14.08.2014
Палає літо небокраєм…
Ступає серпень по стерні,
Серпом стинає стигле жито.
Між трав шовкових на лугах
Осінні фарби скрізь розлито.
І вже останній мед бджола
Збирає з квіточки квапливо,
В блідому промені тепла
Згасає літечко 
журливо.
Ось сумно
 хилиться до ніг
Нагнутий вітром
 стиглий колос,
Журливо жайвір 
в небесах
Все губить зерна
 – срібний голос.
Востаннє в небі
 журавлі
Колишуть тугу
 стоголосо.
Прощальне
 чується "курли"
Над поруділим сінокосом.
Ступає серпень по стерні.
Холодні стали вранці роси.
Вже в'яже осінь у снопи
Прощальні літечка покоси…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
l
Палає літо небокраєм,
Щасливим порухом горить.
Рікою досвіт серця крає,
Душею благодатною зорить.
П'янким світанком небо будить,
Підкине в трави чародійної роси.
За сонячним годинником 
світ любить –
Кохання сяйвом волошкової краси.
Крути-хоч-не крути – Земля у русі,
Переправляє берегами 
вітрильники-човни,
Блакитні паруси крилята стелять 
в осінь,
Молодик-Місяць мостить кладку 
на зорі…
Палає літо, жар ночей палає,
Кохання вогнище розпалює в імлі.
У зорях росяних сном юності
 зринає,
Тепло сердець зігріє милістю
 любові на Землі…
l
Потопаєш у пахощах раю,
Замилуєшся в розкоші дня.
Наче вперше 
й востаннє кохаєш
Юним серцем
 дівча-янголя.
Запалає духмяний
 любисток
У квітучому сяйві
 зірниць.
Світ душі серцем
 вуст розгориться,
Глибиною п'янкою
 зіниць.
Молодіємо
 милістю долі,
П'ємо втіхи
 трояндовий смак.
У любові купаємось вволю –
Не згасає кохання ніяк…
l
Серпневим садом сонячної мрії
Літа голублять обрії земні.
Барвисте літо – в променях надії –
Розквітло дивом яблуневої зорі.
Пахучим сяйвом рань в душі палає,
На серці вигаптовує веселкові жалі.
Збудився сон дитинства у духмянім 
раї –
У маминій молитві яблуневої зорі.
Скотився райський плід по зоряній
 стежині,
Любові звірив слід у благодатнім
 Божім нектарі.
О, Спасівко свята! Звеличуй 
вік щасливо
Свічею віри яблуневої зорі…
Іван ЯРОШИК.
м. Ковель.

1Палає літо небокраєм…

Ступає серпень по стерні,

Серпом стинає стигле жито.

Між трав шовкових на лугах

Осінні фарби скрізь розлито...

Галина ОЛІФЕРЧУК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 747
Читати далі
12.08.2014

хто очолитьХто очолить Українську Православну Церкву?

