Ні Світлана, ні Ігор ніколи не приїжджали на зустрічі з випускниками. Ні після десяти років закінчення школи, ні після двадцяти. Вона не хотіла його бачити, бо досі не простила. Все пережила, відболіла, відплакала, майже забула, а пробачити не змогла. Він не знав, як має їй глянути у вічі.  

 А кілька років тому однокласник Юрій, організовуючи зустріч випускників із нагоди тридцятиріччя закінчення школи, зателефонував Ігорю і сказав: «Я знаю, що ти не приїжджаєш через Світлану, але її не буде. Не виходить. Тож ми чекаємо тебе». Зі Світланою говорив так само: «Досить уникати зустрічей із нами через Ігоря. Він жодного разу не приїжджав і тепер відмовився. Сказав, що летить за кордон відпочивати. Вже має квитки. Тож чекаємо тебе».

Колишні однокласники саме збиралися на подвір’ї школи. Такий гамір зчинили, наче їм було по сімнадцять. «О, Ігорко! Невже? — вигукнула жартунка Леся. — Тридцять років не бачились! Якби не фейсбук, ми забули б, який ти на вигляд». 

Ігор підійшов до гурту, привітався. 

 Раптом хтось сказав: «Дивіться, хто йде!».  Ігор озирнувся — і обімлів. Це була Світлана. Коли вона впізнала в гурті однокласників його — посмішка миттю зникла з її вуст. Очі спохмурніли. Ігор і Світлана майже одночасно зиркнули на Юрія. Він лише знизав плечима і розвів руками. Так, мовляв, сталося. 

Увійшли до школи, до свого класу. Хтось запропонував сісти за парти з тими, з ким сиділи колись. Ігор зі Світланою попрямували до третьої парти в середньому ряду. Мовчки зайняли свої місця. Класна керівничка, 78-річна Лідія Василівна, «опитувала» всіх за списком. Кожен розповідав про головне, що трапилося з ним за тридцять років. Дійшла черга до Світлани. Про неї всі знали небагато, бо ж вступила після закінчення школи до Львівського університету й у Львові залишилася. До мами, коли та ще жила, приїжджала рідко, а останні п’ятнадцять років — лише на цвинтар, на провідну неділю. Всі знали тільки те, що заміжня, має двох дітей.

 «Я, як ви знаєте, у Львові, — сказала Світлана. — Працюю вчителькою української мови в гімназії. Синові двадцять п’ять, він уже одружений, скоро я стану бабусею. Дочка ще студентка, їй двадцять. А наш пес, лабрадор, уже старий. Йому одинадцять…»

Леся, жартівливу вдачу котрої життя нітрохи не змінило, спитала: «А якої породи твій чоловік?»

 «Я розлучена», — відповіла Світлана,  і серце Ігоря закалатало так, що мало не вистрибнуло з грудей. Він більше нікого не слухав. Думав, як заговорити зі Світланою, як вимолити її пробачення. Лідії Василівні довелося двічі повторити його прізвище, запрошуючи до слова.

 «Ви всі знаєте, що я — інженер. Працюю в будівельній компанії. Маю одного сина, одну невістку і одну онучку. Дружина померла».

Найперші класні пліткарки почали перешіптуватися. Ніхто ж не знав, що Світлана розлучена й Ігор удівець. Вочевидь, це сталося недавно. Чи давно? Хтозна. 

Уже під час застілля в кафе Ігор, перехиливши кілька чарок і набравшись сміливості, запросив Світлану до танцю. Мовчання важко опустилося їм на плечі. «Пробач мені», — мовив. «Давно пробачила», — збрехала. «Нам треба поговорити». — «Поговоримо…» 

Увесь вечір він спостерігав за Світланою і дослухався до того, що діялося в його серці. Він давно зрозумів, що все життя кохав тільки її, але водночас усвідомлював: до стосунків, які сам зруйнував, не може бути вороття. Світлана не простить зради.  

І все ж вистежив Світлану, коли вона стояла на терасі сама й розмовляла телефоном. Тихенько підійшов зі спини й накинув їй на плечі свій піджак. Завершивши розмову із сином, Світлана сказала: «Невістка ось-ось має народжувати. Переживаю… У неї складна вагітність». «Усе буде добре, — заспокоїв і взяв за руку. — Ходімо. Пройдемося стежками нашого дитинства».

