На занятті університету ІІІ віку  студенти у Голобській бібліотеці ознайомились  з досі невідомою людиною нашого краю – Олександром Сидорчуком, уродженцем  Ковельщини  (дякуючи куратору Людмилі Тимощук).

Бібліотекарі Валентина Мельничук і Надія Журавська  віднайшли в інтернеті  документальний фільм  про земляка, порекомендували його  переглянути. 

Так, про його подвиг розповів генерал-майор у відставці, член Національної спілки журналістів України, голова обласної організації ветеранів України Олександр Булавін у Луцькому педколеджі, якого запросили на кафедру суспільних дисциплін.

Про сьогоднішню розвідку поки говорити рано, але вже можна сказати про тих, ким можуть гордитися наші краяни, – про волинян, які увійшли в військову історію.  

Цікавою персоною у розвідці був Олександр Сидорчук.  Він народився 1913 року на Ковельщині, одружився на німкені й здійснив одну з найбільших диверсій, яка увійшла в історію  Другої світової війни.

А народився  Олександр Петрович Сидорчук у сім'ї  залізничника в Радошині.  Освіту отримав у Ленінградській спецшколі НКВС. Далі працював на Київському заводі "Більшовик". Уже в 1933 році пішов на військову службу червонофлотцем  на Далекому Сході.  У 1937 році почав працювати в органах держбезпеки  в Києві.

В 1941 році він опинився на тимчасово окупованій території й увійшов до складу диверсійно-розвідувальної групи "Миколаївський центр" під керівництвом капітана держбезпеки Лягіна, майбутнього Героя Радянського Союзу. Олександр Сидорчук був заступником  командира з диверсійної роботи.

У середині листопада цього ж року він здійснив диверсію на військовому складі  та автобазі гітлерівців у Миколаївському парку імені Петровського,  в результаті чого знищив 20 машин, 5 мотоциклів, до 30 тонн пального і запасні частини до автотранспорту.

Наступною диверсією волинського розвідника, за яку його знає військова історія світу, була 10 березня 1942 року.  Від його дій загинув  цілий авіаційний полк. Це була одна із найвизначніших диверсій  проти німецьких військ під час Другої світової війни.

Загинув Герой в листопаді 1942 року після підриву нафтобази в торговому порту Миколаєва. Тоді Олександр Сидорчук отримав важку контузію   та значні опіки  усього тіла.  Через 2 дні помер у лікарні, будучи непритомним.

Посмертно лейтенант був нагороджений орденом Вітчизняної війни  першого  ступеня і медаллю "Партизана Вітчизняної війни"  першого  ступеня.

Також йому хотіли присвоїти звання Героя Радянського Союзу. Було навіть підписано подання на присвоєння відважному чекісту-розвіднику цього звання. Втім, вище керівництво не підтримало пропозиції.

Очевидно, через те, що розвідник був вихідцем із Західної України. Окрім того, він був одружений на німкені. Цікавим фактом є й те, що Олександр Сидорчук був безпартійним, він не перебував у лавах ВКП(б). А, можливо, це й була головна причина відмови у нагородженні..

Та, попри все, він – Герой, бо віддав своє життя за Перемогу.  Ковельщина може гордитися своїм сином.

Валентина ОСТАПЧУК.

На занятті університету ІІІ віку  студенти у Голобській бібліотеці ознайомились  з досі невідомою людиною нашого краю – Олександром Сидорчуком, уродженцем  Ковельщини  (дякуючи куратору Людмилі Тимощук).

Бібліотекарі Валентина Мельничук і Надія Журавська  віднайшли в інтернеті  документальний фільм  про земляка, порекомендували його  переглянути. 

Так, про його подвиг розповів генерал-майор у відставці, член Національної спілки журналістів України, голова обласної організації ветеранів України Олександр Булавін у Луцькому педколеджі, якого запросили на кафедру суспільних дисциплін.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 617

Великий працелюб і Бог дитини. 

Безсмертна Совість. Людяність ясна...

Він Прометей своєїУкраїни,

 І в педагогіці - Пролог! Весна!

В Ковельському професійному ліцеї учні груп 34( кл. керівник 

Антонюк Н.П.) та 23(кл. керівник Дубнюк І.М.) провели урок духовності «Учитель добра і краси» з нагоди100-річчя від дня народження українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського.

  Мета заходу: ознайомити учнів із життям та творчістю видатного вченого-педагога, викликати інтерес до його постаті, бажання більше знати, звертатися до думок і життєвих принципів Сухомлинського; виховувати доброту, любов та повагу до рідних, друзів, свого народу, його історії.

В вступному слові до учнів я сказала, що сьогоднішній захід – данина світлої пам’яті великого гуманіста. Василь Олександрович говорив: «Людина народжується не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». Ми по праву можемо сказати, що Сухомлинський залишив по собі незгладимий слід, він належить до найвидатніших постатей світової педагогіки.

Ведучі: учень гр.34 Шавлук О. та учениця гр.23 Бондарук В. розповіли слухачам про дитячі, роки навчання в школі, інституті Василя Сухомлинського.

Вірші присвячені видатному письменнику, вченому – учителю прозвучали у виконанні учнів: Денеги П.,Поліщука Д., Ничіпко М., Нудищук А., Яренчук Є., Жук В.

Учасники заходу подивились відеофільм «Василь Сухомлинський. Етюди про українського Сократа».

Презентацію підготувала  Дятел Н.М.

    Мудрий педагог лишив своїм нащадкам 10 моральних заповідей про те, чого не можна робити.

  Учні прочитали добрі поради із «Скарбнички  В.О. Сухомлинського».

Усе трудове життя Василя Сухомлинського було присвячено школі, дітям. Працював він самовіддано, невтомно і виснажливо.

Сорок сім літ поминуло, як Ти ідеш вічністю,

Знов на ниві Твоїй благодатні жнива.

Не у бронзі, а в ділі, важкому й великому,

Будеш жити, допоки Вкраїна жива.

У виконанні Козачук Е. ( гр.32) та Бойко Т.( гр.13).  прослухали пісню «Спасибі Вчителю» сл. і муз. Наталії Май.

Я провела бібліографічний огляд творів В.О.Сухомлинського, представлених на книжковій виставці:«Педагог, учений, патріот».

Завідуюча бібліотеки                                          Н.М.Дятел

31.10. 2017 р.

В Ковельському професійному ліцеї учні груп 34( кл. керівник 

Антонюк Н.П.) та 23(кл. керівник Дубнюк І.М.) провели урок духовності «Учитель добра і краси» з нагоди100-річчя від дня народження українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського.

  Мета заходу: ознайомити учнів із життям та творчістю видатного вченого-педагога, викликати інтерес до його постаті, бажання більше знати, звертатися до думок і життєвих принципів Сухомлинського; виховувати доброту, любов та повагу до рідних, друзів, свого народу, його історії.

В вступному слові до учнів я сказала, що сьогоднішній захід – данина світлої пам’яті великого гуманіста. Василь Олександрович говорив: «Людина народжується не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 3576

Гортаю сімейний альбом, роздивляюся фотознімки далекої Любиної молодості. Ось вони удвох з чоловіком: щасливі та усміхнені туляться одне до одного. І ніхто з них навіть уявити не міг, що їх чекає попереду. Спочатку ніби все й добре було: сім'я, господарство, Люба працювала на деревообробному заводі, народились син та дочка. Та раптом важка невиліковна недуга прикувала Любу Головій до ліжка. І лише поява Богданки знову допомогла жінці стати на ноги.

