Наприкінці жовтня Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" презентував нову виставу "Поки прядеться нитка...".

Прем'єра відбулася у  Народному домі "Просвіта". Це вже п'ята велика постановка театру, який створили майже два роки тому. На цей раз репертуар колективу поповнився філософсько-політичною драмою – новелістичною трилогією "Поки прядеться нитка..." (за творами Віктора Гребенюка "Вітер після бурі", "Чужий", "Крижем" та "Ефект Вертера").

Одну з новел "Крижем" уже бачив ковельський глядач. За словами режисера-постановника та художнього керівника театру Альони Малюги-Мельникової, читаючи книгу Гребенюка, вона вирішила  поєднати кілька творів, адже у них йдеться про досить повчальні випадки, які створено  на основі реальних фактів.

 Аби все поєднати в одну сюжетну лінію, пані Альона використала  давньогрецьку легенду про трьох мойр, які вважалися богинями людської долі.  Одна з них пряде нитку життя, друга проводить її крізь усі небезпеки, переплітає з іншими,  а третя – перерізає нитку й уриває життя людини.

У виставі гостро звучали філософські питання життя й смерті, загальнолюдських цінностей та особистих переживань героїв. Три абсолютно різні історії за змістом, жанром, часовим виміром режисерці вдалося об'єднати у єдину композицію, де глядач зміг безпосередньо спостерігати хитросплетіння людських доль, родин і подій. Впродовж вистави змінювалися настрої, емоції, які кожен з присутніх відчував по-своєму. Загадкові потойбічні Мойри (Ольга Пірожик, Ірина Зінчук, Оксана Мизовець) ніби вели глядача складними життєвими дорогами, що спліталися неймовірно і, часом, трагічно.

 Анастасія Рудчук та Альона Малюга-Мельникова майстерно відтворили особистісну драму жінок-вдів, котрі у повоєнні роки так і не змогли довідатися про долю своїх рідних. Лише видіння циганки (Тома Трейгут) розставило всі крапки над "і"… 

Наступний сюжет переніс глядача у сьогодення, в зону АТО, де якимось незрозумілим чином зіштовхнулося двоє військових (Михайло Бразінський, Юрій Дацюк), котрі волею долі опинилися у ворожих таборах. В ході діалогу стало зрозумілим, що ці двоє – рідні брати… Психологічне протистояння, атмосфера ворожості, дух непокори заполонив залу… Згодом глядачі спостерігали за роботою телевізійного каналу, що висвітлював жахливі новини важких злочинів, вбивств і самогубств. З уст журналістки (Анастасія Рудчук) в розмові з головним редактором (Альона Малюга-Мельникова) лунали слабкі нотки заперечення щодо зміни формату телепередач, переходу на більш "легку" тематичну спрямованість, про так званий "Ефект Вертера", але рейтинги, кошти, попит диктують свої умови. 

Поява школярки Вікторії (Ангеліна Махнюк) загострила ситуацію до неможливого – дитина через нещасливе кохання наважилася на відчайдушний крок –  стрибнула з мосту… Жагучий розпач, невимовний біль і співчуття охопили усіх глядачів… І тільки мудрі всевидячі Мойри на завершення внесли свої корективи: "Цього ж могло і не статися… Сплетемо їй іншу долю… Як би не змінювався світ, нитка життя обов'язково повинна прястись… Бо поки прядеться нитка, життя триває!". Такими обнадійливими та життєствердними словами завершилася вистава, підкріплена оплесками присутніх.

Розуміння та відчуття акторів, їх майстерна гра дозволили вдало втілити задум на сцені. Як розповідають учасники вистави, досить багато часу довелось  відшліфовувати кожен епізод, аби глядач перейнявся цією історією.

 Акторка Ольга Пірожик, яка з перших днів є учасницею студії, розповідає: "Ця вистава відрізняється тим, що довелося поєднати епохи. І я виконувала роль давньогрецької богині Клото, яка  весь час пряла нитку долі. Ми були зв'язковою ланкою. Таким чином ми були провідниками, допомагали глядачеві підійти і морально підготуватися до кожного, більш сучасного сюжету. І, насправді,  ця нитка долі має плестися – і нехай вона не обривається дуже довго в кожної людини! ".

Оксана Мизовець (виконавиця головної ролі – старшої Мойри Атропос): "Чи вдалося нам передати усі хитросплетіння сюжетної лінії, судити глядачу. Але якщо наші серця хоча б на мить "зазвучали" в унісон – місію виконано... Схиляюся перед усіма акторами театру "10 ряд 10 місце", бо лише у нашій взаємодії та вашому терпінні прихований секрет... Особливі слова – для режисера Альони Малюги-Мельникової – дякую, що вірила в мене, вчила, пробачала, підлаштовувалася, надихала, розраджувала... Твої зусилля просто титанічні... Дякую за можливість бути дотичною до театрального мистецтва і за незвичні відчуття від трансформації внутрішніх станів. Це особливі спогади... Неповторні...".

До слова, вперше ковельський театр цю виставу представив на IV Всеукраїнському та II Міжнародному фестивалях  аматорських театрів "Fortuna Fest" в місті Черкасах. Колектив отримав відзнаку у номінації "За найкраще трактування патріотичної теми і висвітлення соціально гострих питань українського суспільства".

Новелістична трилогія "Поки прядеться нитка…" була також презентована у жовтні вихованцям Ковельської виховної колонії на запрошення заступника начальника установи Юрія Філаретова.

