Погода в Ковелі 

20 – 26 лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 467

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. Але це до слова, адже нові часи – нові традиції.

Тон змаганням читців задала красуня із Центру культури та дозвілля Люблинця Оксана Турко (вікова категорія від 18 років). Твір "Щастя" Лесі Українки маловідомий і досить розлогий. Гарно декламувала, але ще більше дивувало, як вдалося запам'ятати стільки тексту. Феноменальна пам'ять  – молодець!

І полилося  дзвінким струмком Лесине слово від найменших – віком до 12 років. Дітки заворожують своєю безпосередністю. 9 милих, тендітних пташат вступили у боротьбу за місце під Сонцем. Переможцем стати непросто. Адже потрібно продемонструвати високу  виконавську майстерність, сценічну культуру та здивувати режисурою твору. Звичайно, тут багато чого залежить від наставників, які допомагали і  шліфувати манеру читання, і  готувати сценічні костюми, і думати, як краще зворушити глядача та високоповажне журі дивословом Лесі.

Одностайним рішенням журі переможницею стала Анастасія Шпак із села Доротища. І співала голосисто, і читала зворушливо, і виглядала гарною квіткою.

Високу майстерність у номінації "Декламування" продемонстрували Дарина Середа – ІІІ місце (смт Люблинець) та Владислава Коваль – ІІІ місце (с. Поворськ). Особливо слід відзначити Антона Яворського із Поворська, якому присуджено ІІІ місце з "плюсом", адже він – один серед дівчат гурту читців. Хочеться порадити талановитим хлопцям: не замикайтеся у віртуальному просторі смартфонів. Беріть участь у живому житті, творіть. Дякуємо тобі, Антоне, ти –супер!

Затим в "бій" вступила вікова категорія 13-18 років. Ці, майже дорослі, вміють зворушити, зачарувати, заворожити і голосом, і манерою виконання, і витонченою сценічною красою. Від окремих виступів серце завмирало і душа тріпотіла.

Без сумніву, найкращою у цій номінації була Маргарита Орлова із Гішина. "Квіток, квіток, як можна більше квітів…" – твір сумний і навіть трагічний. Чотирнадцятирічна Маргарита своєю душевністю, талантом підкорила журі і присутніх  в залі.

Визначити призерів для журі дуже було непросто. Після гарячих дискусій воно присудило ІІ місце Марині Антоновій із села Тойкута, ІІІ-е – Софії Янко (с. Мельниця Велицької ОТГ).

Без перебільшення, конкурс пройшов на високому творчому та організаційному рівні, і за це – заслужене пошанування "тренерам"-наставникам і всім, хто тим чи іншим чином долучився до підготовки поетичного дійства.

Слід зазначити, що переможених немає, адже участь у поетичному конкурсі – вже перемога. Більше того, час і матеріальні затрати не  пропали марно. Українське слово із Лесиної скарбниці перелилося в душі юних читців, а це значить, що  нове покоління формується під знаком національного відродження.

Так чи інакше, але конкурс – це вже історія, в якій панує українство. Дивиться на поетичне дійство Леся Українка із небес і тішиться, бо ж заради цього потрібно було жити, творити і страждати.

Переможці ж готуються до обласних змагань. Тримаймо кулаки за їх успіх. "До нових зустрічей!",  –  як сказала Тетяна Матяшук. Що ж, чекаємо. Віримо в перемогу.

Анатолій СЕМЕНЮК,

член журі конкурсу.

Маємо надбання світового значення.

Але чи не розіб'ємо його  із вітром сірої буденності, недолугих реформ, децентралізацій та безвідповідальності? Заповнили інформаційний простір програми, заштемпельованими у "секретаріаті" Люцифера, а звичаєве, традиційне, культурологічне  та духовне із свічкою вдень треба шукати.

І ось полегшення – конкурс юних читців поетичного слова, приурочений до 149-ої річниці від дня народження Лесі Українки.

Тішить душу, що невмируще слово Княгині української поезії сіється і зростає в душах провісником святої української весни.

Тому найперше маємо висловити подячне слово Тетяні Матяшук, завідуючій сектором культури і спорту РДА, за організацію поетичного дійства, а разом із тим – директору централізованої бібліотечної системи Галині Божик, яка зробила все необхідне для того, щоб у залі бібліотеки відчувалося справжнє свято.

Із сіл і селищ Ковельщини прибули 16 читців та їх наставники. Скажете: "Мало". Так. На жаль (чи, може, на добро), окремі об'єднані територіальні громади вирішили на обласний конкурс іти самі без регіонального відбору. Оцінки за цей крок як член журі не ставлю, але якось незвично. Уявляю собі: на Олімпіаду їдуть спортсмени без всеукраїнського відбору, безпосередньо, на свій страх і ризик. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 834

Мабуть, багато прихильників нашої газети, як і я, із здивуваннями взяли до рук один з останніх номерів "Вістей Ковельщини". Спочатку подумала, що це святковий номер до певної події, яку я опустила. Але далі прочитала роз'яснення Миколи Вельми, що такий крок – це успішна, наполеглива, високопрофесійна, талановита робота колективу "міськрайонки" і запевнення, що і в подальшому читачі зможуть отримувати повноколірну газету. 

Що ж, гарний, вражаючий подарунок. Хочеться просто подякувати за естетично привабливий номер, хоча, як для мене, наша газета завжди була близькою, цікавою і потрібною. 

Скільки пам'ятаю, вона була і є часточкою мого життя. І колись, і нині дорожу кожним номером. Шукаю для себе корисне, потрібне. Я не хочу повторюватись, бо уже писала власну думку про місцеве періодичне видання, воно не помінялось, як і не змінилась думка про вміння енергійному колективу газети працювати, творити, бути в постійному пошуку і все робити для того, щоб газета завжди виходила вчасно, була розрахованою на широку аудиторію читачів різних уподобань та інтересів.

І це вдається. Бо на сторінках видання можна знайти відповіді на різні запитання, вона радіє і сумує зі своїми читачами. Не знаю, чи в мене виходить добре, але і сама нині пишу до газети. Хочеться писати про своїх ветеранів – людей мудрих, багатих на життєвий досвід, цікаві роки життя, щоб через призму їх біографій пізнати історію нашого краю, сіл, співставити із сьогоднішніми днями життя і виживання. Я не хочу вдаватись в політику, але нинішні часи не на користь нашим пенсіонерам, та й молоді також.

