Редакційна пошта / "Українське весілля"

11.06.2018

"Українське весілля"

Вже стала доброю традицією для учнів ЗОШ І-ІІІ ст. с. Мельниці та аматорів художньої самодіяльності місцевого Будинку культури разом з директором Світланою Янко спільна підготовка та проведення святкових заходів, приурочених до різних подій та дат.

Зокрема, і недавно, а саме до Міжнародного дня сім'ї, було представлено театралізоване дійство "Українське весілля", яке вміщувало в себе всі етапи — від сватання до розподілу короваю.

Дійство розпочалося із заклику ведучих відвідати так званий ярмарок, на якому з давніх-давен часто і відбувалося знайомство між парубком і дівчиною.

Глядачі гучними оплесками супроводжували найцікавіші епізоди сватання. Інтерес у присутніх викликав гарбуз, який не дістався хлопцеві, а був виставлений на торг після сватання.

Наступним весільним етапом, який було інсценізовано, став обряд заручин, котрий уже виглядав більш урочисто. Під час випікання весільного хліба коровайниці виконували святкові промовляння та пісні.

На дівич-вечорі учасники дійства співали пісень, у яких славили дівочу красу і висловлювали тугу з приводу розлуки з батьками, родом.

Справжню акторську майстерність було продемонстровано під час викупу нареченої. Неабиякої святковості додало обсівання зерном молодих та частування їх медом. Одним із хвилюючих моментів весілля було прощання молодої із батьками та родом.

Не вщухав сміх гостей під час жартівливих привітань молодої пари. Протягом усього свята звучали обрядові пісні, прислів'я, приказки, жарти, виконувалися ігрові сценки, танці.

Завершальним етапом весільного дійства був перепій, до якого долучилися усі гості, та розподіл короваю.

Серед гостей були присутні заступник голови Велицької ОТГ Валерій Киричук, спеціаліст відділу гуманітарної політики Тетяна Кропива, секретар сільської ради Олена Січкар.

При підготовці до інсценізованого дійства було використано матеріал старожилів села, різні дослідження весільної обрядовості. Зокрема, виданий методичний посібник "До витоків мого народу через проектну діяльність" учительки української мови та літератури ЗОШ І-ІІІст. с. Підріжжя Ольги Дерев'янчук.

Весілля закінчилося, а ярмарок набирав обертів. Кожен, накупивши краму, мав можливість скористатися таксі-підводою, яка за певну плату надавала свої послуги.

Ганна Антонюк,

педагог-організатор ЗОШ І-ІІІ ст. с. Мельниці.

Ганна АНТОНЮК,

педагог-організатор ЗОШ І-ІІІ ст. с. Мельниці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 943

Редакційна пошта / Мачуха

04.01.2018

Мачуха

На перехресті долі довелося зустрітися з людиною, яка має вже 86 років і може дати оцінку прожитому. А руки її стільки переробили, що тепер не дають спати вночі, терпнуть, не знає, куди їх покласти, щоб не боліли. А вже ж, каже, майже нічого не робить, тільки собі дає раду. Бо хватає всього, крім здоров'я.

…Їх було троє в сім'ї. У 1939 році, як прийшли совєти, батька посадили в тюрму за те, що був за Польщі солтисом. А їх вивезли аж у Казахстан. Там прийшлося навіть голодувати, бо був на все неврожай через посуху. Ті запаси, які з собою привезли, скоро вичерпались. Всі попухли з голоду. А в місцевому господарстві не було чим годувати худобу, почався падіж. То люди їли трупи тварин. Так і вижили. Після закінчення війни вернулись додому. Батько через хворобу і після тюрми довго не прожив. Старші діти одружились і жили окремо.

У школу Ніна не пішла, через війну пропустила. Уже було 15 літ. Пішла в колгосп. Мати після інсульту давала собі раду – і то добре. Працювала дівчина на різних роботах. І свинаркою, і дояркою була, і обліковцем. А найбільше – біля льону і буряків. Згодом ще й ланку очолювала. То, одним словом, була беручка до роботи. Тож пасти задніх не виходило.

Подругам хтось із членів сім'ї помагав то льон брати, то буряки полоти. Все ж тоді вручну робилося. А їй ніхто не помагав. Тож вставала о 5-ій годині, а поки дівчата не вийшли в поле, багато встигала зробити. На обід не йшла, як вони, щоб не перегнали її – і так до вечора. Приходила додому, ще ж господарку порала: корову, свині. І вже, коли лягала відпочивати вночі, то на 3 подушках зразу: голова на одній, а на двох по боках руки клала, щоб відійшли. А матуся ще й натирала їх всякими зіллями, аби другого дня не боліли. Звичайно, молодість брала своє. Навіть орден заробила і славу. Та й здоров'ям не скаржилась.