Режисер та художній керівник театру Альона Малюга-Мельникова щиро дякує  акторам театру, усім, хто допоміг у підготовці вистави:

– Окрема подяка костюмеру НД "Просвіта" Лілії Літвін – саме завдяки її старанням перед глядачами "ожила" задумана мною сценографія вистави. Дякуємо звукооператору та світлооператору  Віталію Дрегелю, Насті Швед, Алісі Белей, технічним працівникам - Анатолію Мельнику, Володимиру Головницькому, Віталію Тимофеєву – за допомогу з військовою формою, Ковельському історичному музею (Мирослава Мороз та Маргарита Матвійчук), а також усім, хто приносив нам клубочки і решту необхідного реквізиту,  усім, хто долучився до створення цього дійства. 

Дякуємо за підтримку та увагу до нашої творчості Ковельському міському голові Олегу Кіндеру, його заступнику Ігорю Прокопіву, начальнику фінансового управління Валентині Романчук, в.о. відділу культури Ірині Горблюк, директору НД "Просвіта"  Михайлу Пірожику. За яскраві фотомиттєвості з прем'єрного показу щирі слова вдячності висловлюємо Каріні Арутюнян.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

НА ЗНІМКАХ:  під час вистави  "Поки прядеться нитка..." в Народному домі "Просвіта".

Наприкінці жовтня Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" презентував нову виставу "Поки прядеться нитка...".

Прем'єра відбулася у  Народному домі "Просвіта". Це вже п'ята велика постановка театру, який створили майже два роки тому. На цей раз репертуар колективу поповнився філософсько-політичною драмою – новелістичною трилогією "Поки прядеться нитка..." (за творами Віктора Гребенюка "Вітер після бурі", "Чужий", "Крижем" та "Ефект Вертера").

Одну з новел "Крижем" уже бачив ковельський глядач. За словами режисера-постановника та художнього керівника театру Альони Малюги-Мельникової, читаючи книгу Гребенюка, вона вирішила  поєднати кілька творів, адже у них йдеться про досить повчальні випадки, які створено  на основі реальних фактів.

 Аби все поєднати в одну сюжетну лінію, пані Альона використала  давньогрецьку легенду про трьох мойр, які вважалися богинями людської долі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1062

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. 

Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом. 

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи. 

А поки що мати розчісує мені заплутане і неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки заради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради  вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе нас на уроки і перерви. 

– Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, – це батько зайшов у хату. 

– Та біжу, – кажу. – Біжу вже, не запізнюся. 

І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.

Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила – життя заставило. 

Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут, в Італії, в містечку Кальярі, що на Сардинії. 

Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села  запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під  пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного. 

Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував.  А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились. 

Як Люсці виповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі та шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали. 

Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив, щоб покликали Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася та виходила до Васьки. Гуляли цілий вечір по Луцьку як нежонаті.

Влітку – в парк, до фонтану в центрі міста. А коли наставали холоди, то дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, як підлітки. Інколи  ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися  чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці ми вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька. 

Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Та молодість брала гору над усіма негараздами, були щасливі, захоплені один одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода і не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, годувати  та поїти скотину, ходити в холоднечу і слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі святкові  люди, що не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють 8 годин – та гуляють собі,  як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами. 

В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, щоб жити, щоб мати що їсти. І все те задарма. 

По правді казати, і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу чи бригадир, агроном чи бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але треба побачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин 13 - 14 на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно, як блищать, а все інше в темному шарі пилюки та кіптяви. Або візьміть доярку. Щодня без свята і вихідних, встає о пів на п'яту та видоює руками 15-20 корів тричі на день, а остання дійка – вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи і куп  силосу, що руки не може підняти.

В Луцьку стали ми з Ваською на чергу, щоб квартиру отримати. Давали ці квартири безплатно, але стояти на черзі треба було років з 15. 

В моїй бригаді на комбінаті були жінки, що мали вже дітей, які школу закінчили, а квартири ще не бачили, так і жили в гуртожитку. Правда, деяким сім'ям, хто мав двоє дітей, давали окрему кімнату в гуртожитку. Якщо повезе, то маленьку однокімнатну квартирку –  малосімейка називалася. Як зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап'ються чи поб'ються з кимось, чергу могли переглянути і скинути на рік чи два, а могли й зовсім зняти.  Такі були правила,  і жалітися не було куди.

Олександр МІНЕВИЧ.

(Далі буде).

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. 

Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом. 

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 722

Хризантеми нас цвітом

 чарують,

Пізня осінь прийшла до

  вікна.

В холоди квіти  радість

            дарують –

Десь дівається думка сумна.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село.

Це  було так у ХIX столітті. А зараз би побачив Тарас! Як у  музеї кожен експонат вабить зір, так і в селі: в того гарно, а в того ще краще. Це не в місті, де всі живуть на “поверхах” і не мають змоги показати свою майстерність. А тут воля й свобода. Є навіть далеченько хата від хати. Тож є де творити своє благополуччя. У кожному дворі є якась техніка: в того машина, в іншого мотоцикл  або тракторець.

І всіх  об'єднує спільне почуття любові до прекрасного. Біля обійсть ростуть осінні квіти – хризантеми. А найбільше – в Галини Іванівни Галабурди. Весь палісадник по периметру вони заполонили, а в центрі – весняні  і літні, що відцвіли давно і зеленіють листячком, чекають своєї пори.