14 років тому всі газети сповістили незвичайну новину: паралізована Люба Головій з селища Заболоття, що на Волині, народила здорову донечку, яка своєю появою на світ поставила хвору матір на ноги. Ніхто і гадки не мав, що паралізована жінка після пологів… встане на ноги і буде ходити.

Багато різних думок тоді доводилось чути від людей: одні співчували, другі "обсмоктували" з усіх боків подію, що сталася, і давали свої поради-настанови.

…По селищу поповзла чутка, що Люба випиває, бо її плутані слова і нечітка вимова дали певну "характеристику" жінці, яка,  хитаючись та заплутуючись нога за ногу, ледве переступала поріг хати. 

Мусила жінка розрахуватися з роботи. А згодом і зовсім злягла. Страшний діагноз невиліковної хвороби Вінсона-Коновалова прикував жінку до ліжка. Вона не могла самостійно ні їсти, ні ходити. Навіть говорити було важко. Люба злягла і чекала смерті. Сльози розпачу заливали їй обличчя, бо уявляла своїх дітей Люду і Петра сиротами. Як же вони будуть без неї? Подумки просила Бога, щоб хоч якось   покращив здоров'я.

Лежачу дружину взявся доглядати чоловік Віктор. Годував її з ложечки, мив, переодягав… Де тільки не возили, яким тільки лікарям не показували Любу Головій – ніхто не міг вилікувати жінку, всі розводили руками. Казали: хвороба спадкова, бо з таким діагнозом помер і її брат. Спочатку жінці дали другу групу, а згодом – першу. Цілий рік жінка була прикута хворобою до ліжка. Раптом почав "рости" живіт. Люба подумала, що хвора печінка і всередині набирається вода. Симптомів на вагітність не було ніяких, думала, що почався клімакс, бо ж уже їй 40 років на той час було та й старшій дочці Люді –17, а сину Петру – 12. 

Та згодом жінка відчула, що під серцем б'ється ще одне життя – її дитина. Свою таємницю жінка не відкривала нікому, бо знала: лікарі не дозволять народжувати при такому діагнозі і заставили б зробити аборт. Та Люба не збиралася вбивати дитинку – тож мовчала до останнього моменту. На облік у жіночій консультації не ставала. Коли почав боліти їй живіт і спина, вона сказала чоловікові: "Буду родити…" А йому почулося: "Буду вмирати…" 

Тож переляканий Віктор побіг в місцеву лікарню просити врятувати від смерті його дружину. Доки він біг,  удома на світ з'явилося маля – дівчинка вагою 2850 грамів, яку згодом назвали Богданкою. А пологи вдома у матері приймала дочка Люда, а син Петро побіг по допомогу до сусідки, яка працює медсестрою в лікарні. Та подзвонила на "швидку" і сповістила, що Люба народила здорову дівчинку. Це було 8 серпня 2003 року.

– Ой, рятуйте мою дружину, відкачайте з неї воду, бо помре моя Люба! – торохкотів переляканий Віктор. 

Та звістка про народження дитини швидше долетіла до лікарів, ніж поки добіг чоловік. Його,  спантеличеного,  ошелешили новиною, що він став батьком. Поки "швидка" їхала до породіллі, вдома сусідка перерізала пуповину дитині, інші сусідки поприносили пелюшки зі старих підодіяльників, щоб було у що запеленати дівчинку. Памперсів, звісно, тоді ще не було.

Любов Григорівну з новонародженою одразу відвезли в Ратнівську райлікарню. 

– Лікарі, звісно, не дозволили б народжувати, – каже Любов  Головій. Вона переживала, як буде доглядати дитя. Та сусідка заспокоїла її: "Дав Бог дитинку, дасть і сили вигодувати її…" 

Поступово Любов Григорівна стала відчувати, що може рухати пальцями, а згодом стала на ноги. Допомагала глядіти малу Богданку старша дочка Люда. Дехто пропонував сім'ї Головій віддати дівчинку в чужу сім'ю, де її вигодують і дадуть майбутнє. Та сім'я не погодилась і лишили дитину в себе. В перший клас Богданку повела старша донька Люда, вона і на батьківські збори ходить завжди.

Люба Головій разом з дочкою Людою і зятем та лікарем їздила в Москву на передачі: "Без комплексів", яку вела Лоліта Мілявська,  і "Нехай говорять" Андрія Малахова.

…Час іде. Богданка вже велика, – їй  14 років. Це мамина радість, втіха і помічниця. Люба Григорівна дякує Богу, що помаленьку, але може ходити. Аби не гірше. Та життя додає все нові і нові стреси: помер чоловік, сина Петра забирали в АТО. Материнське серце, виснажене хворобою та переживаннями, знову приймає на себе удари долі. Скільки-то треба було вистраждати Любі Головій, поки син повернеться з полону зі Сніжного!

  …Найбільша радість Л. Г. Головій в тому, що її діти живі-здорові і не покидають матір. Є біля кого дожити до старості.

На перших порах після публікацій у газетах всього світу про Любу Головій надходили листи і посилки з Канади, Фінляндії від добрих людей, щоб хоч чим-небудь допомогти сім'ї. А зараз – всі забули. Сім'я чималенька, великих статків немає. То хіба не знайдуться в Україні люди, які б хоч якось допомогли жінці-вдові, жінці-інваліду першої групи. Чи такі люди є лише за кордоном?

Галина ОЛІФЕРЧУК. 

Гортаю сімейний альбом, роздивляюся фотознімки далекої Любиної молодості. Ось вони удвох з чоловіком: щасливі та усміхнені туляться одне до одного. І ніхто з них навіть уявити не міг, що їх чекає попереду. Спочатку ніби все й добре було: сім'я, господарство, Люба працювала на деревообробному заводі, народились син та дочка. Та раптом важка невиліковна недуга прикувала Любу Головій до ліжка. І лише поява Богданки знову допомогла жінці стати на ноги.

14 років тому всі газети сповістили незвичайну новину: паралізована Люба Головій з селища Заболоття, що на Волині, народила здорову донечку, яка своєю появою на світ поставила хвору матір на ноги. Ніхто і гадки не мав, що паралізована жінка після пологів… встане на ноги і буде ходити.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 967

В епіграфі, як i годиться,

 Я поясню, яка різниця:

 Там був француз, 

тут- москалі

 По рідній топчуться

 землі.

Скажіть, будь ласка, чи 

ж даремно

Боролись кіборги щоденно

Недавно, у минулім чaci,

Із супостатом на Донбасі?

Були тоді сміливі люди,

Ми їх ніколи не забудем,

У тих боях, від примхи долі,

Багато їх  лягло у полі.

Хоч мали втрати не малі,

Не віддали i п'ядь землі.

У них комбат був козарлюга,

Був їм за батька i за друга.

Був лицарем меча i шпаги,

Зразком геройства 

i відваги.

Сказав тоді у грізний час:

" Якщо умремо за Донбас,

Це честь загинути в бою

За землю-матінку свою".

I в той же день, ще

 спозаранку,

Загинув з екіпажем в танку.

l

Про Іловайськ ми 

не забудем:

Розбиті,  спалені споруди.

