Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 122

Український захисник Валерій Васильєв  зворушив власним віршем про повернення з російського полону. У ворожій неволі він пробув довгих півтора року та був звільнений 31 січня  разом із 206-ма іншими українцями. 

На наступний день пресслужба Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими оприлюднила поезію Героя,  в кожному рядку якої – любов до рідної землі, невимовна радість та незламна віра. 

Віримо, що невдовзі радість повернення відчують і наші незламні ковельчани оборонці Азовсталі – Владислав БАКУМ, Андрій БОГДАН  і Владислав ОКСЕНЬЧУК. Їх рідні 21 місяць не перестають вірити та з нетерпінням чекають дзвінка і рідного голосу: «Мамо, я вдома!».

l

Нарешті я вдома, хвала небесам, 

Цей присмак і запах свободи!

Я дивлюсь – і не вірю власним очам

На красу Батьківщини природи.

Тут жовті лани і небесна блакить, 

Поєднані в стяг гармонійно.

Ну як же тут можна тебе не любить –

Ти ненько моя, Україно!

Цю радості мить півтора роки чекав,

Та вірив, завжди сподівався.

Ось і для мене час щастя настав:

Так довго назад повертався! 

Щоб нарешті вголос заспівати рядки, 

Що не вмерли слава і воля, 

Що нарешті і нам, полонені брати, 

Волі всміхнулася доля. 

Я вдячний Народу, друзям, сім’ї, 

Що про нас не забула країна, 

Низький вам уклін до самої землі!

Хай квітне моя Батьківщина! 

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Український захисник Валерій Васильєв  зворушив власним віршем про повернення з російського полону. У ворожій неволі він пробув довгих півтора року та був звільнений 31 січня  разом із 206-ма іншими українцями. 

На наступний день пресслужба Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими оприлюднила поезію Героя,  в кожному рядку якої – любов до рідної землі, невимовна радість та незламна віра. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 160

Почати свої нотатки хочу із досить цікавого дзвінка до мене Заслуженого працівника культури Івана Сидорука. Ось про що він нещодавно запитав: «А чи знаєте ви, що Ковель має свого єпископа? Було б добре, якби розповіли про нього».

Чесно кажучи, я про цей факт не знав. Отож, заінтригований повідомленням пана Івана, розпочав пошуки. І ось що з’ясував. Єпископ Арсеній (в миру Пожарний Дмитро Віталійович) народився 7 листопада 1987 року в місті Ковелі Волинської області у сім’ї робітників.

1994 року пішов у загальноосвітню школу № 13. 1997 року вступив до міської гімназії,  яку закінчив у 2004 році. В цьому ж році вступив до Київської духовної семінарії. З 2004 по 2007 рік ніс послух іподиякона в  архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія, ректора КПБА (Київської православної богословської академії).

29 березня 2007 року пострижений в чернецтво у Свято-Михайлівському Золотоверхому чоловічому монастирі з іменем Арсеній на честь святителя Арсенія. 1 квітня 2007 року, у свято Входу Господнього в Єрусалим, у Свято-Володимирському   кафедральному соборі міста Києва Святійшим патріархом Філаретом рукоположений в сан ієродиякона.

В червні 2009 року закінчив КПБА, успішно захистивши магістерську роботу «Дух і плоть в християнському світогляді»,   отримав диплом магістра богослів’я. Далі був призначений намісником Свято-Михайлівського чоловічого монастиря міста Богуслава Київської єпархії. 2011 року возведений в сан ігумена, а 2019 року піднесений до сану архімандрита.

7 листопада 2023 року рішенням священного синоду ПЦУ обраний єпископом Богуславським, вікарієм Київської єпархії. Ввечері, 7 листопада, після Всенічного бдіння, звершено чин наречення архімандрита Арсенія (Пожарного) на єпископа.

8 листопада того  ж року у день Собору архистратига Михаїла та інших Небесних сил безплотних, рукоположений на єпископа Богуславського Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм у співслужінні сонму  єпископів (на світлині).

В мережі Інтернет можна розшукати розповідь пресслужби ПЦУ про Архієрейську хіротонію єпископа Богуславського Арсенія (Пожарного). Наприкінці відправи, яка у той день відбулася у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, Предстоятель Православної Церкви України Епіфаній звернувся до нового співбрата єпископа Арсенія з настановчим словом та вручив йому архієрейський жезл. Він, зокрема, сказав: «Візьми в руки цей жезл служіння і від поданої тобі в таїнстві благодаті благослови, як архіпастир, народ Божий, який разом з нами молився за тебе».

