Наш гість – відомий провидець і віщун дід Потап.

l

– Пане Потапе, останнім часом тема №1 в Україні – можливий напад Росії. Про це майже щодня говорять політики, урядовці, журналісти. Враження таке, що російські танки ось-ось з'являться на Хрещатику. Загроза справді  серйозна?

– Загроза війни завжди є. І, до речі, не тільки з північно-східним сусідом. Ворогів у нас вистачає по всьому  периметру державного кордону. Зрештою, російсько-українська війна триває з 2014 року, коли Москва захопила Крим, підтримала бойовиків на Донбасі, де й зараз не вщухають бойові дії. Так що це ніяка не новина і не сенсація.

Сенсація в іншому – недооцінці нашої  влади небезпеки  з боку Росії. Згадаймо, як її  представники зовсім нещодавно категорично заперечували агресивні наміри Кремля, називали вигадками повідомлення про збільшення чисельності ворожих військ. 

Пройшло трохи часу, і влада дедалі голосніше почала говорити про можливу війну, змінивши свою позицію на 180 градусів. Тепер дехто вже називає конкретні дати нападу на Україну, лякаючи людей   і викликаючи  паніку  серед частини населення.

– Але ж така небезпека справді існує!

– Вище я сказав, що загроза війни завжди є. Але давайте поговоримо на цю тему спокійніше і без надмірних емоцій. Чи потрібна Володимиру Путіну війна? Не впевнений в цьому. Він розуміє, що зайти в Україну зможе, а от як вийти без втрат – це питання.

По-перше, Збройні Сили України не ті, що були у 2014-2015 р. р. За всіх  існуючих проблем вони боєздатні і мобільні. Досвід  бойових дій на Сході багато чому навчив і командний склад армії,  і воїнів-контрактників. По-друге, величезний потенціал є у добровольчих батальйонів, які нікуди не поділися, і зберігають порох  сухим. Недаремно легендарний командуючий УДА (Українською Добровольчою  Армією) Дмитро Ярош нещодавно свій блог  в інтернеті назвав: "Ласкаво просимо  в пекло!", адресуючи свої перестороги  московським правителям. А те, що Ярош слів на вітер не кидає, добре знають в Кремлі.

По-третє, за роки війни у нас сформувався потужний волонтерський рух, роль якого у зміцненні обороноздатності держави неможливо переоцінити. Переконаний, що у випадку чогось і волонтери, і добробати діятимуть,  як одне ціле. А ще ж є  загони територіальної оборони.

По-четверте, на  боці України – більшість країн Євросоюзу, а також США. Їх заяви на адресу Москви стали різкішими  і войовничішими, ніж були  раніше. Має своє значення і зброя, яку отримує наша країна, підтримка з боку НАТО, військово-морських і повітряних сил блоку. Про це вголос не говорять, але, думаю, що наші союзники  свою справу роблять.

– То чому ж у ЗМІ, на різних телевізійних   ток-шоу такі панічні настрої?

– Скажемо відверто: далеко не на всіх. Але деякі політики і журналісти підігрівають пристрасті, щоб підняти рейтинг своїх видань і телеканалів, відволікти увагу читачів і телеглядачів від проблем, що нагромадилися в державі – інфляція, корупція, некомпетентність чиновництва, провали в економіці   і т. д.

Ось свіжий приклад. Як відомо, німецьке видання "Більд"  нещодавно опублікувало велику статтю і навіть карту головних  ударів Москви по Україні, включаючи Київ. Цікаво, хто їм дав таку карту із самого кабінету, як вони стверджують,  Володимира Путіна? Мені це нагадує провокацію російського ФСБ, яка використовує всі можливі засоби випливу на світову громадськість, щоб її налякати воєнною  потугою РФ, продемонструвати, хто господар на міжнародній арені.

Зрештою, що це за видання "Більд"? Типово  бульварна, або "жовта" газета – таблоїд Німеччини, засновником якої був відомий медіамагнат Аксель Шпрінгер. "Більд" почав виходити у 1952 році, коли розпочалася "холодна війна", і виходить й досі. Має   електронну версію. Читають таблоїд щоденно понад  12 мільйонів людей. Матеріали, світлини, які тут публікуються, не завжди відзначаються правдивістю й об'єктивністю. Для того, щоб вчасно друкувати спростування недостовірної інформації, господарі газети видають навіть спеціальний  додаток, де пишуть про допущені  помилки і неточності.

– А яка ситуація насправді, як Ви гадаєте?

– Путіну не потрібен зруйновані ані Київ, ані інші міста. Що він з ними робитиме, коли дві третини Росії практично нагадують руїну? Газове опалення  відсутнє майже у половині населених пунктів, гарних доріг дуже мало, села і міста у віддалених регіонах нагадують фільми жахів. Досить подивитися в Ютубі документальні фільми чесних журналістів (наприклад, Варламова), послухати інтерв'ю популярного Дудя чи гостропубліцистичні виступи громадського діяча, письменника і журналіста Олександра Невзорова, щоб переконатися у цьому.

– То що потрібно Володимиру Путіну?

– Слухняна і покірна Україна, яка разом із упокореною Білоруссю стане  перед ним на коліна. Для цього не обов'язково розв'язувати кровопролитну війну, де переможця не буде. Достатньо засобами "гібридної" війни підірвати довіру українців до президента, парламенту, уряду, змусити їх змінити зовнішньополітичну орієнтацію і привести до влади  "своїх". На жаль, "своїх" в оточенні В. Зеленського більше, аніж достатньо. Чому – питання не до мене.