Особистість та духовний спадок спочилого Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого митрополита Володимира стали предметом розмови Дмитра Корнелюка та протоієрея Володимира Ровінського, котру наше видання публікувало у попередніх номерах за 17, 24 та 31 липня. 
Завершує розмову тема обрання нового Предстоятеля УПЦ.
Дмитро Корнелюк:
– Наступного Предстоятеля УПЦ мають обирати 13 серпня. Право обрання належить Собору єпископів.
Протоієрей Володимир:
– Церква – боголюдська установа, її Главою є Христос. Керується вона Духом Святим. І саме тому, після оголошення дати обрання, у кожному храмі УПЦ за богослужіннями ми чуємо особливі прохання до Бога про дарування нам мудрого, достойного Предстоятеля.
Так, відповідно до Статуту про управління УПЦ Собор єпископів спочатку визначає процедуру обрання Митрополита Київського і всієї України, а потім, на основі встановленої процедури, обирає таємним голосуванням.
Сьогодні в УПЦ є 74 єпископи, з них – 52 тих, що керують єпархіями, 22 вікарних (єпископи-помічники). На Собор запрошуються усі єпископи. Ім'я кожного з них буде внесене у спеціальні бюлетені для обрання.
Після спільної молитви, в першому турі, таємним голосуванням визначать трьох архієреїв, що наберуть найбільше голосів. У другому турі – з трьох виберуть одного, котрий і стане Предстоятелем.
Дмитро Корнелюк:
– Наразі найбільш вірогідним кандидатом у Предстоятелі є митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій. З 24 лютого цього року він є Місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Проте аналітики не бачать у ньому активного прихильника ідеї розриву з РПЦ.
Протоієрей Володимир:
– Я знаю Владику Онуфрія протягом 30 років, ще зі студентської лави. Він сумлінно і бездоганно виконував різні церковно-адміністративні посади, залишаючись при цьому людиною високодуховного життя, з внутрішнім чернечим устроєм.
З початку 90-х років минулого століття митрополит Онуфрій очолює Чернівецьку єпархію. Він родом – з Буковини, і йому вдається єднати в лоні Церкви релігійно і національно багатогранний буковинський народ. Під час богослужінь у храмах, котрі об'єднує єпархія владики Онуфрія, молитви звучать церковнослов’янською, українською та румунською мовами.
У моїй свідомості митрополит Онуфрій – архієрей, з одного боку рішучий і твердий у вірі, але, разом з тим, дуже зважений і тверезий в поглядах. 
Колись я, тоді ще молодий священик на Хмельниччині, приїхав у Чернівці, щоби домовитися з владикою Онуфрієм про спільний видавничий проект – церковну газету «Дзвін». Релігійне видання у той час було явищем надзвичайним. Владика радо підтримав та благословив задум, але й остудив мої надмірні сподівання: «Сьогодні вже не вдасться спасати тисячами, ми маємо радуватися наверненню одиниць».
Щодо «ідеї розриву з РПЦ». Перед православними України проблема стоїть не в тому, щоби розірвати зв’язки з Руською Православною Церквою. В Україні вже є дві конфесії, котрі в свій час, спочатку «розірвали з РПЦ», але так і не спромоглися за два десятиліття не тільки досягнути визнання в Православному світі, але й елементарно – об'єднатися. 
Українська Православна Церква у своєму подальшому виборі може піти двома шляхами. Перший – розірвати усі зв'язки з РПЦ і... стати поряд з УПЦ КП і УАПЦ третьою в Україні православною конфесією, не визнаною жодною Помісною Церквою світу. 
При цьому цілком прогнозований новий розкол, оскільки за такого розвитку подій значна частина парафій УПЦ піде на пряме підпорядкування Патріарху Московському, аби не втратити євхаристичного єднання зі світовим Православ'ям.
Другий шлях. Православні України сьогодні мають потребу не «рвати» з кимось в черговий раз, а самим об'єднатися і утворити одну з найбільших Православних Церков світу та поставити не тільки РПЦ, але й усю світову Православну спільноту перед цим незаперечним де-факто, котре вправі вимагати визнання де-юре. 
Саме такий варіант у березні цього року був зафіксований в рішеннях Наради предстоятелів усіх Православних церков, що проходила в Стамбулі під головуванням Константинопольського Патріарха.                  
Дмитро Корнелюк:
– Нині все наполегливішими стають чутки про ймовірність стати Предстоятелем УПЦ митрополита Симеона. Я владику Симеона добре знаю. Писав про нього в книгах «Ковельщини славні імена», «Духовне небо Волині». Коли він був архієпископом Володимир-Волинським і Ковельським, ми успішно співпрацювали у справі запровадження християнської етики в загальноосвітніх і недільних школах. Владику Симеона народила і зростила та сама Хмельниччина, що й покійного митрополита Володимира. Переконаний: митрополит Симеон – гідна кандидатура цього святого місця.
Протоієрей Володимир:
– Почну з «цього святого місця». Сьогодні, коли наш народ став на порозі нових, досі небачених, випробовувань, стати Предстоятелем розшматованої розколами Церкви означає дійсно стати на святе місце – ім'я йому Голгофа.
Сьогодні, як ніколи раніше, бути Предстоятелем Церкви, значить особисто погодитися мужньо нести хрест випробовувань, скорбот і сліз, котрий випав на долю всього українського народу. Предстоятель Української Православної Церкви є батьком для усіх православних нашої країни, якими б політичними ідеями вони не переймалися і де б вони не проживали: на Заході чи Сході, Півночі чи Півдні.
Митрополит Симеон – особливий архієрей, воістину народний.  За одинадцять років свого перебування в архієрейському сані на Волині, владика Симеон зумів дуже багато зробити для відрождення Православ'я. Він залишив яскравий і глибокий слід далеко за межами внутрішньоцерковного життя.
На завершення хотів би  сказати таке. Незалежно від особистості наступника Блаженнішого митрополита Володимира, Українська Православна Церква і надалі буде виконувати свою головну місію – реалізувати євангельські істини у житті людей, єднати українців навколо Христа, викривати гріх та популяризувати чисельні взірці благочестя і святості.  
Церковний курс і завдання, визначені Блаженнішим митрополитом Володимиром перед УПЦ, залишаться незмінними. Новими можуть бути тільки форми їх реалізації.