Як бачимо, достойну і високодуховну людину подарував Ковель Україні. Чим можуть гордитися і вчителі, і дирекція школи, яку він закінчив, і батьки, і знайомі та друзі, і духовенство  Волинської єпархії ПЦУ.

l

Розшукуючи матеріали про єпископа Арсенія, я натрапив і на такий цікавий факт. Виявляється, ковельчани можуть пишатися ще одним своїм земляком, який присвятив життя служінню Богу і Україні. Мова йде про Тараса Козку, сина колишнього настоятеля Свято-Воскресенського собору у Ковелі протоієрея Олександра Козку, який трагічно загинув в автокатастрофі – влітку 1997 року разом з двома священниками.

Я добре знав о. Олександра, бо він  відспівував мою маму Людмилу Павлівну, яка померла восени 1990 року. На той час звертатися до будь-кого із священників з проханням звершити чин похорону було не зовсім безпечно. Адже партія, хоч і «тріщала», була ще в силі, КДБ не дрімав, тож партійні ортодокси могли мені, молодому редактору газети, зробити чимало неприємностей. 

Але я вирішив твердо: поховати маму за релігійним обрядом. Вона багато пережила в своєму житті, зазнавши репресій від злочинної більшовицької влади, тож заслуговувала на пошанування з тим, щоб її душа знайшла спокій у Царстві Небесному. Отець Олександр не відмовив у моєму проханні, за що я вдячний йому до цих пір. Похований він, до речі, на території рідного йому Собору. 

Але повернемося до Тараса Козки. У 2019 році УПЦ московського патріархату оприлюднили список з 12-ти священнослужителів Київської єпархії, яким заборонили служити за «ухилення у розкол», тобто за перехід до Православної Церкви України. В тому списку був і клірик Свято-Преображенського собору в Голосіївському районі міста Києва протоієрей Тарас Козка.

Як повідомляли ЗМІ, за пів року до згаданої вище автокатастрофи Воскресенський собор відвідав тодішній єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон (Шостацький). Він після богослужіння в храмі вручив протоієрею Олександру Козці відзнаку – митру і наказ на благословення митрополита Володимира (Сабодана), що означало підвищення церковного стану – він став митрофорним  протоієреєм.

До речі, його син Тарас народився 1988 року в Ковелі. Після закінчення школи № 7 (тепер ліцей) у 2005 році вступив до Володимир-Волинського регентського  училища, після закінчення якого став навчатися у Київській духовній семінарії. На його життя і діяльність великий вплив мав єпископ Симеон, який підтримав створення ПЦУ.  Сьогодні він – Митрополит Вінницький і Барський Православної Церкви України. 

Отож, о. Тарас згодом перейшов до лав священнослужителів, котрі вирішили присвятити своє життя новоутвореній Церкві. Нині він очолює релігійну громаду парафії Різдва Пресвятої Богородиці Київської єпархії Православної Церкви України в селі Гвоздів Обухівського району Київської області.

l

Як бачимо, Ковельщина впевнено поповнює когорту української еліти, яка твердо стоїть на позиціях відданості національній ідеї, захисту незалежності України в різних сферах духовного і матеріального життя. Отже, можемо бути впевненими у майбутньому держави,  яку кращі сини і дочки Батьківщини захищають не лише зі зброєю в руках, але й силою Божого Слова.

Микола ВЕЛЬМА. 

Почати свої нотатки хочу із досить цікавого дзвінка до мене Заслуженого працівника культури Івана Сидорука. Ось про що він нещодавно запитав: «А чи знаєте ви, що Ковель має свого єпископа? Було б добре, якби розповіли про нього».

Чесно кажучи, я про цей факт не знав. Отож, заінтригований повідомленням пана Івана, розпочав пошуки. І ось що з’ясував. Єпископ Арсеній (в миру Пожарний Дмитро Віталійович) народився 7 листопада 1987 року в місті Ковелі Волинської області у сім’ї робітників.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 129

Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!

Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.

Хто думав, що Україну і українців кинуть на рейки під колеса безжального рашистського панцерника, який буде трощити, нищити  все духовне, матеріальне, культурне надбання народу й держави? 

Я – «дитина війни», Другої світової.