У купах цегли – вбиті люди. 

I залпи "градів", i гармат,

 I зойки, скрегіт, благий мат.

Свистіли друзки, каменюки.

 Хтось умирав, пізнавши

 муки,

 А хтось миттєво бах i –

 смерть.

Довкіл вогненна круговерть

 Розрив снарядів, мін  виття. 

Ішло життя у небуття. 

Коли стріляють 

божевільні –

Б'ють по військових

 i цивільних. 

Де колись яблуня цвіла –

Лежать обвуглені тіла.

l

Аж раптом – спалахи 

іскристі: 

Це наші б'ють,

 артилеристи!

 Напевно, дякуючи Богу,

До нас прийшли на

 допомогу. 

Скажу відверто, в цьому

 герці,

Дали ми супостату "перцю". 

Тоді вони, немов без тями,

 Тікали, хто куди, зайцями. 

Ми ж стали рахувати тих,

 Хто ще залишився в живих. 

А медсестра на полі брані

Нам бинтувала рани рвані.

Чув я розмову на світанку 

Біля знівеченого танку, 

Як гомоніли між собою,

Ti, що не годні вже до бою,

Про наслідки нічного бою: 

“Чому так трапилось

 негарно?

Чи хтось командував

 бездарно, 

Чи не було з чого стріляти,

 Коли поперли супостати? 

Чи перше й друге разом

 взяті,

 Чи, може, кимось ми

 прокляті

 Й не мали ycпixy у paті? 

Невже не знали, в певній

 мірі,

 Що ці бандити – люті звірі

 І їм не можна йняти віри? 

Чому не вислали дозору

 До того псевдо-коридору?

 Чи думає наш Головком 

Сталевим вдарить кулаком

3i всіх гармат, зі  вcix стволів 

Так, щоби ворог oнімів?”.

l

Три роки вже у пepecтрілці.

На місці  топчуться

 сміливці.

Стоять могутньо, наче скелі. 

А що хорошого з дуелі?

 Щоденно втрати, втрати,

 втрати.

 За віщо гинуть там солдати,

 I скільки буде це тривати?

l

Буває i така розмова:

 "Навіщо Мінська та умова?

 Яка різниця,  що стріляє 

Й життя в людини забирає?

 Однаково вмирають люди 

Від черги автомата в груди, 

Від "граду", кулі  ДШКа".

Існує думка ще й така: 

"Домовленість була 

б найкраща,

 Щоб не стріляла навіть

 праща.

 A нi – вперед, до перемог,

 I хай нам допоможе Бог!

 Якщо прийдеться... 

за Донбас.

 Що ж, умирають тільки

 раз".

l

Відправим негаразди бicy

Й тихцем заглянем за

 завісу:

Там, в кабінетах, теж

 "воюють", 

Нас обіцянками годують.

 I не в окопах – за столом 

Завзято боряться зi злом:

 Дзвенить кришталь, вино

 ісриться,

 Все ніби так, як i годиться.

 ... "За перемогу! За Донбас!

 Дай, Боже,  не в останній

 раз".

Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 554

Щороку 30 вересня ми  відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек. Це не тільки професійне  свято бібліотекарів, а й  багатомільйонного загалу читачів України,  вихованих ще з часів Ярослава Мудрого в дусі поваги до бібліотеки — храму книжкової мудрості. Цей день завжди приносить  багато щирих, теплих слів привітань та гарного настрою всім, хто любить, береже і  плекає книгу.

Саме з нагоди свята подвижників бібліотечної справи  у ЗОШ I-III ст. № 2 м. Ковеля відбулися урочистості до Всеукраїнського дня бібліотек. У цей день  до школи завітали бібліотекарі з усіх навчальних закладів міста,  ветерани  праці — люди, які присвятили більшу частину свого життя популяризації книги. 

Присутніх  привітав  методист  управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради  І. Р. Щур. У своєму виступі він відзначив важливу роль бібліотек  у навчально-виховному процесі школи, адже сучасна шкільна бібліотека — це великий світ соціальних комунікацій, місце, де формуються особистості, це поєднання традиційної культури спілкування з книгою і  сучасними   інформаційними технологіями. 

З нагоди професійного свята  за сумлінну і багаторічну працю кращі бібліотекарі шкіл міста були нагороджені грамотами управління освіти, зокрема завідувач бібліотеки ЗОШ I-III ст. №8 Л. В. Шворак, завідувач бібліотеки ЗОШ I-III ст. №7 Л. А. Герун, завідувач бібліотеки НВК №13 С. Р. Могиль та бібліотекар Н. О. Пахольчук, автор цих рядків, завідувач бібліотеки СШ №3 Л. А. Липовська. 

Також напередодні Всеукраїнського дня бібліотек під час святкового концерту було вручено грамоти учням — найактивнішим читачам  шкільної бібліотеки. Під час зустрічі звучали теплі слова привітань на адресу бібліотечних працівників за безмежну відданість своїй справі, було багато нагород, поздоровлень, сповнених приємними несподіванками,  і, звичайно ж, квітів.

 Музичні та поетичні вітання для гостей свята дарували фольклорний гурт  ЗОШ №2 "Дивина", учасники художньої самодіяльності школи. У залі панувала атмосфера гарного настрою і незабутніх вражень. Учні школи  святковим  флешмобом  побажали  миру, злагоди усім присутнім. 

Ми щиро віримо, що держава буде і надалі підтримувати європейські стандарти  у бібліотечній справі, бо це є запорукою розвитку духовності  всього нашого суспільства.

Світлана Харченко, 

завідувач бібліотекою 

Ковельської ЗОШ I-III ст. № 2.

НА ЗНІМКАХ: під час святкування Всеукраїнського дня бібліотек у Ковельській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2.

Фото 

з архіву школи. 

Щороку 30 вересня ми  відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек. Це не тільки професійне  свято бібліотекарів, а й  багатомільйонного загалу читачів України,  вихованих ще з часів Ярослава Мудрого в дусі поваги до бібліотеки — храму книжкової мудрості. Цей день завжди приносить  багато щирих, теплих слів привітань та гарного настрою всім, хто любить, береже і  плекає книгу.

Саме з нагоди свята подвижників бібліотечної справи  у ЗОШ I-III ст. № 2 м. Ковеля відбулися урочистості до Всеукраїнського дня бібліотек. У цей день  до школи завітали бібліотекарі з усіх навчальних закладів міста,  ветерани  праці — люди, які присвятили більшу частину свого життя популяризації книги. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 664

Родиться дитина – готується доля. У кожного вона різна. Комусь стелиться шовками і килимами, а Марії Власюк – сирітським дитинством, голодом, війною, гірким вдовиним хлібом. Та, попри свій поважний вік, бабуся життєрадісна, рухлива і сповнена бажання працювати. 

Мого візиту бабуся Марія чекала з нетерпінням. Знайшла у шафі найгарнішу хустку, щоб зав’язати,  і все питала дочку Надю: «Коли   прийде та «кореспондєнша», що буде про мене писати?»

Власюк Марія Лаврентіївна народилась у с. Почапах Любомльського району на Волині в 1928 році у сім’ї бідних селян, де годувалось 6 дітей (3 сини і 3 дочки). Та війна забрала всіх трьох синів. Марія рано залишилась сиротою. Коли їй було півтора року, померла мати, і батько сам залишився з сиротами. Важко йому було, то ж одружився вдруге.

