Погода у Ковелі  

 23–29  серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 529

27 – вік, коли людина вже точно знає, чого прагне від життя, усвідомлює, для чого живе, чітко ставить цілі, а  для держави — це час розвитку й утвердження.

Напередодні найвизначнішого для нас, українців, державного свята – Дня Незалежності України – ми поцікавилися у ковельчан, що для них означає цей день?  

l

Ігор ПІНІС, депутат Ковельської міської ради (голова фракції УКРОП), голова ГО «Підприємці  та працівники приватного сектора міста Ковеля»:

— День Незалежності для мене велике свято. Для України це був величезний крок вперед – здобуття Незалежності. Адже це свідчить про те, що нація має самовизначення, ціль і мету, вона здійснилася, відбулася. Єдине – щоб нам усвідомити це до кінця, щоб вся Україна знала, що протягом довгого відрізку історії української нації й до сьогодні  Незалежність давалася і дається  дуже важко. 

Я всіх вітаю з цим величним святом і бажаю не втрачати віри у краще, адже ми йдемо вірним шляхом. Вірити в те, що всі випробування, які послав нам Бог на цьому шляху, ми подолаємо й дійдемо до кінця, аби мати справді вільну, незалежну, квітучу Україну.

l

Алла ПОЛЯКОВА, громадська активістка, член Ковельської філії «Союз Українок»:

— Як для громадського діяча, патріота України для мене це надзвичайно важливе і значуще свято. Україна неймовірно багато вистраждала, щоб вибороти його, але як такої, омріяної українцями, України поки, на жаль, немає. Ми у постійній боротьбі за Незалежність і ще й досі живемо, як казав Тарас Шевченко: «На нашій не своїй землі».

Тож хочу побажати всім нам діждати того щасливого дня, коли Україна справді буде незалежною, зі своєю помісною Церквою, патріотичною й порядною «верхівкою», небайдужим народом. Адже сьогодні, коли йде війна на Сході України, а ми веселимося в кафе та ресторанах, на телебаченні, коли не ввімкнеш, – смішки і блазнювання, то складається враження, що ми не усвідомлюємо того, яка ж насправді небезпечна ця війна. І дуже складно при цьому на 27-у році Незалежності дивитися в очі нашим солдатам, які платять кров’ю за те, щоб ми мали майбутнє в нашій країні і вільно дихали її повітрям.

Давайте зважати на це і вірмо в щасливе майбуття нашої держави. 

Слава Україні!

l

Галина БОЖИК, директор Ковельської централізованої бібліотечної системи, Заслужений працівник культури України:

— З одного боку, це дійсно свято Незалежності, за яку боролися і гинули мільйони українців впродовж всієї нашої історії, і зараз продовжують це робити. А з іншого, воно з гірким присмаком, бо не думаю, що маємо таку Незалежність, щоби можна було нею тішитись сповна. 

Це свято, коли підсумовуємо й аналізуємо, і, дай, Боже, щоб були враховані помилки і зроблені правильні висновки.    

Бажаю всім нам, щоб реформи в Україні не тільки запроваджувались, але й доводилися до кінця, були пристосовані до українських реалій, щоб зріс рівень життя людей і не доводилося покидати рідний край, родини та їхати на заробітки по світах. І, звісно, щоб, нарешті, закінчилась війна…

l

Ігор ТКАЧУК, директор ЗОШ № 2, депутат Ковельської міської ради (фракція «ВО «Свобода»):

— Це день відновлення нашої державності. День Незалежності – це той час, коли ми осмислюємо, що для нас Україна, це – підсумок багатолітньої боротьби за Незалежність й разом з тим – початок великого шляху, який треба пройти нашій державі, аби вона розбудовувалася у справді сильну, соборну Україну, за яку боролися і зараз відстоюють кращі представники нації.

Миру і достойного життя кожному громадянину в незалежній міцній українській державі!

l

Людмила ДАНИЛЕВИЧ, голова ГО «Члени родин загиблих в АТО «Віра»:

— Звичайно, День Незалежності – це чудово для України. Але мені про цей день дуже важко говорити… Чотири роки тому, 24 серпня, коли наш президент грандіозним парадом відзначав День Незалежності, зібравши там всю бойову техніку, в Іловайську загинув мій син. Смерті наших синів, кровопролиття – на совісті отих напівграмотних, цинічних, але статусних, хто зараз при владі, хто незабаром, як на мене, становитиме реальну загрозу нашій Незалежності, якщо вже не становлять.

Звісно, святкувати треба. Це — наш день, як би важко не було. Хотілося би якось у цей день по-особливому підтримати наших воїнів, котрі в прямому сенсі, ризикуючи власним життям, відстоюють зараз цю Незалежність, а також їхніх рідних та близьких, яким теж нелегко сьогодні доводиться. Нехай підтримає і захистить їх Господь! 

А ковельчанам, в свою чергу, бажаю мирного неба, аби життя наших Героїв не було покладено намарне, і наші хлопці повернулися зі східних рубежів з перемогою.

l

Артем ВІНДЮК, боєць АТО, рік знаходився в полоні бойовиків:

— Я вважаю, що слід святкувати цей день, незважаючи на обставини, бо лише зараз ми зрозуміли, яка то велика цінність – Незалежність. Але, водночас, з продовженням війни переконуюсь, що Україна не була по-справжньому незалежною, і боротьба за її утвердження ще триває.

Сили всім нам і витривалості на цьому тернистому шляху. Ми всі – Україна! Це Богом дана нам земля, і ніхто не має думати інакше.   

Вікторія ЗІНЧУК.

27 – вік, коли людина вже точно знає, чого прагне від життя, усвідомлює, для чого живе, чітко ставить цілі, а  для держави — це час розвитку й утвердження.

Напередодні найвизначнішого для нас, українців, державного свята – Дня Незалежності України – ми поцікавилися у ковельчан, що для них означає цей день?  

ххх

Ігор ПІНІС, депутат Ковельської міської ради (голова фракції УКРОП), голова ГО «Підприємці  та працівники приватного сектора міста Ковеля»:

— День Незалежності для мене велике свято. Для України це був величезний крок вперед – здобуття Незалежності. Адже це свідчить про те, що нація має самовизначення, ціль і мету, вона здійснилася, відбулася. Єдине – щоб нам усвідомити це до кінця, щоб вся Україна знала, що протягом довгого відрізку історії української нації й до сьогодні  Незалежність давалася і дається  дуже важко. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 631

22 лютого 1989 року створено осередок прихильників Народного Руху України за перебудову на заводі “Ковельсільмаш”. Координатор В. Осіюк.

Навесні 1989 року до редакції “Пам’яток України” надійшов схвильований лист мешканців міста Ковеля В. Осіюка, Г. Сарапіна, Т. Колотюка з приводу вкрай загрозливого становища, в якому опинилась будівля старої аптеки та ще декількох вцілілих після війни пам’яток містобудування.

6 жовтня 1989 року створено осередок НРУ за перебудову в Ковельській геологорозвідувальній партії в кількості 5 чоловік. Уповноваженим осередку обрали Андрія Мостицького.

