Засідання сорок дев'ятої сесії Ковельської міської ради розпочалося з приємних моментів. Військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату Сергій Гладун та голова ГО "Спілка ветеранів та волонтерів АТО" Леонід Хвещук вручили ряд відзнак командування та особового складу 14-ї окремої механізованої бригади ковельчанам за вагомий внесок у розвиток цього підрозділу.

Зокрема,  Почесною грамотою та медаллю "За гідність і патріотизм" нагороджено начальника пасажирського вагонного депо Ковель Олександра Стречена, Павла Хвещука,  В'ячеслава Радковця. Таку ж відзнаку отримав голова Спілки ветеранів та волонтерів АТО Леонід Хвещук.

Відзнаку "За вірність українському народові" вручено Сергію Ковалику, Анатолію Корецю та Анатолію Кошелюку.

Почесної грамоти та Подяки удостоєна громада міста Ковеля. Відзнаки передали міському голові Олегу Кіндеру. В них зокрема зазначено: "За активну громадську позицію, патріотизм, проявлену турботу та всебічну волонтерську допомогу у забезпеченні особового складу бригади, тісну та плідну співпрацю щодо підтримки бойової готовності підрозділів бригади". 

l

Далі за вже звичним "сценарієм" депутати озвучили депутатські запити та звернення.

Народні обранці підтримали запит Олександра Місяця стосовно ремонту прибудинкової території по вул. Грушевського, 7.

Галина Стасюк зачитала звернення матері загиблого на Сході України воїна АТО Надії Тарасюк, котра у ньому, зокрема, висловлює вдячність депутатам фракції "УКРОП" за багаторічну роботу на благо родин загиблих бійців, а також заперечує те, що її вводили в оману чи використовували в політичних цілях, як це у своєму запиті на минулій сесії міської ради озвучив голова фракції "Батьківщина" Василь Дудка.

Юрій Міцура повідомив про те, що до нього, як депутата міської ради, звернулися мешканці вул. 40 років Перемоги, котрі просять відремонтувати дорожнє покриття на відрізку дороги, що веде до НВК № 13.

Після цього депутати перейшли до розгляду питань порядку денного. Так, були внесені зміни до міського бюджету на 2019 рік, до Програми соціального захисту окремих категорій мешканців міста Ковеля на 2019 - 2020 роки та інших міських програм, затверджено Положення про оренду майна територіальної громади міста Ковеля та Положення про відділ культури виконавчого комітету Ковельської міської ради, а також Програму покращення функціонування Центру обслуговування платників Ковельської ДПІ Ковельського управління Головного управління державної фіскальної служби у Волинській області на 2019 - 2020 роки.

Депутати взяли до відома інформацію про результати діяльності Ковельської місцевої прокуратури у 2018 році.

Переважну частину питань порядку денного становили питання, пов'язані з врегулюванням земельних відносин та містобудуванням.

Серед іншого народні обранці присвоїли назви новоствореним вулицям і провулкам (квартал житлової забудови в районі вулиці Зерова). Відтак у місті з'являться вулиці Ковальська та Всіх Святих. Буде названо вулиці й на честь відомого українського письменника і поета Василя Стефаника, першого і поки що єдиного космонавта незалежної України Леоніда Каденюка, іменем якого також назвуть три провулки.

Депутати дали дозвіл на розроблення детального плану території забудови по вул. Володимирській, 85-Б та 87-А. Дві розміщені там земельні ділянки перебувають у приватній власності для будівництва будівель торгівлі та розміщення ринку в частині реконструкції незавершеного будівництвом приміщення під багатоквартирний житловий будинок з об’єктами торгово-розважальної ринкової  інфраструктури.

Були розглянуті й інші питання порядку денного.

Вікторія ЗІНЧУК.

Засідання сорок дев'ятої сесії Ковельської міської ради розпочалося з приємних моментів. Військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату Сергій Гладун та голова ГО "Спілка ветеранів та волонтерів АТО" Леонід Хвещук вручили ряд відзнак командування та особового складу 14-ї окремої механізованої бригади ковельчанам за вагомий внесок у розвиток цього підрозділу.

Зокрема,  Почесною грамотою та медаллю "За гідність і патріотизм" нагороджено начальника пасажирського вагонного депо Ковель Олександра Стречена, Павла Хвещука,  В'ячеслава Радковця. Таку ж відзнаку отримав голова Спілки ветеранів та волонтерів АТО Леонід Хвещук.

Відзнаку "За вірність українському народові" вручено Сергію Ковалику, Анатолію Корецю та Анатолію Кошелюку.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 523

Томос: 

не маємо права зупинятися!

Після отримання Православною Церквою України автокефалії пройшло зовсім мало часу,  але на цю історичну, довгоочікувану подію вже вилито справжнє море помий з наклепів і брехні. Таємні й відверті адепти Кремля, агенти так званого "руського міра" із допомогою наших доморощених підбріхувачів всіляко намагаються применшувати значимість надання ПЦУ Томосу, поширюють чутки про його "незаконність", галасують про "розкол" українського Православ'я тощо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 482

Чимало музичних творів написано про сенс життя, про благородні мрії. Тим не менше, життя людини часто далеке від високих поривань. Але це доти, доки Ви не почуєте чарівні мелодії  акордеону, віртуозною грою на якому майстерно володіє голобчанин Богдан Кисляк.

 Це — музикант з Божою іскрою у серці, Лауреат і переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладач акордеону і баяну, диригент та керівник оркестру народних інструментів у Львівській державній музичній школі № 2. Незважаючи на щільний графік, наш земляк  приїздить у рідне селище, знаходить час, аби подарувати музичну творчість не лише найріднішим людям, а й  поціновувачам його багатогранної музичної творчості. Нещодавно Богдан Кисляк виборов I премію на Міжнародному конкурсі «Музичні інтерпретації», який проходив у м. Перемишль (Республіка Польща).

Сьогодні Богдан Кисляк – гість нашої газети.

— Пане Богдане, давайте познайомимо Вас із нашими читачами. Розкажіть, будь ласка, про себе, чим Ви займаєтесь, як обрали для себе професію музиканта?

— Мої дитячі та юнацькі роки промайнули на Ковельщині в  Голобах. Тут проживають мої батьки та рідні. Моя музична творчість тісно пов’язана із красивим і квітучим селищем, адже саме тут розпочалося моє становлення як музиканта.

Кожна людина на Землі мріє обрати професію до душі, але не усім вдається це зробити. Мені, мабуть, в цьому сенсі пощастило, адже вдалося втілити в  життя найзаповітніше – стати музикантом.

