Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».

Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:

– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять. 

Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки,  на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік». 

Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося   у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство –  викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.

В народі утвердилася інша версія – вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон співака відбувся 22 травня 1979 року у Львові і перетворився на масову акцію протесту проти тогочасної компартійної влади. До речі, архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Володимира Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «Таємно».

Судячи з усього, зустріч Івана Ярошика з митцем відбулась незадовго до трагічної смерті славетного українця. Можливо, колись пан Іван виявить бажання поділитися спогадами про ті події… Але зараз – про сам зошит в жовтій обкладинці. 

Починається він віршем, присвяченим Володимиру Івасюку, який ритмікою нагадує тексти пісень артиста:

Замок високий стрів,

  поєднав,

Роздуми-думи, молитви

 збирав.

Разом на вежі межі

  ділили,

Волю і долю, як пісню  

  любили.

Зорі над лісом не спали-

 кричали,

Крила Орфею «сови» 

 клювали,

Голос душили, серце

  щеміло.

Друже-небоже, «Рута»

  бриніла.

Закінчення теж нагадує  слова популярної пісні:

Квітко-квітко, червона

  квітко,

Барви щастя нагадай.

З водограєм дзвінко-

 дзвінко

Заспівай, розвеселяй.

Заспіваєм, рідна квітко,

Навесні і восени,

Повертай, лебідко-квітко

Дні незабутні, чарівні.

На внутрішніх сторінках – ноти до цієї пісні-вірша. Очевидно, написані великим другом Івана Ярошика ковельчанином Василем Клімашевським (на жаль, покійним). Далі – поезії «Мальви», «Море, о, море», «Куди день іде?», «На Майдан», «Великдень», «Хліб», «Журавлі», «Шалений крок», «І день іде», «Ой, весна, весна», «Квіти», «Зупинись, мить!» та інші. До їх всіх  теж написані ноти.

Один з віршів «Львів» належить іншому автору – В. Климу. Якщо я не помиляюсь, то був творчий псевдонім Василя Клімашевського, відомого у Ковелі музиканта-віртуоза, самодіяльного композитора і фотоаматора. Його пам’яті присвячений вірш «Зупинися, мить!».

Світло в небі в’ється,

Світло Сонця ллється –

Сяйво засіває

  фотомайстер-маг.

Сяйво засіває, в’яже

           кадром час.

Світлина засяє – пам’ять

                кличе  нас.

Мушу зазначити, що рукописна поетична збірка Івана Ярошика багато ілюстрована. І хоч світлини не найкращої якості, на них можна розпізнати і вже згадуваного Володимира Івасюка, і самого пана Івана, і його друзів та рідних. А завершується ця своєрідна книга твором, присвяченим селу Доросині, що на Волині. Називається він «Дороша-Дорошеве». Пропоную його  увазі читачів в повному обсязі:

Луки земна освята,

Де небо синє-синє, –

Оселя зерно-злата –

Прадавні Доросині.

Зустрілись Дорош, Ляна, 

Без двору і без статку.

Здолали все древляни,

Зросили шлях нащадкам.

Шумлять стрункі тополі,

Село зростає, квітне.

Вирують людські долі,

Життя бринить привітне.

Дороше, здрастуй!

Синьооке, здрастуй!

Край, рідний край –

Буде хліб-урожай.

Дороше, здрастуй!

Синьооке, здрастуй!

Грай, сопілко, грай,

Пісне, в вись злітай.

Під віршем – два підписи: Іван та Наталя (Козак) Ярошики. Дата написання: 23 серпня 2003 року. м. Ковель – с. Доросині.

Для читачів поясню, що пані Наталя – це дружина пана Івана. Разом вони ідуть по життю вже не один десяток літ. Тож хай їх подружнє життя і надалі стелиться барвистим рушником, буде багате на щастя, добро і любов, а донечки-красуні, що продовжують батьківське ремесло (зубного лікаря), ніколи не знають ні горя, ні біди, а розквітають, як ті квіти, освячені батьком – мрійливим романтиком, тонким ліриком, який разом із мамою повертають людям найголовніше – здоров’я.

Михайло КУЗЬМУК.

Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».

Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:

– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять. 

Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки,  на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік». 

Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося   у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство –  викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 4424

Зустріч зі святим Миколаєм

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 301

Видурили гроші

9 грудня на "гачок" до псевдобанківських працівників потрапила жителька Ковеля. У телефонному режимі спритник представився працівником банку. Під приводом розблокування банківської картки заволодів грошовими коштами жінки в сумі  39 тисяч гривень.

Працівники Ковельського відділу поліції відкрили кримінальне провадження за фактом шахрайства та встановлюють особу, причетну до вчинення даного злочину.

Ковельський відділ поліції 

Волинської області.

Аварія на дорозі

10 грудня  на автодорозі М-19 (Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече), поблизу населеного пункту Воля Любитівська, трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю чотирьох транспортних засобів.

Патрульні встановили, що водій ВАЗ не впевнився в дорожній обстановці та здійснив зіткнення з автомобілем DAF. А після цього здійснив зіткнення з SKODA.

В результаті автопригоди автомобілі отримали механічні пошкодження з матеріальними збитками. На щастя, ніхто з водіїв не постраждав.

На винуватця ДТП склали протокол за ст.124 (Порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг) КУпАП та вилучили посвідчення водія.

Затримали крадія

Вдень 12 грудня інспектори роти з обслуговування міста Ковеля управління патрульної поліції на вулиці Драгоманова виявили чоловіка, який підходив за орієнтуванням за фактом крадіжки, яка трапилась в одному із магазинів на вулиці Сагайдачного на день раніше.

Під час спілкування з патрульними 44-річний чоловік підтвердив свою причетність до крадіжки.

Останнього доставили до Ковельського відділу поліції для з'ясування всіх обставин.

Наразі слідчими відкрите кримінальне провадження за ч. 1 ст. 185 (Крадіжка) КК України.

Рибалка провалився під лід

У неділю, 13 грудня, до служби 101 надійшло повідомлення про те, що на річці Турія у Ковелі під час вилову риби провалився під лід і зник 63-річний чоловік.

Тіло потопельника вилучили з водойми працівники 19-ї Державної пожежно-рятувальної частини.

Причина смерті встановлюються.

Патрульна поліція Волинської області.

9 грудня на "гачок" до псевдобанківських працівників потрапила жителька Ковеля. У телефонному режимі спритник представився працівником банку. Під приводом розблокування банківської картки заволодів грошовими коштами жінки в сумі  39 тисяч гривень.

Працівники Ковельського відділу поліції відкрили кримінальне провадження за фактом шахрайства та встановлюють особу, причетну до вчинення даного злочину.

Ковельський відділ поліції 

Волинської області.

10 грудня  на автодорозі М-19 (Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече), поблизу населеного пункту Воля Любитівська, трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю чотирьох транспортних засобів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 244

Не одне покоління ковельчан у дитинстві із захопленням відвідувало гуртки станції юних натуралістів. Затишне приміщення поблизу ліцею № 7 вабить до себе любителів флори і фауни, адже є справжнім осередком екологічного виховання та любові до природи.

Станцію юних натуралістів нині відвідує понад 400 ковельських школярів. Дівчатка та хлопчики займаються в найрізноманітніших гуртках – «Зелена аптека», «Юні екологи», «Домашні улюбленці», «Природа і фантазія», «Ландшафтний дизайн», «Природа-чарівниця», «Овочеві експерти», «Квіткова планета».

Відвідувати станцію юних натуралістів цікаво, корисно та пізнавально, адже де ще можна роздивитися, як ростуть екзотичні рослини ананас чи кавове дерево, банан чи інжир, гранат, грейпфрукт чи ківі? 

Педагоги разом з вихованцями плекають кожну рослинку, і вони віддячують їм приємними сюрпризами. Зокрема, 8 березня цього року зацвів «станційний» лимон. Юні вихованці позашкільного навчального закладу дбайливо доглядали за деревцем, створюючи йому максимально комфортні умови. І ось у грудні станція натуралістів демонструє успішний результат своєї роботи – величезний, стиглий лимон, який заважив 575 грамів! Діти уважно спостерігали за розвитком фрукта, вели відповідні записи, а дехто з учнів навіть написав дослідницьку роботу.

