Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

l

Василь ступив на поріг зрілості і мудрості. Кар'єрною драбиною піднявся до посади керівника дільниці. Був одружений і вважав, що сім'я – це святе. Словом, позитивний громадянин.

Та ніхто не знає, звідки прилетить вітер просвітління, який заполонить душу. Він – як ранкове Сонце, що сяйне чудо-промінцем і навіє новий, ще небачений рожевий сон.

Галина, симпатична, миловидна, весела і контактна, працювала в підпорядкуванні Василя. Зранку по-дружньому те "Сонечко" вітало його з початком робочого дня, працювало і ввечері зникало кудись.

Та раптом Василь відчув, як ті іскристі промінчики небесних очей проникають у його серце. Срібний сміх Галини струмочком вливався в душу. Він став шукати причин, щоб частіше бачити, спілкуватися із своєю колегою. Не зчувся, як  стріли Амура вразили серце, і їх ні руками, ні розумом із свого єства не вирвеш.

Робота стала майданчиком для невинних зустрічей. Теплі слова, випадкові дотики рук, довірливі погляди зближували все більше і більше. На якомусь черговому корпоративі їхні "казенні" обійми злилися у медовому поцілунку. Василь відчував, як  серця заспівали пісню довіри, як горнеться Галина до нього…

Сім'я стала не такою вже й святою, а дружина зі своїми вічними доріканнями та напівзім'ятим кухонним халатом, перестала бути берегинею сім'ї, а перетворилась на звичайну, буркотливу жінку. Приємні колись домашні клопоти стали важким тягарем.

Тепер йому щодня перед очима сяяв образ Галини, яку він трохи не обожнював.

Треба сказати, що наша героїня була заміжньою і теж не мала сімейного щастя. Чоловік часто випивав і, як це буває, замість ніжних обіймів "огортав" грубим, а часом і нецензурним словом. А щодо домашньої роботи, то нема що й казати.

На такій основі завжди виростає чортополох, непорозуміння та нещирість. Простір сімейного, колись щасливого життя заповнюється відчуженням.

Подібне тягнеться до подібного, і вже на іншому лузі розквітають квіти кохання.

l

Літо приречено шукає відпочинку для всіх. А чи можливо знайти щось миліше, аніж спільний відпочинок десь в далекому і тихому інтимному куточку?

Річка, Сонце, кохання – це рай земний. Вони купалися, плавали, хлюпалися, наче діти у воді. Їхні забави ніби випадково перепліталися обіймами і поцілунками.

Збуджений несподіваним щастям, Василь втратив голову. Він став виціловувати засмагле і ніжне Галинине тіло. Губами торкався шиї, очей, личка, губ і відчував, що ніжність та пестощі для жінки приємні. Галина відповідала на поцілунки і горнулася до його тіла.

І це сталося!

Сонечко сором'язливо відвертало свої очі, а Василь був на сьомому небі. Він летів на білій хмарині, а поруч нього – диво-богиня, така близька, така ніжна і вся його.

Як змалювати людське щастя? Якими словами оспівати? Та щастя не Вічність – це лише мить. На жаль,  цей світ зітканий не тільки з радощів, але й тривог. Коли над тобою спокій і благодать, то чекай появи сірої хмари негараздів, тривог і не дай, Боже, – горя.

На дільниці стався нещасний випадок, і Василя звинуватили в неналежному виконанні посадових обов'язків. Кримінальний кодекс безжально вимагав покарання: 3-5 років ув'язнення. Спроби захисту розбивалися, мов морські хвилі в скелю, об камінне серце слідчого: "Посадимо, і все". Переживання, тривоги заполонили єство Василя.

Життя давало тріщину. Запрошення на допити вибивали з колії і робили життя нестерпним. Галина переживала не менше. Навіть змарніла. Вона була готова на все, аби визволити коханого із рук обвинувачення.

Так буває, що соломинка порятунку з'являється несподівано. Галина дізналася, що слідчий  – її однокласник і колишній залицяльник. Довго вагалася, але пішла виручати милого.

– Добрий день, Петре, – несміливо сказала, зайшовши у службовий кабінет.

– Тепер я Петро Іванович, шановна пані Галино. Так усі мене називають. А що тебе сюди привело? Чим допомогти? Викладай – не соромся…

– Та ось мій керівник потрапив у халепу. Хороша людина, але йому “шиють” кримінал. Чи не можна якось злагодити цю справу?

– А ти що йому коханка чи жінка? Все там законно, завтра справу передаємо до суду.

– Петре Івановичу, Закон в багатьох випадках теж можна тлумачити по-різному. Переглянь ще раз цю справу, прошу тебе, як Бога!

– Я колись теж був закоханий і просив твоєї руки. Ти відмовила. Бач, як життя повертається. А знаєш, що я і сьогодні кохаю тебе? Умова проста: ти проведеш гарний вечір зі мною, а я закрию кримінальну справу. Все у твоїх руках.

– Ти що здурів? – вигукнула Галина, ошелешена пропозицією і попрямувала до дверей.

– Як хочеш, а я твого Василя посаджу, адже ти коханка його! – почула майже істеричне услід.

Галина була сама не своя. Піти із слідчим  на змову – це зрадити коханню та її щастю. Відмовитись – запроторити Василя до в'язниці.

Однак страшні муки переживань призвели до твердого рішення.

– Я згодна, – з відразою в душі промовила Галина, набравши номер телефону однокласника.

Вони зустрілися в готелі. Галя ішла туди, немов на ешафот. Здавалося, тонка нитка розірветься, і гільйотина  відсіче і голову, і кохання, і саме життя…

Слідчий сповна скористався своїм правом сильнішого. Це було у нього в крові. Він так само насолоджувався, коли вершив долі тих, хто потрапив у його сіті.

Нарешті, муки скінчилися, і Петро Іванович пішов.

Відчуття провини затьмарило все Галинине єство. Було гидко торкатися свого тіла. Вона пішла під душ, намагаючись водою змити гріх із свого тіла, із шкірою видряпати спогади про минулу ніч.

l

Василь був здивований, коли на черговому допиті слідчий запитав:

– Ви не будете проти, якщо ми вашу справу закриємо за відсутністю складу злочину?

– Ні, – тільки й спромігся відповісти чоловік.

"Що сталося? Де поділися звинувачення?", – майнули в голові блискавкою запитання.

– Своїм порятунком дякуйте Галині, – раптом почув навздогін слова слідчого.

Василь все зрозумів. "Як моя наймиліша, радість мого життя, могла погодитися на подібне?".

Тепер їхні зустрічі не приносили щастя. Вони були переплетені вінком вини, смутку і якоїсь тривоги. Високі почуття, скріплені великою силою кохання, вдарившись об стіну зради, розлетілися на дрібні скалки.

Ні, ні! Ніхто і нікого не звинувачував, не з'ясовував, хто правий, а хто винний. Та й сенсу не було. Тінь слідчого привидом стояла поміж ними.

Вони стали уникати контактів і зустрічей навіть на роботі. Квітка кохання зів'яла назавжди. 

