За гарні ґудзики у засланні отримала… легку роботу
15-річною дитиною Надю силоміць віддали заміж за нелюба. Чоловік хотів її зарізати за те, що не хотіла з ним спати. Щоб позбутися сорому, пішла на залізничну колію, і, поклавши голову на рейки, чекала смерті.
Надія Гаврилівна Сермяга народилася в 1923 році в с. Уховецьку Ковельського району на Волині в бідній селянській сім'ї. Батьки мали 9 дітей (двоє малими померли). Землі було мало, а їсти всі хотіли.
У Наді було 6 сестер. І найстарша з них не мала дітей. Порадившись з чоловіком, вона взяла Надійку (їй було 14 років) до себе жити, щоб та була їй за дочку і за помічницю: пасти корову, допомагати в полі.
Дівчина добре пам'ятає той час: сестра з чоловіком в Ковелі продали тоді поросят і завели її в ресторан. Купили їсти –все, що вона хотіла. А потім зайшли в магазин і купили дуже гарне пальто. Пальто Наді сподобалося, тільки комір там був непідходящий. Дівчина каже: "От якби сюди пришили комір з другого пальта, то було б дуже добре".
Продавчиня попросила їх погуляти з півгодини, доки вони перешиють комір (тепер би так не зробили). Радощам Надійки не було меж – таку обнову їй справила сестра! Але довго вона там не жила, бо сумно стало за домівкою і батьками. Через трохи повернулася додому.
…Якось Надя пішла до клубу. Не встигла з подружками перемовитись словом, як прибігла її старша сестра і наказала, щоб та бігом йшла додому – так звелів батько. А правди не каже.
– Заходжу в хату, – згадує Надія Гаврилівна, – а там вже сидять свати: Микола, сільський хлопець, дядьки хрещені. Починають сватати, бо батько без згоди дочки про все заздалегідь домовився. Каже: "Йди, дочко, за нього, він має хату хорошу, багато поля – з ним не пропадеш". Наречений на той час вчився в Польщі (м. Вільно) на меблевика.
– А я не можу на нього дивитися, такий він мені немилий, – втирає сльози старенька. – Я ж люблю Василя, без пам'яті люблю, а за Василя не віддають, бо він на вчителя в Польщі вчився. Тато мовить: "Що, книжечку будеш читати з ним? Треба на землі працювати, а не коло книжок сидіти…".
– Якби мені стико землі, як ото тепер пустує, то я була б найбагатшою дівкою в селі, і найкращий хлопець був би мій, – каже співрозмовниця. – А нема землі, то й нема щастя: віддають заміж за будь-кого, аби хто брав, щоб менше ротів було в хаті.
Згодом оженився Василь на Надіїній подрузі. Хоча все життя любив лише її, ту, котру батько за нього не віддав. Надіїне фото завжди висіло у його хаті.
– Залізла на піч, сиджу і плачу, – пригадує Гаврилівна. – Мені ж тільки 15 років тоді було, та й жених дуже "старий" був – не хотіла я його, і все.
– А на скільки ж років він був старший за Вас? – питаю я бабусю.
– На 6 літ. Тоді вважалося, що то вже старий парубок.
Мати зав'язала дочці хустину і стала вмовляти, щоб та хоч посиділа коло жениха. А дівчина не знала, що раз ти вже сіла біля нього, то значить згодна йти заміж. Батьки обдурили Надю. Вона думала: посиджу трохи й втечу. Але жених каже батькові: "Якщо не віддасте Надю за мене, то поверніть мені гроші за випиту горілку". А випили тоді 7 пляшок польської горілки. Горілки тоді ніхто не гнав, вона була в кожному магазині, але дуже дорога.
– Йди, дитино, за Миколу, бо де я візьму грошей, щоб заплатити за випиту горілку? – вмовляв батько доньку. І мусила вона йти заміж за нелюба.
Її, як малолітню, ніхто не розписав би і не повінчав. Мусили "купляти" роки (тоді приписували рік-два).
– Прийшли до попа, – пригадує бабуся, – а той заставляє говорити якусь молитву. А я, думаю, не буду казати – може, не допишуть мені років і не оддадуть заміж. Але де там: за мене розказала сестра – і справу зроблено.
Батько одразу ж на другий день поїхав купувати дочці плаття і вельона (хоча мав би купити багатий жених), аби лиш брали дочку. Перед весіллям Надя сфотографувалася тільки з подружками, а з женихом не захотіла зовсім фотографуватись – настільки він був їй немилий.
l
Після весілля пішла в невістки. Свекруха не любила бідну невістку, бо в її хаті вже була одна біднячка – Надіїна старша сестра Соня, котра вийшла заміж за Миколиного старшого брата.
Через рік у молодят народилась дівчинка, яка через 2 тижні померла. Микола почав випивати – любові не було ніякої. Надя дуже сумувала за домівкою, але чоловік і свекруха не дозволяли йти до матері. То вона просила свою найменшу сестричку, щоб та приходила до неї і сиділа до ночі, а потім плакала – просила вести її додому, бо сама ніби-то боїться. І таким обманним шляхом Надя хоч трохи бачилася з ріднею.
Молода сім'я проіснувала менше двох років. Надумала Надія втікати від чоловіка, бо той клав ножа на стіл і заставляв силоміць з ним лягати спати. А вона – ні, і все. Зв'язала клуночка з одежею, і вдосвіта, коли ще всі спали, через вікно втекла. Йде о п’ятій годині ранку через батьківське поле, сльозами обливається. Вже й батько на той час там був, бо селянин довго не спить – поле чекає його.