Світлана ЛЯШУК.

Фото з архіву  станції.

Не одне покоління ковельчан у дитинстві із захопленням відвідувало гуртки станції юних натуралістів. Затишне приміщення поблизу ліцею № 7 вабить до себе любителів флори і фауни, адже є справжнім осередком екологічного виховання та любові до природи.

Станцію юних натуралістів нині відвідує понад 400 ковельських школярів. Дівчатка та хлопчики займаються в найрізноманітніших гуртках – «Зелена аптека», «Юні екологи», «Домашні улюбленці», «Природа і фантазія», «Ландшафтний дизайн», «Природа-чарівниця», «Овочеві експерти», «Квіткова планета».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 320

Каву можна не тільки пити

Британська кавова асоціація стверджує, що кава — найпопулярніший напій у світі. Щодня на планеті споживають близько двох мільярдів чашок кави.

При цьому велика частина відходів з неї викидається у смітник, в той час як залишки кави можуть бути успішно використані повторно.

Кавова гуща є цінною органічною сировиною, яка має безліч корисних властивостей. Ось кілька способів її використання в побуті. 

Добриво для рослин

З кавової гущі виходить відмінне добриво для рослин. Особливо добре воно підходить для плодових дерев і квітів: троянд, азалій, рододендрону, гортензій і камелії. Кава додає ґрунту кислотності і відлякує шкідників. Зокрема, равлики ненавидять каву. Якщо хочете захистити свій урожай, просто посипте суху кавову гущу над грунтом, і можете бути впевнені, що равликів більше не побачите.

Кавову гущу можна використовувати й у боротьбі з мурахами, засипаючи гущею мурашники, які розростаються на ділянці. 

Дезодорант для рук і холодильника

Насичений аромат кави може усувати неприємні запахи. Наприклад, вологою кавовою гущею можна протирати руки після приготування їжі з цибулею або часником. А суха проварена кава відмінно підійде для дезодорування холодильника. Потрібно насипати гущу у скляну банку і поставити її на одну з полиць. Кава усуне всі неприємні запахи всередині камери і замінить собою соду, яка зазвичай використовується у цих цілях.

Антицелюлітна маска

Кофеїн покращує кровообіг і виводить зайву рідину з організму. Завдяки цій властивості він корисний у боротьбі з целюлітом. Для лікувальної маски потрібно змішати кавову гущу з оливковою олією, вином або імбирним маслом. Потім нанести отриману масу на проблемні зони тіла і масажувати їх круговими рухами за допомогою щітки або губки. Процедуру необхідно повторювати один-два рази в тиждень.

Маска проти випадіння волосся

За допомогою кавової гущі можна робити масаж шкіри голови. Це зміцнює коріння волосся і сприяє їх росту. Процедуру потрібно проводити перед миттям голови, взявши трохи перемеленої кави, і акуратно втерти її у зволожену водою шкіру. Через 10-15 хвилин маску можна буде змити. Згодом волосся набереться сил і перестане випадати. Кавову маску не рекомендується робити блондинкам, оскільки кава є натуральним барвником і може надати волоссю темний відтінок.

Скраб для тіла та обличчя

Кавова гуща відмінно підійде для натурального скрабу. У неї потрібно додати трохи оливкової олії, яка добре живить і зволожує шкіру. Крім того, олія зробить консистенцію скрабу більш ніжною та м'якою, що не погіршує його властивості з очищення. Кавовий скраб також рекомендується робити перед походом на пляж або в солярій. Завдяки йому засмага лягає рівномірніше. 

Барвник для яєць, паперу і тканин

Кава відмінно забарвлює не тільки волосся, але і тканини. З її допомогою можна зістарити папір і зробити натуральний барвник для пасхальних яєць. Щоб зробити барвник, необхідно проварити каву, зцідити її і остудити отриманий настій.

Потім в ньому можна варити яйця і тканини. Перші протягом 10 хвилин, другі - півгодини. Текстиль краще попередньо замочувати у воді і в кінці не вичавлювати, щоб він убрався рівномірно. Папір досить потримати в кавовому відварі кілька хвилин, а потім висушити. 

