У наш час точні науки, техніка досягли фантастичного ступеня розвитку. Тому частина інтелігенції висловлює думку про те, що мистецтво і література не варті уваги, є чимось другорядним.

Технічна революція наших днів примушує знову повертатись до питання, на яке своєю творчістю раніше відповідали Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і поети нашої доби: Ліна Костенко, Борис Олійник, Василь Симоненко…

Наука і поезія разом служать для піднесення і облагороджування людини – такої думки дотримується покликання вчительки Уховецької ЗОШ Людмили Миколаївни Клімчук.

Всією справою її життя було викладання фізики в школі. Їй вона віддавала свої знання і вміння, доносила до учнів розуміння фізичних понять і законів. Щедро ділилась своїми досягненнями з колегами, була переможцем районного конкурсу «Вчитель року».

Багато її вихованців обрали професії, пов’язані з фізикою, успішно працюють на відповідальних посадах і вдячні вчительці за науку.

Душею лірик, вона завжди використовувала поетичні слова у своїй роботі.

Перші вірші складала ще в дитинстві. Відкрила себе в поезії уже в зрілому віці. 

Багатство і різноманіття тем та поетичних образів, емоційність мови властиві її віршам. Відомий філософ сказав: «Щастя – це відчуття повноти життя.» Людмила Миколаївна не тільки відчуває повноту життя, а й уміє передати її у своїх віршах.

З яким захопленням у вірші «Моє натхнення» авторка пише про радість і щастя, яке приносить життя. Воно – «В щоденнім спілкуванні із дитям, Яке ще й добре слів не вимовляє, А щире почуття дарує нам.» І коли доноситься дитячий голосочок ніжний, «То світ стає незвичний, дивовижний, І в інший вимір поринаю я. Ще хочеться і жити, і творити». Цей вірш відзначається особливою ліричністю і ніжністю.

Неповторні образи її віршів ніби «вийняті» з навколишньої дійсності, настільки вони зримі і природні. Вірш «Поведу я онучку свою» сповнений фольклорними мотивами, любов’ю до рідного краю:

Поведу я онучку свою

На лужок, де цвітуть 

маргаритки.

Їй усе покажу, що люблю,

Від дерев, до найменшої 

квітки.

Пошукаємо зайчика вдвох 

І послухаєм сиву зозулю.

Авторка прагне свою онучку залюбити в рідний край, показати їй «рідний наш водограй, Щоб любов в ній довіку лишалась, Щоб в яких би краях не була, А до рідного дому верталась».

Все, про що вона пише, пройняте її почуттями, забарвлене особистим ставленням. Уміє своє, глибоко індивідуальне висвітлити, поєднавши із загальнолюдськими тривогами. У вірші «Пам’яті матері», передаючи почуття з приводу найтяжчої втрати – смерті матері, висловлює думку про єдині для всіх закони життя:

Коли відходять наші матері

Й ніколи вже до нас не 

повертаються,

Сумує з нами й Сонце угорі, 

Й весь світ нам тихим 

смутком озивається.

Незабутнім спогадом лишилась «яблунька у маминім саду», «яка, бувало, листям шепотіла і запашними вабила плодами», а тепер «з дитинства в сон …, але моя душа так часто в сад той птахом прилітає…».

Написано цілий цикл віршів, присвячених подіям на Сході, своїм колишнім учням-солдатам. Особливо вражає вірш «Різдвяний подарунок». Коли учні школи передали волонтерські подарунки солдатам і сталося так, що один з них, випускник нашої школи, одержав подарунок від дочки однокласниці, «вражений, він очам не вірить», побачивши знайому адресу і пригадавши однокласників:

Чи ж думалось тоді, що буде 

воювати

Далеко від сім’ї, батьків, 

синів,

Щоденно спокій наш 

охороняти,

І що одержить подарунок він

Від доні однокласниці?

Багато поезій присвячено поетам – народним геніям, які жили вселюдськими болями і думами, вбачали в художньому слові силу, здатну і покликану поліпшувати світ. 

У вірші «Лесине слово» авторка захоплюється Лесею Українкою – «сильною, мужньою жінкою», «її героями вічними»:

Я бачу шлях її складний, 

тернистий…

Порив душі її високий, 

чистий,

І серця стук, що не було в 

спокої

За рідний край, за милу 

Україну.

Особливою теплотою пройнятий вірш «Віщунка», в якому у фольклорному стилі передано захоплення синичкою-жовтобрюшкою, яка «бажану звістку про когось принесла»: чи про господаря, що повернеться з чужини, чи про довгожданого гостя здалека:

Сповістить добру звістку, щоб людина в надії чекала…

І щоб віру у краще ніколи вона не втрачала.

Як живописець пензлем, так Людмила Миколаївна за допомогою метафоричних висловів змальовує зримі, одухотворені картини природи. Прочитаєш її «Зимову казку» — і ніби побуваєш у казковому лісі, де «дивно вбрані… і ліси, й придорожні тополі, В білосніжнім шатрі у глибокі поринули сни…» 

Велику частину поетичного доробку складають вірші, приурочені до різних дат колегам, рідним, близьким. У них вона часто розкриває такі грані характерів тих, кому присвячує свої поетичні рядки, яких вони самі в собі не підозрювали. 

