Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 29 травня 2025 року №23 (12979)

Редакційна пошта / Василь Гей: голос через роки

11.05.2017

Гей1Василь  Гей:  голос  через  роки

Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями,  неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".
А ще Лесин край, де творила "дочка Прометея", виховав гідних продовжувачів її поетичних традицій, майстрів українського Слова, якими може похвалитися далеко не кожна область України. Досить згадати Віктора Горнича, Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Лазарука, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Надію Гуменюк, Івана Чернецького, Ніну Горик, Василя Простопчука, Степана Скоклюка та інших, щоб переконатися у цьому.
Я вже не кажу про "молоду" генерацію поетів і письменників нашої рідної Ковельщини, які гідно продовжують традиції своїх попередників, багатьох із яких, на жаль, уже немає в живих. Але їх дух, любов до Слова, непідробні патріотизм і щирість наснажують подвижників красного письменства, з творчістю яких газета "Вісті Ковельщини" постійно знайомить своїх читачів.
Серед тих, хто належить до  Вчителів  теперішніх поетів і письменників є, безперечно, Василь Гей. Уродженець Любомльщини, він щемно любив кожен куточок синьоокої Волині, присвятив їй кращі свої твори.  Василь Степанович був вимогливим і до себе, і до інших, бо розумів: поетична Муза не терпить халтури, ремісництва, вимагає важкої, іноді каторжної праці в ім'я того, щоб написане або мовлене Слово було відшліфоване до “блиску”.
Цікаво, що Василь Гей був наставником і поводирем у таємничому поетичному світі для цілого ряду ковельчан. Нещодавно, гортаючи свій архів, я віднайшов там листа, адресованого нашому земляку Анатолію Семенюку. Лист датований 31 травня 2004 року. Чому саме йому? Бо пан Василь був редактором першої збірки віршів тодішнього автора-початківця, який у 1995 році видав її під заголовком "Копай криницю у собі".
У передньому слові, названому досить образно і промовисто  "Відчуття коріння і жадання злету", В. Гей зазначив: "Прагнення злету – природне людське жадання. В Анатолія Семенюка воно виявилося і в його поступовому сходженні по життєвому шляху (після закінчення середньої школи працював у колгоспі, пізніше робітником, електромонтером, майстром, інженером електролабораторії, начальником району електричних мереж у Ковелі, навчався у Львівському політехнічному інституті), і в поетичній творчості. Маючи за плечима стільки пройдених доріг і пережитих літ, автор, безумовно, має право на суворий запит до себе та до всіх нас:
Що ти зробив, щоб
 піднятися
Над суєтою й неправдою?".
("День прокотився спокоєм…").
Сьогодні можна лишень подивуватися проникливості Василя Степановича, котрий більш, як двадцять літ тому зумів розгледіти у не зовсім літературно вправному, але щирому душею чоловікові в майбутньому непересічного шанувальника і популяризатора українського Слова, автора багатьох книг, історико-краєзнавчих розповідок, газетних статей. Цікаво при тому, що, "благословивши" у світ прем'єрну збірку ковельського мера (на той час), Василь Гей і надалі супроводжував його, як він каже "по життю", і порадами, і рекомендаціями, і консультаціями.
Відомо, що пана Василя недолюблювали окремі посадові особи, заздрісники-"колеги", бо він завжди говорив правду в вічі, рішуче відстоював українську національну ідею, був  прямим і відвертим. Тому я з таким інтересом став перечитувати згаданого вище листа, за котрим стояли болі і переживання одного з найвидатніших поетів Лесиного краю.
Ось що писав Василь Гей 23 роки тому:
"Вітаннячко, друже Анатолію!
Ще травневе, хоч відпливає у далеч останній день весни. Кляті спілчанські "гекачепісти" і їхні владні покровителі забрали і забирають багато нервів і часу. Може, тому й весна видалась неприродно холодною і не дуже плідною на звершення задумів. Планував нашу спільну поїздку (одно- чи дводенну експедицію) до прип'ятських джерел, аби порівняти стан витоків Прип'яті (це Любомльський мій рідний район) через 28 років ( у 1976-му, після подорожі до Голядина (Шацький р-н), Головна і Заболоття  я написав матеріал, який увійшов до книги "При світлі сивої роси", а також поему "Витоки". Це було саме в травні. Але є ще літо. Може, заплануємо поїздку?
Знову взявся до Твого рукопису. І найреальніший шлях до вартісної збірки бачу в коротких віршах-мініатюрах, де сконденсована думка висловлена  образно й мудро. І почав уже такі думки у рукопису вибирати. Наприклад:
Тулюся до самотньої,
мовчазної душі дерева –
У ньому,
як  і в твоєму тілі,  тече кров,
як і в твоєму серці, щемить
 тривога,
як і ти, воно радіє Сонцю,
як і ти, воно сумує
і від образи плаче. 
Гарно, серйозно, образно. Є й римовані "короткометражки". Хай їх буде не так багато, але це будуть зерна без полови. Як казав Райкін, "мнє лічно вот так каетца". Можна вибрати щось найважливіше і у попередніх  збірок, додайте, якщо є щось нове.
Тож будьмо!
До зустрічі.
Василь Гей.
31 травня 2004 р.".
Як на мене, у процитованих вище рядках – якщо не весь Василь Гей, то значна його "часточка". Він постає перед нами душевним, чуйним до чужих проблем, залюбленим у свою прабатьківську землю, творчим і натхненним любов'ю до поетичного Слова. А ще – дбайливим навчителем і делікатним критиком для тих, хто розпочинає свій тернистий шлях до вершин красного письменства.
… Нещодавно переглянув поетичну збірку Василя Гея "Зоря з  криничної води" і відшукав у ній напрочуд проникливі і щемливі рядки, в яких "віддзеркалена" щира душа нашого видатного земляка. 
Квітує сад – і дні стають
 світліші,
Чуття і мислі прагнуть
 висоти.
Поет – не той, хто пише
 вірші,
А той, хто здатен в  слові
 зацвісти.
Вона живе не в полі чи
 столиці,
Не скаже  при застіллі:
 "Будь здоров!"
Поезія – це лиш перо 
жар-птиці,
З якого слово скапує, мов
 кров.
("До питання про писання").
І ще:
Ні, багатий не той, хто 
на ринку щодення
Продається за гроші, медалі
 й чини,
А митець, що пізнав Божу
 ласку натхнення –
Дар, якому нема і не буде
 ціни.
("Митець в епоху ринку").
На моє (та й не тільки моє) глибоке переконання, Василь Гей якраз і належить до тієї щасливої когорти людей, які "пізнали Божу ласку натхнення", оволоділи даром, "якому нема і не буде ціни", щедро ділились тим даром зі своїми учнями-однодумцями.
Маркіян ІВАЩИК.
НА ЗНІМКУ: видатний волинський поет і невтомний громадський діяч Василь ГЕЙ разом з керівником широко відомого творчого колективу "Колос" із Торчина Олександром ОГОРОДНИКОМ.
Фото з архіву автора.
Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями,  неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1773
Читати далі