24 листопада 1989 року створено осередок НРУ при стоматполіклініці м. Ковеля. Головою осередку обрали  Володимира Потапчука.

16 грудня 1989 року створено Ковельську міськрайонну організацію Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Збори відбулися у Будинку вчителя. Головою організації обрано Адама Поляка.

30 грудня 1989 року на вул. Калініна (бульвар Лесі Українки) було побито представників демократичних сил Волині, що приїхали з Луцька для проведення мітингу. Поламано прапори, побито диктофон та мегафон. Від Ковеля лучан зустрічали з метою участі у мітингу  члени УРП Осіюк В., Сільчук С. 

21 січня 1990 року у неділю сотні тисяч українців утворили гігантський “живий ланцюг”, що поєднав Київ зі Львовом, Тернополем. Були між ними представники Галичини, Буковини, Полтавщини і Харкова. Ковельська делегація також брала участь у цьому заході.

Ми стояли відразу на виїзді з м. Рівного у бік Житомира. І коли на початку відстань між нами дорівнювала 30-50 метрів, то пізніше   могли триматись за руки і відчувати серцем, що ми – діти однієї матері-України.

30 січня 1990 року у Ковельському СПТУ №5 відбулися установчі збори осередку НРУ. Головою обрали Петра Білінського.

6 лютого 1990 року створено НРУ за місцем проживання центрального району м. Ковеля. Головою обрано Ігоря Лучка.

6  лютого 1990 року проведено установчі збори осередку НРУ заводу “Ковельсільмаш”. Присутні 16 чоловік з 17, що подали заяви. Головою обрано Володимира Осіюка.

7    лютого 1990 року відбулись установчі збори осередку НРУ Ковельського ДОКу. Всього членів – 13 чоловік. Головою обрано Черняка В. В.

11   лютого 1990 року проведено у Ковелі на стадіоні “Локомотив” перший санкціонірований мітинг. Стадіон заповнений вщент. Присутніх було  більше 10 тисяч чоловік.

12 лютого 1990 року проведено установчі збори осередку НРУ АРМ та АТП ОСС. Головою осередку обрано Василя Печенюка.

13  лютого 1990 року створено осередок НРУ у селі Задиби. Головою обрано Юрія Стемпеля.

14  лютого 1990 року на м’ясокомбінаті створено осередок Народного Руху. Головою обрано Аліма Цвєлькіна.

15   лютого 1990 року проведено установчі збори осередку НРУ в Ковельському лісгоспзазі. Головою осередку обрано Григорія Олійника.

15   лютого 1990 року створено осередок НРУ у Люблинці у виробничому об’єднанні  “Ковель-будіндустрія”. Головою обрано Марію Хотинську.

16 лютого 1990 року відбулись установчі збори Ковельського осередку Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Головою обрано Сергія Бобрицького.

16  лютого 1990 року відбулись установчі збори осередку НРУ на Ковельському сирзаводі. Головою обрано  Вячеслава Абрамчука.

17    лютого 1990 року відбулись установчі збори Ковельської міськрайонної організації Народного Руху України за перебудову. Всього подано 108 заяв. Присутні 88 чоловік, які представляли 13 осередків. Збори вів Андрій Мостиський. Обрано раду уповноважених у кількості 13 чоловік. Скарбник – Ольга Калінчук. З чотирьох кандидатур обрано трьох співголів (Володимир Осіюк, Андрій Мостиський, Іван Сидорук).

26 лютого 1990 року створено осередок НРУ за місцем проживання. Головою обрано Геннадія Сарапіна.

11 квітня 1990 року вийшов перший номер газети “Доля”. Редактор Г. Сарапін.

18    квітня 1990 року вийшов перший номер газети “Криця” Ковельського осередку Української Гельсінської спілки. Газету друковано самвидавом у Литві під редакцією В. Осіюка, художник С. Доценко.

26 квітня 1990 року о 20.30 год.  у центральному парку міста відбувся мітинг-реквієм по жертвах Чорнобильської катастрофи. Під час мітингу збирали  підписи про закриття Чорнобильської АЕС, а також провели  збір коштів на потреби дітей, які потерпіли від неї. Скарбникові надійшло від громади м. Ковеля 547 крб.

Продавали  газети “Доля” та “Криця”.

1 травня 1990 року. Рух взяв  участь у демонстрації. Йшли під рідними українськими прапорами та гаслами “Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!”, “Не дамо себе об’єгорити і об’євгенити!” Демонстранти скандували: “Героям слава! Слава! Слава!” та: “Україні волю! Волю! Волю!” 

На майданчику біля будуправління проведено коротенький мітинг. Виступили А. Мостиський та В. Осіюк.

10 травня 1990 року біля будинку старої аптеки СНУМівці збирали підписи за припинення діяльності Чорнобильської АЕС, Рівненської АЕС та Хмельницької АЕС. Списано 4 аркуші 24 формату, та всім бажаючим не вистачило  місця. Списки передані голові міської Ради М. Вельмі.

13 травня 1990 року відбулись установчі збори осередку Народного Руху в селі Гішині. Подано заяву 14 чоловік. Обрали співголів Василя  Мельника та  Анатолія Малюка.

19 травня 1990 року в будинку техніки м. Луцька відбулись установчі збори Волинської крайової організації УРП.

За клопотанням трудового колективу “Ковельсільмаш”, при підтримці УРП, НРУ та ТУК, народним депутатом УРСР А. Мостицьким отримано дозвіл на побудову в місті пам’ятника Тарасові Шевченку. Відкрито рахунок для збору коштів.

8 червня 1990 року у актовому залі районної лікарні міста Каменя-Каширського відбулись установчі збори місцевого Руху. Від Ковеля були запрошені член УРП О. Мезенцев, співголова Руху І. Сидорук.

18  червня 1990 року у Пляшевій під Берестечком відбулось свято козацької слави. Від Ковеля також споряджено автобус з делегацією.

23   червня 1990 року у Луцьку проведено “живий ланцюг” від колишньої тюрми до КДБ. Ковельчани взяли активну участь.

24  червня 1990 року у м. Камені-Каширському проведено мітинг під національною символікою. Виступили О. Гудима, П. Віцяк. Від Ковеля – І. Сидорук, Г. Марчук.

30  червня 1990 року у Ковелі відбулась обласна рада УРП. Виключено з лав партії голову Луцької міської організації О. Юрченка  та розпущено цю організацію. На раді виступив С. Хмара.

6 липня вперше з ініціативи та за активної участі Народного Руху проведено свято Івана Купала.

8 липня 1990 року відбулась установча конференція Турійської районної організації НРУ  та мітинг біля будинку культури. Після мітингу у центрі під спів гімну “Ще не вмерла Україна” піднято український національний прапор. Ковельська делегація брала  найактивнішу участь.

1-6 серпня 1990 року делегація ковельських козаків у кількості 10 чоловік перебувала у мандрах по Україні та на святі Козацької Слави на Нікопольщині. Жили в наметах у невеличкому ліску біля Олексіївської затоки. 