Сльози вдячності і радості викликав її вірш у 90-літньої жительки села. 

Людмила Миколаївна є автором Гімну Уховецької школи, і звучить він у школі на всі свята.

Окремі вірші стали піснями, («Пісня про Україну», «Спогад про школу», «Пісня про шкільних друзів»), а «Поминальна» лунає в храмі в перерві між службою.

Тепло сприймають твори Людмили Миколаївни члени літературно-мистецького товариства «Творчий світ», засідання якого постійно відвідує.

Жодне свято в селі не обходиться без її віршів, які допомагають зберегти в душі світлі, добрі почуття. А для автора немає більшого щастя, ніж знати, відчувати, що його вірші потрібні людям.

То ж натхнення Вам, Людмило Миколаївно! Хай не міліє криниця Вашого таланту!

Катерина Ігнатюк,

колега і подруга.

с.Уховецьк.

У наш час точні науки, техніка досягли фантастичного ступеня розвитку. Тому частина інтелігенції висловлює думку про те, що мистецтво і література не варті уваги, є чимось другорядним.

Технічна революція наших днів примушує знову повертатись до питання, на яке своєю творчістю раніше відповідали Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і поети нашої доби: Ліна Костенко, Борис Олійник, Василь Симоненко…

Наука і поезія разом служать для піднесення і облагороджування людини – такої думки дотримується покликання вчительки Уховецької ЗОШ Людмили Миколаївни Клімчук.

Всією справою її життя було викладання фізики в школі. Їй вона віддавала свої знання і вміння, доносила до учнів розуміння фізичних понять і законів. Щедро ділилась своїми досягненнями з колегами, була переможцем районного конкурсу «Вчитель року».

Багато її вихованців обрали професії, пов’язані з фізикою, успішно працюють на відповідальних посадах і вдячні вчительці за науку.

Душею лірик, вона завжди використовувала поетичні слова у своїй роботі.

Перші вірші складала ще в дитинстві. Відкрила себе в поезії уже в зрілому віці. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 115

Свято мистецтва і духовності відбулося нещодавно в Голобській селищній бібліотеці.  Її працівники Валентина Мельничук і Надія Журавська  запросили разом з отцем Ніфонтом, настоятелем Свято-Георгіївської церкви, селищною радою поважних гостей, які прибули до нас здалека.  

Це – Олена Чабан і Надія Міндер із Старовижівського району, а також автори книги «Шлях, освячений любов’ю» отець Горун із Колодяжного, Світлана Оксенюк і сестри Валентина і Марія Богдановичі із Ковеля та Волі-Ковельської.

Олену Чабан добре всі знають, бо є в нашій бібліотеці  її книги. А ось Надію Міндер ми пізнали при зустрічі.  Вона подарувала  окремі творчі доробки.  Так, Олена Чабан називає її  сестрою у Господі у вірші «Випробування».  Надія Панасівна керує у рідному селі Галиній Волі недільною школою і церковним хором.  Олену Іванівну теж називає у своїх творах сестрою по вірі. 

Обох поєднало слово, бо одна – вчитель, а друга – журналіст. Все, що друкувалось в районній газеті, Надія Панасівна зібрала в книгу, яка є, по суті, біографією села. 

Та найбільше їх єднає духовність. Цілі розділи книги присвячені Галиновольському Свято-Іоанно-Богословському храму та духовному наставнику, митрополиту Волинському і Луцькому Ніфонту (на жаль, покійному), який родом із Галиної Волі. Він був у рідному селі частим гостем, особливо – на престольне свято, завжди приїздив не з порожніми руками.

І у віршах, і в прозі обох авторів героями їх є люди, описані з такою любов’ю до них, до рідного краю, що, здається, ніде немає такого райського куточка, таких чудових людей, закоханих у рідну землю, у працю, як у Галиній Волі. 

Оплесками вдячності супроводжувалась їх розповідь, читанням своїх творів та виконанням власних пісень «Галина Воля – то наша доля» і «Духовна криниця».

Були і сльози на очах, і сміх, коли читали гумористичні твори. Бо хіба  можна спокійно сприймати «Плач удови» Олени Чабан, бо й сама вдова:

Половина мого Сонця

За обрій сховалась, 

Бо вже мого чоловіка

На світі не стало…

Ніщо повз автора не проходить, бо життя – це найбільша наука.  Не треба й вищої освіти, щоб творити добро. Ось бабуся згубила 30 гривень і написала оголошення, щоб повернули згубу, аби вона змогла дожити до пенсії. І що ж? У вірші «Доброта» звучить:

– Не візьму, – бабуся каже, -

Я ніяких коштів.

Бо не перша ви примчали, 

А вже, бачте… шоста.

Ось так старались поповнити доброзичливці сімейний бюджет бабусі.  А для жінок повчальним є вірш «Квіти під віконцем». 