Хто часто з дарівчан бачить це диво, уже, може, й уваги не звертає. А хто вперше – байдуже не пройде. Тож мені захотілось побачити автора цієї живої художньої "картини". 

Назустріч вийшла середнього зросту  мила жіночка з щирою усмішкою і відкритою душею. Розмова потекла, звичайно, про квіти, а потім і про життя.

– Дехто дивується, – каже господиня, – чи не краще було б засадити площу помідорами чи плодовими кущами? "Вистачає землі", – їм у відповідь. –  То чого ж не прикрашати  її на знак вдячності, що годує нас?". 

Є в жінки на городі все для борщу, нічого не пустує. І озимі сіє, щоб зерно було для курочок. Восьмий десяток літ розміняла, а як треба, то не чекає, щоб хтось, а сама бере торбу через плече – і пшеничка рівненько лягає в  родючу землю, бо й  тут любить лад  і красу, нікому не довіряє.

Завзяття до роботи їй не позичати. Замолоду працювала в голобській пекарні технологом, була депутатом селищної ради. А вдома – сім'я, господарство. Має двох доньок, сина, зятів, невістку, шестеро онуків, правнука. Всі живуть на Волині, тож дуже часто навідуються до неньки і  бабусі. Люблять її, як берегиню роду. 

Вона ж невсипуща в роботі, як бджілка. Старається для всіх. І вони стараються чим-небудь допомогти. “Золоті” руки  в зятя Андрія, який столярку усю вміє зробити. Влітку хату утеплили на зиму  гуртом. Радіє мама-бабуся за нащадків і гордиться ними. Всі мають вищу освіту,  працюють, вчаться, перейняли від неї любов до прекрасного, і з нею крокують по життю. Каже Галина Іванівна, що діти ліпше живуть, як вона. Аякже,  так і треба, для того й живемо, щоб їм було краще.

Згодом господиня запрошує в хату. О, друге диво – не менш прекрасне!  Тут справжня оранжерея. Дві кімнати заставлені вазонами, ледве можна пройти з однієї в другу. Є тут китайські троянди (гібіскуси), фікуси – дифенбахія, спатіфіум (жіноче щастя), філодендрон, герань, є й такі, що й назви не знає, і живуть у дружбі всі. Одні цвітуть, інші перецвітають, а треті й без цвіту прекрасні. Побачила Галина Іванівна, як мої очі засяяли, милуючись цим квітковим царством, і каже: "Поважаю людей, що люблять квіти, з усіма ділюсь". Тож додому я йшла з квітами. А другого дня поділилась з нею своїми.

Спасибі, земле, за красу, яку творять звичайні люди! Воістину правду кажуть: "Краса врятує світ".

Валентина ОСТАПЧУК.

НА ЗНІМКАХ: Галина ГАЛАБУРДА;   у сімейному колі.

Фото з домашнього архіву.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 855

Кіста печінки може прогресувати, але при цьому "мовчати" роками: симптоми з'являються на пізніх стадіях. У яких випадках кісту треба оперувати, а коли — операцію можна відкласти, консультує лікар-хірург МЦ "Боголюби" Олександр Масіков.

— Чому у печінці утворюються кісти?

— Кіста печінки — це порожнина в товщі органу, заповнена рідким вмістом. Її найчастіше виявляють у жінок віком від 30 до 50 років. Новоутворення діагностують як на поверхні печінки, так і всередині неї, тобто воно не має певного характерного місця розташування і може утворитися абсолютно в будь-якому місці органу.

За походженням розрізняють кісти вроджені та набуті. Найчастішою причиною набутих кіст є травми та запальні захворювання печінки. В окрему групу виділяють паразитарні кісти, зумовлені інфікуванням плоскими червами — ехінококом або альвеококом.

— Як людина може інфікуватися збудниками паразитарної кісти?

— Паразитарні кісти розвиваються після безпосереднього контакту з тваринами і не мають симптоматики захворювання. У свою чергу, їх прийнято ділити на ехінококові та альвеококові.

Ехінокок найчастіше передається від собак та вовків, альвеокок — від котів, лисиць, гризунів. Зараження відбувається шляхом потрапляння яєць гельмінтів в організм людини через немиті руки, брудну воду і необроблені продукти харчування.

— Які симптоми кісти печінки?

— Кіста проявляється по-різному, залежно від типу, місця утворення, величини та виду ускладнення. Невеликі непаразитарні кісти часто не мають клінічних проявів і виявляються випадково під час ультразвукового дослідження або комп'ютерної томографії черевної порожнини. Такі кісти не потребують лікування, лише спостереження.

Кісти розміром більше 8 см можуть супроводжувати біль, нудота, здуття живота, а також жовтяниця і асцит при стисканні кістою жовчевих протоків та судин. Грізними ускладненнями є нагноєння, розрив кісти, кровотеча.

— Як можна діагностувати кісту?

— Найдоступніший метод діагностики — УЗД органів черевної порожнини та позаочеревинного простору. Більш детальну інформацію надає комп'ютерна томографія. З її допомогою вдається точно визначити розміри і локалізацію кісти та спланувати хід лікування. Коли є підозри на паразитарне походження кісти, обов'язково потрібен аналіз крові.

— Як лікують кісти печінки?