В ті далекі повоєнні роки, незважаючи на бідність, ми були під впливом наслідків воєнних баталій. Гралися у війну, поділившись на «наших» і «фашистів». Дитячим переможним гаслом було: «Гітлер капут!».

Ми кидалися камінцями, стріляли з рогаток. Поля, пагорби і ліси були тоді засіяні  патронами, гранатами, мінами тощо. Багато людей травмувалися або загинули. Найбільше – дітей. 

Трагічна сторінка життя, яка нікого нічому не навчила. Ми швидко призвичаїлись до мирного життя, не забезпечивши себе захистом від зла, агресії і можливої окупації…

На жаль, зло не спить. Воно, як виявилось, накопичило засоби для нового підкорення інших народів та країн.

Запам’яталось кимось сказане у розмові: 

— Дехто твердить, що добро і зло існують не на небі, а в душах наших. То як визначити, скільки в людини того чи іншого? Яка сила має перевагу?

— Та, яку ти «підгодовуєш» своїми думками! – прозвучала відповідь.

Рашистське зло не тільки «підгодовується», але й живиться владою та державою. І наші добрі наміри бути нейтральними, без належної сучасної зброї обернулися кривавою трагедією.

Теперішні «діти війни» не граються у війну, а проводять час у смартфонах. Дорослі мають на озброєнні гасло «Рашистів – у пекло!».

Але це ніщо інше, як психологічна ширма для самозаспокоєння, тому що московія і є агресивним потенційним злом та пеклом для всього світу. Вона намагається гієною огненною поглинути добро, любов та мир.

Вона залишає після себе випалену землю.

Намагається похитнути наш дух.

Світова спільнота не відчуває загрози для себе, не поспішає на допомогу стражденному народу.

Не раз почуєш: «Ми переможемо і заживемо щасливо, багато та красиво!». Не маємо права легковажити. Попереду – смертельні битви зі зброєю в руках та не менш відповідальна праця за наше відродження. Вірмо, працюймо і в бою перемагаймо! 

                 х  х  х

Царство небесне

  закрилося хмарами,

Бог притомився від

  людських гріхів.

Здригається Всесвіт.

        Якою ще карою 

Війни спинити  –

  люцифера засів?

О, Україно, стражденна  

 державо!

Близько від прірви

  проклався твій путь.

Окрилені коні козацькою

  славою,

Надію на благо і щастя

  несуть.

Кажуть, надія вмирає

  останньою.

А як же ті хлопці, що впали

            в бою?

Вони в надвечір’я і з

  зіркою ранньою

За матір-Вітчизну стояли

          в строю.

Вони були перші! Взялися

       за зброю

Супроти насильства,

  рашистського рабства.

Імена їхні вписані в Книгу

  Героїв

І навічно – у пам’ять

  Небесного Царства.

              х  х  х

Ми молимось, віримо в

 Царство Небесне.

Там – спокій, блаженство,

  омріяний рай.

А рай – це світанки,

   позначені веснами,

Це – мир і кохання,

  дзвінкий водограй.

Це – усмішка матері,

  радість дитинства,

Це – праця на благо своєї

  родини,

Це – віра Христова добра

      й благочинства,

Це — гордість і слава твоєї

  країни.

Ми йдем босоніж по

   колючій стерні,

Наступаєм на міни і

         ранимо ноги.

Ми ступаєм по гострому

           битому склі,

І кривавиться наша до волі

  дорога.

Нестерпнії муки!..

  Безціннії втрати!.. 

Духовного сущого від

         цвіту калини.

В ім’я раю земного ми

           мусим стояти.

Стіною стояти, моя

  Україно!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Шановний мій співрозмовнику! Кожного разу, коли я сідаю за письмовий стіл, налаштовую себе на написання позитивного, життєрадісного матеріалу, але мені це не вдається!

Мене «переформатувала» війна на песимістичний лад. Кожен день, зранку до вечора, я бачу (точніше відчуваю), як війна вселяється у мою зранену душу. Пропаганда, «Єдині новини», жахливі картини цього ганебного вторгнення роблять мене песимістичним роботом із штучним інтелектом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 125

Задумайтесь, хто ж зараз є «спонсорами»  нашої майбутньої  Перемоги?  Звичайно,  волонтери і всі, хто, в міру можливостей, долучаються до забезпечення необхідним та збереження життя наших військових. Сьогодні, мабуть, кожен має знайомих, що так чи інакше матеріально допомагають ЗСУ. Особливо приємно, коли у твоєму селі чи місті проживають такі особистості.

