"Серцем" залізничного вузла називають станцію Ковель, трудовий колектив якої очолює молодий та енергійний керівник Руслан Александрук. І хоч залізниця, як і багато інших галузей господарського комплексу країни, переживає не кращі часи, станційники рук не опускають, намагаються з високою відповідальністю виконувати покладені на них обов'язки.

На знімках ви бачите Руслана АЛЕКСАНДРУКА зі своїми підлеглими – черговим по станції Віталієм НОСКОМ, оператором Оксаною ЧИКІДОЮ, черговою по станції Галиною ДУДИНЕЦЬ; квиткових касирів залізничного вокзалу Надію ТИЩЕНКО, Світлану  КОТИЩУК, Галину БОГАМОЗ та чергову по вокзалу Тетяну ОЛЕКСЮК; чергову станції Ковель Любов М'ЯКОТУ.

З нагоди професійного свята редакція нашої газети, яку охоче передплачують і читають багато залізничників, щиро вітає працівників станції Ковель, усіх трудівників підприємств вузла, їх керівників! Зичимо Вам нових успіхів у праці, достойних заробітних плат, мирного неба над головою, родинного затишку й благополуччя!

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

"Серцем" залізничного вузла називають станцію Ковель, трудовий колектив якої очолює молодий та енергійний керівник Руслан Александрук. І хоч залізниця, як і багато інших галузей господарського комплексу країни, переживає не кращі часи, станційники рук не опускають, намагаються з високою відповідальністю виконувати покладені на них обов'язки.

На знімках ви бачите Руслана АЛЕКСАНДРУКА зі своїми підлеглими – черговим по станції Віталієм НОСКОМ, оператором Оксаною ЧИКІДОЮ, черговою по станції Галиною ДУДИНЕЦЬ; квиткових касирів залізничного вокзалу Надію ТИЩЕНКО, Світлану  КОТИЩУК, Галину БОГАМОЗ та чергову по вокзалу Тетяну ОЛЕКСЮК; чергову станції Ковель Любов М'ЯКОТУ.

З нагоди професійного свята редакція нашої газети, яку охоче передплачують і читають багато залізничників, щиро вітає працівників станції Ковель, усіх трудівників підприємств вузла, їх керівників! Зичимо Вам нових успіхів у праці, достойних заробітних плат, мирного неба над головою, родинного затишку й благополуччя!

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461

Шановна громадо славетної Ковельщини!

З часу проведення виборів депутатів місцевих рад, які відбулися 25 жовтня 2015 року, коли громада Ковельщини довірила свої голоси та  обрала мене депутатом Волинської  обласної ради, минуло вже трохи більше трьох років. У  відповідності  до статті 16 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" та  за посередництвом громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини" маю за  честь  звітувати перед виборцями про свою роботу.

Скажу відверто, що за цей невеликий проміжок часу у ролі представника  громади краю вдалось зробити чимало, але ще більше  планів та задумів  маю в перспективі.  Не вважаю себе  політиком, а займаю винятково позицію господарника. Адже, як на мене, політичними гаслами  не збудуєш ані школи,  ані дороги і, зрештою, не  допоможеш пересічному мешканцю району вирішити його проблеми, які він наодинці  подолати не в силі. 

Зі специфікою роботи  органів місцевого самоврядування я знайомий, оскільки мене обрали  депутатом одного із  попередніх  скликань облради та мав депутатський мандат у Ковельській районній раді. Відтак, беру активну  участь в роботі сесійних засідань ради, адже ряд рішень, що ухвалюються депутатами,  безпосередньо стосуються  і мають  вплив на  життєдіяльність  моїх виборців. Зовсім не випадковим є той факт, що  працюю в  постійній комісії   з питань промисловості, транспорту,  зв'язку, паливно-енергетичного комплексу, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства, адже фахові знання та досвід, отримані  під час професійної діяльності за попереднім місцем роботи, допомагають  досконало володіти питаннями цієї сфери. 

Скориставшись законодавчо закріпленими нормами, у періоді, за який звітую, озвучив на пленарних засіданнях обласної ради   депутатські запити, котрі знайшли підтримку у народних обранців. Зокрема, щодо виділення коштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та щодо включення об'єктів в План заходів відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки. 

Вважаю, що край, де Леся Українка жила і який надихнув її на створення геніальної драми-феєрії "Лісова пісня", по праву має стати туристичною візитівкою Волині. З цією метою спільно з  представниками місцевої влади вдалось напрацювати спектр інфраструктурних заходів, що потребують впровадження на території Колодяжненської ОТГ, в рамках підготовки до відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Серед них: капітальний ремонт "білого" та "сірого" меморіальних будиночків, реконструкція та розширення площі парку біля літературно-меморіального музею Лесі Українки у селі Колодяжне, капітальний ремонт та благоустрій території будинку культури, реставрація погруддя Лесі Українки біля будинку культури, реконструкція дороги "Ковель-Нечимне", облаштування велосипедної доріжки з Колодяжного до Нечимного, розроблення туристичних маршрутів: "Колодяжне-Ковель-Скулин-Нечимне"; "Колодяжне-Волошки-Уховецьк-Скулин-Нечимне", встановлення інформаційно-вказівних знаків у селах Колодяжне та Скулин тощо. 

Щодо роботи у виборчому окрузі, то скажу відверто: для мене однаково важлива кожна людина району,  Ковельщину не поділяю на територію округу і не округу. Ковельський район  – це мій рідний край, земля, де я народився, ходив до школи, живу і доля якого мені ніколи не була байдужою, а тому добробут жителів Ковельщини – це пріоритет у щоденній діяльності як голови районної державної адміністрації, так і депутата обласної ради. 

Завдяки тісній та ефективній співпраці місцевої  виконавчої і представницької влади, підтримці депутатів  усіх рівнів, дієвій допомозі і розумінню  як керівництва Волинської облдержадміністрації, так і  обласної ради  вдалось  вирішити  низку життєво важливих для Ковельського району питань. 

Тож, співпрацюючи  з народним депутатом України Степаном Івахівим, на соціально-економічний розвиток краю  вдалось акумулювати чималі кошти, а це, в свою чергу, дало можливість провести  заміну вікон на енергозберігаючі у закладах загальної середньої освіти сіл Тойкут, Озерне та провести  заміну  шатрової покрівлі в школі села Козлиничі. Результатом співпраці з керівництвом Волинської облдержадміністрації є залучення коштів Державного фонду регіонального розвитку  на  проведення реконструкції НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ  с. Вербка" з добудовою спортзалу, їдальні та новим будівництвом котельні та  стадіону "Дружба" в смт Голоби (влаштування спортивних майданчиків, бігової доріжки). 