Після війни чоловіків у селі було мало, то й їхню роботу тягли не тільки вдома, а й в колгоспі. Зимою гній на поля вивозили, дрова заготовляли. А ще ж довгими вечорами пряли, ткали, шили, вишивали. Не раз за плугом ходила, запрягала кобилу, яка була дуже сумирна. Пригадує, як садили в неї картоплю. Тоді під плужок це робилося.

Поганяє дівчина Марушку (таку мала кобила кличку), а вона враз чогось дубом стала. Не сердилась, бо не знала причину. Підійшла до неї, а вона зразу лягла. Що ж робити? Збіглися помічниці і стали плакати. Аж Марушка лошака привела. Всі зраділи і вже плакали від радості. Запрягла Ніна кобилу, лошака на віз поклали, помаленьку поїхала до конюшні. Конюх прийняв приплід, дав раду кобилі, а Ніні – другого коня. І таки досадили картоплю до вечора.

Трохи зміцнів колгосп, стали краще платити, і премію одержувала її ланка, бо в передових ходила. Уже й було за що придане справити: подушки, перину, взутись і вдягнути щось гарне. Ніна дуже любила співати і танцювати. На 59 весіллях відгуляла. Один раз не пішла, як запрошували, бо випав сніг. Якраз і треба було свої буряки вирвати, бо за колгоспними не було коли. Натомилась, намерзлась і на дівич-вечір вже не було сили йти. Зате в неділю відгуляла, бо дівчата сказати, що без неї не підуть.

Не зогляділась, коли й постаріла в дівках (за 30 перевалило). Подруг всіх заміж повіддавала, вони вже дітками тішились, а вона сама, бо й мати відійшла у засвіти. Сестра жила далеко, брат – ще далі.

Все ж доля не обійшла її, хоч і не така, як хотілося б… У село приїхав із Росії чоловік до родичів, у якого жінка померла, і хотів тут знайти матір для своїх трьох донечок: найстаршій було 10 літ, наймолодшій – 5.

Не по любові до чоловіка вийшла за нього, а до дітей – жаль стало сиріток. Старші звали тьотею її, а менша – мамою, бо сусідка сказала, що вона буде її називати мамою, як Ліля не хоче, і мама Ніна буде в неї жити. Дівча обняло жінку (від якої не відходило) за шию і назвала мамою. Ніна відчула таку радість, якої до цих пір ніколи не відчувала. Згодом і старші стали звати мамою. Бо мали від неї справжню материнську ласку, а вона їм дарувала нерозтрачену любов.

І завжди діти були на її стороні, коли між нею і батьком виникало якесь непорозуміння. А якось заявили, що як буде маму ображати, то покинуть його і з нею будуть жити.

Спочатку в Росії 3 роки жили. Сторона немила, мова не та, звичаї. Щоднини рвалось серце додому, ні на хвилину не забувала про рідну сторону. Добре, що хату свою не продала, то якось все-таки вмовила чоловіка і повернулись в Україну на Волинь. Своїх дітей так і не зазнала. Каже, що, може, це й добре. Хоч не болів живіт, зате серце болить за кожну дочку і внуків. Усіх вивчили, заміж повіддавали. Сама тепер залишилась, бо чоловік кілька років, як помер. Доньки із сім'ями в Луцьку живуть. Матір, як рідну, мають. Запрошують кожна до себе жити. Але вона ще не хоче, бо дає раду собі поки що.

Один раз 50 років назад через запалення легенів лежала в місцевій лікарні. А тепер дивується: тільки себе обходить, грядочку поле під хатою, 5 курочок глядить – і мусила попасти аж в обласну лікарню через тиск, бо чогось піднявся. І чого б? Тільки через старість, каже, бо іншої причини немає.

І привезли матір із далекого села Любомльського району , і відвідують щодня, і телефонують звідусіль, і понаносили всього. Тільки жити, каже бабуся, і Бога хвалити. Бо всього є: і їсти, і вдягнутись, і взутись, і пенсії хватає для старої людини, бо ще ж і за орден добавка. А колись же боса ходила від снігу до снігу. Кого зараз босоніж побачиш? Єдине мучить бабусю Ніну – ота війна, яка знову сиротить дітей, не дає спокійно жити. Рано і ввечері молить Бога, щоб закінчились людські страждання.