– Мачуха була дуже добра, – пригадує бабуся. – Шкодувала нас. Ще дівка була, але пушла за мого батька. Навіть вінчалися, і якесь виселля було. Хоч була молода, та згодилася йти за вдовцє. 

Згодом у них народилася спільна дочка Олена. Несолодко було Марії. З п’яти років пасла свої корови. Малій дитині довіряли худобу: паша була коло хати, а поруч – ліс, тож Марія якось давала раду коровам. Її батька посадили в тюрму (аж у Воронежі сидів), бо, працюючи в магазині,  проторгувався. Просидів 2 місяці – і почалася війна. Його випустили з тюрми, але додому він не приїхав – залишився в Росії, бо боявся, щоб не забили (був комуністом). Там він працював сторожем на фермі. Йому дуже кортіло додому, та боязнь за сім’ю стримувала його. Додому повернувся лише після війни.

Марії було 12 років, коли почалася війна. Сім’я дуже бідувала тоді: хазяїна нема, німці все, що було у хазяйстві, позабирали – воза, коня, корову, спалили клуню, щоб у ній не ховались партизани. Дякувати Богу,  хату залишили: хоч без вікон та дверей, але свій куток був. Добре, що з голоду не повмирали (німці ж всю худобу забрали).

Ще «за Польщі» Марія встигла закінчити 2 класи. За «совєтів» не ходила в школу, бо не було в що взутися і що на ребра натягнути. А влітку, як потепліло, то ще трохи походила – ото й уся наука була. Та й яка наука тобі піде в голову, коли під грудьми смокче, в животі «вурчить»?

– Бувало, старші хлопці йдуть до школи і їдять бульбу, зварену в лушпинах, – розповідає Марія Лаврентіївна. – А мені так її хочеться – аж в голові паморочиться. Та хто ж тобі її дасть, коли всі голодують? Хлопці йдуть, а я за ними. Котрийсь із них облупить бульбину, і здерту шкірочку кине на сніг. А я нишком підніму руденьку шкірочку, щоб хоч трохи посмоктати її, а якщо там ще капочка картоплинки очепиться – то вже й вельми добре було! Рада й тому була, бо голод. А тут ще війна!

Батька не було, голі та босі всі: нема вже чого про школу й думати. І Марія більше не пішла в школу – ото й по всій науці!

–  А  допіру як? Одежу ще мона поносити – люди викидають, –  з болем розповідає Марія Лаврентіївна.  – А скіко їдла пропадає?! Хіба ж то так годиться? От коб теперишній молодьожи було, як нам колись – тоді б знали ціну хлібові і тому лахові! А шо зара?  Живи і радій. Дивишся на тоє все – і душа болить.

Після закінчення війни Марія пішла працювати листоношею. Ходила на пошту щодень пішки аж до Мацейова (тепер – Лукова). А це 7 кілометрів. Щодня. Був лише один день вихідний. Дуже втомлювалась, бо треба було всім рознести листи у кожну хату.

– Пісьом багато було, бо ж кожному посля войни писали, – розповідає бабуся. – Находися вельми. То не допіру, що в скриньку вкинуть – і все. А то треба було в кожну хату зайти та ще й декому прочитати тоє письмо, бо ж не всі були грамотні тоді. А щоб більше заробити грошей, стала ще й молоко приймати від людей 2 рази на день. Була поставка: 240 літрів молока на рік тому, хто має корову. А якщо первотьолка – то 110 л. Хоч-не-хоч,  а те, що положено, здавай! І ніхто не питав, чи твої діти мають що їсти, чи ні? Я й сама допіру дивуюся: як я тоді давала всьому раду? Не знаю.

А ще Марія Лаврентіївна розказувала, як вона їздила з Мацейова до Ковеля продавати сільгосппродукцію на базар. З  Мацейова можна було взяти білет, а от із Ковеля, щоб добратися додому, – треба було вистояти в черзі за білетом аж цілий день. 

То дівчина разом з такими людьми, як сама, назад їхала товарняком – там білета ніхто не питав. Поїзд на потрібній станції не зупинявся, бо то товарний, а не пасажирський.

Отже, спочатку люди кидали клунки на землю, а потім на ходу зіскакували на велику купу піску. Марія теж якось зіскочила, та невдало. Чує: тягне її хвилею повітря під поїзд. Схопилася руками за якийсь камінь і так врятувалась від смерті. Побила дуже голову, вся закривавлена прийшла додому. Але нікому не сказала, що з нею трапилось.

У 22 роки Марія вийшла заміж. Посватав дівчину парубок зі свого села. Молодший був за неї на 2 роки. Степан був дуже бідний. Одружившись, молодята пішли жити до Степанового діда. Та коротким видався вік хлопця. Їхня сім’я проіснувала всього 2 місяці – і Степан помер. Молода вдова не кидала діда самого – шкода було стару людину. До батьків не йшла жити, хоча ті й кликали додому. Так Марія прожила в діда 1,5 роки.

Та невдовзі посватався Олександр, і дівчина пішла у невістки до нього. Перше весілля Марії було два дні, як у всіх: вельон, духова музика… А другий раз – один день, щось на зразок гостини. Марія вельона вже не накладала, бо була вдова. Зате під гармошку у сінях свекор із старшим сватом попотанцювали. Що дали жару, то дали!

Дід Степана не хотів, щоб Марія йшла від нього,  тож кликав Сяня жити до себе. Та батько Олександра не хотів, щоб син ішов у приймаки та ще й у чужу хату. Як не просив дід молодих залишитись у нього, нічого не допомогло. Мусив старенький іти доживати віку до другого сина і невістки, що жили неподалік.

Зайшла Марія у невістки, а там – 9 душ у сім’ї. Всі їли з одної миски, що стояла посеред стола. Посідають всі кругом, і не треба було кожному миску під ніс, як ото тепер. Згодом стали молоді складати гроші на хату. Обоє пішли працювати в колгосп. Опівночі ночі лягала, а в 4 ранку вставала – доїла корови, спати не було коли. 

До самого виходу на пенсію працювала дояркою. 40 літ стажу має. Згодом у Власюків народилась дочка Надія,  і більше дітей не було. Марія і Олександр відокремились від свекрів і жили в другій половині хати 15 років, поки не назбирали грошей на свою хату, яку збудували через дорогу. Ще й до цього часу стоїть та хата. Але сама, бо хазяїн помер уже 7 років тому, а Марія Лаврентіївна доживає віку коло дочки у  Люблинці. Шкодує, що нема чоловіка – дуже добрий він був. Мали і корову, і коня, і борони, і  плуги. Навіть батіг висить до цього часу у клуні, та нема кого і кому ним поганяти.

Бабуся весела, жартівлива, має добру пам’ять. На свої роки – ще вертка, ходить без кульбачки, добре чує і любить читати газети. Ще в цьому році посадила 10 соток городу: під шнурок бульбу, моркву, цибульку і розсаду. Але трохи прислабла – то дочка насварила і забрала до себе. 

Але баба не може без городу, без землі. І журиться, як там її город. Вона ж все чистенько виполе, відерцем воду носить поливати городину. Ось уже 6 років, як вона зимує у дочки Наді Головенець у Люблинці. Ще за зиму зв’язала 3 светри (вони ж нікому не треба, бо хто ж їх буде одягати?)

