Поема знову побачила світ – через... 130 років
У 1883 і 1884 роках Ольга Петрівна Косач, неначе та роботяща бджола, клопоталася біля альманаху "Рада", готуючи і видаючи його разом з Михайлом Старицьким. Вийшло лише по одному випуску за ці роки, але то був початок друкованого дебюту 34-річної письменниці під псевдонімом "Олена Пчілка".
У виданні "Рада, Украинськый альманахъ на 1884 рокъ. Частына друга. Кіевъ. Типографія Г.Т. Корчакъ-Новицкаго, Михайлов. ул., соб. домъ.", 130 років тому, був опублікований перший великий твір Олени Пчілки – поема "Козачка Олена".
У творі початкуюча письменниця виступає як неперевершений майстер описів природи, пір року, які, до того ж, допомагають у розкритті ідеї твору, поетизує кохання, дівочу красу; описом народного вбрання показує одвічне прагнення українського народу до краси, естетизує козацтво як силу, здатну до захисту рідної землі, виводить образ жінки – люблячої, гордої, саможертовної, патріотичної, цілком протилежної Шевченковій Катерині.
Як художній засіб, широко використовує описи народних традицій. Одним із таких звичаїв було дарувати коханому на війну вишиту хустину. В Олени Пчілки це не просто шмат полотна, прикрашений дівочими руками, не тільки побажання прийти з війни живим, пам'ятати кохану. Це широкий пласт, людського життя, на якому не повинно бути боягузтва, зради Батьківщини.
Недаремно нова хустина, вишита Оленою, прикрашає хрест на могилі загиблого Василя Кравченка і є ясним дороговказом його малому синові.
Зміст поеми простий, не обтяжений сюжетними лініями, дійових осіб небагато. Дія твору відбувається в українському селі у другій половині XVII сторіччя, коли гетьман Дорошенко проводив військові походи.
...Дочку вбогої вдови Олену зраджує коханий козак Василь, одружуючись з іншою. Олена тяжко переживає зраду, але дарує коханому гаптовану на весілля хустину, коли той вирушає у похід, не допускаючи й думки, що
Може сльози ті ледачі
Утримають його?
І він в хаті зостанеться
Край запічка того?..
Василь повертається з походу і довідується, що його дружина померла, залишивши немовлятко-сина. Він просить Олену стати його дружиною. Горда дівчина відмовляє коханому, не маючи сили забути образу. З другого походу Василь повертається поранений. Помираючи, просить виховувати сироту. Олена виконує прохання і своє життя присвячує догляданню у шпиталі поранених козаків.
l
Один з періодів в історії України, під час якого відбувається дія поеми, описаний М. Аркасом у книзі "Історія України-Русі". "13 січня (января) 1667 року у Андрусові, містечку на Литві, підписана була згода Москви із Польщою на 13 літ. По тій згоді Україна була поділена на дві частини. Розділені Дніпром: лівий бік із Київом достався Московській державі, а правий – Польщі.
З цієї умови український народ бачив, що Москва унівець ставить його і тільки думає за себе. Над столітньою кривавою боротьбою українців за визволення з-під польського ярма Москва люто насміялася. Тоді як заради того ж визволення Україна оддала себе під руку єдиновірної держави – ця держава віддає її назад тій самій Польщі. У теє ж ярмо, не питаючись народу, чи хоче він того.
Більш освічені українці, а між ними й Дорошенко, бачили, що коли Богдан, котрий підняв був на боротьбу за волю усю Україну, не зміг обійтись без того, щоб не піддатись під руку царя, то тепер і надто треба шукати чиєїсь міцної руки, щоб вона захистила обездолену, поруйновану, спустошену і вилюднену через безперестанні війни Україну.
Думка Дорошенка була: зібрати її усю докупи, а як пощастить, то й самостійною зробити. Розуміючи заміри Москви і добре знаючи порядки та становище Польщі, він поклав собі знайти захист десь окрім них. Він шукав міцної руки, а такої ніде було шукати, окрім як не у турецького султана…
Та, на жаль, тут ми стрічаємо те саме, що й за Виговського, коли він зробив був із Польщею федерацію. Народ український двісті літ воював з мусульманами, і тепер ніяк не хотів пристати на те, щоб "невірний" султан приймав його під свою руку".
Після смерті Бруховецького Дорошенко гетьманував по обидва боки Дніпра, вигнав московське військо за межі України, але сімейні обставини змусили його поїхати додому, а наказним гетьманом залишивши Дем'яна Многогрішного, не сподіваючись від нього нічого лихого.
Московське військо знову повернулося. Многогрішний прийняв руку Москви, його було поставлено гетьманом лівобічної України, знову права України були скорочені. Два роки тяглася війна між гетьманами. Та ще й до того Запоріжжя виставило свого кандидата на гетьманську булаву, військового писаря Петра Суховія. Він узяв на підмогу татар і прийшов під Чигирин, але Дорошенко розбив його військо.
У 1672 році Польщу побив Мухамед IV, і вона зреклася України. Тепер Україна знову була повністю відкрита Москві. Гетьмана, який бажав автономії, московський уряд не хотів.
Його конкурентами у 70-х роках були Ханенко, Самойлович. Протистояння спустошувало Україну, вело до неминучих людських жертв.
Чи не в одній з таких січей брав участь Василь, чи не тоді його було поранено? Але діло було праве, Дорошенкові вірили, ішли за ним на смерть заради визволення України. У всі часи брати на себе відповідальність за долю країни є нелегко.