Прочитала Галина Гончарук вірш, присвячений заслуженій вчительці  Галині Доброжанській, яка вчила Олену Чабан, назвавши її «шкільною мамою». Тут вражають такі слова:

Перед святою пам’яттю

схилюсь, 

Впаду у храмі в свято на 

коліна…

А кого не схвилює «Пісня юності», де є такі слова, враз

ливі до щему: 

Я повернусь хоч на мить, на 

хвилинку 

В юність, де любо  так, мило 

було…  (Надія Міндер).

Її твори насичені афоризмами, побажаннями, які можна використати в житті.  «Отож, книга – як людина, тільки живе вона довше», – сказав колись владика Ніфонт на презентації книги Олени Чабан «Розмова з Богом», де йдеться про перебування на Святій горі.

Відбулася також на зустрічі презентація  книги «Шлях, освячений любов’ю» Валентини і Марії Богдановичів і Світлани Оксенюк, виданої в Ковелі 2017 року. Тут йдеться про хресні ходи, враження їх учасників. 

 А беруть участь в них і немовлята з батьками, і 90-річні бабусі із різних куточків України, Білорусі, Польщі. З Будапешта була паломниця Марія.  Цей Хресний Хід – до Почаєва, цей – в Свято-Успенську Почаївську Лавру – до Божої Матері, щоб прилучитися до її ласки і любові.

Спогадами про участь у них поділилися отець Горун з Колодяжного, Світлана Оксенюк, сестри Валентина і Марія Богдановичі.  Так, Валентина  Богданович заодно  подякувала голобчанам за теплий прийом паломників, що нинішнього року проходили через селище. 

Співавтор книги «Шлях, освячений любов’ю» Марія Богданович в минулому році видала книгу для дітей «Вірші і загадки для  малої дитини та її родини».  З неї автор під час презентації і читала загадки. Хто відгадував, отримував приз.

Слово під час презентації мали також  отець Ніфонт, заступник голови селищної ради  Наталія Борисюк та інші. Враженнями поділились Андрій Гладун й  Ольга Корчук.

На закінчення  літературної зустрічі автори подарували свої книги бібліотеці. Отримали творчий доробок від авторів  і присутні.

Валентина ОСТАПЧУК. 

Свято мистецтва і духовності відбулося нещодавно в Голобській селищній бібліотеці.  Її працівники Валентина Мельничук і Надія Журавська  запросили разом з отцем Ніфонтом, настоятелем Свято-Георгіївської церкви, селищною радою поважних гостей, які прибули до нас здалека.  

Це – Олена Чабан і Надія Міндер із Старовижівського району, а також автори книги «Шлях, освячений любов’ю» отець Горун із Колодяжного, Світлана Оксенюк і сестри Валентина і Марія Богдановичі із Ковеля та Волі-Ковельської.

Олену Чабан добре всі знають, бо є в нашій бібліотеці  її книги. А ось Надію Міндер ми пізнали при зустрічі.  Вона подарувала  окремі творчі доробки.  Так, Олена Чабан називає її  сестрою у Господі у вірші «Випробування».  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 119

«Висиха душі криниця – і життя, як не було», – співається у пісні. Так і Сагаль Софії Савівні не віриться, що прожила своє життя довжиною у 100 літ. 14 вересня 2017 року вона зустрічатиме свій столітній ювілей. Що доброго бачила на своєму віку? А нічого! Голод, холод, війну. Вдовину лямку тягла теж сама.

Народилась Софія Савівна  в с. Грабовому Старовижівського району  у сім’ї селян, де було 8 дітей. Софія була третьою дитиною в батьків. В школу не ходила, але гроші порахувати вміє, скільки їй дадуть. Дівчину декілька разів завели до школи і навчили ставити хрестик і зеро «О». Ото й уся її наука. 

А вже пізніше, коли  дочка Тетяна стала ходити до школи, то навчила матір розписатись. Дитинства у Софії не було. Ходила у найми, щоб заробити собі на шматок  хліба. Комусь корову попасе, комусь дитину поглядить. Отак і рятувалась від голоду. Заробітки були різні. За те, що попасе  корову,  давали на цілий день пляшку молока і третину буханки хліба.

Скільки себе пам’ятає Софія Савівна,  стільки  була в роботі. А ще пряла, ткала, в тріскучий мороз прала на саджавці, гупаючи важким прачем по заношеному полотняному шматтю. Гупає дівчина на хиткій гнилій кладці – аж луна довкола йде. Пальці не раз посиніють від холоду. Та що поробиш? Про пральну машину ніхто тоді й не чув.

– Що тепер? Вкинув, вийняв – і вже чисте. То не те, що було колись, – розповідає бабуся. –Ніхто тебе не пошкодує ніколи. 

А як стали колгоспи,  пішла працювати дояркою. Як то важко було молодій дівчині! Поподоїла вона тих корів.  Пізніше ще й телят  гляділа. Згодом Софія вийшла заміж за Полікарпа, народились дочка Таня та син Іван. Жили дуже бідно, злидні ніколи не покидали сім’ю. Вона прислуговувала своєму дідові, за що він дав шмат землі, на якій Сагалі зліпили сяку-таку хатину. 