Всупереч намаганням “товаріща” Причкіна та його партопричників недопустити контакту ‘“західняків” з місцевими жителями, контакт відбувся і не на користь місцевої партмафії.

19   серпня 1990 року проведено свято Козацької Слави у Ковелі. Голова оргкомітету – В. Лотоцький.

21   серпня 1990 року вночі підлою рукою було зірвано освячений український прапор.

22 серпня 1990 року вночі обрізано трос і прапор опущено до середини щогли.

22 серпня 1990 року вдень прапор за допомогою техніки закріплено до верхівки щогли. Шалійте! Шалійте! Скажені кати.

27  серпня 1990 року біля будинку міської ради  розпочав голодування колишній працівник заводу м’ясокісткового борошна В. Михалик.

28  серпня 1990 року розпочала роботу сесія міської Ради третього скликання. З самого ранку біля пам’ятника Леніну проводилось пікетування членами Народного Руху та УРП. 

2 вересня 1990 року в Ковелі відбувся мітинг, організований Ковельською організацією УРП під гаслом: «Ми проти союзного договору». На мітингу виступили: голова Ковельської МРО УРП В. Осіюк, члени УРП Л. Ніколаєв, А. Дементьєв, О. Мезенцев, М. Олексюк, С.Сільчук, депутати міської Ради Г. Олійник та І. Пащук, депутат обласної Ради Ю. Музичук, член Руху В. Печенюк, “комсомолець” В. Якубовський. 

Резолюцію мітингу зачитав заступник голови Ковельської МРО УРП І. Лучко – депутат міської ради. Голосували одноголосно. На мітингу було близько тисячі людей.

9 вересня 1990 року у селі Новий Загорів Локачинського району біля зруйнованого монастиря відбувся мітинг та відслужена панахида на могилі 29 воїнів УПА, що загинули у нерівному бою з фашистськими загарбниками. Від Ковеля виїжджало 2 автобуси з людьми  та приватні авто.

16  вересня 1990 року у Луцьку, під час пікетування “надзвичайної сесії” обласної Ради було розбито омонівцями голову депутату О.Свириді. Ковельчани з УРП та СНУМу брали участь у пікетуванні.

17  вересня 1990 року у Ковелі відбулась звітно-виборна конференція Народного Руху, на якій обрано керівні органи, а також делегатів на обласну конференцію та другий з’їзд НРУ. Співголовами стали: Іван Сидорук, Ігор Пашук, Адам Поляк.

30 вересня 1990 року у Києві пройшов мітинг та маніфестація проти союзного договору. Взяли  участь більше 300 тисяч громадян України, з них – 17  ковельчан.

27-28 жовтня 1990 року у київському палаці «Україна» проходили Другі Всеукраїнські Збори Руху. Ковельщину представляли: А. Поляк, М. Солтис, О. Мезенцев, В. Мельник, В. Буханкович, Т. Бодюк.

23 грудня 1990 року, всупереч рішенню Ковельського міськвиконкому, біля будинку культури ім. Щорса (“Просвіта”) в парку встановлено Хрест Пам’яті жертвам більшовицького терору. Хрест освячений отцем Михайлом з Червонограда.

7 січня 1991 року в палаці культури ім Т. Шевченка  відбувся перший вертеп на Ковельщині. Зал заповнений повністю. На балконі ніде яблуку впасти. Вертеп готували члени Руху. Після вертепу концерт дали хор НРУ «Родовід», самодіяльні артисти із Скулина, Облап.

Ввечері того ж дня ця програма була показана у центрі міста на сходах “Дитячого світу”. Найактивнішими учасниками були  В. Лотоцький, А. Цвєлькін, А. Чайнікова, І. Кузьмич, О. Цехончук, В. Крук, Г. Олійник.

7 січня 1991 року вертеп було поставлено на сцені клубу в с. Облапах, де зібрано на місцеву церкву 256  крб., а також у Старій Вижві на центральному майдані. Пізно ввечері –  на ковельській швейній фабриці.

19 січня 1991 року вертеп ставили у Голобах та селі Волошках.

20 січня 1991 року у Палаці культури ім. Шевченка відбувся урочистий вечір, присвячений проголошенню IV Універсалу Центральної Ради. Доповідь проголосив Народний депутат УРСР А. Мостицький, прочитали співдоповіді В. Лотоцький та І. Лучко.

27 лютого 1991 року –  мітинг з нагоди відкриття пам’ятника Лесі Українки у Ковелі.

10 березня 1991 року – мітинг з нагоди проведення Всесоюзного референдуму.

12 березня 1991 року “круглий стіл” в редакції “Прапора Леніна” з приводу референдуму за участю різних політичних сил.

21 квітня 1991 року у с. Свинарині Турійського району відбувся мітинг та панахида на могилі вояків УПА. Ковельчани взяли найактивнішу участь. На мітингу виступили: Г. Кожевніков, Д. Себій, В. Осіюк, В. Лотоцький, І. Сидорук.

18 травня 1991 року у селі Колодниці біля символічної могили Тарасу Шевченкові відбулися урочистості з нагоди 130-річчя перепоховання тіла поета на Чернечій горі у Каневі. “Рухівську” колону з Ковеля місцеві жителі зустрічали хлібом-сіллю та козацьким маршем.

На урочистостях виступили Г. Олійник – голова ТУМу, І. Сидорук – член Ради Руху, В. Лотоцький – заступник голови Ковельської організації ДемПУ, В. Осіюк – голова Ковельської МРО УРП, який прочитав вірш «Стоїть в селі Суботові”. Програму вела Ніна Горик.

26 травня 1991 року в с. Буцині на могилі членів ОУН, які загинули від рук енкеведистів рівно 50 років тому,  проведено силами УРП, ДемПУ, Руху, ТУМу мітинг та панахиду. Після панахиди заспівали: “Як ви умирали” та гімн “Ще не вмерла Україна”.

2 червня 1991  року у Старій Вижві за ініціативою Руху проведено мітинг.  Нарешті, і тут прорвано більшовицьку облогу, створено осередок НРУ. Активну участь брала  делегація УРП з Ковеля: І. Сидорук, В. Осіюк, Т. Бодюк.

18 серпня 1991 року в переддень заколоту у Москві (ГКУП)  біля урочища «Калдуби» відкрито пам’ятник Ганні Сороці, яка на цьому місці була замордована енкаведистами. Пам’ятник збудовано на кошти П. Кошелюка та з його ініціативи. Міліції наїхало аж з двох районів. Напевно, щось знають...

25 серпня 1991 року проведено мітинг в міському парку “Більшовицько-кагебістському заколоту – НІ! Самостійній демократичній українській державі – ТАК!!!”.

24 листопада 1991 року проведено мітинг на майдані біля міської Ради під гаслом: “Нам пора для України жить”. 

На мітингу виступили народні депутати України Михайло Горинь та Андрій Мостиський.

22 лютого 1989 року створено осередок прихильників Народного Руху України за перебудову на заводі “Ковельсільмаш”. Координатор В. Осіюк.