– Матиме дочка що палити, як мене не стане, – каже Марія Лаврентіївна. 

Добре їй у дочки: чистенька, доглянута. Має 2 онуків і 4 правнуків. Дякує Богу, що на старість є коло кого прихилити голову.

– Вже, мабуть, і не поїду в село, – каже бабуся, – бо голова болить, хоча дохтори понавиписували таблеток – то лічуся. А так кортить у свою хату…  Шкода, що квіток не насіяла у квітнику і не полюбуюся ними… 

Галина Оліферчук.

смт Люблинець.

Родиться дитина – готується доля. У кожного вона різна. Комусь стелиться шовками і килимами, а Марії Власюк – сирітським дитинством, голодом, війною, гірким вдовиним хлібом. Та, попри свій поважний вік, бабуся життєрадісна, рухлива і сповнена бажання працювати. 

Мого візиту бабуся Марія чекала з нетерпінням. Знайшла у шафі найгарнішу хустку, щоб зав’язати,  і все питала дочку Надю: «Коли   прийде та «кореспондєнша», що буде про мене писати?»

Власюк Марія Лаврентіївна народилась у с. Почапах Любомльського району на Волині в 1928 році у сім’ї бідних селян, де годувалось 6 дітей (3 сини і 3 дочки). Та війна забрала всіх трьох синів. Марія рано залишилась сиротою. Коли їй було півтора року, померла мати, і батько сам залишився з сиротами. Важко йому було, то ж одружився вдруге.

– Мачуха була дуже добра, – пригадує бабуся. – Шкодувала нас. Ще дівка була, але пушла за мого батька. Навіть вінчалися, і якесь виселля було. Хоч була молода, та згодилася йти за вдовцє. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 664

У наш час точні науки, техніка досягли фантастичного ступеня розвитку. Тому частина інтелігенції висловлює думку про те, що мистецтво і література не варті уваги, є чимось другорядним.

Технічна революція наших днів примушує знову повертатись до питання, на яке своєю творчістю раніше відповідали Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і поети нашої доби: Ліна Костенко, Борис Олійник, Василь Симоненко…

Наука і поезія разом служать для піднесення і облагороджування людини – такої думки дотримується покликання вчительки Уховецької ЗОШ Людмили Миколаївни Клімчук.

Всією справою її життя було викладання фізики в школі. Їй вона віддавала свої знання і вміння, доносила до учнів розуміння фізичних понять і законів. Щедро ділилась своїми досягненнями з колегами, була переможцем районного конкурсу «Вчитель року».

Багато її вихованців обрали професії, пов’язані з фізикою, успішно працюють на відповідальних посадах і вдячні вчительці за науку.

Душею лірик, вона завжди використовувала поетичні слова у своїй роботі.

Перші вірші складала ще в дитинстві. Відкрила себе в поезії уже в зрілому віці. 

Багатство і різноманіття тем та поетичних образів, емоційність мови властиві її віршам. Відомий філософ сказав: «Щастя – це відчуття повноти життя.» Людмила Миколаївна не тільки відчуває повноту життя, а й уміє передати її у своїх віршах.

З яким захопленням у вірші «Моє натхнення» авторка пише про радість і щастя, яке приносить життя. Воно – «В щоденнім спілкуванні із дитям, Яке ще й добре слів не вимовляє, А щире почуття дарує нам.» І коли доноситься дитячий голосочок ніжний, «То світ стає незвичний, дивовижний, І в інший вимір поринаю я. Ще хочеться і жити, і творити». Цей вірш відзначається особливою ліричністю і ніжністю.

Неповторні образи її віршів ніби «вийняті» з навколишньої дійсності, настільки вони зримі і природні. Вірш «Поведу я онучку свою» сповнений фольклорними мотивами, любов’ю до рідного краю:

Поведу я онучку свою

На лужок, де цвітуть 

маргаритки.

Їй усе покажу, що люблю,

Від дерев, до найменшої 

квітки.

Пошукаємо зайчика вдвох 

І послухаєм сиву зозулю.

Авторка прагне свою онучку залюбити в рідний край, показати їй «рідний наш водограй, Щоб любов в ній довіку лишалась, Щоб в яких би краях не була, А до рідного дому верталась».

Все, про що вона пише, пройняте її почуттями, забарвлене особистим ставленням. Уміє своє, глибоко індивідуальне висвітлити, поєднавши із загальнолюдськими тривогами. У вірші «Пам’яті матері», передаючи почуття з приводу найтяжчої втрати – смерті матері, висловлює думку про єдині для всіх закони життя:

Коли відходять наші матері

Й ніколи вже до нас не 

повертаються,

Сумує з нами й Сонце угорі, 

Й весь світ нам тихим 

смутком озивається.

Незабутнім спогадом лишилась «яблунька у маминім саду», «яка, бувало, листям шепотіла і запашними вабила плодами», а тепер «з дитинства в сон …, але моя душа так часто в сад той птахом прилітає…».

Написано цілий цикл віршів, присвячених подіям на Сході, своїм колишнім учням-солдатам. Особливо вражає вірш «Різдвяний подарунок». Коли учні школи передали волонтерські подарунки солдатам і сталося так, що один з них, випускник нашої школи, одержав подарунок від дочки однокласниці, «вражений, він очам не вірить», побачивши знайому адресу і пригадавши однокласників:

Чи ж думалось тоді, що буде 

воювати

Далеко від сім’ї, батьків, 

синів,

Щоденно спокій наш 

охороняти,

І що одержить подарунок він

Від доні однокласниці?

Багато поезій присвячено поетам – народним геніям, які жили вселюдськими болями і думами, вбачали в художньому слові силу, здатну і покликану поліпшувати світ. 

У вірші «Лесине слово» авторка захоплюється Лесею Українкою – «сильною, мужньою жінкою», «її героями вічними»:

Я бачу шлях її складний, 

тернистий…

Порив душі її високий, 

чистий,

І серця стук, що не було в 

спокої

За рідний край, за милу 

Україну.

Особливою теплотою пройнятий вірш «Віщунка», в якому у фольклорному стилі передано захоплення синичкою-жовтобрюшкою, яка «бажану звістку про когось принесла»: чи про господаря, що повернеться з чужини, чи про довгожданого гостя здалека:

Сповістить добру звістку, щоб людина в надії чекала…

І щоб віру у краще ніколи вона не втрачала.

Як живописець пензлем, так Людмила Миколаївна за допомогою метафоричних висловів змальовує зримі, одухотворені картини природи. Прочитаєш її «Зимову казку» — і ніби побуваєш у казковому лісі, де «дивно вбрані… і ліси, й придорожні тополі, В білосніжнім шатрі у глибокі поринули сни…» 

Велику частину поетичного доробку складають вірші, приурочені до різних дат колегам, рідним, близьким. У них вона часто розкриває такі грані характерів тих, кому присвячує свої поетичні рядки, яких вони самі в собі не підозрювали. 

Сльози вдячності і радості викликав її вірш у 90-літньої жительки села. 

Людмила Миколаївна є автором Гімну Уховецької школи, і звучить він у школі на всі свята.

Окремі вірші стали піснями, («Пісня про Україну», «Спогад про школу», «Пісня про шкільних друзів»), а «Поминальна» лунає в храмі в перерві між службою.