Не думаю, що путінці хочуть знищити українську економіку і фінансову систему, куди "влиті" величезні кошти російського бізнесу – як промислового, так і банківського. Та й наші  олігархи залюбки співпрацюють з росіянами.

– То чого нам слід найбільше боятися?

– Можливих провокацій як з боку ФСБ, так і українських "кротів". Пам'ятаєте, як почалася війна нацистської Німеччини з Польщею? З операції "Гляйвіц", вину за яку німці  поклали  на поляків і почали наступ на сусідню країну. Звичайно, скоїти таку провокацію в сучасних умовах не так просто, але можливо – дурнів вистачає з одного і другого боку.

Є небезпека припинення  газопостачання в Україну у розпал зимових холодів – чи то в результаті провокації, про яку я сказав вище, чи то з якоїсь іншої причини. Коли не дай, Боже, таке станеться, не будуть потрібні ані танки, ані авіація, ані ракети - влада  підпише будь-який "акт  капітуляції", який у свій час підписав В. Янукович. На жаль, київська влада до зими підготувалася дуже погано, а тому електроенергію змушені купувати в Білорусі.

– В чому Ви бачите порятунок?

– В опорі на власні сили. Маємо зміцнювати свою армію, підтримувати і розвивати оборонний комплекс, забезпечувати економічну, і фінансову стабільність в країні, давати рішучу відсіч спробам підірвати суспільство "зсередини" агентами Москви і так званою п'ятою колоною.

– А хіба Захід не  допоможе?

– Найкраще на це запитання відповів президент США Джозеф Байден, який у телефонній розмові з Володимиром Зеленським заявив, що Вашингтон підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, допомагатиме їй коштами і  зброєю, але воювати американські вояки на нашій  землі не збираються.  Подібним чином міркують керівники країн  НАТО, зокрема, Франції та Німеччини. Останні навіть відмовилися постачати зброю в Україну, боячись ускладнити стосунки з Москвою.

Лідерів західних держав можна зрозуміти, адже світом правлять не ідеї, а інтереси. В кожного із них – свої інтереси, а інтереси українського народу  мають передусім відстоювати і захищати українські президент, парламент, уряд та всі інституції, які покликані це робити відповідно до діючої Конституції. І нашим  урядовцям не потрібно скаржитися на західних партнерів, як це дехто робить, а виявляти ініціативу, діловитість, розуміння реалій життя у своїй діяльності. На жаль, таке розуміння на київському Олімпі мають  далеко не всі, про що свідчать деякі події останніх днів, своєрідні "зашквари", яким кінця немає.

– Як поводитися нашим громадянам, яких постійно залякують політики майбутніми трагічними подіями?

– Перш за все, зберігати спокій. Паніка – це найгірше, що може бути у цей складний час. Ми повинні зрозуміти: ворог тільки й чекає тієї миті, коли людьми оволодіє страх і  вони будуть готові до будь-яких  радикальних дій. Не можна цього допустити!

Водночас ми не повинні втрачати пильність, розслаблятися і сподіватися, образно кажучи,  манни небесної. Маємо подбати про власну безпеку самі, вміти аналізувати військово-політичну ситуацію, робити правильні висновки. Як мені здається, тут багато залежить від місцевої влади, її компетентності, вмілого управління органами територіальної оборони, що нині й робиться. Велике значення має тісна співпраця з осередками учасників бойових дій на Сході країни, ветеранами АТО/ООС, використання їх знань, досвіду, уміння у вихованні населення, особливо молоді. Всіляко слід розвивати і підтримувати волонтерський рух, активніше використовувати засоби масової інформації.

– Що ж, пане Потапе, дякую Вам за відверту розмову. Будемо сподіватися, що Ваші слова будуть почуті читачами газети і дещо заспокоять їх розтривожені душі.

– Цього хочу  і я, а тому кажу:  "Все буде Україна! З прийдешніми Новорічно-Різдвяними  святами!".

Розмову вів 

Михайло КУЗЬМУК.

ххх

– Пане Потапе, останнім часом тема №1 в Україні – можливий напад Росії. Про це майже щодня говорять політики, урядовці, журналісти. Враження таке, що російські танки ось-ось з'являться на Хрещатику. Загроза справді  серйозна?

– Загроза війни завжди є. І, до речі, не тільки з північно-східним сусідом. Ворогів у нас вистачає по всьому  периметру державного кордону. Зрештою, російсько-українська війна триває з 2014 року, коли Москва захопила Крим, підтримала бойовиків на Донбасі, де й зараз не вщухають бойові дії. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 334

Я часто кажу: "Людина повноцінно живе доти, доки зустрічається з друзями".

У цих словах немає  абсолютно ніякого перебільшення. По собі знаю: кожна така зустріч збагачує духовно, додає оптимізму і бадьорості, налаштовує на позитивний лад. Щоправда, за однієї умови: коли друзі щирі і безкорисливі.

На щастя, доля здебільшого зводить мене із земляками, з котрими хочеться і бачитися, і по-дружньому спілкуватися. До таких, зокрема, належить корінний ковельчанин, колишній сусід за попереднім місцем мого проживання Юрій Рахлінський. Щоправда, він трохи молодший за мене і більше дружив з братом Юрієм у шкільні роки, але сьогодні не тільки гарний приятель, а й діловий партнер редакційного колективу, члени якого дуже поважають цього доброго, душевного, співчутливого чоловіка.

