Олена Пчілка 

у спогадах сучасників

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1418

На початку буремного ХХ століття у передмісті Ковеля на вулиці Мокрі Нивки у затишному будиночку залізничника Безеки Артема Семеновича зійшла зоря його первістка Мойсея. На вулиці стояв 1906 рік.

Хлопчик, огорнений любов'ю батьків, дідусів і бабусь, зростав здоровим, життєрадісним і допитливим. Привчений змалку до роботи, уже в п'ять років допомагав матері няньчити новонародженого брата Нестора. 

Артем Семенович працював помічником машиніста на залізниці. Товариство Київсько-Брестської залізниці, котре утворилося в 1870 році і пережило за короткий час багато реформацій, повинно було в кінці ХІХ століття забезпечувати стратегічні плани Російської імперії в західному регіоні. Швидкими темпами сталеві рейки залізничних магістралей розрізали Богом обдарований край і з'єднали через Ковель міста Центральної України із Заходом. 

Ковель із провінційного містечка волею долі перетворився у важливий стратегічний залізничний вузол. Уже на початку ХХ століття залізничні колії відходять від Ковеля п'ятьма променями: на Брест, Київ, Володимир-Волинський  Холм і Здолбунів. У місті швидко розвивається промисловість і торгівля. З лівого берега річки Турії ковельчани переміщуються на правий берег і починають забудову “другого” Ковеля. В цей час понад 4 тисячі жителів міста зайняті роботою на залізниці.

Голова сім'ї, причетний ще й до підготовки молодих кадрів, цілими днями пропадає на роботі. Дружина Степанида не нарікає. Мовчки справляється з дітьми і по господарству. А під її грудьми пульсує нове життя. Світ в цей період переживає страшну нестабільність і тривожність. В центрі Європи зароджується вихор Першої світової війни… 

l

А поки що в родині панує злагода і любов. Зайняті кожен своєю справою, молоді батьки не знають, що скоро опиняться перед дилемою: залишатися в рідному місті і чекати розгортання подальших подій, чи виїжджати до Москви. За розпорядженням управління залізниці Ковельський вузол отримав припис на евакуацію.  За наказом із Петрограда всі висококваліфіковані спеціалісти підлягали евакуації. 

Нашвидкоруч зібравши  найнеобхідніші речі, сім'я опинилася в дорозі. За вікнами вагона виднілися безкінечні групи біженців, котрі тягнули за собою домашній скарб і худобу. Вагони потягу дощенту були заповнені людьми. Невтішно плакали діти і схлипували матері… Дорога здавалася безкінечною. Але й стражданням настає колись кінець… 

Опинившись в Москві, родина поволі оговтувалася і облаштовувалася в двох кімнатах невеликого будиночка недалеко від залізниці. Потягнулися одноманітні сірі будні в очікуванні вістей із фронту. Життя вимагало ж напруженої праці і вирішення побутових проблем. Плакав маленький Григорій в колисці, дивилися напівголодними очима в душу батькам сини: гімназист Мойсей і школяр Нестор. Державна програма, запроваджена царським урядом відносно біженців, хоч і була дієвою, проте – недостатньою. Артем Семенович пропадав на роботі. Дружина крутилася, мов білка в колесі, по господарству, допомагала куховарити у дворянському маєтку, власники котрого віддали гостьове житло біженцям. 

Діти бачили всю важкість батьківського життя і старалися, як могли, підсобляти матері. Старанно гризли граніт науки і не цуралися посильної роботи. Можливо, саме в ті важкі часи і народжувалася в їхніх серцях працелюбність і жертовність, кувався характер і зароджувалася доля… А ще закладалася шляхетність і доброта в душах. Бо, не дивлячись на зайнятість, мати старалася долучати дітей до духовного і культурного життя. 

Змалку діти були привчені до молитви, до читання Євангелія. А по вихідних ходили в театр, гуляли на Воробйових горах, які були улюбленим місцем відпочинку тодішньої знаті. І хоч родина не мала матеріальних статків, мати старалася одягатися сама і одягати дітей у власно зшитий одяг, який не відрізнявся від фабричного.

l

Родина ще не оговталася повністю від переселення, як опинилася у круговерті революційних подій  в Російській імперії. В лютому 1917 року було повалено монархію, а вже в кінці цього ж року відбувся Жовтневий переворот, котрий поволі переходив у громадянську війну. В Москві стало неспокійно. Сутужно з продуктами. А з лона матері на світ уже просилася крихітна Настуня.

Для родини настали сутужні часи. Все частіше стали виникати розмови про повернення в Україну. Радянська держава, що виникла на теренах Російської імперії, декларуючи принципи соціальної рівності та пролетарської солідарності була неспроможна вирішити проблеми соціального забезпечення населення, зокрема врегулювати справи репатріантів. Адже вони переселялись  як піддані царя Російської імперії, а повертатися були змушені на терена новоутворених держав в статусі їх громадян. 

Невизначеність і очікування ставало нестерпним для родини Безек. Проте воно продовжилось аж до 1921 року. Поверталась родина в Україну перед самим укладенням Ризького договору. Поверталася у невідомість з п'ятьма дітьми. На руках матері сопів однорічний Дмитрик, а старші четверо тулилися біля неї. Як кажуть в народі: “Материнські ласка й тепло кінця не знають”. 

Рідні місця зустріли холодом і голодом. Батьківський будиночок вистояв, проте для життя був зовсім непридатним. Спільними зусиллями батьків і старших дітей житло привели до ладу.

Життя потрохи стало налагоджуватися. Артем Семенович повернувся працювати на залізницю. За часів польського панування він керував підрозділом шляхової дистанції. Під його керівництвом залізничні робітники виконували ряд робіт з поточного утримання і ремонту верхньої будови колій, земляного полотна та штучних споруд, тим самим забезпечуючи безпеку і безперебійність руху поїздів.

Мойсей з братом Нестором часто потайки навідувалися на дистанцію, де працював батько. Підлітки з цікавістю спостерігали за тим, що діялося на залізничному полотні, і мріяли, що коли виростуть, пов'яжуть своє життя, як і батько, з залізницею… Через якихось тринадцять років, пройшовши через важкі випробування, Мойсей свою мрію втілить у життя.      

l                                                                                                                           

А поки що шістнадцятирічний парубок вчиться у знайомого єврея шоферській справі. Прикипівши серцем і душею до керма, самотужки освоює будову автомобіля. В нагоді йому стає наука, здобута в московській гімназії політехнічного профілю, котру він успішно закінчив в Москві. Трохи згодом Мойсей заохочує свого брата Нестора до шоферської справи. Принагідно скажу, що в провінційному містечку Ковелі, за Польщі, було біля десятка водіїв, троє із них – брати Безеки. 

