Фронтового гарту
Завітати б в гості до льонів,
Голубої сповіді їх цвіту.
До медово п'янких буркунів
І до бджіл роїного приліту.
Босоніж пробігтись по росі,
Лісової скуштувать малини.
Заплестись у маминій косі
Квіткою пахучої калини.
До крайнеба – полем пішака.
На стежині в житі не зблудитись.
Вбрід пройти, де піниться ріка,
І дощем з-під райдуги умитись…
Село з його безкінечними хліборобськими турботами, з його неповторними краєвидами завжди чомусь принаджувало до себе, будило цікаві думки, порівняння.
Працюючи в редакції ковельської міськрайонної газети завідуючим сільськогосподарським відділом, заступником редактора, я кожного тижня щонайменше по одному-два рази бував у місцевих селах. Обмовлюсь: було це тоді, коли земля ще не мала приватної власності, а люди трудились гуртом. На селі в ті минулі часи, за невеликим винятком (йдеться, передусім, про окремі відстаючі господарства), майже не було безробіття. Все працездатне сільське населення, особливо ж з певними професійними навиками, мало роботу і більш-менш задовільну зарплатню. Та й ціни тоді були не рівня із теперішніми.
Варто відзначити і таке. Майже ніде не облогували, не заростали перелісками закинуті поля, як це інколи, на превеликий жаль, можна помітити в теперішні часи, коли земельні паї здають у так звану оренду. Воно й не дивно. Адже не кожен одноосібник здатен по-належному доглянути свій наділ. Для цього слід його угноїти, мати, принаймні, свою тяглову силу, засоби обробітку та ще й протидії всіляким шкідникам і хворобам рослинності. А це не кожному під силу і по кишені. Не скрізь на місцях вирішена і проблема збуту сільгосппродукції. От і змушені селяни, буває навіть мало не щодня возити її на продаж до міста.
Але досить порівнянь, бо ніхто не збирається ідеалізувати і минулого. Там теж були і утиски, і образи, і різні побутові незручності. Я лише хочу пригадати кількох знаних мені господарників, які, окрім доброї пам'яті та шани людей, не нажили собі якихось особливих статків, бо все своє зріле трудове життя старались для громади. Саме завдяки їм наш район займав пристойні місця в агросекторі області, а тодішні показники по вирощуванню зерна, картоплі, цукрових буряків, надоях молока, приростах м'яса були в рази вищими від теперішніх.
До таких, передусім, належить добре знаний не лише на Ковельщині керівник дубівського господарства "Україна" М. І. Васюк. Колишній фронтовик, людина без вищої освіти, але кмітливий практик, тямущий господар, він зумів "вдихнути" у три бригадні села – Дубове, Вербку, Бахів свіжий потяг до нових перетворень на полях і фермах. Тут постійно зростали не тільки виробничі показники, але і рівень матеріального добробуту більшості односельчан. Особливо славились молочні та м'ясні ферми, де цілорічно працювали сотні людей.
Вже з самого ранку невсипущий Микола Іванович приступав до справи. Він заходив до корівників і розпитував доярок, чи все в них ладиться, як працює механізація, чи нема перебоїв із доставкою кормів худобі. Те саме і на полі, куди спозарання виводили свою техніку механізатори. Після таких відвідин декому із фахівців, молодшого керівного персоналу діставалось "на горіхи".
– Не жалію ні себе, ні своїх колег, коли з різних причин гальмуються діла, – жартома говорив Микола Іванович.
В Дубовому часто проводили повчальні семінари, а керівника "України" нерідко запрошували поділитися досвідом з районної та обласної трибун. Тут, в якійсь мірі, пригодився і я, бо до написання різних виступів сам Васюк не дуже квапився. Бувало, за цим заняттям ми з ним просиджували по кілька вечірніх годин. Але на трибуні Микола Іванович, здебільшого, говорив своїми словами. Він виховав і достойну заміну, знаючих організаторів хліборобства. Серед них були Віталій Карпюк, Софія Пашко. А односельчани завжди пам'ятатимуть про свого багаторічного керівника.
Аж п'ять населених пунктів входило до складу любитівського господарства, яке теж тривалий час очолював колишній фронтовик Л. В. Кулаковський. Тут на тисячах гектарів вирощували зернові, льон, картоплю, цукрові буряки, кормові культури. Був потужний машинно-тракторний парк, зажив доброї слави відомий майстер по переробці льонотрести Степан Калинюк.
Потурбувався Леонід Васильович і про те, аби в Любитові запрацював цегельний завод. Це стало хорошою підмогою для сільських забудовників.
Пам'ятаю цього керівника досить розсудливим, поміркованим, а деколи й неждано упертим до надуманих вказівок районного начальства. Проте з ним всі змушені були рахуватись.
Якось мене запросили до одного високого кабінету.
– До нас надійшла скарга на Кулаковського, – сказав його хазяїн. – Мовляв, обходить стороною тваринницькі ферми. Тож просимо поїхати і розібратись. Але перед друком матеріал покажете нам…
Діватись не було куди, тим більше, що сама скарга надійшла не в редакцію газети.
Після відвідин Любитова я підготував матеріал на кількох машинописних сторінках і попередньо заніс його туди, де просили.
– Нехай якийсь час полежить, а коли друкувати, то знати дамо, – сказали наостанок.
Проте більше ніякого дзвінка не було і написане так і не друкувалось.
Скоріше всього, цей матеріал показали самому Кулаковському, мовляв, дивись, що про тебе пишуть і роби висновок…
Через якийсь час зустрів Леоніда Васильовича на одній із нарад, але він від мене попросту відвернувся. Такі прохолодні стосунки тривали, правда, недовго. Та на доброго господаря, який роками, невтомним трудом здобув свій авторитет, я ніколи в образі не був.
Пригадується ще одна непересічна особа. Це – С. С. Шульгач, який головував у Білині. З виду непоказний, часто ходив у стоптаних чоботах. Але односельці слухали його і цінували. Крім усього іншого, особливо тішились тут добрими результатами у льонарстві.
Сергій Степанович, як розповідали, був і ревним керівником. Розглядаючи районні зведення про догляд за посівами, він інколи вночі сідав у машину і потайки їхав на поля до сусідів, аби на власні очі пересвідчитись, чи так воно все насправді і чи не обганяють його настирливі скулинці…
Свою нелегку ношу С. С. Шульгач передав згодом здібному вихованцю Валерію Оніщуку.
Це далеко неповний перелік тих хазяйновитих господарників, які свого часу були добре відомі в районі і заклали непогані основи для продовження корисних перемін на селі. Серед них – Андрій Щибря з Голоб, Василь Мороз із Колодяжного, Володимир Карпюк зі Скулина та ін. Прикметно, що більшість із них пройшла важкими фронтовими дорогами, а тому бойовий гарт добре допомагав у мирній праці.
Нехай же ту практику в розбудові села переймає і нове хліборобське покоління.
Ігор ПАВЛЮК.
Завітати б в гості до льонів,
Голубої сповіді їх цвіту.
До медово п'янких буркунів
І до бджіл роїного приліту.
Ігор ПАВЛЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 979
Польові нариси "Скелі"
Волонтерів нагородили медалями
Що необхідно знати про субсидії?
“Як вічний стогін пам'яті моєї”
Що змінилося у пенсійному законодавстві?
Сесія міської ради
Змагання, присвячені учасникам АТО
Економіка Ковельщини у січні-березні 2015 року
Фронтового гарту