Особистість та духовний спадок спочилого Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого митрополита Володимира стали предметом розмови Дмитра Корнелюка та протоієрея Володимира Ровінського, котру наше видання публікувало у попередніх номерах за 17, 24 та 31 липня...

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 986
Читати далі
12.08.2014

надяБерегиня рідної мови та сімейного вогнища

Уже 53 роки свого життя Надія Василівна Тарасюк віддала педагогічній роботі. З них майже півстоліття несла хлоп’ятам та дівчаткам рідне слово, дарувала їм міцні знання з рідної української мови. Вона ще й зараз викладає улюблений предмет у Ковельському медичному коледжі.
Надія (дівоче прізвище – Журавська) народилася і виросла у селі Білашеві Ковельського району. Батька не пам’ятає. Він не повернувся з війни…
– Мама розповідала, що коли я була маленькою, батько пішов на фронт. Він узяв мене на руки, поцілував і сказав, що більше не побачиться з нами. Так і сталося. Я народилася в січні 1944, а тато загинув у жовтні того ж року, – розповідає Надія Василівна.
В дитинстві дівчинка довго вірила, що він повернеться:
– Прокидалася вранці і думала: ось я заплющу очі, порахую до тисячі – і батько з’явиться в дверях. Рахувала, а тоді, затамувавши подих, чекала. Але він не приходив. Я ще довго, кожного ранку, от так чекала його… Уже дорослою почала шукати місце його поховання. Знайшла: Литва, Лієпая…
Написала листа в одну з литовських шкіл. Отримала теплу, щиру відповідь, запрошення приїхати і повідомлення про те, що в капсулі у батька було записано ім’я його дружини – Євдокії Журавської (моєї мами) та домашня адреса. На жаль, я так і не змогла тоді поїхати на батькову могилу. А зараз це зробити вже дуже складно: здоров’я підводить, і візу треба оформляти…
Малу Надійку виховували мама і бабуся. Дівчатко росло розумним і допитливим. Ці риси допомагали дитині пізнавати навколишній світ мальовничого хутора за селом біля польської колонії “Радомле”, де стояла їхня невеличка хатина. Чарівний куточок з весняним цвітінням садків, пташиними переспівами, літнім розмаєм луків і чистим, настояним на травах, цілющим повітрям.
Оточена любов’ю рідних, збагачена змалку такими щедрими природними дарами, дівчина прекрасно навчалася в школі, була дисциплінованою, доброзичливою, відповідальною у ставленні до учнівських обов’язків та різних доручень. 
У 1958 році з відмінними та хорошими оцінками закінчила Білашівську семирічку, а середню освіту здобувала вже у Ковельській школі №3. 
З атестатом зрілості Надія прийшла у міськком комсомолу і попросила направити її на посаду старшої піонервожатої в одну із шкіл району. Її прохання задовольнили, бо юнка цього заслуговувала (ще у семирічці була вожатою в одному із менших класів).
«Активна, цілеспрямована, старанна, любить дітей, уміє з ними працювати», — так характеризували її колишні наставники. У кінці серпня 1961 року 17-річна Надія отримала призначення на бажану посаду в Любитівську середню школу імені Лесі Українки. Вищу освіту здобувала заочно в Луцькому педінституті.