— Як я почав любити музику  і як вона мене підкорювала? Розповім з превеликим задоволенням. Коли ще був малим, юним, то дуже любив ходити  на весілля, де звучала «жива» музика, прислухався до кожного акорду. З’явилось усвідомлення того, що одного бажання замало. Щоб оволодіти цим мистецтвом,   потрібно працювати.

В нашій родині є ще один музикант Віктор Шиятюк – це мій рідний дядько, який і став моїм першим наставником, мудрим порадником і найкращим викладачем у Голобській музичній школі, де я навчався. Віктор Володимирович змалечку прищеплював любов до музики.

Згодом, бажання вдосконалювати музичну майстерність, спонукало мене продовжити навчання в Луцькому державному музичному училищі.  Це були перші сходинки до музичної кар’єри. Грою на акордеоні займався по 5-6 годин щодня. Брав участь у різних фестивалях, конкурсах, концертах. Після закінчення музичного училища моя музична стежечка привела до Львова. П’ять років навчався у Львівській музичній академії, ще три роки —  в аспірантурі. За період навчання у  місті Лева здобував неодноразові перемоги в різних всеукраїнських та міжнародних конкурсах.  Але настав час, коли виникло бажання організовувати концертні тури. Працюю над тим, аби вразити шанувальників моєї творчості змістовною і цікавою програмою.

— Богдане, відверто кажучи, знайома з Вашою  творчістю давно, але не зустрічала жодної людини, яка б, почувши віртуозну гру на акордеоні, не могла не захопитись музичними творами, які Ви виконуєте. Вони і справді заворожують, сприймаються із задоволенням на слух. Звідки черпаєте натхнення?

— Це — насправді велика праця і недоспані ночі. Я щасливий, коли своєю грою на акордеоні можу торкнутися найтонших струн сердець своїх слухачів. З серйозністю і відповідальністю ставлюся до будь-якої справи. Це часом буває непросто, але труднощі мене не лякають. Дякувати Богу, є люди, друзі, які підтримують і допомагають. Велике задоволення отримую від диригентської роботи в музичній школі, до якої прикипів всім серцем. В оркестрі народної музики  в нас налічується більше 40 музикантів. 

— Як Вам вдається поєднувати роботу в музичній школі, керувати цілим оркестром і в той же час знаходити можливість дарувати свою творчість, настрій, позитивні емоції поціновувачам Вашого таланту?

— Щасливий той, хто в серці має найтонші струни золоті. Намагаюсь, попри щільний графік, знаходити час на виступи. Для мене важливо, як сприймають мою творчість люди. Якщо я бачу їхні посмішки  чи неприховані сльози на обличчі, значить моя праця недаремна. Зупинятися на досягнутому не в моїх правилах. Є потреба і бажання вдосконалюватись, переймати досвід у професіоналів.

— Богдане, Ви частий гість у рідних Голобах?

— Раніше мав більше можливості бувати вдома. Однак професія музиканта вимагає багато часу, кожен день планую похвилинно. Наразі йде серйозна підготовка  до концертів, святкових заходів.

— Ви – людина неспокійної вдачі, постійно працюєте над собою, рухаєтесь в «ногу з часом», а Ваша творчість набирає все більшої популярності. Неможливо не згадати те, що Ви оволоділи акторською майстерністю,  присвятили немало творчої праці  для зйомок відеокліпів з Вашою участю…

— Нічого випадкового в житті не буває. На своєму шляху зустрів однодумця  і хорошу людину Володимира Голика, який згодом став моїм товаришем. Пан Володимир має справу з організацією концертів, записами компакт-дисків. Він зіграв визначальну роль у моїй музичній творчості і як режисер відеокліпів, і як співавтор ідей для їх реалізації. Все розпочалося із зйомок першого кліпу під назвою «Карусель», знятий вісім років тому.

Тут варто сказати, що кожен акордеоніст має «пройти» через цей музичний твір. Швидка мелодія, темп, техніка виконання.

Проаналізувавши роботу, зрозумів і відчув, що потрібно бути не тільки музикантом, а й актором, працювати над сценічною культурою, образом, випромінювати посмішку, або ж зобразити хвилювання — ті емоції, які хочеш передати слухачеві. Роблю акцент на популяризації української музики, але в моєму музичному багажі є чимало музичних творів видатних класиків. 

Моєю гордістю є кліп «Рідна мати моя», який став родинною реліквією. В моєї матусі Світлани Володимирівни, яка є найріднішою людиною у світі, був ювілей. Дуже хотілося зробити для неньки цінний і дорогий серцю дарунок.

У мого товариша і режисера  Володимира Голика з’явилась ідея втілити цей задум у життя. Кліп був відзнятий на Волині. Роль юного музиканта зіграв мій племінник Олег Кисляк, але головною героїнею стала моя мама.

Тішуся, що Олежик, моя рідна кровинка, подає великі надії у  музиці, мрію, що він піде по моїй стежині, а в майбутньому також стане музикантом. Племінник зіграв мене у дитинстві. 

…А ось матуся біля простої української хатини вишиває рушничок – своєрідний оберіг для свого сина, благословляє і проводжає його у далеку дорогу.

Повернувшись із здобутками до рідного краю, музикант грає найріднішій на роялі, цілує її натруджені руки. Нам дуже хотілося, щоб цей величний інструмент був білого кольору, що є великою рідкістю.

Найскладнішими були зйомки до кліпу на музику видатного класика Антоніо Вівальді «Пори року. Зима.». Музиканта запросили на концерт у Львівську філармонію. За ним приїздить авто, але склалось так, що воно загрузло у снігу. Витягнути машину із снігового «полону» не вдається. А тим часом на музиканта чекає повна зала глядачів. 

Головному герою доводиться долати різні перешкоди, аби встигнути на концерт. Він намагається дістатися у філармонію потягом, але й тут спіткає невдача – запізнився. 

Однак любов до музики зігріває, незважаючи на снігову заметіль. Музикант сміливо пробирається лісом, де зустрічаються вовки та інші перешкоди. Мандрівнику-музиканту вдається встигнути на концерт, подарувати глядачам хвилини приємного спілкування з музикою, за що отримує шквал вдячних аплодисментів.

 Не можу не згадати в нашій розмові кліп на музику Луїса Ферарі «Доміно». Це—французька композиція в дуже красивій обробці, яку зробив талановитий музикант Валерій Ковтун. Він написаний саме для акордеона. Протягом перегляду ви бачите три пари різного віку, але це уособлення однієї пари закоханих, які пронесли найніжніші почуття впродовж багатьох років, але й досі разом. Тут і романтизм, і цінність стосунків, і любов, і дружба, і спільні інтереси.

