Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі. 

Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.  

В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії. Юнак успішно пройшов випробування до одного з найкращих навчальних закладів Російської імперії, в якому у 60-х р. читав лекції і керував хімічною лабораторією Д. І. Менделєєв.

1900 р. навчання успішно завершене – виконано чотири дипломні проекти, випускний іспит, а за звіт про будівництво найбільшого на той час у світі аркового моста через річку Віорд отримав премію. Протягом 1901 р. С. П. Тимошенко відбув рік обов’язкової військової повинності.  

Після служби у війську Тимошенка приймають лаборантом механічної лабораторії Шляхового інституту, якою керував М. А. Белелюбський. Навесні 1903 р. Степан Прокопович перейшов працювати до щойно організованої механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту.  

Улітку 1904 р. – третя поїздка за кордон для ознайомлення з досягненнями вищих технічних шкіл Берліна, Мюнхена, лабораторії Фепля тощо. У зв’язку з революційними подіями 1905 р. інститут було закрито, і Степан Прокопович виїжджає до Німеччини, щоб попрацювати у Прандтля в Геттингенському університеті.

На початку 1906 р. вийшла підсумкова стаття. Цей науковий доробок разом із кількома іншими невеликими працями дозволяли С. П. Тимошенку очолити кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті. Було тоді молодому вченому 28 років. Улітку цього ж року Тимошенко знову їде до Геттингена, де поряд із дослідницькою роботою слухає лекції Е. Цермело, В. Фогта, бере участь у семінарі з будівельної механіки.

8 січня 1907 р. найбільша в Київському політехнічному інституті фізична аудиторія була переповнена – майже 400 студентів інженерних відділень прийшли послухати першу лекцію з опору матеріалів нового професора – Степана Прокоповича Тимошенка. Протягом весняного семестру 1907 р. Тимошенко читає короткий елементарний курс опору матеріалів.

Потрібного ж для курсу підручника не було, тому поставив собі за мету написати його. Спершу підручник з’явився у літографованому вигляді навесні 1908 р., остаточний варіант курсу було надруковано 1911 р. Це був особливий підручник: Тимошенко повністю перебудував весь курс опору матеріалів, методику викладу предмету. Цікаво, що цей курс і донині читається у вищих школах. Він перекладений кількома мовами.

На початку 1909 – 1910 навчального року Степана Прокоповича обирають деканом інженерно-будівельного факультету.   Саме тоді Тимошенко завершує роботу над монографією «Про стійкість пружних систем» (1910). Цю роботу було відзначено премією Д. І. Журавського, видатного механіка та інженера. Тимошенко був першим і останнім лауреатом цієї премії.

У зв’язку з публікацією реакційного Столипінського циркуляра, що викликало студентські заворушення, група професорів Київської політехніки висловила протест. Під ним стояли підписи 26 професорів та викладачів, зокрема С. П. Тимошенка і Є. О. Патона. Вінценосний Петербург не міг стерпіти такого. Тимошенка звільняють з роботи, позбавивши його засобів до існування. У серпні 1911 р. вчений переїжджає до Петербурга. Із січня 1913 р. Тимошенко – професор Шляхового інституту. Невдовзі він стає професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів. 

З вибухом Першої світової війни виникла проблема збільшення пропускної здатності залізниць, зростання ваги поїздів та локомотивів. У зв’язку з цим Степан Прокопович пише чотири спеціальні роботи, присвячені міцності рейок та їх експлуатації. Підсумувавши раніше опубліковані роботи, вчений завершує другу частину курсу теорії пружності (1916 р.).  

Наприкінці грудня 1917 р. С. П. Тимошенко їде до Києва і стає працювати професором Київського політехнічного інституту. Невдовзі у працях Української Академії наук публікує роботу з розрахунку арок. 1922 р. вона з’явиться у Парижі в перекладі французькою мовою. 

На початку 1918 р. у комісію академіка В. І. Вернадського, яка займалась організацією Української Академії наук, було запрошено і С. П. Тимошенка. Він опікувався питаннями створення Відділу механіки для теоретичних та експериментальних робіт. Восени цього ж року всі члени комісії стали академіками УАН, а Тимошенко очолив організований ним Інститут механіки (нині відомий як Інститут механіки України).

1920 р. вчений емігрував у Югославію; у Загребській політехніці очолив кафедру опору матеріалів. Із 1922 р. Степан Прокопович працює співробітником однієї американської фірми. Незабаром його авторитет науковця-практика стає загальновизнаним серед американських спеціалістів. 1923 р. вчений переходить на роботу в компанію «Вестінгауз».  