Тривалий час Юрій Миколайович підтримує майже родинні зв'язки з Геннадієм Безекою та Юрієм Рибачком. Ці стосунки у них сягають у далеких літ,  не слабшаючи до цих пір. Декілька років тому вони зазнали важкої втрати –  пішов із життя  Володимир Мамітов, з яким вони були, як рідні брати. На жаль, страшна хвороба виявилася сильнішою за Володимира Васильовича, і він пішов у засвіти.

Важко уявити Юрія Миколайовича  і Геннадія Архиповича без дружби із братами Микуличами – Василем і Володимиром, імена яких добре знайомі ковельчанам. Перший очолював Ковельський держлісгосп, другий – працював заступником начальника міського управління торгівлі Ганни Калитюк, мудрої і працьовитої жінки. Пізніше обоє пішли  у бізнес.

Звичайно, у мене є ще чимало добрих друзів, про котрих можна розповідати досить довго. Єднає нас не тільки діловий інтерес чи взаємна приязнь, але й відчуття "ліктя" – ми всі з тих років, які називають повоєнними. На власні очі бачили, як з попелу відроджувався рідний Ковель, як важко і самовіддано працювали наші ровесники, як багато зробили вони для того, щоб місто стало таким, яким воно є сьогодні: затишним, благоустроєним, по-справжньому європейським.

l

Про все це я, можливо, ще напишу, коли матиму здоров'я і час,  а наразі розповім про останню зустріч із людьми, згаданими вище. Відбулась вона нещодавно в гостинному обійсті Юрія Рахлінського, розташованому на вулиці Володимира Кияна. Воно дбайливо облаштоване руками господаря і його чарівної дружини Тетяни Володимирівни, яка є вірною супутницею чоловіка по життю, розділяє з ним і радощі, й турботи, піклується про сім'ю та всю дружну родину Рахлінських.

А зустрілися ми тому, що нам захотілося зустрітися, поговорити по душах,   поділитися потаємним. Ну й, звичайно, підбадьорити один одного в цей важкий і непередбачуваний час

 Про що говорили? Передовсім – про політику, де сьогодні більше запитань, аніж відповідей. Не могли оминути тему пандемії коронавірусу, яка болить кожному. Адже тільки останніми місяцями передчасно обірвалося життя багатьох наших знайомих. Виявилося, що майже всі присутні на зустрічі вакциновані, а хто ще не встиг, це зробить у найближчому майбутньому. Добрим словом згадали покійних – в першу чергу, Володимира Мамітова.

Не обійшлося без розмов про роботу. Юрій Рибачок, який щойно повернувся із засідання міськвиконкому, поінформував про вимушене підвищення тарифів на послуги "Ковельводоканалу", який очолює. А ще бідкався, що  почастішали прориви в мережах каналізації.

– А в чому причина? – поцікавився я.

–Мережі дуже "зношені", – сказав Юрій Іванович. – Згадайте, коли їх прокладали в Ковелі – в 60-70-их роках минулого століття. До того ж, закопували на велику глибину – 5-6 метрів. Коли десь прориває, мусимо добряче помучитися.

Василя Микулича цікавило, як взагалі справи на підприємстві? Юрій Рибачок охоче розповідає про зміни на краще, які сталися останнім часом. А зроблено й справді чимало, бо і  керівник, і  його команда постійно в пошуку. Як результат, оновлюється обладнання, в життя запроваджуються сучасні технології. І дуже важливо, що вода на Ковельщині – чи не найкращої якості не тільки на Волині, а  й в Україні.

Торкнулися й проблем виживання місцевої  преси. Всі зійшлися на тому, що і владі, і громадськості, і меценатам потрібно підтримати  громадсько-політичну газету "Вісті Ковельщини". Юрій Рахлінський тут же зауважив, що ковельських журналістів без уваги не залишить і,  як завжди, виділить кошти на передплату видання ветеранам війни і праці, малозабезпеченим громадянам. Його підтримав Геннадій Безека, який з власного досвіду знає ціну друкованого слова. Працюючи на різних посадах  – і в службі пожежної охорони, і в системі побутового обслуговування населення, і заступником міського голови тощо, завжди відчував підтримку й допомогу журналістів, а особливо, коли відділ редакції очолював Гнат Петрович Ольхович. Добрі згадки про нього залишилися в усіх присутніх на зустрічі. Царство Небесне його світлій душі!

Позаяк Василь Микулич давненько відвідував господарство Юрія Рахлінського, то разом з усіма оглянув його з великим інтересом. А тут є на що подивитися. Скрізь – чистота, порядок. Вабить око озерне плесо, де привільно почуває себе водоплавне птаство. Є  тут і риба. Довкола – насадження декоративних і плодових дерев та кущів. Тенісний корт вражає своїм європейським виглядом. Недарма ж він вабить любителів великого тенісу, які щороку проводять "у Рахлінського" змагання з великого тенісу.

