Заяви Пенсійного фонду України щодо примусового переведення виплати пенсій на банківські картки викликала значний резонанс. Не всі літні люди мають досвід користування картками, не кажучи вже про те, що більшість з них, а мова йде про тих, хто проживає в сільській місцевості, не мають навіть доступу до банкоматів, щоб зняти з картки готівку. 

Проте вже 30 квітня Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що примусового переведення не буде. “Отримання пенсій та соціальних виплат повинно бути комфортним для пенсіонерів, а отримання пенсій на картку є правом, але не зобов'язанням пенсіонера”, — йдеться у заяві Прем'єра. 

Заява Прем'єр-міністра відобразилася у змінах до  сумнозвісної постанови № 277 через місяць — відповідна постанова (№ 546 від 26 травня 2021 року) була оприлюднена на сайті Кабінету міністрів 2 червня. Нарешті крапку в історії про примусове переведення пенсіонерів на банківське обслуговування поставлено — до 2023 року доставкою пенсій буде займатися “Укрпошта”. "Пенсіонер сам має обирати, де і в який спосіб йому зручно отримувати пенсію. Якщо в банку — то в банку. Якщо в “Укрпошті” — то в “Укрпошті”. І ніхто не має права змусити його робити вибір не на свою користь", — прокоментував зміни до постанови генеральний директор “Укрпошти” Ігор Смілянський. 

Відсутність доступу до терміналів і банкоматів стала основною причиною відтермінування переходу на банківські картки. По суті, “Укрпошта” єдина компанія, яка на сьогодні може забезпечити пенсіонерам в селах доступ до готівки. 

Постанова №546 передбачає, що умови видачі пенсій будуть змінені в 2023 році — до того часу доставкою пенсій буде займатися “Укрпошта”.  

Що робити пенсіонерам, 

які хочуть повернутися 

на обслуговування до “Укрпошти”?

За кілька місяців, поки вирішувалася доля пенсійних виплат, пенсійні фонди загітували деяких пенсіонерів відкрити банківські рахунки для отримання пенсії. Якщо отримувати гроші на картку не зручно, нова постанова дозволяє пенсіонеру повернутися на обслуговування до “Укрпошти”.  Подати заяву до ПФУ можна особисто або відправити документи поштою. 

Законних підстав відмовити у отриманні соцвиплати чи пенсії через пошту або змусити переходити на обслуговування в банк ні в Пенсійного фонду, ні в управлінь соцзахисту немає. Більше того, такі дії працівників можна кваліфікувати як зловживання службовим становищем, що за чинним Кримінальним кодексом карається позбавленням волі на термін до трьох років. 

Отож, якщо працівники ПФУ чи УСЗ під час консультації змушують відкривати рахунок в банку — це маніпуляція. Діє гаряча лінія “Укрпошти”, куди пенсіонери можуть звертатися у разі, якщо їм відмовили у переведенні отримання пенсії через “Укрпошту”. Залишити заявку можна за телефоном +38 (044) 354-52-73 або надіслати електронним листом на адресу pv@ukrposhta.ua.

Юлія ВАСИЛЕНКО,

директор комунікацій та зв’язків з органами державної влади АТ “Укрпошта”.

Заяви Пенсійного фонду України щодо примусового переведення виплати пенсій на банківські картки викликала значний резонанс. Не всі літні люди мають досвід користування картками, не кажучи вже про те, що більшість з них, а мова йде про тих, хто проживає в сільській місцевості, не мають навіть доступу до банкоматів, щоб зняти з картки готівку. 

Проте вже 30 квітня Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що примусового переведення не буде. “Отримання пенсій та соціальних виплат повинно бути комфортним для пенсіонерів, а отримання пенсій на картку є правом, але не зобов'язанням пенсіонера”, — йдеться у заяві Прем'єра. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 300

Коли слухаєш наших власть імущих, відчуваєш неабияке задоволення. Виявляється, у нас все йде добре або дуже добре.

Пенсії і заробітні плати зростають, порівняно з минулим роком вони стали вищими на декілька відсотків. Щоправда, ціни теж не стоять на місці, але ж із голоду ніхто не вмирає. А якщо вмирає, то не від голоду, а від коронавірусу.

З коронавірусом теж ситуація нормалізується. Як міністром був Степанов, то щодня – новий антирекорд із захворюваності. Призначили Ляшка – кількість інфікованих різко зменшилася. І хоч за смертністю ми – треті в Європі, але ж на папері цифри гріють душу і тіло.

Оголошена рішуча боротьба олігархам. Взяли за "шкірку" Медведчука і посадили його під домашній арешт. Тепер слідство намагається знайти у його діях склад злочину і підтвердити факт державної зради. Хоча, як на мене, починати треба було з доказів і фактів, а потім вже накладати санкції. Бо пан Віктор – такий тип, що голими руками його не візьмеш.