Минуло п’ять неспокійних і прекрасних навчальних років у творчому, сильному і дружному колективі Любитівської десятирічки. Тоді повернулася Надія Василівна (уже Тарасюк) у місто Ковель, в рідну школу №3.
Непомітно, як хвилі у зеленавій Турії, збігали літа. Турбот у молодої жінки додавалося з кожним днем. Уваги потребувала сім’я – чоловік і дві щебетушки-донечки; ретельної підготовки вимагала робота: кожний урок мав відповідати вимогам часу, бути цікавим – інакше вона собі і не мислила. А ще – громадські доручення, не завжди ідеально влаштований побут, старенькі мама і тітка, котрі опікувалися проблемами її дитинства і молодості, а згодом уже й самі потребували її допомоги. 
Трималася завжди з гідністю, в різних життєвих і трудових ситуаціях була стриманою, терплячою, кожне рішення ретельно зважувала, аналізувала, приймала без поспіху.
Так відгукуються про неї колишні колеги по роботі, друзі Микола та Олександра Тарасюки, доньки Алла і Тетяна, внуки Олег, Богдан і Платон. Їхні розповіді з найкращими побажаннями були оприлюднені на вечорі, присвяченому солідному життєвому ювілею Надії Василівни 19 січня 2014 року. 
Це були щасливі, незабутні хвилини у житті жінки, яка багато зробила у своєму житті, здобула повагу, високий авторитет і заслужила шану серед тих, хто її знає.
“Старший викладач”, “Відмінник народної освіти” – ці почесні звання Надія Василівна Тарасюк вже мала порівняно у молодому віці, бо працювала з повною віддачею сил і знань.
Час немилосердний. Він забрав у Вічність найрідніших, найближчих, найдорожчих: маму, тітку, чоловіка і двох, зовсім молодих, зятів… Про це тяжко згадувати. 
Але все це треба було пережити. Стояти твердо, не схилитися. І ця мудра і добра душею жінка вистояла, віддаючи часточку свого серця дітям, онукам, оточена їхнім теплом. Й до сьогодні енергії та невтомності додає робота, адже Надія Василівна досі щедро несе свої знання юним вихованцям.
Я була в неї на кількох “парах” у січні цього року в Ковельському медичному коледжі, де вона трудиться ось уже більше чверті віку.  Тут відбувалися прекрасні години спілкування юнаків та дівчат зі світом поезії. «Диригувала» цим процесом Надія Василівна Тарасюк. 
Проста, щира і водночас вимоглива, вона, така земна, в оточенні майбутніх медиків, що сиділи у білих халатиках, виглядала доброю феєю серед небесних янголів. 
Уміло, цікаво, доступно  вела вона своїх вихованців у глибину строф і рим, художніх образів та композицій, високих людських почуттів. Впевнена, що у своєму житті, у складних ситуаціях, у нелегких тривожних буднях вони з теплотою у серці згадуватимуть щасливі години, проведені зі своєю мудрою вчителькою.
Олена Чабан.
На знімку: Надія Тарасюк у своєму квітковому раю.
Фото з архіву автора.

Уже 53 роки свого життя Надія Василівна Тарасюк віддала педагогічній роботі. З них майже півстоліття несла хлоп’ятам та дівчаткам рідне слово, дарувала їм міцні знання з рідної української мови. Вона ще й зараз викладає улюблений предмет у Ковельському медичному коледжі.

Олена Чабан.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 904
Читати далі
08.08.2014

11 rkfc 016Найбільше любила Україну...

