13.10.2017

памПам’ять стукає в наші серця

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».
Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.
22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 
Знищення єврейського, в тому числі і українського єврейства у роки Другої світової війни прийнято позначати кількома термінами. Пріоритетними у науковій літературі є термін  “Голокост” (у перекладі з давньогрецької – «жертвоприношення», «всеспалення»).
З 2 по 4 липня 1942 р. всі мешканці з другого гетто м. Ковеля були вивезені за межі міста і знищені. З раннього ранку приречених шеренгами вели до залізничного вокзалу, садовили на поїзди і відвозили до Бахова, де їх розстрілювали у колишніх польських піщаних кар’єрах. 9 серпня 1942 р. окупаційна влада почала знищення мешканців з першого гетто. Схема вбивства євреїв була проста і цинічна: їх вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, а звідти невеликим малопотужним потягом доправляли в кар’єр до Бахівської гори. Людей розстрілювали з автоматів і гвинтівок.
“По закінченню кривавої акції трупи сяк-так присипали, що земля рухалась”, – згадувало подружжя Цьомиків з Бахова. 
Останні мешканці гетто були знищені 6 жовтня 1942 року. Після ліквідації гетто юденрати та “жовта” міліція розшукували євреїв, що втікли з гетто або врятувалися. Така доля спіткала Іцхака Зальцмана, його сестер та ще близько 200 мешканців міста Ковеля. До зими 1943 р. вони переховувалися на горищах, у підвальних приміщеннях напіврозвалених помешкань ковельчан, але були виявлені і приречені до розстрілу на єврейському кладовищі. 
Перед вироком чоловіків примусили копати яму, до якої підводили приречених на розстріл. І. Зальцмана разом з товаришем залишили її зарити. Поки поліцаї курили, мужні хлопці-євреї накинулися на них з лопатами і зникли. 
Назавжди в пам’яті жителя с. Городельця С. Мелещука закарбувалась мить розстрілу приречених євреїв м. Ковеля у жовтні 1943 р., що здійснювався на єврейському цвинтарі.   Останні поодинокі розстріли євреїв, які переховувались у застінках Великої синагоги, німці здійснили у 1943 році. Серед них була комсомолка Рейчел Фогельман. 
Серед тих, хто брав активну участь у створенні гетто, транспортуванні євреїв у бахівські піщані кар’єри, супроводжував колони приречених до місця розстрілу, привласнював собі майно розстріляних та виїжджав для участі в розстрілах євреїв м. Ратне, сіл Озеряни і Сушібаби Турійського району та с. Поворськ, були й деякі колишні поліцейські Ковельського щуцманшафт-батальйону.
Яків Абрамчук у своїй книжці описує страшну картину розстрілу у с. Тойкуті. Людей приганяли невеликими партіями по 10–15 чоловік. Есесівці стріляли з явною насолодою. Для вищої арійської раси, як пише автор, це була уявна розвага. На них не діяли ні плач, ні молитви, ні прокляття. «Вони стояли біля ями – один в одному кінці, другий – в другому, безжальні і жорстокі, в чорних мундирах, як живе втілення смерті».
За даними «Історії Голокосту в Україні», на території України було знищено 1 821 748 євреїв, з них 109000 – на теренах Волині та 18000 – на території м. Ковеля. У роки війни знищено 53% населення міста, 45% становили євреї. Про страшну катастрофу нагадує світлина старого єврея у ритуальному вбранні, який обіймає стовп, що міститься у історичному музеї міста Ковеля. На ньому видніється цифра 18000. Саме стільки євреїв знищено у місті Ковелі під час війни.
Чекаючи на мученицьку смерть, євреї залишали свої передсмертні записи рідним, знайомим близьким та всім людям доброї волі, які здатні оцінити всі звірства нацизму на стінах Великої синагоги. Вони писали олівцями, пальцями, вмоченими у кров, були вишкрябані шпильками та нігтями на різних мовах: на ідиш, польській та російській. 
Таких передсмертних записок, знайдених і в гетто, і в інших місцях міста, було багато. Ці та інші свідчення страшної трагедії вміщені у ритуальній книзі «Ковель».
Про жорстокість нацистів свідчать спогади  Шер Бен- Ціона, який пережив жах гетто м. Ковеля. Наявні архівні матеріали дозволяють підтвердити факт розстрілу євреїв Ковельського гетто біля с. Бахів у піщаному кар’єрі. Це, зокрема, документи Надзвичайної Державної комісії (НДК) з встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників. Працювала після відновлення радянської влади у 1944 р. Метою Комісії було встановлення людських втрат та економічних збитків, завданих німецькими окупантами (Акт від 22 липня 1944 р., складений членами Ковельської міської НДК).
Останні в’язні ковельського гетто були вбиті 6 жовтня 1942 р. на католицькому цвинтарі в Ковелі, де після вигнання німців були знайдені могили з приблизно 2000 тіл загиблих людей. В. Наконечний в книзі «По місцях трагедії і пам’яті» на конкретних прикладах описує, як євреї боролися проти німців. Ті, що зуміли втекти з гетто і з міста, йшли в ліс, а там – вливалися в партизанські загони. Багато євреїв воювали у загонах В. Бегми, О. Федорова, С. Ковпака. У поліських лісах успішно діяло з’єднання А. Беренштейна.
Доречним буде згадати про партизанку Фріду, корінну ковельчанку, яка поневірялася у Ковельській, Луцькій та Бригідській в’язницях. У лютому 1942 р. вона зустрілася  з  партизанським загоном, де стала санінструктором, і до кінця війни воювала проти гітлерівців. За мужність і відвагу Фріда нагороджена кількома орденами і медалями.
Коли радянські війська знову ввійшли до Ковеля, в місто повернулися близько 40 євреїв. За підрахунками радянських органів обліку населення, станом на 1 вересня 1944 р. в усій Волинській області залишалося лише 594 євреї від загальної кількості населення у 573 474 осіб, у тому числі в місті Ковелі – 22 євреї, а в Ковельському районі – усього 5 євреїв. За висновком радянської Надзвичайної Державної комісії зі встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, усього в Ковелі було розстріляно 18 000 євреїв з міста та навколишніх сіл.
Тих, хто залишився живим, було надто замало для відродження єврейського общинного життя. Але вони прагнули принаймні вшанувати пам’ять їхніх родичів, які загинули. З ініціативи тих євреїв, хто залишився в живих, у листопаді 1944 р. місце розстрілу було огороджене дротом та встановлений дерев’яний стовп з цифрою 18 000.
30 червня 2015 р. на місці розстрілу євреїв, що знаходиться у піщаному кар’єрі с. Бахова,  було відкрито меморіальний комплекс за європейським зразком. 
Не забувають про цю трагедію учні Голоб. 2 жовтня 2017 року вихованці ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб» разом з автором цих рядків провели урок пам’яті та здійснили прибирання навколишньої території.
Сьогодні у світі немає держави, де б жили представники тільки одного народу. Так само в Україні живуть багато етносів і народів. Отже,  історія і культура України – це історія і культура всіх народів, які її населяють. Трагічна загибель українських євреїв у роки нацистської окупації нашої землі – це не лише сторінка історії єврейського народу, а й частина історії України XX століття. Ці люди передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки через те, що вони були євреями. І, щоб не повторилася ця страшна сторінка історії, потрібно пам’ятати про ті жахіття. 
Олена Оришкевич, учитель історії ООЗ  НВК «ЗОШ І – ІІІ ст. – гімназія» смт Голоб», керівник шкільного музею, депутат районної ради.
НА ЗНІМКАХ: учні  Голобської школи-гімназії під час уроку пам’яті і прибирання території меморіального комплексу поблизу с. Бахова.
Фото з архіву автора.
Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишаються. На території нашого краю можемо знайти не одне свідчення перебування тут німецьких загарбників, а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – «пропав безвісти» чи то «подальша доля невідома».
Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Для всіх нас війна – вічна у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Народ, осяяний історичною пам’яттю, – нездоланний. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.
22 червня 1941 року з нападом Німеччини на Радянський Союз вся Україна була втягнута в Другу світову війну. Нацистський окупаційний режим  був тут особливо жорстоким. Але найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1152
Читати далі
12.10.2017