Стали потроху хазяювати, але почалася війна, і німець захопив усе село. Спалили все – одна хата залишилась. А спалили за те, що коли їхала колона німців, то хтось вистрілив у них, хоч і не влучив. За те німці розсердились і спалили все село. Згоріла й хата Сагалів. Софія з двома дітьми пішла жити до діда в хату-клуню, яка швидше нагадувала  сарай. А її чоловік пішов на фронт і не повернувся – загинув десь під Польщею.

…Якось приходять до Сагалів увечері чужі люди, чоловік 10-15, і кажуть, що будуть ночувати. Питають: «Їсти є що?». Перелякана вдова каже: «Нема нічого». Тоді двоє з них пішли кудись (звісно, що по чужих хлівах), принесли  курку, хліба, бульбу і наказали господині готувати вечерю. Софія варить, а «нічні гості» чистять зброю до блиску. Діти сидять на печі, злякано позираючи на чужих дядьків. Боялася молода вдова таких «візитів». Та мовчки виконувала їхні просьби та накази, аби лишень не забили її і дітей. 

Жінка прала онучі, сушила їх на грубі і перед полум’ям коло печі, щоб на ранок були сухі. «Нічні гості» були милосердні: не сварили, найперше давали Софії миску і казали: «Налий, мамашо, дітям супу, щоб не були голодні». Мати подавала  малечі їжу на піч. Діти боялися тих дядьків, але їли, бо дуже хотілося їсти. Нічліжники самі приносили солому до хати і стелили на глиняній долівці. Софія дасть якусь ряднину, щоб застелили зверху – ото й уся постіль була.

Спали тільки трішки, а перед ранком – автомати на плечі і гайда з хати. Такі «гості» приходили зо три рази. Хто вони були і звідки,  ніхто не знав і не питав, бо боялися кожен за своє життя. 

Після війни бідували дуже, голодні були. Їли зелені червиві яблука, бо  хотілося їсти. Син Іван був  неслухняний,  то ходив по усіх городах: там морквину скубне, там капустину вирве, бо дуже смоктало під грудьми. А ще Софія разом з дітьми збирала зелені бульбочки, що росли на картоплинні. Сушила їх і сіяла, а з них виростала дрібненька картопелька. Отак вирощувала картоплю і рятувались від голоду. Не було у що й взутися. Софія ходила в чунях, зроблених з гумового колеса, а діти – в постолах, що сплів дідусь. 

Потім діти пішли у школу. Таня тоді взулася у парусинові зі шмати туфлі, а Іван – у черевики. Оскільки  діти були напівсироти,  то годували один раз безплатно у школі. Взуття давали на рік, тож його гляділи, щоб довше можна було поносити. До церкви йшли босі,  а перед церквою взувалися.

Іван не хотів ходити до школи, то 14-річним хлопцем втік на заробітки у Запорізьку  область – поїхав з дорослими дядьками. Софія дуже переживала, бо ж іще малий хлопець. Але він тоді заробив 5 мішків зерна. Бригадир забрав хлопця до себе, бо він був малолітній, а потім на сівалку взяли – дуже вже тягло хлопця до техніки. Поправився, бо шкодували його всі,  тож давали більше харчу. Туди їхав з усіма товарним поїздом, а назад машиною, що везла зерно додому. Тоді Сагалям стало жити краще – мали свій хліб. А до того навіть паску пекли з житнього борошна – чорна вона була, як земля.

 Після війни Софія Савівна сама спинала дітей на ноги. Дочка Таня вивчилась на швачку, працювала на  швейній фабриці у Ковелі, вийшла заміж. Коли діти розійшлись, то Софія Савівна вдруге вийшла заміж у 80(!) років за вдівця Петра з Волі, що біля Тойкута. Прожила з ним біля 10 років. Чоловік був добрий,  ось два  самотніх серця і зійшлися. Після смерті Петра дочка забрала матір до себе у Ковель і доглядає до сьогодні її. Хоча Софія Савівна неписьменна, але літери знає всі. Жаль, що не тямить скласти їх у слово. 

Жінка давно не ходить, бо впала і у стегні вибила ногу. Лікарі сказали, що нічим уже не допоможуть старенькій. Кажуть, у нас таких багато є.

– Хоча б раз  на рік щось виділили на памперси, – каже 78-літня дочка Тетяна Полікарпівна. – Навіть субсидію не дають!

Скільки дочка не оббивала порогів по різних інстанціях, ніде не може добитися правди. Може, хоч у столітній ювілей хтось згадає про Софію Сагаль, яка проживає за адресою: м. Ковель, вул. Макаренка, 39 і виявить милосердя до бабусі,  надасть бодай хоч якусь допомогу. Хіба вона не заслужила? Статків  не нажила ніяких. Її роки – ото й усе багатство.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

«Висиха душі криниця – і життя, як не було», – співається у пісні. Так і Сагаль Софії Савівні не віриться, що прожила своє життя довжиною у 100 літ. 14 вересня 2017 року вона зустрічатиме свій столітній ювілей. Що доброго бачила на своєму віку? А нічого! Голод, холод, війну. Вдовину лямку тягла теж сама.

