Ось уже декілька років «лихоманить» сільську громаду Стеблів. Причиною конфліктної ситуації, яка тут склалася, було виділення шести гектарів землі, котра належить до земель запасу тодішньої Скулинської сільської ради, громадянам М. В. Щекальову, Ю. М. Федіку і О. В. Ющику для ведення особистого селянського господарства.

Всі троє – учасники АТО, і згідно із законодавством справді мають право на земельні ділянки. І все було б нічого, якби ці ділянки не знаходилися у місцевих мешканців в постійному користуванні з 1999 року, про що є записи і в погосподарсько-кадастрових книгах сільської ради. Впродовж всього часу цими ділянками користувалися жителі сіл Скулина і Стеблів, за які вони щороку сплачували земельний податок.

Зайве говорити, що подібна ситуація створила суспільну напругу у названих населених пунктах. Землю у селян забирають на тій підставі, що вона, мовляв, не приватизована і знаходиться за межами населених пунктів. Однак, коли ми побували на місці, люди буквально «засипали» нас  документами, котрі підтверджують їх довготривале користування ділянками і сплату земельного податку. Не треба бути великим юристом, щоб зрозуміти: такі користувачі згідно із Земельним кодексом України мають першочергове право на приватизацію земельних ділянок.

Місцеві жителі, безперечно, не проти, щоб учасники АТО отримали землю. Але вони не розуміють, чому органи державної влади замість того, щоб виконувати свої службові зобов’язання перед колишніми воїнами, забирають землю в одних і передають іншим. До речі, серед тих, хто потерпів від подібного свавілля чиновників, є родини учасників АТО – Руслана Смаля та Івана Кравчика. І це в той час, коли поблизу є ділянки, які ще не використовуються.

Досліджуючи причини конфлікту, я можу з повним правом заявити, що його взагалі могло б не бути, коли б відповідні установи та їх керівництво підійшли до вирішення питання принципово і з усією відповідальністю. А почалося все у грудні 2015 року, коли на адресу тодішнього Скулинського сільського голови  Р. С. Осійчука (прізвища якого навіть не спромоглися вказати), надійшов запит від начальника Головного управління держгеокадастру у Волинській області В. М. Василенка.

Щоправда, той запит нагадує швидше ультиматум очільника обласного відомства керівнику органу місцевого самоврядування, де ставиться вимога «протягом 10 календарних днів з дня отримання запиту письмово висловити позицію щодо можливості надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, на підставі якої земельна ділянка сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 6,0 га, яка розташована за межами населених пунктів Скулинської сільської ради, буде  передана (!) у власність громадянці  (?) Щекальову Максиму Валерійовичу (2,0 га), Федіку Юрію Миколайовичу (2,0 га), Ющику Олександру Володимировичу (2,0 га) для ведення особистого селянського господарства…».

Бачте як: ще не одержавши відповіді з сільської ради, пан Василенко впевнений, що землю буде передано. Далі – більше: «Одночасно інформуємо, що відсутність протягом зазначеного строку вмотивованих заперечень, які безпосередньо передбачені Законом, а також частиною сьомою статті 118 та частиною третьою статті 123 Земельного кодексу України, є мовчазною згодою (?!)  на  надання дозволу на розроблення відповідної документації із землеустрою».

Ми спеціально зазирнули у Земельний кодекс в редакції від 16 квітня 2017 року, розшукали згадані статті, але ніде не знайшли згадки ані про якийсь 10-денний строк, ані про «мовчазну згоду». 

Незважаючи на це, сільський голова Р. С. Осійчук надіслав листа у Головне управління держгеокадастру у Волинській області, де зазначив: «Повідомляємо, що на підставі розпорядження Ковельської райдержадміністрації від 21. 08. 2013 року, №276 земельна ділянка сільськогосподарського призначення державної власності площею 11 га, розташована за межами населеного пункту Стеблі в урочищі «Біла кладка», відноситься до земель запасу сільської ради. Звертаємо Вашу увагу на те, що земельною ділянкою користуються громадяни  сіл Стеблів і Скулина, які сплачують земельний податок в сільську раду. Згідно із записами в погосподарсько-кадастрових книгах сільської ради дані земельні ділянки знаходяться у громадян в постійному користуванні з 1999 року.

Тому сільська рада не вважає за доцільне давати згоду на розроблення документації із землеустрою для передачі у власність земельних ділянок громадянам М. В. Щекальову площею 2,0 га, Ю. М. Федіку площею 2,0 га, О. В. Ющику площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства».

Для гарантії своєчасної доставки адресату лист із Скулинської сільради у Луцьк  був відправлений, як рекомендований із відповідними підписами  і печатками.  Незважаючи на це, обласним управлінням Держгеокадастру було видано розпорядження «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» трьом фізичним особам, прізвища яких вказані вище, а також за ними ж зареєстровано право власності на ці земельні ділянки. Коли стали цікавитися, чому так сталося, в Головному управлінні відповіли, що ніякого рекомендованого листа не отримували (!).

У це важко повірити, адже на поштовому повідомленні  чітко вказано, що лист вручено, і є відповідна розписка. Але, припустимо, лист справді не дійшов. То невже у відомстві  пана Василенка не знайшлося людини, котра могла б телефоном поспілкуватися із Скулинським  сільським головою і з’ясувати ситуацію? Але, видно, це не входило в  плани обласних керівників, а тому вони свідомо чи несвідомо спричинили конфлікт, як-то кажуть, на порожньому місці.

Така байдужість і черствість до людей викликали у селі  збурення. Тут відбулися сходи селян, зустрічі із народним депутатом України і депутатами районної ради. Своє право на землю наші земляки прийшли відстоювати на одну із сесій районної ради. Депутатський запит робив і я. Однак справу з місця зрушити не вдалося. Я розумію, що першопричина конфлікту – у діях керівників Головного управління держгеокадастру у Волинській області, але ж юристи, наскільки мені відомо, є в штаті і районної ради, і райдержадміністрації. То, можливо, варто було залучити їх до надання правової допомоги сільським жителям, допомогти розв’язати проблему на початкових стадіях конфлікту?

Дивує позиція колишнього начальника управління Держгеокадастру в Ковельському районі І. М. Лукасюка, який за дорученням голови РДА В. Т. Козака  мав розібратися у справі і підготувати відповідь мені як депутату і селянам по суті питання. Натомість ми отримали звичайнісіньку бюрократичну відписку.

Нині Скулин і Стеблі увійшли до складу новоствореної Колодяжненської об’єднаної територіальної громади. Я звертаюся до її очільника В. Л. Кашика та колишнього Скулинського голови Р. С. Осійчука, який є заступником пана Кашика, з проханням ще раз вникнути в суть питання, досконало його вивчити з тим, щоб допомогти відстояти свої права людям у суді, без якого, цілком очевидно, нині не обійтися.

Я дуже не хотів би, щоб мій виступ сприйняли як заперечення прав воїнів АТО на земельні ділянки. Ні й ще раз ні: захисникам України землю треба давати! І слава Богу, що в більшості населених пунктів району цей процес триває спокійно і безконфліктно. Але я не можу погодитися з діями тих чиновників, котрі поверхово і без належного обґрунтування приймають рішення, які викликають соціальну напругу в сільських і селищних громадах, життя мешканців яких і так складне й суперечливе.