Працюючи спільно з  Волинською облдержадміністрацією та сільськими, селищними радами, у цьому році вдалось відремонтувати найбільш проблемні ділянки доріг, а саме: проведено капітальний ремонт під'їзної дороги до села Волошки та поточні середні ремонти окремих ділянок: під'їзної дороги та в межах села Козлиничі,  Жмудче, Новий Мосир і Майдан, Велицьк, зроблено ямковий ремонт окремих ділянок доріг:  в межах сіл Поворськ, Велицьк,  Облапи, Воля-Любитівська, Дроздні, Мощена та Кашівка, під'їзної дороги до села Кричевичі, між населеними пунктами Люблинець – Калинівка, Велицьк – Кухарі, Ковель – Білин – Скулин, Голоби – Жмудче – Велицьк.

Спільно з органами місцевого самоврядування  ми успішно втілили в життя чудову ідею, яка була задекларована у Меморандумі  про співпрацю щодо формування на Волині  мережі інклюзивно-ресурсних центрів – відкрили на базі Колодяжненської ОТГ інклюзивно-ресурсний  центр, котрий  став структурою суспільства рівних можливостей. Адже усі наші діти повинні мати однаковий доступ до навчання і виховання, усі вони  для нас особливі і найкращі.  Саме дбаючи про дітей, як інтелектуальний потенціал держави, Ковельщина одна із перших в області та й в Україні загалом оперативно  освоїла кошти освітньої субвенції, спрямовані на реалізацію концепції Нового освітнього простору у рамках ключової реформи Міністерства освіти і науки "Нова українська школа".

Важливим проектом, над яким нині працюю з командою однодумців, є створення на Ковельщині індустріального парку "Ковель", котрий був презентований  і отримав успішний старт просуванню на бізнес-форумі "Волинь – Інвест-2018" і, сподіваюся,  стане прикладом успішної реалізації державно-приватного партнерства. 

Історичною подією  для Ковельщини стало відновлення  об'їзної дороги Любитів-Колодяжне, яка з'явилась на "карті" району завдяки співпраці місцевих жителів, усіх гілок влади, депутатів усіх рівнів, дорожніх та лісогосподарських підприємств. Відтак, підтримана громадою моя  ініціатива, 92 людини, задіяних до робіт різного характеру, три тижні роботи, жодної копійки   бюджетних коштів і в результаті  – проблему жителів села Любитова, пов'язану із блокуванням руху через залізничний переїзд, розв'язано. Розраховую на підтримку депутатів місцевих рад, аби дорогу зробити з твердим покриттям.

Отже, як показує час, спільними зусиллями обіцянки, плани та задуми  перетворюються  у реальні справи, адже головна мета, яка  поєднує нас усіх, – змінити життя наших громадян на краще, аби воно було заможним і стабільним.

Бажаю усім жителям славетної Ковельщини віри в щасливе і мирне майбутнє нашого краю і неньки-України!

Слава Україні!

Віктор КОЗАК,

депутат Волинської обласної ради, голова 

Ковельської районної державної адміністрації.

Шановна громадо славетної Ковельщини!

З часу проведення виборів депутатів місцевих рад, які відбулися 25 жовтня 2015 року, коли громада Ковельщини довірила свої голоси та  обрала мене депутатом Волинської  обласної ради, минуло вже трохи більше трьох років. У  відповідності  до статті 16 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" та  за посередництвом громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини" маю за  честь  звітувати перед виборцями про свою роботу.

Скажу відверто, що за цей невеликий проміжок часу у ролі представника  громади краю вдалось зробити чимало, але ще більше  планів та задумів  маю в перспективі.  Не вважаю себе  політиком, а займаю винятково позицію господарника. Адже, як на мене, політичними гаслами  не збудуєш ані школи,  ані дороги і, зрештою, не  допоможеш пересічному мешканцю району вирішити його проблеми, які він наодинці  подолати не в силі. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 814

Народилася Марія Петрівна в селі Олексіївка (Бєлогородська область) в далекому 1933 році. Батьки – хлібороби, батько орав, засівав колгоспне поле, мама працювала на фермі дояркою. 

Важкі то були часи  – в Росії якраз організовували колгоспи. Можливо,  від важкої роботи, можливо – від нестатків  померла мама  маленької Марії, а їй виповнилось всього 8 років.  В сім'ї ще двоє дітей було. Тяжко доводилося  батькові зводити кінці з  кінцями, аби прогодувати дітей. Але одне горе не буває. 

Почалася війна. Хоч була ще й  далеко, та відгомін її, страх вже були серед людей.  Невдовзі в хаті з'явилася  мачуха. Та стала доброю, люблячою матір'ю. 

Згадуючи нині ті важкі воєнні часи, Марія Петрівна з теплотою пригадує Дуню (мачуху). Ставлення до нерідних дітей не змінилось навіть після народження власного сина.

В 1943 році батька забрали  на фронт. Невдовзі прийшла похоронка. Ніби доля насміялася над сиротами, бо сталось це по закінченню війни.

Настало мирне життя. Закінчила Марія 7 класів, а десятирічка – за 30 кілометрів. Як добратися, а, головне, в чому? 

Пішла на ферму. Спершу допомагала матері, а потім сама взяла групу корів. Тяжко було. Сама Марійка  маленька, худорлява, а відра – важкі!

"Думала,  не витримаю, – згадує моя співрозмовниця.  – Не раз від розчарування плакала, а виходу іншого не було. Старалась, працювала далі".

А тут мамина сестра пошкодувала:  забрала на Донбас, де сама уже працювала на будівництві.

"З одного пекла потрапила в друге", – сумно згадує Марія Петрівна.  – Хоч робота важка, але молодість все-таки брала своє. Потомимось  за день, а на вечір пісні, танці – забуваєш про втому".

На той час там було велике будівництво, молодь їхала із усіх куточків країни сюди, як тоді казали, "на вербовку". Якраз прибули  хлопці з Волині, познайомилась з голобчанином Юрієм. 

Невдовзі отримали кімнату в гуртожитку, радості  не було меж. Робота, люблячий чоловік, свй куточок – чи мріяла про таке колись?  Згодом народився син Віктор. Але  для дитини умов ніяких немає, тож вирішили їхати на Волинь.  Зима була сніжною. Голоби зустріли морозом і кучугурами снігу.