В сімнадцять літ Мойсей зустрів свою майбутню дружину Неонілу. Закохався з першого погляду в карооку красуню. Не дивлячись на вмовляння батьків, повів через два місяці дівчину до вінця. Три донечки, як сонечка, посипались в родині, неначе горошинки з неба. Своїм дзвінким сміхом Сяня, Фаня, Ганнуся звеселяли дім і серця молодих батьків. Мойсей Артемович, ставши відразу після народження першої донечки справжнім батьком, огорнув своїх дівчат  любов'ю і піклуванням. Вроджений талант інженера дав змогу знаходити високооплачувану роботу, котра приносила родині стабільний дохід. Декілька років Мойсей Артемович працював водієм на маршруті Ковель-Ратно. Кував своє щастя, як міг. 

Немов вода, швидко спливав час. Батьки ще зовсім молоді і серцем юні. А вже старшенька Сяня в свої шістнадцять немов лілея. На виданні. І наречений не забарився – Серж. На весіллі мати й донька немов сестрички… Одне різнило – заплакані очі материнські. Відчувало серце Неоніли, напевне, що розлука полином квітує коло двору. 

“Золотий” вересень 1939 року розпочався з ейфорії. Та дуже скоро в їхній дім постукала біда. Радянська влада, що прийшла у Волинське воєводство “визволяти” українців з-під польського гніту, згодом показала своє справжнє обличчя. За переповіданий анекдот Серж попадає до в'язниці. В домі повисає гнітюча тиша. Ночами Сяня мовчки обливає подушку сльозами. Рветься батьківське серце від жалю, а допомогти ніяк…

l

Нові порядки, нова влада, котра потребувала висококваліфікованих спеціалістів... Мойсею і Нестору пропонують вакансії водіїв у залізничному управлінні Ковеля. Тут вони зустрінуть війну і мобілізацію…

Як і більшість новобранців, в хаосі відступу, опиняться в німецькому полоні. Після декількох місяців поневірянь, їх виснажених і знедолених відпустять додому. Потягнуться довгі дні війни… Набачилися всього і настраждалися. Деякий час Мойсею Артемовичу довелося возити Еріха Касснера – начальника цивільної адміністрації району. В майбутньому, це шоферування не раз “аукнеться” чоловіку…

Чорна веремія війни, після довгих днів німецької окупації, наближалася до Ковеля. Німці ставали більш підозрілими і жорстокими. Готувалася кругова оборона важливого залізничного вузла. Цивільне населення примусово зганяли на земляні роботи. Копали окопи, протитанкові рови. Більш дужих громадян вивозили в Німеччину на примусову працю. Часто цілими сім'ями. Не оминула ця доля і молоді сім'ї Безек – Мойсея, Нестора і Григорія. 

Мойсею зі своїми домочадцями вдалося в районі села Замшан відстати від колони. Боліла в нього душа за донькою Сянею, котра, маючи образу на радянську владу, на початку війни перебралася жити з чоловіком до Німеччини. Була надія на зустріч. Та любов до рідної землі була в Мойсея непереборною…

Переховувався  чоловік зі своїми домочадцями на далекому хуторі в Седлищанському районі, допоки тривала облога Ковеля. Поверталися після його визволення на практично спустошене місце. Довелося зазнати горя і нестатків. Проте в душі жила віра на краще життя. 

l

Мойсей Артемович повернувся працювати на залізницю. Всі об'єкти ковельського залізничного господарства, котрі зазнали нищівних ударів під час визволення Ковеля, були понівечені: вокзал зруйнований повністю, пошкоджене залізничне полотно, розбиті паровозне і вагонне депо. Не вистачало професійних кадрів і робочих рук для відновлення залізничного вузла, котрий грав ключову роль у відбудові народного господарства. 

Післявоєнне відродження ковельської залізниці було надзвичайно важким. Професійні кадри готували  “на льоту” через курсову освіту із колишніх партизанів з'єднання Ковпака. Понад 1900 ковпаківців стали простими робітниками-залізничниками. До відновлювальних робіт залучали цивільне населення і німецьких військовополонених. 

Близько 180 професійних спеціалістів було прислано зі сходу України. Саме із них було сформоване адміністративно-господарське управління залізниці. Одну із найважливіших вакансій – посаду головного інженера депо було запропоновано Безеці Мойсею Артемовичу. Його працелюбність і винахідливість зіграли ключову роль у швидкому відновленні депо, де проходив ремонт паровозів  і вагонів.  Саме його “золотими руками” були зроблені необхідні вимірювальні пристрої і пристосування для ремонту техніки, про котрі в той час не можна було і мріяти. Під його мудрим керівництвом були відбудовані перші одиниці залізничної техніки. До майстра прийшли визнання і повага колег і підлеглих… Та була в душі майстра одна таємниця, котра псувала життя і змушувала постійно бути в напрузі. Це – доля братів Нестора, Григорія і доньки Сяні із зятем Сержем.

А долі, долі… Вели вони братів дорогами неволі і страху. Пройшовши випробування проміжного табору в Польщі, сім'ї Нестора і Григорія, потрапили до Німеччини й опинилися на військовому заводі, котрий базувався на території закритого табору. Як і іншим остарбайтерам, їм були присвоєні особисті номери, витаврувані на руці. Німці вважали східну робочу силу воєнним трофеєм і ставилися до неї майже так само, як до військовополонених. При мінімальних затратах на їх утримання з остарбайтерів вимагали найвищої працездатності. Вони потерпали від хронічного голоду, від холоду і вкрай незадовільних умов праці.

l

Та чим ближче підходили радянські війська до німецьких кордонів, тим поступливішими ставали німці. Можна було розшукати своїх родичів і знайомих. Нестора Артемовича розшукувала племінниця Сяня, котра жила в Штудгарті. Він звернувся з проханням про зустріч в комендатуру Мюнхена, на теренах якого проживав з родиною в таборі. Але оскільки  Штудгарт посилено бомбився радянською авіацією, йому наразі було відмовлено. Пізніше він не став розшукувати Олександру Мойсеївну через страх. Мотивував це тим, що Серж сидів у в'язниці перед війною. Навіть у Німеччині люди боялися радянської влади.