Редакційна пошта / Блюзнірство

11.05.2017

євроБлюзнірство

Шановний Охріме Свитко!
Сьогодні в передачах радіо і телебачення  тільки й мови  що про конкурс Євробачення-2017 у Києві.
Нічого не маючи проти пісенних конкурсів, все-таки запитую і вас, і себе; чи морально проводити подібні музично-пісенні шоу в країні, на яку напав російський агресор і вірні сини якої захищають на Сході незалежність і територіальну цілісність держави? І чи не соромно буде конкурсантам співати й танцювати в час, коли у зоні АТО майже щодня гинуть наші діти?
Віктор ЗІНЧУК, 
ветеран праці.
l
Шановний пане Вікторе!
Ваше запитання цілком правомірне, але, на жаль, майже риторичне. Річ у тім, що конкурс Євробачення-2017 у ці дні триває, а тому наше спілкування на шпальтах газети жодного результату не дасть.
Однак, думаю, що Ви, як і я, маєте певне право на свою точку зору, яка в даному випадку повністю збігається з моєю. Я теж не можу зрозуміти, як у фактично воєнний час можна безтурботно веселитися, розважатися, гуляти схилами Дніпра і шаліти на концертах досить посередніх виконавців.
Адже відомо, що Євробачення – швидше комерційний проект, аніж мистецький. Він задуманий, як своєрідний ярмарок марнославства, а не фестиваль високопрофесійних співаків і музикантів. Це – такий собі європейський міжнародний "прикол", в якому цінуються не вокальні дані його учасників, а вміння подати себе в гумористично-сатиричному, якщо не сказати, ідіотському вигляді.  Щоб переконатися у цьому, досить пригадати, хто виходив у минулому переможцями Євробачення (за винятком хіба Джамали та деяких інших талановитих виконавців).
Тому було б правильно кошти, які виділені на цей конкурс, спрямувати на матеріальну допомогу воїнам АТО, сім'ям загиблих, поліпшення їх життєвих умов. Особисто я, незважаючи на почуття патріотизму і любові до України, дивитися Євробачення не буду. Бо не можу зрозуміти, як і Ви, бездушність тих,  хто організовує фактично банкет під час чуми, "танцює" на крові і кістках тих, хто гине або загинув у фронтових окопах.
Ось і 9 травня, у День Перемоги, від важких поранень знову пішов у Вічність 26-річний юнак.
Сумно. Гірко. Боляче.
Охрім СВИТКА.
Р.S. Ще один факт, який свідчить про блюзнірство організаторів Євробачення- 2017, –  розповсюдження квитків для бажаючих послухати і подивитися на виконавців конкурсу, видрукованих… російською мовою (!). Про це повідомили окремі інтернет-видання. Що тут говорити? Хіба одне: ганьба!
О. С.
Шановний Охріме Свитко!
Сьогодні в передачах радіо і телебачення  тільки й мови  що про конкурс Євробачення-2017 у Києві.
Нічого не маючи проти пісенних конкурсів, все-таки запитую і вас, і себе; чи морально проводити подібні музично-пісенні шоу в країні, на яку напав російський агресор і вірні сини якої захищають на Сході незалежність і територіальну цілісність держави? ...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 509
Читати далі

Редакційна пошта / Блюзнірство

11.05.2017

євроБлюзнірство

Шановний Охріме Свитко!
Сьогодні в передачах радіо і телебачення  тільки й мови  що про конкурс Євробачення-2017 у Києві.
Нічого не маючи проти пісенних конкурсів, все-таки запитую і вас, і себе; чи морально проводити подібні музично-пісенні шоу в країні, на яку напав російський агресор і вірні сини якої захищають на Сході незалежність і територіальну цілісність держави? І чи не соромно буде конкурсантам співати й танцювати в час, коли у зоні АТО майже щодня гинуть наші діти?
Віктор ЗІНЧУК, 
ветеран праці.
l
Шановний пане Вікторе!
Ваше запитання цілком правомірне, але, на жаль, майже риторичне. Річ у тім, що конкурс Євробачення-2017 у ці дні триває, а тому наше спілкування на шпальтах газети жодного результату не дасть.
Однак, думаю, що Ви, як і я, маєте певне право на свою точку зору, яка в даному випадку повністю збігається з моєю. Я теж не можу зрозуміти, як у фактично воєнний час можна безтурботно веселитися, розважатися, гуляти схилами Дніпра і шаліти на концертах досить посередніх виконавців.
Адже відомо, що Євробачення – швидше комерційний проект, аніж мистецький. Він задуманий, як своєрідний ярмарок марнославства, а не фестиваль високопрофесійних співаків і музикантів. Це – такий собі європейський міжнародний "прикол", в якому цінуються не вокальні дані його учасників, а вміння подати себе в гумористично-сатиричному, якщо не сказати, ідіотському вигляді.  Щоб переконатися у цьому, досить пригадати, хто виходив у минулому переможцями Євробачення (за винятком хіба Джамали та деяких інших талановитих виконавців).
Тому було б правильно кошти, які виділені на цей конкурс, спрямувати на матеріальну допомогу воїнам АТО, сім'ям загиблих, поліпшення їх життєвих умов. Особисто я, незважаючи на почуття патріотизму і любові до України, дивитися Євробачення не буду. Бо не можу зрозуміти, як і Ви, бездушність тих,  хто організовує фактично банкет під час чуми, "танцює" на крові і кістках тих, хто гине або загинув у фронтових окопах.
Ось і 9 травня, у День Перемоги, від важких поранень знову пішов у Вічність 26-річний юнак.
Сумно. Гірко. Боляче.
Охрім СВИТКА.
Р.S. Ще один факт, який свідчить про блюзнірство організаторів Євробачення- 2017, –  розповсюдження квитків для бажаючих послухати і подивитися на виконавців конкурсу, видрукованих… російською мовою (!). Про це повідомили окремі інтернет-видання. Що тут говорити? Хіба одне: ганьба!
О. С.
Шановний Охріме Свитко!
Сьогодні в передачах радіо і телебачення  тільки й мови  що про конкурс Євробачення-2017 у Києві.
Нічого не маючи проти пісенних конкурсів, все-таки запитую і вас, і себе; чи морально проводити подібні музично-пісенні шоу в країні, на яку напав російський агресор і вірні сини якої захищають на Сході незалежність і територіальну цілісність держави? ...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 532
Читати далі

Редакційна пошта / Вічних друзів не буває?

11.05.2017

друзіВічних друзів не буває?