осінь Погода в Ковелі  12 – 19 жовтня

Четвер. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 170С. Вітер  західний сильний.
В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність, невеликий дощ.  Температура: 11оС. Вітер західний помірно сильний.
П'ятниця. Хмарно, невеликий дощ.   Температура: 12оС. Вітер західний   дуже сильний.
В ніч на суботу. Хмарно. Температура:  8оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 13оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на неділю. Хмарно.  Температура:14оС. Вітер західний помірно сильний.
Неділя.  Хмарно, можливий дощ.  Температура: 17оС. Вітер північно-західний сильний.
В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 10оС. Вітер південно-західний помірний.
Понеділок. Мінлива хмарність.  Температура:  19оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 12оС. Вітер західний помірний.
Вівторок. Мінлива хмарність.   Температура:19оС. Вітер  західний помірний.
В ніч на середу. Ясно. Температура: 10оС. Вітер південно-західний помірний.
Середа.  Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер південний помірний.
В ніч на четвер. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер східний слабкий.
Четвер. Хмарно. Температура: 16оС. Вітер південно-східний помірний.
Четвер. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 170С. Вітер  західний сильний.
В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність, невеликий дощ.  Температура: 11оС. Вітер західний помірно сильний.
П'ятниця. Хмарно, невеликий дощ.   Температура: 12оС. Вітер західний   дуже сильний.
В ніч на суботу. Хмарно. Температура:  8оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 13оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на неділю. Хмарно.  Температура:14оС. Вітер західний помірно сильний.
Неділя.  Хмарно, можливий дощ.  Температура: 17оС. Вітер північно-західний сильний.
В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 10оС. Вітер південно-західний помірний.
Понеділок. Мінлива хмарність.  Температура:  19оС. Вітер західний помірно сильний.
В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 12оС. Вітер західний помірний.
Вівторок. Мінлива хмарність.   Температура:19оС. Вітер  західний помірний.
В ніч на середу. Ясно. Температура: 10оС. Вітер південно-західний помірний.
Середа.  Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер південний помірний.
В ніч на четвер. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер східний слабкий.
Четвер. Хмарно. Температура: 16оС. Вітер південно-східний помірний.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 483
12.10.2017

Scan_20171002_233526З війни не повернувся…

10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.
Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.
Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 
З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 
Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.
– Людські хлопці приходили у відпуск додому, а мій Андрійко ні разу, – втираючи сльозу, розповідає згорьована мати.  –  Все казала йому: " Ти б женився, сину, бо вже давно пора – я б онуків бавила…" Та не судилося ні йому, ні батькам.
 Материнське серце було спокійне, не відчувало ніякої біди. Жінка тішила себе, що все буде добре. Все здавалося:  от-от син ступить на рідний поріг, обійме матір, батька, сестру… Та натомість  його привезли в домовині. Не передати словами той біль і розпач, що назавжди  оселився в серцях батьків.
Андрій Мостика був дуже добрий, гарно відгукуються про нього односельчани, вчителі. На фасаді школи висить меморіальна дошка з його портретом, нагадуючи про те, що тут колись вчився учень, який віддав своє життя за Україну.
За особливу мужність, високий професіоналізм, виявлений в захисті державного суверенітету України,  Мостику Андрія Вячеславовича посмертно нагороджено орденом "За мужність" третього  ступеня. А поки що до батьківської хати навідується дочка з онуком, де смутком відлунює тиша і сумують заплакані очі батьків.
…А з портрета на них задумливо дивиться син.
Як тільки з'явиться в небі журавлиний клин,  Надії Василівні навертаються сльози. Їй здається, що то син, прощаючись з життям, як прощаються журавлі з рідним краєм, курликає одиноким зраненим птахом і відлітає назавжди туди, звідки немає вороття. Тужливе "курли" крає матері серце, рана якого не загоїться ніколи.
   …У великому просторому домі Мостик поселилася тиша, а могли б щебетати онуки…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
10 чоловік з с. Зеленого  забрали в АТО. Всі хлопці прийшли додому живі-здорові, лише одного не було серед них – це Андрій  Мостика. Про його загибель мамі Надії Василівні сповістила сестра, син якої теж був разом з Андрієм. Рома подзвонив додому на Зелене  і повідомив страшну новину про загибель двоюрідного брата.
Андрій  Мостика народився в с. Зеленому  1985 року. Як і всі хлопці,  тягнувся до техніки, а тому після закінчення школи пішов навчатися в Оваднівське ПТУ№21. Завжди мав справу з машинами.
Теплого вересневого дня три роки тому все село прощалося з Андрієм Мостикою. Не стало у батьків сина, у сестри – брата, у племінника  –  дяді. Клята війна  на Сході України забрала Андрієве життя, якому було лише 29 років. 
З перших днів мобілізації 10 хлопців із с. Зеленого  були призвані в армію. Ніхто не ховався, не відмовлявся. Прийшла повістка і Андрію Мостиці. Все казали , що йде у "партизани" на 2 тижні, на місяць. Та ті "партизани" затяглися аж на цілих 5 місяців. Хлопець потрапив в АТО, в Іловайський котел, з якого на щастя, двом вдалося вибратися живими. 
Та Андрієві не судилося. Він був мінометником. Часто дзвонив мамі і ніколи не казав правди де він, щоб удома не переживали. Не раз Надія Василівна хотіла передати синові передачу, але хлопець відмовляв її: "Мамо, не треба, бо ми не на постійному місці…" А сам у той час воював під Волновахою. Так ніколи і не дізнаються батьки всієї правди про  загибель сина, бо ніхто їм не скаже.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 819
Читати далі
12.10.2017 Троцюк Світлана Дмитрівна
Хоробре  серце  земляка, 
або Про війну, любов і самопожертву… 