А ще Юрій Миколайович  надає спонсорську допомогу спортсменам, працівникам культури, письменникам, поетам, журналістам. Він дуже любить своє місто, в якому народився і в якому живе його сім'я та родина, хоче, щоб воно гарнішало і розбудовувалося. Подорожуючи світом (важко сказати, де   не бував з дружиною і рідними), він на власні очі бачив, як живуть у цивілізованому світі люди та як повинні жити ми, українці. Щиро радіє, що ковельська влада разом із депутатським  корпусом, нарешті, взялася за очищення Турії й водоймища, до чого він закликав на шпальтах "Вістей Ковельщини" роком раніше. 

l

Ми прощалися, коли надворі вже сутеніло, адже дні тепер коротші, а вечори довгі. Думаю, всі залишилися задоволеними тим, що побачили і почули. З позитивними враженнями поїхав до Луцька Василь Микулич. Отримав заряд бадьорості і оптимізму Геннадій Безека. З палким бажанням працювати ще краще і більше на благо ковельчан прощався з нами Юрій Рибачок. Втішила зустріч і Юрія Рахлінського, який любить людей, а вони шанують його. Ну, а я вкотре  переконався: живемо доти, доки зустрічаємося. Раджу і вам про це пам'ятати.

Микола ВЕЛЬМА.

Я часто кажу: "Людина повноцінно живе доти, доки зустрічається з друзями".

У цих словах немає  абсолютно ніякого перебільшення. По собі знаю: кожна така зустріч збагачує духовно, додає оптимізму і бадьорості, налаштовує на позитивний лад. Щоправда, за однієї умови: коли друзі щирі і безкорисливі.

На щастя, доля здебільшого зводить мене із земляками, з котрими хочеться і бачитися, і по-дружньому спілкуватися. До таких, зокрема, належить корінний ковельчанин, колишній сусід за попереднім місцем мого проживання Юрій Рахлінський. Щоправда, він трохи молодший за мене і більше дружив з братом Юрієм у шкільні роки, але сьогодні не тільки гарний приятель, а й діловий партнер редакційного колективу, члени якого дуже поважають цього доброго, душевного, співчутливого чоловіка.

Тривалий час Юрій Миколайович підтримує майже родинні зв'язки з Геннадієм Безекою та Юрієм Рибачком. Ці стосунки у них сягають у далеких літ,  не слабшаючи до цих пір. Декілька років тому вони зазнали важкої втрати –  пішов із життя  Володимир Мамітов, з яким вони були, як рідні брати. На жаль, страшна хвороба виявилася сильнішою за Володимира Васильовича, і він пішов у засвіти.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 318

Гороскоп

з  20 по 26 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Погода в Ковелі  

9 – 15 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 400

Ті, хто віддає свої час, сили та енергію задля інших, 5 грудня відзначили День волонтера.

Саме вони – світлі, добрі і небайдужі люди стали головними героями святкового дійства  у культурно-просвітницькому центрі. На їх адресу  прозвучало чимало теплих і щирих  слів. Атмосфера у залі була наповнена енергетикою чуйності і добра. Навіть музика в цей день звучала по-особливому велично і душевно.

Засвідчити повагу,  вдячність волонтерам прийшли міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради  Оксана Багнова, заступник міського голови Наталія Маленицька, керівники структурних підрозділів виконавчого комітету.

“Я надзвичайно горджусь тим, що багатьох знаю особисто і  про багатьох розповідав у своїх матеріалах,  коли був  журналістом. Пам’ятаю, коли Росія анексувала Крим,  розпочалась війна на Сході, скільки ковельчан долучилось до волонтерства. Пишаюсь, що у нашому місті відкрився центр допомоги воїнам 51-ї ОМБр, – наголосив  у своєму вітальному слові міський голова Ігор Чайка. – Хотів би подякувати кожному за Вашу працю, побажати здоров’я, сил, натхнення.  Переконаний, що попереду у Вас багато добрих справ. Ви ще зігрієте не одну дитину, літню людину і врятуєте життя воїна.  І хочу запевнити, що ми будемо Вас підтримувати”.

Ті, хто віддає свої час, сили та енергію задля інших, 5 грудня відзначили День волонтера.

Саме вони – світлі, добрі і небайдужі люди стали головними героями святкового дійства  у культурно-просвітницькому центрі. На їх адресу  прозвучало чимало теплих і щирих  слів. Атмосфера у залі була наповнена енергетикою чуйності і добра. Навіть музика в цей день звучала по-особливому велично і душевно.

Засвідчити повагу,  вдячність волонтерам прийшли міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради  Оксана Багнова, заступник міського голови Наталія Маленицька, керівники структурних підрозділів виконавчого комітету.

“Я надзвичайно горджусь тим, що багатьох знаю особисто і  про багатьох розповідав у своїх матеріалах,  коли був  журналістом. Пам’ятаю, коли Росія анексувала Крим,  розпочалась війна на Сході, скільки ковельчан долучилось до волонтерства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 407

Тримаю у руках книгу "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС". Мимоволі з очей котяться сльози. Чорнобиль… "Чорна" та непоправна сторінка в історії людства, найбільша техногенна катастрофа у світі. Це – біль, втрати і невиліковна рана тисяч сімей. Чорнобильський атом спопелив життя і душі, скалічив здоров'я не одному поколінню людей.

У вічному боргу ми назавжди перед тими, хто у 1986 році потрапив на передову в боротьбі з ядерним монстром. До кінця не розуміючи масштабів катастрофи, ліквідатори майже голіруч мужньо приборкували радіаційну стихію. Ціною власного життя та здоров'я, проявивши героїзм, стресостійкість, витривалість, "чорнобильці" вибороли нам безпечне майбутнє.

