А он там Угли сховалися…
Там, де ріка Стохід омиває село з двох сторін і робить крутий поворот, несучи свої води до Прип'яті, а вона до Дніпра, живуть з давніх-давен углівці – доброзичливі і працьовиті люди. Чому Углами село зветься? Та, мабуть, тому, що розкинулося в самому "кутку", на межі з Маневицьким і Рожищенським районами. Десь у 50-их роках минулого століття село й належало до цих районів по черзі під час реформування.
Здається, глибинка, то й немає цивілізації у цих краях. Звичайно, не все є – наприклад, нема газу. Але ж балонний є, щоб їсти зварити швидко, а не клопотатися господині із самого ранечку біля мурованої плити, розпалюючи дрова, і чекати, доки вони розгоряться. А грубку гріти, щоб взимку було тепло в домівці, – є на те дрова в лісі, і всі заготовляють їх у вільний час.
Зате є і переваги в дечому. Зокрема, у річці риби вдосталь. Хто не лінується, має її і на продаж, і в "морозилку" покласти, і на потім зоставити. Ціле літо дітвора купається, бо вода неглибока і не така небезпечна, в окремих місцях можна навіть вбрід перейти. А за річкою – багаті ліси на ягоди, гриби. Тож зимою пироги з чорницями – в кожній хаті. А вже варення понаварюють та позакручують компотів, свіжі ягоди продають цілий сезон.
Ягода-чорниця –ліки для очей, тому, мабуть, і в старості навіть не користується дехто тут окулярами.
За річкою – луки соковиті, де випасають коні, корови. Від гусей аж біло навкруги. В кожної господині їх до півсотні. Це – і м'ясо, і пір'я. Перини та пухові ковдри – з хати в хату. А вже про гори вишитих подушок, то й не перекажеш. Це –своєрідний конкурс краси, різноманітних узорів поруч з рушниками, що звисають по всій світлиці над образами і портретами.
Між селами Арсеновичами та Углами на межі був за часів колгоспу цегельний завод, на якому працювало кілька сотень людей. Із землі йшли гроші, говорять місцеві жителі, бо виявили поклади глини не тільки простої, а й такої, що з неї в перспективі й посуд фарфоровий виготовляли б (так фахівці передбачали). І де все поділось? Устаткування десь вивезли, все пішло прахом, як і колгоспне надбання. Та як там не було, добре чи погано, але люди мали роботу, не рвались за кордон, не кидали рідну землю. Відпочивали тільки на свята, бо щодень спішили на завод, у поле, на ферму.
А тепер, хто вміє господарювати, має сякий-такий інвентар, коника, трактор, тому легше, і копійка ведеться. Хто не вміє, не може або ледарює, той не живе, виживає. Але лінивих тут немає. В селі 50 тракторів, 15 комбайнів, 5 картоплесаджалок, коней розвели – основну тягову силу.
l
Ліда Олександрівна Власюк, наприклад, була колись бригадиром в колгоспі, навчилась господарювати, то й зараз не збавила темпу. Я горджусь нею, бо вона – перша моя учениця, з Арсенович вийшла сюди заміж. Вчилась дуже добре, але можливості далі здобувати освіту не мала, позаяк мама захворіла, і треба було переймати на свої плечі її господарство, доки підросли менші діти в сім'ї.
Та вона, можна сказати, самородок у справі ведення господарства не тільки свого, а й колгоспного. Обіймала ще бухгалтерську справу, будучи обліковцем, нараховувала всім зарплату, розподіляла зароблене.
Зараз жінка добре господарює, хоч давно вже пенсійного віку, темпів не збавляє і дітей так привчила. Вони побрали паї земельні і разом допомагають одне одному. Хто має кілька корів, то й апарат доїльний придбали, молоко в заготівлі здають. А як є молочниця в дворі, то є сир, сметана, масло. Сіль і мило купують селяни тільки в магазині, навіть хліб печуть самі.
Спориться робота і в синів Віктора й Романа Ганни Козел. Господарі – на всі руки, все уміють, бо так привчив батько уже, на жаль, покійний, бо слухають у всьому неньку. Один уже живе окремо із сім'єю, але дружно вирішують усі проблеми. Хто не може за станом здоров'я взяти пай, здає в оренду у СТзОВ "Вежа", де керує вміла і працьовита Тетяна Зінчук, депутат районної ради.
– А як же живеться пенсіонерам? –запитую.
– Ми не пропадемо, – каже Ніна Андріївна Данилюк. – Маємо зароблену пенсію, а як здоров'я дозволяє, то городину доглядаємо, онуків, правнуків глядимо, зустрічаємо і проводжаємо з далеких і близьких доріг.
Про неї односельчани кажуть, що це – їхній "політінформатор". Її можна годинами слухати. Має бабуся 88 років, цитує напам'ять Шевченка, розбирається в сучасних подіях, все знає, що робиться там, у столиці, читає пресу, дивиться новини по телевізору, зі своєї точки зору дає оцінку можновладцям. Хоч і живе в далекому волинському куточку, а бачила багато за свій вік і доброго, і поганого. В Росії теж довелось побувати.
А яка вона рукодільниця-вишивальниця! Її роботи по всій Україні прикрашають домівки. Бо не тільки рідним вишивала, а й на замовлення. Має жінка до цього великий хист. Уміє підібрати і кольори, й узори. Донедавна вишивала без окулярів.