Володимир АНДРОСЮК,

депутат Ковельської районної ради (фракція 

ВО «Батьківщина»).

Ось уже декілька років «лихоманить» сільську громаду Стеблів. Причиною конфліктної ситуації, яка тут склалася, було виділення шести гектарів землі, котра належить до земель запасу тодішньої Скулинської сільської ради, громадянам М. В. Щекальову, Ю. М. Федіку і О. В. Ющику для ведення особистого селянського господарства...

депутат Ковельської районної ради (фракція 

ВО «Батьківщина»).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 881

Нещодавно в акваторії річки Турії вирувало видовищне свято: перегони на човнах-драконах (чемпіонат з Драганботу), організоване компанією “Модерн Експо” на чолі з Генеральним директором Петром Пилипюком. Стиль GO MODERN — розвиватись, змінюватись і змінювати світ на краще. Це — свято молодих, креативних, си-льних, тих, що добре працюють в команді.

Урочисто було представлено команди. Підняти прапор України доручено переможцям минулорічних змагань. Гімн України звучав піднесено, його виконували усі гості та учасники змагань. На чемпіонат прибуло 16 команд (понад 800 учасників). Крім того, були гості з Польщі, ФранціЇ, ОАЕ (Дубаї), Москви.

Веслувальники змагалися у заїздах на 200 м. Човен “Дракон” — це велике 20-місне каное з головою дракона і хвостом. Попереду сидів барабанщик і задавав ритм веслярам.

Команда — це злагоджений колектив, де синхронно працюють усі її члени, де відчувається ритм і настрій кожного з них. Спортсмени викладались на повну. Швидкість — до 20 км/год. 

Переможці змагань пройшли цю відстань за 0,52 хвилини, покращивши результат минулого року на 0,02 хвилини.

На березі група підтримки не менш активно допомагала команді гаслами, прапорами.

Команди показали чудову роботу, але спорт завжди має переможців. Усі одержали відповідні дипломи, а переможці — золоті, срібні та бронзові медалі, сертифікати на грошову винагороду. 

За рішенням команд  грошову винагороду за третє місце у сумі 5 тис. грн. (команда з Любліна, Польща) передали у фонд “З Україною разом” (для потреб переселенців зі Сходу та тих, що потребують допомоги), а за друге місце (8 тис. грн.) — в дитячий будинок малюка.

Ці рішення були підтримані усіма учасниками дійства гучними оплесками.

Важливо, що компанія “Модерн Експо” підтримує веслувальний спорт на Волині, який має вагомі результати в Європі.

До слова, вразила чудова організація заходу. Власник і Генеральний директор компанії «Модерн Експо» Петро Пилипюк вміло розставляє акценти  виробництва, його розширення  та  взаємовідносин членів свого колективу (понад 2000 працівників), вміє формувати команду, зацікавлену в кінцевому результаті праці.

 Хотілося б цю енергію, креатив спрямувати на розширення національної культури і традицій: ті ж човни, але в дусі козацьких «чайок» з відповідними атрибутами, використовувати як в представленні команд, так і в змаганнях. Тоді було б ще потужніше, цікавіше. В час випробувань для країни збереження і поширення традицій, бойового духу наших славних козаків має велике значення. Тим паче, що приємно вразила атмосфера спілкування учасників змагань –доброзичлива та україномовна.

Галина ГОЛУБОВИЧ.

Нещодавно в акваторії річки Турії вирувало видовищне свято: перегони на човнах-драконах (чемпіонат з Драганботу), організоване компанією “Модерн Експо” на чолі з Генеральним директором Петром Пилипюком. Стиль GO MODERN — розвиватись, змінюватись і змінювати світ на краще. Це — свято молодих, креативних, си-льних, тих, що добре працюють в команді...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 609

Хочеться почати  з повідомлення, яке надруковане в газеті "За вільну Україну плюс”  від 20 квітня 2017 року.  Йосиф Ситник нагадав нам статистику результатів праці Президента, Уряду та парламенту:

– Україна очолила світовий рейтинг корупції;

– 1 місце за рівнем бідності в Європі; 

– 1 місце в Європі за темпами інфляції;

– 1 місце в Європі за темпами росту цін;

– 1 місце в Європі за рівнем девальвації національної валюти;

– 1 місце  в рейтингу найнижчих європейських заробітних плат;

– 1 місце за кількістю мільйонерів, е-декларантів серед держчиновників, суддів, депутатів  та Президента. 

То як тут не скажеш, що можемо, якщо хочемо?

Але апетити наших чиновників ще не вгамовані. Мабуть, мало для них  cтати тільки мільйонерами  – всі  хочуть бути вже мільярдерами. Хоч нас, українців, стає все менше і менше але, на думку,  теперішніх наших керівників держави, мабуть, ще вистачить, щоб досягнути мільярдів. Бо на те, що тривалість життя українців скорочується   щорічно,  вони не звертають уваги. Головне – отримати транш від Міжнародного валютного фонду.  Задля отримання траншу влада готова піднімати пенсійний вік чоловікам до 65 років.  

Куди ідуть гроші із тих траншів, ми здогадуємося. Бо багато  теревенили про одного з міністрів по радіо і по телебаченню. В одній із багатьох його квартир було знайдено 5 мільйонів доларів  (вже не хочеться згадувати, що знайдено  майже півцентнера золотих злитків та ін.). Хіба це не були долари з траншів? А куди ідуть теперішні транші нам, простим людям, не розповідають. Хоч,   за Конституцією, влада ніби  належить народові. Ми тільки бачимо те, що бачимо – перераховані деякі показники наших "досягнень " на початку статті. 

І зрозуміло нам, що ті гроші не забрав один  міністр – він, видно, просто не пам'ятав,  де і що в нього сховано, інакше забрав би й це.

Чомусь немає ніякого повідомлення, що за гроші фонду побудували якусь фабрику, завод, які умови ставить той фонд перед нашими урядовцями. І коли депутат  Олег Ляшко почав вимагати оприлюднити  ці дані, то навіть він не зміг цього добитися. В той же час писали в засобах масової інформації, що ще ні одну країну не допоміг підняти на ноги   МВФ. То ж чи підійме він Україну?

А тепер  хочеться порушити ще  одну дуже важливу і болючу тему. Це – питання продажу землі, хоч, напевно, коли будуть її продавати, то тільки вже разом із людьми. Селяни тоді стануть "багатші", якщо отримають гроші ще й за кожну особу. Адже так розпинаються політики в телепередачах, що дуже вже турбуються про селян. 

Як повідомляють ЗМІ,   в Ізраїлі майже вся земля належить державі, а як люди там живуть, розповіла  в інтерв'ю наша ковельчанки, яка там на заробітках. Вона казала, що  за один день можна заробити  стільки, як у нас за місяць. Виходить, що і земля не продається, і люди добре живуть. 

В числі подібних називають 6 держав. А про те, що в Таджикистані люди не платять комунальних послуг (за світло, газ, воду, домашній телефон), а ще раз на місяць кожен житель може  безплатно  отримати 120 літрів бензину,  мовчать (газета  "За вільну Україну плюс").   