Звільнені були українські в'язні американською армією. З'явилася можливість їхати в будь-яку країну світу на постійне проживання. Поляки, котрі працювали разом з Безеками на військовому заводі, так їм і говорили: “Треба їхати в ту країну, де не було війни. Україна повністю зруйнована”. Проте сімейства Нестора і Григорія переїхали в Східну Німеччину і прийняли тверде рішення повертатися додому. Майже півроку жили в фільтраційному таборі. Визволителі вважали остарбайтерів зрадниками і ретельно перевіряли, хто є хто. 

Коли ж, нарешті, дозвіл на повернення був отриманий, виявилося, що жінки і чоловіки повинні їхати  на Батьківщину у різних потягах. Гамір, плач і метушня на вокзалі панували  неймовірні. Проте над Безеками стояло провиддя долі. На платформі, де метушилися тисячі людей, Григорій Артемович зустрів капітана – начальника пересильного табору, який в 1939 році був начальником Ковельської залізниці. Саме він наказав видати братам паспорти на вільний виїзд, безапеляційно заявивши: “Я знаю цих людей як порядних громадян. Перед війною працював разом з ними. Нехай повертаються у свій Ковель”… 

А Нестору Артемовичу шепнув на вухо, що потяг з чоловіками відправляють на Кольський півострів. Можна тільки здогадуватися, яка доля чекала б Нестора і Григорія Безек…

Родини повернулися у зруйноване дощенту рідне місто. Радісна зустріч з братом Мойсеєм була затьмарена невідомістю долі його доньки.

Сяня обізвалася через десять довгих років з далекої Австралії. Зболіле батьківське серце втішалося звісткою: “Жива!” і благало Господа щоб цей зв'язок не обірвався… 

Кожен доньчин лист ретельно перевірявся спецслужбами. І так же ретельно Мойсей Артемович отримував запрошення на “довірливу розмову” в КДБ, котра неодмінно закінчувалася традиційною фразою: “Скажіть доньці щоб не була такою відвертою і не вихвалювала капіталістичний світ. Бо, якби на Вашому місці був хтось інший”… Фраза завжди закінчувалась жестом, імітуючим небо в клітинку…

l

Радянська влада, котра допустила гуманітарну катастрофу для свого народу у початковий період війни, що призвела до депортації в Рейх мільйонів людей, не визнавала своєї провини і всі наслідки цієї катастрофи приписувала лише простим смертним.

Життя “під ковпаком” для Мойсея Артемовича продовжувалось до самої смерті. Майстер-“золоті руки”, ковельський самородок, котрий винайшов безліч приладів, станків, що допомогли відновити повоєнне народне господарство залишався для влади неблагонадійним. Інші отримували визнання і нагороди…

Шану ж Майстру віддав народ. Похоронна процесія з тілом гідного українця супроводжувалася зупинкою всіх підприємств Ковеля під мелодію гудків. Крізь сріблясті хмари виглянуло Сонце і в краплях дощу опустило веселку – міст для великої Людини у безсмертя.

Валентина Клюнтер, 

член Національної спілки краєзнавців України.

НА ЗНІМКАХ: ліворуч – М. А. Безека; в центрі – родина Безек; праворуч – Н. А. Безека.

Фото з архіву.

На початку буремного ХХ століття у передмісті Ковеля на вулиці Мокрі Нивки у затишному будиночку залізничника Безеки Артема Семеновича зійшла зоря його первістка Мойсея. На вулиці стояв 1906 рік.

Хлопчик, огорнений любов'ю батьків, дідусів і бабусь, зростав здоровим, життєрадісним і допитливим. Привчений змалку до роботи, уже в п'ять років допомагав матері няньчити новонародженого брата Нестора. 

Артем Семенович працював помічником машиніста на залізниці. Товариство Київсько-Брестської залізниці, котре утворилося в 1870 році і пережило за короткий час багато реформацій, повинно було в кінці ХІХ століття забезпечувати стратегічні плани Російської імперії в західному регіоні. Швидкими темпами сталеві рейки залізничних магістралей розрізали Богом обдарований край і з'єднали через Ковель міста Центральної України із Заходом. 

Ковель із провінційного містечка волею долі перетворився у важливий стратегічний залізничний вузол. Уже на початку ХХ століття залізничні колії відходять від Ковеля п'ятьма променями: на Брест, Київ, Володимир-Волинський  Холм і Здолбунів. У місті швидко розвивається промисловість і торгівля. З лівого берега річки Турії ковельчани переміщуються на правий берег і починають забудову “другого” Ковеля. В цей час понад 4 тисячі жителів міста зайняті роботою на залізниці.

Голова сім'ї, причетний ще й до підготовки молодих кадрів, цілими днями пропадає на роботі. Дружина Степанида не нарікає. Мовчки справляється з дітьми і по господарству. А під її грудьми пульсує нове життя. Світ в цей період переживає страшну нестабільність і тривожність. В центрі Європи зароджується вихор Першої світової війни… 

ххх

А поки що в родині панує злагода і любов. Зайняті кожен своєю справою, молоді батьки не знають, що скоро опиняться перед дилемою: залишатися в рідному місті і чекати розгортання подальших подій, чи виїжджати до Москви. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 711

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Легенда перша. 

Як виник Ковель?

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Відомо, що ті безрозсудні залицяння добром не кінчаються. Якось повернувся князь із далекого походу, а йому, ще до порога слуги нашептали: мовляв, горе до твого маєтку приблукало – князівна ваша з ковалем місцевим подружилася. Сором, ганьба.

"Диму без вогню не буває", – подумав князь і вирішив прослідкувати за молодими. І таки підстеріг.

– Зарубаю обох! – вигукнув  голосно і меч гострий злетів над головою.

– Зупинися, князю. Я кохаю Лілею, і кари не допущу, – у відчаї кинувся юнак на князя і вибив меч із його рук.

Занімів, закляк, ошелешений князь. Не чекав такого нечуваного зухвальства.

А коваль, немов орел, злетів на князевого коня, підхопив, немов пір'їну, милу Лілеєчку, і помчав на крилах кохання у невідомість. Доки оговтався князь, втікачі були далеко. А надвечір до річки тихоплинної долетіли. А там поміж рукавів, за широким плесом острів затишний у верболозах приліг. Знайшли брід і переправились.