DSC09353Хоробре  серце  земляка,  або Про війну, любов і самопожертву… 

Любов до Батьківщини, почуття патріотизму… Як їх пояснити? За що матір любить своє дитя? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не усі діти, якщо уважно придивитися, виправдовують материнську любов. Як і не усі матері віддають до останку свої тепло, турботу, любов і піклуються про своїх кровинок. 
Але, попри все, любов до землі, де ти народився, виріс, де пройшли найкращі роки дитинства, юності, де живуть твої рідні, де спочивають на цвинтарях твої предки, вічна. Це не викарбувати з пам'яті, не перекреслити, не вирвати з серця. Усе, що пов'язує вас з вашим корінням, родом, мовою, спогадами і сьогоденням, а, отже, і з Батьківщиною.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 799
Читати далі
12.10.2017

DSC09315Продовольчі товари -- на будь-який смак, або Як Іван Смітюх і його команда годують ковельчан

У не такі вже й далекі часи Ковель  славився потужними підприємствами, які виготовляли і реалізовували великий асортимент продовольства. Люди старшого і середнього віку пам'ятають, як у нашому місті успішно працювали потужний м'ясокомбінат, Колодяжненський і Ковельський заводи продовольчих товарів, сироробний і крохмальний заводи, декілька млинів. В Голобах діяв плодоконсервний завод.
Словом, було що з'їсти і що випити. І не тільки безалкогольні напої: ковельське вино користувалося популярністю у найвіддаленіших куточках колишнього СРСР. А ще раніше функціонував пивзавод, маслосирбаза.
Сьогодні про все це залишилися лише спогади, а молодь взагалі не знає, що крохмальний завод виробляв навіть чіпси, які тепер – винятково зарубіжного виробництва. Ковбасні вироби, балики і шинки були найвищої якості, хоч не завжди доступні нашим землякам – їх за урядовою рознарядкою везли в Москву й Ленінград. Ковельчанам залишали трохи вареної "докторської" або напівкопченої "краківської". Щоправда, твердого сиру було вдосталь, хоч ціни й "кусалися".
Хлібобулочні вироби виготовляли хлібзавод (пізніше – комбінат), а також пекарня відділу робітничого постачання станції Ковель. Продукція останньої користувалася особливим попитом і відзначалася широким асортиментом, вишуканим смаком і доступною ціною. Тістечка й торти на прилавки магазинів постачали кондитерський цех управління торгівлі і комбінат громадського харчування.
З бігом часу харчова галузь стала занепадати. Непевне майбутнє чекало і на хлібокомбінат. На щастя, сюди прийшов розсудливий, тямущий і дбайливий господар Іван Євдокимович Смітюх. Уродженець села Житнівки (назва яка "смачна"!) Камінь-Каширського району, він змалечку був закоханий у хліборобське ремесло, знав, де і як народжується достаток на столах земляків, що потрібно зробити, щоб продовольчу програму (була  в радянські часи й така)  виконувати не словами, а конкретними справами.
Івану Євдокимовичу вдалося швидко сформувати команду однодумців, залучити гроші інвесторів і згодом стати людиною, завдяки якій сьогодні ми маємо достаток різноманітних продуктів харчування, міський бюджет – солідні надходження, а волиняни – добре оплачувану роботу.
l
Іван Смітюх – з категорії тих підприємців, котрі не тільки дбають про примноження своїх статків, а прискіпливо дивляться у майбутнє, не зупиняються на досягнутому, наполегливо йдучи вперед. Якщо до цього додати, що він об'їздив практично всю  Європу, вивчаючи і запозичуючи досвід тамтешніх господарників, наполегливо вивідуючи таємниці ведення бізнесу в умовах Європейського Союзу, то можна з повним правом сказати: допоки наші урядовці балакають про євроінтеграцію, європейський вибір та інші майже фантастичні речі, то Іван Євдокимович давно будує Європу в Україні.
Сьогодні на Ковельщині та й, мабуть, на Волині не знайдеш аналогу розгалуженому господарському комплексу, початок якому поклав Ковельський хлібокомбінат. Він нині об'єднує дочірні приватні підприємства, які займаються надзвичайно широким спектром робіт. Тут і землеробство, і тваринництво, і садівництво, і овочівництво, і переробка вирощеного й виробленого.
Цікава деталь: із зерна, котре щороку одержують сотні тонн, виготовляють власне борошно, з якого випікають хлібобулочні вироби (звичайно, використовуючи й закуплене). Є в Івана Смітюха, задум збудувати млин, проект якого виготовлено. Він має бути оснащений за останнім словом науки й техніки, а головне – бути потужним і високопродуктивним.
Виробнича діяльність товариства з обмеженою відповідальністю, як воно тепер називається, багатопрофільна. З одного боку, це – сотні робочих місць, а з другого – достаток поживних і висококалорійних продуктів харчування. При чому – порівняно недорогих. Бо овочі і фрукти, які реалізовують, – найнижчі за ціною в регіоні. Молоко, яке блискавично розходиться, – європейського рівня якості. Недаремно його із задоволенням закуповують дошкільні навчальні заклади, а також люди, котрі знають, що таке смачне і здорове харчування.
Фірма має розгалужену мережу торговельних закладів із симпатичною українською назвою "Соломійка". Практикують і виїзну торгівлю. Наші земляки знають: якщо "від Смітюха" – значить якісне і недороге. Тож невипадково, коли продають яблука, груші, сливи, перець,помідори, капусту, а раніше – полуницю, завжди вишиковуються черги. Продавці обслуговують покупців швидко, ввічливо, професійно.
l
Повертаючись до продукції власне хлібокомбінату, можемо з впевненістю сказати, що, незважаючи на конкуренцію, його хліб, булки, торти і тістечка користуються величезною популярністю у покупців. Можливо, тому, що мають свій неповторний смак, який властивий далеко не кожному товару конкурентів.
Підприємство налагодило високорентабельну переробку овочів і фруктів, грибів та інших дарів лісу, їх надійне збереження, для чого є відповідні виробничі потужності. Частина цієї продукції надходить на експорт, частину реалізують в Україні. Цим видом діяльності займається компанія "Калина", заснована 1997 року. Вона заготовляє і реалізує ягоди і гриби, організовує оптову торгівлю сільськогосподарською продукцією, фруктами й овочами.
За роки свого існування компанія зарекомендувала себе як стабільний та надійний суб'єкт господарської діяльності як в межах українського національного ринку, так і за кордоном. Ще в 2000 р. було придбано першу холодильну камеру на 500 тонн зберігання, пізніше добудовано та дооснащено холодильними машинами для розширення можливостей об'єкта.
Сьогодні холодильні потужності підприємства є надзвичайно великими і складають: два тунелі шокової заморозки – потужністю замороження продукції до 30 тонн на добу кожен, камерне заморожування до 25 тонн на добу. Потужності для зберігання замороженої продукції складають 2000-3000 тонн одночасного зберігання (в  залежності від виду продукції).
l
Окремо варто сказати про виробництво молока, що є великою турботою Івана Смітюха, з дитинства залюбленого в корівку-годівницю, яка не раз виручала селянську сім'ю у скрутні часи. Його гордість – це молочнотоварна ферма в Колодяжному, автоматизована і комп'ютеризована, як у кращих господарствах Європи. Стадо постійно поповнюється високоудійним молодняком зарубіжних селекцій. Звичайно, все це потребує належної кормової бази, високопрофесійного персоналу,  з чим проблем немає.
Ті успіхи, яких досягли Іван Євдокимович з командою однодумців, здавалося б, інших задовольнили б цілком і повністю, принесли самозаспокоєння і відчуття втіхи. Але не такий наш господар: у нього – десятки нових планів і задумів. Єдине, що непокоїть, – нестабільність у державі, некомпетентність багатьох чиновників від влади, небажання їх по-справжньому займатися економікою і фінансами.
– Іноді складається враження, що у нас ніхто не думає про те, як створити нові робочі місця, "запустити" промислове і сільськогосподарське виробництво, наповнити Державний бюджет, – з гіркотою каже Іван Євдокимович, в недалекому минулому політик і державний службовець. – Адже зарубіжні кредити, які випрошують наші урядовці, – це ярмо на шиї народу, які рано чи пізно доведеться повертати. А  як повернеш, коли не буде економічного зростання? Тільки сильна Україна зможе відстояти свою Незалежність, забезпечити належний рівень життя людей, запобігти масовій еміграції українців, особливо молодих, за кордон.
l
Що ж, важко не погодитися із словами Івана Смітюха, який практичною роботою намагається підтвердити цю, здавалося б, нехитру житейську мудрість, якої не хочуть або не можуть осягнути київські можновладці.
Але як би там не було, напередодні Дня працівників харчової промисловості, який в Україні відзначатимуть наступної неділі, бажаємо Івану Євдокимовичу, його команді фахівців, усьому трудовому колективу не втрачати оптимізму, віри у краще майбутнє, нових трудових здобутків і мирного неба над головою!
Низький уклін Вам за смачний ковельський хліб, пахучі яблука, калорійне молоко від імені усіх споживачів Вашої продукції!
Микола ВЕЛЬМА.
НА ЗНІМКАХ: в центрі –працівниці хлібопекарського цеху Галина Гаврилевська і Людмила Коваль; вгорі праворуч – кондитери Неля КОЛОДІЙЧУК, Людмила ОЛЕЩУК та Ірина КАЛІЩУК;  продавці магазинів "Соломійка" Наталія ХОМЕНЧУК (вул. Незалежності) і вгорі ліворуч –  Світлана КРАЄВСЬКА (вул. Степана Бандери); внизу праворуч – сортування  грибів у виробничих приміщеннях компанії "Калина".
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Божого милосердя, надії і любові!
Дорогі земляки! 
З нагоди Дня працівників харчової промисловості сердечно вітаю усіх, хто причетний до важливої галузі господарського комплексу країни, в першу чергу – ветеранів виробництва, які віддали роботі не один рік свого життя.
Особливі мої зичення – працівникам Ковельського хлібокомбінату, а також його дочірніх підприємств, котрі, не шкодуючи ні сил, ні вміння, щодень дбають про те, щоб стіл мешканців краю був щедрим і багатим, а на чільному місці завжди красувався його Величність – хліб. Адже хліб – це символ достатку, заможності, миру й благополуччя кожної родини.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 2501
Читати далі
12.10.2017