Теплий липневий вечір спонукав до відвертості. Коли Ігор почав пояснювати, чому тоді так раптово зник, Світлана його перебила: «Я все знаю. Шкода, що не від тебе. Але сталося так, як мало статися». Їй раптом стало холодно і неприємно від згадки про зраду коханого. Той, кого вона любила так, як більше нікого в житті, припинив їй писати. А невдовзі його мама, ховаючи від сорому очі, пояснила: «Ігор одружується, Світланко. Ні про що не питай, бо сама нічого не знаю. Знаю тільки, що та дівчина вагітна…»

 Незадовго Світлана теж вийшла заміж. Чоловік її був непоганим, але падким до інших жінок. Прощала, бо не любила. Та коли діти виросли, а він далі волочився з коханками їхнього віку,  написала заяву на розлучення. Він і не опирався. Вони спілкуються, зустрічаються на свята, навіть обговорюють його теперішніх коханок. 

Ігор, слухаючи Світлану, гірко посміхнувся. У нього теж було багато жінок. І його Валя теж йому їх прощала. Вона все життя почувалася винною, що затягнула тоді його, п’яного, в ліжко, знаючи, що він має наречену. Не мала щодо нього жодних серйозних намірів, та коли завагітніла, то зробила все, щоб її дитина мала батька.  

А Ігор і не опирався. Він не міг собі дозволити, щоб його дитина зростала без тата. Розписався з Валею. 

Валентина жила своїм життям. І лиш тільки тоді, коли вона важко захворіла, Ігор зрозумів: не така вже й погана в нього дружина, просто вона — не його жінка, він не зміг зробити її щасливою. Вочевидь, вони обоє покарані долею. Він — за те, що зрадив кохану дівчину. Вона — за те, що звабила чужого нареченого.

«Пробач, — укотре повторив, намагаючись зазирнути Світлані в очі. — Що б ти не казала, я відчуваю, що ти досі тримаєш на мене образу. Пробачила б, якби стала щасливою з іншим. Я щиро цього тобі бажав. Ти заслуговуєш щастя». «У мене прекрасні діти, — відповіла. — Хіба це не щастя? Це найбільше жіноче щастя».

 Повернули до кафе, хоча обом не дуже хотілося туди повертатися. Спогади роз’ятрили минуле. Вистояна ніжність поволі витісняла з душі Світлани образу. Їй навіть шкода стало Ігоря. А він боявся ще щось говорити, аби не злякати кохану. Радів, що вона не висмикує руки з його долоні... 

«О! А ми саме про вас говоримо! — вигукнув Юрій, щойно Світлана з Ігорем увійшли до банкетної зали. — Сідайте, наливайте. У мене є тост. Я  навмисне сказав телефоном кожному з вас те, що сказав. Мені дуже хотілося вас помирити — і все. Та коли ми дізналися про вас… Одне слово, тепер нам усім дуже хочеться вас іще й одружити! Ура!»

Усі почали аплодувати. Хтось гукнув «Гірко!».  Світлана знітилася.

 «Не можна було залишати вас без нагляду», — пожартував Ігор. «Це тебе не можна було без нагляду залишати, — кольнула Леся і додала не характерним для неї серйозним тоном: — Ми ще в школі розуміли, що ви створені одне для одного, а ти…   Час виправляти помилки».

 Ігор вдячно, по-дружньому її обійняв. Чомусь пригадав, як інколи передавав Лесею записки для Світлани. Коли тієї не було в школі чи коли вони не встигали домовитися про побачення.  

Леся, мовби читаючи його думки, сказала: «Свої помилки мусиш виправляти сам. Тут тобі ніхто не допоможе ».

х  х  х

 Уже два роки Ігор і Світлана одружені. Він переїхав до Львова. Прокидаючись щоранку, досі боїться розплющити очі, бо раптом не побачить поруч коханої. Раптом щастя йому просто наснилося…

Ліля КОСТИШИН.

Ні Світлана, ні Ігор ніколи не приїжджали на зустрічі з випускниками. Ні після десяти років закінчення школи, ні після двадцяти. Вона не хотіла його бачити, бо досі не простила. Все пережила, відболіла, відплакала, майже забула, а пробачити не змогла. Він не знав, як має їй глянути у вічі.  

 А кілька років тому однокласник Юрій, організовуючи зустріч випускників із нагоди тридцятиріччя закінчення школи, зателефонував Ігорю і сказав: «Я знаю, що ти не приїжджаєш через Світлану, але її не буде. Не виходить. Тож ми чекаємо тебе». Зі Світланою говорив так само: «Досить уникати зустрічей із нами через Ігоря. Він жодного разу не приїжджав і тепер відмовився. Сказав, що летить за кордон відпочивати. Вже має квитки. Тож чекаємо тебе».

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 350

З проголошенням незалежної України  національні символи — гімн, прапор  і герб        стали на сторожі утвердження самостійності і суверенітету держави. Український прапор – найдорожче із клейнод, що передали наші предки, символ честі, відваги, гідності, мужності, символ Незалежності.