Ця жінка жертовно поклала все своє життя, сповнене невимовних страждань,   на вівтар служіння Україні та відійшла на вічний спочинок майже у 90 років…

З юних літ  Михайлина Кирилівна Рабко (Кордонська)  була активною учасницею всіх заходів у рідному селі Палагичі на Івано-Франківщині (тоді — Станіславська область), відвідувала "Просвіту", декламувала, грала в п'єсах, співала в церковному молодіжному хорі. 
У сімнадцятирічному віці вона  стала зв'язковою   ОУН сіл району під псевдо "Зоряна" чи "Садова".  З метою конспірації про це було відомо лише батькові.  Перша заповідь з Декалогу українського націоналіста: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї" — стала кредо  усього подальшого життя Михайлини. 
Навіть вже живучи в незалежній  Україні, завжди  з невимовним болем  жінка згадувала, як катували  на  її  очах у  лютому 1945 року  подруг-зв'язкових Ганну й Марійку. Навіть власні тортури були не такими страшними: впродовж шести місяців перебування в Тлумацькому суді били нагаєм, відливали холодною водою, знов били —  аж до суду.
Після винесення вироку — 10 років виправних таборів та п'ять років позбавлення прав — Михайлину та ще одинадцятьох дівчат відправили до Львова. Далі  в холодних товарняках  — по етапу на Урал.  Відсиділа від дзвінка до дзвінка.  Працювала на лісоповалі в тайзі,  заготовляла  каміння для будівництва Красноярської електростанції.  Потім, дистрофовану недоїданням і тяжкою роботою до 32 кг,  дівчину перевели  у  табiр в Інту  Комi АРСР, де  завантажувала вагони  колодами. 
Там і познайомилась з майбутнім чоловіком Федором Рабком, з яким після звільнення в 1954 році повернулась   на Волинь, батьківщину Федора. Оселилися з маленьким сином Володимиром  на хуторі за три кілометри  від села Дубового в хатині на залізничному переїзді. Оскільки Федір був "коліяшем" з досвідом, а  після війни потрібно було відбудовувати в Ковелі зруйновану залізницю, його взяли на роботу навіть зі "справкою" й  надали житло як залізничнику.
За відмінну роботу  на Ковельскій ГКС, де Михайлина Кирилівна працювала  все подальше життя, дали   їй однокімнатну квартиру в Ковелі  (хоч на схилі літ мала власне житло, і так цим тішилась, що,  навіть будучи тяжко хворою, не погоджувалась переходити до дочки, аби  не  завдавати клопоту).  
Біль, жорстокість і страждання, що випали на долю жінки, не спопелили її душу, не зробили черствою й егоїстичною. Вона  намагалася  посміхатись, не жалілась і тоді,  коли вже була  прикута до ліжка…
До останнього подиху  Михайлина Рабко була в нацiональному строю носiєм iдеї українського патрiотизму.  Її можна було побачити скрізь:  у церквi Київського патрiархату, в "Союзi Українок", в КУНi.  
"Любіть Україну, горніться до неї, як до рідної матері, й не допустіть більше поневолення рідної землі, щоб лукаві знову ні силою, ні підступами не позбавили вас Вітчизни, мови, українського духу…" , —  останні слова цієї свободолюбивої жінки.
Мілана ТХОРЖЕВСЬКА.
с. Дубове.
На знімку: Михайлина РАБКО.
Фото з домашнього архіву.

Мілана ТХОРЖЕВСЬКА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 949
Читати далі
08.08.2014