Народилась Софія Савівна  в с. Грабовому Старовижівського району  у сім’ї селян, де було 8 дітей. Софія була третьою дитиною в батьків. В школу не ходила, але гроші порахувати вміє, скільки їй дадуть. Дівчину декілька разів завели до школи і навчили ставити хрестик і зеро «О». Ото й уся її наука. 

А вже пізніше, коли  дочка Тетяна стала ходити до школи, то навчила матір розписатись. Дитинства у Софії не було. Ходила у найми, щоб заробити собі на шматок  хліба. Комусь корову попасе, комусь дитину поглядить. Отак і рятувалась від голоду. Заробітки були різні. За те, що попасе  корову,  давали на цілий день пляшку молока і третину буханки хліба.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 140

Якщо ви переживаєте розрив, то звільнення від постійних згадок про минуле допоможе витіснити біль з вашого серця. Звичайно, переживати розрив складно, коли ви усе ще любите людину. Та набагато краще залишити іншого у сумнівах, чи не припустився він страшної помилки, ніж влаштувати сцену і тим самим розвіяти усі сумніви. Спробуйте залишити цю людину з думками: "Вона, насправді, щось дивовижне" замість: "Ух! Нарешті я позбувся її!".

Як зменшити біль

Розрив може виявитися несподіванкою або шоком. Можливо, ви не можете зрозуміти, чому усе скінчено. Ви маєте право запитати про це, якщо ваш партнер не сказав. Ви також можете сказати, що вам буде складно перестати любити його (її). Кажіть про це стільки, скільки вам необхідно і наскільки інша людина схильна слухати. 

Та коли все вже сказано і зроблено, сприйміть ситуацію і використайте її собі на добро, а не на зло. Замість того, щоби поводитися так, наче світ рухнув, підіть гідно. Свою самоповагу заберіть із собою. Пам'ятайте: ви не людина, яка не заслуговує на любов лише через те, що вас залишили, – навіть якщо почуваєте себе саме так. Це тимчасові відчуття.

Поплачте, якщо треба. Сльози – це нормальна реакція під час печалі. Якщо вам хочеться поплакати, не стримуйте себе – це стосується як жінок, так і чоловіків. Сльози – природний вихід у стресовій ситуації і здорове полегшення зростаючої напруги. 

Куди йти далі?

Отже, стосунки завершилися. Усе ваше життя видається порожнім і розбитим. Вам хочеться напитися,  кинути школу, стрибнути з мосту, перестати бути людиною. Що ж тепер? Навіть якщо ви пережили розрив з мінімальним болем, все ж залишилися деякі питання, на котрі необхідно дати відповідь. Перше, що приходить у голову: "Що робити далі?". Щоби повернутися в нормальне русло життя, необхідні час і зусилля.

Позбудьтеся спогадів 

про минуле

Віддайте фотографії і подарунки, котрі накопичились за час ваших зустрічей. Якщо хлопець подарував вам плюшеве ведмежа на день народження, і ви плачете щоразу, коли бачите це ведмежа у себе на ліжку, подаруйте його бідній дитині.

Займіться чим-небудь. Бездіяльне перебування у своїй кімнаті в тяжких роздумах про розрив – це повна катастрофа. Приєднайтеся до групових заходів, які допоможуть відволіктися від проблеми. Ви швидше забудете свої особисті страждання і допоможете іншим людям, у яких, можливо, більші проблеми, ніж у вас. Проявіть живе співчуття, але не до людини протилежної статі (ще не час). Допомога іншим відволіче вас від своїх проблем і залишить менше часу на ридання, роздуми й ігри типу "якби…".

Спробуйте знову бути друзями. Є надія, що ви зможете залишитися ними. Складно розірвати стосунки з людиною, котра ходить в ту ж саму школу або церкву, зустрічатися з нею або з ним на зібраннях чи в коридорах. Або, що іще гірше, сидіти поруч у класі.  Спроба з вашого боку знову бути друзями відразу ж після розриву може бути неправильно сприйнятою іншою людиною. Тому вам може знадобитися трохи часу. 

Та це варто того. Моліться про це. Якою б не була причина того, що біль прийшов у ваше життя, ви повинні довіряти Богові.

Це так боляче

Якщо ви вже усе випробували, та ніщо не діє, ви можете спробувати іншу тактику. Співайте "свою пісню" знов і знов, допоки більше не зможете чути її. Підіть з другом до кав'ярні чи до іншого місця, де ви проводили багато часу разом з колишнім коханням. Випийте соку. Прийдіть туди знову, знову, доки вам не набридне ходити туди.