В   Ковелі святкові заходи з нагоди  Дня Державного Прапора розпочалися з урочистої ходи «Єднаймося, браття мої українці, крокуймо сміливо в щасливе життя» від парку імені Тараса Шевченка до пам’ятника  Борцям за волю України, де відбувся  мітинг. Участь в урочистостях  взяли представники міської та районної влади, громадськості, духовенства, студентської молоді,   ветерани АТО та ООС, мешканці Ковельської територіальної громади. Перед тим учасники ходи на Меморіалі Слави хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за Незалежність, поклали квіти до стели пам’яті на честь загиблих земляків у зоні АТО. 

Зовсім не дивно, що для нашої, наповненої Сонцем країни, жовті і сині кольори злилися воєдино, утворивши прекрасну палітру, котрою гордиться  кожен українець. Їх поєднання символізує чисте небо і хлібний лан, свідчить  про миролюбність української держави і має міцне історичне коріння.

Під мелодійні звуки муніципального духового оркестру прозвучав Державний Гімн України  у виконанні «золотого» тенору Ковельщини Андрія Мигулі. Було урочисто піднято Державний Прапор. 

Красиві, усміхнені, в національному вбранні учасники урочистого зібрання, велична площа біля пам’ятника, яку  прикрасив наш національний стяг, який тримали у своїх сильних руках військовослужбовці військової частини А 70/42,  воістину викликали  хвилю емоцій і гордість за те, що ми не розгубили духовні цінності, що ми єдині, сильні, що наш дух незламний.

Хвилююче сприймалися  виступи Ковельського міського голови Ігоря Чайки, голови Ковельської районної ради В’ячеслава Шворака, голови Ковельської філії «Союз Українок» Лілії Єгорової, які висловили щирі побажання,   віру  у щасливе майбутнє, впевненість  в тому, що доля України не байдужа ковельчанам та жителям краю,    що такий народ, як український, вистоїть, переможе і збереже свою Незалежність.

Свою віру і підтримку українцям засвідчили поважні гості з Барзінгхаузена (Німеччина) на чолі з бургомістром Геннінгом Шюнгофом.

Задушевні пісні переплітались із ліричними рядками з вуст ведучих Наталії Гончар та Світлани Рябчук, які проросли у серцях зерниною правди і любові, вражали своєю  досконалістю.  Особливої енергетики і запалу додала  пісня «Прапор України» у виконанні Анни Шудри та Романа Морозова (зразкова студія естрадного співу «Зорепад», керівник – Руслана Шацька).

Духовенство православної церкви України на чолі з старшим деканом Ковельського деканату протоієреєм Іваном Бонисом. об’єдналися з учасниками урочистого зібрання  в єдиній молитві за нашу землю.

На знак пошани й пам’яті про Героїв, які  стали на захист Вітчизни і високо підняли  святий прапор рідної держави над планетою  та захистили найдорожчою ціною мирне життя нашого міста та всієї України,  до пам’ятника  Борцям за волю України  лягли живі квіти. 

Урочистості продовжились на центральній площі міста імені Героїв Майдану, де відбувся танцювальний флешмоб «Наш прапор єднає наші серця».

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: під час урочистої ходи та мітингу біля  пам’ятника  Борцям за волю України.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

З проголошенням незалежної України  національні символи — гімн, прапор  і герб        стали на сторожі утвердження самостійності і суверенітету держави. Український прапор – найдорожче із клейнод, що передали наші предки, символ честі, відваги, гідності, мужності, символ Незалежності.

В   Ковелі святкові заходи з нагоди  Дня Державного Прапора розпочалися з урочистої ходи «Єднаймося, браття мої українці, крокуймо сміливо в щасливе життя» від парку імені Тараса Шевченка до пам’ятника  Борцям за волю України, де відбувся  мітинг. Участь в урочистостях  взяли представники міської та районної влади, громадськості, духовенства, студентської молоді,   ветерани АТО та ООС, мешканці Ковельської територіальної громади. Перед тим учасники ходи на Меморіалі Слави хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за Незалежність, поклали квіти до стели пам’яті на честь загиблих земляків у зоні АТО. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 411

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 273

Гороскоп

з 30 серпня по 5 вересня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 405

18 серпня рятувальники Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області провели інструктаж щодо дотримання правил пожежної безпеки для дітей в молодіжному, православно-виховному таборі Турійського благочинства УПЦ.

Співробітники служби порятунку нагадали дітям основні правила під час відпочинку у лісі, на воді, при знаходженні невідомих предметів, звернули увагу молоді на дії у випадку виникнення пожежі та інше. Також рятувальники роз’яснили, яку небезпеку становлять пожежі та як можна їх ліквідувати засобами пожежогасіння. 