Осиротіле кохання волало на весь світ: "Василю, Галино! Де ви? Я ж ваша щаслива доля. Чекаю на вас!..".

Однак відповіді не було. Та й як могло бути інакше? Скалки розбитого кохання, як і скалки дзеркала, ще нікому склеїти не вдавалося.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Закоханість! Це – крила творчості, духу і добра.

Закоханість – це спорідненість душ і сердець, життєдайна енергія, яка пульсує в єдиному ритмі.

Закоханість – фатальна самопожертва в ім'я іншої людини.

Анатомія кохання, на перший погляд, проста та буденна. Привіталися, познайомились, сподобалися одне одному, романтично подружилися, поцілувалися і, як Адам та Єва, впали в солодкий гріх.

Та над цим буденним витає щось надзвичайно магічне і високодуховне, яке часто спонукає до крайнощів та тягне за собою фатальні наслідки. Згадаймо хоча б приклади Ромео і Джульєтти  або Лесі Українки та Сергія Мержинського.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 952

Моє любе Полісся

Моє любе Полісся,

Зачарована казко,

Ти – сум, моя пісня,

Ти – мій жаль, моя ласка.

Моє любе Полісся,

Твоя далеч блакитна,

Твій струмок на узліссі,

Ти – Волинь моя рідна.

Моє любе Полісся,

Моя батьківська хато,

Ти для мене – колиска.

Тут любисток  і м'ята.

Моє любе Полісся,

Ти квітуй для народу,

Буйним садом розлийся,

Не втрачай свою вроду!

Оксана ВИЖОВЕЦЬ.

Батьківська хата

Батьківська хата – це мій

 оберіг.

Тільки ступлю я на рідний поріг,

Радість і щастя в ту мить

 огорта:

Тут безтурботні лишились літа.

Батьківська хата – колиска моя.

Мамина пісня і спів солов'я

Знов приголублять мене уві сні:

В час веселкових нездійснених

 мрій.

Сонце купається в перлах

 трави.

Рідна хатино, ти вічно живи!

Батьківська хата – це юність

 моя.

Як же без тебе? Звичайно,

 ніяк…

Ти проводжала в життєві світи,

Я повертавсь на твій орієнтир.

Батьківська хата – родинне

 тепло.

Як же тут затишно й добре було!

Щоб досягнути своєї мети,

Батьківську хату нам 

слід берегти.

В мені –Україна

Ніжно говорить серце вустами

До України – рідної мами.

Мене купала в росах цілющих,

Меди травневі і досі п'ю ще.

Скрізь захищає нас омофором,

Коли побачить лихо – недолю.

Завжди рятує в жорстокім 

герці,

Бо ми – кровинка у її серці.

Розлучить пісня, загоїть рану.

Тебе любити не перестану:

Ти ж – Україна, матінка рідна!

Честь українців збережім

гідно!

Чи є простори ще такі й води,

Що оповиті духом свободи?!

Воля – наш заклик! Нації –

 слава!

Хай згине нечисть підла  

й лукава.

Є яничари, зрадники мами,

Та суд над ними не за горами…

Світить нам Сонце. Прозріли

 діти.

І як же неньці не порадіти.

Я – в Україні, в мені – Україна,

Що нездоланна і незборима.

Кожен мій подих і стукіт 

серця –

То Україна в мені озветься.

Ще не осінь

А ти любов мою забрала…

Серпанком серпень

 пламенить…

Тобі мого страждання мало:

Не зупиняєшся й на мить.

Ще зачекай: спішити рано.

А, може, пізно? Схаменись.

І незагоєну ще рану

Знов не роз'ятрюй, як колись.

Були ми юні і кохані,

В одне зливалися серця.

І не любили так світання.

А зараз що? Любов з кінця?

Невже душа десь полетіла

І там знайшла собі причал?

“Кохана, люба, ніжна, мила”, –

Вві сні я навіть промовляв.

Любов – троянда з колючками,

На ній тендітні пелюстки.

А щоб вони не осипались,

Верни любов, де я і ти.

В серпанку серпень – 

ще не осінь,

Серця в любові – молоді.

Пройшла гроза. З'явилась 

просинь.

Любов верни. І назавжди.

Ігор ВИЖОВЕЦЬ, 

член Ліги українських письменників імені Павла Чубинського.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 779

Нечимне, Колодяжне, міський парк ім. Лесі Українки – така географія чудового мистецько-поетичного свята «Лісова пісня», що вже стало улюбленим, традиційним, а, зважаючи на те, звідки прибули його гості, – всеукраїнським і навіть міжнародним. Завітало воно і до нашої бібліотеки. 

На жаль, лиш незримо були з нами його засновники й багаторічні організатори – незабутній, світлої пам’яті, Василь Гей та неперевершена Ніна Горик, яка призначила нам зустріч у вересні. 

Письменницьке сузір’я, що дарувало нам зблиски Слова, мудрості, радості і натхнення, представила голова Спілки письменників Волині Ольга Ляснюк. 

Свої квіти у вінок пам’яті Лесі Українки вплітали метри волинського красного письменства Володимир Лис та Надія Гуменюк, добре знані й шановані нашими читачами. 

А от з цікавою молодою письменницею та журналістом, головним редактором пригодницького журналу для дітей «Крилаті» Тетяною Винник з Чернігівщини, з Ніжина, та киянином Олександром Гордоном, директором будинку письменника Національної спілки письменників України, заступником голови спілки, ми  бачились вперше. 

«Літагентом Ковельської бібліотеки» жартома назвав себе письменник і книговидавець Микола Мартинюк, завдяки якому читачі нашої книгозбірні познайомилися з багатьма поетами та прозаїками з різних куточків України. 

Поетичний голос Анни Малігон із Києва творив контраст із її тендітною постаттю. До Дня Незалежності-2014 її поезію зворушливо читала незрівнянна Ніна Матвієнко. 

Зачарувало всіх письменницьке подружжя з Мінська: поетка, автор книг для дітей, директор Поетичного театру «Арт.С» Аксана Спринчан та музикант, історик і літератор Яраш Малішевскі, – усміхнені, талановиті, закохані у життя та творчість, великі патріоти білоруської мови, якою пишуть і спілкуються в сім’ї, і щирі друзі України. Аксана читала свої чудові поезії-мініатюри, а Яраш дивував нас грою на старовинних народних інструментах – дуді, жалейці, пищику, спариші – забутими мелодіями далеких предків.

Радість свята випромінювали на всіх присутніх поезія, музика, чарівні квіткові композиції, що прикрашали залу. А найкращі, сонячні, квіти нашої любові та шани – для Лесі Українки. 

Ольга Бичковська, 

бібліотекар Ковельської ЦРБ.

НА ЗНІМКАХ: під час зустрічі в Ковельській центральній районній бібліотеці.

Фото з архіву автора.

Нечимне, Колодяжне, міський парк ім. Лесі Українки – така географія чудового мистецько-поетичного свята «Лісова пісня», що вже стало улюбленим, традиційним, а, зважаючи на те, звідки прибули його гості, – всеукраїнським і навіть міжнародним. Завітало воно і до нашої бібліотеки. 