Ми вже багато чого побачили і пережили. Зокрема, руйнацію села. Там   не встигла “добити” селян радянщина, але це  зуміли зробити наші  "мудрі" керманичі вже за Незалежної України. То скільки  можемо   знущання терпіти?  Не віриться, що в нашій державі  залишилися лише  продажні особи, які не бояться ні Бога, ні чорта.

Якщо Уряд з Верховною Радою  насміляться дозволити продаж землі, то це вже буде кінець існуванню України як держави. Нашу землю розгребуть чужоземці, бо у тих, кому вона повинна належати, грошей на її викуп немає, а, отже, вона їм  і не буде належати. А це  означатиме, що нашу державу розтягнуть по окремих шматочках. А як хтось купить землю, то буде робити на ній все, що йому заманеться, скаже, що то –  приватна власність.

Не виключено, що  будуватимуть у нас Росію. Бо найбільше "родичів" у нас з Росії. Адже повтікало багато колишніх керманичів саме до неї. Знайдуться ласі на нашу землю і інші грошовиті "мішки". Хоч дотепер ніби не було права на продаж землі, але, як відомо з преси, є такі спритники, які вже тепер мають по тисячі і більше гектарів землі у власності.

На мою думку (а так думає, як мені  відомо, дуже багато простого люду), відстоювати мораторій на продажу землі повинні  почати ми всі, керівники  сільських, селищних рад, депутати, а очолити рух громадськості мають  районні ради. Обласні ж ради повинні звертатися до відповідних органів і вимагати заборони продажу землі. 

І це слід робити в усіх областях держави. Земля, яку хоче наша верхівка продати, знаходиться не в Києві, а в селах. Органи влади, обрані для того, щоб відстоювати інтереси тих, кому було доручено ними керувати. Селяни отримають копійки, які через дуже короткий час їх вже не побачать у своїх кишенях. А як будуть жити далі  самі, їх діти, онуки? 

Слава Богу, початок такого руху вже є (“Вісті Ковельщини” від  18 травня ц. р.). У цьому номері газети видрукувано цілу сторінку матеріалів з вимогою не дозволяти продаж землі. Але чи прислухаються до голосу  народу можновладці?

Якось же існував той Союз "нерушимий"  до  його краху, про який тодішні керманичі і гадки не мали, що він рухне. Тоді все населення було задіяне на будівництві різноманітних  підприємств, в колгоспах  обробляли землю, була сяка- така техніка для цього. Як розвалився СРСР, Україну називали найсильнішою з усіх республік. Але наша компартійна знать   швидко встигла все прибрати до своїх рук, обіцяючи нам солодке життя, а фактично давши кожному  папірці на 50 мільйонів рублів, за які  обіцяли великі девіденди. А де вони? Що  маємо з тих 50 мільйонів? 

Те саме буде мати населення і з продажу  землі, якщо не знайдеться чесних, добросовісних, відважних людей, щоб  відстояти заборону того продажу. Де ділася техніка, яка була у колгоспах,  люди знають. То чим тепер обробляти  землю – тими папірцями, що дали простим селянам? Інші держави допомагають своїм громадянам. Дають або дешеві, або безвідсоткові кредити на певний термін, щоб бажаючі могли придбати техніку. Подібного у нас і близько нема. 

Ті мільйони, які мають е- декларанти, віддали б у державні банки, щоб  могло  отримати  кредити населення – зробили б добре діло. Але де там? Вони  ту валюту ховають за сімома замками в чужих країнах, в броньованих сейфах і в інших схованках, але ніколи не дадуть на розвиток своєї держави. Що ж, Бог їм суддя, але суд таки буде. 

Любов ВОЛЯНСЬКА,

ветеран праці.

м. Ковель.

Хочеться почати  з повідомлення, яке надруковане в газеті "За вільну Україну плюс”  від 20 квітня 2017 року.  Йосиф Ситник нагадав нам статистику результатів праці Президента, Уряду та парламенту:

– Україна очолила світовий рейтинг корупції;

– 1 місце за рівнем бідності в Європі...

ветеран праці.

м. Ковель.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 526

Дід Карпо сьому годину поспіль  човгав рябим  пішохідним  переходом (де й сила бралася!), лиш  зо два разочки присів неподалік  на швидкоруч зроблену лавку та випив солодкого чаю – і то все за цілісінький день.  

В будній день часом  ледве підводився з ліжка, бо так крижі боліли, аж поки-то розходиться. А нині, як молодий парубок – туди-сюди, туди-сюди. От тільки кроки маленькі вже, то так собі й  дріботів. Лівою ногою намагався втрапити на білу смугу, а правою – на чорну. Так  видавалось, ніби легше буде йти:  біле-чорне, біле-чорне. Дрібний дощ падав на дідів старезний,  довжелезний, геть аж до самих п'ят, брезентовий дощовик. Одні краплі, що мали більше сили, відбивались від брезенту, інші, ті, що слабкіші, тоненькими цівками збігали додолу, а там збирались в ширші струмочки й падали на мокрий асфальт і на дідові шкарбани. Та дідові то було байдуже: дрібний дощ йому не шкодив, а  дощовику і шкарбанами – то й поготів.  

Дідові Карпу муляло інше: як то так,  і кому таке спало на думку привезти з десять машин непотребу й вивалити на людські паї? "Холєра  їх відає тих людей, що то витворяють. Чи то вже конець світу має бути, що задумали втравити людей та скотину ", – так собі роздумував, сновигаючи.  Всі довколишні села збурили ті машини непотребу, і теперика люди  перекрили дорогу й будуть стояти  на дорозі,  допоки не заберуть назад. Те Карпо відав напевне – знав своїх людей. І він також буде з людьми, поки сили стане. Дочка з онуком тілько сварять: 

– А йдіте вже додому, молодші хай ходять, бо й так здоров'я не маєте!

 – Ет! – тільки рукою махне спересердя старий і далі собі по біло-чорному шваркає. 

Ай і люду ж зібралося… і мале і старше. Декотрих знає, декотрих ні. Але всі знають Карпа. 

  Машин збилось по обидва боки переходу, як колись в жнива на току, і гудуть в сигнали, а "шохвьори"  щось кричать і з людьми одні просто говорять, а декотрі кричать, щось своє доказують. 

Що ти доказуєш, чоловіче, хіба моя воля тебе тримати?! Але ж та власть  бач, що наробила, то й ти вже будь з нами за одне, людино добра, бо завтра й тобі під поріг якогось непотребу завезуть. Що тоді будеш казати, га? – чи то комусь, чи скоріш сам до себе бурмоче дід впівголоса.

А, з іншого боку, чим ті люди на машинах завинили?  А колька його відає,  як його правильно робити… Але раз сказали молодші перекрити дорогу, значить так і тре,  –  домірковував собі старий Карпо.

Тим часом на дорозі все гуло – водії за своє, люди за своє.  Молодий, такий справний з виду чоловік, верещав дурнуватим  голосом: 

– Я тобі сказав, що не поїдеш!  Ти в мене, сволота, будеш посліднім їхати! 