Навесні 1989 року до редакції “Пам’яток України” надійшов схвильований лист мешканців міста Ковеля В. Осіюка, Г. Сарапіна, Т. Колотюка з приводу вкрай загрозливого становища, в якому опинилась будівля старої аптеки та ще декількох вцілілих після війни пам’яток містобудування.

6 жовтня 1989 року створено осередок НРУ за перебудову в Ковельській геологорозвідувальній партії в кількості 5 чоловік. Уповноваженим осередку обрали Андрія Мостицького.

24 листопада 1989 року створено осередок НРУ при стоматполіклініці м. Ковеля. Головою осередку обрали  Володимира Потапчука.

16 грудня 1989 року створено Ковельську міськрайонну організацію Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Збори відбулися у Будинку вчителя. Головою організації обрано Адама Поляка.

30 грудня 1989 року на вул. Калініна (бульвар Лесі Українки) було побито представників демократичних сил Волині, що приїхали з Луцька для проведення мітингу. Поламано прапори, побито диктофон та мегафон. Від Ковеля лучан зустрічали з метою участі у мітингу  члени УРП Осіюк В., Сільчук С. 

21 січня 1990 року у неділю сотні тисяч українців утворили гігантський “живий ланцюг”, що поєднав Київ зі Львовом, Тернополем. Були між ними представники Галичини, Буковини, Полтавщини і Харкова. Ковельська делегація також брала участь у цьому заході.

Ми стояли відразу на виїзді з м. Рівного у бік Житомира. І коли на початку відстань між нами дорівнювала 30-50 метрів, то пізніше   могли триматись за руки і відчувати серцем, що ми – діти однієї матері-України.

Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 773

Восени минулого року я мав дещо несподівану, але досить цікаву зустріч. В один із  днів до мене у службовий кабінет завітала вчитель навчально-виховного комплексу № 11 Т. С. Хавіна і попросила зустрітися з групою учнів школи.

– Яка мета зустрічі? – поцікавився я.

– Ми із школярами працюємо над проектом "Гласність в СРСР у 1980-1991 р.р.", оголошеним посольством Чеської Республіки. Знаємо, що ви у той час були редактором газети у Ковелі, головою міської ради, а, отже, добре знаєте тодішню суспільно-політичну ситуацію в краї. От про все це учні й хочуть почути, як-то кажуть, з перших вуст.

Мить поміркувавши, я дав згоду на зустріч. Невдовзі вона відбулася. До редакції завітали учениці колишнього 10-Б класу Анастасія Родіонова, Тетяна Шейка, Анна Шевчук разом із координатором проекту – згаданим вище педагогом. Я виявився у ролі респондента, і майже впродовж години відповідав на запитання інтерв'юера  Анни Шевчук. Її подруги старанно записували сказане мною на диктофон.

Не буду переповідати те, про що розповів дівчаткам. В загальних рисах воно відоме всім, хто на той час жив у Ковелі, цікавився громадсько-політичним життям або брав участь у ньому. Скажу про інше. Напередодні зустрічі Тамара Сергіївна попросила мене передивитися особистий архів і, можливо, відшукати якісь цікаві фотосвітлини, документи, рукописи тощо.

З архівом у журналістів, як правило, туго: все написане або сказане ними – на шпальтах газет, в передачах радіо й телебачення. Та й хто думав  тоді про фото – і телезйомки, якісь записи (хоча, можливо, й дарма)? Ми, газетярі, просто робили те, що могли – утверджували гласність і свободу слова на Ковельщині і Волині.

Щоправда, дещо знайшлося: листи до редакції, і особисто до мене,  кілька фотознімків. А найголовніше - копія "Літопису Відродження" (з підзаголовком "Шляхи до Незалежності на Ковельщині"). Сьогодні я вже не пригадую, хто мені дав цю копію – чи покійні нині Марія Хотинська, Адам Поляк, Ігор Лучко, а чи живі й повні сил та енергії Володимир Осіюк, Іван Сидорук, Геннадій Сарапін,  зачинателі й організатори національно-демократичного руху у нашому краї.

Але суть навіть не в цьому. Найважливіше, що такий документ є і він зберігся до сьогодні. Ще раз перечитавши його, подумав: а чому б не опублікувати цей літопис у газеті напередодні чергової річниці від Дня проголошення Незалежності України – 24 серпня? Адже, на моє тверде переконання, щоб успішно будувати майбутнє, треба досконало знати минуле. І дуже добре, що молоде покоління, з якого почав свої нотатки, хоче це  минуле знати (до речі, згадані вище учні стали одними з переможців конкурсу).

Отож, і для них, і для всіх інших пошуковців та  краєзнавців, пропонуємо матеріал, розшуканий в редакційному архіві. Шкода лишень, що не можу назвати імені людей, які його готували. Можливо, це повідомлять ті, хто має причетність до національно-демократичного руху на Ковельщині у 90-их роках минулого  століття?

Микола ВЕЛЬМА.

Восени минулого року я мав дещо несподівану, але досить цікаву зустріч. В один із  днів до мене у службовий кабінет завітала вчитель навчально-виховного комплексу № 11 Т. С. Хавіна і попросила зустрітися з групою учнів школи.

– Яка мета зустрічі? – поцікавився я.

– Ми із школярами працюємо над проектом "Гласність в СРСР у 1980-1991 р.р.", оголошеним посольством Чеської Республіки. Знаємо, що ви у той час були редактором газети у Ковелі, головою міської ради, а, отже, добре знаєте тодішню суспільно-політичну ситуацію в краї. От про все це учні й хочуть почути, як-то кажуть, з перших вуст.

Мить поміркувавши, я дав згоду на зустріч. Невдовзі вона відбулася. До редакції завітали учениці колишнього 10-Б класу Анастасія Родіонова, Тетяна Шейка, Анна Шевчук разом із координатором проекту – згаданим вище педагогом. Я виявився у ролі респондента, і майже впродовж години відповідав на запитання інтерв'юера  Анни Шевчук. Її подруги старанно записували сказане мною на диктофон.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 745

 Прелюдія

Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.

З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.

Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?

Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?

Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?

Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.

Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.

Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.

Бо ж ганьблю себе самого. Ганьблю свою волю. Я ж – і є ота країна – ненька-Україна. А що я зробив для неї у важку хвилину?

Не вона мені багатство має дарувати. Це я щирим серцем мушу привітати.

Прости мене, добрий Боже! Пробач, Україно! Сповідаюсь. Мучусь всує. Вірю в світлу днину. Заглядаю за куліси сивої історії. Там – і реквієм, і пісня, й  гучна ораторія.

Реквієм

Ми всякі є. Ми ще не вийшли з

    рабства –

Лихий москаль на млин розбрату

       воду ллє.

Одні під кулями, а інший вже

 продався.

Одні – за Україну, а той, бач, за

 своє.

Чумацький шлях від Криму і до

 Криму

Нам сипле сіль гірку, не

 рафіновану.

Козакували ми. Немало нас

 загинуло,

А скільки молитов до Матінки

 промовлено!

Ясир  на Схід – відбірні молодиці.

І ті дівчатка  – свята незаймана

 краса!

Чужинське сім’я  і… українські

 лиця.