Тепло сприймають твори Людмили Миколаївни члени літературно-мистецького товариства «Творчий світ», засідання якого постійно відвідує.

Жодне свято в селі не обходиться без її віршів, які допомагають зберегти в душі світлі, добрі почуття. А для автора немає більшого щастя, ніж знати, відчувати, що його вірші потрібні людям.

То ж натхнення Вам, Людмило Миколаївно! Хай не міліє криниця Вашого таланту!

Катерина Ігнатюк,

колега і подруга.

с.Уховецьк.

У наш час точні науки, техніка досягли фантастичного ступеня розвитку. Тому частина інтелігенції висловлює думку про те, що мистецтво і література не варті уваги, є чимось другорядним.

Технічна революція наших днів примушує знову повертатись до питання, на яке своєю творчістю раніше відповідали Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і поети нашої доби: Ліна Костенко, Борис Олійник, Василь Симоненко…

Наука і поезія разом служать для піднесення і облагороджування людини – такої думки дотримується покликання вчительки Уховецької ЗОШ Людмили Миколаївни Клімчук.

Всією справою її життя було викладання фізики в школі. Їй вона віддавала свої знання і вміння, доносила до учнів розуміння фізичних понять і законів. Щедро ділилась своїми досягненнями з колегами, була переможцем районного конкурсу «Вчитель року».

Багато її вихованців обрали професії, пов’язані з фізикою, успішно працюють на відповідальних посадах і вдячні вчительці за науку.

Душею лірик, вона завжди використовувала поетичні слова у своїй роботі.

Перші вірші складала ще в дитинстві. Відкрила себе в поезії уже в зрілому віці. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 856

Свято мистецтва і духовності відбулося нещодавно в Голобській селищній бібліотеці.  Її працівники Валентина Мельничук і Надія Журавська  запросили разом з отцем Ніфонтом, настоятелем Свято-Георгіївської церкви, селищною радою поважних гостей, які прибули до нас здалека.  

Це – Олена Чабан і Надія Міндер із Старовижівського району, а також автори книги «Шлях, освячений любов’ю» отець Горун із Колодяжного, Світлана Оксенюк і сестри Валентина і Марія Богдановичі із Ковеля та Волі-Ковельської.

Олену Чабан добре всі знають, бо є в нашій бібліотеці  її книги. А ось Надію Міндер ми пізнали при зустрічі.  Вона подарувала  окремі творчі доробки.  Так, Олена Чабан називає її  сестрою у Господі у вірші «Випробування».  Надія Панасівна керує у рідному селі Галиній Волі недільною школою і церковним хором.  Олену Іванівну теж називає у своїх творах сестрою по вірі. 

Обох поєднало слово, бо одна – вчитель, а друга – журналіст. Все, що друкувалось в районній газеті, Надія Панасівна зібрала в книгу, яка є, по суті, біографією села. 

Та найбільше їх єднає духовність. Цілі розділи книги присвячені Галиновольському Свято-Іоанно-Богословському храму та духовному наставнику, митрополиту Волинському і Луцькому Ніфонту (на жаль, покійному), який родом із Галиної Волі. Він був у рідному селі частим гостем, особливо – на престольне свято, завжди приїздив не з порожніми руками.

І у віршах, і в прозі обох авторів героями їх є люди, описані з такою любов’ю до них, до рідного краю, що, здається, ніде немає такого райського куточка, таких чудових людей, закоханих у рідну землю, у працю, як у Галиній Волі. 

Оплесками вдячності супроводжувалась їх розповідь, читанням своїх творів та виконанням власних пісень «Галина Воля – то наша доля» і «Духовна криниця».

Були і сльози на очах, і сміх, коли читали гумористичні твори. Бо хіба  можна спокійно сприймати «Плач удови» Олени Чабан, бо й сама вдова:

Половина мого Сонця

За обрій сховалась, 

Бо вже мого чоловіка

На світі не стало…

Ніщо повз автора не проходить, бо життя – це найбільша наука.  Не треба й вищої освіти, щоб творити добро. Ось бабуся згубила 30 гривень і написала оголошення, щоб повернули згубу, аби вона змогла дожити до пенсії. І що ж? У вірші «Доброта» звучить:

– Не візьму, – бабуся каже, -

Я ніяких коштів.

Бо не перша ви примчали, 

А вже, бачте… шоста.

Ось так старались поповнити доброзичливці сімейний бюджет бабусі.  А для жінок повчальним є вірш «Квіти під віконцем». 

Прочитала Галина Гончарук вірш, присвячений заслуженій вчительці  Галині Доброжанській, яка вчила Олену Чабан, назвавши її «шкільною мамою». Тут вражають такі слова:

Перед святою пам’яттю

схилюсь, 

Впаду у храмі в свято на 

коліна…

А кого не схвилює «Пісня юності», де є такі слова, враз

ливі до щему: 

Я повернусь хоч на мить, на 

хвилинку 

В юність, де любо  так, мило 

було…  (Надія Міндер).

Її твори насичені афоризмами, побажаннями, які можна використати в житті.  «Отож, книга – як людина, тільки живе вона довше», – сказав колись владика Ніфонт на презентації книги Олени Чабан «Розмова з Богом», де йдеться про перебування на Святій горі.

Відбулася також на зустрічі презентація  книги «Шлях, освячений любов’ю» Валентини і Марії Богдановичів і Світлани Оксенюк, виданої в Ковелі 2017 року. Тут йдеться про хресні ходи, враження їх учасників. 

 А беруть участь в них і немовлята з батьками, і 90-річні бабусі із різних куточків України, Білорусі, Польщі. З Будапешта була паломниця Марія.  Цей Хресний Хід – до Почаєва, цей – в Свято-Успенську Почаївську Лавру – до Божої Матері, щоб прилучитися до її ласки і любові.

Спогадами про участь у них поділилися отець Горун з Колодяжного, Світлана Оксенюк, сестри Валентина і Марія Богдановичі.  Так, Валентина  Богданович заодно  подякувала голобчанам за теплий прийом паломників, що нинішнього року проходили через селище. 

Співавтор книги «Шлях, освячений любов’ю» Марія Богданович в минулому році видала книгу для дітей «Вірші і загадки для  малої дитини та її родини».  З неї автор під час презентації і читала загадки. Хто відгадував, отримував приз.

Слово під час презентації мали також  отець Ніфонт, заступник голови селищної ради  Наталія Борисюк та інші. Враженнями поділились Андрій Гладун й  Ольга Корчук.

На закінчення  літературної зустрічі автори подарували свої книги бібліотеці. Отримали творчий доробок від авторів  і присутні.

Валентина ОСТАПЧУК. 

Свято мистецтва і духовності відбулося нещодавно в Голобській селищній бібліотеці.  Її працівники Валентина Мельничук і Надія Журавська  запросили разом з отцем Ніфонтом, настоятелем Свято-Георгіївської церкви, селищною радою поважних гостей, які прибули до нас здалека.  

Це – Олена Чабан і Надія Міндер із Старовижівського району, а також автори книги «Шлях, освячений любов’ю» отець Горун із Колодяжного, Світлана Оксенюк і сестри Валентина і Марія Богдановичі із Ковеля та Волі-Ковельської.