То так на "шохвьора"  великої машини, бо той пер на людей – бач, щось в нього там в буді портиться. Карпо аж вкляк, бо то верещав його недалекий сусід, такий веселий, привітний щодень, а тут, як пес скажений,  кидався на тих, хто стояв з різних боків переходу – так боронив затято дорогу. Його назначили за старшого, то він і керував,  кого пускати, а кого ні. 

Але ж треба з людьми по-людськи, ти ж розкажи, що так і так – людина вспокоїться, а нащо ж так криком. Що ж то з людьми коїться?!  Дай чоловікові малу власть, то вона з нього зробить отаке чудо… Щодень славний чоловік, а як трошки сили, то вже якесь невідь що... Неспроста мудрі люди казали:  хочеш взнати, що за чоловік, дай йому трошки власті. Чи ж то не могли поставити якогось  спокойнішого?!  Хай би голова сільради командував. Та де!  Косяться на нього, що то він сказав туди завезти, а той бідний ні сном, ні духом про те  не відав. Карпо добре знав, що без районного начальства тут не обійшлось – от кого треба за мошно брати. Але не їде ані районове начальство до людей, ані з області.

На своєму довгому  віку надивився всякого   начальства:  і доброго, і не вельме – що за совєтів, що тепер, вже за України.  Що на них сподіватись? Ти на себе не понадійся-но, то будеш мати. Пам'ятає, коли ще молидшим був, лили “хімії” на поля без міри, бо казали, що буде ліпший врожай. А що віку вкорочує людям та "хімія",  того ніхто не казав. Тепер зовсім інакше, через телевізор та "інтернет" люди знають геть всьо, от і криють матом  начальство  вздовж і впоперек за вивалений посеред поля непотріб, бо знають, якщо не їм, то дітям їхнім "гикнеться". 

Особливо старається Колька із сусіднього села, ще молодий чоловік, але добряче "врізаний". Тьху, аж бридко, де то в чоловіка стільки гидких слів береться.  Карпо інколи міг якесь солене слівце вставити, як хто допече – не без гріха, але щоб отако серед людей, то нє.  

Карпо хоч і думи свої думає, та все підмічає:

– О, гляди-но! Якийсь вусатий каже, що депутат, перебігає від гурту до гурту. Та все грозиться: " Та я їм таке зроблю! Та я їм таке вдію! Та я на сесії вже вчверю!". Ой, людинонько добра, що ти сам вчвериш?!  З великої хмари доброго дощу не буде – гуртом тре, гуртом… 

 А  оно там  окремішньо зібрались фронтовики  – АТОшники, щось радяться між собою. Тих дід вельми шанував.  Карпо чує, як  говорять, що на войні не згинули, то хоч би  вдома ноги не протягнути. "Ото вже  ні, не за те ми воювали! – впевнено так. – Гуртом тре братися за діло, як там, на "передку"– тоді буде толк". 

Отак стоять хлопці, в  воєнному одягнуті, руками розмахують, щось  доказують один одному. А людям від того спокійніше: на фронті захистили, то й  тут зможуть. Одним словом – фронтовики.

Біле-чорне, біле-чорне… Човгав старий, дощ втихав, а день йшов на вечір. Ще годину, а там додому. А на завтра знову на блокаду…

Ігор ВЕРЧУК. 

(“Скеля”).

Дід Карпо сьому годину поспіль  човгав рябим  пішохідним  переходом (де й сила бралася!), лиш  зо два разочки присів неподалік  на швидкоруч зроблену лавку та випив солодкого чаю – і то все за цілісінький день.  

В будній день часом  ледве підводився з ліжка, бо так крижі боліли, аж поки-то розходиться... 

(“Скеля”).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 533

На 9-му десятку літ, переживши важку особисту втрату, відома українська поетеса, що нині живе в Червонограді, а родом з селища Голоби на Волині, Людмила Ржегак видала свою наступну книгу віршів під назвою "Лети, літай, любові птах".

З хвилюванням і внутрішнім трепетом беру її до рук.

Кожен вірш просто-таки струменить любов'ю — до України, до своєї другої половинки, до внучаток, уже дорослих і самостійних. 

Чого лишень варті назви розділів книги: "Любов прекрасна", "Славлю життя", "У храмі серця", "Я до вас ще піснею вернусь…"

Пані Людмила вміє бачити красу світу внутрішнім зором, і розуміє, наскільки кращим було б життя кожної людини, якби було пронизане любов'ю:

Любов — дарунок Господа

В пустелі сніговій,

То життєдайне джерело

На березі надій.

Вже досить мук, тривог і крові —

Хай окриля нас птах любові!

Любов — велика і прекрасна, наче море,

Зорею сяє у німім просторі.

Любов єднає рідних душ світлиці,

Снагою поїть, як вода з криниці,

Немає сили, рівної любові,

Вона тотожна з крапельками крові.

У буденному вона бачить красу природи рідного краю і прагне мирного майбутнього:

Наді мною небо чисте

Чуєш, земле рідна, пульс твого биття?

Правдою клянуся, волошковим полем,

Що люблю без тями я тебе, життя.

Мир вам, бистрі ріки, мовчазні озера,

Кучеряві села, гомінкі міста.

Мир вам, люди добрі, дітвора весела,

Що в дворах і скверах квітне, підроста.

Усе хвилює її невгамовне серце, і душевна криниця доброти може напоїти ще багатьох спраглих. А черпає снагу пані Людмила з рідного цілющого джерела:

Не висиха душі криниця — 

Ще пульс у скронях лунко б'є.

Хоч час біжить, як з гір водиця,

Що у потічку виграє.

Я знов молюся літній днині,

Вдихаю сіна аромат.

Передаю привіт Волині — 

Із Світязем запанібрат.

Підкоряються їй сонети, тріолети, романси і вальси, прекрасні танго, багато з яких покладені на музику:

Славлю життя неповторну дорогу — 

Шлях, що манить у далекі світи,

Любо по ньому щоденно іти,

Світлу осанну складаючи Богу.

Іспит складаю в дорозі на гарт.

Хочеться сенс існування збагнути —

Жити інакше на світі не варт.

І хоч окремі з віршів сповнені тривоги за долю коханого, мотив їх життєствердний:

Знов береза тужить гірко, наче сирота,

І до білої сорочки віти пригорта.

То сумує не береза — дівчина струнка,

Що навіки покохала серце юнака.

Сокіл ясний не вернувся із кривавих

жнив —

В чистім полі колосочком голову

зложив.

Ось чому сердешна плаче в лузі

навесні,

Топить в Бузі свою тугу на самому дні…

Трепетно береже поетка щемливі спогади про коханого:

Є спомини, як ранки ясні,

Немов надії голубі,

Зворушливі, легкі, прекрасні…

А є — присвячені тобі:

У храмі серця берегтиму їх,

Як еліксир, — не для чужих утіх.

І ще кращий "Квітневий романс":

Коханий, далекий, прийди в мої сни.

Благаю у самого неба.

Весняним привітом мене осіни,

А більшого щастя не треба.

Листочком надії торкнися щоки,

Позич смутку сонця у Феба.

Знялись, щоб в крилатому танці думки,

А більшого щастя не треба.