Візьміть фотографію свого "колишнього" кохання. Розкажіть другові, що ви відчуваєте, коли дивитеся на фото. Повторюйте це знов і знов, поки вам не набридне дивитися на цю фотографію! Відвідайте місця, переповнені спогадами. Поділіться своїми спогадами з другом. Позбудьтеся усього цього.

Дістаньте з гаманця одногривневу купюру і напишіть на ній сьогоднішню дату. Потім сховайте її у надійному місці. Дістаньте її через півроку і подивіться, чи зможете ви пригадати навіть  ім'я, того чи  тієї, кого кохаєш.  Якщо ж і після усього цього ви відчуваєте себе так же погано, як і того дня, коли вас  залишили, тоді вам необхідна професійна допомога.

Повертайтеся до себе

Природна реакція після завданого болю – ізолювати себе так, щоб ніхто й ніколи більше не міг завдати вам болю знов. Під час процесу зцілення деякий захист може бути необхідним, та настане час, коли треба ризикнути і зав'язати нові стосунки. Якщо ви заховаєтеся у мушлю, тоді позбавите себе можливості покохати знову.

Найбільша небезпека у житті – взагалі не ризикувати. Не ризикуючи, ви можете уникнути болю, та не зможете зростати, мінятися, вчитися життю, спілкуватися з людьми. Ніхто не прив'язаний ланцюгом до болю розбитого роману. Мир зійде на вас, коли ви болю дозволите піти і ризикнете закохатися знову.

Підготував 

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Якщо ви переживаєте розрив, то звільнення від постійних згадок про минуле допоможе витіснити біль з вашого серця. Звичайно, переживати розрив складно, коли ви усе ще любите людину. Та набагато краще залишити іншого у сумнівах, чи не припустився він страшної помилки, ніж влаштувати сцену і тим самим розвіяти усі сумніви. Спробуйте залишити цю людину з думками: "Вона, насправді, щось дивовижне" замість: "Ух! Нарешті я позбувся її!".

Розрив може виявитися несподіванкою або шоком. Можливо, ви не можете зрозуміти, чому усе скінчено. Ви маєте право запитати про це, якщо ваш партнер не сказав. Ви також можете сказати, що вам буде складно перестати любити його (її). Кажіть про це стільки, скільки вам необхідно і наскільки інша людина схильна слухати. 

Та коли все вже сказано і зроблено, сприйміть ситуацію і використайте її собі на добро, а не на зло. Замість того, щоби поводитися так, наче світ рухнув, підіть гідно. Свою самоповагу заберіть із собою. Пам'ятайте: ви не людина, яка не заслуговує на любов лише через те, що вас залишили, – навіть якщо почуваєте себе саме так. Це тимчасові відчуття.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

l

Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.

Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.

Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.

Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як  стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.

Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як  серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…

Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.

Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.

Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.

На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.

Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.

l

Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?

Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.

Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.

І це сталося!

Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.

Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль,  цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.

На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.

Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.

Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий  – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.

– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.

– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…

– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?

– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.

– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!

– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.

– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.

– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.

Галина була сама не своя. Піти із слідчим  на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.

Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.

– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.

Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина  відсіче і голову, і кохання, і саме життя…

Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.

Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.

Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.

l

Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:

– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?

– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.

"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.

– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.

Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".

Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.

Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.

Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди. 

Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".

Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 120

Моє любе Полісся

Моє любе Полісся,

Зачарована казко,

Ти – сум, моя пісня,

Ти – мій жаль, моя ласка.

Моє любе Полісся,

Твоя далеч блакитна,

Твій струмок на узліссі,

Ти – Волинь моя рідна.

Моє любе Полісся,

Моя батьківська хато,

Ти для мене – колиска.

Тут любисток  і м'ята.

Моє любе Полісся,

Ти квітуй для народу,

Буйним садом розлийся,

Не втрачай свою вроду!

Оксана ВИЖОВЕЦЬ.

Батьківська хата

Батьківська хата – це мій

 оберіг.

Тільки ступлю я на рідний поріг,

Радість і щастя в ту мить

 огорта:

Тут безтурботні лишились літа.

Батьківська хата – колиска моя.

Мамина пісня і спів солов'я

Знов приголублять мене уві сні:

В час веселкових нездійснених

 мрій.

Сонце купається в перлах

 трави.

Рідна хатино, ти вічно живи!

Батьківська хата – це юність

 моя.

Як же без тебе? Звичайно,

 ніяк…

Ти проводжала в життєві світи,

Я повертавсь на твій орієнтир.

Батьківська хата – родинне

 тепло.

Як же тут затишно й добре було!

Щоб досягнути своєї мети,

Батьківську хату нам 

слід берегти.

В мені –Україна

Ніжно говорить серце вустами

До України – рідної мами.

Мене купала в росах цілющих,

Меди травневі і досі п'ю ще.

Скрізь захищає нас омофором,

Коли побачить лихо – недолю.

Завжди рятує в жорстокім 

герці,

Бо ми – кровинка у її серці.

Розлучить пісня, загоїть рану.

Тебе любити не перестану:

Ти ж – Україна, матінка рідна!

Честь українців збережім

гідно!