Теоретичні знання щодо правил безпеки, вихованці табору закріпили на практиці, дітям продемонстрували як користуватись вогнегасниками, а також розповіли про типи вогнегасників та їхні особливості, роздали листівки на відповідну тематику.

 

Ковельське РУ ГУ ДСНС України у Волинській області

18 серпня рятувальники Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області провели інструктаж щодо дотримання правил пожежної безпеки для дітей в молодіжному, православно-виховному таборі Турійського благочинства УПЦ.

Співробітники служби порятунку нагадали дітям основні правила під час відпочинку у лісі, на воді, при знаходженні невідомих предметів, звернули увагу молоді на дії у випадку виникнення пожежі та інше. Також рятувальники роз’яснили, яку небезпеку становлять пожежі та як можна їх ліквідувати засобами пожежогасіння. 

Теоретичні знання щодо правил безпеки, вихованці табору закріпили на практиці, дітям продемонстрували як користуватись вогнегасниками, а також розповіли про типи вогнегасників та їхні особливості, роздали листівки на відповідну тематику.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 382

Бійці «невидимого» фронту, 

або Як ковельські активісти стали невід’ємною частиною  волонтерського руху України

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 519

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами. Впевнений, що мій співрозмовник був противником Берлінської стіни, але, засліплений німецькою гординею, не бачив животворного духу одвічної стихії боротьби за волю інших народів і етносів.

В той час українці, окрилені свіжим вітром перемін, захмелілі від п’янкого запаху свободи, співали патріотично піднесено: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми  нашу славну Україну, гей, гей,  розвеселимо». І рішуче йшли,  долаючи страх і зради, вперед, заради незалежної, самостійної держави. Перед ними магічним, палаючим смолоскипом палахкотів дух великого пророка Тараса Шевченка.

Над Будинком рад у Ковелі замайорів синьо-жовтий стяг одним з перших на Волині. Референдум на підтримку Акта проголошення Незалежності викликав всепереможну бурю радості. Символічний ланцюг злуки від Львова  до Києва  засвідчив єдність Заходу і Сходу. Щоденно без перепочинку відбувалися мітинги, маніфестації, віча. Все підпорядковувалось руху під гаслами: «Старе — геть!», «Ганьба партократам», «Слава Україні!».

Згадаймо поіменно ковельську когорту подвижників-патріотів тієї безкомпромісної боротьби. Це – Адам Поляк,  Володимир Осіюк, Яків Лавренко, Ігор Лучко,  Марія Хотинська, Алла Полякова, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Ганна Гнатюк, Юрій Музичук, Микола Олексюк, Григорій Олійник, Валентина Олійник, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Андрій Мостиський, Володимир Лотоцький, Богдан Бачук, перший демократично обраний голова міськради Микола Вельма та багато інших. Я горджуся тим, що і моя маленька дещиця тієї боротьби збігається  в пам’яті скарбниці Незалежності.

Разом із тим, як у нас ведеться, більшість українців «захворіли» на вірус романтизму. Оте, Шевченкове «І буде син, і буде мати» заколисалося  на хвилях ейфорії, мрії про те, що заживемо в царстві благоденства та достатку, рівності і щастя. «Отче наш» гордо зазвучало українською.

Хто тоді думав, що ілюзії, які сіються на «піску» благополуччям,  не возродяться, тим більше, що вони виростали на зомбованій комуністично-атеїстичним режимом, свідомості. Народ-борець, який масово проголосував за Незалежність, не був готовий долати виклики часу та рішуче змінювати усталений ритм життя, як це зробили поляки, чехи, прибалти.

Поміркуй, мій читачу: на виборчих дільницях під час референдуму бадьоро лунав російський шансон, а інтер’єр приміщень дільниць був прихорошений червоним кольором комуністичної символіки. Точилися гострі дискусії і спори з приводу того, якими мають бути гімн, прапор, герб, назви вулиць. Побутувала  думка, що маємо повертатися до Москви.

«Постсовєцьке», проросійське десятиліттями кліщем впивалося в підсвідомість  (в багатьох випадках воно панує і сьогодні) українців. Новообрані народом керманичі теж не були готові до демократичного державотворення.

І доки маятник політики рухався то вліво, то вправо, на арену твердим поступом вийшла хижа олігархія. Цей витвір нового часу призвів  до корупції, занепаду та  бідності. Він зародився (за твердженням політтехнологів) – за “царювання”  Президента Леоніда Кучми і  розвинувся при його наступниках. Злочинний світ впевнено став поглинати державні установи. До 30 відсотків від радянського рівня впав економічний потенціал. Масово зупинялись, руйнувалися заводи і  фабрики. Різко зросло безробіття. Немов  шагренева шкіра, звузився бюджет, залишивши без зарплат лікарів, освітян та інших бюджетників. Та, попри всі негаразди, Україна вистояла, і утвердила себе світлом Конституції.