Коханий, далекий, прийди в мої сни.

Надіюся лише на тебе.

І повінь пекельних страждань зупини, 

А більшого щастя й не треба.

Збірочка вмістила 8 віршів, покладених на музику, і поезію серця, присвячену матері, онуку.

Ці поетичні рядки не можна читати тільки очима, вони сприймаються серцем.

Любов БАЙ.

НА ЗНІМКУ: Людмила РЖЕГАК.

Фото з архіву редакції.

На 9-му десятку літ, переживши важку особисту втрату, відома українська поетеса, що нині живе в Червонограді, а родом з селища Голоби на Волині, Людмила Ржегак видала свою наступну книгу віршів під назвою "Лети, літай, любові птах"...

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 666

Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!

Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.

Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів  жменькою ягід лісових, солодких.

На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. За невчасний вихід зранку на роботу – відро води в піч від бригадира. За випас худоби в недозволеному місці – штраф. Колективне, державне не чіпай! Зате держава "великодушно" дозволяла моїй мамі нести з лісу на своїх натруджених плечах в'язку сухого хмизу. Це щоб я, майбутній будівник комунізму, не замерз у холодній хаті-напівхліві зимою.

Земля моя багато віддавала, але її багатствами володіли ті, кому вона не належала. Гасло революції: "Земля – селянам" лишилося на папері.

А ми малі були і босі й не розуміли тих процесів і грали у війну між німцями та "нашими". Кидалися камінням і вигукували: "Гітлер капут!".

Війна – унікальна штука. Руйнує, палить, вбиває і… готує прийдешні покоління до нової бойні. Ми, "діти війни", ставали саперами, ліквідаторами мін, снарядів, патронів. Це ж цікаво, коли, викрутивши запал, ти якимось чином підпалюєш тротил і спостерігаєш вогняний феєрверк. Не менш "цікаво" було  підривати снаряди, патрони, міни на кострищах.

… Через півстоліття заходжу на сільський цвинтар, і на мене дивляться дитячі очі із світлин. Дивляться з докором, ніби шкодуючи за передчасно втраченим життям. А скільки тих, хто лишився без рук або ніг, став сліпим!

А в лісах і до сьогодні – вирви від бомб, окопи, ями від бліндажів. А ще то  тут, то там – останки загиблих воїнів.

О, земле! Скільки ран пекучих на твоєму тілі! Скільки болю і знущань ти перенесла! Скільки раз була розіп'ята на хресті.

Я був готовий орати й сіяти. Я знав, як вирощувати хліб і врожаї збирати. Я міг заліковувати рани на твоєму зраненому тілі. Такий закон предків. На жаль, комуно-атеїстична система відчужувала мене від тебе. В безвиході я покинув отой клаптик землі, який мені не належав, і пішов у світ за очі  шукати щастя. Шукав довго, долав нелюдські перепони і не раз опинявся в тупику, де перед останнім кроком, стояло нериторичне: "Бути чи не бути?". 

Наступало прозріння, і я знову піднімався. В "люди" вибивався. На твоїй тверді, лінії  електропередач будував. Втілював у життя настанову: "Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни".

Ти бачила це, земле, і своєю святою енергією підіймала мене. З тих гасел залишилася "електрифікація" – все інше зникло, навіть стало протизаконним.

У 90-х роках ХХ століття війнуло подихом Свободи. Незалежність!!! Нарешті, земля дихне на повні груди і буде мати господаря. Служитиме тим, кому належить: українцям – українське!

Та райдужні мрії вкотре виявилися міражами, навіяними  бурхливими хвилями ейфорії. Твої поля родючі раптом бур'янами позаростали. Колективні господарства перетворилися в руїни.

О, земле, я знаю, як важко жити без дбайливих рук господаря, як прикро не відчувати любові від того, кого годуєш, теплом зігріваєш, красою звеселяєш.

А час летить, і на крилах нові надії та мрії несе. Здавалося б, ХХІ століття під знаком Водолія омріяне щастя принесе. Не судилося. Спочатку хижий російський двоголовий орел своїми пазурами крижану землю відірвав від живого здорового тіла. А за тим  братовбивчу війну проти українців нахабно розпочав. Не дитячу, іграшкову, а жахливу, смертоносну. Рвуться снаряди, свистять кулі, падають наші бійці.

І знову (уже вкотре) в той час, як східна частина землі української переорюється не плугом, а снарядами та мінами, коли майже щодня в якомусь мирному куточку України з'являються  свіжі могили, коли над твоїми просторами, мов сірий туман, віється поминальне "Плине кача", лунає привабливий і багатообіцяючий заклик: "Жити по-новому!".

Як на смачного живця, клюнула більшість дорослих українців на це гасло. Як "по-новому”? Хтозна: новий неокомунізм вбачався в європейському виборі. А чи при цьому думав хтось про тебе, земле? Думали! На паї ділили, роздавали, а потім ті паї за безцінь приватизовували грошовиті пани-олігархи. Селянин, який завжди був бідним, став ще біднішим.

Та хто зважає на селянина, на родючість поля, коли в голові одна бісівська думка: "Земля – це гроші"? Тих нахабних, цинічних ділків не влаштовує клята, але життєдайна праця в ім'я майбутніх врожаїв та доходів. Простіше організовувати хитромудрі схеми: "Купи – продай".

Високопосадовці, депутати, окремі політики вбачають в цьому і особисте суттєве збагачення. Отримають свій  "транш" політики, які агітують за ринок, так само будуть наділені винагородою депутати, які проголосують за цей злочинний Закон.

На жаль, у тих олігархічних головах, затуманених збагаченням, не з'явиться думка про те, що оте "купи-продай" – звичайна окупація  української землі іноземцями. При цьому ніхто не зважає на Основний Закон держави – Конституцію, де сказано, що власником землі є народ, а не міністри, депутати та іже з ними.

Прикро, що реалії життя не вчать нічому й нікого. Сьогодні маємо орендовані озера, приватизовані земельні ділянки біля річок і моря, куди простому українцю вхід заборонено.

Там, "нагорі", переконані: Закон про ринок землі буде схвалений!

Ой, земле, земле, чи залишиться та мізерна територія розміром 2х1 метри, де я, посповідавшись перед Богом, маю спочивати? Скільки ж то ненаситні олігархи-власники зажадають  від моєї родини за той вічний клаптик землі? А, зрештою, як вже там буде, так і буде – що я зміню своїм словом? Та, попри все, не маю права я мовчати.

Земле, моя земле! Вигукни (і я з тобою) на весь світ: "Зупиніть цей  дикий продаж найдорожчого, що у нас є! Господи, покарай тих, що зло творять!".

Сподіваюсь, як і більшість небайдужих українців, що переможуть мудрість, розум та відповідальність перед нащадками.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Земле наша батьківська! Земле рідна, материнська! Земле моя, українська!

Із твоєї тверді народився я. На себе перебрав вдачу твою терплячу. Господнім духом твоїм освятився.

Ступав босими дитячими ногами по стерні колючій і ранився боляче. Радів прильоту птахів весняних із вирію. Щасливів  жменькою ягід лісових, солодких.