На жаль, лиш незримо були з нами його засновники й багаторічні організатори – незабутній, світлої пам’яті, Василь Гей та неперевершена Ніна Горик, яка призначила нам зустріч у вересні. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 709

Погода в Ковелі 

10 – 16 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1173

Стане жагою літнє проміння,

Вистигне в серці серпня краса.

Душею засяє небесне горіння,

Залюблені трави, у сльозі роса.

Піснею стане надвечір’я лелече,

На крилах мелодій – духмяна 

печаль.

За обрієм зоряним – райдуги-

свічі,

Як уві сні, ніжно папороть зацвіла.

Розкішшю стане ріки плин 

казковий,

По стежці-феєрії пробудиться ліс.

Закохані хвилі …сопілки юні 

роздоли,

Безсоння – журавлиний світ…

Зігріває щомить пам’ять літа,

Розставання серпневе квітне.

Сонцем стань, красуне вітрильна,

Вогнем досвітнього дива…

Стань промінням ласкаво-милим,

Течії – божеством солов’їним.

Зорею райського скарбу

Освіти любові обереги-барви…

l

Літо долає печалі плечисті,

Передяглось у багряний жупан.

Ниток наткала зоря золотистих,

Сукню  оздобить закрійник-туман.

У візерунках – земна полотнина,

В барвах розлуки – осоння хмільне.

Гордо й кокетливо пані осіння

Жар-темперамент гарячий несе.

Літо сховалось, в журбі темна нічка,

Ріка утішає краї-береги.

Тільки плакуча верба споконвічно

Любо сприймає палкі кольори…

Чарівниця-осінь свічі зносить –

На ліси і на луги.

Свічники у позолоті – 

Ставить осінь навкруги…

Скарбниця-осінь – у перлах-росах,

Кришталі любові – в променях жаги.

В зорепаді барв кохання лебедіють

Всевишнього безмежжя сни…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1284

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. У місцевій архітектурі бачила схожість з рідною, волинською: «…В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество» (з листа до Г. М. Комарової, 23 березня 1909 р.). 

У природі також. «Хоні трошки «трущобка», але нічого собі – багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно рівне, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне (має 30 квадр[атних] верстов)…» (з листа до О. П. Косач (сестри) 18 вересня 1911 р.).

Лікуючись від тяжкої недуги, з 1909 року змушена була виїздити до Єгипту. Протягом трьох днів 1910 року в Хельвані поблизу Каїра, писала драматичну поему «Бояриня», виплескуючи свій вічний біль за Україну, засуджуючи духовне і політичне життя Москви за часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676). 

Твір – про волелюбність українського народу, незалежне становище української жінки, засудження колонізаторської політики царизму у ставленні до України ще з середини XVII ст. Оксана – дочка козацького старшини Олекси Перебійного чахне в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижують жінку. 

Приречена на повільне згасання і передчасну смерть від ностальгії за Батьківщиною, Оксана, попри вмовляння Степана лишити його в Москві і повернутись в Україну, відмовляється. 

Відчувається, що через серце Леся Українка пропустила останні в драматичній поемі слова Оксани:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…

Ти бачиш Україну – привітай! 

Як і героїня твору, письменниця хоч думкою, хоч сонячним промінчиком, линула в рідний край. 

«Лісова пісня» по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела –фольклору і природи рідного краю. Написана за 11-12 днів влітку 1911 р. в Кутаїсі.

Описи рідної природи, легенди пралісу, мелодії почутих пісень запам’яталися Лесі Українці на все життя. В листуванні письменниця вказує на джерела написання твору. «А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!). Се, властиве, ein Mаrchendrama, по термінології Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін»), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись…» (з листа Лесі Українки до А. Ю. Кримського 27 жовтня 1911 р.). 

В Єгипті 1913 року Леся Українка написала у жанрі української казки твір «Про Велета». У поемі письменниця розповідає про сильного тілом і духом чоловіка, який славився тим, що зривав пута й кайдани людської неволі. І ніяка сила не могла його здолати. Та за непослух Бог покарав Велета тяжким, неспокійним сном. І спить Велет уже століття. А тим часом вороги, скрутивши його тіло ланцюгами, точать безкарно з нього кров:

І встане Велетень з землі,

Розправить руки грізні,

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні.

Закінчується казка рядками туги за рідним краєм:

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку сю згадаю.

Леся Українка не могла прямим текстом писати про недолю рідної країни тому, переважно, за основу творів брала частинки історії різних країн, народів, часів, які були суголосними історії рідної країни. 

 Так, останній свій великий твір – драматичну поему «Оргія», закінчену 28 березня 1913 р., вона присвятила долі митця і мистецтва у поневоленій Римом Елладі. Це ж яку цинічність потрібно мати Меценату, щоб він дозволив  собі назвати мистецтво Греції «смітником», у якому він вишукує «коштовні перли»! Чи у цій драматичній поемі не ностальгія і не біль за Україну?

Майже в кінці життя, у Єгипті, коли дуже огорнув сум за Батьківщиною, Леся Українка написала вірш «Сон». У ньому і любов, і туга, і віра у краще майбутнє рідного краю.

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет… синій намет

Неба високого міниться сяєвом…

Ох, та й високе ж! Як вільно, як 

радісно,

Так, се Єгипет…

Тихо та любо… чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

Батьківська хата і луки зеленії,

Темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна…

Можна спинитись… годі 

блукання…

Все буде добре… Рідний мій край

Вкупі зі мною одужав від злигоднів,

Небо не хворе, не плаче, не 

хмуриться,

Люди веселі і я… не будіть…

Все буде добре…

7.04.1910 р.».

Тетяна Поліщук,

молодший науковий співробітник 

Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

«Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут  і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світи […] Моя адреса: Ковель, Волинська губ., с. Колодяжне».

Леся Українка.

У цих кількох реченнях з листа письменниці до Михайла Павлика – вся її любов до України, Волині, Колодяжного. А доля складалася так, що змушена була жити далеко від них. З 1907 року Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою проживали в Грузії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 933

Закіптюжена гасова лампа, блимаючи тьмяним вогником, освітлювала убогу «шевченківську» хатину, де от-от мало народитися дитя. Січневий лютий мороз замурував малесенькі шибки вікон, а холодний вітрисько гугонів у порожньому димарі, лякаючи своїм свистом породіллю, яка приїхала на зимові свята у гості до батьків. 

Нелегкою була доля жінки: виховувалась у багатодітній сім’ї, де вона була п’ятою дитиною. З раннього дитинства заробляла собі на хліб: поки йти до школи, треба було напасти худобу. За коровами і вчила уроки. А ще, коли веретено танцювало у вправних пальцях дівчини, скоса поглядала у книжку, що лежала на лавці, яка вночі слугувала їй за ліжко.

