Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 18-24 грудня

Погода в Ковелі 18-24 грудня

18/12/2025 0

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 2оС. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 0оС. Вітер південний слабкий.
П’ятниця. Ясно. Температура: 3оС. Вітер південний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 1оС. Вітер південний слабкий. 
Субота. Мінлива хмарність. Температура: 3оС. Вітер південний помірний.
В ніч на неділю. Мінлива хмарність, туман. Температура: 1оС. Вітер південний слабкий.
Неділя. Хмарно, туман. Температура: 20С. Вітер  східний помірний.  
В ніч на понеділок. Хмарно.  Температура: 1оС. Вітер східний слабкий.
Понеділок. Хмарно. Температура: 3оС. Вітер південний помірний.  
В ніч на вівторок. Хмарно.  Температура: 1оС. Вітер  західний слабкий.
Вівторок. Хмарно. Температура: 3оС. Вітер західний з переходом на північний помірний. 
В ніч на середу.  Мінлива хмарність. Температура: -1оС. Вітер північний слабкий.
Середа. Хмарно. Температура: 3оС. Вітер північно-східний помірний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 2оС. Вітер західний помірний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура: 0оС. Вітер південний слабкий.

Повідомлення в номер

Найкращий подарунок – газета!

Найкращий подарунок – газета!

18/12/2025 0

Наближаються зимові свята – Різдво Христове і Новий рік. І хоч вони затьмарені трагедією російсько-української війни, яка щодень шокує кількістю вбитих, поранених захисників рідної землі, зруйнованою інфраструктурою, втратами серед мирного населення, в душі у кожного з нас жевріє надія: а, може, нарешті у 2026-му році настане якщо не мир, то хоча б перемир'я, перестане литися людська кров?
І знову ж таки кожен звертається подумки до Бога, просить Його допомоги у припиненні війни і вбивства людей. Заодно вже сьогодні розмірковує, як, незважаючи на важкі часи, зустріти великий день народження Спасителя людства, віддячити Йому молитвою і покаянням, оточити любов'ю і шаною рідних, близьких, знайомих, не забути про Героїв, що зі зброєю в руках захищають нас на фронті. Їм, за традицією, – грошові донати, святкові смаколики, добрі слова і побажання миру, перемог і міцного здоров'я!
Уваги й турботи вимагають рідні, особливо поважного віку. Вони теж з надією вдивляються в екрани телевізорів, слухають радіоновини, гортають сторінки інтернету, бажаючи почути завітні слова – Перемога і Мир. Дай, Боже, щоб у новому році їхні і наші мрії справдилися.
Зі свого боку, ми, журналісти, в якості подарунка пропонуємо для тих, хто хоче знати, чим живе країна, область, місто і район, цінує друковане Слово, підтримати громадсько-політичну газету "Вісті Ковельщини". Як нам здається, цей подарунок не тільки інтелектуально корисний, а й потрібний в повсякденному житті. Тут – розповіді про людей, які вам добре знайомі, статті на політичні та економічні теми, поради для господарів і господарок, традиційні кросворди і гороскопи, безліч іншої корисної і важливої інформації.
Нагадаємо, що передплату можна оформити на 3, 6, 12 місяців, залежно від ваших можливостей. Якщо надішлете передплатні квитанції до редакції, матимете право взяти участь у традиційній акції "Передплатіть і виграйте!". Стане в пригоді вам і тисяча гривень "Зимової підтримки", яку урядовці дозволили використати на передплату газети.
Поспішайте: до 25 грудня залишився всього тиждень!

Наближаються зимові свята – Різдво Христове і Новий рік. І хоч вони затьмарені трагедією російсько-української війни, яка щодень шокує кількістю вбитих, поранених захисників рідної землі, зруйнованою інфраструктурою, втратами серед мирного населення, в душі у кожного з нас жевріє надія: а, може, нарешті у 2026-му році настане якщо не мир, то хоча б перемир'я, перестане литися людська кров?

Повідомлення в номер

Третя школо! Ти – найкраща!

Третя школо! Ти – найкраща!