А Бог мовчить: над хмарами звиса.

Тепер ясир не той. Самі ідуть в

 неволю:

І козаки, й козачки – мандрують по

 Європі.

За клятий євро плюндрують свою

 долю,

А око всевидюще «береже» їх

 спокій.

Та ба! Ніхто не береже.  Багато

            наших впало

На Сході й Заході. Мить, зупинись!

Не спиниться… Знов сина

 розірвало.

Мамо!!! І ріки сліз на землю

 пролились.

О, земле! Земля моя обітована!

Коли ти життєрадісно всміхнешся?

Коли, Україно, загоїш свої рани,

Від вікового рабства відречешся?

Не згас наш дух 

Були гетьмани! Оті великі князі

Велику Русь тримали у міцних

 руках.

На древі долі було добірної зав’язі –

Невже усе перемололось в прах?

Невже перегоріло, перетліло,

І попіл весь розвіявся по світу?

Народе мій, у тебе є ще крила,

Щоби до світла світу долетіти.

Не згас ще дух Аскольда й

 Святослава,

Княгині Ольги і Володимира

 Великого.

Данила і Богдана, і Ярослава.

На марші – мудрі і хоробрі лики.

У нас свої, не куплені пророки:

 Сковорода, й Шевченко, і Українка

 Леся.

Костенко Ліна. Ще сотні спереду і

            збоку –

Свої святі нас збережуть у

 піднебессі.

Є мудреці, є слава, є герої –

Вставай. Іди. Злітай над цілим

 світом!

А око всевидюще не дає нам

 спокою,

Бодай воно над Україною осліпло!

Чекає доля на своє прозріння.

Народ встає: є порох, міць і сила.

Я вірю: очистимося від чужого

 баговиння.

Господи, благослови народ на мить

 щасливу!

Симфонія життя

Лунає музика, спокійна, тиха,

 жалісна.

Маестро ледь пливе смичком над

 скрипкою.

Повітря згусло, мов би віск: холодне, сіре та безрадісне. Скажи, маестро, чому мелодія сумує влітку?

Який був день!.. Емоцій сплеск злетів з мільйонів душ. Лунало: «Слава!», «Гей-Гей, Гей-Гей!» – злітало до небес. Свобода!... Ніхто не руш! 

Народ воскрес – не буря, а цунамі. Ішли поводирі, трощили заскорузлу кригу могутні криголами. В. Чорновіл попереду. Він – честь і гідність Руху. Крокує, мов святий, після тортур і каторги. Лунає слово запальне – послухай.

Сини і доньки, з ним треба брататись. Далеко не дійшов. Він олігархам – кістка в горлі. Ці не прощають. В них гроші, а не вуличні білборди. За віру, стійкість та непокору – смерть. Схилімо голови в мовчанні…

Прекрасно за народ померти. І протрубили труби поминальну.

На сцену вийшли недоторкані жерці. О, ці безжально, як жорна, перемелють все і вся. І не зупиняться. Із лісу, вулиці і  коридорів влади розбійник-соловей накази свище.

Не чути Іллі Муромця. Проходять претенденти в змові з олігархами без страху і сумління, і не журяться. В них – влада. Вони – вищі.

Майдану спалах? Для них це – лиш народна маса. Для неї в них залізний  налигач. Тепер немає Маркса, Леніна. Немає класів. Із надр землі волає наш  та  Ярославни плач.

О, Господи, прости!

Не зчувся, як маестро з акордів тихих, смутку  і печалі, завів в стихію звуків, зірвав  громи, навіяв розпач і журбу.

О, як я хочу чути у фіналі величальну! Невже не дочекаюся, у безнадії вмру?

Та не стихай, мелодіє. Буди народ! Бо це – симфонія життя. Симфонія моєї Незалежності. Симфонія моєї і твоєї долі. На сповіді – таємне каяття. Є страх і застереження. Можливо (хай Бог простить) чиєсь підступне прокляття моєї Незалежності?..

Та знаю добре я: той, хто відчув весни свободу, крізь смерть пройде, вогонь і воду.

І віщий Янгол України перемогу мого народу протрубить.

Пісня – молитва

Пливуть над Карпатами сині

 тумани

І хвилі Дніпрові, мов моря прибій.

Волинь синьоока прокинеться

 зрання,

І пісня розкаже про шлях наш

 земний.

Усе, що навколо, – це моя Україна.

Приймаю колючу, в терновім вінку.

Приймаю єдину, у щасті ділиму,

Приймаю свободу і долю гірку.

Тут батьківська хата й моя рідна

 мати,

Тут перше кохання, жагуче до сліз.

Символ єднання – червонії маки

Нам долю віщують під шелест

 беріз.

Гучні перемоги – бували й поразки.

Козацькі походи – без фінішу

 старти.

Скроні  сивіють. Дай, Господи,

 ласки,

В любові піднятись, пройти і не

 впасти.

l

Пресвятая Богородице,

       благослови з небес,

Щоб в радості і щасті народ

 воскрес!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Доле моя, доле! Що ж ти натворила? Довірилась тим лайдакам – душу погубила.

З незалежності в залежність, як покритка, впала. Продалася. Кров’ю вмилась. У чужі одежі мою волю вбрала.

Кажуть, свято… Де ж те свято? З ким маю гуляти? Може, бідність та недолю будем пропивати?

Хто у гості до нас прийде, за столом присяде?

Хто думки мої дурнії вивітрить, розрадить?

Посумую. Помудрую. Подивлюсь паради.

Марш козацький душу гріє. Прапор  вітру радий.

Плюну з дива – тим прозрію: гріх на святі сумувати. Гріх країні дорікати, плакатись на долю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 781

Цьогоріч на храмове свято 9 серпня до Люблинецької церкви святого Пантелеймона зібралися не лише її прихожани, гості, а й з’їхалося багато священиків (на знімках). Особлива радість відчувалася в словах пастирів, ясніла на обличчях усіх присутніх. І це зрозуміло. Адже люди в очікуванні надання Томоса про автокефалію Православної церкви в Україні.  

Святійший  Патріарх Філарет, утішаючи та розраджуючи нас, неодноразово говорив: «Бог створить такі умови, що автокефалія буде», – і ці умови настали!

Статус незалежної Української Церкви вистраждали мільйони українців. 1 січня 1919 року Директорія УНР видала «Закон про автокефалію УАПЦ», головною засадою якого було проголошення автокефалії, тобто повної незалежності Української Православної Церкви. З цією метою професор О. Лотоцький від імені уряду Директорії УНР прибув до Стамбула й у квітні 1919 р. розпочав переговори з Константинопольською Патріархією, метою яких було визнання автокефалії Української Православної Церкви. Проте знищення УНР  на той час унеможливило цей процес, якому виповнюється 100 років. 

З огляду на ці історичні факти та події, що відбуваються в нашій незалежній країні, абсолютно логічним є рішення Верховної Ради України 19 квітня 2018 р. про підтримку Звернення Президента України Петра Порошенка до Вселенського Патріарха Варфоломія з приводу надання Томоса про автокефалію Православної Церкви в Україні. «За» проголосували 268 народних депутатів. Отже, початок процесу набуття автокефалії Українською Церквою покладений.  

