“Так хочеться, щоб Україна жила...”
Кожна людина – це цілий Всесвіт. Це нам тільки здається, що ми – мізерна піщинка у Космосі. А насправді в тій піщинці вміщується Бог і чарівна природа, велика політика і Україна. Тобто людина, як індивідиум, – це макрокосмос, а з іншого боку – мікрочастиночка, яка живе сама собою.
l
Я – в гостях у Віри Йосипівни Абрамчук, вічної і мудрої трудівниці, якій минає 90.
Вона сидить на інвалідному візку і дивиться у вікно.
– Люблю дивитися на цей світ, особливо на ліс. То мене заспокоює, хоч часом і мучить. Бо так хочеться встати і піти прибрати подвір'я, погодувати гусей та курей. Та нічого не вдієш: якось ішла подвір'ям, послизнулася, впала і поламала ногу.
Пробую встати, але через хвильку земля починає хитатися, і я сідаю, –без вступу розповідає про свою особисту трагедію господиня.
Якась дивна гармонія спілкування оповиває мене. Вдивляюся… Із обличчя жінки можна писати образ святої. Воно випромінює ласку і доброту. Погляд лагідний, з іскринкою довірливої усмішки. Мова ллється спокійним, тихим струмком. З діда-прадіда сім'я жила у квітучих Волошках. Особливо теплий спомин – про хутір "Дубно".
– Ой, якби все згадати, записати, то ціла товста книга (показує пальцями – А.В.) вийшла б. Скільки-то пережито!
– А 90 літ – це багато чи мало?
– Ой, синку, багато! Дуже багато! На одне життя "випали" і Польща, і війна, і страх, і любов, і постійна та важка праця.
Що я бачила? Небо на світанку, коли до праці потрібно ставати, і землю, на якій зрання до смеркання працювати мусиш.
О, я все вміла – і косити, і молотити, і орати, і коня запрягати.
Вийшла я заміж, коли ще й сімнадцяти не було. Це для того, щоб окупанти до Німеччини не забрали на роботу. Наша сім'я перед війною “совєтами” до Сибіру була записана. Нас до куркулів віднесли.
Жили на хуторі "Дубно" – там хата гарна була, сад великий, кінь, 2 корови, 7 гектарів землі. Бог милував – обійшлося. Війна спасла.
Отож, коли в сорок четвертім чоловіка забрали на фронт, я мимоволі навчилася всієї сільської праці. Жила у свекрухи. На селі лежнів не люблять. Якось пішла жито косити. Два дні косу тягла. Свекруха питає: "Що ти, доню, робиш?" – "Кошу ваше жито!", –відповідаю. – "Ти ж сусідське жито косиш!" (сміється). Довго тоді я плакала.
Прийшов Петро (чоловік) з війни та й в колгосп записався. Коня та воза в артіль віддали. Наш кінь тиждень там попрацював. Нерадивий їздовий загнав тварину до смерті. Я плакала – такий кінь славний був!
– "Дубно" – це ж віддалений хутір. У війну і після війни не страшно було?
– І страшно, й небезпечно. Тоді які хоч люди ходили: одні – з тризубами, інші – із зірками, а були й просто бандити.
Якось прийшли "бульбаші" (так ми їх тоді називали). Попросили грошей, скільки можна. А мене послали в місто купити паперу. Відомо, для чого їм папір – на листівки.
Пішла, купила і принесла. Ризикувала.
"Лєйчик" (старший групи) дав мені облігацію: мов, прийде час, у вільній Україні ця облігація окупиться сторицею. Ці хлопці вдячні були. "Лєйчик" навіть хотів мене поцілувати, але я не дозволила. А облігацію ту я спалила – не дай, Боже, аби її знайшли – це ж Сибір.
Одні пішли – інші прийшли. З Вільки приходили. "Відкривай скриню!" – кричить один. Рубашку собі забрав, а ще бутля з медом. Батько хотів щось сказати, то його вдарили кулаком. Словом, злодії.
Ще від одних не оговталися, як в шинелях і з червоними зірками завітали. Дід ціпом жито молотив. "Ходять до Вас бандерівці?" – питають. "А як же, – відповідає дід. – Тільки що вони проти такої власті вдіють?". Відібрали в діда ціпок та побили його мало не до смерті. А хто вони були, звідки я знаю?
– То вже після війни було?