Можливо, і не писала б, але мене здивувало інше. Пенсіонерка з Голоб Онисія Ількевич, інвалід І-ї групи, завжди мала вдома "свою" міськрайонку, бо дуже подобається їй газета. Колись читала від початку до кінця без окулярів, потім з ними, а нині користується ще й лупою. Завжди допомагає прочитати видання і соціальний працівник. Онисія Володимирівна любить збирати цікаві публікації на різноманітну тематику. Але нинішня пенсія вся майже іде на дорогі ліки, без яких не обійтись, тож знайшла добру людину-спонсора, аби мати улюблені "Вісті Ковельщини".

А ось другий випадок. Вчитель однієї школи шукала потрібну їй статтю в газеті, і в своєму колективі потрібного примірника газети не знайшла. Бо з вчителів мало хто передплачує таке потрібне місцеве періодичне видання. Я, чесно кажучи, будучи неабияким прихильником газети, дуже здивувалась цьому, бо всі роки на роботі ніколи не обходилась без районних новин. І тільки в газеті знаходила потрібне. А тут ми часто говоримо нині про любов до своєї малої Батьківщини, яка починається від батьківського порогу, садка, школи. Слід любити, берегти, підтримувати своє, близьке, адже в народі кажуть: "Своя сорочка ближча". 

Звичайно, це моя особиста думка, а в кожного свої міркування з цього приводу. Але як же з патріотичним вихованням, як дітям прищепити любов до свого краю, його будівничих? Бо в нас тільки “міськрайонка” є своєрідним літописом Ковельщини. То як можна не мати газети, скажімо, вчителю, працівнику культури, влади? Мене здивувало, що в Голобському відділенні зв'язку, як повідомила його начальник Галина Стецюк, всього передплачено 113 примірників “міськрайонки”, а колись їх було понад 500. 

Нещодавно із своїми колегами в селах розмовляли про "Вісті Ковельщини", обговорювали надруковане, ціну газети. Лідія Тимофіївна Бурячок - голова ветеранської організації Колодяжного, висловлюючи свою думку про газету, сказала, що "ціна нині ніби завелика для нашої пенсії, але я все одно передплачую її. І щоб підтримати “міськрайонку”, я на день народження знайомим дарую піврічну передплату газети. Хороший, потрібний подарунок".

Галина Олексіївна Пушенко з Радошина, голова місцевої ветеранської організації, підтримала свою колегу і теж подрузі в якості подарунка презентувала передплату. "Для пенсіонера, – говорить вона, – газета – єдине віконце, звідки можна дізнатися про місцеві події, бо по телевізору одні негативи. Вже набридло слухати, як жирує влада, багаті олігархи множать свої доходи, а на простий люд ніхто не звертає уваги". Шкода, але це наша реальність. Мене потішив такий  вчинок  моїх колег: це ж як просто – подарувати передплату. Добрий, корисний подарунок, який завжди потрібний.

Про нашу “міськрайонку” можна говорити, думати безкінечно, бо то наше життя з його успіхами і проблемами. То ж давайте її просто підтримувати.

Я хочу подякувати колективу редакції газети,  редактору М. Г. Вельмі за постійний творчий пошук, талант робити видання цікавим, враховуючи думки, бачення своїх прихильників, вдячних читачів!

Валентина СІЧКАР.

НА ЗНІМКУ: постійна шанувальниця "Вістей Ковельщини" голобчанка Онисія ІЛЬКЕВИЧ.

Фото автора.

Мабуть, багато прихильників нашої газети, як і я, із здивуваннями взяли до рук один з останніх номерів "Вістей Ковельщини". Спочатку подумала, що це святковий номер до певної події, яку я опустила. Але далі прочитала роз'яснення Миколи Вельми, що такий крок – це успішна, наполеглива, високопрофесійна, талановита робота колективу "міськрайонки" і запевнення, що і в подальшому читачі зможуть отримувати повноколірну газету. 

Що ж, гарний, вражаючий подарунок. Хочеться просто подякувати за естетично привабливий номер, хоча, як для мене, наша газета завжди була близькою, цікавою і потрібною. 

Скільки пам'ятаю, вона була і є часточкою мого життя. І колись, і нині дорожу кожним номером. Шукаю для себе корисне, потрібне. Я не хочу повторюватись, бо уже писала власну думку про місцеве періодичне видання, воно не помінялось, як і не змінилась думка про вміння енергійному колективу газети працювати, творити, бути в постійному пошуку і все робити для того, щоб газета завжди виходила вчасно, була розрахованою на широку аудиторію читачів різних уподобань та інтересів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла. Признаюся, що те вільнодумство і в мені не вмирало. Просто було затиснуте в лещата самозбереження і страху.

Із другом  дитинства Петром ми так само піддавалися безперервній комуно-атеїстичній пропаганді, не маючи права на перепочинок і роздуми. Виросли. Доля повела нас різними шляхами.

Я здобув вищу освіту, був призначений на престижні посади у волинській енергетиці і навіть обраний міським головою Ковеля.

Петро закінчив училище зв'язку, отримав посвідчення водія і в пошуках легшого хліба, переселився на Донбас. Працював на "швидкій" у Донецьку.

Ностальгія за рідним краєм завжди кличе. Тож якось завітав Петро Максимович у гості. Як не провідаєш старого друга, тим більше не заглянеш у його душу – чи не спотворена вона владою?

Довго говорили, згадували пережите.

– Петре, а чому ти російською розмовляєш? – запитав я.

– Какая разніца? Лишь бы колбаса была на столе, – відповів різко, зиркнувши з-під лоба.

Щоб більше не дратувати гостя, я перевів мову на іншу тему. Бог йому суддя.

Та раптом через багато років потому, під час зустрічі сталось несподіване: Петро заплакав.

– Знаєш, побував в селі, походив по наших стежках дитинства, почув рідну мову і так боляче й сумно стало мені. Пробач, що різко відповів тоді.

І він заговорив українською, із тим присмаком місцевого діалекту, який властивий моїм землякам. Ми й чарчину підняли за мову і за село, і за той далекий батьківський оберіг, який залишили "сиротою".

Цей спогад прийшов невипадково. Кожен із нас у нещодавніх різдвяних побажаннях зичив рідним, близький, коханим та всій Україні миру. А чи задумуємось ми над тим, чому війна на Донбасі стала можливою? За які гріхи нам ця кара? А чи не за зрадництво рідної мови, своїх звичаїв і традицій?

Сім'я Олени на Донбасі прижилася. І дім свій збудувала. Та неждано-негадано в прифронтовій зоні опинилася. Розпочалися обстріли. Спочатку міни із шумом і свистом пролітали кудись далеко. Не зчулись, як загуркотіли вибухи поруч. Зі страху стали вибігати із будинку. Ця картина навічно закарбувалася в пам'яті Олени.