Цікавим є те, що за їхніми зустрічами в різні періоди спостерігає художник, який зображає на полотні їхні емоції, справжні почуття – спочатку несміливі, а згодом більш впевнені і не менш прекрасні. Юного джентльмена зіграв мій племінник Олег Кисляк, а художника – Володимир Голик.

Пара зустрічається в одному й тому ж ресторані. Кавалер щоразу дарує свій дамі квіти,  слухають улюблену мелодію на акордеоні, яку незмінно грає для них знайомий музикант, прогулюються, діляться враженнями. 

Життя змінюється… Посивіли скроні у музиканта, змінилися зовні музикант і  сама пара, але їхні почуття, як зернина – вічні. Завершальним акордом кліпу є картина, яку художник дарує цій парі.

n Запрошую бажаючих познайомитись із моєю творчістю та відео-роботами на моїй офіційній сторінці у Фейсбуці, інстаграмі, у ютубі – підписуйтесь на мій канал.

— Пане Богдане, щиро вдячна Вам за розмову. Бажаю подальших творчих успіхів і вдячних шанувальників Вашого багатогранного таланту!

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: акордеоніст-віртуоз Богдан КИСЛЯК; музикант разом із своїм племінником Олегом КИСЛЯКОМ.

Фото з архіву автора. 

Чимало музичних творів написано про сенс життя, про благородні мрії. Тим не менше, життя людини часто далеке від високих поривань. Але це доти, доки Ви не почуєте чарівні мелодії  акордеону, віртуозною грою на якому майстерно володіє голобчанин Богдан Кисляк.

 Це — музикант з Божою іскрою у серці, Лауреат і переможець всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладач акордеону і баяну, диригент та керівник оркестру народних інструментів у Львівській державній музичній школі № 2. Незважаючи на щільний графік, наш земляк  приїздить у рідне селище, знаходить час, аби подарувати музичну творчість не лише найріднішим людям, а й  поціновувачам його багатогранної музичної творчості. Нещодавно Богдан Кисляк виборов I премію на Міжнародному конкурсі «Музичні інтерпретації», який проходив у м. Перемишль (Республіка Польща).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1119

(Закінчення. 

Поч. у номерах

за 7, 21 березня ц. р.).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 954

Борис Клімчук 

живе у наших серцях

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1219

Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу  безвинним жертвам війни не було встановлено».

Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.

З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.

Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.

Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».

Так ось, ковельчани, у більшості своїй, знаходяться на позиціях примирення.

Місто побудувало багато пам’ятників, на різні, як-то кажуть, політичні й моральні смаки. Більшість із них постала  в новій Україні.

У 1977 році возвеличився меморіал Слави. Через двадцять років  споруджено пам’ятник жертвам Другої Світової війни, в народі названий «пам’ятником примирення» (до речі, єдиний в Україні!).

Поруч нього – символічний хрест над могилою останків польських жовнірів та українців.

На самому кладовищі у братській могилі спочивають воїни, які загинули при визволенні Ковеля. Їх – 1310. Спокій своїх синів охороняє Скорботна мати. А неподалік – пам’ятник невинно убієнним ковельчанам (не тільки!) в ковельській в’язниці у червні 1941 року.

Пам’ятають і шанують ковельчани невинно убієнних євреїв. На Бахівській горі збудовано своєрідний пантеон жертвам нацизму. І інший пам’ятний знак встановлено на місці розстрілу євреїв поруч із промислово-економічним коледжем (вул. Володимирська).

Щодо концентраційного табору  — це окрема трагічна історія.

Померлих, загиблих чи розстріляних військовополонених Червоної Армії ховали неподалік Вербського кладовища. За окремими дослідницькими джерелами, кількість загиблих сягає 10-11 тисяч. На жаль, ще у 70-80-их роках це захоронення було розкопане, а рештки вивезені з піском  невідомо куди. Чому немає Братської могили? Сталін військовополонених вважав зрадниками, про що пише П. Об’єдков. Звідси – наслідки.

Історія концтабору на цьому не закінчується. Він успішно слугував у 1945-1947 роках для потреб Червоної Армії. Тут знаходилися вояки вермахту: німці, угорці, чехи. За деякими даними, в таборі загинуло чи померло від голоду та виснажливої праці близько 1,5 тисячі осіб. 

Всі захоронення зруйновані і зрівняні із землею. На одному з них ведеться індивідуальна забудова Дубівського ОТГ. Мені особисто доводилось показувати ці місця родичам загиблих німецьких полонених солдатів. І тут хочу виявити своє застереження. Автор у листі наводить приклад, як російський канал  «RT» розповідав плітки про те, що Вербська школа будується «на кістках людей». І рекомендує, як заборону, «на шляху до кар’єру» покласти фундаментні блоки», щоб машини не могли заїхати. 

Правда інша. Коли будівельники побачили в піску, який їм привезли, рештки людських тіл, то припинили роботи, а вантажівка була повернута назад. Там пізніше працювала спеціальна комісія. Скажу, що жоден порядний українець не наважиться щось будувати на кістках  (хіба колишні прихильники  атеїзму – осколки старої системи, які діяли за бісівськими законами).

Зрештою, суть в іншому: не блоками слід перекривати дорогу, а спростовувати і не розповсюджувати свідомо чи несвідомо брехню. А то виходить, що ковельчани “недолугі”, “нетямущі” не тільки в Україні, але й в очах росіян.

Так, Ковель побудований на кістках. Це справді трагедія. Про ці жахливі сторінки історії розповідає експозиція Ковельського історичного музею.

Більше того, ковельчани бережуть пам’ять про загиблих Героїв сучасної війни на Сході України. В школах встановлені меморіальні дошки. Бібліотека зібрала всю інформацію про подвиг героїв-ковельчан.

Експозиція в історичному музеї про правду цієї війни широко представлена спогадами,  різними речами, експонатами із серця війни. Проводяться пам’ятні заходи.

Чи все гладко, рівно і мирно?

Звичайно, що ні! Одні – проти пошуку останків воїнів Червоної Армії, вважаючи їх окупантами. Інші – проти увіковічення загиблих борців за волю України.

Благодатне поле для «руського міра!». Тому будьмо пильні і обережні у судженнях. Пам’ять має бути джерелом примирення, а не конфронтації та звинувачень кого б то не було.

