Закоханий у життя і природу
Чи не найбільше багатство людини – сивочола мудрість. Про це, як ніхто інший, знають люди, котрі пройшли довгий життєвий шлях. Успіхи, невдачі, злети, падіння, любов, дружба, робота – всього було на тому шляху. Наші бабусі та дідусі вистояли перед усіма, здавалося б, найскладнішими труднощами і нині передають свою мудрість дітям, онукам й правнукам і нам, їхнім землякам.
Я завжди захоплювалася і захоплююсь розповідями представників старшого покоління, які знають життя не з книжок, але котрі через свою скромність чи то недовіру, чи то розчарування не завжди готові оповісти гірку правду життя. А ми часто-густо і не питаємо у них, звідки взялися зморшки на чолі, чому їхні натруджені руки ніколи не знають спочинку?
З кожним роком рідшають ряди ветеранів війни, ветеранів праці, «дітей війни», але ті, що є ще серед нас, міцно тримають ланцюжок історії, який ми просто зобов’язані продовжити.
l
А розповім вам сьогодні про ковельчанина-ветерана праці, учасника війни, колишнього залізничника Олексія Лещука, який у свої 90 літ вражає оптимізмом і бадьорістю духу. Нещодавно ми завітали до нього в гості, адже почули, що дідусь не тільки веселий та енергійний, а ще й досі займається садівництвом, вирощує понад 40 сортів лілій на своїй присадибній ділянці.
Життєва стежина Олексія Васильовича Лещука розпочалася 29 березня 1930 року у селі Великий Чернятин тодішньої Кам’янець-Подільської області (нині — Хмельницька). Олексій виховувався в звичайній сім’ї, де зростало троє дітей. Він був наймолодшою дитиною. На жаль, трагічно обірвалася доля батька Василя, котрий загинув на шахті у Донецьку. Мамі Христині Антонівні довелося самотужки ставити на ноги найстаршу Надію, середнього Тимофія і маленького Олексія.
Найбільшим багатством родини була улюблена корівка,відома на всю округу й навіть область, яка давала вдосталь молока і, як згадує герой нашої розповіді, була «грамотною». Було, що годувальницю викрали злодії, але вона повернулася додому до своїх господарів.
—Нашу корівчину навіть фотографували в газету, а роги у неї були, як у польського велосипеда, — жартує Олексій Васильович. – Однак мама була змушена її продати, то я довго журився і, напевно, з місяць плакав.
Христина Антонівна була дітям за батька й за матір. Важко працювала, щоранку поспішала на ферму, де трудилася дояркою, обробляла 40 сотих цукрових буряків.
Олексій з дитинства був беручкий до роботи, допомагав матері до сьомого класу. І вже була думка влаштуватися працювати у колгосп, але мудрі люди порадили вчитися. Недовго думаючи, поїхав у Здолбунів, де став навчатися у залізничному училищі за спеціальністю «помічник машиніста». Провчившись два роки, у 1950-му направлений в Ковель. У ті роки масово йшли вантажі з Німеччини, а робочої сили бракувало, тому молодих хлопців відправили на важливий стратегічний об’єкт.
Але згодом прийшла вказівка з Москви скерувати людей у м. Читу (Забайкальський край) для роботи на залізниці.
— Нас «завербували» на чужину, — згадує співрозмовник. — Тяжко працювали, але отримали неоціненний досвід. На Забайкаллі відпрацював 15 років. Коли ж потреба у нашій робочій силі зникла, повернулися у свої депо, я — у своє рідне ковельське паровозне, де багато років працював машиністом (аж до виходу на пенсію). Щоб отримати житло за місцем роботи, відпрацював на будівництві 1500 годин. Тоді були такі умови.
Все життя Олексій Васильович пов’язав із залізницею, але ніскільки про це не шкодує. За багаторічну і плідну працю нагороджений багатьма відзнаками різних рівнів.
— Олексію Васильовичу, а де Ви зустріли свою долю?
— Із своєю (на жаль, уже покійною) дружиною Любою познайомились на Забайкаллі. Любов Павлівна (Крюкова) працювала бухгалтером в дистанції цивільних споруд, а її брати – машиністами. Так і познайомились. Мені відразу припала душі молода красуня, яка зачарувала своїм розумом, чесністю і працелюбністю.
– Та вже більше двох років, як спорожніла наша домівка, — з сумом продовжує оповідати Олексій Васильович. – Тішуся і горджуся своїми доньками Тетяною та Ольгою, які давно залишили батьківський поріг, але не забувають мене, відвідують, по можливості допомагають. Оля живе трохи ближче, то бачимося частіше, а Тетяна знайшла свою долю у столиці.
— Ви самі в усьому даєте лад?
— Так. Ось удвох на хазяйстві з котиком «Мурчиком». Ще поки здужаю, то сам ходжу по інстанціях, аби сплатити за світло і газ. От і зараз планую занести показники лічильника. Мені приємно спілкуватися з людьми, жартувати з ними. Прийду на ринок, підходжу до жінок, які продають молоко, і давай розмовляти на різні теми сьогодення.
Дідусь Олексій у свої 90 вражає сильним духом, світлим розумом і життєвою мудрістю. Статний не по роках чоловік, сам готує їжу, впорядковує оселю і подвір’я, ніби й нема за його плечима важких трудових буднів, недоспаних ночей.
Найбільше захоплення дідуся – квітникарство, садівництво. Навіть випадкові перехожі зупиняються, аби помилуватися квітучим садом найрізноманітніших сортів лілій. Дай, Боже, Вам, Олексію Васильовичу, міцного-міцного здоров’я, трудового довголіття й оповісти нам ще не одну цікаву історію. Ви – живий свідок історичних подій, взірець працелюбності і доброти. Нехай береже Вас Господь!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: ветеран праці Олексій ЛЕЩУК на своєму обійсті; краса, виплекана роботящими руками ветерана.
Фото з архіву автора .
Чи не найбільше багатство людини – сивочола мудрість. Про це, як ніхто інший, знають люди, котрі пройшли довгий життєвий шлях. Успіхи, невдачі, злети, падіння, любов, дружба, робота – всього було на тому шляху. Наші бабусі та дідусі вистояли перед усіма, здавалося б, найскладнішими труднощами і нині передають свою мудрість дітям, онукам й правнукам і нам, їхнім землякам.
Я завжди захоплювалася і захоплююсь розповідями представників старшого покоління, які знають життя не з книжок, але котрі через свою скромність чи то недовіру, чи то розчарування не завжди готові оповісти гірку правду життя. А ми часто-густо і не питаємо у них, звідки взялися зморшки на чолі, чому їхні натруджені руки ніколи не знають спочинку?
З кожним роком рідшають ряди ветеранів війни, ветеранів праці, «дітей війни», але ті, що є ще серед нас, міцно тримають ланцюжок історії, який ми просто зобов’язані продовжити.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 264