За даними Чорнобильського центру, понад 600 тисяч осіб ліквідовували наслідки аварії. Ковельчани теж залишили слід в історії ліквідації лиха на ЧАЕС. Серед них – Петро Лаврентійович Якимчук, заступник голови Ковельського міського осередку "Союз. Чорнобиль. Україна". Життєрадісний, турботливий він завжди спішить на допомогу близьким, відстоює права "чорнобильців" та їх сімей.

l

…Переді мною – усміхнений чоловік, та, відверто кажучи, розмову з ним починати було непросто. Адже важко згадувати ті події, особливо, коли розумієш всю повноту трагедії. 

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла. Я тоді працював у ВАТ "Ковельське АТП-10761" водієм ЗІЛу. Це була нова машина, яку я нещодавно отримав. Згодом із обласного автоуправління прийшов наказ про те, що потрібно відкомандирувати людей для перевезення вантажів (правда, ніхто не казав, що це для Чорнобиля). Тож 6 серпня я з товаришем Миколою Ліповським вирушили в теперішню зону відчуження", –  розповідає Петро Якимчук.

Там їх завданням було доставляти щебінь, який звозили у великий бетонний вузол з усієї України. Реактор – поруч, адже саме для нього готували бетонну перегородку.

І хоч скільки років минуло, чоловік й донині зберігає путівки і талони на "заправку", адже це нагадування про те, що біда може статися в будь-який момент.

Петро Лаврентійович пригадує, як одного разу вивантажували щебінь і біля них приземлився вертоліт.  Вийшло троє генералів: "Спека на дворі, вони в сорочках на короткий рукав але в респіраторах. Підійшли, поздоровались і питають: "Скільки тобі років, синку? Хто тебе сюди прислав? Ти знаєш, що таке атомна радіація? Це – війна! Через 20 років згадаєш генерала, а тепер бери маски і бережи себе!". Товаришеві Миколі теж ще 5 масок  дали".

Ніхто тоді не думав про власне здоров'я та дози опромінення: люди виконували поставлені завдання, не усвідомлюючи  героїзму своїх вчинків. "Неодноразово на КП по 2 дні стояли. Тільки під'їжджаємо, а світлофор вмить червоний. Забрали права, путівку, відправили на мийку. Вертаємось – знов червоним миготить, повторно на мийку. В результаті, одного разу я пробув там 2 дні доки радіація не спала", – ділиться спогадами чоловік. 

l

Розповідає, що людей при виконанні було багато, кожен ніс свою службу. Часто почувалися погано: запаморочення, головний біль, нудота, подразнення в горлі, але не зважали, списували на втому та виснаженість. 

"Ночував у машині – дружина мені з дому матрац та подушку дала. Милися (сміється) в річці Уж. Працювали для нас їдальні, де і з Волині були молоді дівчата. Нині це вже зрілі жінки. Та й мені – 74! 

А, здається, лишень нещодавно в армію пішов. 2 роки і 3 місяці відслужив в ракетних військах у Стрию. Ех, молодість!.. Памятаю, як в Локачинському районі возив буряки. Там і познайомився зі своє дружиною Зіною" – з теплом в голосі пригадує Петро Лаврентійович.

Вона – з Ратнівського району (с.Жиричі), а він з Камінь-Каширського (с. Стобихівка). Після польових робіт Петро завіз дівчину додому і познайомився з її батьками, а вже згодом з родиною приїхав свататись.

"Красива, як лялька! І де він таку знайшов?" – часто говорили у селі. Та не вродою, а душею прикипіли один до одного молодята. Тому розлучатись завжди було важко. 

Далі Петро Лаврентійович, з тривогою та сумом, ділиться про наболіле: "Шкода, але все життя перебуваємо в таких умовах, що потрібно виживати…Ці малі пенсії (в 50 років я отримував 64 руб. 66 коп.!), нині безробіття серед молоді, яке змушує заставляють людей їхати за кордон, щоб сім'ю прогодувати. Я особисто де лиш не був, а дружина з дітьми сама. Боляче, що не бачиш їх, але з радістю везеш і продукти, і смаколики чи іграшки дітям".

Повертаючись до теми Чорнобиля, чоловік згадує непорозуміння, коли не міг довести своєї участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Для цього потрібно було особливе підтвердження, тож він особисто брав путівки (добре, що зберіг) і їздив у зону відчуження за довідкою. Там дивувалися, що такі люди ще живі.

l

На жаль, історія забувається. Так, неодноразово, виникали конфліктні ситуації в "маршрутках", коли водії відмовлялись перевозити чоловіка пільговою категорією. Мовляв, вже 35 років минуло, й вистачить на жалість "тиснути".

Неодноразово писали звернення та збирались на мітинг в Києві (де, до речі, ніхто з високопосадовців так і не вийшов до "чорнобильців"), відстоюючи свої права та вимагаючи не "зрізати" пільги.

Та все ж Петро Лаврентійович ніколи не втрачає оптимізму, не падає духом, а радіє тому, що є. Зокрема, каже приємно, що надалі триває програма оздоровлення і щороку відправляють в санаторій на вибір (чоловік був в Київській, Черкаській та Одеській областях, але останні роки обирає "Лісову пісню" на Волині), є грошові компенсації за медикаменти.