Що стосується пропозиції автора спорудити на Волині музейний комплекс жертв тоталітаризму, то ідея загалом хороша. Але, на жаль, в даний час вона  нереальна – на це потрібні великі кошти. Можливо, коли закінчиться війна на Сході України, в державі  запанують мир і спокій, вщухнуть політичні пристрасті, можна буде про це вести мову. 

Ну, а поки що ефективно використовуймо те, що маємо – музеї і музейні  кімнати, культустанови, пам’ятники і пам’ятки старовини. І не забуваймо головного: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї.

Тож бережімо нашу спільну пам’ять!

Анатолій СЕМЕНЮК, голова міськрайонної організації 

Національної спілки краєзнавців України. 

Перечитав листа Петра Об’єдкова про необхідність вшанування пам’яті жертв війни, і гірко на душі стало. А ту гіркоту викликала теза: «В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати, тому що ніякого меморіалу  безвинним жертвам війни не було встановлено».

Задумався… А що ж воно таке – пам’ять? З одного боку, пам’ять – це спогад про якісь минулі події.

З іншого – символ примирення між ворогуючими сторонами.

Але є й інший бік медалі: пам’ять – це сірник у руках політиків, яким може розпалити братовбивчий конфлікт.

Згадайте хоча б польсько-волинське протистояння, назване сеймом Польщі «геноцидом».

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 736

Волинський  край Господь не обійшов своєю увагою. Дав родючу землю, гарні та щедрі своїми дарами ліси, наповнив рибою мальовничі ріки та озера і поселив працьовитих людей. Але географічно Волинь так розташував, що до цієї землі постійно лізли загарбники зі всіх сторін світу. І людям доводилось платити за таку щедрість своїм життям.

Минуле XX  століття  було багатим  на криваві «жнива», і земля Ковельщини всіяна людськими кістками дуже густо. Всі війни йшли  Ковельщиною тому, що місто розташовано на стратегічно важливому напрямку для загарбників, і вони не могли його оминути. Але особливо жорстоко до населення міста та краю ставилися нацисти в роки Другої світової війни. Законно виникає запитання: чому? Радянська пропаганда правдиву відповідь приховувала та й зараз також обманюють людей й не кажуть їм  правди. 

Коли бачимо в художньому фільмі «Війна Харта», як утримувалися в німецьких концтаборах американські військові та порівнюємо з нашими військовополоненими, то навіть не віриться, що так було. А воно дійсно  було! Тому що майже всі країни, крім СРСР, підписали Женевську конвенцію від 1929 року, а Радянський Союз цього не став робити, щоб червоноармійці не здавалися в полон. Адже в Конвенції було передбачено, що військовополонені мали право на медичну допомогу, харчування, грошове забезпечення, могли користуватись магазином, який повинен працювати в таборі, мати інші пільги. Військові звання полонених зберігалися, і вони жили в концтаборі, як у казармі, тільки без зброї та не могли брати участь в бойових діях. А після звільнення на Батьківщині їх вважали героями. Міжнародний Червоний хрест це контролював.

Але радянська людожерська машина цього допустити не могла, тому 16 серпня 1941 року виходить сумнозвісний наказ №270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогу зброї». Цей наказ передбачав всіх військових, що потрапили в полон, вважати зрадниками Батьківщини. Яка велика різниця між західною практикою, яка вважала за необхідне зберегти життя людини, і  радянською — загинь, але в полон, щоб зберегти своє життя, не здавайся! Цей сталінський наказ, на жаль, живий і діє в Україні до цього часу. 

Пам’ятники Лєніну-Сталіну знищили, а від їх ідеології  не відмовилися. Маю на увазі 2014 рік, коли бійці 51-ої  ОМБр змушені були з боями відступити на територію Російської Федерації, яка тоді ще робила видимість свого невтручання в справи України, і зберегли своє життя. За це їх по цей час тягають до суду, а деякі вже відбувають строки.  

Згідно із Женевською конвенцією цивільні люди вважались полоненими й також мали права щодо захисту їх здоров’я та життя. Перед війною в Ковелі мешкали  52 тисячі чоловік, а після визволення міста станом на 29 липня 1944 року в живих залишилося чотири тисячі. Ковельчани, які вціліли, розповіли, що було розстріляно близько 35 тисяч людей, а решту погнали до Німеччини на роботу. Вдумайтесь в ці цифри, адже за ними – живі люди! Моя мати розповідала, що комендантом Ковеля був німець, якого ковельчани називали «Мантель». Коли він їхав містом, то від нього ховались не тільки люди, а й  собаки, тому що фашист  стріляв у все, що рухалось. Ось так жив Ковель під час нацистської окупації, й прикро читати, коли в інтернеті деякі дописувачі глузують з того, що в Ковелі віддали данину шани й поваги  визволителям міста чи країни від німецьких нацистів.

А що відбувалося в найбільших  таборах на Волині, розташованих в Ковелі на вул. Брестській та  на вул. Кияна в районі так званої «Горки»? 

 Тут тільки від голоду кожен день помирало 150-200 військовополонених. Забирали життя і хвороби, адже медичної допомоги їм ніхто не надавав або просто вбивав. В «таборах смерті» нацисти не шкодували  нікого, жорстоко катували й вбивали не тільки військовополонених, але й дітей, жінок, старих. Їм було все одно, хто перед ними. Трупи закопували за Вербським кладовищем по вул. Володимира Кияна зліва та по вул.Кутузова. Були ще місця масового захоронення, але зараз їх знайти майже неможливо. 

Після визволення міста була створена комісія, яка задокументувала злочини німецьких нацистів проти людства в Акті від 22 липня 1944 року. У ньому написано, що коли відкопали могилу з убитими людьми, то в ямі розміром 100 метрів довжини, 10 метрів ширини,  4-5 метрів глибини лежали трупи жінок, дітей, чоловіків — мешканців Ковеля з кульовими отворами в черепі. Ще в трьох розміром 35 на 35 метрів, глибиною 4-5 метри також знаходилися трупи мешканців Ковеля, але вже без кульових ознак вбивства, тому що вбивали електричним током для «економії». 

Військових полонених  закопали в 60 ямах розміром 3 на 4 метри. Тоді комісія легко встановила місця поховань, адже земля ще не встигла вирівнятись і були живі очевидці цих подій, а з деяких ям виступали голови й руки людей. Зараз встановити  кількість таких захоронень майже неможливо і використовувати це поле під будівництво нерозумно. Адже може статися так, що хтось будуватиме  свій дім на такій могилі (маю на увазі поле в районі вул. Кутузова). 

Згадана ділянка землі належить Дубівській ОТГ, тому громада зі своїм бюджетом навряд чи спроможна щось зробити, щоб увіковічнити пам’ять загиблих ковельчан та військовополонених. 

