйцем та при кашлі і чханні.

Зараження відбувається під час прямого контакту в забруднених виділеннями хворої птиці приміщеннях, через підстилку, гнізда, вигули, при контакті із контамінованими предметами догляду, а також трупами, тушками забитої птиці, незнешкодженими відходами забою, яйцями, пухом та пір'ям хворої птиці. Можливе зараження й через повітря.

Інкубаційний період складає 1-4 дні. Високопатогенні штами грипу, на відміну від низькопатогенних, які, зазвичай, протікають безсимптомно або в легкій клінічній формі, викликають у сприйнятливої птиці гостру форму хвороби. Спостерігають також блискавичний перебіг інфекції, коли птах гине без симптомів.

Гостра форма грипу супроводжується різноманітними клінічними проявами системної інфекції з переважним ураженням органів травлення, дихання, репродукції, а також нервової системи. У хворої птиці проявляються різні поєднання наступних симптомів: пригнічення, сонливості, зниження апетиту, кашлю, хрипів, чхання, рясної сльозотечі, діареї, тремору, порушення координації рухів, ціанозу непокритих пір'ям ділянок шкіри (особливо гребінця і сережок), набряку голови, скуйовдженого пір'яного покриву, зниження несучості і якості шкаралупи яєць. Смерть наступає протягом 1-2 діб після появи перших симптомів. Падіж птиці може досягати 80-100%.

Тому, аби уберегти домашню птицю від інфекційних захворювань, кожен власник птиці повинен знати і виконувати організаційно-господарські заходи.            

Зокрема, купуючи добовий, підрощений молодняк або дорослу птицю, власник  повинен вимагати в особи, яка реалізує птицю населенню, ветеринарні документи, які засвідчують стан здоров'я птиці, благополуччя регіону щодо інфекційних хвороб, дати проведення профілактичних щеплень та обробок.                                                                          

Придбана птиця повинна пройти профілактичний карантин. Для цього її утримують  окремо від іншої птиці протягом 30 днів в чистому продезинфікованому приміщенні, про що повідомляють спеціаліста ветеринарної  медицини. 

Використовувати воду з відкритих водойм для напування птиці заборонено. Побілка приміщень для утримання птиці та допоміжного обладнання  повинна проводитися не рідше  одного  разу на рік з одночасною дезінфекцією. 

При утриманні різновікової птиці у період вирощування молодняка необхідно не допускати його контакту  (через корми, воду, підстилку тощо) з дорослою птицею.

При виявленні будь-яких відхилень від нормального фізіологічного стану, клінічному прояві хвороби або загибелі птиці власник повинен терміново повідомити фахівця  територіальної установи ветеринарної медицини для відбору загиблої птиці в лабораторію ветеринарної медицини і проведення  необхідних досліджень.

З метою профілактики заразних захворювань необхідно проводити вакцинацію птиці проти хвороби Ньюкасла.

На час міграції диких птахів домашню птицю слід утримувати  у закритих приміщеннях чи  вольєрах, не допускати її вигулу на гуртових пасовищах, ставках, річках та інших водоймах.

Реалізація яєць від свійської птиці на ринках, а також заготівля та  використання качиних та гусячих  яєць від здорової птиці дозволяється лише після проведення ветеринарно-санітарної експертизи.             

Микола КОРОЛЬ, 

начальник Ковельського міськрайонного 

управління Головного управління 

Держпродспоживслужби 

у Волинській області.                                                  

Швидкі темпи нарощування міжнародних коопераційних зав'язків становлять серйозну загрозу щодо занесення і розповсюдження на території України однієї з небагатьох найнебезпечніших інфекцій — грипу птиці. Вплив на птахівництво призводить до суттєвих економічних збитків (знищення поголів'я птиці, накладення карантинних та інших обмежувальних заходів, заборона торгівлі, додаткові ветеринарно-санітарні заходи) як в розвинених країнах, так і у країнах, що розвиваються.