Через п’ять років після приїзду до Америки Тимошенко повертається до викладацької роботи. У Мічіганському університеті очолює кафедру з дослідницької роботи в галузі механіки, залишаючись консультантом фірми «Вестінгауз». З вересня 1936 р. С. П. Тимошенко – професор Каліфорнійського університету у Стенфорді. Він переїжджає до Пало Альто, де продовжує заняття з докторантами, читає різні курси. 

Величезні заслуги С. П. Тимошенка в інженерній справі були відзначені різноманітними преміями та нагородами: премія імені Салова – Міністерства шляхів сполучення Росії за роботу «К вопросу о прочности рельс» (1915), медаль імені Ворчестера Ріда Варнера – за заслуги в галузі механіки (1935) та медаль імені Ламе (1939) – за заслуги у царині інженерної освіти від Американського товариства інженерів-механіків, медаль імені Ревері за статтю про розрахунок підвісних мостів (Інститут імені Франкліна, 1948), міжнародна медаль імені Уатта за досягнення в інженерній справі (Інститут інженерів-механіків, 1947), медаль Густава Тринзестера від Спілки інженерів Льєзького політехнікуму (1948), медаль імені Джеймса Алфреда Евінга від Товариства англійських цивільних інженерів (1963).

С. П. Тимошенко був членом академій наук багатьох країн світу: Української Академії наук, Російської Академії наук (згодом – іноземний член АН СРСР), Польської Академії наук, Американського філософського товариства, Французької Академії наук, Американської Академії наук, Лондонського королівського товариства.

Почесні звання доктора наук (honoris causa) присуджені вченому Лехайським та Мічіганським університетами, Цюріхським Вищим технічним інститутом, Мюнхенським Вищим технічним інститутом, університетом міста Глазго, Болонським університетом, Загребською політехнікою, Туринським політехнікумом.

У 1958 р. С. П. Тимошенко відвідав СРСР. Вдруге побував на Україні 1967 р. Відвідав Ромни, був у Києві, а також у Москві та Ленінграді.

З 1960 р. учений мешкав у Вупперталі (ФРН) у своєї доньки – Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко, де й помер 29 травня 1972 р. на 94-му році життя. Поховали його, за бажанням доньки, у могилі дружини в Пало Альто (США).

 Якби Степан Прокопович залишився б свого часу в Україні, біографія його була б значно «мальовничішою»: Соловки або Колима; лиховісний 33-ій міг би провести траурну межу, чи вигадана чекістами «СВУ» поставила б останню крапку в біографії вченого. Хто знає…

Підготував  

Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.

Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі. 

Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.  

В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 554

Від четверга 

до четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

Гороскоп

28 грудня  2020- 3 січня 2021

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 478

Шановні працівники електроенергетичної галузі Ковельщини, ветерани праці!

Щирочердно вітаю Вас із професійним святом! День енергетика – це дата, яка об’єднує багато поколінь важливої і надзвичайно відповідальної галузі  господарського комплексу України. Вона однаково близьке і дороге як для витеранів  праці, досвідчених фахівців своєї справи, так і для молодих спеціалістів, які лише починають свій трудовий шлях.

З нагоди свята бажаю стабільної, безаварійної роботи кожному працівнику підприємства, міцного здоров’я, родинного благополуччя, миру, добра і щастя! Ви цього варті, адже саме від Вас залежить світло й тепло в оселях наших земляків, безперебійна діяльність підприємства, установ, організацій краю.

Велика подяка і шана – ветеранам електроенергетики, які багато сил, здоров’я, знань і досвіду віддали важкій, але дуже потрібній людям праці.

Хай Господь дарує Вам свої милосердя  і благословення на многії і благії літа!

З повагою – 

Василь ГОРБАЧУК, 

директор Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”.

НА СВІТЛИНІ: члени трудового колективу Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”. В центрі – директор Василь ГОРБАЧУК.

Фото з архіву підприємства.

Шановні працівники електроенергетичної галузі Ковельщини, ветерани праці!

Щирочердно вітаю Вас із професійним святом! День енергетика – це дата, яка об’єднує багато поколінь важливої і надзвичайно відповідальної галузі  господарського комплексу України. Вона однаково близьке і дороге як для витеранів  праці, досвідчених фахівців своєї справи, так і для молодих спеціалістів, які лише починають свій трудовий шлях.