 Цілу весну і літо ходила босоніж, лише взимку у постолах. А щоб не мокли ноги, замість підошви підкладала кору. В школі закінчила лише 4 класи, бо не було змоги вчитися далі: треба було заробляти собі на хліб. Дівчина разом з дорослими пішки ходила на заробітки за 40 кілометрів копати картоплю. Нелегко їй було. Згодом вийшла заміж в Одеську область. Там лісу нема, топити нічим. Тож доводилось збирати сухе бадилля на полях, щоб хоч як-небудь розтопити в плиті і на ледь теплих «хвалюрках» (круги на плиті) лягти і погрітися разом з дитиною.

Нелегка жіноча доля. Разом з чоловіком Лук’яном Мойсейовичем виховала 5 дітей, має багато онуків і 8 правнуків. Отже, звання Матері-героїні присвоєно заслужено. Хочеться низенько вклонитися їй і подякувати за недоспані ночі, за колискову пісню!

...Холодний зимовий досвіток сколихнув дитячий крик – на світ з’явилося немовля. Баба-повитуха благословила на світ. Змучена важкими пологами, і водночас щаслива, Марфа Вакулівна Солодуха тримає на руках свого первістка. І, мабуть, ви б не читали б оцих рядків, якби не ця жінка, яка дала життя дитині. А цією дитиною була я. Героїня моєї розповіді достойна найвищої нагороди – бо вона моя мама.

10 серпня 2017 року їй виповнюється 80 років. 

Низький уклін Вам, мамо, за подароване життя, за мудру науку, за материнську любов. Многая літа!

З вдячним серцем – дочка 

 Галина ОЛІФЕРЧУК.

смт Люблинець.

Закіптюжена гасова лампа, блимаючи тьмяним вогником, освітлювала убогу «шевченківську» хатину, де от-от мало народитися дитя. Січневий лютий мороз замурував малесенькі шибки вікон, а холодний вітрисько гугонів у порожньому димарі, лякаючи своїм свистом породіллю, яка приїхала на зимові свята у гості до батьків. 

Нелегкою була доля жінки: виховувалась у багатодітній сім’ї, де вона була п’ятою дитиною. З раннього дитинства заробляла собі на хліб: поки йти до школи, треба було напасти худобу. За коровами і вчила уроки. А ще, коли веретено танцювало у вправних пальцях дівчини, скоса поглядала у книжку, що лежала на лавці, яка вночі слугувала їй за ліжко.

 Цілу весну і літо ходила босоніж, лише взимку у постолах. А щоб не мокли ноги, замість підошви підкладала кору. В школі закінчила лише 4 класи, бо не було змоги вчитися далі: треба було заробляти собі на хліб. Дівчина разом з дорослими пішки ходила на заробітки за 40 кілометрів копати картоплю. Нелегко їй було. Згодом вийшла заміж в Одеську область. Там лісу нема, топити нічим. Тож доводилось збирати сухе бадилля на полях, щоб хоч як-небудь розтопити в плиті і на ледь теплих «хвалюрках» (круги на плиті) лягти і погрітися разом з дитиною.

Нелегка жіноча доля. Разом з чоловіком Лук’яном Мойсейовичем виховала 5 дітей, має багато онуків і 8 правнуків. Отже, звання Матері-героїні присвоєно заслужено. Хочеться низенько вклонитися їй і подякувати за недоспані ночі, за колискову пісню!

...Холодний зимовий досвіток сколихнув дитячий крик – на світ з’явилося немовля. Баба-повитуха благословила на світ. Змучена важкими пологами, і водночас щаслива, Марфа Вакулівна Солодуха тримає на руках свого первістка. І, мабуть, ви б не читали б оцих рядків, якби не ця жінка, яка дала життя дитині. А цією дитиною була я. Героїня моєї розповіді достойна найвищої нагороди – бо вона моя мама.

10 серпня 2017 року їй виповнюється 80 років. 

Низький уклін Вам, мамо, за подароване життя, за мудру науку, за материнську любов. Многая літа!

смт Люблинець.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 799

50 років тому в Бруховичах відкрився сільський будинок культури. Приміщення красиве, добротне, просторе було побудоване за рахунок тодішнього місцевого колгоспу "Дружба", керівником якого був А. К. Щибря, людина знаюча, ерудована, працелюбива. Він і став ініціатором й будівничим храму культури. Правда, таких приміщень на той час не існувало в районі, та й, мабуть, в області, тому Бруховичівський заклад культури набув статусу "показового", робота також була насиченою.

З того часу багато води витекло. Але будинок культури в селі завжди був місцем змістовного відпочинку. Не одне покоління відтанцювало і відспівало. Стіни цього закладу бачили багато цікавого й захоплюючого. Сюди приїжджали делегації з інших областей, цікавились роботою, переймали досвід.

Гарно облаштований заклад культури приваблював до себе шанувальників культурно-освітньої роботи на селі. Тут було все:  зали більярдний, тенісний, танцювальний,  глядацький зал на 450  місць, кімната обрядових подій  і, звичайно, кімната досвіду сільськогосподарського виробництва. Бо ж колгосп  – передовий, багатий, було що показати і про що розповісти. регулярно демонструвались кінофільми.

На другому поверсі в гарних просторих кімнатах розмістилась сільська бібліотека, яка працювала чітко і злагоджено. Тут проводились різного роду масові заходи, то ж і будинок культури, і бібліотека невдовзі отримали звання “закладу  відмінної роботи”.

Півстоліття – саме стільки працівники культури села засівали в душах односельчан пісенні зерна радості, натхнення, любові до нашої України, історії краю, відкривали дітям чарівний світ книги.

Але час невблаганний, він вносить в  життя свої корективи – і приємні, і трагічні. Пішли у Вічність ті, хто працював в перші роки. Були злети і падіння в роботі сфери культури. "Перебудова" не обійшла нас стороною. Закривались клуби, бібліотеки в селах, затихала їх робота.

Однак Бруховичівський будинок культури, бібліотека завдяки старанням уже нинішніх працівників – вижили. В цьому заслуга ініціативних, творчих людей, якими є директор В. А. Калінчук і зав. бібліотекою В. Б. Йоц.

З приходом на посаду в будинок культури Валентини Анатолівни робота пожвавилася. Жінка тут виросла, знає людей, володіє даром спілкування з ними, особливо – з ветеранами праці. Нині директор організувала вокальну групу, в якій співають і ті, що співали на відкриття закладу культури, і  сьогоднішня молодь. Їх об'єднала любов до пісні.

"Звичайно, це не проста справа – ходити на репетиції, коли тобі за 70, –  говорить одна із учасниць Л. Олексюк. – Але це  потрібно, бо нас слухають і шанують. Без пісні жити трудніше. А з піснею, чисто людським спілкуванням не так відчуваєш життєві негаразди і хвороби".

Наш діалог продовжує ветеран медичної служби З. Пастушок: "Репетиції, концерти додають  бажання жити і трудитися, наповнюють наше ветеранське життя оптимізмом, енергією, здоров'ям. Хоча в державі час складний, та пісня у всі віки допомагає перемагати труднощі і біди".

l

Літньої пори до будинку культури зійшлося багато жителів і Брухович, і Нужеля. Всіх гостинно запросили до святково прибраного залу. Ведуча свята В. Йоц поєднала розповідь про історію роботи закладу культури села з сьогоденням, вплітаючи щирі пісенні вітання.