— Залежно від розташування та клінічного перебігу застовують декілька методик лікування, а саме:

- черезшкірна пункція кісти під контролем УЗД. Для лікування ехінококових кіст з успіхом використовується у так званій модифікації PAIR;

- розкриття та часткове видалення кісти. Ця методика застосовується при поверхнево розташованих кістах, що виступають над поверхнею органа і вкриті лише тонким шаром тканини, і може бути виконана як класичним, так і лапароскопічним доступом. Для попередження рецидиву залишкова порожнина кісти може бути вкрита клаптем великого сальника  — власної жирової тканини, або спеціальними медичними препаратами із вмістом фібрину або целюлози. Видалення ехінококової кісти має ряд особливостей у зв'язку із небезпекою обсіменіння внутрішніх органів та утворення нових кіст;

- резекція печінки, тобто видалення одного чи кількох сегментів, а то і цілої долі. До таких об'ємних та складних втручань вдаються при великих ускладнених кістах, а також при паразитарному ураженні альвеококом.

У МЦ "Боголюби" використовують найбільш прогресивний метод — лапароскопічне видалення кіст печінки. Ця методика виключає великі розрізи (значить, і післяопераційні рубці), натомість маніпуляції в черевній порожнині проводяться інструментами діаметром до 10 мм. Такий доступ запобігає утворенню злук між органами черевної порожнини, мінімізує термін післяопераційної реабілітації. Перебування на стаціонарному режимі скорочується до 2-3 діб.

— Які тонкощі лікування паразитарних кіст печінки?

— При лікуванні паразитарних кіст пацієнт паралельно отримує протигельмінтні препарати мебендазол або альбендазол протягом місяця. Альтернативним методом лікування паразитарних кіст за відсутності протипоказів є тривала хіміотерапія, коли пацієнт отримує протигельмінтні засоби протягом року. Проте повне одужання без операції настає не більше, ніж у 30% пацієнтів.

— Як готуватися до операції?

— У період до і після операції потрібно дотримуватися дієти, щоб очистити печінку і підготувати до подальшого відновлення. Дієта забороняє жирну, смажену, солону, копчену і консервовану їжу, а також каву, соуси, прянощі, приправи, солодкі та газовані напої. 

— Які прогнози у пацієнта з кістою печінки?

— У більшості випадків після операції з видалення кісти прогнози позитивні. Рідко трапляються ускладнення і рецидиви, але і вони лікуються. Якщо у вас виявили кісту печінки, треба звернутися до лікаря, визначити її характер і поставити діагноз. І навіть якщо при первинній діагностиці кажуть, що це — непаразитарна кіста і нічого не потрібно робити, краще пройти повний перелік необхідних обстежень, щоб упевнитися в діагнозі.

Якщо при динамічному спостереженні помічені відхилення або негативні ефекти — не варто чекати і шукати, чим лікувати кісту на печінці, а слід погоджуватися на операцію. Якщо своєчасно не виявити кісти і не почати їх лікувати адекватними заходами, вони можуть спричинити застій жовчі, панкреатит, асцит та варикозне розширення вен травного тракту. Крім того, виникає ризик виникнення на місці кісти злоякісної пухлини.

МЦ “БОГОЛЮБИ”: Луцький р-н, с. Тарасове, вул. Лісова, 1б, тел.: (0332) 20-07-02, (099) 44-55-404, (067) 851-79-38; e-mail:bogolubu@gmail.com, www.bogolybu.com.ua

Інна Семенюк.

Кіста печінки може прогресувати, але при цьому "мовчати" роками: симптоми з'являються на пізніх стадіях. У яких випадках кісту треба оперувати, а коли — операцію можна відкласти, консультує лікар-хірург МЦ "Боголюби" Олександр Масіков.

— Чому у печінці утворюються кісти?

— Кіста печінки — це порожнина в товщі органу, заповнена рідким вмістом. Її найчастіше виявляють у жінок віком від 30 до 50 років. Новоутворення діагностують як на поверхні печінки, так і всередині неї, тобто воно не має певного характерного місця розташування і може утворитися абсолютно в будь-якому місці органу.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 550

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 395

Мандаринова панна-котта

Для вершкового желе: вершки 20% - 400 мл, цукор - 2 ст. ложки, желатин швидкорозчинний - 10 г, вода - 2 ст. ложки.

Для мандаринового желе: мандарини - 3-4 шт., цукор - 0,5 ст. ложки, желатин швидкорозчинний - 5 г, вода - 1 ст. ложка.

Насамперед, готуємо вершкове желе. Желатин (10 г) пересипте в піалу і залийте холодною водою (2 ст.  ложки). Перемішайте, залиште до набрякання.

У каструльку насипте цукор (2 ст. ложки). Влийте вершки і поставте каструлю на плиту. Прогрійте вершки, не доводячи до кипіння, щоб цукор розчинився.

Потім зніміть вершки з плити і додайте набряклий желатин. Перемішайте до розчинення желатину в вершках.

Розлийте вершки в стакани, залишаючи місце зверху для мандаринового шару. Остудіть вершки при кімнатній температурі, потім поставте в холодильник до того моменту, поки панна-котта не почне застигати.

Тепер настав час приступати до мандаринового желе. Желатин (5 г) залийте холодною водою (1 ст. ложка), перемішайте. 

Видавіть сік з мандаринів. (Якщо хочете отримати помаранчевий шар вище, інгредієнти для мандаринового желе можна збільшити вдвічі.) Потім сік процідіть, щоб позбутися від м'якоті.