Останнім часом епізоотична ситуація щодо цього захворювання суттєво погіршилася, про що свідчать спалахи у Північній Америці (США, Канаді, Мексиці), а також величезна кількість випадків виявлення збудника у багатьох країнах Європи. Станом на 10.01.2020 року  дане захворювання зареєстровано у  Республіці  Польща та Словацькій Республіці.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 464

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 376

Гороскоп

з 27 січня по 2 лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 611

Погода в Ковелі 

16–22 січня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 545

"…Дзвени-дзвени на Божу славу, на радість ангелам і нам"

Особливо урочистим стало богослужіння   перед Різдвом 5 січня для ковельських греко-католиків. Цього дня до храму священномученика Василія (Величковського), що на "Ковельсільмаші", завітав із пастирським візитом преосвященний єпископ Йосафат (Говера), екзарх Луцький. Причина архипастирських відвідин особлива – парафіяни запросили Владику для освячення трьох милозвучних дзвонів, що були придбані за доброчинні пожертви численних вірних.

У святині була звершена Архиєрейська Божественна Літургія, котру з Владикою Йосафатом співслужили о. Михайло Гасяк, ЗНІ, та о. Іван Дутка. На богослужіння зібрались вірні обох греко-католицьких парафій міста. Своїм молитовним співом Літургію супроводжував хор храму блаженного Миколая (Чарнецького).

У проповіді після Євангелія, яке цієї передріздвяної неділі оповідало родовід Ісуса Христа, преосвященний архієрей пояснював важливе значення доброго прикладу старозавітніх праведників для життя християн сьогодні. Також Владика Йосафат наголосив на важливій ролі дзвонів у житті парафіяльної спільноти, котрі своїм голосом закликають всіх вірних до слухання Божого слова.

По завершенню  Служби Божої вся громада процесійно вийшла до альтанки-дзвіниці, котра будується на церковному подвір'ї. Тут до молитви приєднались також ченці-францисканці о. Олександр Лукащук та бр. Станіслав Куберський з ковельської римо-католицької парафії святої Анни. У альтанці-дзвіниці преосвященний Владика відслужив чин благословення дзвонів. Храмовим благовісникам було надано імена святих Євгенія, Михаїла та Йоана, окроплено свяченою водою та помазано святим великим миром. До Господа Бога пролунали прохання про те, щоб усі, хто чутиме звуки цих дзвонів, "укріпилися в благочесті і вірі, мужньо стали проти всіх диявольських замірів і перемогли їх, (…) до церкви ж на молитву вдень і вночі поспішно ведені були". 

Опісля духовенство та вірні мали змогу вперше подзвонити у новоосвячені дзвони. Святкування завершилось виголошенням вдячності жертводавцям та приязним взаємним спілкуванням.

О. Іван ДУТКА.

НА ФОТОСВІТЛИНІ: під час Богослужіння.

Фото з архіву автора.

l

Отож,  в мікрорайоні "Ковельсільмашу"   з'явились три місіонери духу з ознаками віри Христової. Вони "поселилися" в гарній новозбудованій дерев'яній дзвіниці на церковному майдані біля каплиці майбутнього храму блаженного Василя Величковського.

Це – дзвони. Кожен із них має своє ім'я. Найбільший з гарним баритоном – "Євгеній". Середній вокаліст – "Михаїл". Третій з чистим сопрано, за розміром найменший,  – "Йоан".

Існує гарна церковна традиція: називати дзвін гідним людським іменем. Вище названі імена походять від імен священнослужителів з'єднаної Церкви.