А ще холоду додавало те, що їхала в чужу незнайому сторону, не знала, як зустрінуть і приймуть невістку. Та хвилювання були марними.  Господарі відразу оточили увагою й теплом. Раділи онукові, а Марію  прийняли за рідну доньку.  Молоді стали жити з батьками, хоча там ще мешкали  чоловікові  брат і сестра.

Прийшла весна, розтанув сніг, зазеленіли поля, зацвіли сади, квіти  кругом хати.  Та й люди  привітні видались. Вирішила – нікуди не поїду.  І мову скоро перейняла: як вдома, так і на роботі.  А нині вже й російську забула.  "Раніше їздила у своє село, доки жили брати", – розповідає про своє життя Марія Петрівна а ще додає, що не шкодує про те, що тут залишилась. 

"Роботи не вибирала, хоч у селищі на той час працювало багато  підприємств. З чоловіком пішли на ферму. Доглядали телят, доїла корів. Старалась працювати, не раз подяками, медалями  відзначали, – розмотує клубочок спогадів Марія Петрівна. – Побудували нову хату, недалеко від батьків, садок  засадив чоловік, а я квіти сіяла".

В родині Новаків народились ще син Володимир і донечка Валентина. Все добре було, аж тут – біда. Захворів чоловік. Поховала господаря. Після важкої втрати наче в тумані минали  роки життя.

Кожен з них залишав на її долі свій слід, але вона не зламалась, не розчарувалась.  Приймала долю, даровану їй Богом, і раділа життю далі. 

Довго працювала, бо любила трудитися, виховувала дітей, доглядала онуків, яких має 6.  Як сили дозволяють, бавить  і правнуків, а їх є аж 15.  Допомагає дітям.

Всі позвивали свої сімейні “гніздечка”. Марія Петрівна проживає з дочкою. Гостює то в одного, то в другого сина. Буває важко, адже  мусить ходити з двома паличками. Часто хворіє, бо дає про себе знати колишня нелегка робота.

30 жовтня Марії Петрівні виповнилося  85 років. Люблячі діти попросили, аби написали про  маму в її улюбленій газеті. Бо як там не було, а ненька знайшла своє щастя  саме тут, у селищі, де в колі рідних прожила десятки літ.

За святковим столом бажали   дорогій людині ще довгих-довгих років життя й обіцяли, що турботу, тепло люба матуся, бабуся і прабабуся відчуватиме завжди.

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації.

НА ЗНІМКАХ: Марія НОВАК в різні періоди свого життя з дорогими їй людьми. 

Фото з домашнього архіву. 

Народилася Марія Петрівна в селі Олексіївка (Бєлогородська область) в далекому 1933 році. Батьки – хлібороби, батько орав, засівав колгоспне поле, мама працювала на фермі дояркою. 

Важкі то були часи  – в Росії якраз організовували колгоспи. Можливо,  від важкої роботи, можливо – від нестатків  померла мама  маленької Марії, а їй виповнилось всього 8 років.  В сім'ї ще двоє дітей було. Тяжко доводилося  батькові зводити кінці з  кінцями, аби прогодувати дітей. Але одне горе не буває. 

Почалася війна. Хоч була ще й  далеко, та відгомін її, страх вже були серед людей.  Невдовзі в хаті з'явилася  мачуха. Та стала доброю, люблячою матір'ю. 

Згадуючи нині ті важкі воєнні часи, Марія Петрівна з теплотою пригадує Дуню (мачуху). Ставлення до нерідних дітей не змінилось навіть після народження власного сина.

В 1943 році батька забрали  на фронт. Невдовзі прийшла похоронка. Ніби доля насміялася над сиротами, бо сталось це по закінченню війни.

Настало мирне життя. Закінчила Марія 7 класів, а десятирічка – за 30 кілометрів. Як добратися, а, головне, в чому? 

Пішла на ферму. Спершу допомагала матері, а потім сама взяла групу корів. Тяжко було. Сама Марійка  маленька, худорлява, а відра – важкі!

"Думала,  не витримаю, – згадує моя співрозмовниця.  – Не раз від розчарування плакала, а виходу іншого не було. Старалась, працювала далі".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 567

Ймовірна дата народження Ковеля

Із далекого ХІХ століття походить хибна точка зору про те, що перша писемна згадка про місто датується  1310 роком. Російські історики, складаючи альманах "Живописная Россия", помилково “прив'язали” історію міста  Коваль, що розташоване в центральній Польщі, до волинського Ковеля.

Із польських джерел відомо, що своє існування наше місто бере із початку ХІV століття. Але конкретної дати допоки не віднайдено.

І ось Олена Бірюліна, завідувачка музею історії Луцького Братства, у своїх дослідницьких розвідках натрапила на документ, у якому Ковель згадується в 1430 році.

Повідомлення цікаве і надзвичайно важливе. Ці літописні дані знаходяться в історичних архівах польського Кракова. Для ковельчан вкрай необхідно отримати факсимільне відтворення цього документа. Беззаперечно, необхідно владі і краєзнавцям звернутися із відповідним поданням до польських архівних інституцій і постаратися отримати цей документ. Історія, пам'ять стукають у наші серця.

Про засади Магдебурзького права

Історії місцевого самоврядування торкалося у своїх дослідженнях багато науковців України. Серед них бачимо Віктора Сірука (м. Київ), Маргариту Матвійчук (м. Ковель), Акаша Крішана (м. Київ) та інших.

Із дискусій, які виникали на секційних заняттях і в перервах роботи конференції, випливало закономірне запитання: а чи діяло самоврядування в Ковелі після отримання у 1518 році Грамоти про Магдебурзьке право? І справді, сумнів не безпідставний, адже управлінська структура залишалася в руках землевласника і володаря князя Василя Сангушка.

Ймовірно, що діяли старі порядки. Зате із грамотою князь отримав привілеї, – скажімо, дозвіл на проведення ярмарок,  притаманних міському статусу. Зміни в структурі влади відбулися у 1543 році, коли місто перейшло в королівське підпорядкування.

Демократична структура міського управління гарно вимальовується всередині ХVІІ століття, коли лавники і ради (райці) працювали злагоджено й плідно, і разом із тим діяла справедлива (нехай і надмірна) виборна система. Судові та адміністративні рішення приймались колегіально.

Україна – в пошуку нових форм господарювання у громадах. Видається цінним досвід далекої і близької історії.

Залізниця, яка з'єднала Ковель 

з Європою

Тетяна Яцечко-Блаженко (м. Луцьк) презентувала тему залізниці, яка завжди мала і сьогодні має стратегічне значення в сфері економічного розвитку Ковеля та всієї України.