Час ішов, а  розчарування, незадоволення  людей, безвихідь і ілюзії вели до протесту.  Помаранчевий Майдан зірвав кришку суспільного киплячого казана. Тим скористалися проросійські сили і привели до влади раніше судимого Віктора Януковича. Зламана ручка в руках Януковича засвідчила, що на шляху до Європи засвітилось червоне світло. Воно збурило новий протестний Майдан, який омився  кров’ю  патріотів.

Це був момент  істини. Він позначився самопожертвою та героїзмом свідомих українців в ім’я  вищих ідеалів. Разом із тим, залишив ганебну пляму на душі України – зраду В. Януковича.

Ох, народе, народе!.. Коли обираєш, чому  не прозріваєш розумом, розсудливістю? На жаль, через те й страждаєш, і «Пливе кача» до діток твоїх нерозумних…  Де ти, світло омріяної свободи та  щастя?!

А тим часом московський агресор під трагічну та героїчну мелодію Майдану нахабно анексовував Крим, розпочав  широкомасштабну війну на Донбасі. Київська тимчасова влада розгублена. Європа мовчить. На захист країни стають лицарі Незалежності і  в кривавім двобої зупиняють агресора-окупанта.  Новообраний Президент Петро Порошенко зміцнює армію, на порядок денний виставляє гасло: «Геть від Москви!». Згодом Україна підписує Асоціацію  з Європою, добивається  безвізу і отримує «Томос», тобто канонічну митрополію ПЦУ.

Цієї політики Московія пробачити не могла. Гібридна війна набирає максимальних обертів. На українців та Президента падає брудна злива пропаганди та  брехні. Рейтинг і довіра до Петра Порошенка падають. Тим користується олігархія і на щит чергових виборчих перегонів виставляє команду «Зе» і перемагає.

Шановний мій українцю! Я не маю однозначної відповіді на запитання: чи це перемога технології виборчого процесу, чи унікальність нашого народу, але 13 мільйонів виборців (73%) віддали голоси за Володимира Зеленського та його команду.

На запитання: «Чому ви голосували за кандидата, який за душею ні політичного, ні  державотворчого досвіду не має, а країна в занепаді?», чули відповідь: «Навчиться. Гірше не буде».

Хміль ейфорії та романтизму не минув. Знову в свідомості українців вималювалася картина, де «нові обличчя» на тарілці із синьо-жовтою каймою  принесуть достаток, низькі тарифи і мир.

Пройшло два  роки. Зовнішньо-політичний рейтинг України і внутрішньо-економічний стан ти бачиш сам, мій читачу. Є за що критикувати владу. Але є й інший бік проблеми: а що ти сам зробив для України,  щоб вона процвітала? Зваж: активізувалася п’ята колона «руського міра».

30 років Незалежності, а те Шекспірівське «Бути чи не бути?» з порядку денного не знімається і не сходить.

Погодишся, мій співрозмовнику, чи ні, але світло в лабіринтах державотворення під знаком Незалежності  я таки бачу. Воїни-герої захищають країну. Стратегічний план розвитку держави спрямований до Європи і НАТО. Поступово розширюється територія української мови. Реформи у всіх сферах життєдіяльності вселяють надію на успіх.  І я утверджую нове гасло: «Україні бути!». 

Ми є народом первозванним

День Незалежності святкуємо

 тридцятий.

І радісно, і болісно збентеженій

 душі.

Себе спитай: чому не тисяча

  тридцятий

Величної держави України-Руси?

Сичать з Московії зміїні голоси:

«Ви малороси… Приречені на

  рабство…

Ви не народ… «Прости їх, Господи…

  Єси…

Благослови в любові українське

 братство!

Біситься у злі кремлівська зграя

           вража — 

«Забули» путінські шакали-гавкали:

Коли на Києві Великий Володимир

  княжив,

Там, де Московія, зелені жаби

  квакАли.

Колесо історії не котиться назад –

Ми є і будемо народом

   первозванним.

Це ми на горах київських заклали

             віри сад,

А право на державу Господом нам

  дане.

Ми є народ Європи, а не територія

Христом і кров’ю освячений наш

  шлях.

Ставай у стрій – це наша

  траєкторія,

Єдиним маршем крокуєм до нових

  звитяг!

Анатолій СЕМЕНЮК,

Ковельський міський голова 1991—1998 р.р., Почесний громадянин міста.

На початку дев’яностих, перебуваючи в Західній Німеччині, я почув одне «заковиристе» питання від німецького бургомістра (прізвища не запам’ятав). Він, іронічно усміхаючись, сказав: 

—Для чого вам, українцям, незалежність? Ви жили в потужній державі, мали мир і спокій. 