18/12/2025 0

Виповнилося 80 років одній з найстаріших шкіл Ковельщини – третій, яка носить ім'я нашої славетної землячки Лесі Українки. На своєму віку вона пережила декілька реформацій. 
Коли навчався, то це був заклад із поглибленим трудовим навчанням. Учнів вчили шоферувати, столярувати, будувати, шити. При врученні атестатів зрілості одночасно видавали свідоцтва про оволодіння тією чи іншою спеціальністю. Чимало моїх однокласників після закінчення 11-ти класів пішли працювати на деревообробний комбінат, швейну фабрику, автопідприємства міста, в будівельні організації.
Пізніше школа стала загальноосвітньою, спеціалізованою, а тепер це – Ліцей №3. Не знаю, наскільки це добре, бо не знайомий з тонкощами навчально-виховного процесу і тими, хто ним займається, але вважаю модель одинадцятирічки з трудовим навчанням майже відмінною. Мої ровесники не гаяли даремно часу, не сиділи за комп'ютером чи смартфоном, бо їх і близько не було, а наполегливо оволодівали знаннями, одночасно опановуючи основи професій, про які згадував вище.
Навчанню і дирекція школи, і педагоги, і учнівські громадські організації приділяли першочергову увагу, хоч і виховна робота не перебувала на "задвірках". В основі її, звичайно, знаходилося "вічно живе" марксистсько-ленінське вчення, яке хлопців і дівчат цікавило не дуже. Їм хотілося займатися спортом, і якщо ти тут "пас задніх", було соромно. Звільнень від уроків фізкультури практично ніхто не давав, а кожен мав улюблений вид спорту (футбол, волейбол, легка атлетика, лижі). В старших класах чимало хлопців – брати Сесюки, Василь Мікуліч, Вячеслав Ліневич, Віктор Тарасевич та інші захопилися вільною боротьбою, якою займалися в ДСТ "Спартак".
Цікаво, що наші вчителі, прізвища яких згадаю нижче, викладалися, як-то кажуть, на повну: уроки проводили на високому рівні, матеріал не просто пояснювали, а буквально "розжовували" для найбільш нетямущих. Залишали після уроків, не шкодуючи власного часу, тягнули за "вуха" відстаючих. Ні про яке репетиторство, та ще й платне, як зараз, ніхто не вів мови.
Пригадую, до моєї мами Людмили Павлівни, яка у ті роки вчителювала у сьомій школі, ввечері приходили хлопці й дівчата, з якими вона додатково займалася по декілька годин. Найкращою нагородою з їх боку вважала позитивну оцінку з того чи іншого предмета, букет скромних квітів на 8 Березня або художню книгу, яку я тут же прочитував. Дарувати гроші, дорогоцінні речі вважалося аморальним і абсолютно неприйнятним.
l
Мушу сказати, що СШ №3 (так її тоді називали) давала чи не найміцніші і найгрунтовніші знання в Ковелі. Тут школі не було рівних. Багато випускників стали вчителями, відомими в країні політиками, викладачами престижних вузів. Навіть при всьому своєму бажанні я не міг би назвати й десятої частини їх. Згадаю хіба одне прізвище – Надії Мороз (Корабльової). В школі отримувала лише відмінні оцінки, брала активну участь в громадській роботі, художній самодіяльності. Недарма її обрали секретарем шкільного комітету комсомолу.
З юних років захоплювалася філософією. Здобула декілька вищих освіт, захистила кандидатську і докторську дисертації. Останнє місце праці, яке мені відоме, – професор кафедри філософії Харківського національного університету.
Третю школу закінчив видатний український письменник і журналіст Полікарп Шафета, Почесний громадянин м. Ковеля Анатолій Семенюк, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України Євген Кондратович, Заслужений вчитель Української РСР, Відмінник освіти України Людмила Макарук, Почесний залізничник України Олександр Стречен – зрештою, всіх відомих особистостей не злічити.