Мабуть, у людей, які потрапляють в складні життєві обставини, притуплюються світлі людські почуття й вони починають жити, як хижаки. Совість, почуття обов’язку, християнські цінності «засинають»,  і вони думають тільки, як самим вижити за цих обставин. У них черствіє душа! Мабуть, тому потрібно було не одне десятиліття, щоб Папа Римський Іоан Павло ІІ від імені католицького світу попросив пробачення у людства за війни, які розв’язали католики в минулому. Їх країни нині досягли певного матеріального рівня, й у суспільства заговорила совість.

За радянських часів матеріальний рівень ковельчан був достатнім, приймалися відповідні постанови, щоб увіковічнити пам’ять жертв нацизму, але совість у влади, очевидно, спала і ніякого меморіалу безвинним жертвам війни не було встановлено. В новій історії України совість на Ковельщині у декого продовжує спати. Не взяли приклад з Володимира-Волинського та Луцька, де на місці «таборів смерті» встановили меморіальні дошки та пам’ятники.

 Події в Луцьку, наприклад, відбувалися аналогічно, як в Ковелі – тут також випадково знайшли невідому братську могилу. Але там питання вирішили значно легше тому, що інші 11 братських могил були розташовані поруч, і лучани насипали на них по всій площі метр ґрунту й висадили декоративні кущі та дерева, встановили гранітний пам’ятник.  

На Ковельщині польські військові захоронені по-людськи, кожного року з Польщі приїжджають поляки, прибирають могили, віддають данину пам’яті загиблим землякам. Біля школи мистецтв нещодавно  знайшли похованих німецьких офіцерів та солдат. Тут же німці взялися їх перепоховати. Це – справжній патріотизм.

Із 35 тисяч  ковельчан за Баховом захоронено  18 тисяч ковельчан єврейської національності. На одному ентузіазмі заступника голови «Всесвітньої організації євреїв Ковеля»  Сіми Шихман при підтримці місцевої влади та небайдужих людей територію впорядкували й встановили пам’ятник жертвам нацизму. Одна маленька жінка зробила таку титанічну роботу! Зрозуміло, що доглядати пам’ятник для неї проблематично, тому учні Вербської ЗОШ І-ІІІ ст. під керівництвом вчителів прибирають цей меморіал. 

Залишилося безвісти закопаними ще 17 тисяч  ковельчан та 11-12 тисяч військовополонених. Не відомі не тільки їх прізвища, але й  місця, де вони закопані. Мабуть, настав час встановити це.  Ще раз нагадаю, що ця земля належить Дубівській ОТГ. Захоронення — то історія Ковельщини, Волині. Подобається ця історія чи ні, але її потрібно зберегти для майбутнього. В 70-80-ті роки минулого століття в школах діяли загони «юних слідопитів», які займалися пошуком прізвищ бійців, що загинули, й місць, де вони захоронені. Я зі своїм другом Миколою Омельчуком знайшли місце і встановили прізвища солдатів, які поховані поблизу с. Зеленого (більше, ніж 20 бійців Червоної Армії). Були встановлені тумбочки з червоними зірками, місце в лісі огороджено. Сповістили їх родини, і з Волгограда приїжджали діти на могилу свого рідного батька. 

Для встановлення прізвищ вбитих, в школах, мабуть, доцільно відродити цей патріотичний громадський рух. Країна повинна знати своїх героїв!

Адже в могилах знаходяться останки людей, які не зрадили свій народ, Батьківщину, загинули від рук ворога. Ставлення до покійних свідчить про рівень духовності та культури суспільства.

В ХХ столітті на долю волинян випало багато лиха. Якщо взяти тільки одне місто Ковель, то після війни населення тут залишилося менше одного відсотка від тієї кількості, що меншало до 22 червня 1941 року. Ось вам Хатинь і Батурин. Майже всі будівлі були зруйновані, вцілілим не було де жити. Адже німецькі війська обороняли важливий залізничний вузол півроку – стільки ж, як Червона Армія Сталінград! Під Ковелем була своя «Прохорівка», де знищили понад 1000 радянських танків.

Тому я вважаю, що будувати Меморіал, щоб увіковічити пам’ять жертв нацизму, буде замало. Потрібно на цьому місці спорудити Музей жертв тоталітарних режимів. Такого в Україні ніде нема, але він потрібен, щоб люди різних поколінь бачили справжнє «обличчя» нацистського і більшовицького режимів, починаючи з Голодомору. Має бути й експозиція, присвячена «Волинській трагедії», щоб покінчити з піаром недолугих політиків на людських кістках. В архівах зберігається багато історичного матеріалу, який вкрай важливо виставити для ознайомлення з цим широкої громадськості. Всі повинні знати й пам’ятати злочини, які чинили на землі України тоталітарні режими. Має бути каплиця для поминання невинних жертв війни.

Зрозуміло, що це  — складна справа, але вона варта уваги заради майбутнього українського народу, і не тільки. Обласна рада утворила комісію з вирішення питань таких захоронень. Було б добре, якби депутати прийняли рішення, розуміючи, що воно має державне значення, про побудову музею.  

Недавно в Парижі збиралися 112 лідерів держав, щоб вшанувати пам’ять  загиблих військових і цивільних в Першій світовій війні. Минуло 100 років, та людство пам’ятає цю трагедію. Повинні її пам’ятати і на Волині. А то доходить  до «диких» фактів. Якось по російському телебаченню розповідали, що крадуть пісок із місць масових поховань, і на кістках людей будують Вербську школу та житлові будинки по вул. Володимира Кияна. І я впевнений, що таку «новину» використав міжнародний телеканал «RT» («Росія сьогодні») – рупор «руського міра», й передав її на весь світ, де канал  ще не заборонили. 

Добре, що у Ковелі є небайдужі люди, які розуміють, що не шанувати пам’ять жертв нацизму – аморально. Звертаються в різні органи влади й б’ють тривогу, але їх не завжди чують. Чому на шляху до кар’єру не покласти фундаментні блоки, щоб машини не змогли доїхати сюди, а  патрульна поліція щоб контролювала ситуацію?

«Мертві сорому не мають»! – казали древні. Але нам, живим,  повинно бути соромно за таке ставлення до них! Треба пам’ятати, що в країні війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат.

Петро ОБ’ЄДКОВ, 

голова правління ГО «Відродження культурної спадщини 

Волинського Полісся».