Не дотримуючись дипломатичного етикету, я відповів: «Якби ви були підневільним штатом Америки, — почувалися б щасливими і не боролися б за своє самовизначення?».

Мій опонент не знав, що відповісти. Він навіть не задумувався над тим, чому пронімецька Австрія не хоче бути німецьким губернаторством, а Чехія – «землею» в складі ФРН.

Немає сенсу, мій шановний читачу, досліджувати ці суспільно-політичні процеси та стосунки між народами.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 439

«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в  житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш,  і руки мозолями вкриєш». 

Іван Феофанович Турик, житель села Ситович,  котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.

Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи  обіймає і запрошує до господи. 

Ми добре знайомі з ветераном, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникають нові емоції, думки. Найбільше – гордість за наших краян, котрі,  як говорить  Іван Феофанович, з честю виконували свій військовий обов’язок – захищати рідну землю від ворога, будувати мир в нашій Україні.

Але гасне погляд ветерана, коли раз у раз в пам’яті зринає гіркий спогад про минулі бої. Тоді ниє душа,  і пекучим болем озивається серце.

Доля вмістила в його життя стільки подій, переживань, тривог, що  вистачило б на багатьох. А він ніс той тягар сам, пройшовши через всі випробування, але вижив. І нині має світлу пам’ять, яка зберегла епізоди про прожите і пережите, і про війну, що глибоким плугом пройшлася біографією його  родини. Ні, не втомила його життєва стежина. Весь вік важко працював, жив по совісті, бо «хотів, щоб було краще».

Родина Туриків з діда-прадіда проживала в Ситовичах, займалася господарством: розводили худобу, засівали хлібну ниву.

«Одним днем промайнули роки, — згадує нині співрозмовник. – Здається, вчора було, а озирнешся, то й  не віриш, що стільки років пролетіло. Дитячі літа на селі минають дуже швидко, трудові будні приходять до дітвори рано.  З малих років треба пасти корів, гусей, а  потім уже заставляють  всяку господарку вести — косити сіно, орати, сіяти. Дитинство, як такого, ніби й не було».

Ось так і жили, обробляли землю, доглядали худобу. Траплялись і маленькі радощі, та не часто, бо було більше важкого, непідвладного дитячій уяві. Невідомо, як би було далі, але чорна фашистська машина зламала, понівечила людське життя, знищила вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся, яке впало на землю, зронивши сльози-роси.

Іван Феофанович і нині чітко пам’ятає, як прийшли німці, яку владу встановили, якими жорстокими були їх порядки. Згодом  почали молодь «вербувати» до Німеччини. Хлопці і дівчата ховались по лісах, хуторах,  почали  об’єднуватись у «криївках».

«У мого батька була швейна машинка «Зінгер», добра, все шила – і кожухи, і чоботи. Я ще до війни навчився трохи шити, — пригадує Іван Феофанович. – то й запросили мене хлопці «з лісу» (так тоді говорили) допомагати їм. Бувало, принесуть і прострелене, і рване – цілу ніч сиджу, шию, латаю, бо на ранок треба вдягнути».

Так я став вояком УПА, отримав псевдо «Крушина».

Пізніше хлопці брали на «завдання». Пам’ятає Іван Феофанович, як німці зібрали із сіл худобу і хотіли відправили до Німеччини.

«Ми зробили засідку і довго чекали, коли будуть гнати худобу, - пригадав далекі і важкі часи ветеран. – Як було, то було, але нам вдалося відібрати худобу і повернути людям, хоча були поранені і серед моїх товаришів. Траплялося в наших лісах і «червоні» партизанські загони – вони також проти німців воювали.

Визволення прийшло навесні 1944 року. Воно принесло радість мирного життя. Коли визволили село, старших трьох братів забрали  на фронт. І пішли хлібороби дорогами війни, доки їх не зупинила фашистська куля. Василя – в Австрії, Федора – в Польщі.

Коли був останній військовий призов, Івану виповнилося 17 років. Він поїхав до Луцька у військкомат і добровільно написав заяву. Ні, вони не потрапили на фронт. В холодних товарних вагонах їх повезли на Схід. Що таке війна, фронтове життя, наш герой пізнав там, на Далекому Сході: брав участь у боях з Японією, крокував дорогами Монголії. А перед тим була військова підготовка в Саратові, були незабутні татіщевські табори з нелюдськими умовами життя.

«Ішла холодна осінь 1944 року. Голод, холод і важка робота,  - з болем згадує Іван Феофанович. – І це називали «військовою підготовкою».

