Тарас Матвіїв: той, кому судилося зорею стати
Мій друже читачу! Я переконаний, що тебе, як і мене, хвилює непросте питання: хто і чому забирає життя в найкращих, найпатріотичніших, сильних духом синів України? Чому Бог, який є любов, не посилає до них янголів-охоронців? Кажуть, що небеса забирають кращих. Але в небесах – Царство Боже, а нашу рідну землю треба захищати, обробляти, доглядати. Мовчать небеса…
Літає хижий, чорний птах над краєм і обирає чергову жертву. Сьогодні ці хижі пазурі вчепилися в патріотичну родину Матвіївих і забрали життя в юного Тараса, Героя України (посмертно).
l
Я розмовляю з батьками Тараса. Мати Валентина і батько Тарас по дорозі із Жидачева до Любешова завітали до Ковеля на цю довірливу розмову. Найперше мене цікавить їхній душевний стан.
Син загинув у липні цього року, і свіжа рана ятрить, а психологічно-оздоровчої реабілітації для батьків загиблих синів на Сході , на жаль, у нашій країні немає.
Змучене, зболене обличчя матері, окаймоване чорним шарфом, намагається усміхнутися, але мимоволі з’являється сльозинка на очах. Це сльозинка болю, розпачу і безвиході.
– Скажіть, а що я маю робити у своєму горі? Показувати всім свій сум і розпач? Вони в мене особисті, а навколо – життя, і я не хочу заряджати його своїм горем, – ніби виправдовується вона.
Мені здається, що й батько при всіх переживаннях і тривогах теж такої думки. Він, з першого погляду, козак богатирського роду не тільки тілом, але й духом не має права на публічне оплакування.
О, як мені близькі ці люди! Я теж нещодавно втратив сина — рідну кровинку і надію. Часто душа вогнем горить, але ти ховаєш той біль подалі від усіх.
Вечір темний і холодний. Дощить. А ми розмовляємо довго, як давні знайомі, і я не втомлююсь слухати.
Ллється з їхніх душ розповідь про подвиг сина, про його громадську та журналістську діяльність, про Майдан, коронавірус та війну з російським агресором на Сході країни. Розмова цікава – з цими людьми можна спілкуватися з вечора і до рання, без втоми.
Пані Валентина – філолог, пише класні вірші і видала гарну збірку поезій. Тарас – старший офіцер поліції не менш цікавий співрозмовник.
Я слухаю, але мене бентежить цей чорний шарф на голові у пані Валентини. Мені так хочеться, щоб ці траурні ознаки матерів зникли, полетіли в синє небо і перетворилися на голубів миру, і материнським болем та любов’ю впали на політиків та ворогів наших й зупинили цю синовбивчу війну. На жаль, це лише мрія.
Реальність набатом дзвонів голосить: молодший лейтенант Тарас Матвіїв в районі села Троїцьке Попаснянського району після мінометної атаки російських найманців кинувся в палаючий бліндаж, щоб з-під завалів витягувати своїх побратимів і переправляти їх у безпечне місце. На жаль, інша смертоносна міна впала на позицію. Осколки смертельно поранили Тараса.
Це був усвідомлений подвиг патріота, яким маємо гордитися і в Ковелі, і в Жидачеві, і в Любешові. На цьому героїчному вчинкові базується виховний процес юного покоління. Цей подвиг – не випадок, він витікає із всього свідомого життя Тараса. В ньому – вся сутність людини, її жертовність в ім’я вищих моральних людських ідеалів.
Так за гідне життя в любові сходив на хрест Ісус Христос, Господь наш, щоб відкупити гріхи наші.
l
В своєму електронному щоденнику Тарас занотував: «Читайте не те, що написано, а що зроблено». Сьогодні Тарасове і про Тараса маємо читати і написане, і те, що зроблено. Написане вражає Після закінчення факультету журналістики Львівського Національного університету ім. Івана Франка він пробує свої сили на телеканалах Інтер, ТВІ, Перший Національний. Журналіст – в рядах тих, хто захищає історичну пам’ятку архітектури «Гостинний звір», яку намагалися зруйнувати ділки від бізнесу. Друкується в львівських та київських інтернет-виданнях. Його творча патріотична натура кличе до боротьби.