За кілька  кроків від неї, там, де бігли батько і чоловік, вибухнула міна. Шматки тіл із землею полетіли довкола. Олена із донькою та бабусею впали на землю. Рештки тіл рідних хоронили з риданнями і втраченою надією на щастя.

А час летів, ніби на крилах. Вже й кілька років від тої трагедії минуло. Різдвяні свята із вертепами, колядками прийшли у гості. Поїхала Олена до родичів у село  покійного чоловіка. Вечеря – 12 страв, як і годиться, на столі. Серед них кутя, узвар, пісні пампушки. 

І раптом сталося диво: Олена заговорила українською мовою. Заговорила щиро, зворушливо, переконливо.

– Люба  моя родино! У цей святий вечір немає серед нас моїх батька,чоловіка і брата. Їх, дорогих людей нашому серцю, забрала війна.

Чому таке сталося? Ця війна – через гріхи наші. Найважчий гріх – то зрадити своїй мові. Тисячоліттями ми розмовляли українською. Із нами рідною мовою спілкувалися все життя на батьківській землі – травинка і тваринка, картоплина і жито, вишенька і пташечка. Вони чули нас і добром  годили, сторицею віддавали. Не Путін-завойовник винен у цій війні, а ми, що допустили його на нашу землю. 

Хіба могло наше військо перемогти, коли команди віддавались мовою окупанта? 

А чи можлива наша духовна перемога, коли в храмах молитву промовляють чужинською мовою, а священики перебувають під проводом російської церкви? З корінням вириваємо живучість українську нашу.

Тож у тому, що загинула моя родина – і наша провина, і наша гріховна участь.

Прости і помилуй нас, Господи!..

Настала мертва тиша. У кожного просиналося прозріння своєї участі у тому, що твориться і звершується навколо. Бо й справді: по ділах наших, як казав Господь, воздається нам. Отож, пам'ятаймо про це, щоб потім не шкодувати за тим, що не цінували раніше.

 Анатолій СЕМЕНЮК.

Ех доле, доле!.. Кого ти, вибраного, під руки до райського саду водиш? Ідемо з тобою по стежках-дорогах і не задумуємось над суттю земного буття. А тим часом лихий не спить – у свої непрохідні хащі заманює. І ти, причаклований лиходієм, ідеш не туди.

– Мамо, Бога немає. І Христос видумка, – говорив я в шкільні роки неньці, заражений вірусом атеїзму.

– Ой, синку, схаменися! А твій Лєнін є?

– Аякже! Він вічно живий. Так вчителі кажуть. Вчимося жити і діяти за його заповітами.

– Ти ж його не бачив! І Христос так само живий. Тільки в Ісуса вчення – про любов, а в твого Лєніна про революцію, боротьбу з ворогами комунізму, кров і жертви. Де ти бачиш там щастя?

Я тоді й не усвідомлював, що весь час жив у віртуально-грішному світі і підспівував хитрому й підступному Люциферу.

Мама в той час своїх думок не оприлюднювала. Вона зазнала поневірянь і в роки польської влади, і за перших і других совєтів, і у дні фашистської окупації, тому усвідомлювала, що за свободу думки і слова легко було потрапити в Березу-Картузьку  або на сибірську каторгу. Ризикувати мною вона не хотіла.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 427

Аналізуючи редакційну пошту або, точніше сказати, громадську думку, висловлену в листах, за посередництвом електронної пошти чи просто в телефонних дзвінках, доходиш висновку: не все погано у нашому домі.

І хоч багато проблем залишається нерозв’язаними (з них найболючіша – війна на Сході країни), все-таки маємо головне – незалежну державу, демократично обрану владу, громадянське суспільство з усіма його недоліками, котрі неминучі в процесі становлення і формування такого суспільства. Дещо підвищився  рівень нашого життя, більше людей стали заможнішими. Хоч, безперечно, не всі однаково. Якщо аналізувати заробітні плати наших міністрів і «народних» депутатів, то заробіток вчителя, медика чи звичайного робітника їм не рівня. Там рахунок іде на сотні, десятки тисяч гривень, а то й мільйони, а тут наші земляки  задовольняються набагато меншими сумами.

Але народ не журиться. Влада – чи то  колишня, чи то теперішня – навчила: порятунок «потопаючих» – справа рук і спритності  самих «потопаючих». Отож, і шукають українці додаткових заробітків в країні і за кордоном, оволодівають суміжними професіями, підторговують на ринку, заготовляють гриби і ягоди в осінньо-літню пору тощо. Так і виживають, сподіваючись, що завтра буде краще, аніж сьогодні.

При всьому тому вони не забувають про відпочинок, святкове дозвілля за щедро накритими столами в ресторанах, кафе, барах чи вдома. Досить пригадати цьогорічні новорічно-різдвяні свята, щоб переконатися у цьому. Заклади харчування, яких у Ковелі багатенько, були переповнені, на центральному і привокзальному ринках – не протовпитися. Кожен міг собі придбати все, що бажає (звичайно, залежно від рівня достатку).

«Мені до вподоби те, як у Ковелі останніми роками розвивається торгівля продовольчими і промисловими товарами. До ладу стали нові магазини, супермаркети, де рівень обслуговування наближається до європейського, – поділилася думками з нами ковельчанка Тетяна В. – От нещодавно я з подругами відзначала день народження у так званій «Бочці», що  входить до торговельного комплексу «Слайга» (господарі – В’ячеслав і Галина Шави). Скажу відверто: кухня чудова, обслуговування прекрасне, за що й дякуємо і обслуговуючому персоналу, і власникам ресторану».

Ще одна читачка газети Марія Потапчук ділиться враженнями від магазину «М’ясо», відкритого  порівняно недавно і розташованого на вулиці Театральній. «Зайшовши туди, подумала, що я за кордоном, – каже жінка. – Вибір м’ясної продукції широкий, її викладка тішить око. Гарно, естетично, смачно. І продавці, як на підбір, – молоді, симпатичні, ввічливі. Підкажуть, порадять, ще й на прощання подякують і запросять приходити ще. Чим не Європа?».

Іван Ткачук висловлює своє задоволення благоустроєм міських вулиць, прибудинкових територій, дякує за турботу міській владі, її очільнику Олегу Кіндеру, працівникам комунальних підприємств. Він щиро захоплений змінами, які відбулися на багатьох прибудинкових територіях у Ковелі, оновленими Палацом учнівської молоді, Народним домом «Просвіта», а особливо – проведеними справжніми європейськими ремонтами у центральній районній лікарні. «Можемо, якщо захочемо», – резюмує пан Іван.