Олену Чабан добре всі знають, бо є в нашій бібліотеці  її книги. А ось Надію Міндер ми пізнали при зустрічі.  Вона подарувала  окремі творчі доробки.  Так, Олена Чабан називає її  сестрою у Господі у вірші «Випробування».  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1322

«Висиха душі криниця – і життя, як не було», – співається у пісні. Так і Сагаль Софії Савівні не віриться, що прожила своє життя довжиною у 100 літ. 14 вересня 2017 року вона зустрічатиме свій столітній ювілей. Що доброго бачила на своєму віку? А нічого! Голод, холод, війну. Вдовину лямку тягла теж сама.

Народилась Софія Савівна  в с. Грабовому Старовижівського району  у сім’ї селян, де було 8 дітей. Софія була третьою дитиною в батьків. В школу не ходила, але гроші порахувати вміє, скільки їй дадуть. Дівчину декілька разів завели до школи і навчили ставити хрестик і зеро «О». Ото й уся її наука. 

А вже пізніше, коли  дочка Тетяна стала ходити до школи, то навчила матір розписатись. Дитинства у Софії не було. Ходила у найми, щоб заробити собі на шматок  хліба. Комусь корову попасе, комусь дитину поглядить. Отак і рятувалась від голоду. Заробітки були різні. За те, що попасе  корову,  давали на цілий день пляшку молока і третину буханки хліба.

Скільки себе пам’ятає Софія Савівна,  стільки  була в роботі. А ще пряла, ткала, в тріскучий мороз прала на саджавці, гупаючи важким прачем по заношеному полотняному шматтю. Гупає дівчина на хиткій гнилій кладці – аж луна довкола йде. Пальці не раз посиніють від холоду. Та що поробиш? Про пральну машину ніхто тоді й не чув.

– Що тепер? Вкинув, вийняв – і вже чисте. То не те, що було колись, – розповідає бабуся. –Ніхто тебе не пошкодує ніколи. 

А як стали колгоспи,  пішла працювати дояркою. Як то важко було молодій дівчині! Поподоїла вона тих корів.  Пізніше ще й телят  гляділа. Згодом Софія вийшла заміж за Полікарпа, народились дочка Таня та син Іван. Жили дуже бідно, злидні ніколи не покидали сім’ю. Вона прислуговувала своєму дідові, за що він дав шмат землі, на якій Сагалі зліпили сяку-таку хатину. 

Стали потроху хазяювати, але почалася війна, і німець захопив усе село. Спалили все – одна хата залишилась. А спалили за те, що коли їхала колона німців, то хтось вистрілив у них, хоч і не влучив. За те німці розсердились і спалили все село. Згоріла й хата Сагалів. Софія з двома дітьми пішла жити до діда в хату-клуню, яка швидше нагадувала  сарай. А її чоловік пішов на фронт і не повернувся – загинув десь під Польщею.

…Якось приходять до Сагалів увечері чужі люди, чоловік 10-15, і кажуть, що будуть ночувати. Питають: «Їсти є що?». Перелякана вдова каже: «Нема нічого». Тоді двоє з них пішли кудись (звісно, що по чужих хлівах), принесли  курку, хліба, бульбу і наказали господині готувати вечерю. Софія варить, а «нічні гості» чистять зброю до блиску. Діти сидять на печі, злякано позираючи на чужих дядьків. Боялася молода вдова таких «візитів». Та мовчки виконувала їхні просьби та накази, аби лишень не забили її і дітей. 

Жінка прала онучі, сушила їх на грубі і перед полум’ям коло печі, щоб на ранок були сухі. «Нічні гості» були милосердні: не сварили, найперше давали Софії миску і казали: «Налий, мамашо, дітям супу, щоб не були голодні». Мати подавала  малечі їжу на піч. Діти боялися тих дядьків, але їли, бо дуже хотілося їсти. Нічліжники самі приносили солому до хати і стелили на глиняній долівці. Софія дасть якусь ряднину, щоб застелили зверху – ото й уся постіль була.

Спали тільки трішки, а перед ранком – автомати на плечі і гайда з хати. Такі «гості» приходили зо три рази. Хто вони були і звідки,  ніхто не знав і не питав, бо боялися кожен за своє життя. 

Після війни бідували дуже, голодні були. Їли зелені червиві яблука, бо  хотілося їсти. Син Іван був  неслухняний,  то ходив по усіх городах: там морквину скубне, там капустину вирве, бо дуже смоктало під грудьми. А ще Софія разом з дітьми збирала зелені бульбочки, що росли на картоплинні. Сушила їх і сіяла, а з них виростала дрібненька картопелька. Отак вирощувала картоплю і рятувались від голоду. Не було у що й взутися. Софія ходила в чунях, зроблених з гумового колеса, а діти – в постолах, що сплів дідусь. 

Потім діти пішли у школу. Таня тоді взулася у парусинові зі шмати туфлі, а Іван – у черевики. Оскільки  діти були напівсироти,  то годували один раз безплатно у школі. Взуття давали на рік, тож його гляділи, щоб довше можна було поносити. До церкви йшли босі,  а перед церквою взувалися.

Іван не хотів ходити до школи, то 14-річним хлопцем втік на заробітки у Запорізьку  область – поїхав з дорослими дядьками. Софія дуже переживала, бо ж іще малий хлопець. Але він тоді заробив 5 мішків зерна. Бригадир забрав хлопця до себе, бо він був малолітній, а потім на сівалку взяли – дуже вже тягло хлопця до техніки. Поправився, бо шкодували його всі,  тож давали більше харчу. Туди їхав з усіма товарним поїздом, а назад машиною, що везла зерно додому. Тоді Сагалям стало жити краще – мали свій хліб. А до того навіть паску пекли з житнього борошна – чорна вона була, як земля.

 Після війни Софія Савівна сама спинала дітей на ноги. Дочка Таня вивчилась на швачку, працювала на  швейній фабриці у Ковелі, вийшла заміж. Коли діти розійшлись, то Софія Савівна вдруге вийшла заміж у 80(!) років за вдівця Петра з Волі, що біля Тойкута. Прожила з ним біля 10 років. Чоловік був добрий,  ось два  самотніх серця і зійшлися. Після смерті Петра дочка забрала матір до себе у Ковель і доглядає до сьогодні її. Хоча Софія Савівна неписьменна, але літери знає всі. Жаль, що не тямить скласти їх у слово. 

Жінка давно не ходить, бо впала і у стегні вибила ногу. Лікарі сказали, що нічим уже не допоможуть старенькій. Кажуть, у нас таких багато є.

– Хоча б раз  на рік щось виділили на памперси, – каже 78-літня дочка Тетяна Полікарпівна. – Навіть субсидію не дають!

Скільки дочка не оббивала порогів по різних інстанціях, ніде не може добитися правди. Може, хоч у столітній ювілей хтось згадає про Софію Сагаль, яка проживає за адресою: м. Ковель, вул. Макаренка, 39 і виявить милосердя до бабусі,  надасть бодай хоч якусь допомогу. Хіба вона не заслужила? Статків  не нажила ніяких. Її роки – ото й усе багатство.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

«Висиха душі криниця – і життя, як не було», – співається у пісні. Так і Сагаль Софії Савівні не віриться, що прожила своє життя довжиною у 100 літ. 14 вересня 2017 року вона зустрічатиме свій столітній ювілей. Що доброго бачила на своєму віку? А нічого! Голод, холод, війну. Вдовину лямку тягла теж сама.