Як і годиться, ювілярів привітав селищний голова С. В. Гарбарук. Очільник влади подякував працівникам культури за невтомність, працелюбність, творчість в роботі.

Яскравою сторінкою роботи будинку культури були роки, коли колгосп "Дружба"" очолював Заслужений працівник сільського господарства України В. Я. Приступа. Він і став організатором нового хору "Дружба", який має звання "Заслужений" і був знаний не тільки в області. Самодіяльним артистам аплодували на столичній сцені, в Польщі. Про це нагадав запрошений на свято Валентин Якович.

Щасливі люди, яким дав Бог талант співати, а таким талантом володіє Антоніна Ніколайчук, в минулому – доярка. Чоловік – механізатор, в родині четверо дітей, а вона завжди знаходила час для пісні.  Антоніна поділилася хвилюючими спогадами і подарувала присутнім улюблену "Чайку", яку співала колись на різних сценах, концертах і за яку їй  аплодували в Києві.

Відрадно, що її пісенний талант передався доньці Наталії, яка на високому професійному рівні виконала пісню "Кольори". Як добре, що не загубилась у вирі подій українська пісня на селі! Бо вона  тут з давніх-давен живе, переживає цілі покоління і знову звучить, ніби народилась по-новому у виконанні вокальної жіночої групи – "Ой хмелю мій хмелю", "За туманом".

l

Гортаються сторінки історії  закладу культури. Для мене ті події незабутні. Я згадувала все це, як дарунок долі, бо тут були мої перші кроки бібліотечної роботи, моя незабутня юність. Ніби вчора знайомилась з  чудовою бібліотекою, садила разом з бруховичівцями тополину алею впродовж  ставу, каштановий парк за будинком культури. Заливали взимку каток, льодове поле, де грали в хокей і катались на ковзанах.

В літописі бібліотеки є багато славних сторінок. Головне – ми тоді отримували багато книг. І дуже приємно, що нині продовжує добру справу знаюча, талановита В. Йоц. Зі смаком, професійно оформлено книжковий фонд, тематичні виставки і полиці. Шкода тільки, що бібліотека розміщена в двох невеличких кімнатах, а я пам'ятаю великі, світлі зали. Хотілось би згадати й Н. Бондарук, яка була однією з перших бібліотекарів в селі.

Ведуча свята згадала всіх працівників культури, розповіла про їх вклад у розвиток духовності рідного села. Для присутніх прозвучало вітання самодіяльців місцевої школи (керівник Л. Яковлева).

Ювілярів приїхали віншувати з пісенним дарунком  колеги з Попович. Вони подарували не тільки задушевні слова, але й чудові пісні. Зі святом односельчан привітав отець Василь з місцевого храму.

Святковості додали виставки історії села і роботи закладів культури. Старі світлини розповідали про окремі моменти тих чи інших подій.

Захід вдався, присутні не шкодували долонь, були захоплені: живе культура,  не гасне вогник сільського закладу культури.

Директор будинку культури Валентина Калінчук,  схвильована успіхом свята, сказала: "Ми цей захід провели з великою любов'ю до кожного тут присутнього. Дякуємо всім присутнім за підтримку і розуміння. Особлива вдячність – С. В. Гарбаруку, бо ж триває ремонт, замінено на теплоощадливі вікна, проведено ремонт в робочих кімнатах. А ми в боргу не залишимося. Наш народ упродовж віків виплекав, викохав таке пісенне багатство, яке ми не можемо занедбати, а повинні зберегти, примножити і передати молоді!".

До цих слів приєднуюся і я. Хай береже усіх Господь! Хай не згасне ентузіазм, творче завзяття працівників культури. Черпайте сили і натхнення з народної криниці любові, добра, милосердя, несіть ці дорогоцінні скарби до людських сердець, які радо зустрічають Вас!

Валентина СІЧКАР,

голова ветеранської організації Ковельщини, ветеран бібліотечної справи.

НА ЗНІМКАХ: хор колгоспу "Дружба" під час виступу у Києві; колгоспна хор-ланка; на святі виступають колишній голова колгоспу Валентин ПРИСТУПА і Голобський селищний голова Сергій ГАРБАРУК;  співає жіноча вокальна група.

Фото з архіву автора.

50 років тому в Бруховичах відкрився сільський будинок культури. Приміщення красиве, добротне, просторе було побудоване за рахунок тодішнього місцевого колгоспу "Дружба", керівником якого був А. К. Щибря, людина знаюча, ерудована, працелюбива. Він і став ініціатором й будівничим храму культури. Правда, таких приміщень на той час не існувало в районі, та й, мабуть, в області, тому Бруховичівський заклад культури набув статусу "показового", робота також була насиченою.

З того часу багато води витекло. Але будинок культури в селі завжди був місцем змістовного відпочинку. Не одне покоління відтанцювало і відспівало. Стіни цього закладу бачили багато цікавого й захоплюючого. Сюди приїжджали делегації з інших областей, цікавились роботою, переймали досвід.

Гарно облаштований заклад культури приваблював до себе шанувальників культурно-освітньої роботи на селі. Тут було все:  зали більярдний, тенісний, танцювальний,  глядацький зал на 450  місць, кімната обрядових подій  і, звичайно, кімната досвіду сільськогосподарського виробництва. Бо ж колгосп  – передовий, багатий, було що показати і про що розповісти. регулярно демонструвались кінофільми.

На другому поверсі в гарних просторих кімнатах розмістилась сільська бібліотека, яка працювала чітко і злагоджено. Тут проводились різного роду масові заходи, то ж і будинок культури, і бібліотека невдовзі отримали звання “закладу  відмінної роботи”.

Півстоліття – саме стільки працівники культури села засівали в душах односельчан пісенні зерна радості, натхнення, любові до нашої України, історії краю, відкривали дітям чарівний світ книги.

Але час невблаганний, він вносить в  життя свої корективи – і приємні, і трагічні. Пішли у Вічність ті, хто працював в перші роки. Були злети і падіння в роботі сфери культури. "Перебудова" не обійшла нас стороною. Закривались клуби, бібліотеки в селах, затихала їх робота.

Однак Бруховичівський будинок культури, бібліотека завдяки старанням уже нинішніх працівників – вижили. В цьому заслуга ініціативних, творчих людей, якими є директор В. А. Калінчук і зав. бібліотекою В. Б. Йоц.

З приходом на посаду в будинок культури Валентини Анатолівни робота пожвавилася. Жінка тут виросла, знає людей, володіє даром спілкування з ними, особливо – з ветеранами праці. Нині директор організувала вокальну групу, в якій співають і ті, що співали на відкриття закладу культури, і  сьогоднішня молодь. Їх об'єднала любов до пісні.

"Звичайно, це не проста справа – ходити на репетиції, коли тобі за 70, –  говорить одна із учасниць Л. Олексюк. – Але це  потрібно, бо нас слухають і шанують. Без пісні жити трудніше. А з піснею, чисто людським спілкуванням не так відчуваєш життєві негаразди і хвороби".