яблукаДинастія Симиренків: найкращий цукор і найсмачніші яблука

Понад 200 років тому у селі на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки, виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні. 
Із кріпаків – у підприємці
Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. Федір Симиренко успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова та ще й сам торгував борошном, орендувавши водяні млини. Ба, більше: справи йшли так добре, що Федір не лише отримав волю, а й разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму.
"Брати Яхненки і Симиренко" – так називалася одна з перших агропромислових компаній на теренах України. Яхненки і Симиренки продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. Прибутки від торгівлі були такі високі, що фірма змогла купити землю, яка на той час була у вільному обігу, і розпочати нову, ще більш успішну справу – цукрове виробництво.
Цукрові магнати
У 1843 році фірма "Брати Яхненки і Симиренко" побудувала перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлик. Переробляли буряки, що їх засівали на орендованих полях графа Воронцова. Особливість цукрового заводу була в тому, що він виробляв додатково очищений рафінад. Новий бізнес був таким успішним, що через п'ять років було відкрито ще один пісково-рафінадний завод у Городищі, поблизу Млієва. Городищенський завод став найбільшим у Європі і давав від 50 до 150 тис. руб. прибутку щорічно. Умови роботи були надзвичайно вигідними. Усі селяни, які працювали на заводі, отримували платню. А при заводі були побудовані казарми, лазні, лікарня, церква, а також працювали бібліотека й технічне училище.   
Технічним керівником фірми був син Федора Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Франції. Платон постійно вдосконалював технології виробництва, а 1846 року спорудив власний машинобудівний завод у Млієві. Підприємство виготовляло обладнання та машини для цукроварень, що дозволило українському селу стати незалежним від імпорту. Більше того, на заводі були випущені перші металеві пароплави, що перевозили товари по Дніпру, – "Українець" та "Ярослав Мудрий".
За даними істориків, 1861 року фірма володіла майном на суму близько 4 мільйонів карбованців. Крім заводу у Городищі, цукроварень, млинів та двох пароплавів, Симиренки володіли також будинками у Києві, Харкові, Одесі та Ростові. І все це - завдяки наполегливій праці, розумному підходу до управління і вмінню використовувати наявні  можливості: вільний обіг землі, кредити, нові технології тощо. 
Однак у 1880-х роках, після смерті Федора і Платона, через кризу і проблеми з кредитами фірма "Брати Яхненки і Симиренко" закрилася. Утім, нащадки Симиренків не відцуралися сільського господарства і розвинули новий на той час напрям – садівництво.
Яблука Симиренка
Платон Симиренко був не лише талановитим підприємцем, а й садівником. У своїх садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Тож не дивно, що його син Левко став одним із найвідоміших українських помологів.
Левко Симиренко почав вивчати рослини ще у батьківському саду. А от досвід садівника отримав у несподіваному місці – в Східному Сибіру, куди був засланий після університету через свої політичні погляди. 
Після повернення додому Левко Симиренко заснував у Млієві помологічний розсадник – першу в Україні лабораторію садівництва такого рівня. До Симиренка у галузі плодівництва панували іноземні фахівці – переважно німці, французи та бельгійці. Уже за кілька років розсадник українця став найкращим не лише на теренах Російської імперії, а й у Європі. 
Згідно з документами, у 1912 році у своїй помологічній колекції Симиренко мав майже 3 тисячі сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Серед них – 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень та вишень, 115 персиків, 56 абрикос, 45 горіхів, а також 166 сортів аґрусу та 937 різних троянд. А крім того, були ще різноманітні хвойні дерева та кущі, бузок тощо.
Саджанці із Мліївського розсадника надходили у різні куточки Російської імперії і навіть імпортувалися до польських і литовських земель. Свідчення про це залишив сучасник Симиренка, професор М.І. Кічунов: "Певна річ, що Південь, Південний-Захід та Південний Схід Росії дають головну масу клієнтів, але не можна тут не підкреслити тих обставин, що розсадник має клієнтів також у Царстві Польському і в Литовських губерніях".
Результатом багаторічного вивчення і селекції сортів стали наукові праці Симиренка –"Генеральний каталог" із описом помологічної колекції, "Кримське промислове плодівництво" та "Помологія", видана вже після його смерті. 
Але найвідоміший плід його праці – сорт яблука Ренет Симиренка, названий на честь батька, Платона Симиренка. Ці зелені яблука відомі кожному українцю.     
Матеріал Центру громадського моніторингу та контролю.
Понад 200 років тому у селі на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки, виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні. 