Маскування подряпин на меблях

Фарбувальні властивості кави можуть стати у нагоді ще в одній справі — маскуванні подряпин і потертостей на дерев'яних меблях. Для цього потрібно приготувати насичений кавовий розчин з провареної гущі, занурити в нього ватний диск і втирати натуральний барвник в подряпину, поки вона не зіллється з іншою поверхнею меблів. Цей рецепт працює тільки у випадку з темними меблями.

Підготувала Юлія ЛИТВИНЮК.

Британська кавова асоціація стверджує, що кава — найпопулярніший напій у світі. Щодня на планеті споживають близько двох мільярдів чашок кави.

При цьому велика частина відходів з неї викидається у смітник, в той час як залишки кави можуть бути успішно використані повторно.

Кавова гуща є цінною органічною сировиною, яка має безліч корисних властивостей. Ось кілька способів її використання в побуті. 

З кавової гущі виходить відмінне добриво для рослин. Особливо добре воно підходить для плодових дерев і квітів: троянд, азалій, рододендрону, гортензій і камелії. Кава додає ґрунту кислотності і відлякує шкідників. Зокрема, равлики ненавидять каву. Якщо хочете захистити свій урожай, просто посипте суху кавову гущу над грунтом, і можете бути впевнені, що равликів більше не побачите.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 347

Український народ змушений поневірятися на чужині, заробляючи на життя. Ця гірка доля не оминула і нашу родину.

Коли сім’я не разом, скрутно всім – і тим, хто за кордоном, і тим, хто чекає вдома. Щоразу, коли з мобільного набираю твій номер, допоки почую голос, кожна секунда – вічність.

По той бік екрану я бачу глибоко засмучені чоловічі очі, в яких світиться зболена душа. Вона страждає, мучиться. Здається, пташкою випурхнула б і полетіла з невидимої клітки до рідного краю. 

Ти ніби фізично відчуваєш ті невидимі грати, які мимоволі тримають тебе на чужині. Маєш непереборне бажання розірвати їх, але розумієш: до певного часу ти – заручник обставин, заручник долі:

Усвідомлюючи, що попереду – свято  Святого Миколая. Різдва Христового, Святого Василя, кожна клітинка твого єства з подвоєною силою рветься додому, до наймилішої сторони.

Відчуваєш себе краплинкою могутнього, прадавнього, козацького роду. Ти – українець. В цьому  наша сила, наша міць, наша велич.

В такі моменти особливо цінуєш життя, цінуєш найрідніших, найближчих людей, що по той бік екрану. Ти, як ніколи, цінуєш Україну.

Коли нога заробітчанина ступає на поріг своєї Батьківщини, кожен – хто подумки, а хто й реально – цілує свою рідну землю, що так мила серцю.

Я знаю: ти рахуєш дні, ночі, години, хвилини, які наближають до рідної домівки.

Ніби за завісою часу, але ми знаємо, що на Новорічні свята родина в повному складі збереться за  святковим столом.

В цьому – цінність життя, в цьому – щастя.

Здається, душа до краю добрела, а я все чекаю.

Я знаю: ці очі вже незабаром будуть поруч.

Олена ВОЛЧУК.

Український народ змушений поневірятися на чужині, заробляючи на життя. Ця гірка доля не оминула і нашу родину.

Коли сім’я не разом, скрутно всім – і тим, хто за кордоном, і тим, хто чекає вдома. Щоразу, коли з мобільного набираю твій номер, допоки почую голос, кожна секунда – вічність.

По той бік екрану я бачу глибоко засмучені чоловічі очі, в яких світиться зболена душа. Вона страждає, мучиться. Здається, пташкою випурхнула б і полетіла з невидимої клітки до рідного краю. 

Ти ніби фізично відчуваєш ті невидимі грати, які мимоволі тримають тебе на чужині.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 267

Ольга працювала в школі прибиральницею. Залицяльників мала багато, проте закохалася в директора школи Сергія Івановича. Не зупиняло її навіть те, що він був одруженим. До того ж, дружина Ніна Арсенівна, викладала в цій же школі географію.