На цій дивовижно багатій, з неповторною красою землі, моє ставлення до життя формувала сталінська держава. За взятий з поля колосок Закон передбачав сім років Сибіру. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 510

Цінності життя: які вони сьогодні?

У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.

Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.

l

На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.

Так ось, на "дачній" ділянці я застав  його за роботою. Він руками (!) розгрібав землю і щось там досаджував. Віктор – після операції, і щоб зменшити навантаження на тіло повзав… на колінах.

Безтурботний лінивець скаже: "Воно йому, хворому, треба? Йди на ринок, купи, чого душа бажає і не гни спину до землі".

Е, ні! Такий спосіб життя не для нього.

У Віктора Семенюка любов до землі закладена з дитинства.  Рідна земля "формувала" його характер, сил додавала, хвороби лікувала, а головне – наповнювала радістю, коли бачив плоди своєї праці.

На ділянці площею чотири сотих очі розбігаються від  різноманіття плодових дерев, кущів, городини. Он там – унікальні яблуні, груші, сливи, черешні. Велика частина ділянки заповнена червоною і чорною смородиною, агрусом, малиною, ожиною та ін. Багато дерев нащеплено самим господарем.

Дивлюся на кущі смородини – вони так пишно заквітували, так рясно зацвіли. І ніби вчувається мені їхній голос: "Ти нас підживлював, землю біля кореня розпушував, сухі гіллячки прибирав, тож ми тебе своїм цвітом звеселимо, а влітку плодами смачними почастуємо". А до цього приємного шелесту смородини і квіти різнобарвні долучаються. Словом, рай!

l

Віктор Семенюк народився і зростав у селі Клевецьку, що на Турійщині. Ще неповнолітнім вимушений був город садити, коня запрягати, сіно косити, в колгоспі працювати і в школі навчатися.

Ріс без батька: Вікентія Сидоровича Семенюка розстріляли німці в ковельській в'язниці. Тому, будучи ще дитиною, разом із братом Володею допомагав мамі. Підріс, – хату кам'яну взявся будувати. Це сьогодні в 15-16 літ заборонено щось важке піднімати або швидко бігати. Тоді ж лантух важкий, гній на вилах, плуг в дитячих руках були нормою. Скажу, що хату в селі він-таки збудував – це ще одна риса характеру: будь-яку намічену справу доводити до завершення.

А ще він мав талант музиканта, адже культпросвітнє училище закінчив. Віртуозно грав на баяні. Молодь звеселяв на вечорницях (на знімку вгорі). Але празникове культурне життя не прижилося у його душі. І хоч він став відомою особистістю в навколишніх селах, боявся захмеліти від тієї слави і вирішив русло ріки життя спрямувати в іншій бік. Слід відзначити, що доля не носила його на руках, як дитину. Він загартувався на службі в армії. Мав важкі травми. Але весь час був на вістрі життя, де найблагороднішою цінністю була праця.

Сьогодні від багатьох почуєш, що жити важко, влада "не така" і грошей не вистачає. Віктор Семенюк не чекав милостей ніколи і ні від кого. Не вимагав нагород за працю.

Опинився в Ковелі – немає житла. Не біда! Знову взявся будувати дім, а коли отримав квартиру, без роздумів подарував його брату. Не вистачало знань для комунальної професії – вчився заочно і закінчив успішно навчальний заклад. І так все життя вчився, працював і знову вчився. Сім'ю  збудував міцну. Він – відповідальний сім'янин, і знає, що глава родини піклується про все: і за дітей, і за дружину, і за дім.

Всі ці роки рука в руку з ним дружина Валентина (на знімку ліворуч).

Прожили десятки літ під знаком лебединої вірності. Ділили горе навпіл і радість на двох примножували. У них – поважна красуня донька Наталочка. Онук непомітно виріс, і Київ знаннями завойовує. Син Сергій пішов у "комуналку" – стежкою батька. Ось це всі його родинні цінності, але вони дорожчі від золота.

А ще Віктор Семенюк – вірний патріот України. Починаючи з 90-их років двадцятого століття, перебував на вістрі боротьби за Незалежність. Ішов у передовій когорті "рухівців". Ланцюг злуки організовував. У всіх масових революційних заходах брав участь. Згадує добрим словом своїх побратимів Ігоря Лучка, Адама Поляка, Марію Хотинську, Віктора Стрижеуса, Миколу Олексюка та інших. Багатьох із них вже немає в живих, але всі вони – у його серці та пам'яті. Шкода тільки, що не все сталося так, як думалося. Та наш знайомий вірить: рано чи пізно правда переможе.

Не лише політикою і працею та проблемами живе людина. Віктор Семенюк, як-то кажуть, по вуха захоплений рибалкою. Він знає всі річки та озера Волині й Рівненщини. З його розповідей про дивну природу краю книги можна писати. А він цим щасливий і стверджує (вірніше переконує), що день прожити з природою на рибалці додає рік життя.  Хто заперечить? Ця істина не викликає найменших сумнівів.

Віктор мені розказує, які смачні плоди з дерева, схрещеного від агрусу та смородини, а я думаю про своє. Летить на крилах клевецьких лелек невловимий і неспинний час. Сріблить волосся, змінює форму тіла, іноді обезсилює. Але є вічно молоді душа і дух, які рухають і тіло, і життя, і весь Всесвіт. У тому рухові присутні моральні, духовні і просто людські цінності, які відповідають на запитання, для чого живе людина на Землі. Від того раю присадибного я повертався у нових роздумах. Перед очима виникали картини нашого теперішнього життя. Там хтось спалює за собою моральні мости заради кар'єри і політики. Інший погруз у болоті ненаситного руху до грошей. І все це, як стверджує народна мудрість, суєта суєт.

Бог для нас визначив споконвічні цінності: любити рідну землю, здобувати нові знання, чесно працювати, плекати та леліяти рід свій і сім'ю, не забувати своїх витоків. Все це присутнє у душі Віктора Вікентійовича Семенюка. І хочеться, щоб цей досвід пошуку цінностей життя прижився у душах молодих та юних.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Цінності життя: які вони сьогодні?

У одних – під знаком любові і добра, в інших – надумані. А є просто спотворені – це там, де панує алкоголь, наркотики, бісівський кайф та лінощі.

Якщо колись працювати на землі було престижно, жити в гармонії з природою комфортно, то сьогодні молодь від землі просто втікає і цінності життя шукає в шумливих великих і малих містах та квартирах з обмеженим простором, далеких від природи.

ххх

На ці думки мене навернув випадок. Якось я завітав на "дачу" до Віктора Семенюка. Віктор Вікентійович – поважна людина у нашому місті. Він майже все свідоме життя віддав "Водоканалу". Мабуть, немає і клаптика міського водоводу, якого б не знав досконало. Він пам'ятає, де проходить траса або яка запірна арматура встановлена в тому чи іншому місці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 565

Щороку студентський театр "Водограй" Ковельського медичного коледжу намагається приємно здивувати свого глядача новим, яскравим філософським твором. Не винятком  стала й повість Катерини  Мотрич  "Політ журавлів над нетолоченими травами".  