Один відомий світовий діяч (здається, британський прем'єр Вінстон Черчиль) якось сказав: "У Великобританії вічних друзів нема. У неї є вічні інтереси".
У перекладі на зрозумілу всім мову це означає, що будь-яка держава, передовсім, дбає про себе, про свій народ, обираючи, в міру потреби, необхідних їй  союзників і соратників.
Схоже, що цю істину добре засвоїв  нинішній російський президент Владімір Путін. Продовжуючи традиції попередніх кремлівських вождів (Лєніна, Сталіна та іже з ними), які не перебирали ні в методах, ні в засобах досягнення головної мети – панування і владарювання на всій земній кулі, нав'язуючи  свою волю іншим країнам, пан Путін безсоромно втілює в життя принцип: "Правильно те, що мені вигідно".
Іноді стає смішно, коли спостерігаєш за потугами Владіміра Владіміровича і його соратників будь-якою ціною  увердитися в ролі другої наддержави світу, схилити на свій бік найодіозніших лідерів тоталітарних держав, не допустити свободи вибору іншим народам (наприклад, українському), які прагнуть позбутися "опіки" Москви й самостійно торувати свій шлях у майбуття.
"Партнерів", як він їх лукаво називає, російський президент змінює, наче перебірлива повія своїх коханців. Вчора, скажімо, Ердоган був поганий, бо турки збили російський військовий літак. Сьогодні Ердоган хороший, бо пішов з Росією та Іраном на змову, ділячи на зони впливу Сирію.
Вчора був хорошим Трамп, бо перед виборами говорив багато дифірамбів  на адресу московських "небожителів" і особисто Путіна. Сьогодні Трамп не зовсім хороший, бо і конгрес, і сенат, і Верховний суд не дають йому змоги втілювати в життя передвиборні обіцянки. 
Не вміючи осягнути суть американської демократії, яка утверджувалася десятками і сотнями літ, деякі російські політики "радять" йому визначатися, з ким пан Дональд будуватиме новий світовий порядок – з Росією, чи своїми виборцями. Їм навіть в голову не приходить, що Трамп найперше служить Сполученим Штатам Америки, а інтереси інших держав для нього – справа десята чи й сота.
До речі, це не єдиний "стратегічний" прорахунок Путіна. Підсумки президентських виборів у Франції, де переміг поборник євроінтеграції Макрон, а програла улюблениця Москви Марин Ле Пен – ще одне підтвердження хибності міжнародної політики Росії.
Важко  зрозуміти логіку путінців у ставленні до України. Одразу після Євромайдану вони категорично не сприймали повалення режиму Януковича, який, по суті, добровільно зрікся посади президента і втік до Росії, називаючи це "переворотом".
Після того, як світова спільнота визнала демократичність проведених виборів і президента, і Верховної Ради в Україні, російські політики на словах теж визнали легітимність виконавчої і законодавчої гілок влади у нас. 
Коли ж Росією прокотилася хвиля страйків, протестів і маніфестацій проти чинної влади, влада ця не  жарт перелякалася і знову стала називати українців "бандерівцями", "фашистами". Особисто Путін днями знову заявив, що в Україні здійснено "державний переворот", а тому застерігає росіянців бути толерантними,   не критикувати власть імущих й не бунтувати.
А щоб виборці його краще розуміли, Владімір Владімірович часто й охоче використовує силовиків для розгону, побиття і арешту демонстрантів, судові процеси проти опонентів, бридкі провокації, що нерідко закінчуються бандитськими розбірками (як, наприклад, у випадку із вбивством Бориса Нємцова чи хуліганським нападом на Олексія Навального, засудженням десятків і сотень інакомислячих).
Не переконаний, що подібна політика московитів, їх неперебірливість у "партнерських" зв'язках, ненависть до народів, які воліють волю і незалежність, а не опіку "старшого" брата, закінчиться добром для Російської імперії. Їм би варто частіше згадувати мудрий вислів: "Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти".
Звичайно, вічних друзів не буває.  Але хай нас Бог вбереже від таких "друзів", як Владімір Путін чи його чорносотенна команда, а з ворогами ми вже самі якось розберемося.
Ярема ГОЯН.
Один відомий світовий діяч (здається, британський прем'єр Вінстон Черчиль) якось сказав: "У Великобританії вічних друзів нема. У неї є вічні інтереси".
У перекладі на зрозумілу всім мову це означає, що будь-яка держава, передовсім, дбає про себе, про свій народ, обираючи, в міру потреби, необхідних їй  союзників і соратників.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0
Читати далі

Редакційна пошта / Подяка за допомогу в організації відпочинку дітей з Донбасу

04.05.2017

діти1Подяка за допомогу в організації відпочинку дітей з Донбасу

Ще декілька слів про дітей з Нікольського району Донецької області, що провели Великодні свята на Ковельщині. Як стало відомо, дорога додому, хоч і не близька, та  була легкою, море вражень та подарунків діти привезли з Волині на Донбас. Та уже сумують за своїми новими друзями  і передають усім великий привіт...
Влада району висловлює щиру вдячність керівникам загальноосвітніх навчальних закладів  за допомогу в організації  відпочинку донеччан.
За доброту, щирість та щедрість, гостинний прийом  дякуємо родинам, в яких гостювали діти:  Миколі та Ірині Гринь  (с. Тойкут),  Олександру та Аллі  Бойчукам (с. Доротище), Олександру та Любові Татюкам (с. Скулин), Мирославі та Миколі Діки (смт Люблинець), Ігорю та Ользі Рубелям (смт Люблинець), Ярославу  та Вірі Шаясюкам (с. Воля Ковельська), Світлані та Володимиру Бондарам (с. Дроздні), Олегу та Наталії Супрунюкам (с. Волошки), Аліні та Віктору Ксьонзикам (с. Любитів), Людмилі та Василю Шинкарукам (с. Любитів), Олені Олексюк (с.Вербка), Григорію та Тетяні Миколаюкам (с. Дубове), Роману та Людмилі Троцюкам (с. Дубове), Івану та Любові Бонисам (с. Дубове), Тамарі та Юрію Литвинам (с. Дубове), Ларисі та Петру Шулякам (с. Білин), Наталії та Юрію Приступам (с.Зелена), Мирославі Корнелюк та Валерію Козел (с. Рокитниця).
За сприяння та проведення змістовної, цікавої, пізнавальної програми перебування дітей у Ковельському районі говоримо велике спасибі в. о. директора – Ользі Бойко та працівникам  Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, директору ЗОШ І-ІІІ ст. с. Колодяжного Ірині Шворак, учасникам дитячого фольклорного гурту "Веретенце" с. Уховецька та їх керівнику Руслані Семотюк, директору Ковельської центральної бібліотечної системи Галині Божик та бібліотекарю Ользі Бичковській, начальнику відділу освіти райдержадміністрації Ірині Ревейчук та директору Центру позашкільної освіти  Ларисі Коноваловій, директору  Люблинецької спеціалізованої школи-інтернату І-ІІІ ступенів "Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки" Михайлу Бортнюку та начальнику служби у справах дітей райдержадміністрації Сергію Ілюшику, директору Люблинецької дитячо – юнацької спортивної школи Олександру Климовцю, завідувачу сектору у справах молоді та спорту райдержадміністрації Ігорю Ювченку, директору – Ользі Денисюк та вихованцям Люблинецької школи мистецтв, начальнику відділу культури райдержадміністрації Тетяні Матяшук, настоятелю Хресто-Воздвиженського храму смт Люблинця Павлу Мацеліку та настоятелю Свято – Пантелеймонівського храму смт Люблинця Матвію Олійнику, керівнику комплексної ДЮСШ ім. Є. Кондратовича м. Ковель – Олені Клімашевській, підприємцю з смт Люблинця Василю Демчуку.
Відпочинок дітей зі Сходу України на Ковельщині  – це  вдало спланована і змістовно організована спільна робота усіх Вас, ми вкотре продемонстрували, що українці –  гостинна, доброзичлива і сильна нація, а Ковельщина –  одна велика дружна сім'я.  
Зичимо Вам усім міцного здоров'я, радості і миру,  сімейного достатку,  щедрих Божих благословень та опіки Божої Матері!
Ще декілька слів про дітей з Нікольського району Донецької області, що провели Великодні свята на Ковельщині. Як стало відомо, дорога додому, хоч і не близька, та  була легкою, море вражень та подарунків діти привезли з Волині на Донбас. Та уже сумують за своїми новими друзями  і передають усім великий привіт...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1425
Читати далі