У мандариновий сік додайте цукор (0,5 ст. ложки) і розчинений на водяній бані желатин. Перемішайте.

Дістаньте пана-котту з холодильника, розлийте мандаринове желе в кожну склянку поверх вершкового шару.

Знову поставте панна-котту в холодильник до того моменту, поки мандаринове желе повністю не застигне, а разом з ним і вершкове.

Мандаринова шарлотка

ІНГРЕДІЄНТИ: вершкове масло - 200 г, цукор - 1 стакан, яйця - 2 шт., ванільний цукор - 1 пакет, нежирна сметана - 1 стакан, просіяне борошно - 1 склянка, розпушувач - 1 пакет, мандарини - 3-5 шт., чорний шоколад - 0,5 плитки, волоські горіхи (подрібнені) - 3 ст. ложки.

На водяній бані або в мікрохвильовій печі розтоплюємо масло. Додаємо цукор і збиваємо міксером. Потім поступово додаємо яйця, ванільний цукор, сметану і борошно з розпушувачем.

Мандарини очищаємо і розбираємо на дольки. Шоколад дрібно нарізаємо разом з горіхами. Волоські горіхи подрібнити качалкою. Додамо все в тісто і вимішуємо.

Дно форми застелити пергаментом, змазати маслом і викласти масу. Поставитио в розігріту до 180 градусів духовку на 45-60 хвилин. Перевірити готовність сірником. Вона повинна бути суха.

Коли мандаринова шарлотка охолоне, порізати її на шматки.

Джем з мандаринів

ІНГРЕДІЄНТИ: мандарини - 1 кг, цукор - 800 г, лимон - 0,5 шт.

Мандарини очистити від шкірки. Якщо є кісточки, їх треба видалити.

Засипати часточки мандаринів цукром. Видавити сік з лимона. Акуратно перемішати і залишити на 1 годину, щоб утворився сік.

Поставити каструлю з джемом на плиту і довести до кипіння на повільному вогні. Після закипання варити 20 хвилин, періодично знімаючи піну.

Потім зняти каструлю з вогню і подрібнити мандарини блендером в однорідну масу.

Знову поставити на вогонь і варити джем з мандаринів 40-50 хвилин до загустіння. У процесі варіння джем необхідно помішувати, щоб він не підгорів, і знімати піну.

Готовий джем виходить густим і прозорим. Гарячий джем розлити по стерилізованим банкам і поставити для зберігання в прохолодне місце.

Смачний і ароматний джем з мандаринів готовий. Смачного!

Валентина ДОБРОТА.

Для вершкового желе: вершки 20% - 400 мл, цукор - 2 ст. ложки, желатин швидкорозчинний - 10 г, вода - 2 ст. ложки.

Для мандаринового желе: мандарини - 3-4 шт., цукор - 0,5 ст. ложки, желатин швидкорозчинний - 5 г, вода - 1 ст. ложка.

Насамперед, готуємо вершкове желе. Желатин (10 г) пересипте в піалу і залийте холодною водою (2 ст.  ложки). Перемішайте, залиште до набрякання.

У каструльку насипте цукор (2 ст. ложки). Влийте вершки і поставте каструлю на плиту. Прогрійте вершки, не доводячи до кипіння, щоб цукор розчинився.

Потім зніміть вершки з плити і додайте набряклий желатин. Перемішайте до розчинення желатину в вершках.

Розлийте вершки в стакани, залишаючи місце зверху для мандаринового шару. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 609

Гороскоп

з 2 по 8 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 559

Погода в Ковелі 

21 – 27 листопада

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 609

Цьогоріч минає 60  років із  того часу, коли школа N8 розпочала функціонувати на місці колишньої  Ковельської  державної гімназії (1906-1939 р.р.), приміщення якої було зруйноване в роки війни. Одне крило гімназії  збереглось до сьогодні і є складовою частиною шкільної будівлі, а інше – окремим приміщенням. Гордістю нашого закладу є той факт, що відомий учений світового рівня, видатний краєзнавець і археолог, професор Олександр Миколайович Цинкаловський початкову освіту здобував у гімназії  в Ковелі. Це стало поштовхом для  наукових досліджень території нашого краю. Його книга "Стара Волинь і Волинське Полісся" – неоціненний скарб для сучасника. 

У далекому 1959 році перший  дзвінок  пролунав для 324 учнів та їх батьків і 22 педагогічних працівників. Очолював педколектив Олександр Григорович Новосад – умілий керівник,  знаючий вчитель, господарник. Із його ініціативи та при підтримці міської ради в 1960 році розпочато добудову  зруйнованого приміщення. За два роки було збудовано 10 класних кімнат, спортзал, три службових кабінети і роздягальню. Першого вересня 1963  року 766 учнів переступили поріг новозбудованої   школи N8. В архітектурному плані вона набула вигляду приміщення гімназії  1906 року.

Середньою школа стала у 1966 році. Були відкриті  дев'яті класи. Перший випуск середньої школи відбувся в 1968 році:  69 випускників, з  яких 5 нагороджені золотими і срібними медалями.

Наслідуючи змістовну діяльність  гімназійного музею "Землі Ковельської", педколектив  школи в 1992 році створив історико-краєзнавчий музей, переобладнав і доповнив новими експонатами зал Бойової слави. 15 вересня  1997 р. з нагоди 90-річного ювілею колишньої Ковельської державної гімназії відкрито музей "Історії школи". Над створенням музею плідно працювали вчителі, учні і колишні гімназисти. Але безпосереднім куратором і виконавцем була Марія Олександрівна Шостак – заступник директора школи з виховної роботи.