А надання Томоса Вселенського Патріарха стане суттєвим поштовхом для об’єднання нашого народу. Адже не лише між церковними громадами різних православних юрисдикцій буде порозуміння, але й примиряться сім’ї. Бо сьогодні, на жаль, є непоодинокі випадки, коли родина конфліктує через відвідування різних храмів, навіть молоді пари не вінчаються, бо їхні батьки – парафіяни різних церков. 

Важливо розуміти: нині православні українці однакові в сповіданні віри, догматів, але розділені адміністративно. Тому це питання й потрібно вирішувати. 

Можна почути заяви про те, що українська влада втручається в справи Церкви. Може, і справді вперше у світовій історії ми маємо такий випадок? Думаю, ті , хто робить такі заяви, точно знають і про історію національно-церковно-визвольного руху балканських народів з-під Османського ярма, і звернення до Вселенського Патріарха  польського уряду щодо незалежності Православної Церкви в Польщі, і приклади з часів правління Бориса Годунова… Знають, але сьогодні їм вигідно про це «забути».

Саме тепер національно-духовна безпека нашої держави, особливо тепер, є надзвичайно важливою.  Отож не зупиняймося й щиро молімося за утвердження Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Нехай Боже благословення буде над усіма православними християнами!

Протоієрей    

Матвій Олійник,

настоятель Свято-Пантелеймонівської 

громади 

смт Люблинця.

Цьогоріч на храмове свято 9 серпня до Люблинецької церкви святого Пантелеймона зібралися не лише її прихожани, гості, а й з’їхалося багато священиків (на знімках). Особлива радість відчувалася в словах пастирів, ясніла на обличчях усіх присутніх. І це зрозуміло. Адже люди в очікуванні надання Томоса про автокефалію Православної церкви в Україні.  

Святійший  Патріарх Філарет, утішаючи та розраджуючи нас, неодноразово говорив: «Бог створить такі умови, що автокефалія буде», – і ці умови настали!

Статус незалежної Української Церкви вистраждали мільйони українців. 1 січня 1919 року Директорія УНР видала «Закон про автокефалію УАПЦ», головною засадою якого було проголошення автокефалії, тобто повної незалежності Української Православної Церкви. З цією метою професор О. Лотоцький від імені уряду Директорії УНР прибув до Стамбула й у квітні 1919 р. розпочав переговори з Константинопольською Патріархією, метою яких було визнання автокефалії Української Православної Церкви. Проте знищення УНР  на той час унеможливило цей процес, якому виповнюється 100 років. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 567

— Так швидко пройшли роки, пролетіли, ніби зграйка птахів понад хатою, — каже Катерина Тихонівна Канюка  і тепло дивиться на того, з ким ділила радість і журбу протягом багатьох років. Це – Тихон Маркович. Ось уже незабаром буде «золотий» ювілей їхнього спільного життя.

Сім’я Катерини Тихонівни Канюки після війни бідувала. Батько, солдат війни, назавжди залишився в братській могилі на латвійській землі. На маминих руках зосталося  шестеро діточок. Жили на хуторі, до села далеко. 5 класів закінчила босою. Ця згадка про гірке повоєнне дитинство болеем туманить очі моєї співрозмовниці.

— Пам’ятаю, запізнилась до школи, приморозки настали, холодно, а я іду боса, — згадує Катерина Тихонівна. – Вчителька насварила та ще й   побила. Правда,  і  ту вчительку згодом покарали – вигнали з роботи, а мені і моїм сестрам видали матеріальну допомогу. Навіть через багато років не можу збагнути, як ми вижили.

«Похоронка» прийшла в сім’ю, коли старшому було 12 років, а їй, Катерині, 1,5. Як фронт стояв в Радошині, содати варили собі  істи (були польові кухні), то й годували сільських дітей. Семирічку закінчила в селі і – на роботу, про навчання не було навіть думки. Спочатку в ланці, а потім дівчину пошкодували і довірили носити пошту. Отак і працювала листонощею 40 років, але роботи в  колгоспі не покидала. Всі  ділянки буряків, льону були в  неї, як у  всіх.

— Нам було легко, бо ми були бідні, але  працьовиті і дуже дружні, — згадує Катерина Тихонівна. – Сестри знайшли своє місце в селі. Дівчата робочі, гарні на вроду, то кожна мати хотіла мати таку невістку.  І в поле ходили разом, і розносити пошту допомагали.

Про заміжжя не думала, хоч хлопці траплялись, але Тихон, хлопець видний, одинак, з багатої сім’ї, мене посватав, не дивлячись, що бідна, але дуже беручка до роботи. Та відомо:  багатство – річ наживна, а  в сім’ї головне – злагода, повага, щирі почуття.

Тихон Маркович все життя працював механізатором в селі, любив техніку, знав, вдосконалював її, пристосовував до місцевих умов. Спочатку було тяжко, а потім нову техніку стали одержувати, багатшали колгоспи.  Любив прокладати перші борозни, любив землю  і коли орав, і коли засівав, і коли колосилась золотом стиглого хліба. Його цінували, нагороджували  подяками, вручали медалі. Має орден  Трудового Червоного прапора – високу нагороду за успіхи.

Дивлюся на цих хороших людей, і  в їх кожному русі, погляді бачу глибоку повагу і шану один до одного. Кажуть, усе прекраснее на Землі – від Сонця, а все добре – від людини.  

— Життя вихором летить, не встигнеш одягнутись, а дня нема,— мовить Катерина Тимофіївна. – От колись за день стільки роботи можна було зробити! Будували хату самі, тримали велике господарство, отож мали гроші. І в колгосп треба встигнути, і робота листоноші вимагала і часу, і   здоров’я

Пошту доставляла з Голоб, а  як був  Рожищенський район, то з Любитова. Дорога далека, транспорту не було. В Голоби їздила на робочій дрезині, на вагонах з піском, попутних машинах, конях. А періодичних видань багато, кожна хата передплачувала  декілька газет і журналів.  Однієї «Радянської жінки» —  80 примірників на  село, а районний «Прапорець» передплачували в  кожній хаті. Не те, що нині. А, крім того, доставка посилок, грошей. Прийду втомлена. А вдома – «надійний тил»: чоловік багато допомагав. Дивиться, що роботи багато,  то й по господарству попорає ще, і  в городі допоможе.

В щасливому шлюбі народилось три донечки: Оксана, Ольга і Світлана. Це – радість, багатство, надія, до них — найсвятіші почуття. 

Гарні, розумні дівчата вже давно живуть самостійно, працюють, мають власні сім’ї. Батькам подарували трьох онуків, приїжджають, допомагають, бо вдома спокій, добро, затишок.

У нелегкій праці проходили їхні будні життя, але своєю наполегливою працею наші земляки досягли всього. Мають гарний просторий дім, чудову родину. В хаті – як у віночку, скрізь відчуваються невтомні руки господині.

— Коли ж ви творили такі диво-узори?—запитую.