Тому потрібно говорити про них, самому долучатись до ініціатив патріотів.

Про те, як ще в 2014 році  зароджувався  волонтерський рух в Україні, нам розповів волонтер, капелан, настоятель Свято-Пантелеймонівського храму в Люблинці  о. Матвій Олійник.

Для нього все почалося  з Майдану. На той час ще ніхто не знав, як волонтерити, що робити. Як правило,  волонтерство  було на добровільних засадах за покликом серця. 

Отець Матвій  згадує про свій перший серйозний і довготривалий виїзд у 2016 році в у зону АТО:  «Це була не лише матеріальна підтримка, але  й  духовна.  Багато  мали спілкувань, молитов і українських пісень навіть на «нулі». Це хлопців  надихало…”

l

У 2017-2019 волонтери- капелани (зокрема, отець Матвій) відвідували й цивільних. У дитбудинки Донецької та Луганської областей «привозили» наші традиції. 

“Напевно, війна прийшла в ті місця тому, що не було української  культури, пісень, церков, –  каже священник. – Дорослі це сприймали по-різному, а в дітей ми бачили  потяг  до всього українського”. 

Силами небайдужих людей з ініціативи отця Матвія за підтримки селищної ради весною 2014 року  було встановлено меморіальний знак на честь Героїв Небесної Сотні у Люблинці. Бракувало коштів, тому гроші збирали всі разом, гуртом. Задум полягав у тому, аби увіковічнити пам’ять Героїв,  молитись за них щотижня до самої Перемоги. Але тоді ще ніхто й не уявляв,  скільки це років триватиме...

Зараз  біля знака вшановують загиблих воїнів. Є ідея щодо розширення комплексу та увіковічення Героїв   селища. Отець  Матвій Олійник ділиться з нами задумом: “Буде алея зі світлинами військових в повний зріст, щоб всі бачили їхні очі і пам’ятали, завдяки кому ми досі залишаємось живими”.

Волонтер не може діяти сам по собі. Це робота, для якої потрібні дві складові: організатор і люди, а між ними – довіра.  Від початку повномасштабного вторгнення  росії   волонтери разом з отцем  Матвієм  були на фронті близько 20 разів. Щоразу – це нові історії, які й не розповіси людям, про які хочеться і кричати, і мовчати одночасно, адже на війні дуже непросто. 

В лавах волонтерів – й інші небайдужі люди Люблинця. Наприклад, Орися Сацюк.

У  2022 році всі шукали себе там, де вони можуть бути найбільш  корисними. А найкраще, що вміє робити пані  Орися, –  шити. Плитоноски,  аптечки,  кікімори  – все робили жінки спільно з нашою волонтеркою, і кожна мала своє завдання. Це стосувалось і маскувальних сіток, і окопних свічок, і продуктів та смаколиків для військових  тощо.

“Робимо все, що просять. Немає такого, що б ми не змогли доправити”, – каже Орися Сацюк. Також певний період спільно з іншими небайдужими людьми опікувались лікарнями у Ковелі та Турійську. Пізніше, та й зараз, за можливості, надсилають медикаменти та одяг у харківський госпіталь.

Волонтерити  –  це вже як спосіб життя, а такі люди, як Орися Сацюк та отець Матвій Олійник  слугують людям  дуже гарним  прикладом.

Волонтерський рух нагадує нам,  що в країні досі війна —  не забуваймо! Кожна ваша копієчка, кожна ваша дія наближають Україну до Перемоги. Один донат  – піщинка, але якщо таких піщинок багато,  то це вже гори. Нехай всі будуть свідомими настільки, щоб в результаті ми створювали ці гори та перешкоди для ворога. Слава Україні!

Яна БУРЯК, 

студентка І курсу 

Львівського національного університету

 імені Івана Франка.

НА СВІТЛИНАХ: отець  Матвій Олійник під час однієї з поїздок на фронт;    «подарунки» від волонтерів.

Фото з архіву автора.

Задумайтесь, хто ж зараз є «спонсорами»  нашої майбутньої  Перемоги?  Звичайно,  волонтери і всі, хто, в міру можливостей, долучаються до забезпечення необхідним та збереження життя наших військових. Сьогодні, мабуть, кожен має знайомих, що так чи інакше матеріально допомагають ЗСУ. Особливо приємно, коли у твоєму селі чи місті проживають такі особистості.