ВІЙНДумки вголос поетичним словом

Вклоняюсь тобі, Україно!
Доброго дня, пане Охріме!
Пропоную до рубрики "Цілком серйозно"  вірші, які зараз актуальні, хоча автор написав їх… 20 років тому.  У "Вістях Ковельщини" вони ще не друкувалися.
l
Вкраїно, чому невесела,
Чому, наша ненько, сумна?
І де та орлиная сила,
Хто в тебе її відібрав?
А де твоя ніжная пісня,
Чому ти лиш слізоньки ллєш?
Та пісня у серці  з дитинства
І досі в мені ще живе.
Мовчить Україна. Та серце
Її ще і б'ється, й кричить.
Посипали сіллю у герці
Ту рану, і рана болить.
Бувають же зрадники-друзі…
Чому, Україно, сама?
Чому у Совєцькім Союзі
Ти щастя собі не знайшла?
Я знаю вже, де твоя сила –
Її ти для нас віддала.
Та чому ж тепер ти безкрила?
А ти була вільна, як птах…
Хоч голосу твого не чути,
Та ти, Україно, живеш,
І ти, Україно, могутня!
Такої, як ти, – не знайдеш!
l
Вже воскресла, Україно,
Твоя воля й слава,
Вся зібралася родина
Та й запанувала.
Вже вернулись наші браття
Зі славним гетьманом,
Що за долю, волю й щастя
Мужньо воювали.
Повернулись козаченьки
З далекого бою.
Ти воскресла, рідна ненько,
Ми горді тобою!
Вже воскресла Україна,
І слава, і воля.
Вже всміхнулась незборима
Українцям доля.
Вже воскресли, та навіки,
Борці за свободу,
Бо козацькім нашім роду
Нема переводу.
Розірвали ми кайдани –
Невольничі пута!
Й рідна пісня із Майдану
Всім світом почута!
l
Ти виростила всіх нас, Україно,
Любов до волі й щастя нам дала,
Нас зігрівала в ту лиху годину,
Коли в неволі рабській ще була.
Тепер настав той час, коли усі ми
Тобі повинні долю повернуть,
Козацьку славу – славу соколину,
Стрілецьку пісню – пісню молоду.
Було нам тяжко, та тобі ще тяжче,
Бо вбито і сплюндровано не раз.
Тепер ти вільна, мила ненько наша,
Ми ожили, настав розплати час:
За всі страшнії рани, всі ті муки,
Що допекли тебе в лихій годині.
Наш голос всюди, в цілім світі чути,
І гордо кажем: "Слава Україні!".
l
Настав той час, коли всім доведеться
Підняти нашу неньку із руїни,
Хоча нелегко нам тепер живеться, –
Любім душею й серцем Україну!
Наш давній предок прагнув ще свободи
І воював за неї до загину,
А я і ти, продовжувачі роду,
Любім всім серцем неньку-Україну!
Та й запорожці зі своїм гетьманом
Несли у бій свободу й долю гідно
І крізь тяжкі, нестерпні в болю рани
Вони любили серцем Україну!
Ворожі пута рвали і кайдани,
Бо вирувала в жилах кров неспинно,
І то для нас вони заповідали –
Любити щирим серцем Україну!
Сиділи в тюрмах, таборах невольних
Борці за те, що рідний край любили.
І не була для них лукава доля:
Вони любили серцем Україну!
У важких муках, у страшному герці,
Мов ніжний подих, пісню солов'їну,
Несли молитву у своєму серці
За нашу неньку-Україну!
Тож не чекай, коли хтось озоветься,
А запали ту свічечку єдину,
До неї прийде той, хто любить серцем
Й душею любить вічну Україну!
 Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Росії – з нелюбов’ю!
Здравствуйте! Хочу Вам успеть до нового возможного обыска (пока меня не отрубили окончательно от Интернета) послать своё недавно написанное стихотворение. Желаю всем патриотам Украины успешно завершить антитеррористическую операцию против бандитов "Лугандии" и активно им помогающим боевикам из Эрефии. 
От имени немногочисленных россиян, в ком ещё остались совесть и здравый смысл,простите нас за горе,  причиняемое вам этими вооружёнными головорезами при подавляющем одобрении зомбированной российской биомассы. 
Мне безумно стыдно за свою страну, творящую весь этот чудовищный беспредел. Стойкости вам и крепости духа! Позор фашистской России! Слава Украине!
И вот, Россия, "громкая  держава",
Ее сосцы губами теребя,
Я высосал мучительное право
Тебя любить и проклинать тебя.
Владислав Ходасевич.
Роковая линия пройдена.
И предчувствия всё мрачней.
Мне Россия больше не Родина –
Столько крови уже на ней.
На "хохлов" ты идёшь с проклятьями.
Не впервой тебе на войне.
"Никогда мы не будем братьями" –
Слышать горько такое мне.
Но никак не уймёшься, подлая.
Для тебя беда – благодать.
Скорешилась с бандитской кодлою.
Брать в заложники, убивать –
Вот и вся идея "лугандина",
Самый полный её портрет.
Поскорей бы ты сдохла, гадина!
На земле тебе места нет.
Мертвечина – твоя "амброзия".
И звучит украинцев стон:
"Мало жертв тобі,"Новоросія",
Різних вбивць кривавий притон!"
На соседей несчастья кликая,
Снять ты с глаз не желаешь шор.
Украине – слава великая!
А России – навек позор!
С уважением и наилучшими пожеланиями, – 
Александр БЫВШЕВ, 
Россия, Орловская область, пос.  Кромы, 42 года, автор 3 книг стихов, член Союза писателей ХХІ века, обвиняемый по 2 уголовным делам.
Палають Вічності вогні
Визволяють рідну землю мужні 
хлопці-вояки,
Визволяють від орди російської чужої.
На щиті знамення – Тризуб вознесли
Сини-прапороносці.
У скорботі – мами сивочолі.
В муках краю зорі ангельські спливли,
Окропили кров'ю спраглу волю.
Запалали Вічності вогні –
Україна-Мати молить у свічах 
                         стражденну долю.
Визволення – з роду і до роду.
Зранені земні і неземні дороги.
Біль-жах – з агресора-царату –
             історія козацького народу.
У сльозах зчорнілих українські вдови.
Рани визволення на вітрі ятріють,
Герої полеглі у битві святій.
Братські пагорби сьогодення 
                                 повік не старіють,
У бою смертоноснім – Майдану бійці.
Сльози визволення 
на хвилях Дніпра виринали,
Донині  ворожнеча кремлівська 
не спить.
За Україну-Вітчизну тіла-душі поклали,
Зоряне небо Розп'яттям горить.
Іван ЯРОШИК.