Переломним моментом життя Тараса Матвіїва став Майдан. Він – в числі перших борців за гідність та свободу. Коли після сутички із «Беркутом» стали зникати майданівці, Тарас – в числі організаторів «Пошукової ініціативи Майдану». Пошук дає результат, але міліція не реагує. Та він продовжує боротись, і шукає ще гарячіші точки – закінчує офіцерські курси і навесні цього року вступає добровольцем до військової частини «Карпатська Січ» та бере участь в обороні Пісків, Водяного, Опитного та Первомайського.
l
Фахівці стверджують, що час не має виміру, а має властивість, як еластична гума, розтягуватися.
Тарас Матвіїв поспішає хвилини, години та дні свого життя заповнити сотнями корисних справ та вчинків. Він з головою поринає у політичну стихію, бере участь у місцевих виборах і стає депутатом Жидачівської районної ради.
Довіра людей спонукає до активної діяльності. Старається знайти болючі точки і вилікувати їх. Не всім подобається позиція Тараса, але він будить інших від байдужості й інертності. В його активі – боротьба проти безконтрольного вирубування лісу, нелегального грального бізнесу, патріотичне виховання молоді в школах, волонтерство, збір коштів та корисних речей для потреб знекровленої армії.
Цей список доброчинних справ можна продовжувати і продовжувати. Тарас прагне залишити життєдайний слід на цій землі. Він вагомий і глибокий – його пам’ятають в Жидачеві, на Сході країни, в Києві та в інших містах.
А провидіння долі не зупиняється на пів шляху, а веде невтомного, невгамовного борця за гідність і справедливість до нових звершень. Тарас Матвіїв укладає контракт із Збройними Силами України.
Вслухаймося в логіку мислення патріота: «Я не ставлю мету дорости до генерала. Моя мета – на своєму рівні просто працювати якісно, виконати свій обов’язок без остатку і «віддячити» противнику за всіх товаришів, яких я втратив».
Для цього він знову вчиться і закінчує Академію сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, стає командиром взводу і в нелегких умовах полігону та передової лінії фронту перетворює його на зразковий.
l
Вдивляюся у світлину і бачу спокійне обличчя, наповнене мужністю й рішучістю. В його очах світиться доброта і мудрість. Здається, зараз зійде із сторінки часопису «Новий час» та промовить: «Не віддавайте свої свободи і права через страх, паніку, розчарування. Потім доведеться повертати кров’ю».
Він стійкий і твердий у своїх поглядах, покликаннях та переконаннях. Без пафосу, не на строкату публіку, а з глибини душі декларує головне кредо свого життя: «У щоденній праці я боротимусь за нову Україну». А скільки навколо цієї святої тези метушиться, сіється різного продажного, зрадницького сміття.
Батько розповідає епізод бойових дій із місцини, де воював син. В центральній «сірій» зоні випадково зіткнулися дві розвідки – наша і ворожа. Пішла рукопашна не на життя, а на смерть. Наші пов’язали сепаратистів, а коли налякали розстрілом, ті, як руді миші, запищали. «Не вбивайте, ми теж українці із Львова, Стрия, Тернополя». Боляче серцю чути про таких запроданців-псевдоукраїнців. Вони за 30 срібняків продали душу свою дияволу.
Погодься, мій співрозмовнику, що тільки на таких воїнах Світла, як Тарас Мітвіїв, тримається наша Незалежність. Він, як гоголівський Тарас Бульба, не віддасть козацької люльки ворогу, а з палаючого кострища буде закликати: «Будьте гідні ранкового Сонця! Бережіть і бороніть Україну!».