— Ночами, — коротка відповідь, і старенькі руки розгладжують квіти на подушках, рушниках. – Це колишня моя молодість, вже й не модне  сьогодні.

Не погоджуюсь, бо хіба українська вишивка може вийти з моди? Вона вічна, як любов, як пісня.

Бог наділив родину чудовим голосом. Це від мами  Марії, мала дуже чудовий голос.

— Нас і в селі називали «Марійчині дівчата», — розповідає Катерина Тимофіївна. – Колись, було, розстелить  мама ряднину якусь в  садку, і, як заспіваємо – все село слухає, адже  співають «Марійчині дівчата». 

Все життя  співала – і в сільському хорі, і в церковному, і на весіллі нас тільки й чути було.

—  По телевізору почую нову пісню, мушу вивчити, — усміхається жінка. – Хоч і роки своє беруть, та ще недавно виступали на районних святах. 

Особливо тепло згадує Катерина Тимофіівна колишнього начальника відділу культури райдержадміністрації Андрія Мигулю.

Подружжя порається по господарству, городу, але більше – дочки.

— Ми на лавочці посидимо, щоб побачити людей, поговорити, що нового в селі. Телевізор  не дивимось, бо там політика, а  вона вже нам не треба, — ділиться думками Катерина Тимофіївна.  – Ось малина цього року вродила, огірочків багато, то й дам тому, в  кого нема, а як же – в селі так треба!

...Познайомилась з чудовими людьми, пройшлась дорогами їх життя, відчула тепло, повагу до цих сивочолих ветеранів. І хочеться щиро побажати їм тепла, затишної осені  життя, а  ще подарувати такі поетичні рядки:

Хай цвіте, не в’яне із роками

 доля,

Хай щасливих літ зозуля

 накує,

Хай вода дасть сили, а  роса

            здоров’я –

Все, що треба більше, хай

             Господь дає.

Валентина СІЧКАР.

НА ЗНІМКАХ: миті життя Катерини Тихонівни і Тихона Марковича  Канюк з Радошина.

Фото з сімейного архіву. 

— Так швидко пройшли роки, пролетіли, ніби зграйка птахів понад хатою, — каже Катерина Тихонівна Канюка  і тепло дивиться на того, з ким ділила радість і журбу протягом багатьох років. Це – Тихон Маркович. Ось уже незабаром буде «золотий» ювілей їхнього спільного життя.

Сім’я Катерини Тихонівни Канюки після війни бідувала. Батько, солдат війни, назавжди залишився в братській могилі на латвійській землі. На маминих руках зосталося  шестеро діточок. Жили на хуторі, до села далеко. 5 класів закінчила босою. Ця згадка про гірке повоєнне дитинство болеем туманить очі моєї співрозмовниці.

— Пам’ятаю, запізнилась до школи, приморозки настали, холодно, а я іду боса, — згадує Катерина Тихонівна. – Вчителька насварила та ще й   побила. Правда,  і  ту вчительку згодом покарали – вигнали з роботи, а мені і моїм сестрам видали матеріальну допомогу. Навіть через багато років не можу збагнути, як ми вижили.

«Похоронка» прийшла в сім’ю, коли старшому було 12 років, а їй, Катерині, 1,5. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 757

На серпневому засіданні виконкому Ковельської міської ради підбито підсумки виконання міського бюджету за перше півріччя цього року. Доповідала начальник фінансового управління міськвиконкому Валентина Романчук, котра зазначила, що динаміка надходжень – позитивна: бюджет не лише виконано, а й перевиконано.

Вона повідомила про те, що на 1 липня обсяг власних надходжень загального фонду становить 143 мільйони 559 тисяч, що на понад 7 мільйонів більше затвердженого показника. Бюджет виконано на 105,1 відсотка.

До загального та спеціального фондів (в тому числі міжбюджетних трансфертів) зараховано 484 мільйони 361 тисячу гривень.

Порівняно з відповідним періодом 2017 року надходження податків і зборів до загального фонду зросли на 21 мільйон 436 тисяч гривень або на 17,6 відсотка.

З метою недопущення втрат до міського бюджету внаслідок внесення змін до Податкового кодексу щодо справляння плати за земельні ділянки, надані для залізниць в межах смуг відведення (нарахування у розмірі 25 відсотків податку, обчисленого відповідно до статей 274 і 277 цього Кодексу), рішенням Ковельської міської ради встановлено ставку податку в розмірі 8 відсотків від їх нормативної грошової оцінки.

х  х  х

Виконком взяв до відома інформацію начальника міського управління освіти Віктора Бичковського щодо підготовки до нового навчального року та до роботи в зимових умовах по установах управління освіти м. Ковеля станом на 1 серпня 2018 року. 

Зокрема, проводяться капітальні ремонти харчоблоку ДНЗ № 1, дахів ДНЗ № 2 та ЗОШ № 5, покрівель ДНЗ № 8, ЗОШ № 9 та спортивного залу приміщення басейну НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 13-колегіум».

Тривають роботи з реконструкції (тепломодернізація) огороджуючих конструкцій міської гімназії та НВК № 13.

Проведено поточні ремонти підсобних приміщень ДНЗ № 3, приміщення ДНЗ № 4, даху ДНЗ № 13, спортивного залу та рекреаційної зони ЗОШ № 1, водопровідної мережі СШ № 3, приміщення ЗОШ № 2, де також проводяться протипожежні заходи; замінено двері на енергозберігаючі в ДНЗ № 7, встановлено блискавозахист у ДНЗ № 14, здійснено електромонтажні роботи й заміну дверей в ЗОШ № 5.

х  х  х

Під час засідання міськвиконкому було затверджено абонентну плату за відвідування занять в спортивному залі та басейні в комунальному закладі «Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа ім. Євгена Кондратовича», від якої згідно з прийнятим виконкомом рішенням звільнені на час проведення занять (тренувань) та офіційних змагань в спортивному залі команди та спортсмени, які представляють місто на чемпіонатах України та всеукраїнських змаганнях та діти віком до 6 років, вихованці дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів міста, а також в басейні – учні спортивних груп з плавання, які виконали нормативи; спортсмени-інваліди обласної ДЮСШ згідно зі списками, затвердженими директором ОДЮСШІ; діти-сироти; члени сімей працівників комунального закладу «Комплексна дитячо-юнацька спортивна школа ім. Євгена Кондратовича»; члени сімей загиблих військовослужбовців, які перебували в зоні дії АТО – мешканці  м. Коведя.

Встановлено пільги з абонентної плати в розмірі 50% за відвідування занять в басейні для дітей-інвалідів, напівсиріт, з багатодітних та малозабезпечених сімей. 

Члени виконкому взяли до відома інформацію про підготовку міського господарства до роботи в осінньо-зимовий період 2018 – 2019 років, прийняли рішення про погодження режиму роботи окремих закладів торгівлі, про взяття громадян на квартирний облік, про клопотання про присвоєння почесного звання «Мати-героїня», про організацію та проведення конкурсу з визначення виконавця послуг з вивезення побутових відходів на території м. Ковеля, про виділення матеріальної допомоги на лікування хворим на онкологічні захворювання, а також особам, які прийняті на військову службу за контрактом в Збройні Сили України, сім’ям мобілізованих та учасників АТО, а також з ряду питань, що стосуються захисту прав дітей та ін.