Коли Ольга народила дівчинку Лізу, все село знало, хто батько. А з роками дитина все більше й більше ставала схожою на директора. Ніна Арсенівна звільнилася тоді з роботи й виїхала з синами на свою малу батьківщину, звідки родом— не могла пережити ганьби, сорому. Слідом за дружиною поїхав і Сергій Іванович, бо не уявляв свого життя без синочків-близнючків.

Ліза зростала красивою і розумною дівчинкою. Добре вчилася. Вчителі перешіптувалися, що, мовляв, у батька вдалася, тому й розумниця така.

Школу дівчина закінчила із «золотою» медаллю, проте до омріяного педінституту їй вступити не вдалося. Найкращі подруги стали студентками, а Ліза пішла працювати прибиральницею в рідну школу. Ользі серце кров’ю обливалося, що  єдина донька, її розумниця мусить мити підлогу, коли  ровесники, до того ж, не такі розумні, як вона, сиділи на студентських лавах. Понадіялася Ольга на «золоту» медаль, а треба було шукати знайомих, домовлятися, заплатити…

Наступного року до школи приїхав молодий учитель фізики — і з першого погляду закохався в Лізу та незадовго запропонував їй руку й серце. Батьки не хотіли мати за невістку прибиральницю, але син пішов проти їхньої волі.

Молоді люди побралися. Через рік Ліза вступила на заочну форму навчання до педінституту, а після третього курсу вже викладала в рідній школі біологію.

…Минули роки. Нині Єлизавета Сергіївна — мама сина, доньки і директорка школи. Тієї, в якій свого часу навчалася й отримала медаль, у якій розпочинала свій трудовий шлях прибиральницею і в котрій уперше й на все життя закохалася в приїжджого фізика.

Якось випускники 1980 року, організовуючи традиційну зустріч, запросили колишніх учителів, у тому числі й Сергія Івановича з дружиною. Щоправда, він приїхав сам. Вочевидь, Ніна Арсенівна не змогла переступити через образу. Забула дорогу до школи, з якої розпочалася її педагогічна стежка й де її так любили учні та батьки.

Сергій Іванович пам’ятав про свою доньку, проте нічого про неї не знав. Ні де вона мешкає, ні ким працює і як склалася її доля. Та коли побачив директорку школи, його наче окропом обдали. Зрозумів, що перед ним — донька. Відразу побіг до сусідки, котра жила неподалік, попросив зрізати букет троянд і з оберемком квітів повернувся до школи.

— Я радий за тебе, доню, — мовив, простягаючи троянди, Єлизаветі Сергіївні.

Вона знала, хто її батько, адже коли підросла, то мама їй про все розказала.

— Дякую, тату, — відповіла, прийнявши букет, і сльози радості покотилися з очей обох.

Люди ще довго обговорювали зустріч батька з донькою. Бо ж у селі всі все і про всіх знають. Тут доля кожного — як на долоні.

Марія ПОЖАРНЮК. 

Ольга працювала в школі прибиральницею. Залицяльників мала багато, проте закохалася в директора школи Сергія Івановича. Не зупиняло її навіть те, що він був одруженим. До того ж, дружина Ніна Арсенівна, викладала в цій же школі географію.

Коли Ольга народила дівчинку Лізу, все село знало, хто батько. А з роками дитина все більше й більше ставала схожою на директора. Ніна Арсенівна звільнилася тоді з роботи й виїхала з синами на свою малу батьківщину, звідки родом— не могла пережити ганьби, сорому. Слідом за дружиною поїхав і Сергій Іванович, бо не уявляв свого життя без синочків-близнючків.

Ліза зростала красивою і розумною дівчинкою. Добре вчилася. Вчителі перешіптувалися, що, мовляв, у батька вдалася, тому й розумниця така.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 300

Надвечір’я… Сонце золотило осінні дерева, виблискувало своїм сяйвом, ніби прощаючись із днем. Ярослава Михайлівна відчинила вікно, залюбувалася красою надвечірнього неба та, зітхнувши, сіла за директорський стіл, взялася за папери. Скільки їх тут! Реформа реформою, а папери залишилися. Писалося легко, можливо, тому, що син Сергій зателефонував з АТО, повідомив, що через тиждень буде вдома.

З відчиненого вікна чувся спів молодого працівника школи Миколи: «…Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…».