Редакційна пошта / Десять років каторги за любов з першого погляду

04.05.2017

закоханіДесять років каторги за любов з першого погляду

Їхнє кохання народилося в той час, коли за звичайний зустрічний погляд очей радянського солдата з іноземкою карали розстрілом або в кращому випадку – каторгою. Йому навіть в голову не приходила думка, що за кохання доведеться  заплатити таку високу ціну. Але ні звіряче поводження людей в погонах, ні жорстокий режим того часу не змогли вбити любов, яку радянський лейтенант беріг усе своє життя.
…Після закінчення війни в 1947 році командир дивізії направив Івана в Угорщину у невеличке містечко на Дунаї. Йому доручили солдатів, зброю і наказали дивитись за порядком, а особливий контроль вести за центральним вокзалом. Його комендатура знаходилась  по сусідству з будинком, в якому жила угорська сім'я і юна красуня, що сподобалась лейтенанту.
Коли вони вперше зустрілись їй було 18, а йому – 25. Молода кароока угорська дівчина запала в душу Іванові з першого погляду. Він звернув увагу на її гнучкий стан і довгу до пояса косу. Дівчина полола квітник. За якийсь час їхні погляди пересіклись і на мить застигли. Хлопець втратив спокій.
…Він називав її просто – "Марія", бо її угорське ім’я було трохи схоже до нашого. Іван не знав угорської мови, а Марія російської. Але це не стало на заваді. Вони розуміли одне одного з півпогляду. Між ними зародилась любов. Батьки Марії не були проти  спілкування. 
Через півроку дівчина відчула, що народить дитину. Стали готуватись до весілля. Закохані поїхали в Будапешт у радянське посольство просити дозволу на узаконення шлюбу і виїзд в Радянський Союз. Але у посольстві Івана звинуватили в шпигунстві. Згодом йому винесли вирок: за "ізмєну Родіни – расстрєл"!
– За що мені розстріл? – допитувався хлопець.
– За любов! – сердито гаркнув чекіст. – Ти – "прєдатєль"!
Його посадили в одиночну камеру і щодень водили на допит. Молода угорська дівчина, стоячи на колінах, просила у працівників посольства СРСР в Угорщині про дозвіл на останнє побачення з коханим. Але їй сказали, щоб вона більше не приходила – завтра   Івана буде розстріляно. Її благання виявились марними. Марія не вірила почутому. Наступного дня вона знову зявилась біля посольства.
– Чого тут,  вештаєшся?! Твого жениха вже нема живого, можеш його пом’янути! – гримнувши перед самим носом масивними дверима, заверещав жирнючий дядько в погонах. Марія не знала, що робити їй далі. Всі її плани і мрії доля перекреслила раз і назавжди. Але дитя, яке вона носила під серцем, додавало сили жити далі. Вона жила надією, що все-таки колись зустрінеться зі своїм коханим.
…Івана допитували кожен день, як запеклого злочинця. Його звинувачували у шпигунстві, зраді Батьківщини, примушували підписувати якісь папери, до яких він не мав ніякого відношення. Але найбільше чекістів  цікавило: для чого радянський лейтенант хотів одружитися на іноземці? В одиночній камері знущались, як могли: били металевими предметами по голові. Через місяць нелюдських знущань і побоїв винесли вирок – розстріл. Але згодом на суді пом'якшили покарання і замінили десятьма роками каторги на Колимі.
Івана везли на Колиму майже три тижні. Його помістили в клітку,   як особливо небезпечного злочинця. Дехто з засуджених не витримував  знущання в таких камерах і помирав від нестачі кисню або втрачав  розум. За той час в  поїзді знайшли свою смерть  близько півтисячі засуджених. Їх ніхто не рахував – тіла викидали просто з поїзда. 
Іван вижив тільки тому, що мав велике бажання обов'язково зустрітись коли-небудь з Марією, яка носила під серцем його дитину. Він жив мріями. Коли вдавалося заснути, перед очима бачив свою кохану: щасливу і усміхнену, яка тримає на руках немовлятко. Жаль, що у снах він не знав, батьком кого став – сина чи доньки. Не раз  йому снилася їхня зустріч. І лише через сорок років Іван знатиме, що Марія народила йому доньку, і здійсниться його найзаповітніша мрія – зустріч з Марією.
В 1957 році Іван з каторги повернувся додому. Він ще не встиг вийти з вагона, як люди у формі силоміць повели його в місцеве відділення міліції, де сказали: "Ми тобі даємо 10 днів. За цей час ти маєш знайти наречену і одружитись. І не думай шукати Марію… А якщо ні, Колима  – твій рідний дім. Час пішов!".
Здавалося б, всі кошмари закінчились, але вони продовжували і далі переслідувати Івана. Де за такий короткий час знайти ту, котра погодиться вийти заміж за "зека", який "відмотав" на зоні 10 років? Іван не пам'ятає, як йому вдалося вмовити свою сусідку Варвару вийти за нього заміж. 
Але все-таки в десятиденний строк колишній "зек" вклався. Весілля відбулося, але любові до своєї дружини Іван не відчував ніколи, хоча разом прожили тридцять з хвостиком років і виховали дітей. 
Чоловік прагнув в свою душу вкласти бодай крапельку любові до дружини  хоча б за те, що вона згодилась вийти за нього заміж і народила  синів. Але як Іван не старався, нічого не вийшло. Адже серцю не накажеш, і силоміць милим не будеш.
Життя продовжувалось. Здавалося  б,  усі негаразди і страшне минуле давно уже позаду. Але де там! Івана постійно переслідували кадебісти, на роботі в начальства випитували, чим цікавиться "ізмєннік Родіни", куди ходить, хто його друзі.
…Йшли роки. Думки "гризли"  душу чоловікові,  який знав, що десь живе його перша любов, котра  народила від нього дитя, за яку він залишив свої найкращі молоді роки на Колимі. Сніги Сибіру не остудили почуття Івана до Марії, а ще більше зміцнили. 
Він навіть не наважився розказати своїй дружині Варварі про своє минуле, про те бажання, яке жевріло в його душі – боявся образити людину, яка на це не заслуговувала. Варвара померла, так ніколи й не дізнавшись правду про свого чоловіка, який беріг свою таємницю за сімома замками. Адже дорога до його серця була закрита для всіх. Лише вузенька стежина, обсаджена квітами любові, не заросла тернами, а чекала на Марію.
І ось на початку 1990-их, після розвалу Союзу, Іван ризикнув звернутися в Міжнародний Червоний Хрест, щоб розшукати Марію. Згодом надійшла відповідь: сім’я, яку розшукує Іван, давно виїхала в Будапешт, але куди саме – не знають. З року в рік чоловік не давав спокою людям в посольстві. А йому все радили чекати… чекати… Вже й потроху почала згасати надія.
Аж одного дня задзвонив телефон. Іван Іванович підняв трубку, і від почутого аж дух перехопило: "Ми знайшли вашу Марію. Зараз з вами будуть розмовляти з Будапешта…". Перекладачка сказала, що біля неї стоять Марія і його дочка. Плакали всі: і Марія з дочкою, і Іван Іванович. А потім почувся у слухавці крик: "Папа, папа!".
…Через місяць Іван Іванович зустрівся з Марією і дочкою на угорській землі. І хоч минуло 40 років, як закохані не бачились,  вони впізнали одне одного і були щасливі, як колись.
Іван Іванович з Марією вирішили хоч на схилі літ бути разом – готувались до весілля, щоб узаконити свій шлюб. Марія навіть погодилась з  чоловіком їхати жити в колишній Союз. Все було готове, до церемонії залишалось менше місяця. 
І раптом… Серце Марії зупинилось. Зла доля переслідувала все життя Івана та Марію і не дала їм бути разом. Але він все одно щасливий, хоча живе лише минулим.
    Галина ОЛІФЕРЧУК.
Їхнє кохання народилося в той час, коли за звичайний зустрічний погляд очей радянського солдата з іноземкою карали розстрілом або в кращому випадку – каторгою. Йому навіть в голову не приходила думка, що за кохання доведеться  заплатити таку високу ціну. Але ні звіряче поводження людей в погонах, ні жорстокий режим того часу не змогли вбити любов, яку радянський лейтенант беріг усе своє життя.
…Після закінчення війни в 1947 році командир дивізії направив Івана в Угорщину у невеличке містечко на Дунаї. Йому доручили солдатів, зброю і наказали дивитись за порядком, а особливий контроль вести за центральним вокзалом...
    Галина ОЛІФЕРЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 899
Читати далі