Важко із ним не погодитися. Щоправда, одразу виникає запитання: «А чи завжди хочемо?». Така думка  мимоволі виникає, коли знайомимося із скаргою жителів, які мешкають у Ковелі по вулиці Петра Могили. Ось що вони пишуть: «Наша вулиця, починаючи від вул. Грабовського, не заасфальтована. Це зовсім невеликий відрізок дороги, але його ніяк не можуть благоустроїти.  Ми неодноразово зверталися до очільників міської влади, депутатів ради і навіть народного депутата Степана Івахіва, але віз, як-то кажуть, і досі там. Крім того, що засипали ями щебенем, більше ніхто нічого не зробив.

А проте благоустрій тут дуже й дуже потрібний. Коли дощ, пройти неможливо, діти в школу добираються під парканами, де вище.

Бюрократична тяганина триває з 2008-го року. Ми постійно  б’ємо  тривогу, але нас ніхто не чує: надсилають лише відписки, яких  назбиралося немало. Невже  так тому, що наша вулиця носить назву Могили,   а особливо згаданий відрізок дороги, який сміливо можна назвати справжньою «могилою» (перепрошуємо за «чорний» гумор)?

Тож просимо керівників комунальних служб міста звернути увагу на нашу вулицю, а депутатам посприяти у виділенні коштів на ремонт того невеликого відрізку дороги».

У телефонній розмові ковельчанка, яка не назвала свого прізвища, просила посприяти у наведенні ладу у провулку Шевченка поблизу дитячого садочка. «Тут постійно копають якість траншеї, накидали на тротуари бордюри, які заважають пересуванню перехожих, особливо дітей, – зазначила жінка. – Надія лише на вас: допоможіть!».

Ми побували за вказаною адресою і переконалися, що читачка газети має рацію: порядку тут вже тривалий час нема. То, може, пора змусити тих, хто зробив тут безлад, довести все до пуття, доки не сталася біда і ніхто не покалічився?

Група мешканців Ковеля-2 розповіла, як в ожеледицю, котра, на щастя, цьогорічної зими не була надто докучливою, вони  добиралися додому під залізничними мостом, де  частенько багато води і де обмерзає тротуар. «Ми йшли, наче альпіністи, тримаючись за руки, – повідомили люди. – Спочатку «ковзанку» долали молодші, які подавали руки старшим, і  так витягували їх нагору до залізничного переїзду. Невже комунальникам не можна посипати це «закляте» місце піском, щоб нам легше ходити? Адже гроші, як ми зрозуміли з публікацій у ЗМІ, на таку справу у Ковелі виділяють. То чому пішохідні доріжки слизькі?».

Ще одна проблема, яка хвилює читачів газети, – це безпека на міських вулицях. «Бачимо, що останнім часом курсує дорогами багато поліцейських машин, – зазначив Василь Мартинюк. – Це добре. Але погано, що не завжди пішоходи почуваються спокійно. Деякі водії мчать на величезній швидкості. Вони не зважають ані на сигнали світлофорів, ані на пішохідні переходи. Нерідко у Ковелі виникають «затори» (особливо у години «пік»), коли неможливо нормально проїхати «маршруткам» чи «швидким». Невже у таких випадках нашим поліцейським важко вийти із автівки, щоб відрегулювати рух автотранспорту? Тим більше, що іноді світлофори не працюють.

І ще одне. З настанням теплих днів більшає на вулицях велосипедистів. Але чимало з них їздять на своїх двоколісних «кониках» без належного освітлення (заднього і переднього). Коли темно, йде дощ або падає сніг, водіям автомобілів важко їх розгледіти. То, може, й велосипедистів слід  притягувати за порушення правил дорожнього руху?».

Василь Пилипчук, зателефонувавши до редакції, попросив нагадати працівникам поліції про необхідність контролю за поведінкою тих водіїв, які ставлять автомобілі де заманеться: на тротуарах, в місцях, де стоянки заборонені і т. д.

«Особливо завжди багато автівок біля філії «ПриватБанку», міської друкарні, – обурюється пан Василь. – Бувають дні, коли тротуаром неможливо пройти. А зробиш зауваження власникам розкішних іномарок – ризикуєш отримати відповідь, від якої вуха в’януть».

l

Як бачимо, аналіз  звернень громадян до редакції газети засвідчує: люди багато не хочуть. Їм потрібні елементарні речі: порядок у рідному місті чи селі, відповідальність працівників тих чи інших служб за доручену ділянку роботи.

 Володимир ПЕТРУК.

Аналізуючи редакційну пошту або, точніше сказати, громадську думку, висловлену в листах, за посередництвом електронної пошти чи просто в телефонних дзвінках, доходиш висновку: не все погано у нашому домі.

І хоч багато проблем залишається нерозв’язаними (з них найболючіша – війна на Сході країни), все-таки маємо головне – незалежну державу, демократично обрану владу, громадянське суспільство з усіма його недоліками, котрі неминучі в процесі становлення і формування такого суспільства. Дещо підвищився  рівень нашого життя, більше людей стали заможнішими. Хоч, безперечно, не всі однаково. Якщо аналізувати заробітні плати наших міністрів і «народних» депутатів, то заробіток вчителя, медика чи звичайного робітника їм не рівня. Там рахунок іде на сотні, десятки тисяч гривень, а то й мільйони, а тут наші земляки  задовольняються набагато меншими сумами.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356

Ковельчанку Ірину Адессову можна назвати "королевою ляльок". Вона їх виготовляє сама: шиє, в'яже. У неї їх дуже багато. Це і ляльки- фарфолетки (у яких обов'язково має бути вишитий рот і очі), бо це авторська лялька. Є кавова лялька, яка пахне кавою (регеді – ен). Ця лялька цікава тим, що волосся у неї має бути обов'язково з тканини червоного кольору і розірване  на тоненькі смужки. Всі іграшки –  як її діти, котрих Ірина дуже любить. Є ще  лялька ренні, снєжка, тільда. Хоче Ірина робити ляльки з пластику і одягнути їх у королівський одяг.

– З чого почалося Ваше захоплення, Ірино? –цікавимось. 

– Ще  будучи в першому класі, я  почала вишивати – бабуся заставляла, яка все казала:" Нема чого байдикувати – треба вишивати...". І я, тримаючи голку в тендітних дитячих пальчиках, клала стібок за стібком, хрестик за хрестиком, щоб вийшов гарний узор. Не раз колола голкою руку, але наполегливість і бажання брали гору  наді мною. Мені хотілося вишивати все більше і більше. І все добре виходило. Я ніде не вчилася цьому ремеслу, я  самоучка – самородок.