Вдумаймося в цифру: 459 кілометрів (!) залізничної колії прокладено за відносно короткий термін від польського міста Млава, що у центральній Польщі, до волинського Ковеля. Перший потяг пройшов шлях у 1877 році через територію Варшавської, Люблінської, Холмської, Волинської та інших губерній. Ідея будівництва млавсько-ковельської залізниці виникла у 1872 р. Проектний кошторис склав 20 млн. тодішніх рублів.

Очевидна вигідність проекту спонукала багатьох інвесторів до дій. 70 відсотків акції викупив багатій і фінансист Леопольд Крокенберг, іншу частину придбав Ян (Іван) Бльох. В ході фінансових операцій ціна залізниці зросла до 90 млн. руб.

Дослідниця подає у нарисі короткі біографії вище названих інвесторів. Ця історія нагадує про важливість мудрих, а разом з тим сміливих рішень, славу    яким вистукують колеса потягів по рейках залізниці і сьогодні.

Концентраційний табір "Береза-Картузька" 

і ковельчани

Петро Мазур (м. Кременець) та Олександр Ільїн (м. Пінськ) заглиблюються в цю історичну тему невипадково. У згаданому концентраційному  закладі у 30-х роках ХХ століття перебували політичні в'язні, члени ОУН та КПЗУ з полонізованих територій Великої Волині та Ковеля.

Про цю польську катівню для українців – коротким штрихом (із тексту авторів нарису): "Арештовані носили конопляний одяг і з круглою полотняною шапкою, на ногах дерев'яні черевики (!). Ув'язнені на виклик замість прізвища називали лише номер. Важка виснажлива  щоденна робота. Переміщуватися табором можна було лише бігом під градом ударів гумових палиць.

Ув'язнених харчували недопеченим хлібом, рідким супом, червивим горохом, салом з хробаками". "На туалет відводилося всього кілька хвилин після сніданку… Тих, хто порушив, на думку поліцейського, порядок, тут же змушували повзати по загаженій нечистотами підлозі".

Така ціна свободи. Така ціна приналежності до української нації. Така плата за мрію і гідність бути незалежним.

Історія вчить, нагадує, б'є в національні дзвони – Україна святе, і ми маємо виборювати свою свободу.

"Зазивний лист ковельської "Просвіти"

Діяльність ковельської "Просвіти" у 30-их роках ХХ століття та патріотична співпраця Миколи Косача із цією організацією знаходяться  наче в нерозсіяному ранковому тумані. І ці пізнавальні просвітницькі промені дарує нам Катерина Волох (с. Колодяжне).

Вона відкриває зацікавленому "Зазивні листи Ради Ковельської ймення Лесі Українки Повітової "Просвіти" до української людності Ковельщини". Листи віддзеркалюють сутність просвітянського зібрання. Ось окремі тези:

"Цілим гуртом люди з сіл, містечок, а також з міста Ковеля записувалися до "Просвіти". Бути членом "Просвіти" – це значить разом із другими спільними силами, діяльно йти до освіти, книжкою, газетою рідною, світлом освіти рідної свій розум просвіщати".

Разом із тим тривожне: "З сумом і болем мусимо зазначити, що "Просвіти" цураються наші освічені люди, так звана інтелігенція. На останніх зборах нашої "Просвіти" не було жодного священика, були тільки два вчителі. А на  зборах було більше 300 душ просвітян – селян і міщан. Де наша інтелігенція? Лінива, дурним, вигаданим страхом налякана, нічого для освічення громад т. з.   інтелігенція не робить".

Наскільки змінились ми? І чи не передається ця тривога сьогодні у серця патріотів-українців?

Член Центральної Ради Дмитро Ісаєвич

У своєму краєзнавчому нарисі Катерина Савчук (м. Ковель) розповідає про життя  діяльність видатної особистості – Дмитра Ісаєвича, уродженця села Велицька, що на Ковельщині.

Звернемося до тексту: "Він був одним із близьких соратників Михайла Грушевського, який мав для нього беззаперечний авторитет".

Михайло Грушевський згадує: "Зроблено багато – і для престижу партії (і я сам, і Ісаєвич, ми скрізь інформували про її роль і діяльність) і для реноме українського соціалізму, і для національної та політичної справи".

Д. Ісаєвич був членом офіційної української делегації на Паризькій мирній конференції.  Загалом "участь українських делегацій на чолі з Михайлом Грушевським та Дмитром Ісаєвичем в міжнародних конференціях та політичних форумах стала рисою дипломатії України часів визвольних змагань".

Життя Дмитра  Ісаєвича – це боротьба і активна діяльність за міжнародне визнання Української Народної Республіки, століття якої ми відзначатимо нині.

Післяслово

Відспівала свою історичну "пісню" Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція "Ковель та Ковельщина в українській та європейській історії". Прозвучали цікаві доповіді, прошуміли гарячі дискусії науковців, краєзнавців, істориків. Скарбниця ковельської історії поповнилася літописом у 620 сторінок. Свій доброчинний внесок у цю скарбницю подарували 95 дослідників історії з Києва, Львова, Рівного,  Бердичева, Пінська та ін.

Ковельське краєзнавство вписало ще одну яскраву сторінку у пізнання своєї минувшини.

Видано багато книг та статтей на історико-краєзнавчу тематику (М. Вельма, Д. Корнелюк, Я. Лавренко, І. Сидорук, Г. Сарапін, І. Пахасюк, Л. Карасовська, А. Полякова та інші). Неоціненний  вклад у пізнання історії краю нашої рідної газети "Вісті Ковельщини".

Залишається щиросердечне слово вдячності подарувати безпосереднім організаторам Всеукраїнського форуму і найперше – Олегу Кіндеру, міському голові; Ігорю Прокопіву, заступнику міського голови; Вікторії Савлук, начальнику відділу культури міськвиконкому; Геннадію Бондаренку, професору СНУ, голові Волинської обласної організації НСКУ; Анатолію Силюку, в. о. директора Волинського краєзнавчого музею, а разом з тим низькій уклін і пошанування  – всім, хто досліджував, готував статті та нариси і брав участь у важливому для міста заході.

Слався, наш Ковелю, мирною працею у незалежній благодатній Україні!

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України, член оргкомітету з підготовки і проведення конференції.

Із далекого ХІХ століття походить хибна точка зору про те, що перша писемна згадка про місто датується  1310 роком. Російські історики, складаючи альманах "Живописная Россия", помилково “прив'язали” історію міста  Коваль, що розташоване в центральній Польщі, до волинського Ковеля.

Із польських джерел відомо, що своє існування наше місто бере із початку ХІV століття. Але конкретної дати допоки не віднайдено.