– Після війни. А хіба у війну менше страху було? Ризикували. Неподалік в лісі євреї, брат із сестрою, в землянці переховувалися. З Єнтою я в школі за одною партою сиділа. Як не допоможеш?
Дали рядно, носили їжу. Єнта була в розпачі: "Піду, німцям здамся". Я застерігала від біди – це ж вірна смерть! Де вони поділися, я так і не знаю.
– Віро Йосипівно, а коли найкраще жилося?
– Не обезсудьте, але при Брєжнєві. Хоча при поляках теж було непогано. Хто працював – той і мав, був заможним.
– Слухаю Вас і думаю: Ви, мабуть, в колгоспі передовичкою були.
– Працювала, старалась. Грамотами та цінними подарунками нагороджували. Було, ланковою поставили. Та я й року не витримала.
– Чому?
– Поїхала якось на нараду в район. Коли почула, як там "чесали" одного ланкового, я сказала: "Ні!". Так, щоб людину за її працю ганьбили і принижували, я ще не чула і не бачила. Тому й відмовилася. Пішла на ферму в свинарки. Одинадцять років працювала біля колгоспних свиней. Їх було більш, як 200 голів.
– Кажуть, що у Вас голос хороший і сама Ви співуча…
– Виступала у хор-ланці в Ковелі та Луцьку. Чоловік не дуже хотів, але його якось умовили. А ще в церковному хорі співала. Бригадир мені не раз казав: "З твоїм голосом у Києві треба виступати".
– Віро Йосипівно, а заспівайте старовинну пісню, якої я ніколи не чув.
– Та я простужена і голос вже не той. Але для годиться послухайте:
Ой ти, дубе, кучерявий дубе,
Ой що на тобі, дубе, два голуби гуде.
Два голуби гуде. Голубка воркоче.
Гей, любив козак дівчиноньку,
Та й покинуть хоче.
Хоч кидай, не кидай – плакати не буду.
Я дівчина молода, без пари не буду.
Тільки в мене пари, що оченьки карі,
Тільки до розмови, що чорнії брови…
І наповнилася кімната тим чистим, дивним співом. Звуки, немов птахи, проникали в серце і заставляли його трепотіти. Я і дочка господині Людмила слухали, затамувавши подих.
– Коли мама співає сольну партію у церковному хорі в молитві "Вірую", – то мурашки по тілу пробігають, – признається мені пані Людмила.
Ось такий неочікуваний подарунок від ювілярки.
– До ста недалеко. Хочеться жити?
– Та що Ви! Хоч, як казав наш колишній голова колгоспу: "Вмерти – то вмерти. А що ж воно там, далі?".
А так хочеться, щоб Україна була. Подивіться – наш народ щодня гине. Скільки вбитих та поранених! Бог святий дасть, і налагодиться все.
Дивиться у вікно Віра Йосипівна і роздумує над світлими й темними гранями життя. Є онуки і правнуки. Всі – при ділі.
Приємно бачити, як дочка Людмила піклується про маму. Звичайно, що це непросто, бо є ще й своє особисте життя. А тут часом і вгору немає коли глянути.
Але ця священна місія – вища усього. Бо ж найбільше щастя для неї, коли мама жива, коли дух і пісня її витають по хаті, коли є до кого промовити слово.
Живіть же, Віро Йосипівно, до ста і більше літ у здоров'ї! Благодать Божа хай буде завжди з Вами!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: Віра Йосипівна АБРАМЧУК в колі рідних; на домашньому обійсті.
Фото з домашнього архіву.
Кожна людина – це цілий Всесвіт. Це нам тільки здається, що ми – мізерна піщинка у Космосі. А насправді в тій піщинці вміщується Бог і чарівна природа, велика політика і Україна. Тобто людина, як індивідиум, – це макрокосмос, а з іншого боку – мікрочастиночка, яка живе сама собою.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 856
Гороскоп (з 6 по 12 липня)
З хорошим настроєм зустрічають День Конституції України і День молоді,
Допоможемо воїнам АТО!
З Днем Конституції України!
28 червня – День молоді
Слово – найпотужніша зброя
Рідне місто. Інформація Про і Для ковельчан
Професійно-технічне училище № 5 — це навчально-соціальний комплекс
Умільцям — заслужені нагороди
“Так хочеться, щоб Україна жила...”