У скрутні 90-ті роки, коли не було роботи і в магазинах було порожньо, Ірина Адессова обшивала сільських дівчат з медучилища і своїх подружок модними платтями. Одяг був якісно і модно пошитий, наче фабричний – ніхто навіть і не здогадувався, що то шила швачка – самоучка з Ковеля. Студенткам хотілося гарно одягатися, от Ірина і виручала їх. Це для жінки був хороший підробіток, бо модниці з села замість грошей “платили” сільгосппродукцією. І таким чином заробляла собі на життя.

Майстриня має вдома 6 швейних машинок, які виконують різні операції.  Сама собі шиє весь одяг за власною моделлю і модою, бо має велике бажання творити щось нове і елегантне. А тому жіночка завжди одягнута по-модному. Штори, постіль  теж сама шиє і оздоблює. Купує лише тканини, а вже далі фантазія "набирає обертів". 

– Я свою роботу планую, – каже Ірина Адессова. –  У спеціальний зошит записую, що мені потрібно зробити у цей тиждень. Зробила – викреслила, а як ні, то переношу на інший тиждень. Ще  люблю малювати. Малюю кавою, олівцями. У мене вдома безліч олівців і пензликів. Малювати я теж ніде не вчилася – якось все саме собою до мене приходить. Малюю з 2008 року.

Та найбільшим захопленням  Ірини Адессової є все-таки ляльки. Вони, наче її діти, які жінка дуже любить і в які вкладає всю свою душу.  В кожній ляльці можна побачити характер і настрій майстрині.  Всередину кожної іграшки Ірина обов'язково вшиває сердечко. Її вироби – з нового матеріалу, який жінка замовляє в інтернеті.

– У мене все нове і натуральне: бязь, льон, ситець, кружево. Часом, щоб досягнути бажаного кольору тканини, я варю її в різних сортах чаю, стою годинами біля каструлі і "топлю" тканину, щоб не спливала. Цей процес довготривалий і копіткий, але коли лялька готова, то душа радіє і ти не можеш натішитися своєю роботою. Щоб зробити для зайця вуса, я використовую ліску. Взуття і волосся в'яжу з ниток.

– Яка доля ваших іграшок? – запитую.

– Мої ляльки, гномики, ангелочки  мандрують по всьому світові: Прибалтика, Франція, Росія, Америка. Один ангелочок потрапив аж у Ватикан. Люди бачать в інтернеті мої вироби і роблять замовлення. Якось подружка попросила зробити дві ляльки на весілля. Зробила – їй сподобалось. І тоді вже один одному стали переказувати і робити  замовлення.

А з далекої Америки, знайшовши Ірину по сайту, американці зробили оригінальне замовлення на весілля: 160 оздоблених подушечок. 2,5 місяці Ірина Адессова шила подушечки і на кожній вишивала українським орнаментом ініціали нареченого та нареченої. Ці подушечки дарували кожному  гостеві, який був запрошений на весілля.

У ковельчанки  безліч нових планів та ідей, які вона обов'язково втілить у своє життя. Але це поки що таємниця.

Тож хай Ваші ляльки, Ірино, приносять лише радість і задоволення  тим, хто їх придбає!

Галина ОЛІФЕРЧУК.

На світлинах:  Ірина АДЕССОВА та її "діти" – ляльки.

Фото з архіву автора.

Ковельчанку Ірину Адессову можна назвати "королевою ляльок". Вона їх виготовляє сама: шиє, в'яже. У неї їх дуже багато. Це і ляльки- фарфолетки (у яких обов'язково має бути вишитий рот і очі), бо це авторська лялька. Є кавова лялька, яка пахне кавою (регеді – ен). Ця лялька цікава тим, що волосся у неї має бути обов'язково з тканини червоного кольору і розірване  на тоненькі смужки. Всі іграшки –  як її діти, котрих Ірина дуже любить. Є ще  лялька ренні, снєжка, тільда. Хоче Ірина робити ляльки з пластику і одягнути їх у королівський одяг.

– З чого почалося Ваше захоплення, Ірино? –цікавимось. 

– Ще  будучи в першому класі, я  почала вишивати – бабуся заставляла, яка все казала:" Нема чого байдикувати – треба вишивати...". І я, тримаючи голку в тендітних дитячих пальчиках, клала стібок за стібком, хрестик за хрестиком, щоб вийшов гарний узор. Не раз колола голкою руку, але наполегливість і бажання брали гору  наді мною. Мені хотілося вишивати все більше і більше. І все добре виходило. Я ніде не вчилася цьому ремеслу, я  самоучка – самородок.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 527

Загальновідомо, що подружнє життя – це мистецтво, таємницями якого  оволодіти не кожному дано. Саме тому багато шлюбів розпадаються, діти залишаються сиротами, а колишні чоловіки і дружини  страждають все подальше життя.

Як уникнути сімейних трагедій? Можливо, в цьому допоможе інформація, яку я підготувала спеціально для читачів "Вістей Ковельщини". У ній йдеться про сумісність тих чи інших людей, народжених під різними знаками Зодіака.  

l

Овен + Овен - партнерський союз, вибудований на дружбі. Овен + Телець - дві різноспрямовані траєкторії. Овен + Близнюки - навіть якщо не буде любові, залишиться міцна дружба. Овен + Рак  надто різні інтереси. Овен + Лев - ідеальний союз. Овен + Діва - їм разом Рак -нуднувато. Овен + Терези - щасливі будуть тоді, коли знаходитимуть компроміс у стосунках. Овен + Скорпіон - потрібні поступки Овна, і все буде гармонійно. Овен+ Стрілець – чудовий секс, який однак не гарантує вдалого шлюбу – потрібна наполеглива робота над собою обох. Овен + Козеріг –Овени будуть нудьгувати, а Козероги захочуть усім керувати, але нічого не вийде. Овен + Водолій – товариська взаємодопомога, спорідненість душ. Овен + Риби - переживання і ревнощі Рибам гарантовані.

l

Телець + Телець - нудьга смертельна. Телець + Близнюки - складні стосунки, постійні чвари з вини Тельців, постійна боротьба. Телець + Рак - разом їм буде добре і спокійно (якщо нема матеріальних проблем). Телець + Лев - постійна боротьба між ними за владу. Телець + Діва - гармонійний союз двох рівних особистостей.  Телець + Терези - вдала співпраця, дружба, але не любов. Телець + Скорпіон - домінуючі стосунки.  Скорпіон може замучити Тельця. Телець + Стрілець - справжня дружба, але непостійність в коханні. Телець + Козеріг - ніжне кохання на всі часи. Телець + Водолій - вічна боротьба протилежних інтересів. Телець + Риби - хороший стабільний варіант для обох партнерів. 