У 90-их роках педколектив в основному працював над встановленням і розвитком національної школи, впровадженням у практику роботи народної педагогіки, формуванням народного світогляду, духовної культури, подальшим удосконаленням демократизації шкільного життя і гласності, підвищенням педагогічної майстерності вчителів. Школа однією із перших у місті створила самодіяльну кіностудію (керівник Олександр Ляшук). Її членами знято ряд цікавих фільмів про шкільне життя. Ефективно працювали фотостудії, студія "Юний художник". Упродовж  багатьох років фольклорний колектив школи виходив переможцями на міських оглядах художньої самодіяльності, неодноразово захищав честь міста і на обласній сцені, а в 1995 році став дипломантом  міжнародного фестивалю кращих художніх колективів (керівник Ірина Гончар).

Близько 70 учнів брали участь в обласних предметних олімпіадах з математики, французької мови, біології, фізики, української мови та літератури. Учень В. Шворак брав участь у республіканській олімпіаді з математики, а М. Мостика – у всесоюзній.

За 60 років школу закінчили 2493 учні, з них 108 – нагороджено медалями, 311 отримали свідоцтва з “відзнакою”. На “капітанському містку” у різні часи стояли педагоги-професіонали – Л. С. Стороженко, Д. П. Корнелюк, О. М. Сокольцев, Г. О. Бойчук.

Праця вчителя вимагає невтомного пошуку, самоосвіти, високого професіоналізму, відданості справі. Найкращі свої роки присвятили дітям і школі О.В. Ясович, Л. А. Лисюк, Н. Р. Голярчук, А. М. Кухаренко, І. В. Гончар, А. А. Радчук, О. І. Колода, М. І. Зеленська, В. Т. Поляк, Л. М. Бовкун, В. М. Кравчук, Є. Ф. Савчук, Л.М. Господарик, педагогічні династії Корнелюків, Лисюків, Маслів та інші.

l

Рішенням Ковельської міської ради від 27.06.2018 р., №39/69 загальноосвітню школу було перейменовано на Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №8 м. Ковеля. 

На сьогодні 53 педагоги ЗЗСО  І-ІІІ ст. N8 навчають і виховують 507 дітей жити в гармонії із собою і з тими, хто поряд. Вчать жити з великою гордістю за Україну та її вірних дочок та синів на прикладі героїчних сторінок минулого і сьогодення. Основою системної роботи педагогічного колективу є повага і довіра до дитини, визнання її права на життя, навчання і власний моральний вибір. Наш заклад є джерелом енергії, творчим імпульсом для сильного змаху дитячих крил у майбутнє, адже, формуючи життєві компетенції, готує дітей до дорослого життя. Педагоги сприяють формуванню покоління молоді, яке буде захищеним і мобільним на ринку праці; здатним робити особистісний, духовно-світоглядний вибір; матиме необхідні знання, буде здатним до навчання упродовж життя.

Наші вихованці з кожним роком все більше і більше радують своїми успіхами, ставленням до навчання, переконаннями, поведінкою. Сприяють цьому надзвичайно тісні, доброзичливі і в усьому відкриті зв'язки з батьками, які разом зі своїми дітьми беруть активну участь  у родинних святах, різноманітних заходах та різних акціях.

Наш заклад сьогодні – це комплекс для повноцінного виконання Закону про освіту в умовах нової української школи,  включаючи освітню, виховну та оздоровчу функції. Сприяє цьому належна матеріально-технічна база: система інтернет  в усіх навчальних приміщеннях, забезпечення школярів новітніми технологіями викладання предметів, спортивні, оздоровчі і реабілітаційний майданчики, кабінети психолога, медичного працівника, учнівського самоврядування, шкільна бібліотека,  кабінет інклюзивної освіти, майстерні, шкільна їдальня, внутрішні комунікації.

l

Сотні розумних, добрих, талановитих спеціалістів і просто хороших людей вийшли зі стін школи. Знаними у місті є наші випускники Л. Барановська, Т. Мазурик, І. Титов, О. Дячук, Г. Безека, В. Федорук, А. Макарчук та П. Макарчук, А. Данилюк,             Р.  Александрук, І. Мовшук, В. Цикун, О. Кот, Т. Янів, А. Приступа, Л. Кобченко, В. Зінчук та багато, багато інших.

ЗЗСО І-ІІІ ступенів N8  відкритий для навчання усіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних чи інших особливостей. Ми даємо всім учням можливість повноцінного соціального життя, активної участі в колективі, забезпечуючи турботу один про одного. Наш заклад став першопрохідцем інклюзії у Волинській області. 

Дякуємо за це міській владі і управлінню освіти, адже це – безкоштовне харчування дітей з особливими освітніми потребами, додаткові штати, реконструкція існуючих приміщень.

Життєдіяльність закладу забезпечують не лише педагоги. Сумлінно виконують свої обов'язки бібліотекар, секретар-діловод, обслуговуючий персонал, працівники їдальні, медична сестра, асистенти учителя, няня-санітарка. Щорічно вливаються у колектив молоді працівники.

l

Висловлюю вдячність усім, хто своєю працею примножував і примножує здобутки школи і схиляю голову перед тими, хто пішов із життя. Глибока шана у нашім серці  та низький уклін тим, кого ми називаємо педагогами-ветеранами. Їх щедрого дару душі вистачило для багатьох поколінь випускників рідної школи.