Народилась Софія Савівна  в с. Грабовому Старовижівського району  у сім’ї селян, де було 8 дітей. Софія була третьою дитиною в батьків. В школу не ходила, але гроші порахувати вміє, скільки їй дадуть. Дівчину декілька разів завели до школи і навчили ставити хрестик і зеро «О». Ото й уся її наука. 

А вже пізніше, коли  дочка Тетяна стала ходити до школи, то навчила матір розписатись. Дитинства у Софії не було. Ходила у найми, щоб заробити собі на шматок  хліба. Комусь корову попасе, комусь дитину поглядить. Отак і рятувалась від голоду. Заробітки були різні. За те, що попасе  корову,  давали на цілий день пляшку молока і третину буханки хліба.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 671

Якщо ви переживаєте розрив, то звільнення від постійних згадок про минуле допоможе витіснити біль з вашого серця. Звичайно, переживати розрив складно, коли ви усе ще любите людину. Та набагато краще залишити іншого у сумнівах, чи не припустився він страшної помилки, ніж влаштувати сцену і тим самим розвіяти усі сумніви. Спробуйте залишити цю людину з думками: "Вона, насправді, щось дивовижне" замість: "Ух! Нарешті я позбувся її!".

Як зменшити біль

Розрив може виявитися несподіванкою або шоком. Можливо, ви не можете зрозуміти, чому усе скінчено. Ви маєте право запитати про це, якщо ваш партнер не сказав. Ви також можете сказати, що вам буде складно перестати любити його (її). Кажіть про це стільки, скільки вам необхідно і наскільки інша людина схильна слухати. 

Та коли все вже сказано і зроблено, сприйміть ситуацію і використайте її собі на добро, а не на зло. Замість того, щоби поводитися так, наче світ рухнув, підіть гідно. Свою самоповагу заберіть із собою. Пам'ятайте: ви не людина, яка не заслуговує на любов лише через те, що вас залишили, – навіть якщо почуваєте себе саме так. Це тимчасові відчуття.

Поплачте, якщо треба. Сльози – це нормальна реакція під час печалі. Якщо вам хочеться поплакати, не стримуйте себе – це стосується як жінок, так і чоловіків. Сльози – природний вихід у стресовій ситуації і здорове полегшення зростаючої напруги. 

Куди йти далі?

Отже, стосунки завершилися. Усе ваше життя видається порожнім і розбитим. Вам хочеться напитися,  кинути школу, стрибнути з мосту, перестати бути людиною. Що ж тепер? Навіть якщо ви пережили розрив з мінімальним болем, все ж залишилися деякі питання, на котрі необхідно дати відповідь. Перше, що приходить у голову: "Що робити далі?". Щоби повернутися в нормальне русло життя, необхідні час і зусилля.

Позбудьтеся спогадів 

про минуле

Віддайте фотографії і подарунки, котрі накопичились за час ваших зустрічей. Якщо хлопець подарував вам плюшеве ведмежа на день народження, і ви плачете щоразу, коли бачите це ведмежа у себе на ліжку, подаруйте його бідній дитині.

Займіться чим-небудь. Бездіяльне перебування у своїй кімнаті в тяжких роздумах про розрив – це повна катастрофа. Приєднайтеся до групових заходів, які допоможуть відволіктися від проблеми. Ви швидше забудете свої особисті страждання і допоможете іншим людям, у яких, можливо, більші проблеми, ніж у вас. Проявіть живе співчуття, але не до людини протилежної статі (ще не час). Допомога іншим відволіче вас від своїх проблем і залишить менше часу на ридання, роздуми й ігри типу "якби…".

Спробуйте знову бути друзями. Є надія, що ви зможете залишитися ними. Складно розірвати стосунки з людиною, котра ходить в ту ж саму школу або церкву, зустрічатися з нею або з ним на зібраннях чи в коридорах. Або, що іще гірше, сидіти поруч у класі.  Спроба з вашого боку знову бути друзями відразу ж після розриву може бути неправильно сприйнятою іншою людиною. Тому вам може знадобитися трохи часу. 

Та це варто того. Моліться про це. Якою б не була причина того, що біль прийшов у ваше життя, ви повинні довіряти Богові.

Це так боляче

Якщо ви вже усе випробували, та ніщо не діє, ви можете спробувати іншу тактику. Співайте "свою пісню" знов і знов, допоки більше не зможете чути її. Підіть з другом до кав'ярні чи до іншого місця, де ви проводили багато часу разом з колишнім коханням. Випийте соку. Прийдіть туди знову, знову, доки вам не набридне ходити туди.

Візьміть фотографію свого "колишнього" кохання. Розкажіть другові, що ви відчуваєте, коли дивитеся на фото. Повторюйте це знов і знов, поки вам не набридне дивитися на цю фотографію! Відвідайте місця, переповнені спогадами. Поділіться своїми спогадами з другом. Позбудьтеся усього цього.

Дістаньте з гаманця одногривневу купюру і напишіть на ній сьогоднішню дату. Потім сховайте її у надійному місці. Дістаньте її через півроку і подивіться, чи зможете ви пригадати навіть  ім'я, того чи  тієї, кого кохаєш.  Якщо ж і після усього цього ви відчуваєте себе так же погано, як і того дня, коли вас  залишили, тоді вам необхідна професійна допомога.

Повертайтеся до себе

Природна реакція після завданого болю – ізолювати себе так, щоб ніхто й ніколи більше не міг завдати вам болю знов. Під час процесу зцілення деякий захист може бути необхідним, та настане час, коли треба ризикнути і зав'язати нові стосунки. Якщо ви заховаєтеся у мушлю, тоді позбавите себе можливості покохати знову.

Найбільша небезпека у житті – взагалі не ризикувати. Не ризикуючи, ви можете уникнути болю, та не зможете зростати, мінятися, вчитися життю, спілкуватися з людьми. Ніхто не прив'язаний ланцюгом до болю розбитого роману. Мир зійде на вас, коли ви болю дозволите піти і ризикнете закохатися знову.

Підготував 

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Якщо ви переживаєте розрив, то звільнення від постійних згадок про минуле допоможе витіснити біль з вашого серця. Звичайно, переживати розрив складно, коли ви усе ще любите людину. Та набагато краще залишити іншого у сумнівах, чи не припустився він страшної помилки, ніж влаштувати сцену і тим самим розвіяти усі сумніви. Спробуйте залишити цю людину з думками: "Вона, насправді, щось дивовижне" замість: "Ух! Нарешті я позбувся її!".

Розрив може виявитися несподіванкою або шоком. Можливо, ви не можете зрозуміти, чому усе скінчено. Ви маєте право запитати про це, якщо ваш партнер не сказав. Ви також можете сказати, що вам буде складно перестати любити його (її). Кажіть про це стільки, скільки вам необхідно і наскільки інша людина схильна слухати. 

Та коли все вже сказано і зроблено, сприйміть ситуацію і використайте її собі на добро, а не на зло. Замість того, щоби поводитися так, наче світ рухнув, підіть гідно. Свою самоповагу заберіть із собою. Пам'ятайте: ви не людина, яка не заслуговує на любов лише через те, що вас залишили, – навіть якщо почуваєте себе саме так. Це тимчасові відчуття.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 620