Тому потрібно говорити про них, самому долучатись до ініціатив патріотів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 133

Вона сховалася під лiжком, щоб дізнатися, чи зраджує їй хлопець. 

Вони були знайомі давно. Якось  дівчина замислилась: «Вірний він мені? Чи любить? Що він зробить, якщо я кину його?».

Щоб перевірити реакцію свого коханого, дівчина вирішила написати йому листа про те, що все скінчено, що їй набридло його байдужість, любов давно пoмepла.

Йти від нього насправді вона, звичайно, не збиралася. Все було готово. Лист лежав на видному місці. Залишилося лише дочекатися свого хлопця і залізти  під ліжко, щоб не пропустити його реакцію.

Прийшовши додому і прочитавши лист, молодий чоловік почав весело посвистувати, набираючи чийсь номер на своєму телефоні. Дівчина не могла повірити своїм вухам. Що відбувається?

«Мила, привіт! Я їду до тебе! Уявляєш, вона здогадалася, нарешті, що я зраджую! Пішла сама, слава Богу. Господи, ці відносини були серйозною помилкою. Звільнився від неї, ура! Скоро тебе, нарешті, побачу!» – говорив хлопець по телефону.

Дівчина в повному шoці пролежала під ліжком кілька хвилин. Як вона могла так помилитися? Стільки років прожила з людиною, яка ні краплі її не цінувала! Коли хлопець пішов, сльози раптом самі потекли з очей. Вона вирішила зібратися, взяти себе в руки і не стрaждати. На столі дівчина побачила  лист.

«Прощальний, від нього», – подумала.

Лист був небагатослівним: «Ти,  дівчина моя улюблена, сонечко! Наступного разу,   коли будеш мене розігрувати, переконайся, що у тебе ноги з-під ліжка не стирчать. Пішов в магазин, скоро буду. Кохаю!».

Валентина ІВАНЕНКО.

Вона сховалася під лiжком, щоб дізнатися, чи зраджує їй хлопець. 

Вони були знайомі давно. Якось  дівчина замислилась: «Вірний він мені? Чи любить? Що він зробить, якщо я кину його?».

Щоб перевірити реакцію свого коханого, дівчина вирішила написати йому листа про те, що все скінчено, що їй набридло його байдужість, любов давно пoмepла.

Йти від нього насправді вона, звичайно, не збиралася. Все було готово. Лист лежав на видному місці.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97

Колись почула від знайомої: «Добре бути третьою дружиною. Від тебе уже нічого особливого не вимагають. Лише хочуть, щоб зайвий раз не турбувала, не нервувала без причини і не «гризла» постійно».

Я запитала:

– Ти серйозно?

– Так. До першої дружини завжди підвищені вимоги. Додому має приходити без затримки, вміти зварити, прибрати і зробити багато чого іншого. Ніколи нічого не пробачають, все пам’ятають.

– А для другої що важливо?

– Друга дружина повинна зуміти «зігріти» чоловіка турботою, бути вірнішою за першу, добрішою. Вміти загоїти рани, зігріти душу. Не нервувати чоловіка, не бути дратівливою. Словом, не повторювати помилок своєї попередниці.

– Ну, а третя?

– До третьої одне прохання: дозволь спокійно дожити решту життя, яка зосталася.

– А ти який раз заміжня?

– Я третя в нього. Це – як випробування долею. Роки вже не ті. Знаючи, що я не перша і не друга в його житті,  намагаюся не дуже докучати, оточувати постійною увагою. Це – своєрідний іспит перед іншими людьми, які тебе оточують. Вони слідкують за тобою, їм цікаво, чим ти ліпша за двох попередніх.

– Рідні не заперечували проти твого заміжжя?

– Мама була проти. Я їй сказала: «Рішення приймаю сама. Я його люблю».

– А вона що?

– Розхвилювалась і заплакала. Мовляв, їй соромно перед людьми. Я кажу: «Я теж вже була у шлюбі». – «Так. Але один раз. А він двічі одружувався. Мабуть, не ангел, випити любить. Кому і що ти хочеш довести як третя дружина?». – «Ще раз тобі кажу: я його люблю, хочу підтримати морально, адже матеріально він забезпечений». Має квартиру, невеличку дачу. Правда, здоров’я підводить. Два серцевих напади, два гастрити, тиск стрибає…».

Мати трохи заспокоїлась. Мабуть, вона зрозуміла, що моє терпіння і жіноча мудрість з віком змінюють життя людей, які відчули на собі удари долі. 