З нагоди свята бажаю стабільної, безаварійної роботи кожному працівнику підприємства, міцного здоров’я, родинного благополуччя, миру, добра і щастя! Ви цього варті, адже саме від Вас залежить світло й тепло в оселях наших земляків, безперебійна діяльність підприємства, установ, організацій краю.

Велика подяка і шана – ветеранам електроенергетики, які багато сил, здоров’я, знань і досвіду віддали важкій, але дуже потрібній людям праці.

Хай Господь дарує Вам свої милосердя  і благословення на многії і благії літа!

НА СВІТЛИНІ: члени трудового колективу Ковельської філії ПрАТ “Волиньобленерго”. В центрі – директор Василь ГОРБАЧУК.

Фото з архіву підприємства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 453

Погода в Ковелі 

17–23 грудня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 460

Приступаючи до написання цього матеріалу, мимоволі згадав слова дядька Лева із «Лісової пісні» Лесі Українки: «Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, чи сива голова моя схитнеться?». Згадав не випадково. Свердлить свідомість думка: «Гей, газетонько, наша  рідна, чи не схитнеться мудра голова твоя, чи вистоїш у люту непогоду?».

Питання це не риторичне. Шалений наступ комп’ютерного інформаційного простору, мов цунамі, зносить все більше друкованих ЗМІ на своєму шляху.

Змітає жорстоко,  безжалісно, безкомпромісно. Зупинімося ж на мить і поміркуймо.

1. Душа її 

з народом

Місцеве друковане видання за більше як вісімдесят літ пройшло тернистий шлях. Разом із читачем пережило «перших совєтів», кровопролитну війну, повоєнну відбудову, «розвинутий соціалізм», боротьбу за Незалежність. Сьогодні, крім пандемії коронавірусу, переживає «коронавірус політичний». Але за всіх важких обставин і умов ковельська «міськрайонка» залишається світлим віконцем  у “домі” місцевого життя, особливо для сивочолого літнього покоління як села, так і міста.

На жаль, від політиків нової хвилі, які майже нічого  не читають, не раз почуєш, що сьогодні не треба газет, не потрібно бібліотек, а книговидавництво – даремна трата коштів.  Словом, опановуй, діду й бабцю, смартфон, комп’ютер, черпай новини з інтернету. Ніхто не запитає, а за які пенсійні дивіденди придбаєш комп’ютера, коли на послуги і хліб з молоком  ледве вистачає.

Незримо, але неухильно поглиблюється прірва між минулим та майбутнім, і знову ж таки – між старшим поколінням та молодим, гарячим і часом безрозсудним. Забуваємо, що газета – це часточка душі читача. 

Якось, мене вразили щирі слова американця.Коли затоплювали велику територію для будівництва водойми з метою постачання води до Нью-Йорка, той промовив: «Я переживу втрату власного будинку, місцевого храму. Але як мені бути, коли в мене забирають тисячолітню історію, основу мого життя, джерело духу мого?».

Ставлячи під сумнів існування місцевого друкованого  видання, дехто ставить під сумнів необхідність згаданої вище часточки душі, якою є по праву газета, а з нею – далека  і близька історія, культура, духовність. Хіба не життєво важливо кожному із нас знати діяння місцевої влади, проблеми  економіки, «комуналки», об’єднаної  громади?

Переконаний: газета потрібна багатьом, і її необхідно зберегти.

Маю право звернутись до депутатів та очільників територіальних громад: «Передбачте кошти для підтримки «Вістей Ковельщини»! Кошти невеликі, але важать багато». 

І разом із тим: «Шановні керівники підприємств, організацій та бізнесових структур! Передплатіть газету своїм ветеранам. Пам’ятайте, що «Вісті» — життєдайний промінь світла у Ваші та їхні засмучені душі!».

А зараз – коротка історія газети під назвою (сучасною) «Вісті Ковельщини».

2. З історії газети 

1. Хронологія творчого поступу.

n 4 жовтня 1939 р. – перший номер місцевої газети під назвою  «Прапор Леніна», органу тимчасового управління Ковельського повіту.

n 20 червня 1941 р. – припинено діяльність редакції у зв’язку з початком війни. Вийшло 253 номери.

n Січень 1945 р. – відновлено випуск місцевої газети.

n 1948 р. – редакція відокремлюється від друкарні.

n Серпень 1991 р. – газету перейменовано   на «Вісті Ковельщини». Вона стає громадсько-політичним виданням. Співзасновники – трудовий колектив, районна та міська ради, райдержадміністрація.

n Травень 2017 р. – роздержавлення видання. Засновником і власником газети стає ТзОВ «Редакція  газети «Вісті Ковельщини».