На мою думку, "секрет" успішної діяльності педагогічного колективу третьої школи у повоєнний період – це, перш за все, мудре і високопрофесійне керівництво її директорів. Нагадаю їх прізвища. Першим школу очолив Самчинський Сергій Федорович. До речі, знаходився тоді заклад освіти на вулиці Модеста Левицького (Маціївській), куди пізніше "поселили" школу №7, де працювала й моя мама. 
У 1946 році директором призначили Ярощука Юхима Арсентійовича, який згодом став головою виконкому Волинської обласної ради народних депутатів (так тоді називався найвищий орган представницької влади області). З 1947 по 1950 рік  педколективом керував Скороход Володимир Олексійович.
1950 року на посаду директора призначили учасника Другої світової війни, уродженця Полтавщини Олексія Пилиповича Петренка. Колишньому фронтовику довелося займатися не тільки навчально-виховним процесом, а й будівництвом нового приміщення в центрі напівзруйнованого міста (тепер це вулиця Незалежності). Про нього я розповім більше далі, а тут згадаю інших директорів: 1982-1984 р. р., 1992-1997 р. р. – Сидько Микола Кіндратович; 1984-1992 р. р. – Балюк Віталій Володимирович;  1998-2000 р. р. – Павлюк Лариса Олександрівна; 2000-2020 р. р. – Власюк Галина Іванівна.
З 1 вересня 2020 року Ковельську спеціалізовану школу  І-ІІІ ступенів №3 імені Лесі Українки перейменовано в Ліцей №3 імені Лесі Українки. На посаду директора призначено Оксентюка Василя Івановича.
l
Але повернемося до 1950 року, коли почали будувати нове приміщення третьої школи. З цього приводу цікавий пост в 2020 році оприлюднив у своєму профілі в мережі Фейсбук депутат міської ради Андрій Миронюк: 
"А що ж було на місці сьогоднішньої школи №3 імені Лесі Українки? У шкільні роки я чув, що тут була конюшня. Але чи справді це так? Можливо, з середини літа 1944-го і до початку освітньої діяльності у вересні 1945-го тут була конюшня, цього я, на жаль, знати не можу. Однак можу стверджувати, що тут були казарми Вермахту та СС".
На підтвердження своєї думки пан Андрій наводить деякі факти, які він вважає достовірними, стверджуючи, що одна з казарм, зафіксована під час аерозйомки, співпадає з основним корпусом навчального закладу. Неподалік – напівзруйноване приміщення кафе "Ковельчанка", як його тоді називали.
Не буду сперечатися. Лишень зауважу, що 1 вересня 1945 року навчальний заклад тут не міг розташовуватися, бо будівництво школи, як вище зазначено, почалося у 1950 році. До речі, у перший клас цієї школи я пішов 1 вересня 1955 року і пам'ятаю руїни отієї самої "Ковельчанки", яка знаходилась неподалік. Ті руїни завжди неприємно вражали нас, дітлахів, бо нагадували про кровопролитні бої за Ковель зовсім недавно.
l
Згадуючи рідну школу, не можу забути її директора Олексія Пилиповича Петренка, який  на цій посаді працював більше 30 років. "При ньому" середню освіту здобув я, мої сини Андрій (на жаль, покійний), Олександр. Третю школу відмінно закінчила онучка Ольга Андріївна, яка здобула дві вищих освіти, нині працює в Чехії.
Пройшовши важкими і тернистими дорогами Другої світової війни, нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, Олексій Пилипович свій воєнний шлях закінчив у Німеччині.
По завершенню війни здобув педагогічну освіту. З 1950 року він – у СШ №3: спочатку вчитель, а через пів року – директор. Ось як про цей час написав історик-краєзнавець Дмитро Корнелюк у книзі "Ковельщини славні імена": "На плечі молодого директора лягли турботи не тільки про організацію навчально-виховного процесу, але й зміцнення матеріально-технічної бази. Старе приміщення, яке  залишилося після війни, не відповідало вимогам дня. Довелося взятися за будівництво. Швидко звели стіни школи по вулиці Незалежності (колись – Леніна). Згодом було побудовано новий корпус, просторий спортивний зал, шкільний інтернат, розширено виробничі майстерні".