Вклоняюсь тобі, Україно!

Доброго дня, пане Охріме!

Пропоную до рубрики "Цілком серйозно"  вірші, які зараз актуальні, хоча автор написав їх… 20 років тому.  У "Вістях Ковельщини" вони ще не друкувалися...

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 629
Читати далі
07.08.2014

DSC_4923На храмове свято в Голобах

Нетрадиційно відзначили день пам'яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла парафіяни Свято-Георгіївського храму у селищі Голобах.
Церковне подвір'я — все у квітниках, а всі квіти  пожертвували  голобчани. Збоку "притулився" своєрідний  куточок традиційної України із саморобними лелеками у  гнізді. Поруч — стара церковна дзвіниця, яка  нині має назву "Галерея "Дзвіниця", де  підлога встелена домотканими доріжками, добутими з прабабусиних скринь на прохання місцевого настоятеля ієромонаха Ніфонта (Омельчука).   На стінах — вишиті картини і фотознімки з життя парафіян храму. 
У день свята вхідну браму церковного подвір'я прикрасили квітами і травами, центральну доріжку виклали вінками із трав, біля входу у церкву місцеві таланти створили  із трави і квітів  сонце з промінням, а  стовпи з ліхтарями "вбрали" у пучки очерету. 
Напевне,  голобська парафія одна з небагатьох не тільки у Володимир-Волинській єпархії, де після богослужіння на великі церковні свята запровадили спільні трапези. Отець Ніфонт, прийшовши на парафію, вирішив об'єднувати прихожан і таким чином.
На богослужінні у день, коли Церква вшановує святих первоверховних апостолів Петра і Павла, у храмі було дуже багато людей. Три хори співали на цій службі, славили Господа і під час хресного ходу. Опісля парафіяни родинами, по-сусідськи розмістилися біля довгих столів за спільною трапезою. 
Отець Ніфонт розказав про своє паломництво на Святу Землю, про Галілейське озеро, у якому майбутній апостол Петро ловив з Ісусом рибу... І нині на березі озера є кафе, де можна спожити рибу із вод, які омивають береги Галілеї. Цю страву тут називають "рибою святого Петра", але й в українців була традиція споживати на Петра і Павла рибу, як один із символів миру у домі. То ж на спільну трапезу голобські господині приготувати рибний шашлик за рецептом отця Ніфонта.  А юшки, пирогів, компоту та квасу, пожертвуваних благодійниками, вистачило усім присутнім. 
Цього свята голобчан порадував і церковний хор із села Арсенович. Співають у ньому переважно чоловіки і жінки  поважного віку. Але так зіспівані, такий молитовний їхній спів! І світські пісні, виконані після богослужіння на церковному подвір'ї, стали для голобчан "спомином, що душу пройма". Може, тому, що співали пісні давні, зі своєї ще юності, і про насущне, яке тривожить душі й нинішніх поколінь. 
Не тільки, щоб Богу спільно помолитися, а й заради хвилин щирого душевного єднання парафіян і влаштовує настоятель Свято-Георгіївського храму ієромонах Ніфонт такі пам'ятні свята парафії. 
Наталія МАЛІМОН.
На знімках: під час свята у Голобах.
Фото з архіву Голобського храму.