Отак і живе – з думкою про інших.

Схилімо голови перед таким святим материнством.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 587

Редакційна пошта / Слово про село

04.01.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

Слово про село

Нещодавно старокошарівці звернулися до мене з проханням: "Ми читаємо нашу газету, а в ній друкують і ваші вірші. Напишіть, будь ласка, пісню про село". Довго роздумував, доки не народилися рядки, які пропоную увазі читачів. Їм судити, що з того вийшло.

Прелюдія

Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".

Пиши і про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і врожайнеє поле. Свою юність тут можеш зустріти.

Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.

Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.

Повернуся й низенько вклонюся. Скажу: "Моя земле, прости!". А, може, я тут оселюся? Вже Вічності поруч – мости.

О, Боже великий, єдиний! Ти бачиш усе з висоти. Село – це моя Україна, на шлях його Сонцем світи.

Верни йому всі благодаті: за працю, за хліб, за життя. Я вірю, що Божая Мати завітає до хати і освятить щасливе твоє майбуття.

Пісня

про Кошари

Люблю тебе, рідний мій

краю –

Квітучі луги і сади, і поля.

Милішого в світі немає –

Свята материнська земля.

Приспів:

І світять далекі Стожари

На хату батьківську мою.

А серце співає: "Кошари!..

Кошари!..

Шаную. Кохаю. Люблю”.

Шаную я Вас, ветерани,

Ваш труд у полях благодатний.

Святилася воля – не гояться

рани.

Слався, подвиг величний

і ратний.

Приспів.

На Івана духовна молитва

Лине птахом до самого Бога.

І мамине слово привітне

Віщує щасливу дорогу.

Приспів.

Спогад юності вальсом

розбудить

Мить кохання під зорями

ясними,

Омріяна доля всміхається

людям.

Моє рідне село – ти мов квітка

прекрасне!

Приспів.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Прелюдія

Село – мого серця столиця. Село моє – Всесвіт душі. Воно мені часто так сниться, немов би говорить: "Пиши!".

Пиши і про волю, і долю, пиши про селян працьовитих, про луг і врожайнеє поле. Свою юність тут можеш зустріти.

Згадаєш і батька, і маму, й цілунок медовий гарячий. І радість, й негоду, і злами. Тут чайка одвічно кигиче.

Луною летить іздалека клич, мов церковнії дзвони. Мої білокрилі лелеки, я вернуся до рідної доми.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 757

Редакційна пошта / "Люблю тебе, мій рідний краю!"

04.01.2018

"Люблю тебе, мій рідний краю!"

Сьогодні ми продовжуємо друкувати поезії учасників конкурсу міні-поезій "Люблю тебе, мій рідний краю!", підсумки якого оголошено у номері газети від 21 грудня 2017 р. Автори, поезії яких редакційне журі визнало кращими, відзначені пам'ятними призами із символікою міста, іншими подарунками.

"Рідне місто"

Мій рідний край, моя Волинь

Люблю я місто Ковель,

Бо тут навчаюсь і живу

У місті пречудовім.

Тут річка Турія тече,

Повз пам'ятник поету.

Пісні лунають солов'я

І рідне місто розцвіта.

Денис СУЩ,

8 років, учень ЗОШ № 12.

"Я - ковельчанин"

Я – Ковельчанин, хоч і не

дорослий,

Та вдячний, що маю куточок

прекрасний,

І, може, не все тут таке

досконале,

Рівненьке, охайне, підібрано

вдало.

Я бачив міста красивіші мого,

Та як таємницю оту розгадаєш,

Чому тільки вдома по-справжньому сильним себе

почуваєш?

Чому, коли десь від дому

далеко буваю,

З трепетом в серці до тебе, мій

Ковле, вертаюсь?

Станіслав МОЙСЮК,

8 років, учень ЗОШ № 12.

х х х

Ковель – місто гарне й миле,

Чарівне, яскраве щодень.

Ти, як птах у небі стокрилий,

У блакиті співаєш пісень!я

Владислав ОМЕЛЬКОВЕЦЬ,

7 років.

"Квітка Волині"

Рідний Ковель у серці Волині,

Мов троянда, цвіте в квітнику,

Як осінній рубін на калині,

Наче вишня весною в саду.

А над містом, на храмах

пречисто

Світить нам з піднебесся

Покров –

Світло Сонця з хреста

променисто –

Наші Віра, Надія, Любов.

Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.

м. Ковель.