Пішовши у перший клас у мирний час в 1955-му році, я навчався і в одному, і в другому корпусах, займався фізкультурою у новоспорудженому спортивному залі. Колеги-однокласники мешкали в шкільному гуртожитку, адже у 60-их роках минулого століття третя школа була своєрідним експериментальним "майданчиком" – сюди перейшли старшокласники (9-11-ті класи) із довколишніх населених пунктів, в т. ч. Турійського і Ковельського районів (Ружин, Городилець, Люблинець, Старі Кошари, Довгоноси, Мощена і т. д.). Особисто мене "розлучили" із друзями дитинства, і після 8-го класу "кинули" в інші класи. Це були 9-І, 10-Д, 11-Г. Коли я пробував заперечувати, директор завжди говорив: "Ти маєш там бути, щоб сільські хлопці й дівчата брали з тебе приклад, вчилися порядку й дисципліні". Довелося підкоритися наказу.
Не знаю, чого доброго навчилися хлопці й дівчата у мене, але в педагогів, які нас навчали, було чому повчитися. В школі, без усякого перебільшення, зібрали еліту вчительства Ковельщини. Ось тільки деякі славні імена: Тамара Павлівна Рибачок (українська мова і література); Людмила Никандрівна Литвинович і Софія Володимирівна Лефонт (математика); Ганна Михайлівна Гнатюк (біологія); Ольга Яківна Стрілько (фізика); Наталія Платонівна Михайлик (хімія); Борис Іванович Бурган (історія і суспільствознавство); Марія Григорівна Хавіна (німецька мова). Не можу не згадати вчителів трудового навчання. Це Микола Миколайович Байчак, Олексій Дементійович Подвиг, Федір Іванович Ткачук та ін. Багатьох із них уже немає в живих. Вічна їм пам'ять!
Цікавою і не завжди передбачуваною була моя школярська доля. Почавши навчання в 1-А, я з літерою "А" крокував до восьмого класу. Далі, як уже згадував, мене розлучили з друзями дитинства. "Пішли" літери І, Д, Г. Щоправда,  колишніх однокласників ніколи не забував. Ось тільки прізвища деяких з них, що рано пішли з життя: Борис Денисюк, Володимир Сидорський, Вячеслав Ліневич, брати Сесюки, Лариса Мойсеєнко, Анатолій Поліщук.
На щастя, чимало однокласників (із класів з різними літерами) перебувають у доброму здоров'ї. Дехто постійно дописує мені в мережі Фейсбук: Таміла Лоскот, Галина Хілінська, Григорій Куденчук, Василь Мікуліч. Тішуся, що все більш-менш добре у Нелі Здихальської, Катерини і Надії Олійник та інших. Миру їм і добра!
l
Безперечно, про рідну школу можна писати багато і детально. Все-таки, одинадцять років життя, які ми провели там, безслідно не минають. Деяких цікавих епізодів вже й не згадаєш, деякі просто не варті уваги читачів газети.
Але як би там не було, я пишаюся тим, що навчався у Ковельській середній школі №3 імені Лесі Українки. Вона дала мені путівку в самостійне життя, тернистими шляхами якого крокую досі. Сумніваюся, правда, що нинішнє покоління молодих педагогів пам'ятає такого учня.
Більш важливо, що той УЧЕНЬ не забув і не забуде ШКОЛУ, якій присвятив оці нотатки. Шкода, що про ювілей теперішнього Ліцею №3 до газети не написав ніхто. А проте без минулого ніколи не було б майбутнього, в якому живуть нині сущі педагоги, учні й дирекція школи.
Микола Вельма. 
l
НА СВІТЛИНАХ: вгорі –так виглядає приміщення Ліцею № 3 імені Лесі Українки сьогодні; внизу – 1-А клас, в якому автор розпочинав навчання 1 вересня 1955 року. Посередині – перша вчителька Потикунова Євдокія Федорівна з колегами. Автор статті – крайній праворуч у верхньому ряду.