Наш діалог продовжує ветеран медичної служби З. Пастушок: "Репетиції, концерти додають  бажання жити і трудитися, наповнюють наше ветеранське життя оптимізмом, енергією, здоров'ям. Хоча в державі час складний, та пісня у всі віки допомагає перемагати труднощі і біди".

ххх

Літньої пори до будинку культури зійшлося багато жителів і Брухович, і Нужеля. Всіх гостинно запросили до святково прибраного залу. Ведуча свята В. Йоц поєднала розповідь про історію роботи закладу культури села з сьогоденням, вплітаючи щирі пісенні вітання.

Як і годиться, ювілярів привітав селищний голова С. В. Гарбарук. Очільник влади подякував працівникам культури за невтомність, працелюбність, творчість в роботі.

Яскравою сторінкою роботи будинку культури були роки, коли колгосп "Дружба"" очолював Заслужений працівник сільського господарства України В. Я. Приступа. Він і став організатором нового хору "Дружба", який має звання "Заслужений" і був знаний не тільки в області. Самодіяльним артистам аплодували на столичній сцені, в Польщі. Про це нагадав запрошений на свято Валентин Якович.

Щасливі люди, яким дав Бог талант співати, а таким талантом володіє Антоніна Ніколайчук, в минулому – доярка. Чоловік – механізатор, в родині четверо дітей, а вона завжди знаходила час для пісні.  Антоніна поділилася хвилюючими спогадами і подарувала присутнім улюблену "Чайку", яку співала колись на різних сценах, концертах і за яку їй  аплодували в Києві.

Відрадно, що її пісенний талант передався доньці Наталії, яка на високому професійному рівні виконала пісню "Кольори". Як добре, що не загубилась у вирі подій українська пісня на селі! Бо вона  тут з давніх-давен живе, переживає цілі покоління і знову звучить, ніби народилась по-новому у виконанні вокальної жіночої групи – "Ой хмелю мій хмелю", "За туманом".

ххх

Гортаються сторінки історії  закладу культури. Для мене ті події незабутні. Я згадувала все це, як дарунок долі, бо тут були мої перші кроки бібліотечної роботи, моя незабутня юність. Ніби вчора знайомилась з  чудовою бібліотекою, садила разом з бруховичівцями тополину алею впродовж  ставу, каштановий парк за будинком культури. Заливали взимку каток, льодове поле, де грали в хокей і катались на ковзанах.

В літописі бібліотеки є багато славних сторінок. Головне – ми тоді отримували багато книг. І дуже приємно, що нині продовжує добру справу знаюча, талановита В. Йоц. Зі смаком, професійно оформлено книжковий фонд, тематичні виставки і полиці. Шкода тільки, що бібліотека розміщена в двох невеличких кімнатах, а я пам'ятаю великі, світлі зали. Хотілось би згадати й Н. Бондарук, яка була однією з перших бібліотекарів в селі.

Ведуча свята згадала всіх працівників культури, розповіла про їх вклад у розвиток духовності рідного села. Для присутніх прозвучало вітання самодіяльців місцевої школи (керівник Л. Яковлева).

Ювілярів приїхали віншувати з пісенним дарунком  колеги з Попович. Вони подарували не тільки задушевні слова, але й чудові пісні. Зі святом односельчан привітав отець Василь з місцевого храму.

Святковості додали виставки історії села і роботи закладів культури. Старі світлини розповідали про окремі моменти тих чи інших подій.

Захід вдався, присутні не шкодували долонь, були захоплені: живе культура,  не гасне вогник сільського закладу культури.

Директор будинку культури Валентина Калінчук,  схвильована успіхом свята, сказала: "Ми цей захід провели з великою любов'ю до кожного тут присутнього. Дякуємо всім присутнім за підтримку і розуміння. Особлива вдячність – С. В. Гарбаруку, бо ж триває ремонт, замінено на теплоощадливі вікна, проведено ремонт в робочих кімнатах. А ми в боргу не залишимося. Наш народ упродовж віків виплекав, викохав таке пісенне багатство, яке ми не можемо занедбати, а повинні зберегти, примножити і передати молоді!".

До цих слів приєднуюся і я. Хай береже усіх Господь! Хай не згасне ентузіазм, творче завзяття працівників культури. Черпайте сили і натхнення з народної криниці любові, добра, милосердя, несіть ці дорогоцінні скарби до людських сердець, які радо зустрічають Вас!

НА ЗНІМКАХ: хор колгоспу "Дружба" під час виступу у Києві; колгоспна хор-ланка; на святі виступають колишній голова колгоспу Валентин ПРИСТУПА і Голобський селищний голова Сергій ГАРБАРУК;  співає жіноча вокальна група.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 649

Нічний "діалог"

"Чому такий розпущений?

Кобель,  а не мужик.

Жінками  геть "опущений",

Мудак, не чоловік.

Сидиш, ще й усміхаєшся,

Очі опустив,

Все живеш – не каєшся.

Краще б щось робив.

Ти мене, негіднику,

З розуму зведеш,

Де вже тих коханок

Ти щодня береш?

Говори, мерзотнику,

Визнавай вину,

Будеш таким далі –

Завтра ж нажену!

Я ж бо жінка добра,

Краща, ніж ота,

В мене ще не зникла

Тіла красота.

Вона мене ліпша?

Врода не така?

Під тобою краще

Скаче "гопака"?

В неї губи з меду,

Здатні притягать?

Груди з силікону –

На них м'яко спать?

Знов та вертихвістка.

Може, ще й кума?

В тебе, чоловіче,

Совісті нема!

Жінки всі однакові –

Я чи інша та.

Ти оту розпущену, 

Любиш на свята?".

Довго так кричала.

Не стерпів – сказав:

"Не шуми, бо з тебе 

Приклад дурний брав.

Ти скакала в "гречку" –

Це і я робив.

Тож подякуй, мила,

Що тебе не бив".

Сварилася до ночі,

Ніхто не мовчав.

Миром все скінчилось –

Заскрипів диван…

Така правда

Під вечір дружині мужик

 дорікав:

"Чому мені чесно тоді 

не сказала,

Що з іншим стосунки інтимні

 ти мала? 

Спасибі сусіду,  все

 розказав,

Тепер я про тебе всю

 правду узнав.

Ти, мабуть, і зараз мене

 продаєш,

І "гречку" відвідать з

 другим не минеш?

Я серцем це чую, спокійно 

не сплю,

Тобі я у відповідь подібне

 зроблю".

"Гаразд… Усе добре, –

 сказала вона –

Та в тому усьому твоя є

 вина.

Зі мною, Іване, ти   рідко так

 спиш,

Завжди, як від зміюки,

 кудись все біжиш.

Тож, все це є правда,

 відверто скажу,

Хоч інколи, любий,  тобі все

 ж гожу.

А мене гарно  ніяк не любив,

Лише "допікав" і постійно

 ганьбив!".

"Налякав"

"Який здоровань той мужик,

 подивись, –

Микола сказав те 

дружині –

Таких, як я, він вартий 

десяти  –

Щасливий, повезло людині!

Одні лише біцепси, міцний,

  наче дуб,

Не видно ні крапельки жиру.