Вікторія ЗІНЧУК.

На серпневому засіданні виконкому Ковельської міської ради підбито підсумки виконання міського бюджету за перше півріччя цього року. Доповідала начальник фінансового управління міськвиконкому Валентина Романчук, котра зазначила, що динаміка надходжень – позитивна: бюджет не лише виконано, а й перевиконано.

Вона повідомила про те, що на 1 липня обсяг власних надходжень загального фонду становить 143 мільйони 559 тисяч, що на понад 7 мільйонів більше затвердженого показника. Бюджет виконано на 105,1 відсотка.

До загального та спеціального фондів (в тому числі міжбюджетних трансфертів) зараховано 484 мільйони 361 тисячу гривень.

Порівняно з відповідним періодом 2017 року надходження податків і зборів до загального фонду зросли на 21 мільйон 436 тисяч гривень або на 17,6 відсотка.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 494

Люблинецька  громада 

вміє  працювати  і  відпочивати

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 895

Кажуть, що талант бере свій початок ще з раннього дитинства. А кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте.  Дванадцятирічна ковельчанка Анастасія Василевська, не дивлячись на юні роки, досить перспективна, розсудлива, комунікабельна, з іскрою в очах і  відкритим серцем. 

Дівчина – гідна представниця нової генерації української молоді, щиро любить свій край, родину, Батьківщину, дороге і  миле місто Ковель.

Напередодні державного свята – Дня Незалежності України ми поспілкувались з Анастасією Василевською, довідались про мрії, захоплення, про те, якою сучасна ковельчанка бачить Україну сьогодні та  в майбутньому.

— Анастасіє, розкажи трішки про себе. Де навчаєшся, чим займаєшся у вільний час?

— Навчаюсь в Ковельській міській гімназії імені Олени Пчілки. Навчатимусь у 7 класі. Дуже подобається, адже в нашому навчальному закладі найкращі педагоги-наставники, котрі дають нам не тільки достойні знання, а й вміють зацікавити, викладати так, щоб не залишити байдужим жодного вихованця. Найбільше до душі це англійська та німецька мови. Вважаю, що їх знання дають великі можливості для спілкування, будують своєрідний місточок, аби уникнути бар’єрного спілкування у будь-якій країні світу. Звісно, вимову і граматику слід постійно вдосконалювати, тому не полишаю занять у  літній період. Якщо відверто, то вже занудьгувала за рідною гімназією, хочеться побачитися з друзями, однокласниками, улюбленими викладачами.

— Скажи, будь ласка, окрім школи, чим ти займаєшся ще? Чи маєш якісь захоплення?

— Не уявляю себе без пісні, адже вона завжди надихає, зворушує, створює настрій. Коли навіть якийсь прикрий момент  чи зіпсований настрій, все вмить змінюється, коли співаю. Ти окрилений, піднімаєш свій дух, а  музична творчість – це завжди задоволення. 

Займаюсь вокалом з семи років у студії сучасного співу «Надія», що діє при Народному домі «Просвіта» (керівник Ірина Новожилова). Вона не тільки найкращий педагог, а підтримка, мудра наставниця, котра вболіває за нас, вихованців, як мама. 

Ще дуже люблю танцювати. До вподоби – танці в спортивному стилі. Сучасні, драйвові, запальні. Аж дух перехоплює, коли бачу професійну хореографію.

— Анастасіє, як ти провела літо?

— Люблю літню пору, адже це найкращий період для дитини, коли вона може відпочити в колі рідних і друзів. Разом з найкращими у світі батьками – татом Сергієм та мамою Лідією побували на багатьох волинських озерах, мали змогу набратися сил і натхнення від неповторної краси рідного краю. Відверто скажу, що я  відкрита для спілкування, легко йду на контакт з людьми, завжди подобаються нові знайомства і подорожі. Це так захоплює!

— Ким же ти мрієш стати?

— Мрію стати  лікарем-хірургом. Це досить непроста  і серйозна професія, але дуже потрібна людям.

Уявіть лишень: скільки життів можна врятувати за допомогою хірургічного скальпеля! Можливо, дехто скаже, що хірургія – не для дівчат і  жінок. Але, все ж таки, мрію вступити саме до медичного університету, тому наполегливо вивчаю біологію, яка,  до речі, подобається не менше іноземних мов. Впевнена, що професію слід обирати серцем. Лише ті навчання і  робота, які любиш і  подобаються, будуть вдаватися, а  тоді можна цілком себе реалізувати.

— Анастасіє, ти, мабуть, не випадково вбрана у вишиванку. Напевно, знаєш, що наближається  24 серпня – День Незалежності України. Якою уявляєш Україну, коли станеш дорослою?

— На мою думку, кожен свідомий громадянин нашої держави повинен не тільки одягатися в національне вбрання, а й  знати і поважати рідну мову, адже це – символ Незалежності держави.  Ми повинні оберігати її волю і  незалежність, аби ніхто не міг зазіхнути на наші кордони. У людини Батьківщина повинна бути одна-єдина, як і  родина, тому наше завдання – шанувати її культуру,  історію, звичаї, примножувати її традиції. 

Пишаюсь тим, що я  та мої батьки – українці. В майбутньому  бачу Україну вільною, прекрасною, квітучою,  європейською.

Розмову вела

 Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: юна ковельчанка Анастасія ВАСИЛЕВСЬКА.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Кажуть, що талант бере свій початок ще з раннього дитинства. А кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте.  Дванадцятирічна ковельчанка Анастасія Василевська, не дивлячись на юні роки, досить перспективна, розсудлива, комунікабельна, з іскрою в очах і  відкритим серцем. 

Дівчина – гідна представниця нової генерації української молоді, щиро любить свій край, родину, Батьківщину, дороге і  миле місто Ковель.

Напередодні державного свята – Дня Незалежності України ми поспілкувались з Анастасією Василевською, довідались про мрії, захоплення, про те, якою сучасна ковельчанка бачить Україну сьогодні та  в майбутньому.

— Анастасіє, розкажи трішки про себе. Де навчаєшся, чим займаєшся у вільний час?

— Навчаюсь в Ковельській міській гімназії імені Олени Пчілки. Навчатимусь у 7 класі. Дуже подобається, адже в нашому навчальному закладі найкращі педагоги-наставники, котрі дають нам не тільки достойні знання, а й вміють зацікавити, викладати так, щоб не залишити байдужим жодного вихованця. Найбільше до душі це англійська та німецька мови. Вважаю, що їх знання дають великі можливості для спілкування, будують своєрідний місточок, аби уникнути бар’єрного спілкування у будь-якій країні світу. Звісно, вимову і граматику слід постійно вдосконалювати, тому не полишаю занять у  літній період. Якщо відверто, то вже занудьгувала за рідною гімназією, хочеться побачитися з друзями, однокласниками, улюбленими викладачами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 617