Чи є простори ще такі й води,

Що оповиті духом свободи?!

Воля – наш заклик! Нації –

 слава!

Хай згине нечисть підла  

й лукава.

Є яничари, зрадники мами,

Та суд над ними не за горами…

Світить нам Сонце. Прозріли

 діти.

І як же неньці не порадіти.

Я – в Україні, в мені – Україна,

Що нездоланна і незборима.

Кожен мій подих і стукіт 

серця –

То Україна в мені озветься.

Ще не осінь

А ти любов мою забрала…

Серпанком серпень

 пламенить…

Тобі мого страждання мало:

Не зупиняєшся й на мить.

Ще зачекай: спішити рано.

А, може, пізно? Схаменись.

І незагоєну ще рану

Знов не роз'ятрюй, як колись.

Були ми юні і кохані,

В одне зливалися серця.

І не любили так світання.

А зараз що? Любов з кінця?

Невже душа десь полетіла

І там знайшла собі причал?

“Кохана, люба, ніжна, мила”, –

Вві сні я навіть промовляв.

Любов – троянда з колючками,

На ній тендітні пелюстки.

А щоб вони не осипались,

Верни любов, де я і ти.

В серпанку серпень – 

ще не осінь,

Серця в любові – молоді.

Пройшла гроза. З'явилась 

просинь.

Любов верни. І назавжди.

Ігор ВИЖОВЕЦЬ, 

член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 102

Нечимне, Колодяжне, міський парк ім. Лесі Українки – така географія чудового мистецько-поетичного свята «Лісова пісня», що вже стало улюбленим, традиційним, а, зважаючи на те, звідки прибули його гості, – всеукраїнським і навіть міжнародним. Завітало воно і до нашої бібліотеки. 

На жаль, лиш незримо були з нами його засновники й багаторічні організатори – незабутній, світлої пам’яті, Василь Гей та неперевершена Ніна Горик, яка призначила нам зустріч у вересні. 

Письменницьке сузір’я, що дарувало нам зблиски Слова, мудрості, радості і натхнення, представила голова Спілки письменників Волині Ольга Ляснюк. 

Свої квіти у вінок пам’яті Лесі Українки вплітали метри волинського красного письменства Володимир Лис та Надія Гуменюк, добре знані й шановані нашими читачами. 

А от з цікавою молодою письменницею та журналістом, головним редактором пригодницького журналу для дітей «Крилаті» Тетяною Винник з Чернігівщини, з Ніжина, та киянином Олександром Гордоном, директором будинку письменника Національної спілки письменників України, заступником голови спілки, ми  бачились вперше. 

«Літагентом Ковельської бібліотеки» жартома назвав себе письменник і книговидавець Микола Мартинюк, завдяки якому читачі нашої книгозбірні познайомилися з багатьма поетами та прозаїками з різних куточків України. 

Поетичний голос Анни Малігон із Києва творив контраст із її тендітною постаттю. До Дня Незалежності-2014 її поезію зворушливо читала незрівнянна Ніна Матвієнко. 

Зачарувало всіх письменницьке подружжя з Мінська: поетка, автор книг для дітей, директор Поетичного театру «Арт.С» Аксана Спринчан та музикант, історик і літератор Яраш Малішевскі, – усміхнені, талановиті, закохані у життя та творчість, великі патріоти білоруської мови, якою пишуть і спілкуються в сім’ї, і щирі друзі України. Аксана читала свої чудові поезії-мініатюри, а Яраш дивував нас грою на старовинних народних інструментах – дуді, жалейці, пищику, спариші – забутими мелодіями далеких предків.

Радість свята випромінювали на всіх присутніх поезія, музика, чарівні квіткові композиції, що прикрашали залу. А найкращі, сонячні, квіти нашої любові та шани – для Лесі Українки. 

Ольга Бичковська, 

бібліотекар Ковельської ЦРБ.

НА ЗНІМКАХ: під час зустрічі в Ковельській центральній районній бібліотеці.

Фото з архіву автора.

Нечимне, Колодяжне, міський парк ім. Лесі Українки – така географія чудового мистецько-поетичного свята «Лісова пісня», що вже стало улюбленим, традиційним, а, зважаючи на те, звідки прибули його гості, – всеукраїнським і навіть міжнародним. Завітало воно і до нашої бібліотеки. 

На жаль, лиш незримо були з нами його засновники й багаторічні організатори – незабутній, світлої пам’яті, Василь Гей та неперевершена Ніна Горик, яка призначила нам зустріч у вересні. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 158

Погода в Ковелі 

10 – 16 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 169

Стане жагою літнє проміння,

Вистигне в серці серпня краса.

Душею засяє небесне горіння,

Залюблені трави, у сльозі роса.

Піснею стане надвечір’я лелече,

На крилах мелодій – духмяна 

печаль.

За обрієм зоряним – райдуги-

свічі,

Як уві сні, ніжно папороть зацвіла.

Розкішшю стане ріки плин 

казковий,

По стежці-феєрії пробудиться ліс.