Із кріпаків – у підприємці

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2456
Читати далі
12.10.2017

будинокТермомодернізація  як  спосіб  економії енергоресурсів  і  сімейного  бюджету

До редакції нашої газети звернувся інженер-енергетик Георгій ФІСЕНКОВ з проханням опублікувати підготовлену ним статтю "Економія енергоресурсів і фінансових засобів". Оскільки матеріал надзвичайно об'ємний, а також містить багато незрозумілих для  пересічного читача науково-технічних термінів, ми попросили нашого громадського дописувача Анатолія СЕМЕНЮКА прокоментувати думки пана Фісенкова. 
Анатолій Володимирович, енергетик за спеціальністю, має багатий виробничий і особистий досвід у вирішенні проблеми енергоощадності, а тому про його точку зору, гадаємо, буде цікаво довідатися як автору листа, так і читачам.
l
Переді мною, як кажуть, на часі, стаття Георгія Фісенкова на тему енергозбереження та енергоефективності в житловому господарстві. Справді, така тема сьогодні цікавить всіх, а особливо збіднілу частину населення міста і країни. В статті – багато роздумів, аналітики і мудрих пропозицій.
На жаль, зважаючи на формат газети, подаємо матеріал у вигляді тез, виділяючи найголовніше.
Спочатку кілька прикладів енергоекономії в реальному побуті від автора. Опинившись в ситуації, коли потреби не співпадають з можливостями сімейного бюджету, я і моя родина були вимушено вживати кардинальні заходи для економії і ощадливості. Наприклад, ввечері (коли темно) ми дивимося телевізор при вимкненому освітленні. Газову колонку замінили на електричний бойлер, кран відкриваємо тільки в разі крайньої потреби на обмежений час (як у німців). Частину води після прання чи ще якихось водних процедур збираємо у спеціальне відро і цим змиваємо туалет.
Облік споживання води призвів до різкого зменшення обсягу при поливанні грядки: майже крапельний метод, як в Ізраїлі. Електролампи у місцях довготермінового освітлення замінили на економні. Воду для кави або чогось іншого нагріваємо на газовій плиті, залежно від кількості споживачів (1-2 кружки).
Скажу, що ця економія  під знаком бідності мене дратує, але виходу іншого немає, тому мушу миритися. З іншого боку, як пише автор статті, при "Радянському Союзі" ми навчились споживати все без обмежень. У нас всього вистачало і економити не було потреби.
l
Та повернемося до статті Георгія Фісенкова, енергетика за фахом, який знає цю тему не з чуток або телевізора.
Він наголошує, що при стрімкому зростанні цін, тарифів необхідно вжити заходи щодо зниження споживання енергоносіїв. Таким шляхом пішов у свій час Захід. Уряди країн, які опинилися в центрі енергетичної кризи, звернулися  до населення з проханням взяти участь в реалізації державних програм подолання кризи. В ФРН, Італії,  Фінляндії втілення у життя такої програми було розраховано на 20 років. Програма передбачала співучасть населення в реалізації проектів з енергомодернізації.
На жаль, Україна і до сьогодні не  перейняла цей досвід. Проект Закону "Про енергоефективність житлового фонду і громадських споруд", який з'явився ще в дев'яностих роках минулого століття, не прийнятий і до сьогодні.
Відомо, що комфорт проживання в житловому будинку залежить від нормальної роботи інженерних мереж тепло, енерго, водо, газопостачання і разом з тим цілісності будівельних конструкцій.  Неякісне обслуговування мереж енергопостачання та неналежна експлуатація будівель житлово-ремонтними підприємствами накладають негативний відбиток на фізичний стан житлового фонду.
Не вирішує цих проблем і приватизація житла. Власник квартири своє помешкання тримає в належному і справному стані, але до будинку в цілому він так і не наблизився. Ближче до вирішення проблем енергоефективності і збереження житла  стали новостворені ОСББ та інші будинкові об'єднання. Вони демонструють  (і нерідко) свою ефективність. 
Звичайно, об'єктивні причини є. Модернізація потребує значних фінансових ресурсів. І тут виникають непорозуміння, коли власник квартири витрачає кошти на ремонт свого помешкання, але разом з тим він не готовий виділяти зі свого сімейного бюджету будь-які ресурси на ремонт під'їзду, покрівлі, підвалу та сантехнічних мереж загального користування.
При цьому, коли в черговий раз підвищують тарифи, він висловлює своє незадоволення і протести. Про модернізацію будівлі та інженерних мереж, які потребують не місяць, а часом рік і більше, громадянин і слухати не хоче.
Хоча, розв'язуючи ці проблеми, співвласники отримують відповідний комфорт в місцях загального користування і найголовніше – продовження терміну експлуатації житла, його архітектурної привабливості, і, зрештою, економію в сімейному бюджеті.
l
Уряди західних країн, яких торкнулася енергетична криза, розгорнули широку інформаційну кампанію. Європа наполегливо вчила людей, як рахувати та економити гроші, що дало свій ефект. 
Кожен має усвідомити, що комфорт та енергоефективність житла передбачають:
– відсутність тепловтрат;
– контроль використання електроенергії,  тепла води, газу;
– справну роботу інженерних мереж.
При цьому обов'язково має бути проведена термомодернізація (утеплення) будівельної частини житла, заміна вікон, дверей тощо.
Затрати на комплексну програму у відсотках  розподіляються так:
– 64% – утеплення будівельної частини (стіни, дах, підвал);
– 12% – заміна вікон;
– 24% – облік енергоносія.
З досвіду європейських країн бачимо, що затрати на довготермінову програму тепломодернізації повинні складати:
– державний, місцевий бюджет і міжнародні гранти – 70%;
– кошти власників помешкання – 30% (зрештою, вже сьогодні держава через банки  бере участь у програмах енергозбереження).
Автор впевнений, що в кінцевому підсумку здійснення вищеперерахованих заходів дозволить економити за опалення до 50-60 % сімейного бюджету.
Не меншої уваги на сучасному етапі розвитку потребує термомодернізація житлового фонду сільських громад (сіл та селищ), вважає Георгій Фісенков. Переважно там – житло приватне та одноповерхове.
Комунальне господарство місцевих рад через відсутність коштів та спеціалістів поточних ремонтів власних будинків (фасадів) не проводило і не проводить. А в житлових будинках – незадовільна циркуляція теплових потоків, через що всередині помешкання виникає сирість, трапляються захворювання дихальних органів як у дітей, так і в дорослих. Тому термомодернізація несучих конструкцій (стін), дверей, вікон і дахів надзвичайно актуальна.