Редакційна пошта / Щастя і біль патріота

04.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

патріот1Щастя і біль патріота

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.

х х х 

А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.

 

 

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.
l
А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.
Тому про розуміння щастя Володимиром я дізнаюся із невимушеного спілкування.
Найщасливіша мить його теперішнього життя – це коли після довгої розлуки, після смертоносних боїв та після некомфортних, нелюдських умов виживання в окопах та бліндажах, побувати в колі рідної сім'ї. Відчути ніжні обійми і поцілунки коханої дружини Олени. Почути радісний, веселий щебет доньки Мілани та радість майбутнього воїна десятилітнього Іллі.
Вслухайтеся в сімейне потаємне: "Мамо… Мамуню, а коли татко повернеться? Що він робить на тій війні?", – перед сном запитує донька. – "Зовсім скоро доню. Спи вже…". І довірлива маленька квіточка, рідна кровиночка Міланочка, бере рученятами таткову світлину і кладе її під подушку. І мирно, тихо засинає. Їй сниться, що поруч  рідний татко. Несе на руках, бавиться і навіть пісеньку співає.
А в цей час на далекій Луганщині строгий майор-артилерист  Володимир Майданюк після тривожного дня і запеклого бою викреслює на календарі ще один день  війни. Він наближає себе до тієї миті, коли, приїхавши додому, відчує сімейне щастя, почує, що ним цікавилися друзі і влада, громада шанує його, а соціальні служби сім'ї допомагали. І його мрія справедлива і високоморальна, адже він за мирне життя тут ставить на кон життя – там!
l
А дійсність жорстока…
В поїзді бойовий офіцер В. Майданюк просить провідницю, щоб та відчинила у вагоні другий туалет, адже тут солдати зі Сходу з війни повертаються. І раптом чує цинічну, байдужу відповідь: "А я вас туди не посилала". Цей бісівський викрик повторюється у черзі до лікаря.
Знайома така позиція  окремих чиновників і ковельчанам. Слухаю і стає на душі прикро й гірко. Здається, що Україна перебуває у двох паралельних світах. Один – патріотичний, той, де гартуються дух, самопожертва в ім'я людей, той, що перемагає смерть і страх. Інший – що за межами війни: у мирних  Ковелі, Луцьку, Львові, Києві, де немає відчуття війни, де не гуркотить смертельна канонада, де відсутня загроза окупації, а є оте гниле: "В Україні скрізь і всюди погано і не так". І як верх цинізму та байдужості – п'яні гульбища, ресторанні оргії малих і великих олігархів. Тут не почуєш Гімну України і патріотичного слова про наших воїнів.
Скажете, згущую фарби? Аж ніяк!
l
Та повернемося до розмови. Володимир Майданюк живе в жорстоких реальностях війни і свідчить:
– Наша армія зробила суттєвий крок вперед.
Одяг вояків, тобто білизна, куртки, берці, не зрівняти з тим, що були. Вся екіпіровка бійця – вітчизняного виробництва і відповідає  стандартам НАТО. Харчування теж заслуговує позитивної оцінки. Хоч буває, що від тушонки голову відвертаєш. Одноманітність солдатського меню має свій негатив, але, як кажуть, жити можна, не голодні.
Зброя? Що гріха таїти: на тому боці – російська зброя нового покоління. Навіть, якщо моя гармата технологічно по всіх параметрах не поступається російській, то снаряди там якісніші, точніші і вразливіші.
Чи потрібна "натівська" зброя? Звичайно! Були б у нас самонавідні ракети, то й ворог нас більше боявся б. Така ракета летить низько над землею, оминає пагорби, а потому за мить піднімається і вражає  ціль згори. Відомо, що броня танка там більше уразлива.
Вишкіл вояків? Проти нас воюють  добре навчені російські підрозділи. Ми відчуваємо недоліки у підготовці сепаратистів.
Чому є втрати та поранені? Через необережність і психологічну втому. Треба зрозуміти, що ворог має досвідчених коригувальників і досконалу розвідку – тому і є попадання в бліндажі, окопи, приміщення, де перебувають бійці. Це ж війна!
Чи має місце вживання алкоголю? Не заперечую: є випадки, коли для зняття депресії та психологічних зривів окремі контрактники вдаються до оковитої. Але в переважній більшості командири присікають такі порушення режиму в умовах війни. Я до цих  негативних проявів жалю не маю!
Подвиги? Кожен  день перебування на передовій – це подвиг. Тут проявляється рішучість і з'являються нестандартні рішення. Так одного разу сталося, що на передовій у нашого танка була пошкоджена гармата, а у БТР – ходова. Хлопці підчепились до танка, й той на швидкості вийшов  з поля бою, а БТР зі своєї справної гармати відстрілювався. Ціна рішення – життя кількох наших воїнів.
Психологічна реабілітація на передовій? Існує інститут капеланства. Прибувають  священики і волонтери. Але ж у нас  серед вояків є віруючі різних конфесій і вірувань, а є й атеїсти,  і  ефективність такої реабілітації не завжди достатня. Буває, священик ще й дня в дивізіоні не пробув, а вже довідку просить про своє перебування в зоні бойовий дій, і  до нього довіра втрачається.
Рівень патріотизму? Звичайно, падає. По-перше, цьому "сприяє" затяжна війна. З іншого боку, окремі контрактники прибувають, щоб стати учасниками бойових дій та заробити якусь копійку для сім'ї. А ще на передовій паперової бюрократії побільшало.
Має місце й те, що в часі катастрофічно затягується ротація. Це також впливає на психологічний стан – і мій як командира, і рядового бійця.
Настрої місцевого населення? Є проукраїнські села, де вас готові обігріти та допомогти в біді. А є прояви агресивності. В одному селищі, наприклад, в їдальні завідуюча нам навіть чаю не подала, а неподалік продавчиня магазину не тільки чай приготувала, а ще й гостинці на дорогу подарувала. Ось і судіть самі.
В іншому місці на День Незалежності я бачив на  лацканах синьо-жовті стрічки і символічні червоні троянди та українські прапори на будівлях. Серед цього українства – молодик з "колорадською" стрічкою розгулює. Я зробив зауваження – огризнувся. Не втримався, каюсь, зірвав ту стрічку із сорочки. У відповідь почув погрози – мовляв, ми вам ще покажемо.
l
Ми спілкуємося більше двох годин,  а прощатись не хочеться. Знаю, що цей репортаж будуть читати друзі та знайомі, перечитуватиме  вголос його ненаглядна красуня, чарівна Олена, слухатимуть Міланочка та Ілля.
І у всіх в кінцевому підсумку залишається найболючіше запитання: "Коли закінчиться війна?".
Олена, що ніби пташечка, до свого сокола Володі пригортається, розповідає обнадійливе:
– В поїзді якась пророчиця, – чи то вірменка, чи то грузинка, запевняла, що війна стихне до кінця 2017 року. Так хочеться, щоб передбачення збулося! Цього чекає вся Україна.
Вустами ворожки та й мед пити б українцям,  але реалії політики, економічний занепад країни та байдужість суспільства викликають небезпідставні сумніви щодо швидкого закінчення того пекла. Послухаєш аналітиків, політиків, депутатів, урядовців і складається враження, що це – один піар, а коли виникає десь соціальна напруга, там вміло випускають "пар". 
 В політиків не видно того патріотизму, самопожертви, стратегічного державного мислення в розбудові України і творення блага для народу, які присутні у душі та серці командира артилерійського дивізіону Володимира Майданюка.
l
Вище ми торкнулися передбачень та прогнозів типу Ванги чи Джуни, тож до стратегічно мислячого офіцера нашого співрозмовника В. Майданюка важке запитання: "Чи може статися так, що пропутінські сили переможуть, і патріоти України будуть занесені до списків "ворогів народу?".
– Побійтеся Бога! Такий сценарій неможливий. Скажіть, а для чого я і мої побратими стоїмо під кулями на смерть, там, на передовій?
Невже ви забули, що в перші дні війни, коли армії фактично не було, добровольці зупинили ворога? Хіба ви не чуєте, як набатом б'є дзвін і скликає патріотів – вірних українців на захист своєї землі?
Хіба, читаючи історію України, не відчуваєте, що дух український непереможний? На місце загиблих воїнів встануть інші. Я бачив, як світяться очі учнів Дубівської школи. Як вони, затамувавши подих, слухають розповіді про рідний край, про Героїв АТО і Майдану. Вони готові, як студенти під Крутами або на Київському майдані у 2013 році, стати на захист своєї Вітчизни.
Все  у нас буде добре!!!
l
Кажуть, що на передовій дитячі малюнки, вірші та іграшки втратили актуальність. Не вірю!
Маленька  Міланка щодня відправляє на війну свої мрії, бажання:
Коли повернешся, мій
 любий татку?
Я так заскучилась, а мама
 плаче…
Твою під подушку ховаю
 фотокартку:
Ти прийдеш в сон, і я тебе
 побачу.
Проснуся, а тебе нема, і…
 злюся.
Дорослі дяді, зупиніть війну
 прокляту!
Я з мамою за  вас до Бога
 поклонюся.
Спиніть війну! І поверніть
 додому тата!
Ти добра, Божа Матінко, 
я  знаю.
Спини війну – верни
 дитячий сміх.
Верни нам мир! Прошу
 Тебе, благаю.
Заради щастя мам і татусів
 усіх.
Війна – це зло! Війна –  це
 кров!
Я вірю: переможе таткова
 любов.
І ми помолимось: "Хай буде Сонце! Хай будуть діти! Хай буде мир!". Повертайся швидше живим і здоровим, Володю!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 698
Читати далі

Редакційна пошта / Щастя і біль патріота

04.05.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

патріот1Щастя і біль патріота

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.

х х х 

А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.