Саме з цим розумінням ми нині живемо з чоловіком. Бо усвідомили істину: треба просто жити, берегти й шанувати один одного. Адже те, що зараз маємо, не повториться ніколи. І кожна мить – це і є життя.

Мить помовчавши, знайома сказала на завершення розмови: 

– У нас не буде шансу все, що відбувається, переробити, переписати з чистого листка. Маємо все сприймати, як належне, дане Господом. І це вдвох з чоловіком ми збагнули, стоячи на краю прірви. Тієї, куди рано чи пізно підемо…

У відповідь я не сказала нічого. Зрештою, що я мала сказати? Кожен обирає свій шлях у житті, і кожен хоче бути щасливим.

Ольга ЛІЩУК,

бібліотекар с. Мощеної.           

Колись почула від знайомої: «Добре бути третьою дружиною. Від тебе уже нічого особливого не вимагають. Лише хочуть, щоб зайвий раз не турбувала, не нервувала без причини і не «гризла» постійно».

Я запитала:

– Ти серйозно?

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 151

Ніна і Дмитро були  знайомі давно. Іноді зустрічалися, щоб випити кави, поговорити про потаємне. Частіше телефонували  один одному. Вистачало одного слова: «Привіт!», щоб легше  стало  на  душі і світ не був таким похмурим.

Але невдовзі  їх шляхи розійшлися. Ніна вийшла заміж за хлопця, який зачарував її  і вродою, і галантним  ставленням до неї. Був   занадто балакучим  і хвалькуватим, але дівчині навіть  подобалися такі трохи нахабні й енергійні чоловіки.

Не оминуло одруження і Дмитра. Його обраниця виявилася симпатичною білявкою, що любила гучні компанії, була веселою і  сучасною. Не цуралася компліментів від мужчин, усмішкою відповідала на їх спроби залицятися.

Пройшло декілька років. І в Ніни, і в Дмитра народилися дітки. Однак подружнє життя якось не складалося ні в неї, ні в нього. Чоловік Ніни поїхав на заробітки в Польщу, там відчув смак грошей,   якими не дуже ділився  із молодою дружиною. Любив гарно одягнутися, погуляти в  ресторані, пригостити друзів. Та й до чужих жінок не був байдужим.

Ніна про його походеньки трохи знала, але не дуже переймалася. Все думала: погуляє-отямиться. Але не так сталося, як гадалося. Через деякий час подав на розлучення. Ні сльози Ніни, ні прохання маленької Аллочки, яка дуже любила батька, не змінили його рішення. А коли розлучили їх, то на радощах написав у фейсбуці: «Вітайте мене! Я — вільний!».

Ніна боляче пережила розлуку, адже Аллочка була копією Михайла, щодня нагадуючи  про нього. 

Не склалося сімейне життя і в Дмитра. Він не став батьком, бо дружині хотілося ще “погуляти”. Вона  вечорами допізна затримувалася «на роботі», а то й не приходила  на ніч додому. Фінал теж трагічний: розлучення. Щоб якось вгамувати душевний біль, Дмитро записався в тероборону, а згодом пішов на армійську службу. Воював  на «передку».

Якось,  приїхавши  у короткотермінову відпустку до рідного міста, зателефонував  до Ніни і запросив на каву. Та погодилася, бо, слава Богу, жила з батьками, тож донечку не довелося залишати саму вдома. У кафе  Дмитро, недовго роздумуючи, сказав:

— Ніночко, пропоную тобі руку і серце! Не вдалося нам перше одруження, то, може, друге виявиться щасливим.

Ніна, не чекавши такої пропозиції, розхвилювалася. Не знала, що й сказати. 

— А ти добре подумав? – тільки й  запитала.

— Фронтовики на вітер слів не кидають. Раз кажу, значить подумав.

Ніна особливо   не перечила. У той же вечір дала згоду. Батьки, звичайно, переживали, але теж погодились з вибором доньки. Дмитро  — чоловік серйозний, досвідчений, дасть Бог, Ніну по-справжньому шануватиме. Аллочка теж вподобала свого нового «тата».

Згодом відсвяткували  скромне  весілля і Дмитро знову поїхав на передову. Через деякий час Ніна повідомила йому, що вагітна. Радощам Дмитра не було меж. Новиною поділився з побратимами, котрі теж потішилися приємною новиною.  Але служба є служба, тож і майбутній батько, і  його друзі щодня несли  її чесно та гідно.  Добре розуміли: захищають мирне майбутнє своїх сімей і родин. А ворог не заспокоювався, щодня обстрілював позиції.