Виповнилося 80 років одній з найстаріших шкіл Ковельщини – третій, яка носить ім'я нашої славетної землячки Лесі Українки. На своєму віку вона пережила декілька реформацій. 

Коли навчався, то це був заклад із поглибленим трудовим навчанням. Учнів вчили шоферувати, столярувати, будувати, шити. При врученні атестатів зрілості одночасно видавали свідоцтва про оволодіння тією чи іншою спеціальністю. Чимало моїх однокласників після закінчення 11-ти класів пішли працювати на деревообробний комбінат, швейну фабрику, автопідприємства міста, в будівельні організації.

Благодійність

Тернисті шляхи її життя

Тернисті шляхи її життя

18/12/2025 0

Щороку 14 грудня ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків найбільшої катастрофи за всю історію ядерної енергетики. Горем і болем увійшов в наше життя Чорнобиль, що розділив долю людей на "до" і "після". Пройшли роки, але біль не стихає. Це не тільки велика трагедія, а й символ безмежної мужності багатьох тисяч наших земляків – пожежників, військовослужбовців, медиків, будівельників, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відроджували нове життя.
Проходять роки. Все менше і менше залишається героїв тих далеких подій. А пам'ять – вона вічна. Котиться колесо життя. І в пам'яті рідних знову і знову постають наші земляки, котрі брали активну участь у тому страшному двобої. Їх подвиг назавжди увійшов до літопису мужності і патріотизму, а ще вони живуть у серцях рідних та близьких. 
У тому смертельному герці був і ковельчанин Петро Степанович Сачук. Давно пішов з життя, бо доза опромінення була надто високою. Сьогодні його дружина Тамара Василівна з болем у серці згадує ті далекі часи.      
"Наші життєві дороги перетнулися у Ковелі, – гортає низку спогадів жінка. – Я сама із Задиб, а Петро з Волошок. В селах не завжди була робота, а тут завод сільськогосподарських машин почав працювати, тож молодь шукала роботу. Петро мав гарну спеціальність, був хорошим спеціалістом із зварювальних робіт, знав добре сантехніку і вміло справлявся з усіма завданнями. Його хвалили, ставили в приклад".
Колись пані Тамара хотіла бути кухарем – то була її дитяча мрія. Але коли прийшла на роботу до їдальні, виявилось, що це їй не під силу – здоров'я не дозволяло. Тож знайшла собі роботу у деревообробному цеху. Ось тут і зустрівся їй Петро. І закрутив молодих, закоханих людей вир сімейного життя. Невдовзі і квартиру придбали. Їм би жити, радіти життю. Але весняний цвіт вкрила чорна хмара Чорнобиля. 
"З нашого заводу поїхало у "зону" багато чоловіків, – згадує Тамара Василівна. – Ніхто не знав, яка там робота. Але хлопці виконували все, що від них вимагали. В повітрі лютувала радіація. І вони тим дихали. Тому майже всі повернулись уже хворими. Коли звернулися з чоловіком до наших лікарів, то висновок був страшним: всі органи опромінені. Після діагнозу життєва дорога його була недовгою – 1991 року пішов із життя, залишивши на моїх руках двійко дітей: сину 2,5 роки, донечці – 3 місяці, які дуже хворіли".
Запитую: "Як же ви жили?".
"Не жила, – втомлено каже жінка, – а виживала. Пенсію не пов'язали із смертю чоловіка, діти часто хворіли. Виручали кредити. Мусила доньці операцію робити в Києві, скільки-то грошей треба було! У Луцьку лікувала. Хворобливі вони в мене, хоч дуже добрі. Не вимагали чогось особливого. Розуміли ситуацію.