Разом з тим необхідно створити системи регулювання теплових потоків повітрообміну.
Втілення в життя цих проектів, про що сказано вище, дозволить продовжити на 50-70 років експлуатацію будівельної частини будинку, покращить їх естетичний вигляд, що на шляху до європейської культури не менш важливо, а разом з тим зменшить рівень захворюваності сільського населення.
В цих проектах обов'язково мають взяти участь керівники районів, територіальних громад та сільських та селищних рад. Вони повинні виступити в ролі "агентів" реклами з енергоефективності, двигунами, які рухають термомодернізацію. Для цього потрібно проводити семінари, навчання, "круглі столи", виступи в ЗМІ.
l
Про те, що написане автором не просто слова й "гола" теорія, а реальна робота, засвідчує велика кількість заходів з енергоефективності здійснених в школах району, про що газета "Вісті Ковельщини" постійно інформує.
Що ж, подякуємо Георгію Фісенкову за активну громадянську позицію і  його небайдужість до проблем енергозбереження й термомодернізації. Шкода, що нині можновладці рідко прислухаються до голосу народу, і малоймовірно, що ці речі знайдуть відгук у душах чиновників та політиків. Але як навчав наш Господь Ісус Христос: "Стукайте, і вам відчинять".
Зрештою, енергоощадність – це проблема кожного з нас. Тому маємо усвідомити, що під лежачий камінь вода не тече, а треба рухатись вперед, діяти і боротись за краще життя.
Анатолій СЕМЕНЮК,
l
До своєї статті Георгій Фісенков додав проект плану "Комплексна термомодернізація міста Ковеля". У цьому проекті обґрунтована необхідність вжиття владою і населенням заходів, які б дозволили забезпечити виконання вимог Закону України "Про енергозбереження".
В розділі "Обгрунтування проекту", зокрема, сказано:
"Місту Ковелю – сотні років. Початковим етапом його розвитку та міського житлового фонду стало будівництво залізничного вузла з його структурою виробничих цехів, дільниць і залізничних станцій. Житловий фонд формувався на основі приватного сектора. Це – район Ковеля-2 (за винятком кількох житлових будинків, що не перевищують двох поверхів на бульварі Лесі Українки).
Наступним етапом розвитку міста стало відновлення міста після Другої світової війни (1945-1965 роки). Це період відновлення народного господарства, коли було сформовано і побудовано житловий масив (район "Черемушок").
В період так званої хрущовської "відлиги" прискореними темпами велося житлове будівництво, з'явилися знамениті п'ятиповерхівки  ("хрущовки”). Новий імпульс будівництва отримало  місто під час розвитку і розширення так званих містоутворюючих підприємств (льонозавод, сирзавод, крохмальний завод, м'ясокомбінат). Згодом було зведено і прийнято в експлуатацію житловий масив багатоповерхівок в районі заводу "Ковельсільмаш".
В якості основного будівельного матеріалу для зведення несучих конструкцій використана цегла. Стіни фасадів оштукатурені або облицьовані керамічною плиткою. Будинки, зведені з силікатної цегли, фактично не захищені.
Час невблаганний. Місто "дорослішає", а житловий фонд міста старіє. Фізичний стан несучих конструкцій знаходиться у вкрай зношеному стані і вимагає термінового капітального ремонту. Відшаровуються захисна штукатурка, керамічна плитка, слабшає цегляна кладка, що негативно позначилося на стані несучих конструкцій (стін).
Така ситуація не тільки в місті Ковелі, а й у всій Україні. Щоб утримати високий рівень комфортності в житловому приміщенні, необхідно:
– збільшити товщину несучих конструкцій (стін):
– змінити систему теплопостачання;
– змінити схему вентиляційних і циркуляцій потоків повітря.
Для цього необхідно затратити величезні фінансові кошти, на що  потрібно дуже багато часу і зусиль.
Житловий фонд в місті різноманітний і багатоликий за своєю архітектурою. Це житло низького рівня енергоефективності із дуже високим ступенем енергоспоживання. Проект з ліквідації тепловтрат і досягнення максимального комфорту називається комплексною термомодернізацією. У місті його необхідно починати з житлових будинків, які утворили ОСББ.
Щоб поліпшити привабливість міста, необхідно виконати комплексну термомодернізацію, починаючи  від перехрестя вул. Володимирської (ЗОШ №7) і кінчаючи житловим масивом "Черемушок". Особливу увагу варто звернути на житлові будинки по вул. Незалежності, 79, 83, 89, 101, 106, 113, 115, 117, 122, 128, 134, 136, 140, 142, 144, 146 і т.д. 
Комплексна термомодернізація – це  виконання робіт для всього житлового будинку. Ефект полягає в тому, що повного комфорту можна досягти в квартирах всього будинку. Тільки тоді буде зекономлено сімейний бюджет. Це – головний "козир" комплексної термомодернізації, яка дозволить:
– продовжити термін експлуатації житлового фонду додатково на 50-60 років;
– знизити тепловтрати за рахунок масивного бар'єру теплоізоляції;
– піднести на  належний європейський рівень комфорт проживання;
– зменшити споживання енергоресурсів на 37-45%;
– суттєво зменшити викиди чадних газів в атмосферу;
– створити нові робочі місця.
Всі ці заходи дозволять підвищити рівень енергоощадності, поліпшити екологічний стан довкілля, дадуть поштовх розвитку житлово-комунального господарства.
l
Що ж, пропозиції автора статті цікаві. Можливо, хтось із фахівців, читачів газети має бажання продовжити розмову, висловити свою точку зору на порушену проблему? В такому разі надішліть листа до редакції, бо, як відомо, в дискусії народжується істина.
 Михайло КУЗЬМУК.
До редакції нашої газети звернувся інженер-енергетик Георгій ФІСЕНКОВ з проханням опублікувати підготовлену ним статтю "Економія енергоресурсів і фінансових засобів". Оскільки матеріал надзвичайно об'ємний, а також містить багато незрозумілих для  пересічного читача науково-технічних термінів, ми попросили нашого громадського дописувача Анатолія СЕМЕНЮКА прокоментувати думки пана Фісенкова. 
Анатолій Володимирович, енергетик за спеціальністю, має багатий виробничий і особистий досвід у вирішенні проблеми енергоощадності, а тому про його точку зору, гадаємо, буде цікаво довідатися як автору листа, так і читачам.
ххх
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 864
Читати далі
12.10.2017