І ось Олена Бірюліна, завідувачка музею історії Луцького Братства, у своїх дослідницьких розвідках натрапила на документ, у якому Ковель згадується в 1430 році.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 569

Урочище "Вовчак", що знаходиться в Турійському районі на території Боблівської сільської ради, відоме далеко за межами Волині. Адже саме тут зародилася  Українська Повстанська Армія.

В кінці 1942 року були сформовані перші загони цієї справді народної армії без держави, єдиної збройної сили українців у Другій світовій війні. Урочище – місце постійної дислокації волинської "Січі". Її штаб розташовувався в однойменному селі Вовчаку, де повстанці організовували осередки вишколу, медицини і господарки Північної військової округи "Турів". Тут також функціонували госпіталь та перша підстаршинська школа.

Навесні 1943 року у "Вівчаку" діяв боєздатний загін із 200 стрільців і чота кавалерії. А вже до кінця того ж року кількість повстанців збільшилась до 500. На їх озброєнні, окрім стрілецької зброї, були кулемети, гармати і навіть танк.

Сьогодні урочище "Вовчак" – місце, де постійно проводяться масові заходи національно-патріотичного змісту. Ось і 14 жовтня ц. р. тут відбулися урочистості з нагоди 76-ої річниці УПА, Дня Захисника України  та Дня українського козацтва. В святкуванні взяли участь й чимало ковельчан.

НА ЗНІМКАХ: в урочищі "Вовчак".

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Урочище "Вовчак", що знаходиться в Турійському районі на території Боблівської сільської ради, відоме далеко за межами Волині. Адже саме тут зародилася  Українська Повстанська Армія.

В кінці 1942 року були сформовані перші загони цієї справді народної армії без держави, єдиної збройної сили українців у Другій світовій війні. Урочище – місце постійної дислокації волинської "Січі". Її штаб розташовувався в однойменному селі Вовчаку, де повстанці організовували осередки вишколу, медицини і господарки Північної військової округи "Турів". Тут також функціонували госпіталь та перша підстаршинська школа.

Навесні 1943 року у "Вівчаку" діяв боєздатний загін із 200 стрільців і чота кавалерії. А вже до кінця того ж року кількість повстанців збільшилась до 500. На їх озброєнні, окрім стрілецької зброї, були кулемети, гармати і навіть танк.

Сьогодні урочище "Вовчак" – місце, де постійно проводяться масові заходи національно-патріотичного змісту. Ось і 14 жовтня ц. р. тут відбулися урочистості з нагоди 76-ої річниці УПА, Дня Захисника України  та Дня українського козацтва. В святкуванні взяли участь й чимало ковельчан.

НА ЗНІМКАХ: в урочищі "Вовчак".

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 415

Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса  Христа, що за наші гріхи дав себе Самого, щоб від злого сучасного віку нас визволити за волею Бога й Отця нашого, – Йому  слава на віки вічні. Амінь. 

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

l

Паломник Василь розказує, що під час їхнього перебування на Святій Землі дорогами Ізраїлю курсувало не менше 50 автобусів із українцями. Немає сенсу вдаватися в мораль тих, хто там залишився заробітчанином, а задамося запитанням: "Чому так масово? Що шукають за морями наші земляки? Яку відповідь хочуть почути від Ісуса Христа?".

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

У Ковелі багато церков і будинків молитви. В кожній святині із вірними розмовляє, надихає, зцілює всюдисущий Господь. Безперечно, кожен храм – це святе місце.

На жаль, наш християнський простір розмежований, розколотий на різні конфесії і патріархати. Моляться вірні, забуваючи, що самі Тіло Христове розривають на частини. Збурюють душевний спокій, а тим самим породжують гріховність та невпорядкованість свого буття.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Багато хто хоче звірити свій християнський компас на шляхах, де ступав Спаситель. Інші – набратися духовності на первозданно святих місцях. Окремі шукають відповіді на власні негаразди, неблагополуччя, безвихідь, хвороби, неміч. 

Істина – у свідченнях. Свідчення паломників, парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького надзвичайно важливі. Це — не туристична подорож. Кожного паломника супроводжує молитва, очищення сповіддю, співпереживання, усвідомлення добра і гріховності у своєму єстві, каяття та навернення.

Всіх біля святого місця огортає невидима благодать. Вона зміцнює  дух та  очищає душу.

Розповіді розпочинаються з фіналу. По прильоту у Києв  паломники ніби прозрівають і клянуться: "Ми повернемося… Одного разу замало".

І ще одна цікавинка. Коли відійшов час паломництва в історію і можна заспокоїтися, щоб знайти суть істини у баченому, відчутому, почутому, раптом спогади розбурхують нову хвилю емоцій.

Слухати – не переслухати. І це — чудово! 

l

Оксана: “Радість переповнює серце. Ось ми ідемо по Хресній дорозі. Спочатку мене огорнув розпач, розгубленість. Як посеред торгового люду, шуму, криків, туристів відчути Ісуса Христа, Його страждання? Але, слава Богу, я швидко опанувала себе, абстрагувалася від зовнішніх впливів. Несла хрест, думала і порівнювала, як 2 тисячі літ тому Ісус ступав босими ногами по цій кам'яній тверді, а навколо – глум та крики:  "Розіпни!". Хіба можна порівнювати ті пекельні муки і мою теперішню майже "комфортну" ходу?

А які незбагненні хвилини пережила біля місця народження Ісуса! Торкнулася святого місця і якісь вібрації хвилею розляглися по всьому тілу. Досі не знаю, що це було. Такого до смерті не забудеш. Кажуть, що на Святій Землі дива відбуваються. Це й було диво! 

І ще. Ми купалися в Середземному морі. Штормило. Хвиля велетенська, як двоповерховий будинок. Я безпечно зайшла далі, і мене піднесло на високий гребінь, а за мить  накрило іншою хвилею. Подумала, що це — кінець. 

Але Бог думав по-іншому: я залишилася жива і неушкоджена. Ось і судіть, чи над нами немає янгола-охоронця? Це і є диво, сотворене Господом”.

l

Галина: “Ті миті — незабутні на все життя. Ми були на Мертвому морі. Яке то диво! На тій, насиченій сіллю, воді спокійно лежиш на спині навіть, якщо плавати не вмієш. Там глина з мулом чорним цілюща. Ми намащували тіла, обличчя, і були схожі на тубільців. Ноги грузнуть. Допомагаємо одне одному виходити. Спека була 440С. Думалось: як в пустелі, що поруч, 40 днів випробовували себе, виживали Іван Предтеча та Ісус Христос? Це — подвиг!