Цього року завдяки ініціаторам преміюють шестеро людей по 300 гривень кожного, що так важливо для ліквідаторів. Не забувати хоча б 2 рази на рік - тих, хто вже відійшов у Вічність, і тих, хто досі несе біль пережитого. А таких в Ковельському осередку – 97 осіб (50 ліквідаторів, інші –вдови та потерпілі).

Петро Якимчук вже 30 років – заступник голови Ковельського міського осередку "Союз Чорнобиль Україна". Він вміє працювати та спілкуватися з людьми, допомагати у вирішенні тих проблем, з якими до нього звертаються.

"Це зараз ми маємо кабінет, а раніше збори проходили на лавочці в парку. Одного разу проходив повз Олег Кіндер (тоді був мером міста), здивувався, що ми просто неба зібрались і допоміг облаштувати кабінет. За що йому щиро вдячні", – розповідає чоловік.

Петро Лаврентійович – також член комісії з розподілу житла при міській раді. Опікуючись іншими, звісно цікавився долею "обіцяної" і йому квартири. Та, на жаль, рішення скасоване, бо його категорія тепер не потрапляє під наділення житла.

l

Активний Петро Якимчук і в просвітницькій сфері, адже часто виступає у школах, розповідаючи учням про Чорнобильську катастрофу та жахливі наслідки для суспільства. 

Долучився пан Петро і до видання книги "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС", зібрав інформацію про ковельських учасників тих подій, відшукав фото кожного, які, на жаль, не опублікували у виданні. Шкода, та й в описі про нього теж переплутали дані. Та він образи не тримає, і хоч книга – "чорна" згадка про минуле, радіє, що спільними зусиллями закарбували подвиг героїв на сторінках видання.

До речі, Петро Лаврентійович був ініціатором встановлення пам'ятника жертвам аварії на ЧАЕС у Ковелі (2008 р.). Саме він наполіг, щоб його розмістили в центрі міста.

Як відомо, сьогодні зона відчуження стала туристичною, тут намагаються відновити життя, а попит на екскурсії набирає обертів. Ставлення до цього у Петра Якимчука різко негативне: "Це як скло чи целофан закопати, який 300 років розкладається. Так і тут – це обман людей, щоб зробити видовище та ще й заробити на цьому грошей. 

Запрошували якось мене повернутись, побачити. А навіщо? Ми тоді нахапались тієї радіації, що на все життя вистачить проблем зі здоров'ям. Машина,  шматок заліза, була така заражена, що 3 дні не могли відмити по приїзді додому, дозиметри зашкалювали", – обурюється наш співбесідник. 

l

І недарма, адже наслідки для організму в кожного ліквідатора лише негативні. Зокрема, він переніс 5 операцій. Були випадки коли температура сягала 41 градусів. Пам'ятає, як був на межі життя і смерті: нічого вже не їв, ходити не міг, та, дякуючи Богу й лікарям, одужав. Правда, після операційних втручань різко втратив зір. Нині має яскраво виражену пухлину, та після пережитого оперувати її не наважується. Окрім того, в Петра Якимчука – астма, гіпертонічна хвороба, ураження печінки і нирок. Регіональна комісія у Львові визнала це наслідком опромінення.

Наразі чоловік вагається, чи вакцинуватись, адже вже перехворів на коронавірус. І хоч сімейний лікар каже, що протипоказань нема, є певні сумніви, чи це не дасть ускладнення.

Незважаючи на пережите, очі Петра Лаврентійовича сяють. Особливо, коли говорить про своїх онуків, бо вірить, що, незважаючи на життєві страшні реалії, у них попереду –  світле майбутнє.

Аліна Романюк.

НА знімку: Петро ЯКИМЧУК, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Фото автора.

Тримаю у руках книгу "Грані подвигу. Слово про Волинських ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС". Мимоволі з очей котяться сльози. Чорнобиль… "Чорна" та непоправна сторінка в історії людства, найбільша техногенна катастрофа у світі. Це – біль, втрати і невиліковна рана тисяч сімей. Чорнобильський атом спопелив життя і душі, скалічив здоров'я не одному поколінню людей.

У вічному боргу ми назавжди перед тими, хто у 1986 році потрапив на передову в боротьбі з ядерним монстром. До кінця не розуміючи масштабів катастрофи, ліквідатори майже голіруч мужньо приборкували радіаційну стихію. Ціною власного життя та здоров'я, проявивши героїзм, стресостійкість, витривалість, "чорнобильці" вибороли нам безпечне майбутнє.

За даними Чорнобильського центру, понад 600 тисяч осіб ліквідовували наслідки аварії. Ковельчани теж залишили слід в історії ліквідації лиха на ЧАЕС. Серед них – Петро Лаврентійович Якимчук, заступник голови Ковельського міського осередку "Союз. Чорнобиль. Україна". Життєрадісний, турботливий він завжди спішить на допомогу близьким, відстоює права "чорнобильців" та їх сімей.

ххх

…Переді мною – усміхнений чоловік, та, відверто кажучи, розмову з ним починати було непросто. Адже важко згадувати ті події, особливо, коли розумієш всю повноту трагедії. 

"Мені тоді було 38 років. Ми з дружиною, молоді й щасливі, мали трьох дітей: сини Руслан та Юрій і донька Алла.   

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 491

У Ковелі працюють офлайн-пункти “Команди підтримки “Дії” з отримання СOVID-сертифікатів. Щоб перевірити їх роботу, на Ковельщину з робочим візитом завітав Мстислав Банік, керівник із розвитку електронних послуг у міністерстві цифрової трансформації  та Вікторія Левчук, заступниця голови ОДА з цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації (CDTO).