І нехай вогонь спопеляє тіло, гіркий дим зрадництва виїдає очі, хай каркає путінське вороняччя, переможний дух Тараса буде надихати тих, хто любить свою малу батьківщину, всю Україну.
Віками філософи навертають нашу думку до шекспірівського «Бути чи не бути?». Тарас Матвіїв давно відповів на це запитання: Якщо бути, то боротись до останку, «І якщо вже загинути — як прабатьки, у полі, де над головою блакить, в ногах – чорнозем, у руках – зброя, в душі полегкість. І хай клюють ворони тіло – байдуже…».
Ти запитаєш, мій друже», звідки в нього це? Відповім: від патріотичної позиції батьків.
Вслухайтеся в поетичні рядки пані Валентини:
«В того, хто поруч – крила?
Хай летить!
Не обтинай, тому що сам
не можеш.
Бо може сенс життя його
– ця мить!
А, власне, він родивсь для
цього, може
Не всім дано ходити по
землі,
Комусь судилось долею
літати.
Нестись назустріч зорям
на крилі.
А, може… й самому зорею
стати».
Ех, Тарасе… Тарасе, Герою і мрійнику наш!
Писав у заповіті: «Які то будуть жнива цього літа рясні і маки в житі!».
Видались жнива і маки цвіли, а над ними на честь твою — «Плине кача…» жалібно голосила. Крізь цей смуток, дозволь, Тарасе, у твоєї вічно живої, неспокійної душі запитати:
—Ти юним став на шлях, де боротьба і смертельна небезпека чатують на кожному кроці й не сіється багатство та гроші великі. Не жалкуєш?
І чую в одвіт:
— Я зробив усе, що міг. Щонайменше – не стояв осторонь. Тож мені не соромно. А вам?
Пам’ять… Пам’ять ясною зорею вічно сіятиме над твоєю, Тарасе, Любешівщиною, де ти народився 18 лютого 1989 року, Жидачевим, де ти вчився, зростав і творив доброчинні справи. Вона нагадуватиме, що шлях до Волі не буває легким – він завжди тернистий, жертовний, освячений кров’ю. І – переможний.
В’ється туман сизий біля зраненого серця батька, кигиче чайкою білокрилою зболена душа матері, пливе героїчна пісня над Україною, і сльозина мимоволі скотиться по щоці. Це сльозина очищення, віри в «Україну нову». Вслухайся в небеса, мій щирий українцю: чуєш, як громоголосно лунає: «Героям слава»?
l
Загинув наш герой Тарас Матвіїв 10 липня 2020 року, рятуючи своїх побратимів на передовій. Ризикуючи життям, врятував з палаючого бліндажа двох товаришів, але був смертельно поранений іншою міною. Звання Героя України присвоєно посмертно.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Мій друже читачу! Я переконаний, що тебе, як і мене, хвилює непросте питання: хто і чому забирає життя в найкращих, найпатріотичніших, сильних духом синів України? Чому Бог, який є любов, не посилає до них янголів-охоронців? Кажуть, що небеса забирають кращих. Але в небесах – Царство Боже, а нашу рідну землю треба захищати, обробляти, доглядати. Мовчать небеса…
Літає хижий, чорний птах над краєм і обирає чергову жертву. Сьогодні ці хижі пазурі вчепилися в патріотичну родину Матвіївих і забрали життя в юного Тараса, Героя України (посмертно).
Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 5009
Віра повернула до життя
Лауреати Міжнародного конкурсу
Київські пани воюють, а в «мужиків» на місцях чуби тріщать 
Субсидії: що змінюється у новому сезоні
Від четверга до четверга
Далеко не кращі часи переживає нині Українська залізниця. Взнаки дається і пандемія коронавірусу, й економічна та фінансова кризи, й інші негаразди.
Нові перемоги “Зорепаду”
Хто переміг на виборах?
Місцеві вибори-2020: торжество демократії чи її занепад?
Тарас Матвіїв: той, кому судилося зорею стати