Кожне святе місце – незабутній спомин. А як лунала над водами Йордану пісня "Волинь моя", коли ми там омивалися! Неймовірні відчуття біля Гробу Господнього і на Хресній дорозі. Цікаво біля Стіни плачу і на Хресній дорозі. Я обов'язково повернуся ще раз до святих місць.

l

Людмила: “Незбагненний, неймовірний трепет серця я відчувала біля Гробу Господнього. Я так поспішала прикластися до Святого місця, щоб там довше побути. Людей – черга безкінечна і ченці підганяють. Хотіла відчути Дух Господній. Прохід низький, вузький.

Повірте: як вдарилася головою об камінь, то думала, що гуля велика буде. Аж ні! Навіть синця не залишилось. Побували на горі Фавор, місці преображення Ісуса Христа, у величних храмах Святої Анни, Святої Катерини, Різдва Христового. В окремих місцях, справді, якісь вібрації по тілу розтікалися. Незабутньо…

А ще висловлю думку усіх: нам пощастило із духовним наставником. Отець Леонід був, як батько. Кожного розпитає, поблагословить, усміхнеться по-родинному. А служби які Божественні, які духовні і змістовні – не передати. Як тільки сил вистачило на всіх і все!  Господь був з ним, і Дух Святий вів”.

Василь: “Я давно мріяв пройти життєвою стежиною живого Ісуса Христа. Нарешті, моя мрія збулася. Незабутні враження у храмі Різдва Христового, біля ясел. Ми туди поверталися кілька разів. В храмі Стрітення, де Божа Матір зустріла Єлизавету (матір Івана Предтечі), я сповідався. А Гріб Господній, а Хресна хода і Йордан –  все незабутнє, проникло в серце і лишилося назавжди!

Біля ікон Спасителя я відчував, як Він ніби оживає, дивиться на нас і проповідує. Ми відчували Всепереможний дух Ісуса на горі Спокус. Цікаво, як на далекій відстані ти відчуваєш по-іншому Україну. Коли омивалися в Йордані, то Гімн України хором співали. Ми були переконані, що Господь нас чує, і гордилися тим. Милувалися вінчанням окремих пар. А ще нам сам Господь допомагав. Посудіть самі – нами опікалися троє високодуховних священиків. Кожен володіє кількома мовами та добре знає святі місця. Інші паломники заздрили, що ми маємо такого, я б сказав, унікального і доброго отця Леоніда. Ми цим теж тішилися. Часом було важко, але коли поглянеш, як 80-літня бабуся долає нелегкий паломницький шлях, то розумієш, що перепон для відвідин Святої Землі нема. Я хочу цей шлях пройти ще раз. 

Світлана: “Враження? Всередині щось перевернулося! Часом сльози мимоволі котилися по щоках. Було спекотно і важко, але я — щаслива. Яка то радість бачити єдину, усміхнену Божу Матінку у храмі Різдва Господнього! Вона нас зустрічала, як Своїх рідних дітей. Взагалі, кожна святиня – це чаша, переповнена духовністю та емоціями. Скільки Господньої благодаті я відчувала у храмі Стрітення – не передати. А який величний собор святої Анни і утаємничений Гріб Господній! Все — зворушливо до сліз. А які духовні Божественні літургії! Вони щодня наповнювали душу. Більше того, ми співали (кожен раз) молитву за Україну – і нам всі заздрили.

Вдома ти у вирі проблем, тривог, негараздів, а там починаєш розуміти, яка дорога тобі Україна, рідний край. Несла хрест, і так сталося, що найбільше ваги – на моїх плечах. Подумала, чому по життю несу свій нелегкий хрест, і тут так само – то доля!? І ще. Зустрічали паломників із Танзанії, Австралії, В'єтнаму, Канади та інших країн. Всі  — біля єдиного Христа.  А чому на Землі немає миру, любові Христової, порозуміння? 

Я відчуваю поклик Святої Землі. Я обов'язково повернуся туди знову.

l

Ось такі емоції переповнюють парафіян-паломників храму Блаженного Миколая Чарнецького. Вони були "в гостях" у Божої Матінки, Господа нашого Ісуса Христа. Їх внутрішній світ змінився, наповнився святістю. Переконаний: цю святість будуть передавати друзям, рідним, всім тим, хто навколо них. Тобто, вони готові змінювати цей неспокійний світ і робити його добрішим під знаком Христової любові. А це і є головна місія паломництва й Людини.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса  Христа, що за наші гріхи дав себе Самого, щоб від злого сучасного віку нас визволити за волею Бога й Отця нашого, – Йому  слава на віки вічні. Амінь. 

Ап. Павло. До Гал. 1.3-5.

ххх

Паломник Василь розказує, що під час їхнього перебування на Святій Землі дорогами Ізраїлю курсувало не менше 50 автобусів із українцями. Немає сенсу вдаватися в мораль тих, хто там залишився заробітчанином, а задамося запитанням: "Чому так масово? Що шукають за морями наші земляки? Яку відповідь хочуть почути від Ісуса Христа?".

За твердженням богословів, Христос у щиро віруючого завжди з ним, у його серці і душі.

У Ковелі багато церков і будинків молитви. В кожній святині із вірними розмовляє, надихає, зцілює всюдисущий Господь. Безперечно, кожен храм – це святе місце.

На жаль, наш християнський простір розмежований, розколотий на різні конфесії і патріархати. Моляться вірні, забуваючи, що самі Тіло Христове розривають на частини. Збурюють душевний спокій, а тим самим породжують гріховність та невпорядкованість свого буття.

Їдуть… Летять… Ідуть…

Багато хто хоче звірити свій християнський компас на шляхах, де ступав Спаситель. Інші – набратися духовності на первозданно святих місцях. Окремі шукають відповіді на власні негаразди, неблагополуччя, безвихідь, хвороби, неміч. 

Істина – у свідченнях. Свідчення паломників, парафіян церкви бл. Миколая Чарнецького надзвичайно важливі. Це — не туристична подорож. Кожного паломника супроводжує молитва, очищення сповіддю, співпереживання, усвідомлення добра і гріховності у своєму єстві, каяття та навернення.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 703

М'ясо 

з грибами 

у червоному вині

Для приготування знадобиться:

- 2 стебла селери, нарізані;

- 1 велика цибулина, нарізана скибочками;

- 1 склянка червоного вина;

- 3/4 склянки кураги, нарізаної великими шматками;

- 1 лавровий лист;

- 4 стебла орегано (можна замінити сушеною зеленню);

- 2 столові ложки оливкової олії;

- 1,5 кг яловичого філе, нарізаного шматочками;

- 1/4 склянки борошна;

- 3 склянки яловичого бульйону;

- 10 печериць (якщо великі, розрізати на половинки).