Неможливо відтворити прекрасне на сцені, не маючи  таланту душі, будучи лише сірою тінню у тенетах  людських якостей, котрими наділений твій  головний герой. Та про це не варто говорити, розповідаючи про Ольгу Мазурок, яка зіграла головну  роль Насті-Спасительки, чий образ став сакральним у повісті. Надзвичайно обдарована, розумна, тендітна юначка завдяки своїм акторським здібностям та чистому серцю спромоглася продемонструвати глядачам чорнобильську біду очима простої бабусі, матері, яка понад усе любила свою рідну землю та людей. Ольга не лишила байдужим жодного, хто сидів у залі.  

Моторошне слово "евакуація", невимовно болюче слово "прощавай", мов два синоніми, вплелися чорною ниткою у  долю ще одного героя  повісті — сина Насті. Енергійний та талановитий Максим Кумарницький зіграв цю роль  неймовірно правдиво. Головний герой Максима став символом печалі українських  матерів, символом скорботи всього українського народу.

"А чим же я козу годуватиму, що я їй скажу?", —  здавалось, прості слова ще одного героя вистави — звичайного селянина, кума Микити — не стали б такими трагічними, якби  слово "Зона"  не було б з ними співзвучне. Цю непросту роль блискуче зіграв Денис Кухарук.

  Не варто залишати без уваги і образ діда-пророка, яку вміло відобразив  Андрій Слободяник, та роль маленької онучки, яка дісталась симпатичній та милій дівчинці Софії Костючик (учениці 1-го класу ЗОШ №7). 

Барвистим та багатим доповненням  театрального дійства стали пісні, що звучали з вуст найкращих хористок коледжу — Галина Савіцкої, Лілії Трушик, Анастасії Чалої,  Катерини Хомич, Анни Марченкової, Андріани Поліхи, Марії Мельничук, Надії Послєдової, Софії Конончук. 

Життя, мрії, вогонь і смерть сплели у єдиний терновий вінок в одвічному  народному  танці  наполегливі та креативні  студентки Ольга Данелюк, Софія Курбак, Олександра Курбак, Марія Калькова, Наталія Ващук, Світлана Гурко.   

Кожна вистава — це своєрідна подорож, яка має свої станції і час, і має людей,  що наповнюють її та  надихають. Михайло Шпак — диктор, який впродовж всього театрального дійства силою надзвичайного голосу тримав глядача у напрузі до останньої зіграної репліки, до останнього жесту.   

Проте "Політ журавлів" не був би таким  емоційно забарвленим та вистражданим, якби не фантазія та гнучкість людей, що створювали та об'єднували у єдине ціле увесь спектр музики, зображень та  світла.  Іван Коленда та Вікторія Дричик (викладач КМК) — команда, яка на відмінно справилася зі своїм завданням.

Тож пам’ятаймо свою історію і по-справжньому любімо неньку-Україну!

Інна ТРЕТЯК,

художній керівник студентського

театру "Водограй". 

Щороку студентський театр "Водограй" Ковельського медичного коледжу намагається приємно здивувати свого глядача новим, яскравим філософським твором. Не винятком  стала й повість Катерини  Мотрич  "Політ журавлів над нетолоченими травами".  

Неможливо відтворити прекрасне на сцені, не маючи  таланту душі, будучи лише сірою тінню у тенетах  людських якостей, котрими наділений твій  головний герой...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1053

Прочитала у лікарні в журналі "Люди і долі"  повість Ірини Ясінської, яка мене дуже розхвилювала.  Тож хочу, аби правду дізналося більше людей.

...Старенька хата Ганни з ранньої весни до пізньої осені танула у квітах, але найбільше любила чорнобривці. Жінка висівала їх скрізь, навіть на городі. Поважали її односельці, бо добра була душею. 

Ще молодою залишилась вдовою. Поставила на ноги  сина (був один у матері), закінчив школу з "золотою" медаллю, вступив до університету, захистив диплом і без труднощів знайшов роботу начальника.

Незабаром оженився.  А за сотні кілометрів мати виходила до воріт і сумно дивилася на шлях (звідки мав іти син). Оженився на дочці місцевого чиновника. Весілля було багатим. Мати сиділа в куточку розкішного ресторану, відчувала, що там – зовсім зайва. Син лише раз підійшов до неньки, ніби забув про неї. 

Так потрохи почав віддалятися. Мати сіяла свої квіти, доглядала, плекала, розмовляла, як з дітьми малими. І раз за разом сльозами самотності кропила жовтогарячі пелюстки своїх чорнобривців.

Про те, що стала бабусею, дізналася через пару місяців після народження онука. Зібрала нехитрі подарунки і поїхала до сина. На  порозі зустріла невістка, зверхньо глянувши на свекруху і її порепані від тяжкої роботи руки. 

"Зараз син прийде, підождіть", – сказала і пішла в іншу кімнату. "Я ж приїхала онука побачити", – гукнула неждана гостя їй в слід. 

"Цитьте, ще він спить, а то розбудите", – сердито відповіла, зачинивши за собою двері. 

Мати аж заніміла від цього. Та прийшов син.

"Мамо, а що ви тут робите?", – і собі ошелешив неньку, яка здригнулася від тих слів, бо не такої зустрічі чекала. Та тихо мовила, що хотіла побачити онука.

"Та я, мабуть, піду вже, чого ж буду плутатись у вас під ногами", – не стрималась. 

Син схаменувся  і перепросив неньку, умовив залишитися  на пару днів. З самісінького ранку,   поки діти спали, приготувала сніданок.  Та ненароком зачепила вазу, що стояла на столі.  Почувши, що щось розбилось, невістка миттю влетіла на кухню.

"Що ви наробили? Вона ж стільки коштує… В себе порядок вдома будете наводити", – викрикнула.

Мати, ковтаючи сльози, швидко збирала черепки.  Прийшов син і теж сердито глянув в бік винуватиці.  Похапцем почав збиратися на роботу. Одягнув костюм, поцілував дружину й сина, а до матері навіть не підійшов, тільки рукою махнув.

"Не можна більше залишатися там, де мені не раді", – подумала мати і того ж дня поїхала додому.

Мама знову сіяла свої чорнобривці, самотньо доживаючи віку. Коли померла, син навіть не приїхав, аби в останню путь провести. Тож хоронити довелося сусідам.

Не стало матері – пропало й везіння. Син втратив роботу, дружину, яка завела коханця і покинула його.  Почав заглядати в чарку. Однієї ночі, в хмільному маренні, наснилася йому мати. 

Стояла на городі, біля своїх чорнобривців, усміхалася, додому його манила. Син приїхав. Побачив  неприбране, занедбане подвір'я, височенні бур'яни.  Хата журно вікнами дивилась на сина.  Навіть двері сумно скрипнули, вітаючи блудного. 

А той заплакав, заридав самим серцем, схилив голову  перед рідним порогом.  Минув  рік, і знову хата зацвіла чорнобривцями, а він походжав по подвір'ю  і милувався  чорнобривцями – символом вічної краси та незрадливої материнської любові, яку, на жаль, осягнув занадто пізно...

Євгенія БІЛЕЦЬ. 

с. Кривлин.

Прочитала у лікарні в журналі "Люди і долі"  повість Ірини Ясінської, яка мене дуже розхвилювала.  Тож хочу, аби правду дізналося більше людей.