За підтримку, різносторонню допомогу, взаєморозуміння і співпрацю щиро вдячні міській владі, управлінню освіти, раді закладу і всім батькам, народному депутату України Степану Івахіву, фонду "Патріоти Волині" (Н. Маленицька), депутату обласної ради Віктору Козаку, депутату міської ради Вадиму Клімуку, ТОВ "Ковельська міська друкарня", редакції гезети "Вісті Ковельщини", Ковельській районній організації Товариства Червоного Хреста (Л. Стахорська), Ковельському міськрайонному центру зайнятості (І. Приймак), ПТМ "Ковельтепло" (В. Бойко), РЖКП N2 (Н. Гейко), КП "Добробут"          (І. Михалевич),  СЛАТ "Тур" (О. Смаль), управлінню водопровідно-каналізаційного господарства (Ю. Рибачок), станції Ковель (Р. Александрук), підприємцям Петру М'якоті, Василю Волинчуку, Івану Смітюху, Олегу Іваніву, Людмилі Гарбузюк, Василю Рябчуку, Сергію Бабічу, Олені Місюрі, Олександру Сидорчуку, Анатолію Гурику, Людмилі Матердей і просто всім добрим людям – таким, як Людмила Компанієць, Андрій Мигуля, Володимир Яцина, Віталій Писарський.

60 років… Позаду стільки випусків, змін і досягнень, а попереду ще багато цікавих відкриттів, вдалих проєктів та підкорення нових висот. І нехай усі мрії, прагнення та задуми нашого закладу обов'язково втіляться у життя, адже  наші спільні зусилля, творчі пошуки і реформи  спрямовані  на те, щоб ми на шляху життєтворення  розуміли один одного, підтримували, а діти були по-справжньому щасливими.

Василь Шворак,

директор ЗЗСО 

І-ІІІ ст. №8 м. Ковеля.

Цьогоріч минає 60  років із  того часу, коли школа N8 розпочала функціонувати на місці колишньої  Ковельської  державної гімназії (1906-1939 р.р.), приміщення якої було зруйноване в роки війни. Одне крило гімназії  збереглось до сьогодні і є складовою частиною шкільної будівлі, а інше – окремим приміщенням. Гордістю нашого закладу є той факт, що відомий учений світового рівня, видатний краєзнавець і археолог, професор Олександр Миколайович Цинкаловський початкову освіту здобував у гімназії  в Ковелі. Це стало поштовхом для  наукових досліджень території нашого краю. Його книга "Стара Волинь і Волинське Полісся" – неоціненний скарб для сучасника. 

У далекому 1959 році перший  дзвінок  пролунав для 324 учнів та їх батьків і 22 педагогічних працівників. Очолював педколектив Олександр Григорович Новосад – умілий керівник,  знаючий вчитель, господарник. Із його ініціативи та при підтримці міської ради в 1960 році розпочато добудову  зруйнованого приміщення. За два роки було збудовано 10 класних кімнат, спортзал, три службових кабінети і роздягальню. Першого вересня 1963  року 766 учнів переступили поріг новозбудованої   школи N8. В архітектурному плані вона набула вигляду приміщення гімназії  1906 року.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 828

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

І почули цей клич студенти Ковельського промислово-економічного коледжу. Вони сміливо торкнулися крил птахи,  і  гостину  теплу приготували – душевну, як для рідної. Щоб захід пройшов на високому мистецькому рівні, Неля Телючик, зав.бібліотекою, та Людмила Мелещук, керівник групи "Комп’ютерні науки",  не пошкодували  ні часу, ні енергії – словом,  з теплом і любов'ю підготували дійство.

...Зал бібліотеки  переповнений. Зібралися студенти, батьки, гості, викладачі. В очах організаторів переживання, адже для першокурсників це – творчий дебют. Видно, що хвилюються ведучі Яна Оніщук та Назар Гаврилейко, Вікторія Поліщук та Роман Ковальчук, Софія Веніславська та Роман Суднік.

Помандруймо і ми разом із ведучими   життєвим  шляхом  Кейсі-Квітки Цісик.

Батько Квітислави, вимушено  опинився в далекій від Галичини Америці. Не чекав райських кущів, а висаджував і ростив їх. Він, перша скрипка і концертмайстер Львівської опери, заснував у Нью-Йорку  Український музичний інститут. Працював викладачем.

У квітні 1953 року у Іванки та Володимира народилася друга донька Квітислава (Квітка, а потому – Кейсі).

Своїх  доньок із раннього дитинства батько спрямував на шлях прекрасного – тобто на служіння  її величності Музиці. І не помилився! Старша Марія стала відомою піаністкою, педагогом, а потому директором консерваторії у Сан-Франциско. Квітка уже в чотири роки опанувала скрипку. У сімнадцять – стала віртуозною скрипачкою. 

Та поряд із милозвучними струнами цариці музики формувався і розвивався її голос. Здається, що Янголам Господнім було потрібно, щоб вона співала. І вона заспівала кілька пісень у фільмі "Ти  світло мого життя". І… о, диво! Стала знаменитою і здобула "Золотий глобус" та "Оскар" – найпрестижніші в світі відзнаки Американської кіноакадемії. Вона стала співати, записувати платівки  і брати участь у створенні рекламних роликів. Де є талант, праця,  там не забариться слава. Її запрошують всесвітньо відомі компанії. 16 років (!) Квітка Цісик співпрацювала із корпорацією "Форд Моторс".