Спали на нарах в неопалюваних приміщеннях. Якось перезимували. А тут радість — чуємо, що Перемога. Думали, поїдемо додому. Але ні: одягнули нас в нову форму (правда, англійську) і відправили на Схід. Зустріла чужа земля вибухами бомб, пожежами. Війна є війна, а зблизька вона для нас, 17-літніх, була дуже страшна. Кожен день перед очима – поранені, вбиті, муки, біль. Дивуюсь, як вижив  і донині живу».

Війна для Івана Феофановича закінчилась 2 вересня 1945 року. Але довелось дослужувати там же, на Далекому Сході,   6 літ. Тільки в 1951 році повернувся додому.

І знову ми дивуємось ясній пам’яті героя. Кожен день, кожну подію, кожне прізвище воєначальників, побратимів своїх пам’ятає, згадує чітко все до дрібниць. Це справжній літопис пережитого. Але в його розповіді стільки оптимізму, що мимоволі дивуєшся його стійкості, відвазі і найбільше —  правдивості.

«Іноді хотілось все забути, та не можна – ніби вчора все те відбулося, а ще скількох хороших друзів загубив на тих дорогах, скільки нашого люду згинуло за час війни, — з болем у серці мовить Іван Феофанович. – Війна – це біль, горе, сльози».

Дорога з Далекого Сходу була хоч довгою, але легкою. Кожен день наближав до рідної землі. Коли їх привезли в Україну, радості не було меж. Цілих 6 років не був вдома. Бажав одного: швидше дістатися до свого села, хати, прийти, зігрітись, відчути тепло отчого дому. Але село зустріло ще не загоєними ранами. Дві похоронки одержали  батьки. Правда, одна радість, — брат Никифор повернувся додому, хоч і змученим війною, але живим.

«Життя прожити – не поле перейти, — стверджує народне прислів’я. – А в  житті, як на широкій ниві, — і ноги зіб’єш,  і руки мозолями вкриєш». 

Іван Феофанович Турик, житель села Ситович,  котре загубилось серед чарівної природи нашого краю, є яскравим промінчиком позитивних емоцій. Саме тут можна помилуватися чарівною поліською природою, яку не порушують нинішні нові технології. Довкола – левади, ліс, річка.

Серед верболозу знаходимо на краю села гарну, чепурну хатину Івана Феофановича. Вражає порядок, чистота – видно, що тут живе господар, який по-молодечому тисне нам руку, тепло, по-батьківськи  обіймає і запрошує до господи. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 332

Вони були першими

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 293

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

Пізніше контрольована нами рада трудового колективу “витурила” партком КПУ за межі заводу назавжди.

У жовтні 1989 року до Спілки приєдналися Сергій Сільчук, Алім Цвелькін. Ось тут треба зупинитись детальніше. Бо коли всі попередні кандидати в члени УГС подавали заяви особисто мені, то Сергій Сільчук добрався аж до Горохова і заяву написав там Мелетію Семенюку. Це мене насторожило, адже у Ковелі ми вже були відомі і їхати за тридев’ять земель шукати Семенюка і розказувати, що в Ковелі нікого не знайшов, було абсолютною нісенітницею. З цього приводу була розмова з паном Мелетієм, що без відома ковельського осередку до його лав ніхто не буде залучатись.

Зупинив увагу на цій події лише тому, що вона трохи пізніше мала логічне завершення.

30 грудня 1989 року до Ковеля прибула делегація з Луцька з національними прапорами, щоб провести мітинг на підтримку демократії. Про це мене повідомили напередодні, тоді ж ми зібрали координаційну раду Руху, але думки розділилися, і вийшло так, що Рух не підтримав цієї акції.

Ми мали зустріти гостей на залізничному вокзалі по прибуттю дизеля. Але не так сталося: владі було відомо про планований захід і вона підготувалась, як уміла. Дизель було зупинено далеко до залізничної станції. Перед цим в Ковель було звезено  партійних секретарів, деяких військових та місцевих і не місцевих чиновників, замаскованих під “народ”. 

Ось цей озвірілий від ненависті і люті, вірний ленінському вченню про демократію “плебс” було спрямовано проти приїжджих. Почалась справжня битва. Тріщали зламані прапори, летіли під ноги зірвані з голів шапки, відірвані від курток і кожухів рукави і коміри. Диво, що ці “миролюбні” дії тодішньої ковельської влади не закінчилися більш трагічно –  могли бути й жертви.  

Крім того, було порвано прапори і розбито диктофон. З наших ковельських “під роздачу подарунків” попали Сільчук Сергій, Осіюк Костянтин, Хотинська Марія та і я вернувся додому із Колодяжного з відірваними рукавами. Чому із Колодяжного? Тому, що всіх гостей, і мене в тому числі, було виштовхано до автовокзалу, де чекали замовлені владою автобуси. Людей силоміць запихали в автобуси з криками: “Забирайтесь до свого Львова!”.