Про Дорошенка історія говорить позитивно: "Гетьмани наші, котрих вже у цей період на лівобічній Україні обирає не сам народ, а настановляє їх Москва, потрохи втрачають свою самостійність і стають через те слухняними прибічниками московського уряду, бо бояться за свою долю, за своє становище.
Цим не можна докоряти тільки Дорошенкові, що все життя своє мріяв про самостійність України. Становище гетьмана було дуже тяжке. Опинившись на гетьманському уряді, мимохіть доводилось крутитись на всі боки, щоб не встрянути в якусь справу та не позбутися через те уряду, а то й життя свого та своїх кревних. Проте, як не крутились вони, як не вивертались, а й Дорошенко, і Многогрішний, і Самойлович опинилися у московській неволі, – останні двоє і сконали у Сібіру".
(М. Арнос. “Історія
України – Русі”).
l
Чим не пояснення боязні Олени в тому, що її коханий Василь злякається протистояння, не піде в похід?
А тут власне налинула
Турботна година
На село те коло ставу,
І думка єдина
Обгорнула, обхопила
Сільськую громаду
Та єднала всіх докупи,
До згоди та ладу, –
Чи в селі де, чи на греблі
Край млина зійдуться,
Чи у хаті в кого-небудь
Селяни зберуться, –
Всюди в їх одна розмова
Про єдину справу, –
Що обходила життя їх
Та їх честь і славу.
Розважа сільськая рада
Цікавії вісті:
"Пише гетьман Дорошенко
До козацтва листи;
Заклика до себе в спілку,
Та чи вигра справу?
Чи зостатись доведеться
При своєму праву?"…
Розважала, міркувала
Сільськая та рада,
І до гетьмана рушає
Козацька громада:
Помогти під Чигирином
Дорошенка війську, –
Стать на поле войовеє
Чи в залогу міську.
Отож наші козаченьки
За похід міркують,
Ясну зброю войовую
Готують, гартують.
l
У "Автобіографії" Олена Пчілка розповідала про процес народження твору: "До часу проживання нашого в Колодяжному припадають перші мої спроби в поезії, але ніде я тих поезій не друкувала і вже геть пізніше зібрала я їх і видрукувала окремою книжечкою "Думки-мережанки".
Та в Колодяжному проте ж оддала я вперше мій белетвір до друку. Було це так: на різдвяні свята якось приїхали до нас із Києва Науменко і Трегубов. Поїхали вони з моїм чоловіком на полювання. А я в той час писала поему "Козачка Олена". Приїхали з охоти, і я прочитала цю поему Науменкові, мовляв, що я робила, коли їх не було.
Науменкові поема сподобалась, і він її забрав із собою, щоб надрукувати в збірникові, який тоді проектувалось у Києві випустити. Та все ж не "Козачка Олена" перша надрукована, бо вмістили її в альманаху "Рада" через кілька років після того, а перед цим вже мої поезії було надруковано в "Зорі".
Іван Франко не дуже високо оцінив твір з "історично-побутового боку". Та, може, авторка і не переслідувала цілі детально описувати побут чи історичну ситуацію в Україні! У поемі, скоріше, сказано про наслідки нещадного гноблення України на час описаних подій московським царем Олексієм Михайловичем, польським королем Яном-Казиміром, потім Михайлом Корибут-Вишневецьким, турками під проводом султана Мухамеда IV, татар з кримським ханом Махмет-Гіреєм, допомога яких дорого обходилась населенню України.
Це — бідність Олени і її матері, недостатнє медичне обслуговування простих людей, внаслідок якого померла молода породілля, дружина Василя, та й сам він від ран, незчисленні смерті у боях, спорядження синів, чоловіків, братів на війну, утримання постоїв військ… Та ще візьмемо до уваги, що наприкінці XIX ст. до друку та постановки були дозволені твори українською мовою лише на теми сільського побуту. Олена Пчілка виконала цю умову, а проникливий читач бачив глибоко.
Поема друкувалася повністю лише один раз — у 1884 році. Пізніше авторка, може, з огляду на оцінку твору І. Франком, подала до друку лише п'ять уривків, які аж ніяк не розкривають його змісту.
У науковому збірнику, який готується до ювілею Олени Пчілки, він підніметься із небуття, адже актуальний і у наші дні, коли з новою силою постала проблема незалежності України, вибору нового "гетьмана", який би зберіг цілісність держави, підняв і примножив її міць, по-розумному налагодив відносини з іншими країнами. Щоб та кров, яка вже пролилася в Україні, була останньою, щоб збулися побажання Олени Пчілки, висловлені у співзвучному з поемою вірші "На полі честі":
…Не марно згинув ти:
З крові твоєї щастя, долі,
Братерства виростуть цвіти!".
Любов Мержвинська.
У 1883 і 1884 роках Ольга Петрівна Косач, неначе та роботяща бджола, клопоталася біля альманаху "Рада", готуючи і видаючи його разом з Михайлом Старицьким. Вийшло лише по одному випуску за ці роки, але то був початок друкованого дебюту 34-річної письменниці під псевдонімом "Олена Пчілка"...
Любов МЕРЖВИНСЬКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 931
Серед випускників – лауреати конкурсів
Життєвий і творчий подвиг Олени Пчілки
Працювали для блага України
Поема знову побачила світ – через... 130 років
Підсумки натхненної праці
Етнос Карпатського краю ожив на Ковельщині
Думки вголос поетичним словом
Тарасу
«Святий великомученику Юрію, моли Бога за нас!»
Щит віри ієромонаха Леоніда Григоренка