"Мій Ковель"

Ковель – рідне моє місто,

Вдивляється у зорі майбуття,

Вслухається у тишу, моє місто,

У тисячний стукіт серцебиття!

Хай пісня твоя ніколи не згаса,

І люди прокидаються

спозаранку,

Мій Ковелю! Хай твоя краса

Гріє теплом кожного ранку!

Олександра БАЛЮК,

м. Ковель.

х х х

Моє село – колиска долі,

І клаптик раю на землі

Мої діди, мої батьки

Теж народились у селі.

І я тут виростала й живу,

Пройнявшись любов'ю до

села,

Мені не байдуже, як люди тут

живуть,

Бажаю кращого для них

я майбуття!

Ольга ЛІЩУК.

с. Мощена.

ххх

Люблю тебе, мій рідний краю,

Люблю, бо іншого не знаю,

Де так спокійно на душі

Від тепла рідної землі…

Де пахне материнський хліб,

Він, як батьківський оберіг,

Хранить тебе усе життя,

Ковток родини джерела.

Оксана САЧИК.

м. Ковель.

х х х

Я вдячна долі, що живу

в Голобах,

Для мене тут є центр Землі.

Вулиця Дружби – найкраща

у світі

В будь-яку пору люблю її.

Живуть тут люди звідусіль,

І ділять разом хліб і сіль:

Житомиряни і львів'яни,

Дніпропетровці і кияни,

З Черкащини і забужани,

Тернопільці і росіяни –

Тепер всі звуться волиняни.

Валентина ОСТАПЧУК.

смт Голоби.

Дякуємо усім за активну участь у конкурсі!

Підготувала

Світлана ЛЯШУК.

"Рідне місто"

Мій рідний край, моя Волинь

Люблю я місто Ковель,

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1837

Редакційна пошта / "Хай в серці кожної дитини живе любов

28.12.2017

Головне завдання сучасної школи – створити умови для повноцінного розвитку дитини, допомогти їй реалізувати власний потенціал та стати успішною особистістю в майбутньому. Досягнення таких цілей є можливим за умови не лише певної кількості інформації, яку діти отримують на уроках, а й на основі вмінь застосовувати ці знання для вирішення практичних життєвих ситуацій.

Вчителі початкових класів ЗОШ І-ІІІ ступенів № 12 м. Ковеля з метою формування інтересу дітей до навчання активно впроваджують у практику кращий педагогічний досвід, інноваційні технології, сучасні форми організації навчальної діяльності.

Зокрема, у практиці роботи педагогів – інтегровані, бінарні уроки, на яких об'єднують матеріал різних навчальних предметів (української мови та літературного читання, математики та основ здоров'я, природознавства, музики, трудового навчання та ін.). Такі уроки формують у маленьких школяриків цілісну систему уявлень про навколишній світ, а навчальні заняття перетворюються для них у цікаву гру.

5 грудня ц.р. у 1-4-их класах було проведено тематичний день під гаслом "Хай в серці кожної дитини живе любов до України!". Учителі початкової школи провели значну підготовчу роботу, подбали про особливу атмосферу цього дня.

Під час уроків за розкладом педагоги знайомили учнів із символами нашої країни, сторінками її історії, культури. На перервах діти мали можливість ознайомитись із експозиціями на рекреаціях школи. Було оформлено виставку декоративного мистецтва "Україна вишивана", презентовано результати проектів "Що я знаю про Україну?", "Символи України". Яскраві позитивні емоції викликав у школярів кіно-урок "Як козаки…".

Підсумком тематичного дня став благодійний ярмарок, який був проведений 6 грудня до Дня Збройних Сил України за активної участі батьків, учнів, педагогів закладу. Кошти, виручені під час заходу, були передані на лікування учасника АТО.

Людмила ЛЯШУК,

заступник директора

з навчально-виховної роботи

ЗОШ І-ІІІ ступенів № 12 м. Ковеля.

НА ЗНІМКАХ: під час тематичного дня та благодійної ярмарки.

Фото з шкільного архіву.

"Хай в серці кожної дитини живе любов до України"

Людмила ЛЯШУК,

заступник директора

з навчально-виховної роботи

ЗОШ І-ІІІ ступенів № 12 м. Ковеля.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1073

Редакційна пошта / "Люблю тебе, мій рідний краю!"

21.12.2017

"Люблю тебе, мій рідний краю!"

З 16 листопада по 8 грудня ц. р. редакцією газети "Вісті Ковельщини" було оголошено конкурс міні-поезій "Люблю тебе, мій рідний краю!". Учасникам конкурсу було запропоновано написати і надіслати в редакцію власний короткий вірш, присвячений рідному місту або селу.