Хотів би побачить, де б

 ділася ти.

Якби він ввірвався в

 квартиру?

Як гілку берези, крутив би

 твій стан

І лапою груди він мацав,

Мов заєць, я б миттю

 сховався в кущах

Та з страху зубами 

би клацав".

Дружина сказала: "Ну що ж,

 запрошу!

Приходу зрадію, як чуду,

Засяє усмішка і радість 

в очах –

До ранку щаслива з ним

 буду!

Тому, мій добродій, жінок 

не лякай 

Такими, як цей, силачами.

Жінки спільну мову із ними

 знайдуть,

А ти будеш клацать                               зубами”.

Не диво

Подивись: не завжди 

у свято 

Пиво п'ють  наші дівчата. 

А дочка, бач, у  Палажки,

П'є "Поліську" прямо 

з пляшки.

П'ятирічний онук Петро,

Вже два роки п'є вино,

А трирічний брат Андрій

Теж кричить: "Мені

 налий!".

Ще й властивість мають

 дивну:

Вдвох у баби крадуть

 гривню.

Не таке вже вельми диво,

Що дівчата жлуктять пиво.

Дон-Жуан

"Що я маю, кохана, для

 тебе зробить? – 

Їй шепнув  він на   березі 

моря –

Тобі, навіть зірку з неба

 зірву,

Вбережу  від печалі і горя

Ти повір, що тебе лиш

 люблю.

Я ж подібний турецькому

 хану.

"Мерседес" хочеш? 

Віллу куплю –

Дай лиш згоду свою 

Дон-Жуану.

Всі бажання твої враз

 здійсню,

Лиш свою прояви 

ти прихильність,

Я за тебе життя все віддам,

За твою дівочу невинність.

Стань моєю, тебе я прошу,

Презентуй своє щире

 словечко.

Півмільйона троянд

 віддарю –

Ще й з брильянтами цінне

 колечко”.

Наче громом пробило його,

"Ні!", – почув її слово

 твердеє…

Взяв у жменю пісок –

"Це тобі за кільце

 дорогеє".

Богдан КИСЛЯК. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 617

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку. 

Так дитина під копою і пролежить в холодочку цілий день мокра і заплакана. Ніхто на це не звертав уваги, бо треба було робити роботу, а не сидіти над дитиною. Колись же повзунів не було. Замотають в полотняну радющину, а воно розмотається і мелькає голими ноженятами.

Сосок і пустушок теж ніхто не знав, що вони є на світі. Замість них дитині клали в рот полотняний вузличок, у який замотували пожований житній хліб, перемішаний з перетертим у макітрі маком. 

Той вузличок був величенький – на весь ротик дитини, щоб вистачило смоктати на цілий день  до самого вечора. А вже ввечері, коли приходили з поля, то давали Каті якісь токмачі або супчик, що були  зварені для дорослих. Ніхто дітям окремо нічого не варив. І при такому "харчуванні" бабуся Катерина дожила до 80 років і вже розміняла дев'ятий десяток.

Марчук Горпина (мати Катерини Пилипівни) з бабусею і братом жили на хуторі під самим лісом. Колись всі жили по хуторах.

Коли почалась війна,  німці захопили село Хворостів, у якому жила сім'я і прийшли до них на "квартиру". Поставили на подвір'ї польову кухню і варили собі їсти. Ночували, звичайно, в хаті,  а хазяї – у клуні. В якості "плати" німці розраховувались продуктами: давали м'ясо, приносили хліб, підтримували сім'ю, щоб не голодувала. А Катя з бабусею допомагали їм чистити картоплю. Німці були молоді солдати, не знущалися з населення. 

Жодної хати не спалили і нікого не вбили, хоча і жили в Хворостові до кінця війни. Є й серед ворогів добрі люди. Бабця поганого про них нічого не казала, бо добре німці ставились до людей всього села. А їхній сім'ї помогли закопати на городі зерно і одяг, щоб свої не знайшли і не забрали. Навіть все поле переорали і заскородили на тому місці, де було закопано. Корова і кінь у сім'ї були, то орати було чим. 

Після війни люди впізнавали свої кожухи на чужих – тих, хто знаходив схованки і все забирав. Отакі були "свої"! А Марчуки все своє закопане забрали, то мали що їсти й у що вдягнутись. Правда, німці дуже любили молоко і яйця. Марчуки сховали в скриню курей, але "квартиранти" – знайшли і забрали, щоб кури їм несли яйця. 

– А так не обіжали нічим, – розповідає бабуся Катя.

Коли війна вже йшла до завершення, чути було, як недалеко від Хворостова бомблять, рвуться снаряди,  німці наказали своїм господарям іти за ними в ліс, щоб сім’я залишилась живою. Їх в дорозі охороняли, накривали в окопах периною, щоб не змерзли. Так Марчуки пробули цілу ніч в лісі і залишилися всі живі. А німці пішли в ліс, і більше їх ніхто не бачив. А на ранок  стало тихо, не чути пострілів. І мама Катерини пішла по лісу шукати односельців, щоб повернутися разом з ними у село. Хати стояли цілі – німці не знищили нічого.

А ще Катерина Пилипівна пам'ятає, як поляки вели понад їхньою хатою до лісу двадцять вісім чоловік, щоб їх знищити. Кого сокирою по голові, кому пилкою горло перерізали. Була дуже місячна ніч, і з вікна було дуже добре видно тих людей із зав'язаними назад руками, що йшли на страшну смерть. А в той час у хаті, де жила Катя, тремтячи від страху, під столом двоє чоловіків, шепочучи молитву, ховалися, щоб і їх часом не забили поляки. Та дякуючи Богу, до хати не зайшли,  і люди залишилися живі.

 Після війни Катя пішла в школу, закінчила чотири класи. В школу йти було далеко – сім кілометрів. Дядько Каті підводою возив сільських дітей у школу. Дівчинка навчилася рахувати, ще не йдучи до школи. Її першими вчителями були сусідські бабусі та дідусі, які приходили на вечорниці плести постоли та прясти пряжу. Вчили рахувати на пальцях: коли не вистачало пальчиків дитини,  добавляли свої.

Бабуся шкодувала онучку і не заставляла пасти корову. Її пасли сусідські діти, яким платили мішком зерна. "Колись ділились останнім шматком  хліба, а тепер просимо в держави милостиню. Така власть нині настала", – каже Катерина Пилипівна.

 Згодом з хуторів почали зганяти всіх людей у село. Мама Каті жила в родичів, поки збудували хату. А тітка забрала дівчинку в Ковель, де вона пішла навчатись в школу №5 і закінчила сім класів. Потім пішла працювати на Ковельський м'ясокомбінат аж до виходу на пенсію. І пенсію отримує таку, як і ті,  хто ніколи не робив. Зняли статус "дитина війни", і немає ніяких пільг. 

28 років,  як помер чоловік. Та Катерина Пилипівна радіє життю, бо має дві дочки, четверо онуків і правнучку. Два онуки були в АТО. Бабуся за них молилася, щоб вернулися живі додому.