Волинський  край Господь не обійшов своєю увагою. Дав родючу землю, гарні та щедрі своїми дарами ліси, наповнив рибою мальовничі ріки та озера і поселив працьовитих людей. Але географічно Волинь так розташував, що до цієї землі постійно лізли загарбники зі всіх сторін світу. І людям доводилось платити за таку щедрість своїм життям.

Минуле XX  століття  було багатим  на криваві «жнива», і земля Ковельщини всіяна людськими кістками дуже густо. Всі війни йшли  Ковельщиною тому, що місто розташовано на стратегічно важливому напрямку для загарбників, і вони не могли його оминути. Але особливо жорстоко до населення міста та краю ставилися нацисти в роки Другої світової війни. Законно виникає запитання: чому? Радянська пропаганда правдиву відповідь приховувала та й зараз також обманюють людей й не кажуть їм  правди. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1138

Так ніхто не кохав.

Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання.

В. Сосюра.

На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.

Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван  Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.

…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала,  прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він  збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.

І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син. 

Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком. 

l

…Вже будучи студентом, відпочивав у Ялті з друзями. Треба було відремонтувати босоніжок. Місцеві підказали, де можна відремонтувати взуття. І він зайшов у майстерню, де працював Григорій Ганнусин. Чоловік поглянув на хлопця – і випустив з рук молоток.  Подумав: "Це ж я у молодості". Коли виписував квитанцію, переконався, бо й село назвав, і прізвище – Безфамільний. Аж за серце вхопився. Це ж його прізвище. Обпалені губи прикусив зубами.  Сказав, що ніби осколок "обізвався".

Хлопець тяжко зітхнув. Отак відобразилась війна на цій добрій людині, якій захотілось відкрити душу. Розказав, що в нього немає тата, а прізвище матуся собі і йому взяла батькове. Тільки от не встигли одружитись. Цьому завадила війна.

Як же Григорію Григоровичу хотілося обійняти сина, притиснути до своїх грудей! Але... Але ж він каліка, спотворений війною. Люди співчутливо проводжали його поглядами, коли він "їхав" на дерев'яній тачанці з коліщатками. А як робив сам собі перев'язки, то не міг дивитися на себе у дзеркало. А серце, ніби кричало від болю: "Синку, твій батько живий".

…Тоді він не згорів у танку. Коли вибирався з нього, втратив свідомість. Йому врятувала життя медсестра. Два роки не приходив до пам'яті, не говорив і не чув. Коли отямився, то був не радий. Кому ж він потрібен такий? Вирішив змінити своє ім'я та прізвище, щоб не знайшли. Хотів, щоб і Ганнуся була щасливою.

А ще 15 років тому він бачив свою кохану. Така ж красива, струнка, тільки з посивілою косою, і навіть брови побіліли. Варто лише було сказати слово і вона його впізнала б. Не хотів лякати. Вона ж, упізнавши, не покине його. І він вирішив мовчати. Коли спитала, скільки заплатити за ремонт, показав рукою на плакат, де було написано, що цей тиждень ремонт безкоштовний на знак вдячності ялтинцям за те, що побудували йому майстерню. Ось так доля привела спочатку кохану, а  тоді сина до рідної людини. 

Коли другого дня прийшла Ганнуся забрати відремонтоване взуття, непомітно кинула в куток хустинку, в якій були гроші і записка з вибаченням, що не могла не заплатити. І підписалась – "Безфамільна".

Іван розповів новому знайомому,  що його мати свята, що на неї треба молитися, носити на руках, що вона найкраща мама у світі, бо вірна своєму коханому, не вийшла заміж, присвятила своє життя йому. Григорій Григорович Ганнусин (прізвище взяв в честь коханої), вирішив, що більше не можна мовчати.

І настав рятунок. Полетів аж у Сибір до єдиного на той час в Союзі пластичного хірурга. Ці кілька місяців йому видалися довшими, ніж 25 років розлуки з коханою.

…Спочатку з другом під'їхали до танка. Прихилився щокою до холодної броні і завмер. Не чув, як під'їхала машина і з неї вийшла жінка з оберемком квітів, прямуючи до танка. Погляди зійшлися.

– Ганнусю!  Не впізнаєш?

– Ваню! 

Земля загойдалася під нею і пішла обертом.

– Ганнусю! Люба моя, що з тобою? Я прийшов… Який уже є, такий і прийшов.

Він засипав її поцілунками.

– Ваню! Іванку, мій дорогий, – і припала до його обпалених губ. – Хіба із мертвих воскресають?

– А я й не вмирав, Ганнусю.

– То чому? Чому  ж тоді ти так зробив? Чверть віку. Як ти міг отак безжалісно викреслити з нашого життя цілу чверть віку? У нас же є син…

– Знаю, Ганнусю, зараз ти все зрозумієш.

 І він дістав із кишені речі, які вже були реліквією для нього: два ордени  Слави й медаль "За відвагу", хустинку, гроші, записку – все знайоме.

– Звідки вони в тебе? Боже ти мій! – схопилася руками за голову: – Невже то був ти?

– Я, Ганнусю, а твій талісман привів мене до тебе.

Він вийняв талісман і прикріпив їй тепер на груди…

До них вернулось обікрадене війною щастя.

Благословенні будьте, люди!

Валентина ОСТАПЧУК.

В. Сосюра.

На засіданні жіночого клубу в Голобській бібліотеці кожен старався поділитись з присутніми якоюсь цікавинкою. Дійшла черга й до мене. Я ж згадала історію 30-літньої давності про незвичайне кохання.

Всі затихли і з інтересом слухали, навіть із сльозами на очах. То вирішила написати і для читачів "Вістей Ковельщини". А назвав цю історію Іван  Манжара "Неопалима любов". Прочитала на сторінках однієї з газет, вирізала, наклеїла в зошит, щоб передати для нащадків.

…Ганнуся із коханим Іванком мріяли про щасливе спільне життя. Але не встигли одружитися. Все перекреслила війна. Коли проводжала,  прикріпила з внутрішньої сторони піджака талісман і сказала, що він  збереже його від смерті і приведе до зустрічі з нею. Не судилось… Згорів у танку, визволяючи рідне село.

І тепер той танк як пам'ятник йому і ще двом побратимам з екіпажу стояв на горбу, а на башті прикріплений портрет Івана Безфамільного. Його іменем односельці назвали колгосп, а Ганнуся була в ньому головою. Єдиною радістю для неї в житті, коли після важкого трудового дня падала на ліжко не від втоми, а від душевного болю через самотність, був син. 

Та хіба вона одна така була в той час! Лише 24 роки, ще ж молода, красуня. І сваталось до неї багато. Але вона любила свого Івана і часто носила квіти до пам'ятника-танка. Сина на честь коханого назвала теж Іванком. 