l

Близнюки + Близнюки - трохи "тіснувато" для одного союзу. Близнюки + Рак - Близнюки втомлюють Раків своєю безвідповідальністю. Близнюки + Лев - гарний союз, особливо, якщо Близнюки - чоловік. Близнюки + Діва - обидва не люблять вибачати помилок один одному. Близнюки + Терези - вдалий союз двох творчих особистостей. Близнюки + Скорпіон - цікава пара, головне - бути один до одного більш терпимим. Близнюки + Стрілець - їм обом складно зберегти вірність у коханні. Близнюки + Козеріг -побутова рутина швидко прийде на зміну коханню. Близнюки + Водолій  - не дивлячись на суперечки і протиріччя, це вдалий союз. Близнюки + Риби  - Близнюки легковажні, а Риби серйозні - духовна близькість під питанням.

l

Рак + Рак - шлюб буде вдалим, якщо обом дорогі сімейні цінності. Рак + Лев - нормальні стосунки, якщо Рак зуміє приборкати свій песимізм. Рак + Діва - чудовий союз двох споріднених душ. Рак + Терези - Рак буде страждати під владною рукою Терезів. Рак + Скорпіон - ви будете розуміти один одного без зайвих слів. Рак + Стрілець - буденність і сімейні справи не дозволять розгорітися вогнищу кохання. Рак + Козеріг - не дивлячись на взаємну симпатію, вам краще залишитися друзями. Рак + Водолій - не кращий варіант із всіх можливих, адже Рак буде  страждати від неуважності партнера. Рак + Риба - гармонійний союз двох однодумців.

l

Лев + Лев - боротьба за першість  не дасть змоги бути щасливим. Лев + Діва - проблемний шлюб, бо Діва постійно критикує, а Лев не переносить критики. Лев + Терези - хороші стосунки, що ґрунтуються на любові і взаєморозумінні. Лев + Скорпіон - обоє будуть конфліктувати абсолютно у всьому. Лев + Стрілець - любов з першого погляду і на все життя. Лев +Козеріг - суперечливий союз: боріться за свої почуття і переможете. Лев + Водолій - хороший союз, де обом буде дуже комфортно. Лев + Риби  - амбіційний Лев лякає вразливих Риб.

l

Діва + Діва - дві самозакохані натури навряд чи поступатимуться один одному. Діва + Терези - можуть бути разом, але не завжди розуміють один одного. Діва + Скорпіон - відмінний творчий союз. Діва Стрілець - будуть дратувати один одного. Діва + Козеріг - надійний союз, що ґрунтується на взаємній довірі. Діва + Водолій - не дуже стабільний союз. Діва + Риби - Риби надто чутливі, а Діви "сухуваті", отож на взаєморозуміння не варто розраховувати.

l

Терези + Терези - вічні сумніви і "коливання" настрою навряд чи дозволить їм бути разом. Терези і Скорпіон - не зрозуміють один одного. Терези + Стрілець - прекрасний  альянс відмінних коханців, друзів, колег. Терези + Козеріг - "битва" характерів, в якій ніхто не схильний іти на компроміс. Терези + Водолій - союз, який принесе щастя. Терези + Риби - Риби будуть страждати через єхидність Терезів.

l

Скорпіон + Скорпіон - "заревнують" один одного. Скорпіон +  Стрілець - Скорпіон буде гнітити партнера. Скорпіон + Козеріг - стосунки можуть бути як гармонійними, так і не дуже - все залежить від них самих. Скорпіон + Водолій - Скорпіон може довести комунікабельного Водолія своєю ревністю до відчаю. Скорпіон + Риби - одна з кращих варіантів сімейного життя.

l

Стрілець + Стрілець - нетривалий союз, якщо немає спільних інтересів. Стрілець + Козеріг - Стрілець буде страждати через  скупість Козерога, а Козеріг від прудкості Стрільця. Стрілець + Водолій - надійний, спокійний союз. Стрілець + Риби - Риби будуть страждати від ревнощів партнера, що викликатиме постійні непорозуміння.

l

Козеріг + Козеріг - хороший союз, що ґрунтується на взаємодопомозі і взаєморозумінні. Козеріг + Водолій - невдалий союз, в якому обидва ніколи не зрозуміють один одного. Козеріг + Риби - союз може бути досить перспективним, особливо творчий.

l

Водолій + Водолій - симпатії і повага будуть, але не пристрасть. Водолій + Риби - у цих стосунках переважатиме нещирість і обман.

l

Риби + Риби - кожен буде замикатися у своєму віртуальному світі.

l

Нагадаю, що знаки Зодіаку охоплюють такі періоди і місяці року:

Овен - 21 березня - 20 квітня.

Телець - 21 квітня - 21 травня.

Близнюки - 22 травня - 21 червня.

Рак - 28 червня - 22 липня.

Лев - 23 липня - 23 серпня.

Діва - 24 серпня - 23 вересня.

Терези - 24 вересня - 23 жовтня.

Скорпіон - 24 жовтня - 22 листопада.

Стрілець - 23 листопада - 21 грудня.

Козеріг - 22 грудня - 20 січня.

Водолій - 21 січня - 19 лютого.

Риби - 20 лютого - 20 березня.

Таким чином, судячи з наведених вище даних, найбільш щасливими мають бути в парі молодята, народжені під такими знаками Зодіаку:

Овен  -   Лев.

Телець -  Діва; Козеріг; Риби.

Близнюки -  Лев; Водолій.

Рак -   Діва; Скорпіон; Риби.

Лев - Терези; Стрілець; Водолій.

Діва -  Скорпіон; Козеріг.

Терези - Стрілець; Козеріг; Водолій.

Скорпіон  -   Риби.

Стрілець - Водолій.

Козеріг - Козеріг; Риби.

Уважно прочитайте підготовлену мною інформацію і зробіть відповідні висновки. Буду рада, якщо ви зробили або зробите правильний вибір.

Щастя вам і добра, мої любі!

Марія ХОЛОДНА.

Загальновідомо, що подружнє життя – це мистецтво, таємницями якого  оволодіти не кожному дано. Саме тому багато шлюбів розпадаються, діти залишаються сиротами, а колишні чоловіки і дружини  страждають все подальше життя.

Як уникнути сімейних трагедій? Можливо, в цьому допоможе інформація, яку я підготувала спеціально для читачів "Вістей Ковельщини". У ній йдеться про сумісність тих чи інших людей, народжених під різними знаками Зодіака.  