Закохані хвилі …сопілки юні 

роздоли,

Безсоння – журавлиний світ…

Зігріває щомить пам’ять літа,

Розставання серпневе квітне.

Сонцем стань, красуне вітрильна,

Вогнем досвітнього дива…

Стань промінням ласкаво-милим,

Течії – божеством солов’їним.

Зорею райського скарбу

Освіти любові обереги-барви…

l

Літо долає печалі плечисті,

Передяглось у багряний жупан.

Ниток наткала зоря золотистих,

Сукню  оздобить закрійник-туман.

У візерунках – земна полотнина,

В барвах розлуки – осоння хмільне.

Гордо й кокетливо пані осіння

Жар-темперамент гарячий несе.

Літо сховалось, в журбі темна нічка,

Ріка утішає краї-береги.

Тільки плакуча верба споконвічно

Любо сприймає палкі кольори…

Чарівниця-осінь свічі зносить –

На ліси і на луги.

Свічники у позолоті – 

Ставить осінь навкруги…

Скарбниця-осінь – у перлах-росах,

Кришталі любові – в променях жаги.

В зорепаді барв кохання лебедіють

Всевишнього безмежжя сни…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 109

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. У місцевій архітектурі бачила схожість з рідною, волинською: «…В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество» (з листа до Г. М. Комарової, 23 березня 1909 р.). 

У природі також. «Хоні трошки «трущобка», але нічого собі – багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно рівне, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне (має 30 квадр[атних] верстов)…» (з листа до О. П. Косач (сестри) 18 вересня 1911 р.).

Лікуючись від тяжкої недуги, з 1909 року змушена була виїздити до Єгипту. Протягом трьох днів 1910 року в Хельвані поблизу Каїра, писала драматичну поему «Бояриня», виплескуючи свій вічний біль за Україну, засуджуючи духовне і політичне життя Москви за часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676). 

Твір – про волелюбність українського народу, незалежне становище української жінки, засудження колонізаторської політики царизму у ставленні до України ще з середини XVII ст. Оксана – дочка козацького старшини Олекси Перебійного чахне в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижують жінку. 

Приречена на повільне згасання і передчасну смерть від ностальгії за Батьківщиною, Оксана, попри вмовляння Степана лишити його в Москві і повернутись в Україну, відмовляється. 

Відчувається, що через серце Леся Українка пропустила останні в драматичній поемі слова Оксани:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…

Ти бачиш Україну – привітай! 

Як і героїня твору, письменниця хоч думкою, хоч сонячним промінчиком, линула в рідний край. 

«Лісова пісня» по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела –фольклору і природи рідного краю. Написана за 11-12 днів влітку 1911 р. в Кутаїсі.

Описи рідної природи, легенди пралісу, мелодії почутих пісень запам’яталися Лесі Українці на все життя. В листуванні письменниця вказує на джерела написання твору. «А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!). Се, властиве, ein Mаrchendrama, по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись…» (з листа Лесі Українки до А. Ю. Кримського 27 жовтня 1911 р.). 

В Єгипті 1913 року Леся Українка написала у жанрі української казки твір «Про Велета». У поемі письменниця розповідає про сильного тілом і духом чоловіка, який славився тим, що зривав пута й кайдани людської неволі. І ніяка сила не могла його здолати. Та за непослух Бог покарав Велета тяжким, неспокійним сном. І спить Велет уже століття. А тим часом вороги, скрутивши його тіло ланцюгами, точать безкарно з нього кров:

І встане Велетень з землі,

Розправить руки грізні,

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні.

Закінчується казка рядками туги за рідним краєм:

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку сю згадаю.

Леся Українка не могла прямим текстом писати про недолю рідної країни тому, переважно, за основу творів брала частинки історії різних країн, народів, часів, які були суголосними історії рідної країни. 

 Так, останній свій великий твір – драматичну поему «Оргія», закінчену 28 березня 1913 р., вона присвятила долі митця і мистецтва у поневоленій Римом Елладі. Це ж яку цинічність потрібно мати Меценату, щоб він дозволив  собі назвати мистецтво Греції «смітником», у якому він вишукує «коштовні перли»! Чи у цій драматичній поемі не ностальгія і не біль за Україну?

Майже в кінці життя, у Єгипті, коли дуже огорнув сум за Батьківщиною, Леся Українка написала вірш «Сон». У ньому і любов, і туга, і віра у краще майбутнє рідного краю.

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет… синій намет

Неба високого міниться сяєвом…

Ох, та й високе ж! Як вільно, як 

радісно,

Так, се Єгипет…

Тихо та любо… чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

Батьківська хата і луки зеленії,

Темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна…

Можна спинитись… годі 

блукання…

Все буде добре… Рідний мій край

Вкупі зі мною одужав від злигоднів,

Небо не хворе, не плаче, не 

хмуриться,

Люди веселі і я… не будіть…

Все буде добре…

7.04.1910 р.».

Тетяна Поліщук,

молодший науковий співробітник 

Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 86