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 478

Літо. Пригріває землю яскраве сонечко. Господарює червень. Дерева розгорнули свої крислаті крона, квіти вбралися в різнокольорові сукенки, захопивши місто у свій запаморочливий аромат. 

Жителі містечка снують доріжками хто куди. У кожного свої справи, своє життя. Тільки для Ганни зупинився плин часу. Вона повільно йшла вулицями. Зупинившись біля фонтана, поглянула навкруги: краса, тільки душа не радіє. Пішла далі, магазини, кафе, вітрини, заповнені усіляким крамом. Відчула, що зголодніла.

– Я ж нічого не мала в роті ще із вчорашнього дня, – подумала жінка. Подивилась на старенький мобільний телефон, який вийняла з торбинки… П'ятнадцята година.

"Грошей немає, знову потрібно просити, як це огидно, та іншого виходу немає", – промайнуло у думках. Набравшись сміливості, зайшла у перші двері по дорозі. Метушня. Люди зайняті своїми справами, щось обговорюють. Розхвилювалася, стало тяжко дихати.

– Як же зайти у наступні? – мовила вголос. Аж раптом двері відчинилися, вийшла гарна жінка в українській вишитій сорочці.

– Доброго дня! – насилу промовила  подорожня.

– Доброго дня! Що вам потрібно? – запитала жінка. 

Довго вагаючись, все-таки видавила з себе: "Подайте, Христа ради". Гарно вбрана молодиця деякий час пильно роздивлялась незнайомку.

"Ніби охайно одягнена, сукня бурштинового кольору, рожева хустинка, взуття в гарному вигляді. Років 60. Невже безхатько?" – промайнуло в думках. Гостя стояла, немов вкопана, язик не слухався, руки тремтіли. Її горло душив якийсь невидимий  змій, а серце невгамовно билося, мов злякана, беззахисна пташка.

– Даруйте, мені ніколи, це будинок культури, йде підготовка до свята. Вибачте ще раз. Ніколи. 

І жінка зникла геть. Натомість вийшли інші люди у вишитих сорочках. Різнобарвні узори милували очі. Повіяло теплом, спокоєм. Мозаїка кольорів на всі лади відтворювала прадавні і сучасні символи життя. На полотні оживав зелений барвінок, червона калина, синя волошка, чепурний мак, королева-лілія і горда троянда.

І раптом хтось вигукнув із гурту: "Ганно, це ти? Чому ти тут?" – жінка не відразу зреагувала. Коли нарешті зрозуміла, що звертаються до неї, опустила очі і вийшла з приміщення.

– Та це ж моя односельчанка, Ларисо. Що вона хотіла? – спитала одна.

– Вона, певно, безхатько, Марино. Милостиню просила, – відповіла інша.

– Бідолашна. Має сина Григорія, він одружився недавно, невістка недобра. Свекруха стала заважати. Наталка встановила свої порядки, а Ганна все мовчки зносила, терпіла, аби дітям добре було. Очевидно, не витримала образ і  прокльонів, тож вирішила піти світ за очі. Ще й хвора. Я зараз її наздожену, не можу спокійно на це дивитися, – сказала Марина і  поспішила на вулицю. 

– Ганно, зачекай, зупинися, – вигукнула вона. Жінка зупинилась, важко підняла голову, немов би якийсь тягар, що переслідував її повсюди.

– Ганно, послухай, на тобі сто гривень, бери, тільки не заперечуй, – вмовляла її знайома, вийнявши з кишені гроші.

– Як ти тут опинилась? Де мешкаєш? – розпитувала жінку. 

Бідолашна раптом розплакалась, сльози покотилися градом з очей, ніби саме небо плакало рясним дощем. Згадала, як ішла з хати, яким непростим було життя, і що зараз їй нікуди іти, бо ночувала, де прийдеться. Гіркота її слів краяла душу.

Раптом у торбинці задзвонив мобільний.

– Алло, я слухаю, – схлипнувши, промовила Ганна.

– Ганно Олексіївно, це я, Наталка, ви мене чуєте? Біда. Григорій у лікарні. Перекривали сусідам дах будинку, Гриша оступився і впав. Лікар сказав, що народився в сорочці, бо приземлився на купу сміття. Та все-таки отримав серйозну травму – перелом хребта, прикутий до ліжка. Все питає, де ви? Будь ласка, повертайтеся додому, – із каяттям у серці мовила Наталя.

– Так, я скоро буду, – сказала вона і завершила розмову. В грудях боляче стиснуло.

– Дякую тобі, Марино, за все, а гроші я поверну. Мені потрібно їхати додому, Григорій у лікарні.

По дорозі у село думала тільки про сина, хотілося швидше побачити його. Дякувати Богу, що живий.

Ось і лікарня. Ноги несли самі, немов невидимі крила за спиною підіймали її над землею. Біля палати зупинилась на хвильку, зайшла і… побачила свого Григорія. Повільно підійшла, припала до грудей. Блідий, щоки запали, ясні карі очі наче погасли. Побачивши матір, чоловік зніяковів.

– Мамо, ти прийшла, ти все- таки прийшла! – сльози рясно покотилися по худому обличчю. – Пробач мені, будь ласка, за все. Прости, рідненька! 

– Тихо, синочку, не рухайся, я вже давно вибачила тобі і Наталі. Головне, що ти живий, все в нас буде добре, – плакала мати, обіймаючи сина.

 В цей час в палату увійшла Наталя. Побачивши свекруху, несміло підійшла, тихо заговорила: "Мамо, вибачте, будь ласка, за мою поведінку, за образи. Пробачте, якщо зможете".

Плакали всі: мати, син і невістка. Спостерігаючи за ними, дідусь, який теж лежав у палаті, мовив: "Шануйте матір і батька своїх, то продовжаться дні ваші. Так гласить одна із заповідей Божих, діти мої. Ніколи не забувайте і не порушуйте її".

Рідні люди взялися за руки, обнялися. Їх щедро обдарував теплом ласкавий сонячний промінчик, що радісно зазирав через відчинене вікно.

Олена ВОЛЧУК.

Літо. Пригріває землю яскраве сонечко. Господарює червень. Дерева розгорнули свої крислаті крона, квіти вбралися в різнокольорові сукенки, захопивши місто у свій запаморочливий аромат. 

Жителі містечка снують доріжками хто куди. У кожного свої справи, своє життя. Тільки для Ганни зупинився плин часу. Вона повільно йшла вулицями. Зупинившись біля фонтана, поглянула навкруги: краса, тільки душа не радіє. Пішла далі, магазини, кафе, вітрини, заповнені усіляким крамом. Відчула, що зголодніла.