– Що ж ми натворили з тобою, ковалику? – бідкалася із сльозами на очах князівна.

– Збудуємо дім і будемо жити. Довірся мені, – заспокоював свою милу хлопець.

– Хай буде так. Тепер ти – мій князь! – приречено прошепотіла Лілея.

Відкрию тобі друже, ковельчанину, ще одну таємницю того вечора. Коваль змайстрував ложе з верболозу. Вистелив його квітами з лугу і дах з очерету зробив. Бачила ту вправність князівна. Відчували молодецьку силу і зрозуміла - це її щаслива доля. І ніжно та трепетно поцілувала… Ще й до сьогодні очерет шелестить про ту першу ніч закоханих.

А коли ви біля річки буваєте, вслухайтеся в спів очеретянки. Вона вам розкаже, що від тої ночі першої дітки пішли. А згодом і поселення народилося. Коваль своєю працею славу здобув, відомим став.

Тій пташці подай теревенити. Це ж вона на хвості принесла, що наше місто князівсько-ковальського походження (майже аристократичне) і що Турія вінчала, а вона благословляла молодят, і що дітей в закоханої пари була копа, і що пісню: "Очерет мені був за колиску" вона чула від самого коваля. І що біла диво-квітка лілея взяла  свою назву від закоханої князівни. І ще… І ще… 

Вклонімось Турії!..

Легенда друга. 

Від бога Тура

У житті древніх племен важливу роль відігравали символи, а ще більше – боги.

Скажімо, грізний Перун кидав блискавки і громовиці. Його боялись в поважали.

Поліський і Волинський бог Тур – Велес теж залишив по собі багато пам'яток. Погляньте на карту, і ви побачите названі його іменем поселення, річки, озера: Турійськ, Туричани, Туропин, озеро Тур, Турів і т. д., і т. п. Погодься, читачу, що  і назва нашої річки Турії походить від славетного древнього божества. Він був захисником та охоронцем, духовним провідником древніх на цій благодатній землі. А його прообраз – бика Тура – безстрашного, сміливого і сильного воїна теж виправданий. Пошанування було не тільки в назвах, а мало й практичне застосування. Вояки народного ополчення носили шоломи, на яких прикріплювали роги Тура. На полі бою це наводило страх на ворогів.

Якось в ті далекі від нас часи, поліською дорогою мандрував купець із слугами й товаром. При  собі літописця тримав. Записували все побачене: звичаї, культуру, пісні, слова.

Отож підійшли вони до широкої, повноводної ріки, а за нею містечко вимальовується на острові, мов у казці. Бам-дзінь - дзелень - чути "музику" коваля. Як оминути? Але й народна дружина з протилежного боку чекала -хтозна, що за люди з'явилися біля міста?

Вийшли назустріч.

– Хто ви? Що  за місто? – запитає купець. Мова його людям незрозуміла. Старшина дружини показав на роги: мовляв ми бога Тура люди.

– Тур – я. Розумієш: Тур!

Купець сказане зрозумів по-своєму. Він покликав літописця і наказав:

– Запиши: ця річка називається Тур'я.

Прижилася назва в народі. Гордяться ковельчани рікою, позначеною самим Богом Туром-Велесом.

Признаюся, що легенду про купця я почув від поляка, який колись мешкав у Ковелі, а той - від свого прадіда. Так чи інакше, але ковельчани люблять свою ріку, і вона їм відповідає тим же – оздоровлює, купає, рибу на споживання віддає і духовно збагачує творчі душі.

В Тур'я в пахучих лепехах

 шепоче

Про Бога і долю, про щастя

 дівоче,

Про битви звитяжні, про

 воїнів волі,

Про квітку Волині,

 замріяний Ковель.  

          

Ковель біля Тур'ї  

ліг спочити…

Змінюються вірування, назви міст і вулиць, а Турія тихоплинно несе свої води до старшої сестри Прип'яті. Виринувши з-під землі десь біля Затурців, пливе на північний захід. А там, мовби передумавши зустрічатися з Богом, повертає праворуч до Ковеля. Сьогодні там, де був острів закоханих, ринок вирує. Через перехрестя в різні боки шалений рух сталевих коней. Той шум вправно заспокоюють християнські святині своїми молитвами.

Відступилася річка від тої шумливої круговерті на південний схід, ближче до сучасного центру. До Турії менші "сестрички" – притулились: Бобрівка, Воронка, Чорна. І немов у казці, за велінням всесильного мага на русло ріки ковельське "море" наклалося. То радість для спортсменів-веслувальників рибалок, закоханих і тих, хто любить купатися та засмагати влітку.

Ви запитаєте: чи є у Турії паспорт? Звичайно.

Ось її дані. Національність – українка. Довжина 184 кілометри, площа басейну 2900 квадратних кілометрів, глибина від 0,8 до 3 метрів. Вдача тиха, лагідна – швидкість течії 0,1-0,2 метра за секунду. Патріотка – охороняла у всі часи і віки місто від ворогів.

Екскурс в історію: в молодості  борошномельні млини крутила та ліс волинський сплавляла. У всі часи людей своєю водою, чистою, як сльоза, оздоровлювала. Біля Ковеля ріка розгалужувалася на кілька рукавів. Один із них сьогодні засипаний біля шостої школи, в другий – за центральним ринком.

Втручання в русло ріки мало місце і раніше. У 1936 році польською владою воно було випрямлене в центрі міста довжиною 1,2 кілометра. Затрачено на реконструкцію природної водойми  було 150 тисяч злотих.

В ближчі до нас часи, при будівництві заводу "Ковельсільмаш", виникло ковельське "море", яке стало окрасою міста, а разом із тим його легенями.

Хочеш заспокоїтися, пороздумувати і прийняти правильні рішення – іди до рідної Турії.

Дивишся і дивуєшся, милуєшся і не намилуєшся. Виблискує, іскриться вдень широке плесо від променів Сонця ясного. Ввечері таємничі стовпи світла від ліхтарів лягають на воду. А вночі зорі з русалками хороводять, і Місяць їм підтанцьовує.

Там лірична душа оживає і співає пісні про кохання.

А Ковель біля Турії ліг

 спочити.

Ріка заквітчана у лілії, 

мов панна.

Так пригорнулись, їх не

 розлучити

І долю колихають Богом

 дану!