– Куди ж ти, дочко, йдеш в таку рань і чого плачеш? – питає тато дівчину.
– Покинула я свого Миколу, – каже крізь сльози Надія. – І навіть не вмовляйте, бо до нього не повернуся ніколи.
Заплакана пішла до батьківської хати. Мати непривітно зустріла дочку. Ще з порога крикнула: "Ти мені не потрібна! Йди під поїзд або в озеро топитись!".
– Я води дуже боялась, – згадує з сумом Надія Гаврилівна. – Думаю: піду на залізничну колію, покладу голову на рейки – і хай поїзд переїде. А що було робити? Батькам не потрібна, до нелюба вертатись не хочу. Куди подітися?
Сіла біля рейок і чекаю поїзда. А поїзд мав їхати аж через 4 години – десь о 10-й ранку. Та неподалік на полі були хрещені батьки Надії. Побачили, що може бути лихо, і забрали її до себе додому.
Пробула вона в них 3 дні, а потім мати прибігла і забрала дочку додому.
– Добре, що жива залишилась. А там якось буде, – бідкалася мати.
Потім Микола приходив, перепрошував. Але Надія не пішла, та й батьки самі її не пустили. Дівчина тепер стала "вольная" і з подружками ходила до клубу.
l
Одного разу, глянувши у вікно, Надя побачила високого вродливого красеня, що йшов їхньою вулицею. Вона закохалася з першого погляду і дуже захотіла познайомитися з ним. Ввечері в клубі обоє зустрілись.
Познайомились. Андрій був з сусіднього села – його прислали в Уховецьк дільничним міліціонером працювати. Хлопець провів дівчину додому, а незабаром заслав сватів. Старша сестра Надії сердилась, що такий красень дістався не їй. Та й та була вже раз замужем, другий раз іде, а їй все не щастить.
Андрій прийшов у прийми. Але недовгим було щастя молодих: прожили лише 5 місяців, як почалася війна. Коханого чоловіка одразу ж забрали на фронт, де він і загинув. Навіть могила невідомо де.
У 1944 році подружка Н. Г. Сермяги здала її в НКВС. Набрехала, що вона була зв'язковою в бандерівців. Надії Гаврилівні "припаяли" 5 років тюрми. Пройшла Луцьк, Воронеж, Карабулак, аж доки не опинилась в Казахстані. Там захворіла на тиф. Але якось вижила.
…На Надії була в'язана кофтина, де були пришиті гарні ґудзики, які колись їй подарував у селі один хлопець. Він ще подарував і пудру, але Надія його не схотіла. І ось ті ґудзики сподобались одній наглядачці, де була на "висилці" дівчина. Наглядачка каже:
– Якщо ти мені даси ці ґудзики, то я переведу тебе на легшу роботу. Подумай до вечора і дай мені відповідь.
Надія, порадившись з подругами, згодилась на пропозицію. Наглядачка завела її за барак, швидко відрізала ножем ґудзики, а натомість пришила які-небудь, аби було чим застебнутися. Проте слова свого дотримала – перевела каторжанку на сепараторну. Там можна було хоч ложку молока чи сметани пийнути.
l
З дому прийшла звістка: батько помер, а матір і найменшу сестру вислали в м. Інту, хату розібрали. Надія зрозуміла: повертатись нема куди. На "висилці" пустили чутку: хто народить дитя, того швидше відпустять додому. І Надія Гаврилівна наважилась на цей крок: народила хлопчика, але він через місяць помер.
Потім її перевели на вільне поселення. Там познайомилась з Яшею, жили в глиняній хатці. В 1954 році народилась дочка Ліда. А в 1956-му "висилка" закінчилась, і сім'я повернулась в Україну. Оселились в м. Рівному. Там народились ще 2 сини. Ніхто не хотів прописувати сім'ю.
Піде чоловік, щоб прописали, а йому відмовляють.
– А я вдалася до хитрощів, – каже Надія Гаврилівна. – Запхнула подушечку під плаття і кажу: "Мені вже через місяць родити, а ви мене не прописуєте". І одразу прописали.
Зараз бабця живе коло дочки Ліди в Рівному. Має 7 онуків і 7 правнуків. Їй іде 92-й рік, але старенька має добру пам'ять, весела, життєрадісна. Без діла не сидить – в'яже гачком килимки під ноги. Багато читає, особливо газети, бо ж хочеться знати всі новини.
…Надворі – весна. Уже потепліло. І Надія Сермяга з дочкою поїде до родини в рідний Уховецьк, куди їздять щороку, звідки її родове коріння, де навіки залишились її юність і любов.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: в колі рідних; "молода" у день весілля з подругами (разом із нелюбим чоловіком навіть не захотіла фотографуватися).
Фото з сімейного архіву.
15-річною дитиною Надю силоміць віддали заміж за нелюба. Чоловік хотів її зарізати за те, що не хотіла з ним спати. Щоб позбутися сорому, пішла на залізничну колію, і, поклавши голову на рейки, чекала смерті.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 846
Щасливих Зелених Свят!
30 травня – День працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження
Вітаємо із святом останнього дзвоника!
1 червня – Міжнародний день захисту дітей
Дитинство – найщасливіша пора життя, або Все починається з дитинства
Рекорд Олени Новак
"Наша Настя – чемпіон України"
Зведення будинку продовжується
Знати минуле, щоб будувати майбутнє
За гарні ґудзики у засланні отримала… легку роботу