2. Редактори видання (із 1939 року):

— О. Гаврик, О. Муравський, Л. Лісовський, Й. Левченко (перші номери 1945 р.);  М. Стешенко, Є. Шандибін, М.Карпенко, О. Малишев, Г. Ольхович, О. Панчешний, В. Усенко, В. Бородчук. З 1986 року – Микола Вельма.

3. Заслужені журналісти України 

— Вельма Микола Григорович.

— Скоклюк Степан Антонович.

4. Вони злетіли з ковельського  творчого «гнізда» 

Полікарп Шафета, Степан Сачук, Василь Простопчук, Ярослав Гаврилюк, Леонід Панасенко, Григорій Гуртовий, Маргарита Малиновська, Петро Горщарук, Валерій Вихованець, Леонід Павлючик, Віра Омелянчук,  Олег Романчук, Сергій Рудик та інші.

Творці історії — члени редакційного колективу:

Ніна Дробна, Раїса Гунько, Марія Беліс, Марія Буяджі, Паша Шевченко, Євдокія Скулинець, Петро Гончарук, Лариса Філіпчук, Ксенія Ярошевич, Мойсей Аврух, Гнат Ольхович, Ніна Тарасенко, Ніна Нагайчук, Микола Новіков, Валерій Сидорук, Степан Скоклюк, Ігор Павлюк, Катерина Романенко, Раїса Спирихіна, Галина Кнечон, Алла Черній, Володимир Ковальчук, Тетяна Кушнерук, Ольга Стеблевець, Світлана Ляшук, Вадим Степанюк,   Оест Савчук, Петро Соботович, Володимир Трохимчук, Василь Марієвич, Олександр Машков, Марія Фоменко, Володимир Клівак, Сергій Дятел, Володимир Повар, Ярослав Гаврилюк, Мирослав Данилюк, Галина Михайленко, Єлизавета Дорфман, Олександра Міскун, Валентина Лусь, Тамара Шевчук, Олександр Сас, Євгенія Омелянюк,  Алла Малиновська, Галина Цюра, Людмила Стасюк, Людмила Скоклюк, Степан Байдюк, Вікторія Зінчук, Валентина Мацюк, Світлана Мельянчук, Світлана Троцюк, Наталія Романовська, Оксана Мороз, Аліна Романюк.

Редакційні адреси: 

м. Ковель. вул. Олени Пчілки, 2 

(з 1945 р.);

вул. Грушевського,2 (із 1968 р.);

вул. Міцкевича,3 

(з 2020 р.).

l

Багата, насичена важливими подіями історія ковельської «міськрайонки». Вона – свідок і літописець всіх подій, якими жила, живе і  житиме Ковельщина.

Тож  збережімо це унікальне видання, передплатімо його на 2021-й рік!

«Вісті Ковельщини» — газета для Вас і про Вас!

Анатолій СЕМЕНЮК, громадський дописувач «Вістей Ковельщини», заступник голови первинної організації НСЖУ.   

l

Приступаючи до написання цього матеріалу, мимоволі згадав слова дядька Лева із «Лісової пісні» Лесі Українки: «Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, чи сива голова моя схитнеться?». Згадав не випадково. Свердлить свідомість думка: «Гей, газетонько, наша  рідна, чи не схитнеться мудра голова твоя, чи вистоїш у люту непогоду?».

Питання це не риторичне. Шалений наступ комп’ютерного інформаційного простору, мов цунамі, зносить все більше друкованих ЗМІ на своєму шляху.

Змітає жорстоко,  безжалісно, безкомпромісно. Зупинімося ж на мить і поміркуймо.

Місцеве друковане видання за більше як вісімдесят літ пройшло тернистий шлях. Разом із читачем пережило «перших совєтів», кровопролитну війну, повоєнну відбудову, «розвинутий соціалізм», боротьбу за Незалежність. Сьогодні, крім пандемії коронавірусу, переживає «коронавірус політичний». Але за всіх важких обставин і умов ковельська «міськрайонка» залишається світлим віконцем  у “домі” місцевого життя, особливо для сивочолого літнього покоління як села, так і міста.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 605

Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».

Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:

– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять. 

Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки,  на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік». 

Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося   у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство –  викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.