Вклонімось Турії…

Анатолій СЕМЕНЮК.

Друже мій, ковельчанину! Не раз і не два  ти споглядав українок-красунь, іноді мимоволі відзначаючи: чогось у них не вистачає. А коли бачив те диво писане підперезане стрічкою та прихорошене намистом, тоді, зачарований, забував про все на світі. "Краса рятує світ", – ще й ще раз переконувався.

Отож, так само на якусь мить уяви собі свій рідний Ковель без тихоплинної Турії, яка блакитною стрічкою оперізує місто. Звичайно, такого не може бути, бо ріка століттями несе свої води і робить Ковель неповторним і вічно юним. 

Багато легенд існує про Турію. Ось декілька з них.

Давним-давно, коли ще півні не співали і кури не гомоніли, жив-був багатий князь.

Як здавен ведеться, воював, господарював і люд навколишній в покорі тримав. Найдорожчим скарбом і багатством для нього була красуня-донька. Все – для рідної Лілеєчки. Вже й до весіння готувалися.

А тут, де не візьмись, кохання, мов птаха, над маєтком защебетало. Місцевий коваль закохався в князівну. Ходить, виглядає, сохне, а та не відповідає. Мовляв, не рівня. Та де там! Коли кохання полонило – розум спить.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1183

Свою першу прем'єру – грандіозний шоу-мюзикл "Снігова королева" – представила дитяча студія Ковельського аматорського експериментального театру "10 ряд 10 місце".

Глядачі, що завітали розділити свято театралів, потрапили у справжню феєрію зимової казки посеред літа. З перших секунд дійство зачаровувало і кликало далі за собою. Протягом більш як двох годин глядачі мали змогу радіти, сміятись, плакати та переживати разом з героями. 

Сцени змінювали одна одну – з теплої та затишної кімнати, де живуть Герда, Кай та їх бабуся, вони переносились у казкове й яскраве царство чарівних квітів, у старовинну бібліотеку до Пані Вченої та Пані Гадалки, у королівську опочивальню до Принца і Принцеси, у моторошний ліс до розбійників, і нарешті – у саме серце крижаного царства – кришталевий палац Снігової Королеви... Проте справжній дружбі та любові не можуть протистояти жодні чари, і, звичайно ж, казка закінчується щасливо.

Режисер-постановник та художній керівник Альона Малюга-Мельникова – людина, яка створила цю дивовижну казку власноруч. У нашій розмові пані Альона детально розповіла, як "народжувалася" "Снігова королева".

– Сценарій шоу-мюзикла був написаний мною за мотивами оригінальної казки Г. К. Андерсена та п'єси Є. Шварца, там багато моїх власних сюжетних ліній, авторських знахідок... Я вирішила зробити повноцінний широкоформатний україномовний дитячий спектакль-мюзикл, але одна справа – придумати, а зовсім інший – втілити свою ідею у життя. 

З Нового року, паралельно з написанням сценарію, я оголосила для своїх студійців старшої групи кастинг, на якому вони повинні були презентувати монолог героя, якого бажають зіграти. Це був дуже хвилюючий момент, адже я стала перед нелегким вибором – всі студійці надзвичайно серйозно і відповідально підійшли до завдання, – вони складали і розігрували монологи у прозі та віршах, використовували елементи реквізиту та костюмів, плакали, сміялись і дуже переживали.

Коли головні ролі були розподілені, студійці середньої та меншої груп змогли вибрати, у яких сценах другорядного плану та епізодах вони бажали б зіграти. Всім знайшлася роль до душі. Роль Герди виборола Софія Шевчук, роль Кая – Максим Бортнюк, образ Снігової Королеви дістався Валерії Кордобі, Маленької Розбійниці – Дарії Тищук, Принцеси – Вікторії Мельник, Принца – Костянтину Рудчук, яскраві ролі ворон Карла і Клари приміряли Філіп Кушнерук та Евеліна Муліна, в бабусю перевтілилась Анастасія Швед, а в Казкарку - Ангеліна Махнюк. Замість злого Радника у нас з'явились три Поважних Дами - Катерина Леденцова, Дарина Борзовець та Олександра Прадійчук, а на противагу їм – Добрі Жительки – Анжеліка Томашевич, Софія Канонік та Вікторія Мельник. Квіткаркою стала Софія Хмелярська, Гадалкою – Дарина Сидорук, Отаманшею – Вікторія Колєнда, а Вченою – Емілія Круткова. Решта студійців отримали ролі квіточок, сніжинок, розбійників, друзів Кая та Герди тощо. Всього у виставі було задіяно 57 дітей, віком від шести до п'ятнадцяти років.

Отож, почались репетиції. Вночі я прописувала сцени, а вдень ми вже працювали за ними. Репетиції проводились практично щодня і займали мінімум по 4-5 годин.

Оскільки це мюзикл, у кожній сцені, у кожної групи персонажів мала бути своя музична та хореографічна композиція, своя тема. Деякі пісні писались досить легко, інші доводилось виношувати по кілька днів і ночей, проте найскладнішою для мене чомусь стала фінальна пісня - дует Кая і Герди після перемоги над Королевою. Її я дописала буквально за три тижні до прем'єри. Вона відразу так сподобалась дітям, що вони сказали: "Цього варто було почекати!". Загалом у нашому мюзиклі 15 музичних та хореографічних композицій. З них 9 пісень (композитори Андрій Морсін, Ігор Крутой), тексти до яких написані мною спеціально для цієї постановки. 

Є композиції без слів, але на всі - і з піснями, і без були придумані й поставлені для дітей авторські танці. З цим мені допомагала прекрасний талановитий хореограф Олена Слайко. Всі танці дуже непрості. Щось придумувала я, щось вона, ми об'єднували наші ідеї, пробували станцювати все спочатку самі, тоді старались підлаштувати їх під можливості дітей,  і прямо на сцені народжувався і вальс, і чарльстон, і рок-н-рол, і акробатичні трюки, й сюжетні танці зі справжньою драматургією... 