 

 

З Володимиром Майданюком ми зустрічалися 2 роки тому. Він мало змінився. Військова виправка, молодецький запал, строгий характер, конкретизація  розмови видають в ньому справжнього бойового офіцера. Священний обов'язок – захищати рід свій, землю батьківську, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні найдорожчого – життя, він виконує сповна.
l
А душа його добра, романтична і любляча. Я не запитую у нього, що таке щастя. Це філософське поняття кожен розуміє по-своєму. Ще древній Арістотель мудро зауважив, що якби людині дали все, чого вона хоче, в кінцевому результаті вона була б нещасливою.
Тому про розуміння щастя Володимиром я дізнаюся із невимушеного спілкування.
Найщасливіша мить його теперішнього життя – це коли після довгої розлуки, після смертоносних боїв та після некомфортних, нелюдських умов виживання в окопах та бліндажах, побувати в колі рідної сім'ї. Відчути ніжні обійми і поцілунки коханої дружини Олени. Почути радісний, веселий щебет доньки Мілани та радість майбутнього воїна десятилітнього Іллі.
Вслухайтеся в сімейне потаємне: "Мамо… Мамуню, а коли татко повернеться? Що він робить на тій війні?", – перед сном запитує донька. – "Зовсім скоро доню. Спи вже…". І довірлива маленька квіточка, рідна кровиночка Міланочка, бере рученятами таткову світлину і кладе її під подушку. І мирно, тихо засинає. Їй сниться, що поруч  рідний татко. Несе на руках, бавиться і навіть пісеньку співає.
А в цей час на далекій Луганщині строгий майор-артилерист  Володимир Майданюк після тривожного дня і запеклого бою викреслює на календарі ще один день  війни. Він наближає себе до тієї миті, коли, приїхавши додому, відчує сімейне щастя, почує, що ним цікавилися друзі і влада, громада шанує його, а соціальні служби сім'ї допомагали. І його мрія справедлива і високоморальна, адже він за мирне життя тут ставить на кон життя – там!
l
А дійсність жорстока…
В поїзді бойовий офіцер В. Майданюк просить провідницю, щоб та відчинила у вагоні другий туалет, адже тут солдати зі Сходу з війни повертаються. І раптом чує цинічну, байдужу відповідь: "А я вас туди не посилала". Цей бісівський викрик повторюється у черзі до лікаря.
Знайома така позиція  окремих чиновників і ковельчанам. Слухаю і стає на душі прикро й гірко. Здається, що Україна перебуває у двох паралельних світах. Один – патріотичний, той, де гартуються дух, самопожертва в ім'я людей, той, що перемагає смерть і страх. Інший – що за межами війни: у мирних  Ковелі, Луцьку, Львові, Києві, де немає відчуття війни, де не гуркотить смертельна канонада, де відсутня загроза окупації, а є оте гниле: "В Україні скрізь і всюди погано і не так". І як верх цинізму та байдужості – п'яні гульбища, ресторанні оргії малих і великих олігархів. Тут не почуєш Гімну України і патріотичного слова про наших воїнів.
Скажете, згущую фарби? Аж ніяк!
l
Та повернемося до розмови. Володимир Майданюк живе в жорстоких реальностях війни і свідчить:
– Наша армія зробила суттєвий крок вперед.
Одяг вояків, тобто білизна, куртки, берці, не зрівняти з тим, що були. Вся екіпіровка бійця – вітчизняного виробництва і відповідає  стандартам НАТО. Харчування теж заслуговує позитивної оцінки. Хоч буває, що від тушонки голову відвертаєш. Одноманітність солдатського меню має свій негатив, але, як кажуть, жити можна, не голодні.
Зброя? Що гріха таїти: на тому боці – російська зброя нового покоління. Навіть, якщо моя гармата технологічно по всіх параметрах не поступається російській, то снаряди там якісніші, точніші і вразливіші.
Чи потрібна "натівська" зброя? Звичайно! Були б у нас самонавідні ракети, то й ворог нас більше боявся б. Така ракета летить низько над землею, оминає пагорби, а потому за мить піднімається і вражає  ціль згори. Відомо, що броня танка там більше уразлива.
Вишкіл вояків? Проти нас воюють  добре навчені російські підрозділи. Ми відчуваємо недоліки у підготовці сепаратистів.
Чому є втрати та поранені? Через необережність і психологічну втому. Треба зрозуміти, що ворог має досвідчених коригувальників і досконалу розвідку – тому і є попадання в бліндажі, окопи, приміщення, де перебувають бійці. Це ж війна!
Чи має місце вживання алкоголю? Не заперечую: є випадки, коли для зняття депресії та психологічних зривів окремі контрактники вдаються до оковитої. Але в переважній більшості командири присікають такі порушення режиму в умовах війни. Я до цих  негативних проявів жалю не маю!
Подвиги? Кожен  день перебування на передовій – це подвиг. Тут проявляється рішучість і з'являються нестандартні рішення. Так одного разу сталося, що на передовій у нашого танка була пошкоджена гармата, а у БТР – ходова. Хлопці підчепились до танка, й той на швидкості вийшов  з поля бою, а БТР зі своєї справної гармати відстрілювався. Ціна рішення – життя кількох наших воїнів.