Ярослава Михайлівна замислилась на мить: «Яка ж то дівчинонька тая? Головне, щоб душевною була, не примхлива. Микола хороший, трудолюбивий, навчається заочно в інституті». Якби зараз хтось побачив очі директора школи… Добрі, замріяні очі. Коси вільно спадали на плечі. Таке собі дівчисько, русокосе, із сірими добрими очима.

А за вікном співав Микола, й долітали ці слова: «Сподобалась мені тая дівчинонька…».

У двері кабінету настирливо постукали.

— Можна, заходьте, — сказала директорка.

У кабінет стрімко увійшла жінка й одразу промовила: «Тая я…»

Це було так несподівано, що Ярослава Михайлівна навіть здригнулася від тих слів, що прозвучали замість привітання.

– Ви тая? Тая дівчинонька?

– Яка дівчинонька? Що ви собі дозволяєте? Ображаєте мене! Ось так відразу. Я… я…, знаєте… Знайте, я звернуся до начальства. У мене такі, такі докази, — гнівно проказала незнайомка.

— Які докази? Нічогісінько не розумію, — сказала Ярослава Михайлівна. Уважно глянула на непрохану гостю, ошатно вдягнуту, немов збиралася заміж, та вік не для цього. 

– Ми бачимося вперше. Пробачте, але я не знаю вас.

– Мене не знаєте? Прекрасно знаєте! — голосно, роздратовано та зухвало викрикнула жінка.

– Не кричіть і поясніть, у чому суть?

– Хто я така? Я ж вам сказала, що я — Тая. Тая Бурункевич… Таїсія. Тепер впізнали?

Ще хвилина, і, здавалося, потоки гніву полинуть із уст жінки. В очах зблиснули вогники ненависті та неприхованої люті.

– Ви Таїсія? Я рада. Сідайте, будь ласка.

– Ви раді? З якого дива ви зраділи? – аж захлинулася від здивування.

– Тому що я саме такою вас уявляла, — відповіла директорка.

Ярослава Михайлівна доклала багато зусиль, щоб ніжно, привітно та з посмішкою, як до першокласників, говорити з гостею. Адже вчителі повинні не тільки все знати, а й бути гарними акторами. Посміхнутися навіть тоді, коли хочеться нагрубіянити, закричати або ж заплакати.

– Ви така гарна, така чарівна. А як вишукано ви одягнені, — з посмішкою на обличчі й неприязню в душі сказала Ярослава.

– Я приїхала до вас тому, що нещодавно в піджаку свого чоловіка знайшла лист, у якому він пише, що любить вас, Ярославо, — продовжила в тому ж тоні непрохана гостя.

– Але  я навіть не бачила цього листа…

– А ще він зберігав ваші листи та дві фотографії. Ви писали йому, що любите його… Любите мого чоловіка Романа!

–  Ці листи я писала давно, коли Роман ще не був одружений з вами. Тому я ні в чому не винна. Таїсіє, зробімо так: ходімо до мене додому, разом повечеряємо та й поговоримо. Ви ж з дороги, змучені, напевно.

–  Повечеряти з вами? Ви не розумієте, для чого я приїхала? – голос Таїсії розривався від неприхованого гніву.

– Я все зрозуміла, – спромоглася чемно проказати Ярослава. – Знаєте, а ще я збагнула, що ви інтелігентна та сучасна жінка. Навіть ваша зачіска така, як в американської кінозірки.

Цими словами Ярослава, здається, зовсім обеззброїла цю непрохану, з далекого минулого, гостю… І Таїсія, вже із зовсім іншим настроєм, погодилася завітати до Ярослави. Йшли мовчки… Бо насправді Ярославу душило роздратування, навіть хотілося нагрубіянити цій жінці. Але здоровий глузд узяв верх.

…Роман був першим коханням Ярослави, про таке пишуть у книжках. При згадці про нього у серці жеврів вогник тепла. А посварилася з ним колись через цілковиту дрібницю. А він враз несподівано одружився з оцією… Таєю. Буквально через місяць після весілля з нею Роман приїхав до Ярослави та благав прощення.

— Ярославо, через свою гордість ти пропадеш, — казав тоді Роман. — Я ж знаю, відчуваю, що ти любиш мене.