На репетиціях постало питання необхідності запису фонограм, адже навіть професіоналам складно одночасно вживу співати й танцювати, а що казати про дітей. Але для акторського озвучення потрібні не просто гарні голоси співаків чи вокалістів, тут треба зіграти роль – хай і одним голосом. Більше того, це мало бути ефектно, красиво, цікаво і неодноманітно. Тож, разом з моїм голосом у звуковій палітрі нашого мюзиклу зазвучали голоси справжніх професіоналів своєї справи – Галини Яцини, яка перевтілилась у саму Снігову Королеву, Наталії  Никитюк (соло у пасторалі про Кая і Герду, ансамбль у "Карнавалі" та фінальній пісні), а головним голосом вистави стала Оксана Мизовець, чий неповторний голос можна почути у кожній дорослій музичній композиції. Дівчата, дякую вам дуже за цей чудовий досвід, ви були прекрасні! Долучились до озвучення і юні актори – записали свій дует Кай та Герда, та королівський реп "Сніп-снап-снурре" – ворони Карл і Клара, Принц, Принцеса та Герда.

Окремим нелегким моментом підготовки стали декорації. Сценографічне рішення прийшло досить швидко – вистава "лягала" для мене композиційно у дві частини. Перша – розігрувалась у декораціях кімнати, з обстановкою якої теж виникали певні труднощі, до прикладу, як облаштувати камін, зробити троянди Кая та Герди і т. д. Ну, а друга частина – подорож Герди у зачарованому світі вимагала немалих затрат і ресурсів, але з допомогою небайдужих людей ми вирішували ці питання. 

Великий вклад у розробку та підготовку декорацій здійснили: директор художньої школи Олена Цьомик та викладачі, флорист-дизайнер  Оксана Павляшик, художник Наталія Прокопів, надзвичайно активно приймали участь і батьки студійців, зокрема, значна частина декорацій та реквізиту була виготовлена чи придбана та подарована театру головою батьківського комітету Юрієм Шлюєвим, художником Василем Королюком.  Батьки дуже багато допомогли і в тій частині вистави, яка є, немов підводною частиною айсбергу, – поклеїти, пришити, прикрасити, прибрати і т. д. За що їм усім величезна подяка!

Долучились до дійства і мої актори дорослого театру – Михайло Бразінський, Юрій Дацюк, Назар Андросюк, Тетяна Кислюк, Анастасія Рудчук. Оскільки тут головними були дітки, дорослі учасники перевтілились у чорно-білих мімів, які здійснювали перестановки та ігрові переходи між сценами вистави. Гримером для персонажів стала Софія Ліпич.

Театр – мистецтво синтетичне і комплексне. Аби глядач побачив гармонійну загальну картину довершеного дійства, потрібні немалі зусилля багатьох людей. Тому я дуже вдячна за підтримку і допомогу: Ковельському міському голові Олегу Кіндеру, заступнику міського голови  Ігорю Прокопіву, секретарю міської ради   Вірі Федосюк, депутатському корпусу, фінансовому управлінню в особі начальника  Валентини Романчук, відділу культури в особі начальника Вікторії Савлук та бухгалтерії, дирекції та працівникам Народного дому "Просвіта" – костюмеру Лілії Літвін, звукооператорам Віталію Дрегель та Володимиру Федоруку, світлооператору Ігорю Пєрвому, завідуючому господарською частиною   Володимиру Головницькому та столяру Олександру Олексюку, технічним працівникам. А також висловлюємо подяку голові та членам батьківського комітету – Юрію Шлюєву, Альоні Кушнерук та Яні Муліній (окрема подяка і за розробку, і виготовлення афіш, запрошень та реклами), усім батькам – за талановитих діток, всім і кожному, хто тим чи іншим чином, словом та ділом долучився до створення нашого дійства.

"Мої дорогі, маленькі та юні актори! Ми разом з вами пройшли цей нелегкий шлях. Так, планка від початку була поставлена для вас, можливо, в чомусь і занадто висока, проте ви мене не підвели. Майстри кажуть, що акторству та режисурі не можливо навчити, але ним можна навчитись. І я рада, що ви бажаєте цьому навчитись, і щодня у мене вчитесь, долаєте власні комплекси та страхи, переборюєте лінь, втому та сумніви і знову, й знову стараєтесь та доводите мені, що я повірила у вас недарма. 

Вітаю вас з першою прем'єрою! Нехай це стане початком довгого, сповненого успіхів та досягнень творчого шляху нашого колективу. Не втрачайте ніколи блиску в очах, бажання творити, не бійтесь помилятись чи падати, головне – підніматись і йти далі. Люблю, завжди ваша, – режисер Альона Малюга-Мельникова".

Юлія ЛИТВИНЮК.

НА ЗНІМКАХ: дитяча студія Ковельського аматорського експериментального театру "10 ряд 10 місце" представила на ковельській сцені шоу-мюзикл "Снігова королева".

Фото з архіву театру.

Свою першу прем'єру – грандіозний шоу-мюзикл "Снігова королева" – представила дитяча студія Ковельського аматорського експериментального театру "10 ряд 10 місце".

Глядачі, що завітали розділити свято театралів, потрапили у справжню феєрію зимової казки посеред літа. З перших секунд дійство зачаровувало і кликало далі за собою. Протягом більш як двох годин глядачі мали змогу радіти, сміятись, плакати та переживати разом з героями. 

Сцени змінювали одна одну – з теплої та затишної кімнати, де живуть Герда, Кай та їх бабуся, вони переносились у казкове й яскраве царство чарівних квітів, у старовинну бібліотеку до Пані Вченої та Пані Гадалки, у королівську опочивальню до Принца і Принцеси, у моторошний ліс до розбійників, і нарешті – у саме серце крижаного царства – кришталевий палац Снігової Королеви... Проте справжній дружбі та любові не можуть протистояти жодні чари, і, звичайно ж, казка закінчується щасливо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1259

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 375

Гороскоп

з 8 по 14 липня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 513

Завтра, 28 червня ц. р., в День Конституції України і напередодні Дня молоді, в Ковелі відбудеться традиційна загальноміська випускна лінійка. У ній візьмуть участь і випускники навчально-виховного комплексу «ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум» Олександра МОСКАЛИК, Олеся ЛОНЮК,

Софія КРОПИВА, Анна ЮЩЕНКО, Вікторія КОСТЮК, Ангеліна КАПІТУЛА. Всі вони - «золоті» медалісти, з чим вітаємо і їх, і педагогів школи, і батьків.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Завтра, 28 червня ц. р., в День Конституції України і напередодні Дня молоді, в Ковелі відбудеться традиційна загальноміська випускна лінійка. У ній візьмуть участь і випускники навчально-виховного комплексу «ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум» Олександра МОСКАЛИК, Олеся ЛОНЮК, Софія КРОПИВА, Анна ЮЩЕНКО, Вікторія КОСТЮК, Ангеліна КАПІТУЛА. Всі вони - «золоті» медалісти, з чим вітаємо і їх, і педагогів школи, і батьків.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 531

Тетяна

Селівончик -

"Відмінник

освіти України"

Гарна новина "завітала" у колектив Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ: Міністерство освіти і науки України присвоїло звання "Відмінник освіти" директору навчального закладу, кандидату технічних наук Тетяні Василівні Селівончик.