На зустрічі, яка відбулася у центрі вакцинації,  що у стоматполіклініці, були Ковельський міський голова Ігор Чайка, перший заступник голови Ковельської райдержадміністрації Галина Коляда, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло, представники мас-медіа.

Медичні працівники розповіли присутнім про роботу пункту вакцинації, зазначили, що працюють в посиленому режимі. Щодо кількості щеплених, наявності вакцини та проблеми з внесенням та обробкою даних в електронній системі охорони здоров'я eHealth поінформував Олег Кубай, медичний директор Центру ПМСД Ковельського МТМО.

Під час спілкування з журналістами заступниця голови ОДА Вікторія Левчук відзначила, що приємно, коли люди з міністерства особисто цікавляться  перебігом справ на місцях. "Адже міністерство – не лише той, хто генерує послуги, а й той, хто справді допомагає їх реалізувати. Це люди, які приїжджають не тільки перевірити, а й підказати кожному, зрозуміти як покращити надання послуг" – сказала Вікторія Левчук. 

Так під час зустрічі керівник Мінцифри особисто допоміг ковельчанці завантажити сертифікат у застосунку “Дія”. "Ми намагаємось докласти максимум зусиль для того, щоб допомогти людям розібратися, адже багато хто перший раз встановлює “Дію”. І багато питань не в тому, як завантажити COVID-сертифікат, а як вперше скористатися застосунком", – зазначив Мстислав Банік. 

Він подякував волонтерам, які працюють в пунктах, та керівництву ковельської міської і районної влади, які активно долучились до реалізації цього проєкту. 

Адже, за словами, високопосадових гостей, саме така злагоджена робота та співпраця міністерства, Волинської ОДА, місцевої влади, волонтерів та громади допомагають створити ефективні та зручні для користувачів електронні послуги в державі.

Варто наголосити, що в “Команді підтримки "Дія" не просто підкажуть та проконсультують, а й нададуть практичну допомогу зі встановленням додатку “Дія” та завантаженням сертифікатів про вакцинацію від COVID -19. 

Часто сертифікат не з'являється у додатку “Дія” через неправильно внесені дані."Якщо лікар допустив якусь помилку, то є можливість відразу це виправити на місці. Оскільки, щеплення є медичними даними і абсолютно кожен укол лікар підписує своїм особистим електронним підписом. Відповідно,  ні я, ні мер чи губернатор, чи міністр охорони здоров'я не можуть  виправити чи змінити ці дані. Наші волонтери на місцях допоможуть це вирішити, скерують до кого звернутись" – пояснює керівник Мінцифри.

Тож що важливо знати? Якщо у вас є смартфон, ви можете створити міжнародний  або внутрішній (“зелений”, що свідчить про повний курс вакцинації, та “жовтий” – щеплення лише однією дозою) COVID-сертифікат. Відрізняються вони тим, що міжнародний має більше інформації про саму вакцину (важливо для тих, хто збирається перетинати кордон, оскільки в світі діють різні вимоги до того, якою вакциною має бути щеплена людина).

Віднедавна до переліку можливих  додали сертифікат про одужання. Тут важливо вказати, що перехворіли саме на COVID-19, а не пневмонію чи сильну застуду. Тому потрібно пересвідчитись у сімейного лікаря, що дані внесені  правильно. 

"За останніми даними Всесвітньої організації здоров'я,  навіть, якщо ви перехворіли, є ризик повторно захворіти на коронавірус. Тож через 28 днів можна отримувати перше щеплення,  і це   буде безпечніше для вашого здоров'я", – зауважив Мстислав Банік. 

Для тих, у кого немає смартфона, чи хто не хоче встановлювати мобільний застосунок,   можна через веб-портал diia.gov.ua згенерувати паперовий сертифікат –  він також матиме QR-код.

До речі, консультацію з отримання COVID-сертифікатів за допомогою застосунку “Дія” можна отримати й у місцевих ЦНАПах.

Довідково: проєкт запуску пунктів “Команди підтримки “Дії” по всій Україні реалізований за допомоги "Цифрові, інклюзивні, доступні: підтримка цифровізації державних послуг в Україні" (Проєкт підтримки “Дія”), що впроваджується ПРООН за підтримки Швеції, та за підтримки Програми EGAP Фонду Східна Європа, що фінансується урядом Швейцарії спільно з регіональними командами цифровізації України.

Аліна Романюк.

У Ковелі працюють офлайн-пункти “Команди підтримки “Дії” з отримання СOVID-сертифікатів. Щоб перевірити їх роботу, на Ковельщину з робочим візитом завітав Мстислав Банік, керівник із розвитку електронних послуг у міністерстві цифрової трансформації  та Вікторія Левчук, заступниця голови ОДА з цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації (CDTO).

На зустрічі, яка відбулася у центрі вакцинації,  що у стоматполіклініці, були Ковельський міський голова Ігор Чайка, перший заступник голови Ковельської райдержадміністрації Галина Коляда, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, заступник голови Ковельської районної ради Андрій Броїло, представники мас-медіа.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 468

Почну з критичного зауваження на адресу редакції нашої газети "Вісті Ковельщини". На мою думку,  зовсім мало – лише одна сторінка присвячена нашим хліборобам у номері від 18 листопада ц. р., напередодні Дня працівників сільського господарства.  