В одному із жорстоких боїв загинув командир відділення, в якому служив Дмитро. Втрату переживали із земляками болісно, адже загиблий був  теж з волинського краю. Однак війна є війна, і втрати неминучі.

Пройшов деякий час, і нарешті Дмитро отримав довгождану звістку: Ніна народила дівчинку.  З цієї нагоди командування надало  йому відпустку, і боєць, наче на крилах, помчав додому. Правда, ті «крила» були умовними, бо довелося добиратися потягом до Львова, а вже звідти щасливого батька автівкою повіз у Ковель тесть.

Найближчої неділі донечку охрестили, назвавши її не зовсім звичним ім’ям  Родослава. На гостину запросили найближчих  і найдорожчих людей. Були серед них і дружина загиблого командира  та її батько. Зі сльозами на очах вітала батьків молода вдова, якій тепер доводиться самій виховувати двох дітей.

Ніна та її перша донечка Алла під час застілля повсякчас горнулися до Дмитра, з любов’ю зазираючи в очі. А в сусідній кімнаті спала  маленька Родослава, за якою   час від часу наглядали рідні.

…Коли  гості розійшлися, Ніна ніжно обійняла чоловіка і сказала:

— Любий! Наша донечка – це подарунок тобі.  Адже незабаром – День закоханих.

Дмитро поцілував дружину і стиха мовив:

— Це найдорожчий подарунок, який я коли-небудь отримував.

А на дворі раптом  тривожно загула сирена. Війна нагадала про себе і тут,    в тилу. Ніна, схилившись над донечкою, прошепотіла:

«Боже, пошли нам своє спасіння!  Щоб швидше скінчився цей жах, щоб коханий повернувся з фронту, а українські діти зростали  в мирі! Надія тільки на Тебе, Господи!»…

…Через декілька днів Дмитро знову поїхав на передову. З ним «поїхали» ласка і любов найрідніших людей, які зігріватимуть його у хвилини тривог, неспокою і жорстоких боїв. 

Михайло КУЗЬМУК. 

Ніна і Дмитро були  знайомі давно. Іноді зустрічалися, щоб випити кави, поговорити про потаємне. Частіше телефонували  один одному. Вистачало одного слова: «Привіт!», щоб легше  стало  на  душі і світ не був таким похмурим.

Але невдовзі  їх шляхи розійшлися. Ніна вийшла заміж за хлопця, який зачарував її  і вродою, і галантним  ставленням до неї. Був   занадто балакучим  і хвалькуватим, але дівчині навіть  подобалися такі трохи нахабні й енергійні чоловіки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108

2 лютого ц. р. бабак Тимко, що живе на біостанції Харківського національного університету імені Каразіна, спрогнозував, коли Україні чекати весни. Якщо вірити чотирилапому “синоптику”, тепло прийде до нас уже за 6 тижнів. Колега Тимка на іншому континенті — американський бабак Філ — пообіцяв цьогоріч ранню весну. 

Передбачення на наступний рік зробили не лише бабаки. Свої прогнози оприлюднили і метеорологи, і кліматологи. Фахівці, зокрема, попередили про подальше зростання температури на планеті, а також про — загрози різноманітних катаклізмів.  

Кліматичні рекорди

2023 рік став найтеплішим за всю історію спостережень, які ведуть від 1850 року. На планеті було на 1,48°С спекотніше, порівняно з періодом, коли людство ще не почало масово спалювати викопне паливо. Про це йдеться у звіті агентства ЄС з моніторингу зміни клімату Copernicus. Середня температура у 2023 році була на 0,17°С вищою, ніж у 2016-му, який раніше вважали найспекотнішим роком в історії. 

Основною причиною прискорення глобального потепління вчені називають рекордні викиди вуглекислого газу, а також повернення природного кліматичного явища Ель-Ніньйо. І прогнозують, що температура на планеті ростиме й далі: підвищення у 1,5°С відбудеться вже у найближчі 12 місяців. 

У Всесвітній метеорологічній організації (ВМО) при ООН додають: 2024-й рік може побити температурний рекорд 2023-го. “Враховуючи, що Ель-Ніньйо, зазвичай, найбільше впливає на глобальну температуру після свого піку, 2024 рік може бути ще спекотнішим”.