Минулого вівторка в урочистій обстановці ректор Луцького національного технічного університету Петро Савчук вручив посвідчення і нагрудний знак нашій землячці (на знімку).

Тетяна Селівончик - знана і шановано у нашому місті й області людина, яка користується високим авторитетом серед колег по роботі. студентів, їх батьків, громадськості.

Бажаємо їй подальших успіхів у відповідальній і нелегкій праці, нових вагомих звершень і здобутків. творчого зростання й великого особистого щастя! Нехай Господь. шановна Тетяно Василівно, посилає Вам своє милосердя та многії і благії літа!

Наш кор.

Гарна новина "завітала" у колектив Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ: Міністерство освіти і науки України присвоїло звання "Відмінник освіти" директору навчального закладу, кандидату технічних наук Тетяні Василівні Селівончик.

Минулого вівторка в урочистій обстановці ректор Луцького національного технічного університету Петро Савчук вручив посвідчення і нагрудний знак нашій землячці (на знімку).

Тетяна Селівончик - знана і шанована у нашому місті й області людина, яка користується високим авторитетом серед колег по роботі. студентів, їх батьків, громадськості.

Бажаємо їй подальших успіхів у відповідальній і нелегкій праці, нових вагомих звершень і здобутків. творчого зростання й великого особистого щастя! Нехай Господь. шановна Тетяно Василівно, посилає Вам своє милосердя та многії і благії літа!

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 298

Над хвилями гріха завжди злітає птах Господньої молитви. Погодься, шановний читачу, що в нашому українському “морі” одним із найтяжчих гріхів є насилля над мовою народу.

Задумаймося:

– чи не гріхом були царські заборонні  укази проти української мови у ХІХ-ХХ ст.?

– хіба колонізація українців у 20-30-их роках ХХ ст. не витікала   з брудного болота лихого?

– а сьогодні хіба заспокоїться душа, коли в незалежній державі новітні українофоби ігнорують державну українську мову?

Дехто вважає (треба ж до такого додуматися!), що українська не "канонічна" в молитві. Окремі із безбатченків нахабно виступають проти відповідного Закону на підтримку української мови, вимагають його відміни.

Особисто у мене душа не змириться з тим, що на виборчих перегонах за президентство значна частина українців своє національне, споконвічно українське проміняла на солодкоголосі, але абсолютно нереальні обіцянки низьких тарифів, різкого збільшення пенсій та зарплат, швидкого припинення війни на Донбасі. На політичну арену дедалі активніше виходять адепти  "руського міра".

Що тут скажеш? Били ж у дзвони, та хто їх чув?..

Сто років тому сизокрилою чайкою злітала над хвилями мороку велика українка Олена Пчілка. Голосила заклично  на весь світ. Листи грізні підписувала і надсилала до Міністерства освіти Російської імперії. Ви думаєте, марно? Аж ніяк! Хай і на короткий термін, але відміна  Валуєвсько-царських указів відбулася.

Вольова, красива,  інтелігентна дворянка не ставила метою життя пустопорожні  салонні розваги, а вела небезпечну боротьбу проти насильницької русифікації великого народу.

На чому формується світогляд сучасного українця? Часто-густо на фейковій, брехливій інформації та пропаганді. Хитка свідомість затискується у лещата цілеспрямованих  меседжів  про меншовартість українства. Людина  стає незахищеною і розгубленою. Здавалося б, і пророків не потрібно – будуй проукраїнське позитивне середовище у всіх його вимірах.

Вслухаймося в голос Олени Пчілки, почуймо, як формувалася світоглядна позиція у її родинній обителі в Гадячі: "Можна сказати, що українська хвиля оточила нас могутньо – се була українська пісня, казка, все те, що створила українська думка".

Словом, ключ, який мав би відкрити двері у світлицю українства, є. Але щоб його повернути, потрібна воля, переконаність у душах.

Молитва Олени Пчілки над хвилями гріха проходила через  материнське серце. Ще раз вслухаймося у музику її історичних слів:

"В дітей мені хотілося перелити свою душу і думки, з певністю  можу сказати, що мені се вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я. Може б, стали, але хутчій, що ні… Власне, я завжди окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше.  Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому".

Ми звикли чути, щоб наші діти були вродливі, багаті й щасливі.

Ольга Петрівна Косач мріяла, хотіла бачити своїх дітей щасливими в українстві.

Пошануймо і прославмо Матір-українку, яка не просто народжує, а веде своїх дітей в дивну країну духовності, моральних чеснот, підживлених національним, рідним, батьківським.

l

Слова Лесі Українки: "Я маю в серці те, що не вмирає" стали для нас крилатими. Разом із тим впевнено можна сказати, що вони так само притаманні Олені Пчілці. Вона й сьогодні сучасна, як ніколи. І тішить душу те, що є кому відкривати двері в світлицю українства.

18  червня ц. р. у Ковельській міській гімназії відбулись  волинезнавчі історико-педагогічні читання на тему: "Освіта та виховання в родині Косачів: талановита матір талановитих дітей".

Організаторами наукової конференції стали: Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти (ректор Петро Олешко), управління освіти виконкому Ковельської міськради (Віктор Бичковський), Ковельська міська гімназія ім. Олени Пчілки (директор Олена Вальчук) та обласна організація краєзнавців Волині (Геннадій Бондаренко).

Доповідачі, серед яких – науковці Національного Східноєвропейського університету, вчителі  ковельських шкіл, краєзнавці Волині, торкнулися різних тем  життя та творчості письменниці, видатного етнографа Ольги Петрівни Косач.

Тон конференції задав Петро Олешко, ректор ВІППО, кандидат історичних наук. Він наголосив, що пилок творчості із квітів письменництва на пасіку українства несуть всі ті, кому не байдужа доля України.

І справді. Велика українська Пчілка віддає той мед, який на ціну золота серед побутових, матеріальних проблем сірого буття.