 А хотілося б більше, аби не цуралось землі-матінки, яка нас годує і зодягає, молоде підростаюче покоління, читаючи в "міськрайонці"  про людей, що присвятили себе цій благородній професії.

Приємно було бачити світлини з мужніми обличчями хлібодарів із СТзОВ "Зоря" і "Вежа", читати про них і їх очільників – Володимира Юхимовича Потапчука і Тетяну Василівну Зінчук. Вони з року в рік трудяться на славу. Тільки подумати: 1,5 тисячі голів  худоби на утриманні у "Зорі"! Це ж який великий труд!

А могло б бути подібно  і в інших колективах. Але ж ні:  розвалили, а такі, як мужні жінки-керівниці Тетяна Василівна Зінчук, Валерія Адамівна Яромчук нарівні  з чоловіками вистояли. І їхні господарства процвітають. Хвала і честь таким людям!  А їх на Ковельщині багато.

Щодня їмо хліб,  і не  завжди задумуємось над тим, який шлях пройшла та хлібина до нашого столу. Не місяць і не два, а  цілий рік, умовно кажучи. Посіяти восени, доглянути посіви,  в пору підживити, коли є потреба, зібрати урожай аж на другий рік, змолоти, напекти і привезти в магазин. Гай-гай, скільки працівників задіяно! А те зерно, що сіяли, ще раніше було вирощене в попередньому році.

Отож,  роками земля потребує людських рук і  розуму. Ну, рук вистачає, бо ще й за кордон їх везуть, ті руки “золоті”, аби там, поневіряючись і принижуючись, заробити більше, ніж тут.

Прогрес великий є і в розумних сучасних технологіях. Бо колись виконували трудомісткі роботи вручну, а тепер техніка замінює – скрізь. Раніше косили і підбирали збіжжя, жали серпами, в'язали, складали в копи або згодом чекали   комбайна  (а ще раніше ціпами молотили), щоб змолотив, а для цього треба було кожен сніп розв'язати і в бункер вкинути. Тепер комбайн все за один  раз  зробить.

Так, в  колгоспі було важко працювати, особливо після війни, бо вона все знищила, але поступово життя налагоджувалось… І коли дійшли до того, що всі мали роботу, зарплату, а не трудодень,  –  і доярки, і  свинарки, і телятниці, і доглядачі худоби, і  підвожчики кормів, і водії, і механізатори, і обліковці, і бригадири, і  агрономи, і  бухгалтери, і зоотехніки, й інженери, і механіки (і за кордон ніхто не заглядав) – все враз десь поділось. Люди без роботи, ферм,   худоби, тракторні бригади – без техніки. Кажуть, розпаювали. Може, комусь і трактор попав… А в основному – земля. І нові господарі спочатку розгубились, бо деякий час на полях бур'яни володарювали. І боляче було на те дивитись. Тепер цього немає: земля відчула  дбайливі  руки.

Пригадую, кілька років до кладовища в Жмудчому не було  можливості проїхати через бездоріжжя. Переважно машини ставили на узбіччі   і пішки добирались. Або шукали на полях проїзд  і ризикували, аби не загрузнути. І от новий господар проклав дорогу до вічного спочинку  людей і поле зорав – там ростуть тепер різні  культури. Спасибі за це велике, бо десятки літ було дуже незручно!

А ще хочу подякувати від імені всіх пайовиків (не думаю, що хтось заперечить) за оте зерно, що давали раніше на паї, а тепер –  за гроші, які заробили наші колгоспники в минулому. А до свят працівників сільського господарства і до Великодня маємо ще й  подарунки – борошно або цукор. Отже, колгоспники своїм належним трудом це заробили і для себе, і  для своїх нащадків. Тим, хто вже за межею, – Царство Небесне, а хто живий – дай, Боже, здоров'я, щастя, радості на многії літа! Хай усе збувається те, що забажається!

Ось які думки навіяла мені  стаття в нашій газеті за 18 листопада. Тож з минулими святами Вас ще раз, шановні працівники сільського господарства! Хай Новоріччя, яке наближається, принесе Вам вагомі здобутки у праці, міцне здоров'я і мир! 

З повагою – 

Валентина ОСТАПЧУК, 

 громадський дописувач 

"Вістей Ковельщини".

P.S. Хоч я – ветеран педагогічної праці, але не раз із учнями доводилося  і в Облапах, де працювала раніше, і в Голобах допомагати колгоспникам і працівниками радгоспу льон піднімати, буряки кормові полоти і збирати урожай моркви й  столових  буряків, перебирати  картоплю.

І працювали на совість. Якось в Жмудчому кагат картоплі перебрали за пів дня. Ланкова сказала, дякуючи, про ціну праці, бо трішки і заробили на морозиво, в кіно.

Навіть змагання між класами було, хто  краще  виконує ту чи іншу роботу.  Працювали важко, але досягнутими  результатами щиро тішилися.

В. О.

Почну з критичного зауваження на адресу редакції нашої газети "Вісті Ковельщини". На мою думку,  зовсім мало – лише одна сторінка присвячена нашим хліборобам у номері від 18 листопада ц. р., напередодні Дня працівників сільського господарства.  

 А хотілося б більше, аби не цуралось землі-матінки, яка нас годує і зодягає, молоде підростаюче покоління, читаючи в "міськрайонці"  про людей, що присвятили себе цій благородній професії.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 407

Наше подвір'я – 

це наше життя

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 366