Вона – "Мати-героїня". Виховали з чоловіком 5 дітей. Живуть і в Києві, і в Луцьку. Нині самотня, бо давно вдова. Зимує в дочки, а літом – в селі, адже сумує за всім, що створено власними руками, та й кличуть рідні могили чоловіка і сина. Часто приїжджають до неньки і бабусі рідні: навезуть гостинців, особливо хліба, але назад везуть теж хліб, спечений мамою, бо він – найсмачніший. Поможуть в роботі домашній, відпочинуть на лоні красивої природи. Бо де ж іще свіже молочко щодня будеш споживати (в сусідів купують) і ягоду-чорницю лікарську?
l
Тут запросто можна туристичну зону відкривати. І туристам – чудовий натуральний відпочинок, і місцевим жителям якийсь заробіток був би. Жити є де, скільки хат пустує. І сполучення непогане: "маршрутки" ходять з Ковеля, Луцька.
Це – не колишнє село, в яке я перший раз завітала в 50-х роках минулого століття, коли не було електрики й доріг. Взимку на конференцію з Арсенович, де працювала, не можна було добратись, бо замітало снігом. Скрізь при нагальній потребі долали віддаль пішки: і у школу в сусідні села, і в церкву за 10 км, і в район (тоді був Голобський) до 20 і більше, дивлячись, якою дорогою підеш.
А річка Стохід і дорослим, і дітям дарує неабияке задоволення. Особливо людно й гамірно тут увечері, коли всі після гарячого трудового дня біжать до неї змити втому в теплій воді, яка нагрілась за день. Не треба й душу. Внучка Ніни Андріївни казала, що навіть в Туреччині, де вона якось відпочивала, не краще, як тут. Там скрізь обмеження, а тут – воля і свобода, привілля навкруги природне, а не штучне, бо відпочинок натуральний.
Є ще в Углах "Матері-героїні": Ганна Махнюк, Олена Власюк, Зоя Сорока, Ольга Махнюк. Та мало їхніх дітей живе в селі. По всьому світу розкидало їх. Інженери, медпрацівники, вчителі, робітники на заводах і фабриках, а найбільше – будівельників, бо мають золоті руки. Але не забувають рідні місця і святі могили батьків, навідуються звідусіль, бо тут їхня пуповина.
Ще як були колгосп і цегельний завод, то й школа більше діток вчила, навіть семирічка колись була, а нині в початковій – всього 10 діток.
Є тут і церква, яку збудували своїми силами в складнину, навіть навколишні села допомагали.
Є й магазин з найнеобхіднішими предметами вжитку, і хліб возять через день. А в клубі колись гриміла музика, молодь танцювала, а тепер рідко збираються, бо де ж та молодь? Вся в світах. "Кіно" ж тепер в кожній хаті – телевізор.
l
У розмові з місцевими мешканцями відчувається ностальгія за минулим, коли мали всі роботу, тримались рідної землі, де "буряки рядочками стелились" і "льон цвів синьо-синьо" (із пісень). Добрим словом згадують і колишнього голову колгоспу "Іскра" Анатолія Григоровича Чабана, нині Заслуженого працівника сільського господарства України. Це завдяки йому проклали сюди шосейну дорогу, цегельний завод відкрили.
Декому немічному дуже важко доводиться. Діти далеко, до них не дуже хочеться йти, щоб тужити за рідними місцями. Молоде дерево приживеться скрізь, а старе зламається без свого коріння. Дуже добре все-таки, що існує соцслужба. Милосердна працівниця Лариса Демидюк замінила стареньким найрідніших людей і теплим словом, і ділом. Є в неї двоє лежачих, яких доглядає, навіть їсти зварить чи з дому принесе. Хай і важко жінці, але це, каже, краще своїх людей доглядати, ніж чужих в Італії.
Сільський голова Олег Рибчук про углівців каже, що це – працьовиті люди, тихі, спокійні, не порушують закони, багато придбали техніки, люблять землю, обробляють її, адже основний заробіток тут – це ліс: ягоди чорниці та гриби. Собі мають і продають. А я ще додам: місцеві жителі – гостинні і привітні.
Тож хай Бог дає здоров'я й силу, мирне небо та Свою Благодать!
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКАХ: соцпрацівниця Лариса ДЕМИДЮК; вчитель початкової школи Тетяна ПАДАЛЮК із своїми учнями; маленький углівець – 5-річний Тарас ВЛАСЮК; пенсіонерка Галина МИХАЙЛОВСЬКА; сусіди Степан ШУМИРУК та Параскевія САХНЮК; сільська вулиця.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Там, де ріка Стохід омиває село з двох сторін і робить крутий поворот, несучи свої води до Прип'яті, а вона до Дніпра, живуть з давніх-давен углівці – доброзичливі і працьовиті люди. Чому Углами село зветься? Та, мабуть, тому, що розкинулося в самому "кутку", на межі з Маневицьким і Рожищенським районами. Десь у 50-их роках минулого століття село й належало до цих районів по черзі під час реформування.
Валентина ОСТАПЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 827
В Ковельській міжрайонній прокуратурі
Нотатки редактора
Щире слово поваги
Велика вдячність журналістам
Газета “гостювала” в Арсеновичах
Здобутки ковельських розумників
Його покликання
Спогади з минулого
Вшанували героїв
А он там Угли сховалися…