Варто відзначити, що на конкурс надійшло багато чудових поезій. Приємно здивував віковий діапазон учасників: від 7 до 79 років. Це свідчить, що наш конкурс знайшов щирий відгук у серцях мешканців Ковельщини, які виявили бажання поділитися краплинами любові до рідного краю.

Відрадно, що авторами більшості робіт стали юні ковельчани. Тож віримо, що творчий потенціал Ковельщини в майбутньому тільки розвиватиметься та розквітатиме.

У підсумку редакційне журі вирішило не розподіляти призові місця у цьому конкурсі, а кращими визнати поезії таких авторів:

Серед дітей: Дарина Гаєвик, Дмитро Антончик, Володимир Васковець, Денис Сущ, Тарас Самусік, Аліна Лавренко, Станіслав Мойсюк, Владислав Омельковець.

Серед дорослих: Ігор Вижовець, Галина Оліферчук, Віталій Лихобицький, Світлана Бовконюк, Ольга Ліщук, Оксана Сачик, Олександра Балюк.

Кожен із вищеназваних учасників конкурсу отримає заохочувальний приз. Отримати подарунки можна, починаючи з 22 грудня ц. р. в редакції газети "Вісті Ковельщини" за адресою: м. Ковель, вул. Грушевського, 2.

Спонсором конкурсу, крім інших, виступив кінотеатр "Прем'єра" (м. Ковель, бульвар Лесі Українки, 11А, ТЦ "Акцент" 5-й поверх). Його власники в якості призів для окремих конкурсантів люб'язно надали квитки на кіносеанс.

Пропонуємо увазі читачів поезії учасників конкурсу.

"Моє місто"

Не знаю кращого у світі міста,

Щоб так було усе і для людей,

Я зліплена із ковельського тіста,

І хлібом нашим пригощу гостей.

Тут народилась вся сім'я моя

велика,

Тут перші кроки зроблені мої.

Я тут зросту і буду прославляти

Це рідне місто, що зову своїм.

Дарина ГАЄВИК,

9 років,

учениця ЗОШ № 12 м. Ковеля.

Ковель – місто моє

Ковель — серце й колиска Волині

Місто добрих і щирих людей.

Залізничників гордість і нині,

Парків краса й алей.

Річка Турія в'ється в долині,

І Тарас невмирущий стрічає

щодень.

Ковель — місто моє славне й миле,

Я горджуся й пишаюся ним!

Дмитро АНТОНЧИК,

11 років,

учень міської гімназії.

Ковель

Місто, що спинилось біля річки,

Батьківщина давня коваля,

Світишся любов'ю, наче свічка,

Ковель — батьківська земля моя.

Місто наше — квітка на Волині,

Зберігає Лесині сліди.

Я тобою так пишаюсь нині,

Ковелю, нехай щастить тобі

завжди!

Володимир ВАСКОВЕЦЬ,

8 років,

учень ЗОШ № 12.

Мій Ковель

Я люблю своє місто чудове

Мій Ковель коханий, тут вся його

врода.

Тут дім мій, і вулиця рідна

квіткова,

І річечка Турія, й гарна природа.

Можливо, є кращі міста і містечка,

Та знаю упевнено я:

Гарнішого в світі немає словечка,

Як "Ковель", — рідного міста ім'я!

Тарас САМУСІК,

8 років.

Моє місто

Ковель славне наше місто,

Річки Турії намисто,

Народилась я у ньому,

Щодня ходжу у восьму школу

Здобуваю там знання.

Як навчуся добре я,

Підкую свого коня.

Місто Ковель — то мій дім,

Буду жити завжди в нім!

Аліна ЛАВРЕНКО,

учениця ЗОШ № 8, 3-й клас.

Люблю тебе, мій рідний Ковель,

В тумані річки — береги,

І коси верб старих шовкові

Й поля широкі навкруги.

Люблю усе в тобі, мій краю,

Лелеки клекіт на сосні.

І ні на що не проміняю,

Бо ти живеш завжди в мені.

Галина ОЛІФЕРЧУК,

Моє село — перлинонька Волині,

Що сяє самоцвітом в Україні.

Тут я живу, тут виростають діти…

У Гредьках люди дуже працьовиті.

Тут рідну мову й пісню всі

шанують.

Нехай добробут зорі вам віщують,

Здоров'я й успіх! Ви ж у нас

одненькі

На всій Землі, найкращі й любі

Гредьки!