ххх

Овен + Овен - партнерський союз, вибудований на дружбі. Овен + Телець - дві різноспрямовані траєкторії. Овен + Близнюки - навіть якщо не буде любові, залишиться міцна дружба. Овен + Рак  надто різні інтереси. Овен + Лев - ідеальний союз. Овен + Діва - їм разом Рак -нуднувато. Овен + Терези - щасливі будуть тоді, коли знаходитимуть компроміс у стосунках. Овен + Скорпіон - потрібні поступки Овна, і все буде гармонійно. Овен+ Стрілець – чудовий секс, який однак не гарантує вдалого шлюбу – потрібна наполеглива робота над собою обох. Овен + Козеріг –Овени будуть нудьгувати, а Козероги захочуть усім керувати, але нічого не вийде. Овен + Водолій – товариська взаємодопомога, спорідненість душ. Овен + Риби - переживання і ревнощі Рибам гарантовані.

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 448

Волинській землі щастить на  таланти. Здавалося б, звичайні люди, які все життя живуть і працюють у глибинці нашої Ковельщини, насправді можуть мати задатки творчості, хист до декоративно-прикладного мистецтва і, водночас, вдало поєднувати сільські будні та виховання дітей із справою до душі.

Лідія Власюк з с. Углів сповнена багатьма талантами. Найперший її талант – материнський. Разом із чоловіком Василем ненька виховує четверо дітей – Богдана, Оксану, Тараса та Павлика, яких змалечку привчали і привчають до праці  на землі-годувальниці. Другий талант – працелюбність і любов до всього, за що беруться її натруджені руки, які так багато переробили в житті і завжди пахнуть чимось: то чебрецем, то м'ятою, то лісовими ягодами, то грибами, то запашною здобою, то ще чимось дивним і приємним.

А третій талант – вміння ткати. Лідія Василівна має ткацьких верстат, вправно володіє старовинним ремеслом і навчає цьому своїх односельчанок. Вже не раз "углівські" дівчата і жіночки збиралися у сільській хатині Лідії Власюк на вечорниці, під час яких ткали красиві доріжки, котрі використовують у домашньому побуті. 

Та ще не усі таланти героїні нашої розповіді ми згадали. Багатодітна мама має чуйне, щире серце і спокійну вдачу. Добрим словом про Ліду відгукуються старенькі одинокі  бабусі, до яких жінка поспішає майже щодня, аби розрадити  добрим словом й допомогти по господарству. І хоч родом сільська майстриня з Маневицького району, свій куток вона знайшла у поліській глибинці  в с. Углах, де усе для неї стало рідним і близьким.

І як же приємно знову і знову писати про людей, які живуть у селі, трудяться на землі, своїм прикладом і  самовідданною працею дають нам добро і достаток, дарують усмішку, виховують в наших серцях почуття ніжності і любові.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: багатодітна мама з с. Углів із синами Тарасом і  Павлом біля "сімейного" трактора, який справно слугує родині в будь-яку пору року.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Волинській землі щастить на  таланти. Здавалося б, звичайні люди, які все життя живуть і працюють у глибинці нашої Ковельщини, насправді можуть мати задатки творчості, хист до декоративно-прикладного мистецтва і, водночас, вдало поєднувати сільські будні та виховання дітей із справою до душі.

Лідія Власюк з с. Углів сповнена багатьма талантами. Найперший її талант – материнський. Разом із чоловіком Василем ненька виховує четверо дітей – Богдана, Оксану, Тараса та Павлика, яких змалечку привчали і привчають до праці  на землі-годувальниці. Другий талант – працелюбність і любов до всього, за що беруться її натруджені руки, які так багато переробили в житті і завжди пахнуть чимось: то чебрецем, то м'ятою, то лісовими ягодами, то грибами, то запашною здобою, то ще чимось дивним і приємним.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 424

Галина Мельник  з Радивилова Рівненської області лікує жінок від безпліддя – дарує радість материнства тим, хто втратив надію стати мамою.

Ця тендітна жіночка, мама п'ятьох дітей, ощасливила не одну сімейну пару. Вона має унікальний дар – лікує людей без медикаментозно. Галина закінчила Дубенський медичний коледж (акушерство).

Має дуже тонке відчуття у своїх руках, якими направляє на місце опущений шлунок, допомагає жінкам завагітніти. 

– Те, що в моїх силах – те роблю, а що ні – до лікаря відправляю, – каже Галина Мельник. – Все роблю через живіт руками, раджу, які треба пити трави. А якщо пацієнт здалека і має тяжку форму хвороби, залишаю у себе вдома на певний час і продовжую лікувати. 

– Звідки у вас такий дар? – питаю я у Галини.

– Моя прабабуся колись була повитухою, – розповідає жіночка. – І хоча сама  неграмотна, зате лікувала людей. Влада хотіла, щоб вона працювала на них, але вона не погодилась. Її тоді дуже побили, бабуся не витримала побоїв і померла. По гінекологічній лінії я продовжую бабусину справу. А ще я лікую травматологічні хвороби (грижу, хребет, управляю вивихи).

– А де навчилися людям наставляти спини, знімати біль у суглобах?

– Цей дар мені дістався від прадіда Василя і мого батька, який учився в свого діда і зараз теж лікує людей. Я з 13-ти років ретельно почала стежити за роботою свого тата, мені було цікаво і теж хотілося допомагати людям. Батько бачив, що з мене буде толк,  і під його керівництвом я стала вчитися лікувати людей.

Зараз Галина Мельник працює самостійно. А коли часом у чомусь вагається,  то відправляє до батька, який теж лікує всі внутрішні органи і суглоби.

Хоч Галя і зайнята мама (бо ж 5 дітей, зараз у декреті), але щодня приймає по 15 чоловік. Буває, привозять маленьких діток із запорами прямо з пологового будинку,  і Галя допомагає. А ще жінка робить масажі, бо закінчила в Луцьку курси масажистів. 

– До мене навіть травматологи приїжджають і дивляться, як я управляю вивихи,  –  розповідає жінка. – А ото недавно до мене привезли жіночку, у якої зміщена чашечка в коліні (менікс). Хвора була в Рівному, Луцьку – скрізь казали робити операцію. Лише в Києві сказали "Ні". Я зняла гіпс, під яким нога була вже синя, наставила чашечку на місце,  і жіночка від мене пішла своїми ногами. А вона ж була у гіпсі аж півтора місяця!

У батьків Галини Мельник – 8 дітей, але тільки вона і ще двоє її братів (один живе в Америці, а другий у Німеччині) перейняли вміння лікувати людей.

– Ваші плани на майбутнє?

– Планую заочно закінчити в Рівному курси реабілітолога (щоб була вища освіта). Я дуже люблю свою роботу – днювала б і ночувала б біля своїх пацієнтів. 