У переддень Різдва Христового, як повідомив вище о. Іван Дутка,  на майдані біля храму зібралося багато вірних.  І не дивно, адже на освячення дзвіниці та дзвонів прибув сам екзарх Луцький і Волинський Йосафат (Говера). Насамперед відбулася архиєрейська Божественна літургія –  особливий дарунок вірним до свята. У своїй проповіді Владика Йосафат зазначив, що Різдво Христове не залишає байдужими людей. Навколо свята активізовують свою діяльність бізнесові структури, які пропонують різноманітні смаколики, іграшки, прикраси до ялинки. Поряд звеселяють людей барвисті радісні вертепи й колядки. Маємо пам'ятати, що найголовніше – прийняти в своє серце новонародженого Ісуса.

У ритуалі освячення дзвонів, окрім присвоєння їм імені і окроплення свяченою водою, є своя особливість – помазання святим миром. Бо ж дзвони, як і люди, віщують про народження Ісуса, співають величальну Пресвятій Богородиці. Мають і важливе громадське значення – попереджати про пожежу або напад ворога на країну тощо. Саме дзвони Свято-Михайлівського собору в Києві скликали людей на Майдан у 2014 році.

…Лунає молитва. Після освячення кожен із присутніх має можливість вдарити в дзвін. Гарна традиція. Поспішаю і я. Хочу, щоб там, на небесах, саме мій звук від удару в дзвін почув син Едік. Чуєш, сину, всі прихожани храму співчувають в нашій сімейній  трагедії,  просять  Царства Небесного твоїй душі!

Оту дивну, незбагненну музику, мабуть, чує і отець Євген в далекій Канаді. Його заслуг  у становленні святині блаженного Василя Величковського дуже багато.

Слід добрим словом пошанувати  о. Івана, настоятеля церкви, а разом і з ним – ігумена монастиря Миколая Чарнецького о. Михайла.

Нова дзвіниця може слугувати зразком єдності українців. В цій невеликій будові – пожертви ковельчан, волинян, галичан і канадців.

Освячення дзвонів та дзвіниці напередодні свята Різдва Христового має особливе значення, адже це – підтвердження розквіту та укріплення Віри у Господа. Надія на майбутнє благополуччя відчувається в гарному духовному сяйві людей, які з Богом і Україною.

І ще раз дослухаймося до слів Владики Йосафата:

"Запрошуймо і з любов'ю впускаймо у своє серце новонародженого Ісуса. Христос рождається!".

Лунають над "Сільмашом"

 дзвони:

"Бім-бім… Бім-бом… 

Бом-бам…".

Вслухаюсь в звуки дивні,

 ніжнотонні:

Здається, Божа Мати шле

 вітання нам.

Та, що найчесніша,

 наймиліша в світі,

Та, що найсвятіша з

 непорочною душею.

Коли буденність тебе сумом

 й горем гнітить,

Прийми дзвонів акорди –

 поєднайся в Нею.

Буває, на країну ворог

 зазіхає,

Буває, що пожежа губить

 людський дім –

Дзвін на сторожі, воїнство

 скликає.

Щось таємниче,

 незбагненне є у нім.

Лунають дзвони, мов свята

 Літургія,

Підносять, гартують

 занепалий дух.

О, Господи Ісусе,

 Богородиця Маріє!

Молись, щоб не спинився

 істинної віри рух.

 Анатолій СЕМЕНЮК.

"…Дзвени-дзвени на Божу славу, на радість ангелам і нам"

Особливо урочистим стало богослужіння   перед Різдвом 5 січня для ковельських греко-католиків. Цього дня до храму священномученика Василія (Величковського), що на "Ковельсільмаші", завітав із пастирським візитом преосвященний єпископ Йосафат (Говера), екзарх Луцький. Причина архипастирських відвідин особлива – парафіяни запросили Владику для освячення трьох милозвучних дзвонів, що були придбані за доброчинні пожертви численних вірних.

У святині була звершена Архиєрейська Божественна Літургія, котру з Владикою Йосафатом співслужили о. Михайло Гасяк, ЗНІ, та о. Іван Дутка. На богослужіння зібрались вірні обох греко-католицьких парафій міста. Своїм молитовним співом Літургію супроводжував хор храму блаженного Миколая (Чарнецького).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 519