Так збігали роки. Підросли діти, закінчили школу № 13. Донька вступила у київський ВИШ, отримала спеціальність "соціальний працівник". Син Вадим часто хворів, далеко не поїхав, отримав спеціальність автослюсаря в Луківському професійно-технічному училищі. 
Донька була більш самостійною, а Вадим все вдома, щось майструє, лагодить. Був він у нас “домашнім”, з дитячих років його цікавило все: і птахи, і природа, і ліс. А гриби – то була його стихія. Любив колекціонувати різні монети, значки. Знав їх історію. До речі, дуже любив історію Ковельщини, Волині. 
Ось так у щоденних клопотах жила наша сім'я. Донька Іванка вийшла заміж, і маємо нині втіху – онучку Меланію. Вадим працював на будівництві, пилорамах, де потрібні були робочі руки".
"А я, – мовить далі мама, – просила Бога, аби діти були здоровими, і ніяка біда більше не прийшла на нашу землю".
l
На жаль, знову українська земля здригається від вибухів, стогне від виття сирен. І знову зболене серце Тамари Василівни в розпачі. Молитви линуть до Всевишнього: "Захисти, спаси!..".
У квітні 2024 р. її сину вручили повістку в армію. Спочатку був полігон. Військову підготовку Вадим проходив у Великій Британії. А вже у липні був на передовій, підготовлений, знаючий, відважний. Спочатку Сумська область. Дуже шкодував маму, сестру. Коли телефонував, казав: "У мене все добре. Вчуся воювати".
А материнське серце рвалось навпіл. Ночей не спала, ніби щось відчувала. Але часто задумувалась: батько загинув, рятуючи нашу землю від Чорнобильської біди, а син мусить продовжувати його справу захисника.
...Вадим подзвонив вранці 18 серпня – як завжди, спокійний, дещо веселий голос. Побажав всім добра і миру. Й повідомив, що їх переводять на іншу позицію, то, можливо, не так скоро подзвонить. Це була неділя. А 19 серпня – повідомлення: загинув в Курській області. 
Вадиму назавжди лишилось 35. А мамі, рідним – вічний біль. Це вже побратими пізніше скажуть: "Важкі бої, складна ситуація, такі фронтові реалії". Там було пекло. Згасло ще одне молоде життя. А де знайти слова, щоб загоїти рани материнського серця?
Чоловік помер, залишив теплі спогади, дітей – було для кого жити, бо вони були її утіхою, змістом життя. А тепер син, який навіть не створив сім'ї, пішов у Вічність. Світлий, добрий, працьовитий – таким пам'ятають його друзі, сусіди, рідні. Для матері завжди був турботливим сином, її надією. Нині – вічний, незагойний біль. 
Вадима добрим словом згадують сусіди, друзі, його пам'ятають в школі однокласники, вчителі. Мамі висловлюють щирі співчуття, вдячність за сина, котрий віддав життя за країну. Тільки де знайти такі слова, щоб полегшити материнський біль, заспокоїти зранене серце? 
l
Ось таке непросте життя Тамари Василівни Сачук, доброї, чуйної дружини, матері, бабусі. На її долю випали тяжкі випробування. 
Важко навіть уявити, скільки горя і біди вона зазнала. І хоча її чоловік, син пішли у Вічність як Герої, пані Тамарі досі не віриться, що вони ніколи не повернуться з небуття. Пам'ять про них – єдине, що залишилося в серці жінки. А ще – велика любов до рідної доньки та онучки. Вони для неї – єдина надія і втіха.
Тож нехай Господь оберігає пані Тамару на подальшому життєвому шляху, а доля буде милосердною до неї та її рідних.
Валентина СІЧКАР,
громадська кореспондентка газети "Вісті Ковельщини".   
l
НА СВІТЛИНАХ: батьки і діти – миті життя сім'ї Сачуків.
Фото з домашнього архіву.
     