Та ні один з них  не подумав, що подібними діями буде розбурхано людське море. На цю подію збіглося подивитись усе місто. І наслідки були не на користь влади. Коли через місяць у Ковелі було організовано мітинг, то на стадіон, що вміщує 5000 глядачів, прийшло більше 10000   мешканців міста.

Ковельський осередок почав у квітні 1990 року випускати газету “Криця”. Зголосився їздити до Прибалтики друкувати газету Сільчук. Але від його роботи було більше шкоди, ніж користі. Бо газета доставлялась з півтора-двотижневим запізненням. Тобто матеріал ставав абсолютно неактуальним. Після 11 номера газети вдалось домовитися із місцевою друкарнею, і затримок більше не було.

Після грудневих подій до лав УГС долучились Ігор Лучко та Микола Олексюк, які пізніше відіграли значну роль в УГС та УРП.

У неділю, 21 січня 1990 року, вся Україна відзначала велике свято Соборності українських земель. Річниця цієї події припадала на понеділок 22 січня. З огляду на те, святкування перенесли на неділю.

Головою Ковельського осередку УГС за півціни (ми мали прихильників і в керівництві “Ковельсільмашу”) було найнято автобус “ЛАЗ”. По Ковелю розвісили оголошення про запис на поїздку, в якому було вказано мій  домашній номер 2-67-38. Ось цей телефон і “дав жару”: дві ночі підряд сюди телефонували: “встань, помий ноги”, “піди попісяй”, “перевернись на другий бік” тощо. Довелось витерпіти, бо на той час телефон був чи не єдиним засобом зв’язку.

В автобусі всім бажаючим місця забракло, тому дехто поїхав своїм транспортом. Зокрема, Ігор Лучко з родиною поїхав з Ковеля власним автомобілем.

Попри всі перешкоди на шляху, організовані з наказу влади міліцією, доїхали до місця розташування. Разом із сотнями тисяч українців утворили гігантський живий ланцюг, що єднав Київ, Львів, Рівне і Тернопіль. Були серед нас представники Галичини, Буковини, Волині, Полтавщини і Харківщини. Ковельська делегація стояла відразу на виїзді з міста Рівного у бік Житомира і, коли на початку між нами була відстань у 30-50 метрів, то о 12.30 год. ми відчули тепло долонь таких самих синів і дочок нашої Соборної України.

Напередодні в Ковельському будинку вчителя відбувся перший “круглий  стіл”, на якому були як представники КПРС і влади, так і “неформальні” організації, серед яких – і Ковельський осередок Української Гельсінської Спілки, представлений його головою.

Інформацію місцевого представника УГС, бригадира заводу “Ковельсільмаш” В. К. Осіюка про завдання цієї організації зал вислухав у напруженій тиші. Якщо перефразувати слова, якими почав зустріч ведучий –  редактор газети “Прапор Леніна” Микола Вельма, то прозвучать вони так: “У місті відбулася подія, неминучість і природність якої зумовлена вимогами часу, політизацією мас, поглибленням демократичних процесів і розширенням гласності в нашому суспільстві” (з газети “Прапор Леніна”, 20.01.1990 р.)  

На мою думку, подія знаменита і значима тим, що вперше така організація, як УГС, була допущена до офіційних засобів інформації.

У тому ж 1990 році проводились вибори до міської ради. По одному з округів було висунуто і мене кандидатом у депутати. Думаю, шанси у мене були реальні, бо відстав від переможця, колеги з машзаводу Артемука Олександра Олександровича, буквально на декілька голосів. Швидше всього, виборці не були готові на той час голосувати за представника Української Гельсінської Спілки, яка “ставила собі за мету добиватися союзу незалежних держав,   виходу України зі складу СРСР” (газета “Робітниче слово” від 1 березня 1990 року).

30 квітня – 1 травня у Києві відбувся Установчий з’їзд Української Республіканської партії, першої в Україні юридично зареєстрованої антикомуністичної партії –  Українська Гельсінська Спілка стала партією.

Українська Гельсінська Спілка започаткувалась у Ковелі в серпні 1989 року, десь напередодні Спаса –  напевно, то було 18 серпня. Після мене заяви до УГС написали Олександр Мезенцев (нині  покійний) та Роман Давидович, обидва — працівники “Ковельсільмашу”. 

Десь у вересні 1989 року ми мали повносправний осередок на цьому підприємстві, і  методичною політичною роботою розвалювали заводську організацію комуністів. А згодом дійшло до того, що перший секретар міськкому КПУ звертався до мене особисто, щоб, на той час уже  УРП, допомогла провести потрібну йому кандидатуру, проти якої й ми не заперечуватимемо, на посаду секретаря парткому заводу.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 363