 Незважаючи на поважний вік, Катерина Гловацька весела та  жвава. І хоча трохи підводить зір, ще ходить в ліс по гриби та ягоди. Не падає духом і дякує Богові за те, що Він подарував довгі роки життя в силі і здоров'ї. 

Галина ОЛІФЕРЧУК.

 смт Люблинець.

На знімках: Катерина ГЛОВАЦЬКА у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.

Катерина Пилипівна ніколи не знала батьківської любові, бо її тато, як та зозуля, що літає по чужих гніздах. Так і він: "зробив" одній дитину, потім – другій, та ще й встиг і третій. І кожна з дівчат народила по доньці. Але ні одну дитину він не колихав і не виховував, бо ніколи не жив з їхніми матерями.

 Катерина – "байстрючка". А знаєте, як то бути "байстрюком"? Кожен тебе кольне тим лихим і образливим словом, на яке дитина не заслуговує. І хоч Катерині було всього 4 рочки, та вона добре пам'ятає, як батько привіз гній на своє поле і забіг до їхньої хати попрощатися – наче відчував, що більше ніколи не побачиться з донечкою. Почалася війна, всіх чоловіків забирали на фронт.

– Прощай, доню, – міцно притиснувши до грудей дитя, сказав батько. Дівчинка, обійнявши татову шию, притулилась до щоки, і вперше та востаннє відчула батьківську ласку. Батька забрали на війну, з якої він не повернувся.

…Гловацька (Марчук) Катерина Пилипівна народилась у 1937 році в с. Хворостові Любомльського району на Волині. Маленьку "байстрючку" гляділи всі гуртом: мама, бабуся і мамин брат. Тяжко працювали. Катрусю мати покладе під копою, а сама – серпа в руки і ну жати нивку. 

Так дитина під копою і пролежить в холодочку цілий день мокра і заплакана. Ніхто на це не звертав уваги, бо треба було робити роботу, а не сидіти над дитиною. Колись же повзунів не було. Замотають в полотняну радющину, а воно розмотається і мелькає голими ноженятами.

Сосок і пустушок теж ніхто не знав, що вони є на світі. Замість них дитині клали в рот полотняний вузличок, у який замотували пожований житній хліб, перемішаний з перетертим у макітрі маком. 

Той вузличок був величенький – на весь ротик дитини, щоб вистачило смоктати на цілий день  до самого вечора. А вже ввечері, колиприходили з поля, то давали Каті якісь токмачі або супчик, що були  зварені для дорослих. Ніхто дітям окремо нічого не варив. І при такому "харчуванні" бабуся Катерина дожила до 80 років і вже розміняла дев'ятий десяток.

Марчук Горпина (мати Катерини Пилипівни) з бабусею і братом жили на хуторі під самим лісом. Колись всі жили по хуторах.

Коли почалась війна,  німці захопили село Хворостів, у якому жила сім'я і прийшли до них на "квартиру". Поставили на подвір'ї польову кухню і варили собі їсти. Ночували, звичайно, в хаті,  а хазяї – у клуні. В якості "плати" німці розраховувались продуктами: давали м'ясо, приносили хліб, підтримували сім'ю, щоб не голодувала. А Катя з бабусею допомагали їм чистити картоплю. Німці були молоді солдати, не знущалися з населення. 

Жодної хати не спалили і нікого не вбили, хоча і жили в Хворостові до кінця війни. Є й серед ворогів добрі люди. Бабця поганого про них нічого не казала, бо добре німці ставились до людей всього села. А їхній сім'ї помогли закопати на городі зерно і одяг, щоб свої не знайшли і не забрали. Навіть все поле переорали і заскородили на тому місці, де було закопано. Корова і кінь у сім'ї були, то орати було чим. 

Після війни люди впізнавали свої кожухи на чужих – тих, хто знаходив схованки і все забирав. Отакі були "свої"! А Марчуки все своє закопане забрали, то мали що їсти й у що вдягнутись. Правда, німці дуже любили молоко і яйця. Марчуки сховали в скриню курей, але "квартиранти" – знайшли і забрали, щоб кури їм несли яйця. 

– А так не обіжали нічим, – розповідає бабуся Катя.

Коли війна вже йшла до завершення, чути було, як недалеко від Хворостова бомблять, рвуться снаряди,  німці наказали своїм господарям іти за ними в ліс, щоб сім’я залишилась живою. Їх в дорозі охороняли, накривали в окопах периною, щоб не змерзли. Так Марчуки пробули цілу ніч в лісі і залишилися всі живі. А німці пішли в ліс, і більше їх ніхто не бачив. А на ранок  стало тихо, не чути пострілів. І мама Катерини пішла по лісу шукати односельців, щоб повернутися разом з ними у село. Хати стояли цілі – німці не знищили нічого.

А ще Катерина Пилипівна пам'ятає, як поляки вели понад їхньою хатою до лісу двадцять вісім чоловік, щоб їх знищити. Кого сокирою по голові, кому пилкою горло перерізали. Була дуже місячна ніч, і з вікна було дуже добре видно тих людей із зав'язаниминазад руками, що йшли на страшну смерть. А в той час у хаті, де жила Катя, тремтячи від страху, під столом двоє чоловіків,шепочучи молитву, ховалися, щоб і їх часом не забили поляки. Та дякуючи Богу, до хати не зайшли,  і люди залишилися живі.

 Після війни Катя пішла в школу, закінчила чотири класи. В школу йти було далеко – сім кілометрів. Дядько Каті підводою возив сільських дітей у школу. Дівчинка навчилася рахувати, ще не йдучи до школи. Її першими вчителями були сусідські бабусі та дідусі, які приходили на вечорниці плести постоли та прясти пряжу. Вчили рахувати на пальцях: коли не вистачало пальчиків дитини,  добавляли свої.

Бабуся шкодувала онучку і не заставляла пасти корову. Її пасли сусідські діти, яким платили мішком зерна. "Колись ділились останнім шматком  хліба, а тепер просимо в держави милостиню. Така власть нині настала", – каже Катерина Пилипівна.

 Згодом з хуторів почали зганяти всіх людей у село. Мама Каті жила в родичів, поки збудували хату. А тітка забрала дівчинку в Ковель, де вона пішла навчатись в школу №5 і закінчила сім класів. Потім пішла працювати на Ковельський м'ясокомбінат аж до виходу на пенсію. І пенсію отримує таку, як і ті,  хто ніколи не робив. Зняли статус "дитина війни", і немає ніяких пільг. 

28 років,  як помер чоловік. Та Катерина Пилипівна радіє життю, бо має дві дочки, четверо онуків і правнучку. Два онуки були в АТО. Бабуся за них молилася, щоб вернулися живі додому.

 Незважаючи на поважний вік, Катерина Гловацька весела та  жвава. І хоча трохи підводить зір, ще ходить в ліс по гриби та ягоди. Не падає духом і дякує Богові за те, що Він подарував довгі роки життя в силі і здоров'ї. 

 смт Люблинець.

На знімках: Катерина ГЛОВАЦЬКА у різні періоди свого життя.

Фото з домашнього архіву.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 718