Та повернемося до наших рідних студентів. Театралізований образ Квітки Цісик гарно відтворила Євгенія Муха. Здавалося, що на сцену вийшла сама співачка.

Про рекламну діяльність співачки розповів Максим Царук. Присутні на екрані монітора побачили справжню американську рекламу з "живим" голосом Квітки.

Кожна творчість – це пошук маловідомого та дослідницька робота. І тішить, що до  цієї творчої години студенти та організатори  поставились дуже відповідально. Вони побували у Львові, де функціонує в одній із шкіл  музей Квітки Цісик,  і пізнали багато нового. Своїми враженнями від поїздки поділилися  Антон  Гоніч та Владислав Строчук. Цікаво! Співачка стала ще ближчою до нас.

Зворушив своєю безпосередністю дев'ятилітній Женя Мелещук, учень НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум". Його "Гуцулка Ксеня" звучала дзвінко, радісно і душевно.

І знову – роздуми. Коли і як прокинувся ген українства у англомовної українки? Енергетичний код із батьківської землі перенесений до Америки батьком, передався доньці, щоб ще раз підтвердити пророцтво: "Наша Воля, наша Слава не вмруть, не загинуть". Це – невмирущість українства, нашого народу, мови та духу. Бо  як інакше пояснити, що, маючи вагомі дивіденди і славу від реклами, Квітка раптом вирішує заспівати українською, видати альбом  і віддати свої заощадження на цей завідомо збитковий у матеріальному сенсі проєкт?  Але вдумаймося, який він багатий для нас у духовному плані, адже  підтверджує, що ми, українці,   висококультурна,  творча,   інтелектуальна нація.

Не раз ми зазначаємо, що хтось прожив довго, скажімо 100 років. А що в тих літах?

Квітка Цісик у своє життя вкладала все: і голос, і талант, і пробуджене українство. Її зірка засяяла в 45! Але лишився слід незгасний у пам'яті. Її батько теж відійшов у засвіти із сцени. Треба було чути оте тужливе до болю "Кру-кру-кру… в чужині умру…". Сльозина скотилася по щоці,  і не тільки у мене. Не забули організатори презентувати спів львівської співачки, переможниці "Голосу країни" Оксани Мухи, яка популяризує пісні Квітки. Знову захоплюючі духовні хвилини!

Лунали поезії, присвячені співачці. Їх декламували Марійка Симонік та Катя Борисюк. Гарно  вписався у дійство вальс під пісню Квітки "Місто спить".

Пам'ять. Доки вона жива, живуть і дорогі нам люди. У США засновано фонд підтримки музично обдарованих дітей,  на  пошанування знаменитої співачки Кейсі Цісик. У Львові одну із вулиць названо іменем Квітки Цісик, а на будинку, де жили її рідні, відкрито меморіальну дошку.

В Ковелі відбулись літературно-мистецькі зустрічі у центральній бібліотеці та промислово-економічному коледжі, про що написано вище.

Творча зустріч зворушила і надихнула на рядки  поетичної посвяти великій Українці  Квітці Цісик.

Повернення

Квітці Цісик присвячую

Клич  журавлиний, немов

 голосіння, 

З чужинського краю крізь море

 летить, 

Вкраїно, послухай ці ноти осінні, 

Тужливі... Довго розлукою

 серце болить.

Збирались в дорогу від рідної

 хати, 

Сльозину лишили, як докір,

 землі. 

Мої українці, хто ж нам буде

 співати, 

Хто ж нас буде любити у сірій

 імлі?

Любов не зів'яне,  і пісня не

 згине – 

Вона заспівала, здивувала

 весь світ. 

Колоритне сопрано до Господа

 лине, 

Розквітає калина – весни

 сонцецвіт.

Сонячні звуки, як сон,

 ніжнотонні, 

Чарують, милують. Ти чуєш, мій

 брате? 

На Київських горах проснулися

 дзвони, 

Нас пісня вкраїнська скликає

 на свято.

Ключ журавлиний вертається

 з вирію, 

З чужинського краю до рідного

 дому. 

Світла мелодія, окрилена

 мрією, 

Влітає у душу, як сонячний

 промінь.

О, Квітиславо, так рано зоря

 ясна  згасла,                     

А над Україною – пісня твоя,

  незбагненна й прекрасна!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Дорогий мій читачу! Намагаючись пізнати хоч щось у цьому світі, запитую тебе, чи можна торкнутись співучого птаха, що парить в небі, коли крила твої не  сягають його висоти?

Квітка Цісик, співачка, україноамериканка,  є тією птахою, для якої ой як не просто знайти слова, щоб змалювати творчий портрет.

Уяви собі, мій читачу: посіялася зернина  на заокеанському пишному рослинному полі і на диво проросла, розквітла яскраво, як це буває в казці, перевтілилась у співучу горлицю. Злетіла високо і здивувала цей світ своїм голосом, барвистим та естетично витонченим співом. Їй не судилося за життя подарувати свій талант батьківській землі.  Імперська протиукраїнська система не дозволила. Проте її пісня  створила диво. Ясночола, красива, співуча, з сонячною усмішкою душа Квітки Цісик прилетіла в Україну  і торкнулася спраглих українських сердець. "Я Ваша, привітаймось!", – почувся голос.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1164