– Я ж нічого не мала в роті ще із вчорашнього дня, – подумала жінка. Подивилась на старенький мобільний телефон, який вийняла з торбинки… П'ятнадцята година.

"Грошей немає, знову потрібно просити, як це огидно, та іншого виходу немає", – промайнуло у думках. Набравшись сміливості, зайшла у перші двері по дорозі. Метушня. Люди зайняті своїми справами, щось обговорюють. Розхвилювалася, стало тяжко дихати.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 596

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

І знову  консультації, контакти із зарубіжними клініками… Маленьку пацієнтку з України були готові прийняти закордонні спеціалісти, однак потрібна сума виявилася величезною – з п'ятьма нулями в іноземній валюті. Медики радили не баритися із початком лікування, хоча зазначали, що ситуація не дуже критична.

Батьки Іринки одразу виїхали на заробітки за кордон – зібрати кошти хоча б на перший період. А восьмирічну дівчинку доглядали дідусь та бабуся. А ще – батько Петра, якому було уже за дев'яносто. Старенький дід Микола, як називала його Іринка, найчастіше сидів на лавці коло хвіртки, тож мимоволі першим дізнавався про усі новини в селі. Микола знав, хто й коли йде на роботу чи з роботи, хто запізнився на рейсовий автобус, у кого який урожай чи зміни у сім'ї. Чоловік змолоду був щирий, привітний та доброзичливий, любив пожартувати, умів й підтримати у важку хвилину. А що з віком далася взнаки хвороба ніг, то й усієї роботи, яку міг виконувати, як сам казав, – "разом із Сірком хвіртку стерегти". Односельці охоче зупинялися біля дідуся на хвилину, ділилися щоденними клопотами, слухали бувальщини старого, якими він іноді ділився. А розповісти дідові Миколі було що – майже вік прожив, усе життя багато працював, зустрічав чимало різних людей, та й, по суті, був живим свідком складної історії минулого століття.

І лише сусід з-за двометрового паркана Василь Ковальчук та його дружина рідко та неохоче спілкувалися із стареньким. 

– Буркне щось той Василь, гляне з-під лоба, ото й уся розмова, – зауважив колись Петро. –  І в дитинстві такий був, і на шостому десятку не змінився.

– А у нього і батько такий же був, і дід, – підтримав бесіду дід Микола. – Ковальчуки усі такі: відлюдькуваті, зайвого слова з них не витягнеш.

l

Одного недільного ранку неподалік від хвіртки діда Миколи загальмувало незнайоме авто. Молодик, який вийшов з машини, оглянув вулицю, зазирнув у якісь папери і попрямував до будинку Марії та Петра.

– Доброго дня! – привітався. – Я представник нотаріальної контори, шукаю родичів Юрія Ковальчука.

Господарі перезирнулися:

– Ковальчуки – наші сусіди, он за тим парканом живуть, але Юрія там немає…

У розмову втрутився дід Микола:

– Юрко Ковальчук – молодший брат Василевого діда. У Другу світову десь пропав, загинув, мабуть. А звідки ви, молодий чоловіче, про нього дізналися?

– Пан Юрій Ковальчук в кінці Другої світової війни опинився у Європі, звідти пізніше перебрався до США, –  пояснив гість. – Створив сім'ю, мав власний бізнес. Нещодавно він помер і частину спадку заповів родичам в Україні. Наша фірма виконує останню волю покійного та шукає його родину.

Молодий юрист ще кілька хвилин поспілкувався  із господарями, подякував за допомогу та зник за високим сусідським парканом.

– Ач,– зітхнула Марія. – Це ж треба: і так, як сир у маслі, катаються, то ще й спадок від діда з Америки отримають. А тут… – і погляд жінки спинився на безтурботній онучці, яка бавилася із песиком.

l

За деякий час, коли усі формальності було виконано, у оселі Ковальчуків господар із господинею сиділи у світлиці біля столу і дещо збентежено дивились на барвистий пакунок із готівкою.

– Василю, невже це наші гроші? Тут же сума з п'ятьма нулями, ще й в іноземній валюті! – майже пошепки промовила Ганна.

І відразу почала мріяти вголос:

– Синові квартиру у столиці купимо – одружується ж восени, чого молодята мають по чужих кутках поневірятися. А другу квартиру  доньці потрібно придбати – закінчує навчання у вузі, роботу в Києві вже має, житло потрібне…

Монолог  Ковальчучки обірвав звук сирени; господарі вийшли за ворота і побачили, що до сусідів приїхала швидка, а через деякий час на ношах винесли маленьку Іринку.

Наступного дня усе село знало, що у дівчинки несподівано трапилось серйозне загострення хвороби. Марія повідомила дітей у далекій Італії, а сама днювала і ночувала у лікарні біля онучки. Медики попередили: якщо якнайшвидше не зробити дороговартісну операцію, наслідки можуть бути трагічними. 

За кілька днів з-за кордону повернулись батьки Іринки. Сума, яку змогла зібрати родина, була незначною у порівнянні із потрібною. Односельці допомагали, чим могли, однак коштів все одно не вистачало.

Якось увечері, зібравшись на сімейну раду, вирішили продавати хату, позичати, де можна.

– Ох, та тільки ж хто стільки позичить? В кого в нашому селі така сума є? Люди самі ледве виживають, – бідкалася Марія. 

На цих словах у двері хтось постукав, до кімнати увійшов Василь Ковальчук.

– Добрий вечір, – привітався він, глянувши спідлоба. – Ось, візьміть. Віддавати не потрібно.

І поклав на стіл барвистий пакунок із незрозумілими написами англійською мовою.

Мілана ЯСИНСЬКА.

– От дав Бог сусідів! –  жалілася Марія своєму Петру, який щойно вийшов на подвір'я.   – Паркан поставили – стіна вище двох метрів. Тепер уся полуниця в тіні, ніяк не достигне.

Жінка показала кілька зірваних червоних ягід.

– Оце й усе, решта ще недозрілі. Усе село вже власними солодкими ягодами смакує, дехто й на базар у місто возить – копійчину заробляє, а я для хворої Іринки заледве кілька ягід знайшла.

У родині понад рік тому сталося лихо – у онучки Марії та Петра діагностували серйозну хворобу. Кілька місяців обстежень, консультацій, лікування і у райцентрі, і в області, і у столичних лікарів результатів не дали. Київські медики сказали, що хвороба виліковна, але їх маленькому сонечку допомогти можуть лише за кордоном.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1162