В народі утвердилася інша версія – вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон співака відбувся 22 травня 1979 року у Львові і перетворився на масову акцію протесту проти тогочасної компартійної влади. До речі, архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Володимира Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «Таємно».

Судячи з усього, зустріч Івана Ярошика з митцем відбулась незадовго до трагічної смерті славетного українця. Можливо, колись пан Іван виявить бажання поділитися спогадами про ті події… Але зараз – про сам зошит в жовтій обкладинці. 

Починається він віршем, присвяченим Володимиру Івасюку, який ритмікою нагадує тексти пісень артиста:

Замок високий стрів,

  поєднав,

Роздуми-думи, молитви

 збирав.

Разом на вежі межі

  ділили,

Волю і долю, як пісню  

  любили.

Зорі над лісом не спали-

 кричали,

Крила Орфею «сови» 

 клювали,

Голос душили, серце

  щеміло.

Друже-небоже, «Рута»

  бриніла.

Закінчення теж нагадує  слова популярної пісні:

Квітко-квітко, червона

  квітко,

Барви щастя нагадай.

З водограєм дзвінко-

 дзвінко

Заспівай, розвеселяй.

Заспіваєм, рідна квітко,

Навесні і восени,

Повертай, лебідко-квітко

Дні незабутні, чарівні.

На внутрішніх сторінках – ноти до цієї пісні-вірша. Очевидно, написані великим другом Івана Ярошика ковельчанином Василем Клімашевським (на жаль, покійним). Далі – поезії «Мальви», «Море, о, море», «Куди день іде?», «На Майдан», «Великдень», «Хліб», «Журавлі», «Шалений крок», «І день іде», «Ой, весна, весна», «Квіти», «Зупинись, мить!» та інші. До їх всіх  теж написані ноти.

Один з віршів «Львів» належить іншому автору – В. Климу. Якщо я не помиляюсь, то був творчий псевдонім Василя Клімашевського, відомого у Ковелі музиканта-віртуоза, самодіяльного композитора і фотоаматора. Його пам’яті присвячений вірш «Зупинися, мить!».

Світло в небі в’ється,

Світло Сонця ллється –

Сяйво засіває

  фотомайстер-маг.

Сяйво засіває, в’яже

           кадром час.

Світлина засяє – пам’ять

                кличе  нас.

Мушу зазначити, що рукописна поетична збірка Івана Ярошика багато ілюстрована. І хоч світлини не найкращої якості, на них можна розпізнати і вже згадуваного Володимира Івасюка, і самого пана Івана, і його друзів та рідних. А завершується ця своєрідна книга твором, присвяченим селу Доросині, що на Волині. Називається він «Дороша-Дорошеве». Пропоную його  увазі читачів в повному обсязі:

Луки земна освята,

Де небо синє-синє, –

Оселя зерно-злата –

Прадавні Доросині.

Зустрілись Дорош, Ляна, 

Без двору і без статку.

Здолали все древляни,

Зросили шлях нащадкам.

Шумлять стрункі тополі,

Село зростає, квітне.

Вирують людські долі,

Життя бринить привітне.

Дороше, здрастуй!

Синьооке, здрастуй!

Край, рідний край –

Буде хліб-урожай.

Дороше, здрастуй!

Синьооке, здрастуй!

Грай, сопілко, грай,

Пісне, в вись злітай.

Під віршем – два підписи: Іван та Наталя (Козак) Ярошики. Дата написання: 23 серпня 2003 року. м. Ковель – с. Доросині.

Для читачів поясню, що пані Наталя – це дружина пана Івана. Разом вони ідуть по життю вже не один десяток літ. Тож хай їх подружнє життя і надалі стелиться барвистим рушником, буде багате на щастя, добро і любов, а донечки-красуні, що продовжують батьківське ремесло (зубного лікаря), ніколи не знають ні горя, ні біди, а розквітають, як ті квіти, освячені батьком – мрійливим романтиком, тонким ліриком, який разом із мамою повертають людям найголовніше – здоров’я.

Михайло КУЗЬМУК.

Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».

Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:

– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять. 

Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки,  на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік». 

Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося   у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство –  викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 4531

Зустріч зі святим Миколаєм

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 382

Видурили гроші

9 грудня на "гачок" до псевдобанківських працівників потрапила жителька Ковеля. У телефонному режимі спритник представився працівником банку. Під приводом розблокування банківської картки заволодів грошовими коштами жінки в сумі  39 тисяч гривень.

Працівники Ковельського відділу поліції відкрили кримінальне провадження за фактом шахрайства та встановлюють особу, причетну до вчинення даного злочину.