Час приготування: 2 години.  Кількість порцій: 6. 

Як готувати:

1. У великій мисці змішати селеру, цибулю, вино, курагу, орегано і лавровий лист. Залишити маринуватися на 30 хвилин.

2. Розігріти духовку до 160 ° С.

3. Розігріти олію у великій гусятниці на сильному вогні. Обваляти м'ясо в борошні, приправленому сіллю і перцем, і обсмажити до злегка коричневого кольору. Вийняти і відкласти.

4. Перелити суміш з вином у гусятницю і готувати, помішуючи, 2-3 хвилини, до м'якості цибулі і селери. Повернути в гусятницю м'ясо. Готувати, помішуючи, ще 1-2 хвилини. Влити бульйон. Довести до кипіння. Поставити гусятницю в духовку на 1, 5 години.

5. Додати гриби і запікати м'ясо ще 20-25 хвилин до м'якості.

Суп 

з перловкою, грибами 

та яловичиною

Цей суп з грибами і перловкою також можна приготувати з куркою, яловичиною, телятиною, але потрібно відокремлювати м'ясо від кістки і діставати трави й лавровий лист перед подачею на стіл.

Для приготування знадобиться:

- 1 столова ложка оливкової олії;

- 1 кг яловичини, нарізаної кубиками;

- 200 г грибів, нарізаних;

- 3 стебла селери, очищеної, нарізаної;

- 2 цибулини, нарізані;

- 1 морква, нарізана;

- 2 зубки часнику, подрібненого;

- 2 білих гриби, нарізаних;

- 1 літр яловичого бульйону;

- 1 літр води; 

- 1/4 склянки перловки;

- 2 гілочки чебрецю;

- 1 лавровий лист;

- петрушка, скибочка хліба - для подачі.

Час приготування: 2 год. Кількість порцій: 6.

Як готувати:

1. Розігрійте олію у великій каструлі на великому вогні. Обсмажте яловичину протягом 3-4 хвилин, помішуючи. Приберіть з вогню.

2. Обсмажте гриби, включаючи білі, цибулю, селеру, моркву і часник протягом 3-4 хвилин.

3. Поверніть яловичину в каструлю разом з бульйоном, водою, перловкою, чебрецем і лавровим листом. Доведіть до кипіння. Зменшіть вогонь і готуйте, накривши кришкою,  1,5 години, іноді помішуйте. Приправте за смаком. Посипте петрушкою і подавайте зі шматочком хліба.

Китайський омлет 

з грибами, шпинатом 

і часником

Для приготування знадобиться:

 - 8 яєць, злегка збитих;

- 250 г грибів, порізаних;

- 1 зубчик часнику, дрібно порізаний;

- 150 г молодого листя шпинату;

- 60 мл курячого бульйону;

- 1 чайна ложка соєвого соусу.

Час приготування: 30 хв. Кількість порцій: 4.

Як готувати:

1. Розігріти трохи рослинної олії на сковороді, на великому вогні. Вилити яйця і смажити 3 хвилини, відсуваючи за допомогою виделки або лопатки краї омлету, щоб сира яєчна суміш витікала із середини і теж готувалася. Акуратно згорнути краї готового омлету до середини, зняти його зі сковороди і відкласти в сторону, зберігаючи теплим.

Шпинат не треба так довго готувати, бо  всі корисні речовини, зокрема, залізо, на який багатий шпинат, не будуть збережені. Для молодого шпинату цілком достатньо і 10 секунд.

2. Зменште вогонь до середнього і обсмажте на сковороді гриби і часник протягом 2 хвилин, помішуючи. Додати шпинат і готувати ще хвилину. Влити бульйон і довести до кипіння.

Підготувала 

Орися ФІЛІПЧУК. 

Для приготування знадобиться:

- 2 стебла селери, нарізані;

- 1 велика цибулина, нарізана скибочками;

- 1 склянка червоного вина;

- 3/4 склянки кураги, нарізаної великими шматками;

- 1 лавровий лист;

- 4 стебла орегано (можна замінити сушеною зеленню);

- 2 столові ложки оливкової олії;

- 1,5 кг яловичого філе, нарізаного шматочками;

- 1/4 склянки борошна;

- 3 склянки яловичого бульйону;

- 10 печериць (якщо великі, розрізати на половинки).

Коментарів до новини: 4
Переглядів новини: 594

Моя  сьогоднішня співрозмовниця – ковельчанка Лариса  Пєрнікова.  Вчора, в останній день жовтня, коли осінь ще трохи ласкава, але вже  й зима десь  здалека дихає прохолодою,  нагадуючи про себе, жінка відсвяткувала гарне особисте  свято – 80-річчя  від дня   народження. Хоча,  варто  зауважити,  виглядає  вона значно  молодшою. 

"Я нині краще почуваюсь, ніж  в 60", – зазначає героїня нашої розповіді.

Лариса Вікторівна  має спортивну статуру, доглядає за собою, належно дбає про своє здоров'я. 

"Постійно бути в русі", – саме таким девізом характеризує своє життя пенсіонерка.

Нещодавно ювілярка завітала до редакції нашої газети і люб'язно поділилася з журналістами (а, заодно, й з читачами газети) окремими епізодами,  які вміщені у великій “книзі”, що ось уже вісім десятків літ пише різним почерком  її доля. 

Бувало всяке на її шляху:  добре,  погане,  веселе і сумне. То хвилини радості перехоплювали подих, дні стелились під ноги яскравим барвистим рушником,  то серце стискалось в пориві розпачу й жалю, дощило на життєвому горизонті. 

Та  ні про що з минулого  не жалкує привітна жіночка, бо, як каже: "Життя – все-таки непередбачувана річ, тож все, що відбувається з нами, мусимо сприймати належно, бо так і мало бути".

На світ з'явилася маленька дівчинка у 1938 році на  Запоріжжі. Батьки були простими робітниками. В 1941-1945 роках подружжя Пєрнікових мешкало в Омську.  

Але так сталося, що в 1946  році сім'я із двома  доньками переїхала на Волинь, яка й стала для родини другою, милою серцю,  домівкою. 

Закінчивши школу, дівчина вступила до технікуму, що в Ківерцях. До речі, там навчалась разом із сестрою.

Після закінчення навчального закладу за направленням стала працювати бібліотекарем в місті.  Забігаючи дещо наперед, додамо про те, що віддана цій справі  жінка була практично  усе життя, лиш інколи "зраджувала" улюбленій справі. 