— Я тебе розлюбила. Сьогодні. Адже ще навіть медовий місяць не закінчився, а ти вже біля моїх ніг.

— Прийду через рік, подивлюся, що ти тоді скажеш. У селі ти помреш духовно, а краса твоя зів’яне. Одумайся, поки не пізно.

– Пізно. Їдь до своєї дружини.

– Ти ж знаєш, я одружився, бо…

– Не хочу ні слухати, ні знати! Вона — твоя дружина. Це все, що я маю знати. У мене немає до тебе ніяких претензій.

Ярослава говорила впевнено, намагаючись не показувати своїх почуттів. І тільки після того, як Роман поїхав, вона впала на своє ліжко й гірко заплакала. І змусила себе забути про коханого.

Через два роки Ярослава вийшла заміж за Андрія, який працював інженером з техніки безпеки. Якось Андрій поїхав у відрядження, а Ярослава, як завше, перевіряла зошити. Як раптом до неї завітав Роман.

— Я прийшов, — сказав тихо. — Знаю, що ти три місяці тому вийшла заміж. Знаю і те, що тобі тяжко, як і мені було тоді. Збирайся, поїдемо! Ти не зможеш з ним, як і я не можу з Таїсією. Дочка народилася, але мені так важко…

— О, ти вже тато?! Вітаю тебе, — промовила Ярослава. — Тож повертайся до дружини. Я ніколи не зруйную твоєї сім’ї, не зроблю так, щоб твоя дочка росла без батька, щоб нещасною була твоя дружина. Їдь звідси й ніколи більше не тривож мене. Я люблю і поважаю свого чоловіка. А ти постарайся зберегти свою сім’ю.

…Думки Ярослави враз сполошилися, немов птахи, над якими пролетів яструб.

— Ще далеко йти? — запитала Таїсія,  жінка, якій Ярослава зберегла сім’ю.

— Уже дійшли, — скупо відповіла. А в той час почуття образи, роздратування, жалю підступали до горла. Але Ярослава змогла вкотре вгамувати емоції.

…Жінки сіли вечеряти.

— Як смачно ви готуєте, Ярославо. Дивно, що ми ось так сидимо. Ніколи б не подумала.

— Таїсіє, ви досі не зрозуміли, що я ні в чому не винна перед вами? — сказала Ярослава. — Я дуже люблю свого чоловіка. А ваш Роман — це юність. Просто перше кохання.

Вони вечеряли, пили запашний чай і багато розмовляли.

— Не повірила б, що ви, Ярославо, така привітна й добра. Що коли-небудь буду ось так у вас гостювати. Давайте дружити сім’ями, — запропонувала Таїсія.

— Ні, краще не треба. У вас своя сім’я, у мене — своя. І нам треба берегти їх.

Так, завдяки жіночій розсудливості, мудрості та розважливості Ярославі вдалося помиритися з Таїсією. А наступного дня вона провела Таю на автобусну зупинку. І разом з гостею поїхали спогади, хвилювання та марево юності.

І ось з автобуса вийшов чоловік Ярослави Андрій. Він хвацько вибіг з автобуса, підбіг до своєї дружини, обняв і промовив: «Ти зустріла мене. Яке ж це щастя!».

Віра ФРЕЙЧАК. 

Надвечір’я… Сонце золотило осінні дерева, виблискувало своїм сяйвом, ніби прощаючись із днем. Ярослава Михайлівна відчинила вікно, залюбувалася красою надвечірнього неба та, зітхнувши, сіла за директорський стіл, взялася за папери. Скільки їх тут! Реформа реформою, а папери залишилися. Писалося легко, можливо, тому, що син Сергій зателефонував з АТО, повідомив, що через тиждень буде вдома.

З відчиненого вікна чувся спів молодого працівника школи Миколи: «…Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…».

Ярослава Михайлівна замислилась на мить: «Яка ж то дівчинонька тая? Головне, щоб душевною була, не примхлива. Микола хороший, трудолюбивий, навчається заочно в інституті». Якби зараз хтось побачив очі директора школи… Добрі, замріяні очі. Коси вільно спадали на плечі. Таке собі дівчисько, русокосе, із сірими добрими очима.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 226

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 235

Гороскоп

21 - 27 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 237