Війна погіршує ситуацію

Величезної шкоди планеті завдає і війна росії проти України, адже провокує масштабні викиди парникових газів. Передусім через споживання пального військовою технікою, розривів боєприпасів. Також негативний вплив спричиняють пожежі, які починаються через бойові дії. У грудні минулого року цю проблему обговорювали на полях кліматичної конференції ООН у Дубаї. 

За наявними ж нині даними, викиди вуглекислого газу лише за перший рік повномасштабної війни склали 120 млн. тонн СО2 екв. 

Війна буде мати вплив на клімат навіть після завершення, попереджають експерти. Адже й відбудова пошкодженої інфраструктури, спричинятиме значні викиди СО2. 

Вчені прогнозують катаклізми

Як розповіла кліматолог Віра Балабух, проблема сучасних кліматичних змін полягає у тому, що відбуваються аж надто швидко. Ті коливання температури, які зараз бачить за життя лише одне покоління людей, раніше тривали б впродовж 1400 років. Тож через глобальне потепління на всю планету та Україну, зокрема, очікує все більше аномальних погодних явищ. І трапитися вони можуть вже 2024 року. 

“За оцінками Міжурядової групи експертів з питань зміни клімату, інтенсивність і частота таких явищ зростає. Крім того, ми стаємо свідками безпрецедентних явищ, які раніше взагалі не могли б виникнути, якби не глобальне потепління.  

На жаль, за кліматичними прогнозами очікується, що екстремальних погодних умов у нас може бути більше і в наступні роки. Тож ми маємо бути до цього готовими й докласти максимум зусиль, щоб не допустити підвищення глобальної температури повітря понад 2°С, а краще зупинити на 1,5°С, скоротивши викиди парникових газів”, — підсумувала кліматолог.  

Оксана КОВАЛЬ,

медіа-координатор 

Центру громадського 

моніторингу та контролю.  

2 лютого ц. р. бабак Тимко, що живе на біостанції Харківського національного університету імені Каразіна, спрогнозував, коли Україні чекати весни. Якщо вірити чотирилапому “синоптику”, тепло прийде до нас уже за 6 тижнів. Колега Тимка на іншому континенті — американський бабак Філ — пообіцяв цьогоріч ранню весну. 

Передбачення на наступний рік зробили не лише бабаки. Свої прогнози оприлюднили і метеорологи, і кліматологи. Фахівці, зокрема, попередили про подальше зростання температури на планеті, а також про — загрози різноманітних катаклізмів.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 141

16 лютого, п’ятниця

Схід Сонця – 07.34; захід – 17.38. 

Місяць – у Близнюках.  

День військового журналіста.

День єднання.

Мчч. Павла, Іллі. 

17 лютого, субота

Схід Сонця – 07.32; захід – 17.40.

Місяць – у Близнюках.

День спонтанного прояву доброти.

Прп. Феодора Києво-Печер.

18 лютого, неділя

Схід Сонця – 07.30; захід – 17.41.

Місяць – у Близнюках.

Неділя 37 після П’ятд.  Свт. Льва Римського. 

19 лютого, понеділок

Схід Сонця – 07.28; захід – 17.43.

Місяць – у Раці.

День Державного Герба України.

Мчч. Максима, Феодота (Богдана).

                                                                                                                                         

20 лютого, вівторок

Схід Сонця – 07.26; захід – 17.45.

Місяць – у Раці. 

День Героїв Небесної Сотні.

Всесвітній день соціальної справедливості.

Блгв. кн. Ярослава Мудрого.

21 лютого, середа

Схід Сонця – 07.24; захід – 17.47.

Місяць – у Леві. 

Міжнародний день рідної мови.

Прп. Тимофія, що в Символах.

22 лютого, четвер

Схід Сонця – 07.22; захід – 17.49.

Місяць – у Леві.

Міжнародний день підтримки жертв злочинів.

Прп. Афанасія, спов. 

Місячні фази у лютому

Зростаючий Місяць – до 23 лютого.

Повний Місяць – 24 лютого.

Спадаючий  Місяць – 25-29 лютого.

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ

u Багато зірок на нічному небі – до хорошого врожаю в цьому році. 

u Білі світлові кола навколо Сонця чи Місяця – збережеться тиха і ясна погода.

u Подальшав обрій – на поліпшення погоди.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 07.34; захід – 17.38. 

Місяць – у Близнюках.  

День військового журналіста.

День єднання.

Мчч. Павла, Іллі. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 110