За сумлінну роботу відповідальна й старанна працівниця неодноразово отримувала відзнаки. 

Вийшла заміж за військового Михайла. З ним у шлюбі народився син Олександр. Але сімейне життя не склалось.

Згодом доля усміхнулась вдруге. З новим обранцем Лариса  на деякий час покинула межі України. Та вже у  1989-ту   подружжя з донькою Мариною повернулось до міста залізничників, де й зосталось  на постійне проживання. 

На жаль, шість років тому чоловік Лариси Вікторівни покинув цей світ. З часом душевний біль від втрати близької людини трохи  притих, бо сумувати не давали діти, онуки та правнуки.

Донька Марина з онукою Марією і правнуком Микитою оселились в Мурманську.

"Хоч приїздять рідко, та "на телефоні" ми щодня", – розповідає Лариса Вікторівна. А син Олександр із сім'єю  живе в Ковелі. 

Найкращу в світі маму, бабусю й прабабусю часто провідують  онуки Юра, Володя, Саша та Аня, а також правнучка Альбіна. Це неабияк тішить їх рідну людину. 

"А що може бути кращим, аніж час, проведений із моїми дорогими", – з теплотою в серці і щирою посмішкою на вустах каже пані Лариса.

Велику роль в житті жінки відіграє спорт, бо з самої юності вона активно присвячувала цьому свій час. 

Займалася волейболом, який був на першому місці, бігала,  їздила на лижах. Часто  брала участь в різних змаганнях, де виборювала нагороди. 

"Саме активний і здоровий спосіб життя допомагає мені не піддаватись хворобам",  –  наголошує Лариса Вікторівна.

А п'ять років тому жінка пов'язала своє життя із салоном "Нуга Бест", куди ходить й дотепер. 

"Після першого візиту я відразу зрозуміла: це моє.  Тож без жодних пропусків я оздоровлююсь  тут вже немало часу, дбаючи про власне здоров'я, допомагаючи адаптуватись "новачкам" серед когорти прихильників здорового й активного способу життя.  

Тут мене навчили тому,  як відновити і зберегти власні  сили, не дивлячись на свій вік", –додає вона згодом в нашій цікавій бесіді.

Продукцію цього салону, як каже пенсіонерка, вона успішно застосовує на практиці також в домашніх умовах. 

"На хворобі ставлю хрест – в мене вдома Нуга Бест", – напівжартома говорить жіночка пенсійного віку. 

Кожний день пенсіонерки розпочинається о 5.30  і закінчується після опівночі.  Зранку  –  обов'язкова зарядка. 

"Це й допомагає мені бути у формі та добре почуватися", – усміхається співрозмовниця. 

А коли серед насичених всілякими подіями буднів з'являється вільна хвилинка, жвава ковельчанка присвячує час в'язанню або  швейним  справам. 

Дивлячись на цю жіночку, в якої акуратно підведені губи і брови, струнка фігура і, що основне, щасливий погляд, –  робиш для себе своєрідний висновок:  у 80  життя не закінчується. А, так би мовити, відкривається "друге дихання".

Лариса Вікторівна, без усілякого перебільшення – яскравий приклад того, як потрібно жити, любити життя, оточуючих  і … не забувати про себе. 

Тож нехай же і надалі, шановна імениннице, сили і здоров'я не підводять Вас, молодечим запалом світяться очі,  а Всевишній дарує щедро на щодень Свої милість і благодать.

З роси і води, ювілярко, многих Вам  і благих літ!

Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКАХ: героїня нашої розповіді Лариса  ПЄРНІКОВА  сьогодні (у центрі вгорі) і в різні періоди свого жииття.

Фото  Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ і з домашнього архіву.

Моя  сьогоднішня співрозмовниця – ковельчанка Лариса  Пєрнікова.  Вчора, в останній день жовтня, коли осінь ще трохи ласкава, але вже  й зима десь  здалека дихає прохолодою,  нагадуючи про себе, жінка відсвяткувала гарне особисте  свято – 80-річчя  від дня   народження. Хоча,  варто  зауважити,  виглядає  вона значно  молодшою. 

"Я нині краще почуваюсь, ніж  в 60", – зазначає героїня нашої розповіді.

Лариса Вікторівна  має спортивну статуру, доглядає за собою, належно дбає про своє здоров'я. 

"Постійно бути в русі", – саме таким девізом характеризує своє життя пенсіонерка.

Нещодавно ювілярка завітала до редакції нашої газети і люб'язно поділилася з журналістами (а, заодно, й з читачами газети) окремими епізодами,  які вміщені у великій “книзі”, що ось уже вісім десятків літ пише різним почерком  її доля. 

Бувало всяке на її шляху:  добре,  погане,  веселе і сумне. То хвилини радості перехоплювали подих, дні стелились під ноги яскравим барвистим рушником,  то серце стискалось в пориві розпачу й жалю, дощило на життєвому горизонті. 

Та  ні про що з минулого  не жалкує привітна жіночка, бо, як каже: "Життя – все-таки непередбачувана річ, тож все, що відбувається з нами, мусимо сприймати належно, бо так і мало бути".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 474

1.На початку місяця слід обприскати кущі і дерева.

Зробити це потрібно концентрованим розчином мінеральних добрив. Можна взяти будь-який з них, але дешевше і простіше  скористатися сечовиною (карбамідом). 

Буде потрібно 700 г на 10 л води. Якщо у вас немає мінеральних добрив, скористайтеся кухонною сіллю, але солі потрібно 1 кг на 10 л води. Обприскувати слід не тільки надземну частину, а й грунт під посадками. 

Починати треба з самих кінців гілок, оскільки саме там відклала яйця попелиця. Потім обприскати всі гілочки, їх розвилки, оскільки в розвилках і тріщинах кори зимують багато шкідників. Тому слід  ретельно обприскати стовбури і стебла. 

Якщо на деревах ще висить листя, обприскування робите прямо по листю. В опалому листі, під корою і у верхньому шарі грунту теж зібралися зимувати шкідники. При обприскуванні розчином такої високої концентрації ви їх знищите.

Безумовно, влітку таке обприскування робити не можна, воно викличе хімічний опік не тільки у листя, а й у зав’язі. Хімічні опіки при обприскуванні отрутохімікатами підвищеної концентрації, а також термічні опіки при сильних заморозках проявляються у вигляді опуклих «родимих» плям і «бородавок» на плодах. На яблуках і грушах вони мають сіро-зелений колір.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 436

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 417