Психологічна реабілітація на передовій? Існує інститут капеланства. Прибувають  священики і волонтери. Але ж у нас  серед вояків є віруючі різних конфесій і вірувань, а є й атеїсти,  і  ефективність такої реабілітації не завжди достатня. Буває, священик ще й дня в дивізіоні не пробув, а вже довідку просить про своє перебування в зоні бойовий дій, і  до нього довіра втрачається.
Рівень патріотизму? Звичайно, падає. По-перше, цьому "сприяє" затяжна війна. З іншого боку, окремі контрактники прибувають, щоб стати учасниками бойових дій та заробити якусь копійку для сім'ї. А ще на передовій паперової бюрократії побільшало.
Має місце й те, що в часі катастрофічно затягується ротація. Це також впливає на психологічний стан – і мій як командира, і рядового бійця.
Настрої місцевого населення? Є проукраїнські села, де вас готові обігріти та допомогти в біді. А є прояви агресивності. В одному селищі, наприклад, в їдальні завідуюча нам навіть чаю не подала, а неподалік продавчиня магазину не тільки чай приготувала, а ще й гостинці на дорогу подарувала. Ось і судіть самі.
В іншому місці на День Незалежності я бачив на  лацканах синьо-жовті стрічки і символічні червоні троянди та українські прапори на будівлях. Серед цього українства – молодик з "колорадською" стрічкою розгулює. Я зробив зауваження – огризнувся. Не втримався, каюсь, зірвав ту стрічку із сорочки. У відповідь почув погрози – мовляв, ми вам ще покажемо.
l
Ми спілкуємося більше двох годин,  а прощатись не хочеться. Знаю, що цей репортаж будуть читати друзі та знайомі, перечитуватиме  вголос його ненаглядна красуня, чарівна Олена, слухатимуть Міланочка та Ілля.
І у всіх в кінцевому підсумку залишається найболючіше запитання: "Коли закінчиться війна?".
Олена, що ніби пташечка, до свого сокола Володі пригортається, розповідає обнадійливе:
– В поїзді якась пророчиця, – чи то вірменка, чи то грузинка, запевняла, що війна стихне до кінця 2017 року. Так хочеться, щоб передбачення збулося! Цього чекає вся Україна.
Вустами ворожки та й мед пити б українцям,  але реалії політики, економічний занепад країни та байдужість суспільства викликають небезпідставні сумніви щодо швидкого закінчення того пекла. Послухаєш аналітиків, політиків, депутатів, урядовців і складається враження, що це – один піар, а коли виникає десь соціальна напруга, там вміло випускають "пар". 
 В політиків не видно того патріотизму, самопожертви, стратегічного державного мислення в розбудові України і творення блага для народу, які присутні у душі та серці командира артилерійського дивізіону Володимира Майданюка.
l
Вище ми торкнулися передбачень та прогнозів типу Ванги чи Джуни, тож до стратегічно мислячого офіцера нашого співрозмовника В. Майданюка важке запитання: "Чи може статися так, що пропутінські сили переможуть, і патріоти України будуть занесені до списків "ворогів народу?".
– Побійтеся Бога! Такий сценарій неможливий. Скажіть, а для чого я і мої побратими стоїмо під кулями на смерть, там, на передовій?
Невже ви забули, що в перші дні війни, коли армії фактично не було, добровольці зупинили ворога? Хіба ви не чуєте, як набатом б'є дзвін і скликає патріотів – вірних українців на захист своєї землі?
Хіба, читаючи історію України, не відчуваєте, що дух український непереможний? На місце загиблих воїнів встануть інші. Я бачив, як світяться очі учнів Дубівської школи. Як вони, затамувавши подих, слухають розповіді про рідний край, про Героїв АТО і Майдану. Вони готові, як студенти під Крутами або на Київському майдані у 2013 році, стати на захист своєї Вітчизни.
Все  у нас буде добре!!!
l
Кажуть, що на передовій дитячі малюнки, вірші та іграшки втратили актуальність. Не вірю!
Маленька  Міланка щодня відправляє на війну свої мрії, бажання:
Коли повернешся, мій
 любий татку?
Я так заскучилась, а мама
 плаче…
Твою під подушку ховаю
 фотокартку:
Ти прийдеш в сон, і я тебе
 побачу.
Проснуся, а тебе нема, і…
 злюся.
Дорослі дяді, зупиніть війну
 прокляту!
Я з мамою за  вас до Бога
 поклонюся.
Спиніть війну! І поверніть
 додому тата!
Ти добра, Божа Матінко, 
я  знаю.
Спини війну – верни
 дитячий сміх.
Верни нам мир! Прошу
 Тебе, благаю.
Заради щастя мам і татусів
 усіх.
Війна – це зло! Війна –  це
 кров!
Я вірю: переможе таткова
 любов.
І ми помолимось: "Хай буде Сонце! Хай будуть діти! Хай буде мир!". Повертайся швидше живим і здоровим, Володю!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 887
Читати далі