За кожен день, в селі прожитий

мною,

Віддячу щиро — щедрою

любов'ю!

Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Ковель

Мій Ковель рідний і привітний,

Цілунком сонячним зігрітий,

Шепочуть трави на зорі

Де став Кобзар наш на горі.

Красою славиться він з віку

У листі-зелені без ліку.

І вітерець спокійно дише

Та хвилі Турії колише.

Світлана БОВКОНЮК.

Інші поезії учасників конкурсу будуть надруковані в наступних номерах нашої газети.

Дякуємо усім за активність!

Підготувала

Світлана ЛЯШУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 906

Редакційна пошта / У її очі дивиться народ…

08.12.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

У її очі дивиться народ…

Культура. Патріотизм. Політика…

Це – до того, що знаходяться політикани, псевдо патріоти, які готові книгу, бібліотеку, будинок культури зачинити на замок – грошей нібито не вистачає.

Отакий собі синдром декамбрійського періоду у ХХІ столітті. У тих «мисливців» в голові одне – як вполювати собі грошей з бюджету?

Та всупереч горе-реформаторам світлиця знань робить свою справу. Робить, попри фейсбуки, сайти, соцмережі – і книга живе!

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки. Тут на них радо чекали, ще й шанувальників поезії понаскликали повен зал.

Необізнаний читач запитає, а хто ця поважна особистість Олеся Ковальчук?

Скажу, що – шанована, творча, талановита ще й педагог від Бога!

Вона – свідок тих шістдесятих, коли НКВС-КДБ за прихильність до українства таврувало кожного, а за активне слово відправляло на Соловки і навіть розстрілювало.

Леся ще студенткою пережила ті допити, вимоги покаятися (в чому?), а ще бути донощиком на своїх знайомих та друзів. Вистояла, не зламалась квітка-ружа – міцне стебло!

Олеся Григорівна представила на суд ковельчан збірку поезій «Барвінок у снігу».

Назва відкриває патріотичну сутність єства поетеси. Барвінок не в’яне, а зеленіє під снігом, чекає весни. Так і Україна довго була під чужинським снігом, що й до сьогодні не може вибратись на волю з-під того імперського тиску.

Пані Олеся промовляє:

– Сьогодні не просо презентація – це зустріч споріднених душ. Бачу, очі випромінюють прихильність, а це значить, що я потрібна у цьому світі. Жити не в ім’я ілюзорної слави, а задля справи – української справи. Наша зустріч потрібна, щоб нейтралізувати розчарування.

Адже кровоточить Україна молодою кров’ю оповита чорною смужкою і земля, і сино-жовтий прапор, і голова матері. Ми вічно сущі, на нашій Богом даній Землі покликані служити Україні…

Живе слово від чистого серця легко влітає у душу і селиться там.

І все ж погляньмо на поета-педагога, Олесю Ковальчук через призму поетичного слова.

Ось вона лірична:

Люблю у рідному селі

Іти лугами розімлілими

І відчувати рух землі

Під золотими сонцезливами.

Але ця лірична душа дитиною торкнулася страхіть комуністичного режиму. Могла й загинути. На Різдво ішла з Вертепом, і дорослі полишили її в якійсь хатині. А через деякий час кедебісти учасників вертепу розстріляли. Бог оберігав Лесю:

Я бачила, як ангел умирав,

у кров спливали золотисті хвилі.

–…–

Увесь вертеп розстріляний лежав –

Лиш смерть з косою плакала над ними.

Ось так формувалася лірична душа, де над селом і лугом – страшні «упирі». І вимушено:

Задвірками я йшла. Про полювання знала,

Пронизував єство тремтливий холодок…

І пам’яті гіркливої навала

Студила серце й стишувала крок.

Та, попри страх, безвихідь, відчай, слово Правди клалось на папір Слово гірке. Воно запитує, чому у нас не так:

У волинський лісах стільки крові і слави,

Що нам час раювать серед Божих щедрот.

Чому й досі немає такої держави,

Де б господарем чувся український народ?

І раптом – мов сяйво веселки:

Немає нашій мові берегів:

Вона розлита музикою в слові.

Впродовж далеких і близьких віків

Дніпром–Славутичем народної любові.

І все ж – найперше і найголовніше у її єстві є діти. У них – майбутнє наше, і Олеся Ковальчук із висоти мудрості заповідає:

Ви – юний цвіт нової України,

У ваші очі дивиться народ.

Верстати шлях вам суджено єдиний –

Під прапорами Сонця й небосині.

Сягніть в житті омріяних висот.