Ковельський відділ поліції 

Волинської області.

Аварія на дорозі

10 грудня  на автодорозі М-19 (Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече), поблизу населеного пункту Воля Любитівська, трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю чотирьох транспортних засобів.

Патрульні встановили, що водій ВАЗ не впевнився в дорожній обстановці та здійснив зіткнення з автомобілем DAF. А після цього здійснив зіткнення з SKODA.

В результаті автопригоди автомобілі отримали механічні пошкодження з матеріальними збитками. На щастя, ніхто з водіїв не постраждав.

На винуватця ДТП склали протокол за ст.124 (Порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг) КУпАП та вилучили посвідчення водія.

Затримали крадія

Вдень 12 грудня інспектори роти з обслуговування міста Ковеля управління патрульної поліції на вулиці Драгоманова виявили чоловіка, який підходив за орієнтуванням за фактом крадіжки, яка трапилась в одному із магазинів на вулиці Сагайдачного на день раніше.

Під час спілкування з патрульними 44-річний чоловік підтвердив свою причетність до крадіжки.

Останнього доставили до Ковельського відділу поліції для з'ясування всіх обставин.

Наразі слідчими відкрите кримінальне провадження за ч. 1 ст. 185 (Крадіжка) КК України.

Рибалка провалився під лід

У неділю, 13 грудня, до служби 101 надійшло повідомлення про те, що на річці Турія у Ковелі під час вилову риби провалився під лід і зник 63-річний чоловік.

Тіло потопельника вилучили з водойми працівники 19-ї Державної пожежно-рятувальної частини.

Причина смерті встановлюються.

Патрульна поліція Волинської області.

9 грудня на "гачок" до псевдобанківських працівників потрапила жителька Ковеля. У телефонному режимі спритник представився працівником банку. Під приводом розблокування банківської картки заволодів грошовими коштами жінки в сумі  39 тисяч гривень.

Працівники Ковельського відділу поліції відкрили кримінальне провадження за фактом шахрайства та встановлюють особу, причетну до вчинення даного злочину.

Ковельський відділ поліції 

Волинської області.

10 грудня  на автодорозі М-19 (Доманове-Ковель-Чернівці-Тереблече), поблизу населеного пункту Воля Любитівська, трапилася дорожньо-транспортна пригода за участю чотирьох транспортних засобів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 339

Не одне покоління ковельчан у дитинстві із захопленням відвідувало гуртки станції юних натуралістів. Затишне приміщення поблизу ліцею № 7 вабить до себе любителів флори і фауни, адже є справжнім осередком екологічного виховання та любові до природи.

Станцію юних натуралістів нині відвідує понад 400 ковельських школярів. Дівчатка та хлопчики займаються в найрізноманітніших гуртках – «Зелена аптека», «Юні екологи», «Домашні улюбленці», «Природа і фантазія», «Ландшафтний дизайн», «Природа-чарівниця», «Овочеві експерти», «Квіткова планета».

Відвідувати станцію юних натуралістів цікаво, корисно та пізнавально, адже де ще можна роздивитися, як ростуть екзотичні рослини ананас чи кавове дерево, банан чи інжир, гранат, грейпфрукт чи ківі? 

Педагоги разом з вихованцями плекають кожну рослинку, і вони віддячують їм приємними сюрпризами. Зокрема, 8 березня цього року зацвів «станційний» лимон. Юні вихованці позашкільного навчального закладу дбайливо доглядали за деревцем, створюючи йому максимально комфортні умови. І ось у грудні станція натуралістів демонструє успішний результат своєї роботи – величезний, стиглий лимон, який заважив 575 грамів! Діти уважно спостерігали за розвитком фрукта, вели відповідні записи, а дехто з учнів навіть написав дослідницьку роботу.

Світлана ЛЯШУК.

Фото з архіву  станції.

Не одне покоління ковельчан у дитинстві із захопленням відвідувало гуртки станції юних натуралістів. Затишне приміщення поблизу ліцею № 7 вабить до себе любителів флори і фауни, адже є справжнім осередком екологічного виховання та любові до природи.

Станцію юних натуралістів нині відвідує понад 400 ковельських школярів. Дівчатка та хлопчики займаються в найрізноманітніших гуртках – «Зелена аптека», «Юні екологи», «Домашні улюбленці», «Природа і фантазія», «Ландшафтний дизайн», «Природа-чарівниця», «Овочеві експерти», «Квіткова планета».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 439