...Старенька хата Ганни з ранньої весни до пізньої осені танула у квітах, але найбільше любила чорнобривці. Жінка висівала їх скрізь, навіть на городі. Поважали її односельці, бо добра була душею. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1129

Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями,  неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".

А ще Лесин край, де творила "дочка Прометея", виховав гідних продовжувачів її поетичних традицій, майстрів українського Слова, якими може похвалитися далеко не кожна область України. Досить згадати Віктора Горнича, Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Лазарука, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Надію Гуменюк, Івана Чернецького, Ніну Горик, Василя Простопчука, Степана Скоклюка та інших, щоб переконатися у цьому.

Я вже не кажу про "молоду" генерацію поетів і письменників нашої рідної Ковельщини, які гідно продовжують традиції своїх попередників, багатьох із яких, на жаль, уже немає в живих. Але їх дух, любов до Слова, непідробні патріотизм і щирість наснажують подвижників красного письменства, з творчістю яких газета "Вісті Ковельщини" постійно знайомить своїх читачів.

Серед тих, хто належить до  Вчителів  теперішніх поетів і письменників є, безперечно, Василь Гей. Уродженець Любомльщини, він щемно любив кожен куточок синьоокої Волині, присвятив їй кращі свої твори.  Василь Степанович був вимогливим і до себе, і до інших, бо розумів: поетична Муза не терпить халтури, ремісництва, вимагає важкої, іноді каторжної праці в ім'я того, щоб написане або мовлене Слово було відшліфоване до “блиску”.

Цікаво, що Василь Гей був наставником і поводирем у таємничому поетичному світі для цілого ряду ковельчан. Нещодавно, гортаючи свій архів, я віднайшов там листа, адресованого нашому земляку Анатолію Семенюку. Лист датований 31 травня 2004 року. Чому саме йому? Бо пан Василь був редактором першої збірки віршів тодішнього автора-початківця, який у 1995 році видав її під заголовком "Копай криницю у собі".

У передньому слові, названому досить образно і промовисто  "Відчуття коріння і жадання злету", В. Гей зазначив: "Прагнення злету – природне людське жадання. В Анатолія Семенюка воно виявилося і в його поступовому сходженні по життєвому шляху (після закінчення середньої школи працював у колгоспі, пізніше робітником, електромонтером, майстром, інженером електролабораторії, начальником району електричних мереж у Ковелі, навчався у Львівському політехнічному інституті), і в поетичній творчості. Маючи за плечима стільки пройдених доріг і пережитих літ, автор, безумовно, має право на суворий запит до себе та до всіх нас:

Що ти зробив, щоб

 піднятися

Над суєтою й неправдою?".

("День прокотився спокоєм…").

Сьогодні можна лишень подивуватися проникливості Василя Степановича, котрий більш, як двадцять літ тому зумів розгледіти у не зовсім літературно вправному, але щирому душею чоловікові в майбутньому непересічного шанувальника і популяризатора українського Слова, автора багатьох книг, історико-краєзнавчих розповідок, газетних статей. Цікаво при тому, що, "благословивши" у світ прем'єрну збірку ковельського мера (на той час), Василь Гей і надалі супроводжував його, як він каже "по життю", і порадами, і рекомендаціями, і консультаціями.

Відомо, що пана Василя недолюблювали окремі посадові особи, заздрісники-"колеги", бо він завжди говорив правду в вічі, рішуче відстоював українську національну ідею, був  прямим і відвертим. Тому я з таким інтересом став перечитувати згаданого вище листа, за котрим стояли болі і переживання одного з найвидатніших поетів Лесиного краю.

Ось що писав Василь Гей 23 роки тому:

"Вітаннячко, друже Анатолію!

Ще травневе, хоч відпливає у далеч останній день весни. Кляті спілчанські "гекачепісти" і їхні владні покровителі забрали і забирають багато нервів і часу. Може, тому й весна видалась неприродно холодною і не дуже плідною на звершення задумів. Планував нашу спільну поїздку (одно- чи дводенну експедицію) до прип'ятських джерел, аби порівняти стан витоків Прип'яті (це Любомльський мій рідний район) через 28 років ( у 1976-му, після подорожі до Голядина (Шацький р-н), Головна і Заболоття  я написав матеріал, який увійшов до книги "При світлі сивої роси", а також поему "Витоки". Це було саме в травні. Але є ще літо. Може, заплануємо поїздку?

Знову взявся до Твого рукопису. І найреальніший шлях до вартісної збірки бачу в коротких віршах-мініатюрах, де сконденсована думка висловлена  образно й мудро. І почав уже такі думки у рукопису вибирати. Наприклад:

Тулюся до самотньої,

мовчазної душі дерева –

У ньому,

як  і в твоєму тілі,  тече кров,

як і в твоєму серці, щемить

 тривога,

як і ти, воно радіє Сонцю,

як і ти, воно сумує

і від образи плаче. 

Гарно, серйозно, образно. Є й римовані "короткометражки". Хай їх буде не так багато, але це будуть зерна без полови. Як казав Райкін, "мнє лічно вот так каетца". Можна вибрати щось найважливіше і у попередніх  збірок, додайте, якщо є щось нове.

Тож будьмо!

До зустрічі.

Василь Гей.

31 травня 2004 р.".

Як на мене, у процитованих вище рядках – якщо не весь Василь Гей, то значна його "часточка". Він постає перед нами душевним, чуйним до чужих проблем, залюбленим у свою прабатьківську землю, творчим і натхненним любов'ю до поетичного Слова. А ще – дбайливим навчителем і делікатним критиком для тих, хто розпочинає свій тернистий шлях до вершин красного письменства.

… Нещодавно переглянув поетичну збірку Василя Гея "Зоря з  криничної води" і відшукав у ній напрочуд проникливі і щемливі рядки, в яких "віддзеркалена" щира душа нашого видатного земляка. 

Квітує сад – і дні стають

 світліші,

Чуття і мислі прагнуть

 висоти.

Поет – не той, хто пише

 вірші,

А той, хто здатен в  слові

 зацвісти.

Вона живе не в полі чи

 столиці,

Не скаже  при застіллі:

 "Будь здоров!"

Поезія – це лиш перо 

жар-птиці,

З якого слово скапує, мов

 кров.

("До питання про писання").

І ще:

Ні, багатий не той, хто 

на ринку щодення

Продається за гроші, медалі

 й чини,

А митець, що пізнав Божу

 ласку натхнення –

Дар, якому нема і не буде

 ціни.

("Митець в епоху ринку").

На моє (та й не тільки моє) глибоке переконання, Василь Гей якраз і належить до тієї щасливої когорти людей, які "пізнали Божу ласку натхнення", оволоділи даром, "якому нема і не буде ціни", щедро ділились тим даром зі своїми учнями-однодумцями.

Маркіян ІВАЩИК.

НА ЗНІМКУ: видатний волинський поет і невтомний громадський діяч Василь ГЕЙ разом з керівником широко відомого творчого колективу "Колос" із Торчина Олександром ОГОРОДНИКОМ.

Фото з архіву автора.

Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями,  неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1547