ветераниДень  ветерана  на  Ковельщині

1 жовтня в святковий, щедро напоєним теплом, осінній день, поважні і шановані люди Ковельщини відзначали День ветерана.
На своє свято в центральну бібліотеку з'їхалися голови первинних ветеранських організацій, учасники війни, учасники національно- визвольного руху, актив. Це люди – великого життєвого досвіду, мудрості, мужності. Вони вміли жити і виживати. Колись у кожного було яскраве життя, хоч на шляху не завжди було рівно, гладко, а траплялися й терни. В багатьох не зітруться з пам'яті роки жорсткої Другої світової війни, голоду, холоду і болю втрат за близькими, рідними.
У післявоєнні роки вони відбудовували країну, створивши міцний фундамент для Незалежної України. В усьому, до чого торкнулися їх руки, залишилась часточка душі. А нині головне багатство ветеранів – досвід, знання, чесність, любов до Батьківщини і багато інших хороших рис, які вони не розгубили з роками. Саме за це і дякували на святі ветеранам.
Із словами найщиріших вітань виступили голова РДА, депутат обласної ради В. Т. Козак, голова районної ради А. П. Броїло.
Зокрема, Віктор Теодосійович відзначив, що цей день є особливим, адже кожна людина, кожен громадянин мають пам'ятати свою історію, вшановувати і надавати підтримку людям старшого віку – ветеранам війни, праці, бо нині вони найбільш потребують уваги суспільства.
З великим хвилюванням я завжди йду на зустріч з людьми, за плечима яких – десятки років воєнних і трудових звитяг, які володіють не до кінця ще оціненним багатством – життєвою мудрістю і золотим досвідом. Заспокоює мене лише те, що ветерани – люди не лише високої моральної стійкості, але й справжні патріоти України, які довели це своїм непростим життям.
Віктор Козак високо оцінив роботу ветеранської організації району, яка багато зробила для об'єднання людей старшого покоління, підвищення їх ролі в суспільно-політичному житті, допомоги ветеранам, увічнення пам'яті загиблих під час бойових дій.
Наша районна організація ветеранів послідовно і всебічно захищає права та інтереси ветеранів війни та праці, робить неоціненний внесок у патріотичне виховання молоді.
Очільники влади району найтеплішими словами висловили глибоку вдячність ветеранам за громадянську свідомість, за досвід, за важливий внесок у розбудову нашої Ковельщини та держави, а також вручили подяки окремим ветеранам.
Грамотою обласної адміністрації відзначена І. О. Соловей, бухгалтер ветеранської організації. Подяками – І. П. Пазина, голова Зеленської первинної ветеранської організації; О. П. Вавринюк – Ситовичівської, Н. А. Відрінська – Старо-Мосирської, К. П. Махнюк  –Поповичівської, Г. Я. Кузик – Дубівської ветеранських організацій. За сумлінне ставлення до своїх обов'язків, патріотичну позицію відзначена В. І. Остапчук – секретар ради Подякою обласної ветеранської організації.
Теплим, щирим було музичне вітання, яке підготували районний будинок культури, ведуча зустрічі І. В. Вознюк – вміло, професійно віршовані слова вітань поєднувала з музичними вітаннями аматорського народного хору працівників культури "Вишиванка". Вдало підібраний репертуар, висока майстерність виконання зачаровувала шановних слухачів. Іноді викликала радість, а іноді смуток. В тих словах була їхня молодість, їхні життєві долі.
Зворушливим став виступ голови волонтерського центру Г. І. Халепи. Її вірш "Ветеран" схвилював серця присутніх.
Із словами вітань виступила голова Ковельської філії "Союзу Українок" Олена Місюра, яка на знак поваги до ветеранів подарувала коровай.
Летять літа, як білі журавлі,
Дзвенять, як ті волошки в житі,
Та не зникає слід їх на Землі,
Якщо для добрих справ були прожиті.
Як добре, що сьогодні у цьому неспокійному вирі життя у нас не втратили свого значення: доброта і милосердя. Бо ці надбання так необхідні сьогодні тим, кому на життєвий поріг постукала старість.
Так, старість – осінь життя, але й вона може бути сонячною, теплою, затишною, якщо людину оточують добрі і чуйні люди.
l
У День ветерана до стаціонарного відділення постійного проживання одиноких в селі Облапи завітали представники влади: Р. Я. Кульцман – перший заступник голови РДА, О. Г. Давидович – начальник управління соціального захисту населення, А. М.  Степанюк – директор територіального центру обслуговування одиноких, Р. В. Троцюк – голова Дубівської об'єднаної територіальної громади, щоб привітати, побачити, як проживають тут ветерани.
В котрий раз, коли я буваю в Облапах, хочеться цей заклад назвати "Будинком добра і милосердя". Іще з подвір'я вражає різнобарв'я квітів "золотої осені". В приміщенні – затишок, чистота, порядок, по-домашньому тепло. На стінах – вишиті рушники, серветки, квіти все це зроблено з смаком, вміло, видно жіночі руки – дбайливі, вмілі. Оце все – належні побутові умови, чистота забезпечена невтомними руками працівників будинку, їх керівником Н. Миронюк, яка вже багато років є "господинею" цього будинку.
Стаціонарне відділення – це заклад, де не лише лікують, а й доглядають тих, хто на старості літ опинився віч-на-віч із своєю самотністю. Тут мешкає майже 20 одиноких бабусь та дідусів. Всі живуть єдиною дружною сім'єю, хоч в кожного з них – своя доля і кожний потребує сторонньої допомоги. Працівники будинку виявляють милосердя до своїх підопічних, за велінням серця роблять добро, аби в тихому дружньому колі проживали їхні шановані ветерани. Вже традиційно у свята їм ставлять концерт учні місцевої школи, сільські самодіяльці. Раз у тиждень приходить місцевий священик Вітик Віталій, який відправляє богослужіння, спілкується з старенькими, надає духовну допомогу.
В День ветерана сюди завітала працівник будинку культури Ніна Божук із своїм співочим колективом. Віночок гарних задушевних пісень з теплими віршованими словами присутні із великою вдячністю сприйняли.
І я в котрий раз думала, як добре, що є добрі, розуміючі люди, котрі у наш нелегкий час змогли подарувати людям, які втомлені нелегкими життєвими долями, свято.
Я дякую всім, хто долучився до проведення Дня ветерана в районі. Щире "Спасибі" І. Смітюху, Ю. Хороших, В. Потапчуку, О. Місюрі, Р. Цибульському. Я щиро вдячна всім, хто за доброю волею, чуйним серцем надає будь-яку допомогу ветеранам.
Не забувайте: "… роби добро, Господь сказав: так треба! Я здалека добро розпізнаю".
Валентина СІЧКАР, 
голова районної ветеранської організації. 
1 жовтня в святковий, щедро напоєним теплом, осінній день, поважні і шановані люди Ковельщини відзначали День ветерана.
На своє свято в центральну бібліотеку з'їхалися голови первинних ветеранських організацій, учасники війни, учасники національно- визвольного руху, актив. Це люди – великого життєвого досвіду, мудрості, мужності. Вони вміли жити і виживати. Колись у кожного було яскраве життя, хоч на шляху не завжди було рівно, гладко, а траплялися й терни. В багатьох не зітруться з пам'яті роки жорсткої Другої світової війни, голоду, холоду і болю втрат за близькими, рідними.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 590
Читати далі
12.10.2017
"І на піску можна збирати хороші врожаї зернових", –
в цьому переконаний молодий аграрій Андрій Кур'ян