Щороку 14 грудня ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків найбільшої катастрофи за всю історію ядерної енергетики. Горем і болем увійшов в наше життя Чорнобиль, що розділив долю людей на "до" і "після". Пройшли роки, але біль не стихає. Це не тільки велика трагедія, а й символ безмежної мужності багатьох тисяч наших земляків – пожежників, військовослужбовців, медиків, будівельників, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відроджували нове життя.

Повідомлення в номер

Згубна краса

Згубна краса

18/12/2025 0

Це був двобій "гладіаторів". На подвір'ї Максима розігралася запекла бійка закоханих ревнивців. 
– Я тебе попереджав: торкнешся пальцем Галини, будеш до неї приставати – вб'ю, – люто кричав Максим, намагаючись вдарити ногою в пахву Георгія.  Той вміло ухилявся і цілився кулаком в щелепу суперника. Перша кров потекла з носа Максима і розлилась по обличчю. Та він не зважав і йшов в атаку.
Діставалось і Георгію: пекло і боліло нижче пояса  та в інтимних місцях. Переваги не мав ніхто. Нарешті "гладіатори", знесилившись, впали на  землю. Але бій не вщухав – кожен хотів бути переможцем.
Удари супроводжувались нецензурною лайкою і погрозами.
– Ой, людоньки! Що то діється! Вони ж повбивають одне одного.  І за кого? За оту спокусницю. Має чоловіка, сім'ю, а чужих мужиків з розуму зводить. Розбороняйте тих дурних півнів! – репетували жінки, що позбігалися із сусідніх дворів.
Іван та Степан, що були  поруч, кинулись втихомирювати забіяк. З великими труднощами їм вдалося розвести ревнивців у різні боки. 
Максим витирав кров із заюшеного обличчя. Георгій присів на лаву, важко дихав і тремтів від болю у пахві. 
– Ну що, півники-кукуріки, мирову п'ємо? – підлив оливи у вогонь  Іван.
На нього зашикали: мовляв, досить однієї бійки,  адже забіяки теж розпочинали розмову мирно та спокійно, як годиться, з пляшкою, а що вийшло?
А все – згубна краса жіноча. Вона винна. Наліво і направо розкидаємось словами про те, що краса врятує  світ, а вона, бач, до гріха доводить.  Це ж через неї  бійки і злочини та війни між народами.  
О, мій  читачу, тобі цікаво, що там за лаштунками отієї бійки? Хоч все буденно і просто. Словом, класика жанру. Маємо беззаперечно засвідчити: Галина була неймовірно красива. Стан смерековий, ясні очі – дві зірниці, мова лагідна.  Перса, мов яблучка стиглі, виглядають із-за кофтинки і ніжки стрункі, спортивні. Куди не глянь – скрізь принади… 
Ця краса заполонила Максима ще з шкільної лави. Хлопець теж нівроку красунчик: кучерявий, русявий.
– Галю,  я хочу дружити з тобою, – несміливо запропонував якось він. 
– Давай. Я не проти, – погодилась та.
О, ті зустрічі під бузком весняним квітучим, де соловейко витьохкує: "Кохай її"! Клялися у вірності і переступили межу, за якою кохання розум забирає і плекає надію на долю щасливу.
Непомітно пролетіли шкільні роки. Ось і випускний на поріг став. Галина за покликом серця вступила до Львівського політеху на інженера-технолога. Максим – в Київський будівельний. Розлетілися пташата. Студентські  роки промайнули швидко. Не зчулися, як диплом опинився на руках,  а з ним – і робота.
Максим чекав Галю і мріяв про сімейне тихе кубельце. Та не судилося – Галя зрадила їхнє кохання і вийшла заміж. Спіткнулося життя об камінь гріхів. Переживав. 
Відомий закон Ньютона гласить, що на всяку дію є протидія. Тож Максим "на зло" (невідомо, кому) вирішив:  "Яка дівчина впаде в око, тій і запропонує руку і серце". Життя без кохання – воно сіре і нещасливе, але що вдієш – помста. Снився йому, не раз отой закоханий бузок, соловей  співучий. Хотілось бачити і чути Галину. Так буває, що мрії збуваються.
Якось зустрілися однокласники на ювілейну дату від дня закінчення школи. Там і Галинка його вималювалась. Пішли по знайомих місцях, і по-новому спалахнула свічка кохання.
Ой, Галю, Галю! Не спокушай долю, не зводь Максима з розуму. Та де там – від того часу стали зустрічатись потайки від людського ока і рідних. А Земля крутиться, і нові гріхи під сонцем з'являються. Не знав Максим, що його ненаглядна Галюня зраджує не тільки чоловіка, але й його. 
Одного разу Галину запросили на дружній корпоратив. Сиділа між жінок, але запримітила молодого чорнявого красеня, що на неї задивляється. Відповіла спокусливим поглядом – дала привід до знайомства. Це був Георгій. Він запросив Галину до танцю – не відмовила. Лились вина. Захмеліла і закрутилась голова. Вийшли повітря свіжого вдихнути – там і впала в обійми спокусника.
 З тих пір Галина поза  рідним чоловіком відповідала коханням і Максиму, і Георгію.
"А як же чоловік терпів таку подвійну зраду?" – запитаєте ви.  Не знаю… Кажуть, про зраду дружини чоловік дізнається останнім. Буває, що чоловік (дружина) на такі витівки дивиться, як кажуть, крізь пальці: мовляв, якщо дружині добре – то нехай так і буде, кохання вистачить на всіх. Та це так, до слова. 
Про ту бійку довго згадували у селищі. Одні казали, що Максим та Георгій – два безпросвітних дурні, що почубилися за розпусну коханку, маючи вдома дружин.
Інші звинувачували у всьому Галину, засуджуючи її поведінку. 
Але як би там не було, погодьтеся: краса все-таки змінює світ. В який бік – це, як кажуть, питання інше.
Любомир ФІАЛКО. 

Це був двобій "гладіаторів". На подвір'ї Максима розігралася запекла бійка закоханих ревнивців. 

– Я тебе попереджав: торкнешся пальцем Галини, будеш до неї приставати – вб'ю, – люто кричав Максим, намагаючись вдарити ногою в пахву Георгія.  Той вміло ухилявся і цілився кулаком в щелепу суперника. Перша кров потекла з носа Максима і розлилась по обличчю. Та він не зважав і йшов в атаку.

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").