Цікаво було чути доповідь Олени Вальчук, директора закладу про те, як педагогічний та учнівський колективи  формують літературно-мовний та педагогічно-виховний простір, щоб назва в ім'я славетної землячки відповідала змісту навчально-виховного процесу гімназії в сучасних умовах.

Навіть з короткого ознайомлення із гімназією присутні переконалися, що зроблено багато. Функціонує історичний музей навчального закладу. У фойє вас зустріне мудра, вольова і разом з тим любляча  Олена Пчілка. У гімназійній світлиці – виставка вишивок зі схемами, зібраними Оленою Пчілкою, майстринею-вишивальницею Тетяною Ведмедюк. Скажу:   це треба бачити, щоб відчути, що таке справжня майстерність. Виставку презентувала екскурсовод Мар'яна Місяць.

 Любуючись вишивками, роздумуючи біля портрета Ольги Косач-Драгоманової  і пізнаючи історію просвітництва через шкільний музей, мимоволі розумієш, наскільки важливо мати символи українства, особливо в образах світочів письменництва, борців за українську мову.                       

Недаремно  учасники одноголосно прийняли рішення про спорудження погруддя Олени Пчілки у м. Ковелі. Двома руками голосую "За!". Гарно вписався б образ Великої українки і Матері з великої літери в центрі міста біля Ковельської міської гімназії.

І ще. Велику естетичну насолоду учасники конференції отримали, переглядаючи виставу Олени Пчілки "Світова річ" у виконанні театральної студії гімназії (керівник Зоя Приступчук).

Повірте, це був найсолодший "мед" від Олени Пчілки, бо ним  частували присутніх учні престижного ковельського закладу.

Конференція – це не просто розмова, а погляд на сучасні проблеми рідної мови і культури взагалі, а разом з тим поклик до дії всіх небайдужих.

І, нарешті, про українську мову моє ліричне слово:

 Пісня про рідну мову

Рідна мово моя,

Ні години, ні дня

Ти віками не знала спокою.

Бо на рідній землі

Ми вважались малі,

Меншовартні були із тобою. 

 Ти нелегко жила,

Але в пісні цвіла,

Дух кріпила із коренів роду.

Чисту воду пила

У гаю з джерела,

Брала барви ясні 

у природи.

В Україні війна,

Зла й підступна вона,

Хоче знищити рідную мову.

Став під кулі солдат,

Б'є народ у набат:

"Українське не знищити

 Слово!"".

Із волинських лісів

Я несу свій засів

Через терни і доли полинні.

Обрій світиться нам -

Передати і дочкам, й синам

Ми тебе, рідна мово,

 повинні!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Над хвилями гріха завжди злітає птах Господньої молитви. Погодься, шановний читачу, що в нашому українському “морі” одним із найтяжчих гріхів є насилля над мовою народу.

Задумаймося:

– чи не гріхом були царські заборонні  укази проти української мови у ХІХ-ХХ ст.?

– хіба колонізація українців у 20-30-их роках ХХ ст. не витікала   з брудного болота лихого?

– а сьогодні хіба заспокоїться душа, коли в незалежній державі новітні українофоби ігнорують державну українську мову?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 454

КраЄзнавству у наш час належить важлива роль у вихованні учнів. Активна участь школярів у краєзнавчій роботі сприяє їх громадському і духовному розвитку, формуванню інтелектуального потенціалу.

Центром краєзнавчої  роботи в нашому місті є СЮТур, як складова система позашкільної освіти. СЮТур забезпечує потреби особистості у творчій самореалізації на інтелектуальний, духовний і фізичний розвиток. Вона веде підготовку до активної професійної та громадської діяльності, створює умови для  організації змістовного дозвілля, відповідно до здібностей, обдарувань вихованців. Тут проводяться різноманітні екскурсії, походи та експедиції під час яких діти займаються дослідницько-пошуковою роботою, вивчаючи свій рідний край.

Протягом кількох місяців юні туристи-краєзнавці (Костюк Т., Сорокіна М., Михалевич С., Доценко К., Луцкевич С.) під керівництвом автора цих рядків працювали над темою "Родовища будівельних матеріалів Волинської області", метою якої було дослідити  та оцінити ступінь забезпечення Волинської області будівельною сировиною. Юні пошуковці, крім опрацювання літературних джерел та інтернет-ресурсів, провели власні польові дослідження в кар'єрах видобутку піску та крейди – Ковельському і Городилецькому родовищах. Вони отримали необхідну інформацію під час зустрічей з кандидатом геологічних наук, доцентом кафедри фізичної географії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Вовком О. П. та геологами державного підприємства "Українська геологічна компанія" Жуйковим М. І. і Кіндратом В. П.

За результатами дослідницько-пошукових робіт визначили, що Волинська область добре забезпечена такою будівельною сировиною як глина, крейда та пісок. Крейдяна сировина поширена у Турійському і Ківерцівському районах, запаси глин та суглинків – в південних районах області (Горохів, Локачі, Луцьк, Берестечко, Торчин), а пісок найпоширеніший у північній частині території.

На території області – 74 родовища будівельних матеріалів, але до розробки залучено менше п'ятнадцяти. Нерідко можна простежити не досить ефективне та раціональне використання запасів природних ресурсів. Особливо часто спостерігається несанкціоноване добування піску, що, в свою чергу, призводить до негативних та безворотних наслідків.

Кожен з нас повинен дбати про збереження та розумне використання багатств рідної природи.

На Землі, у домі

 вселюдському –

Протиріч і негараздів тьма.

Будьте, люди, обережні 

в ньому!

Іншої домівки в нас нема!

Ірина Челяда,

керівник гуртків СЮТур.

КраЄзнавству у наш час належить важлива роль у вихованні учнів. Активна участь школярів у краєзнавчій роботі сприяє їх громадському і духовному розвитку, формуванню інтелектуального потенціалу.

Центром краєзнавчої  роботи в нашому місті є СЮТур, як складова система позашкільної освіти. СЮТур забезпечує потреби особистості у творчій самореалізації на інтелектуальний, духовний і фізичний розвиток. Вона веде підготовку до активної професійної та громадської діяльності, створює умови для  організації змістовного дозвілля, відповідно до здібностей, обдарувань вихованців. Тут проводяться різноманітні екскурсії, походи та експедиції під час яких діти займаються дослідницько-пошуковою роботою, вивчаючи свій рідний край.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 375