DSC01012 "І на піску можна збирати хороші врожаї зернових", –  в цьому переконаний молодий аграрій Андрій Кур'ян

Агропромисловий комплекс Ковельського району має потужний потенціал. З цим охоче погоджується молодий, але вже доволі досвідчений аграрій Андрій Кур'ян, керуючий СТзОВ "Заповіт". 
Андрій Сергійович приїхав на Ковельщину зовсім недавно. Родом він з Кіровоградщини, де закінчив тамтешній технічний університет, має дві вищі освіти. На своїй Батьківщині успішно займався бізнесом у різних сферах діяльності, однак маючи за плечима диплом аграрія, вирішив ризикнути і податися на Волинь опановувати усі тонкощі вирощування зернових на торф'яних і піщаних землях. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1381
Читати далі
12.10.2017 Семенюк Анатолій Володимирович

книгаКлич білих журавлів

Воронки й окопи давно
 заросли полинами, 
А в мене ще й досі не гоїться
 болю клубок…
Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.
Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.
l
Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.
Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.
До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.
Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.
Як відмовити? Хоч добре знала, що за переховування євреїв – розстріл. Як це в нас  іноді буває, хтось із сусідів повідомив у поліцію. Реакція була блискавичною – дім оточили.  В помешканні на ту хвилину ще був дев'ятилітній прийомний син (колись молода дівуля, не наважуюсь сказати мати, підкинула під двері хлопчика, а сім'я й  усиновила).
Та біда не ходить одна. Саме в цей час, нічого не підозрюючи, до тітки Євгенії приїхала п'ятнадцятирічна племінниця Марійка (сестра Надії Свігун). Побачила біду і попросила поліцая, щоб її впустили до тітки.  Той дозволив, хоч знав, що прирікає дівчину на вірну смерть. Тітка Євгенія просила відпустити дітей, та марно.
Ув'язнених  протримали три дні голодними у якомусь льоху і потім разом з іншими розстріляли. Очевидці бачили, як за кладовище  (вул. Володимирська в районі палацу ім. Тараса Шевченка) під'їхало  три вантажівки.  Фургони були повні людей, яких згодом розстріляли. Потому всіх повкидали у три великі ями і засипали землею. Так примирилися в одній братській могилі євреї і українці.
Пані Надія повідала продовження цієї історії, яка межує з містикою. Батькові прийшов уночі сон чи то видіння, що його Марійка переодягається і в білосніжній сорочці летить на небо. Не на місці душа. Щось сталося?
Запряг коней – і до Ковеля. Застав тільки свіжовириті і засипані могили. Стояв на колінах і молився, хоч і не знав, у якій ямі його рідні поховані. 
Так сталося, що і його Друга світова забрала – в останній день війни пан Дем'ян загинув в Угорщині. Його свідчення залишилися в пам'яті доньки Надії.  Ця подія також відтворена у книзі Н. Свігун "Гріє душу село" (на знімку).
– Може, не доживу, але якщо будуть ставити пам'ятний знак, то внесіть туди і наших невинно убієнних,– із сльозами на очах попросила при зустрічі Надія Дем'янівна.
Як бачимо, Голокост вогнем обпік не лише євреїв, але й українців.  В ті часи нацисти розстріляли багато й наших земляків. Це я знаю з особистого досвіду.  Мій дядько Семенюк Вікентій, батько Віктора Семенюка – начальника дільниці водоканалізації (у цьому році відійшов у засвіти), був розстріляний німцями у 1942 році і десь захоронений – ймовірно, разом із євреями.  Де – на Бахівській горі чи в районі вул. Володимирської – досі невідомо.  Так чи інакше ковельчани і разом із тим влада мають на рівні із єврейськими общинами подбати про відродження пам'яті.
Місце розстрілу євреїв та українців встановлене – у березовому гайку поблизу Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ.  Це місце потребує не тільки оновлення, але й повної реконструкції – словом, надання йому нового символічного звучання, яке випливає із вищевказаного.  Мають бути прокладені доріжки, посаджені кущі, дерева, проведений благоустрій.  Так у свій час  зробив  теперішній начальник "Ковельводоканалу" Юрій Рибачок на території управління газового господарства, де також поховані жертви терору.
"Людина живе доти, доки її пам'ятають!" – часто кажемо ми. Тож наш священний обов'язок перед Богом і власною совістю – зробити так, щоб це були не лише слова, а й конкретні справи.
Анатолій СЕМЕНЮК, голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України. 
Воронки й окопи давно
 заросли полинами, 
А в мене ще й досі не гоїться  болю клубок…
Ці спомини – немов клич білих журавлів, що відлітають у вирій. Він тужливий, бо не впевнені птахи, чи повернуться назад. На жаль, ті, що відлетіли у 1943, вже ніколи не повернуться.
Але живі хочуть їхньої реабілітації хоч би знаком символічним, для нагадування, що для доброї душі війна – це жах.
ххх
Багато писала преса про зруйновані єврейські кладовища у Ковелі.  І наміри справедливі й обґрунтовані – встановити символічний знак на місці невинно  убієнних мирних людей.
Але чомусь тужлива пісня, образно кажучи, прозвучала тільки на івриті. Забули ковельські українці, що в  тому жалібливому журавлиному ключі було місце і для наших рідних та близьких.
До мене звернулася мешканка села Дольська Турійського району, ветеран освіти Надія Свігун, щоб розказати про жахливі події, які відбулися під час "полювання" на євреїв  у роки війни.
Так сталося, що до хати дольчанки Євгенії Кулик (яка мешкала у Ковелі) прибігла знайома молода єврейка із двома дітьми і попросила пересидіти в їхньому льоху до ночі.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 758
Читати далі
12