Редакційна пошта / "ГИВА"

28.04.2017

ганна йовів"ГИВА"

(Закінчення. 
Поч. в номері від 
20 квітня ц. р.)
(Закінчення.  Поч. в номері від  20 квітня ц. р.)
На скрип дверей невдоволено (хто посмів завадити) повернувся "Сагайдачний",  який тільки-но показував, як потрібно накладати шину при переломах чи осколкових пораненнях, але,  розгледівши  у світлі крізь дверний проріз  знайому тендітну постать дівчини,  злегшено промовив:  "Заходь, присядь ось там на ослінчику і тихенько мені будь, допоки закінчиться наука". Ганя несміливо навшпиньках  продріботіла на вказане місце і тихцем присіла.  Дівчата  пирснули сміхом, та суворий погляд інструктора вмить припинив смішки. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 763
Читати далі

Редакційна пошта / Творчий "звіт" митця

28.04.2017

DSCF3703 Творчий  "звіт"  митця

В Ковельській галереї мистецтв  експонувалась  виставка скульптури та малюнка Олександра Грицая, в якийсь мірі -  ковельчанина, тому що з 1985 по 1988 роки він  навчався в ПТУ-5.
Як згадував на відкритті виставки його майстер  та наставник, художник, різьбяр по дереву Іван Панасюк,  хлопець цілеспрямований, працелюбний, в якого є потяг до навчання та вдосконалення.  Після училища вступив до Харьківського художньо-промислового інституту,  де отримав кваліфікацію художника архітектурно-декоративної пластики. 
Деякий  час  працював та вдосконалювався в майстерні відомого скульптора Л. Баранова на ліпленні, формуванні з гіпсу, обробці бронзових скульптур, переведенні гіпсових робіт у бетон та дерево. До речі, на Волині небагато майстрів, які  займаються скульптурою. 
Довгий час жив і працював в Харкові, нині мешкає в  Любомльському районі.
Про себе і про свою творчість та задуми присутнім розповів і сам  скульптор. 
Працював Олександр і з мармуром,  бронзою, бетоном. Оформлював церкви, робив інкрустацію, розпис, об'ємну  скульптуру.
На виставці були також представлені  скульптура малих форм, бюст, барельєф, малюнки, меморіальний знак Небесній Сотні, який митець виконував для Луцька.
Під час  виставки виступили місцеві митці Сергій Вишневський, Олена Цьомик, Микола Конопацький, Геннадій Сарапін, Віктор Бурчак та  Іван Панасюк.       
Світлана СЛОБОДЯНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час виставки Олександра Грицая. 
Фото Геннадія САРАПІНА.
В Ковельській галереї мистецтв  експонувалась  виставка скульптури та малюнка Олександра Грицая, в якийсь мірі -  ковельчанина, тому що з 1985 по 1988 роки він  навчався в ПТУ-5.
Як згадував на відкритті виставки його майстер  та наставник, художник, різьбяр по дереву Іван Панасюк,  хлопець цілеспрямований, працелюбний, в якого є потяг до навчання та вдосконалення.  Після училища вступив до Харьківського художньо-промислового інституту,  де отримав кваліфікацію художника архітектурно-декоративної пластики. 
Деякий  час  працював та вдосконалювався в майстерні відомого скульптора Л. Баранова на ліпленні, формуванні з гіпсу, обробці бронзових скульптур, переведенні гіпсових робіт у бетон та дерево. До речі, на Волині небагато майстрів, які  займаються скульптурою. 
Довгий час жив і працював в Харкові, нині мешкає в  Любомльському районі.
Про себе і про свою творчість та задуми присутнім розповів і сам  скульптор. 
Працював Олександр і з мармуром,  бронзою, бетоном. Оформлював церкви, робив інкрустацію, розпис, об'ємну  скульптуру.
На виставці були також представлені  скульптура малих форм, бюст, барельєф, малюнки, меморіальний знак Небесній Сотні, який митець виконував для Луцька.
Під час  виставки виступили місцеві митці Сергій Вишневський, Олена Цьомик, Микола Конопацький, Геннадій Сарапін, Віктор Бурчак та  Іван Панасюк.       
Світлана СЛОБОДЯНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час виставки Олександра Грицая. 
Фото Геннадія САРАПІНА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 822
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025