Вищесказане – це тільки штрих до багатого патріотизмом, українством та педагогічним хистом портрету.

Зустріч була скрашена патріотичними піснями, кінофільмом, читанням поезій поетеси учнями шкіл м. Ковеля.

Мудрим і філософським був виступ нашої землячки, поетеси від Бога Ніни Горик.

Коротким штрихом – про життєвий шлях Олесі Григорівни Ковальчук.

Народилася в селі Томахів, що на Рівненщині. Закінчила Луцький державний педінститут ім.. Лесі Українки. Викладала українську мову та літературу у сільських школах Волині. Віршувати розпочала у юні роки під впливом повстанських пісень та героїки УПА.

Заслужений вчитель України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Агатангела Кримського, ім. Бориса Грінченка та ім. Полікарпа Шафети. Удостоєна ордена княгині Ольги.

Мешкає і працює в селі Жидичин Ківерцівського району. Постійно друкується у всеукраїнських та обласних виданнях. Активна громадська діячка національно-патріотичного спрямування.

Згадувана нами Ніна Горик про пані Олесю сказала: «В Україні з’явилися професійні патріоти, які на цьому заробляють дивіденди. Леся Григорівна чує істину серця і знаходить формулу для застереження, бо переконана що патріотизм не слова, а діло в «ім’я України».

Що ж, творчих успіхів на многі літа шановна Олесю Григорівно!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Культура. Патріотизм. Політика…

Ось і 30 листопада ц. р. завітали до Ковеля Олеся Ковальчук, а з нею Ніна Горик (наша гордість). Пішли вони, звичайно ж до бібліотеки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 639

Редакційна пошта / Зміни, які тішать душу

07.12.2017

Зміни, які тішать душу

Давно минуло свято – День працівників освіти. Але ще й досі гріє душу тепло сердець вчителів опорного освітнього закладу «НВК» «ЗОШ І-ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб, який очолює Наталія Хом’як. Колеги подарували нам, ветеранам педагогічної праці, тепло й увагу під час зустрічі.

Зворушливо звучали вітальні слова на нашу адресу, а квіти і сувеніри додали ще більш піднесеного настрою. Спасибі за це учням і вчителям.

Сьогодні вчительський колектив – це колишні наші вихованці. Працюють не тільки в Голобській школі, а й у школах-філіях. А Світлана Абрамчук і Павло Климук є навіть завідувачами філій у Бруховичах і Новому Мосорі.

Екскурсія по школі вразила гостей до глибини душі. Бо зміни у закладі – разючі. Кожен кабінет – не впізнати. Було закуплено навчальне обладнання в кабінети біології, фізики, географії, хімії, математики, української мови і літератури, ОБЖ, Захисту Вітчизни, трудового навчання та ін. Придбано відповідну техніку: є мультимедійна дошка, два нові комп’ютерні класи, проектори, ноутбуки, телевізори. Оновлено меблі. В коридорах стоять тенісні столи. Все це було зроблено за рахунок коштів, виділених на опорний освітній заклад. Є співпраця з благодійними фондами. Понад 100 дитячих енциклопедій, наочність, спортивний інвентар для початкової ланки та посуд для шкільної їдальні одержав заклад освіти за сприяння Фонду «Світ для дітей», який очолює Галина Микитюк. За це Галині Петрівні вдячний педагогічний та учнівський колективи.

З Державного бюджету виділено понад 2 млн. грн. для «шуби», в яку одягається школа ззовні. 200 тис. грн. для цього виділила і селищна рада – тепер діткам буде ще тепліше. Згадалось, як 25 років тому на семінарі в Ковелі в школі № 3 вчителька у грудні проводила урок у сукні з коротким рукавом. Це для нас, сільських вчителів, було мрією. Може, хоч нині вона здійсниться.

Приємно вразило те, що в школі вивчається польська мова. За горнятком чаю у спілкуванні з нами директор закладу Наталія Хом’як подякувала ветеранам за досвід, мудрість, знання. А нам приємно, що естафета нашої професійної діяльності в надійних руках. За все те, що вдалося досягнути, директор завдячує своєму дружному колективу, а також батькам школярів за їх розуміння, допомогу у ремонті навчальних класів школи та шкільного гардеробу. Комфортно почувають себе і учні (а їх 149), які доїжджають на навчання з навколишніх 14-ти сіл трьома автобусами.

Ведеться навчання учнів з особливими потребами. Клас з інклюзивним навчанням веде досвідчений педагог Світлана Бондарук (на знімку). Сприяє патріотичному вихованню школярів історичний музей, який очолює Олена Оришкевич.