Тож багато сімейних пар, які стикаються з безпліддям і хочуть мати дітей, їдуть за допомогою до Галини у Радивилів. Найстаріша пацієнтка мала 42 роки, але і їй  Галя допомогла стати мамою.

Жінка щаслива, що може допомагати людям, і дякує Богу за цей дар.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

НА ЗНІМКАХ: Галина Мельник з чоловіком і дітьми.

Галина Мельник  з Радивилова Рівненської області лікує жінок від безпліддя – дарує радість материнства тим, хто втратив надію стати мамою.

Ця тендітна жіночка, мама п'ятьох дітей, ощасливила не одну сімейну пару. Вона має унікальний дар – лікує людей без медикаментозно. Галина закінчила Дубенський медичний коледж (акушерство).

Має дуже тонке відчуття у своїх руках, якими направляє на місце опущений шлунок, допомагає жінкам завагітніти. 

– Те, що в моїх силах – те роблю, а що ні – до лікаря відправляю, – каже Галина Мельник. – Все роблю через живіт руками, раджу, які треба пити трави. А якщо пацієнт здалека і має тяжку форму хвороби, залишаю у себе вдома на певний час і продовжую лікувати. 

– Звідки у вас такий дар? – питаю я у Галини.

– Моя прабабуся колись була повитухою, – розповідає жіночка. – І хоча сама  неграмотна, зате лікувала людей. Влада хотіла, щоб вона працювала на них, але вона не погодилась. Її тоді дуже побили, бабуся не витримала побоїв і померла. По гінекологічній лінії я продовжую бабусину справу. А ще я лікую травматологічні хвороби (грижу, хребет, управляю вивихи).

– А де навчилися людям наставляти спини, знімати біль у суглобах?

– Цей дар мені дістався від прадіда Василя і мого батька, який учився в свого діда і зараз теж лікує людей. Я з 13-ти років ретельно почала стежити за роботою свого тата, мені було цікаво і теж хотілося допомагати людям. Батько бачив, що з мене буде толк,  і під його керівництвом я стала вчитися лікувати людей.

Коментарів до новини: 19
Переглядів новини: 6853

Цей запашний і смачний напій не лише втамовує спрагу, а й бадьорить. А яка історія появи кави?

Уявляєте, каву допомогли відкрити людям… кози. Щоправда, не наші, а африканські, ще точніше – ефіопські. Отож Ефіопія, країна на північному сході Африки, і вважається батьківщиною кави. До речі, тільки там досі можна натрапити на дикі кавові дерева, в усіх інших країнах, де нині вони ростуть, висаджені людиною.

…Колись дуже давно, понад 1000 років тому, молодий ефіопський пастух на ім'я Калдим помітив, що його кози не тільки вдень, а й уночі довго хвацько басують, тобто бігають і стрибають після того, як нащипаються темно-червоних ягід з дикого дерева, що росло на пасовищі. Калдим зацікавився цим, зібрав ягоди, всередині котрих було по дві зернини, схожі на боби, і скуштував. Та їхній смак виявився настільки неприємним, що пастух жбурнув кілька гілок з ягодами у вогнище. Коли ж їх охопило полум'я, пастух несподівано відчув незвичний приємний аромат. Тоді він вихопив із попелу підсмажені зерна, залив водою і отримав гіркуватий, але приємний терпкий напій, який додав йому настрою, збадьорив і надовго відігнав сон.

Про своє відкриття Калдим повідав монаху-самітнику, що жив поблизу. Той зрадів, оскільки давно шукав засіб, щоб не засинати на всенічній молитві…

Цілком можливо, що ця історія – лише красива легенда. А може, й ні, бо слово "кава" і справді походить від назви ефіопської провінції Каффа, де буцімто жив пастух Калдим. Саме звідти у V столітті через Червоне море рослина потрапила на Аравійський півострів до Ємену, а там з'явилися перші плантації "одомашненого" кавового дерева.

Єменці перейняли від ефіопів звичку жувати кульки, зліплені з овечого жиру і товчених кавових зерен. То був загальнозміцнювальний засіб. У ХІІ столітті з сирих кавових зерен почали готувати напій з тими ж властивостями. А через століття – сушити та підсмажувати зерна, товкти їх і вже тільки після цього заливати окропом. В готовий напій ще й почали додавати різні прянощі: імбир, корицю, мигдаль. Із Ємену в ХV столітті кава розповсюдилася по всьому арабському світу.

В ХV-ХVІ століттях турецькі завойовники довідались про кавові зерна від покорених арабських народів і приохотилися до їхнього напою. Перша кав'ярня за назвою "Ківа-Хан" з'явилася в Стамбулі 1475 року. А в Європі, куди лише в кінці ХVІ століття завезли кавові зерна голландські моряки, каву ще довго глузливо називали і "бридким відваром зі старих чобіт", і "сиропом із сажі", і "дурильнею для мізків". Дехто навіть вважав напій отруйним.

Нарешті 1650 року в англійському містечку Оксфорд відкрилася перша в Європі кав'ярня. У ній напій, який доти вважався отруйним, стали рекламувати як... ліки від багатьох хвороб. Згодом справжній кавовий бум розпочався і в Парижі, і в Лондоні, і в Гамбурзі. Так кава завоювала Європу. Сьогодні на континенті вже не знайдеш жодного містечка, де б не було кав'ярні. Причому багато їх мають свої секрети її приготування.

Загалом в історії кави багато цікавих сторінок: і як кавові зерна потрапили до Бразилії, де сьогодні виробляють кави втричі більше, ніж в усіх інших країнах, разом узятих, і як кава торувала собі дорогу до Північної Америки, і як на початку ХХ століття американець та бельгієць винайшли розчинну каву… Врешті-решт, кава стала одним із найулюбленіших напоїв у світі. Але не забуваймо, що її, навіть для збадьорення вранці, потрібно пити у невеликій кількості, щоб не зашкодити здоров'ю.

За матеріалами газети 

"Сільські вісті".

Цей запашний і смачний напій не лише втамовує спрагу, а й бадьорить. А яка історія появи кави?

Уявляєте, каву допомогли відкрити людям… кози. Щоправда, не наші, а африканські, ще точніше – ефіопські. Отож Ефіопія, країна на північному сході Африки, і вважається батьківщиною кави. До речі, тільки там досі можна натрапити на дикі кавові дерева, в усіх інших країнах, де нині вони ростуть, висаджені людиною.

…Колись дуже давно, понад 1000 років тому, молодий ефіопський пастух на ім'я Калдим помітив, що його кози не тільки вдень, а й уночі довго хвацько басують, тобто бігають і стрибають після того, як нащипаються темно-червоних ягід з дикого дерева, що росло на пасовищі. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 582