Нетрадиційно відзначили день пам'яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла парафіяни Свято-Георгіївського храму у селищі Голобах.

Наталія МАЛІМОН.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1274
Читати далі
31.07.2014

митропол_016__jpg_450x450_q100 Став взірцем служіння Богу та суспільству

(Закінчення. Поч. у номерах газети  від 17 та 24 липня 2014 року).

Дмитро Корнелюк:
 — Логіка процесу національного державотворення активізувала потребу об'єднання всіх православних віруючих в Україні довкола Єдиної Помісної Церкви. Об'єднання Православ'я України – це велике благо для Церкви, держави, суспільства. Адже єдність Церкви неминуче веде до згуртованої нації, незалежно від національностей і віросповідання.
Саме тому зберігає силу відомий принцип: свобода Церкви заради існування держави, побудованої на засаді свободи. Ще на зорі нашої самостійності популярним стало гасло: «В незалежній державі має бути незалежна Церква!». І це природно. Про це говорить сама історія.
Логічно виникає й друге запитання: чи можлива в Україні найближчим часом єдність Православія і утворення Помісної Церкви?
Протоієрей Володимир:
— Повторюся: для Церкви єдність — це не виняток і не відповідь на політичну чи державотворчу доцільність, а норма релігійного життя...

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 943
Читати далі
31.07.2014

index Сторінка   літературно-мистецького товариства «Творчий світ»

“Прийми мене в свої обійми, моя поезіє свята...”

Олена Мокроусова – людина, обдарована Богом, самородок, поетеса з великої букви.
Поетичні твори почала писати з 1995 року. Тоді після душевного потрясіння, викликаного життєвими обставинами, Слово стало для пані Олени розрадою, ліками, порятунком… З тих пір поезії ллються з її серця струмочком.
Тематика її поезій різнобічна. Пише як  українською, так і  російською мовами. Робить переклади з польської. В її літературній скарбничці уже близько 2000  творів. Це – поезії, пісні, поеми...

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1136
Читати далі
29.07.2014

8 Зустрінемось у  Нечимному!

Престольним празником українського слова і поліського фольклору назвали мешканці Ковельщини поетично-мистецьке свято "Лісова пісня", яке відбувається в урочищі Нечимне з 2001 року.

Ніна Горик.

                                        

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 789
Читати далі
29.07.2014

DSCN0064 “Ой що в Свято-Юріївському храмі заграли дзвони, затремтіли...”

13 липня 2014 року, у день пам'яті Волинської ікони Божої Матері, урочисто  задзвонили в Свято-Юріївському  храмі УПЦ КП с. Дубового особливо дорогі кожному дубівчанину 100-літні дзвони, які пережили лихоліття двох останніх світових воєн та повоєнного атеїзму – з благословення митрополита Луцького і Волинського Михаїла  відбулось  святкування 20-річчя зведення Свято-Юріївського храму УПЦ КП с. Дубового та 100-річчя освячення дзвонів Свято-Юріївського храму, зруйнованого фашистськими загарбниками  в липні 1943 р. (село було повністю спалене, церква  пiдiрвана).  

Мілана Тхоржевська.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1405
Читати далі