У школі все вирішується спільно, бо мета у всіх одна – гідна наших дітей.

Валентина ОСТАПЧУК,

ветеран педагогічної праці.

НА ЗНІМКАХ: в опорному освітньому закладі смт Голоби.

Фото

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 496

Редакційна пошта / Любовні пригоди баби Марії

07.12.2017

Любовні пригоди баби Марії

У холодному смердючому товарняку для худоби везли молодь у Німеччину. Серед усіх була і Марія: гарна і вродлива дівчина з чорними бровами. Одна коса до пояса чого варта була, а гнучкий стан і витончені ноги не давали спокою не одному хлопцеві, який проходив мимо завидної дівки.

Вивезена молодь потрапила у табір для полонених. Кожен, хто там був, мовчки прощався з рідним краєм назавжди, втративши надію ще хоч раз побачитись з ріднею.

Важка праця і напівголодне існування виснажували молоді тіла хлопців та дівчат. Хлопці вичиняли шкіри, а дівчата чистили патрони. Марія за 2 роки перебування в Німеччині дуже швидко і досконало вивчила німецьку мову. Її врода привернула увагу вартового, бо він, щоразу, як тільки був на варті, завжди лагідно посміхався до українки, давав їй булочку і плитку шоколаду.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1581

Редакційна пошта / Подвиг розвідника

24.11.2017

Подвиг розвідника

На занятті університету ІІІ віку студенти у Голобській бібліотеці ознайомились з досі невідомою людиною нашого краю – Олександром Сидорчуком, уродженцем Ковельщини (дякуючи куратору Людмилі Тимощук).

Бібліотекарі Валентина Мельничук і Надія Журавська віднайшли в інтернеті документальний фільм про земляка, порекомендували його переглянути.

Так, про його подвиг розповів генерал-майор у відставці, член Національної спілки журналістів України, голова обласної організації ветеранів України Олександр Булавін у Луцькому педколеджі, якого запросили на кафедру суспільних дисциплін.

Про сьогоднішню розвідку поки говорити рано, але вже можна сказати про тих, ким можуть гордитися наші краяни, – про волинян, які увійшли в військову історію.

Цікавою персоною у розвідці був Олександр Сидорчук. Він народився 1913 року на Ковельщині, одружився на німкені й здійснив одну з найбільших диверсій, яка увійшла в історію Другої світової війни.

А народився Олександр Петрович Сидорчук у сім'ї залізничника в Радошині. Освіту отримав у Ленінградській спецшколі НКВС. Далі працював на Київському заводі "Більшовик". Уже в 1933 році пішов на військову службу червонофлотцем на Далекому Сході. У 1937 році почав працювати в органах держбезпеки в Києві.

В 1941 році він опинився на тимчасово окупованій території й увійшов до складу диверсійно-розвідувальної групи "Миколаївський центр" під керівництвом капітана держбезпеки Лягіна, майбутнього Героя Радянського Союзу. Олександр Сидорчук був заступником командира з диверсійної роботи.

У середині листопада цього ж року він здійснив диверсію на військовому складі та автобазі гітлерівців у Миколаївському парку імені Петровського, в результаті чого знищив 20 машин, 5 мотоциклів, до 30 тонн пального і запасні частини до автотранспорту.

Наступною диверсією волинського розвідника, за яку його знає військова історія світу, була 10 березня 1942 року. Від його дій загинув цілий авіаційний полк. Це була одна із найвизначніших диверсій проти німецьких військ під час Другої світової війни.

Загинув Герой в листопаді 1942 року після підриву нафтобази в торговому порту Миколаєва. Тоді Олександр Сидорчук отримав важку контузію та значні опіки усього тіла. Через 2 дні помер у лікарні, будучи непритомним.

Посмертно лейтенант був нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня і медаллю "Партизана Вітчизняної війни" першого ступеня.

Також йому хотіли присвоїти звання Героя Радянського Союзу. Було навіть підписано подання на присвоєння відважному чекісту-розвіднику цього звання. Втім, вище керівництво не підтримало пропозиції.

Очевидно, через те, що розвідник був вихідцем із Західної України. Окрім того, він був одружений на німкені. Цікавим фактом є й те, що Олександр Сидорчук був безпартійним, він не перебував у лавах ВКП(б). А, можливо, це й була головна причина відмови у нагородженні..

Та, попри все, він – Герой, бо віддав своє життя за Перемогу. Ковельщина може гордитися своїм сином.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 510