Тепер до компанії з Медведчуком намагаються "пришити" Порошенка, який буцімто займався разом із ним антидержавною діяльністю. Про те, що пан Петро разом із командою однодумців врятували Україну від банкрутства, дали відсіч зухвалому російському агресору, воліють не згадувати. Надто вже декому пече проголошене на весь світ п'ятим президентом гасло: "Армія. Віра. Мова". Їм краще було б, звичайно, "Какая разніца?" або "Домовимося десь посередині". Отож, як можна Порошенку такий “злочин” пробачити?..

Прийняли Закон про вільний продаж землі. Тепер кожен селянин може стати її власником. Щоправда, для того необхідні гроші. І то великі. Але чиновників це не зупиняє. У них великі гроші є. А раз у них є, то вони впевнені, що і люди   мають потрібні кошти. Коли ж не мають, нехай на себе нарікають – треба було раніше про своє майбутнє думати.

Схожа ситуація і з продажем природного газу та електроенергії споживачам. Національна комісія, що здійснює регулювання у сферах енергетики і комунальних послуг (так звана НКРЕКП) ухвалила постанову, згідно з якою всім споживачам гарантується право вільного вибору постачальника. Газопостачальним компаніям, у свою чергу, заборонено стягувати плату, вимагати будь-яку іншу компенсацію у зв'язку зі зміною клієнтом надавача послуг чи диктувати умови для припинення угоди поставки, які обмежують у цьому споживача.

Здавалось би, добре. Та чи виконають згадану постанову постачальні компанії, які перебувають у власності вітчизняних олігархів? Є певний сумнів. Адже річні ціни палива для населення, встановлені з 1 травня ц. р. до 30 квітня 2022 року, компанії не знизили (коливаються від 7,8 грн. за куб. м до 13,5 грн. з ПДВ, тариф "Нафтогазу" – 7,96 грн. куб. м). Деякі зробили навпаки: підвищили тарифи на червень. Адже своя рука – владика, що хоче, те робить. А як же постанова НКРЕКП? Вона  на папері, а гроші  – "живі". Їх треба забирати в людей якнайшвидше, доки є можливість.

Можновладці говорять і про серйозний прорив у міжнародних справах. Все ближче і ближче вступ до НАТО і Європейського Союзу, зміцнення співпраці із США та іншими зарубіжними партнерами. Пану Єрмаку, правій руці Президента, доручено підготувати зустріч В. Зеленського з В. Путіним. Дехто, правда, не втямить, навіщо ця зустріч, якщо Росія не думає віддавати Крим чи виводити війська з Донбасу?

Дилетантам у політиці урядовці пояснюють: зустріч потрібна і навіть дуже. Українські дипломати докладуть усіх зусиль, щоб змусити Кремль визнати свої помилки на міжнародній арені і погодитися із "залізобетонними" аргументами Києва. Як-то кажуть, нашому теляткові та й вовка з'їсти…

А щоб забезпечити тил нашому рішучому наступу на агресивну Москву, потрібно негайно мобілізувати всі наявні резерви і можливості, які є у західних країн. Перше: дати “зелене світло” для вступу у НАТО, з приводу чого пан Зеленський суворо попередив пана Байдена задавши йому просто в "лоб" запитання: "Чому Україна ще досі не там?". Дісталося й Німеччині, яка не хоче продавати нам летальну зброю і дозволила побудувати газогін "Північний потік-2".

Коротше кажучи, ми хочемо, а нам не дозволяють капосні американці і німці, не кажучи вже про різних там французів, англійців та іже з ними. І я тут повністю згоден з членами президентської компанії, які заявляють рішуче й дедалі голосніше: "Не ставте нам палки в колеса, панове, не стримуйте наш переможний рух вперед!". І справді: ми так  багато досягли за останні два роки на шляху реформ і боротьби з корупцією, а міжнародна спільнота вперто не хоче помічати цих досягнень.

Щоправда, є одне каверзне запитання: "Не хоче чи не може?". Бо це, як кажуть в українській Одесі, дві великі різниці.

Охрім СВИТКА. 

Коли слухаєш наших власть імущих, відчуваєш неабияке задоволення. Виявляється, у нас все йде добре або дуже добре.

Пенсії і заробітні плати зростають, порівняно з минулим роком вони стали вищими на декілька відсотків. Щоправда, ціни теж не стоять на місці, але ж із голоду ніхто не вмирає. А якщо вмирає, то не від голоду, а від коронавірусу.

З коронавірусом теж ситуація нормалізується. Як міністром був Степанов, то щодня – новий антирекорд із захворюваності. Призначили Ляшка – кількість інфікованих різко зменшилася. І хоч за смертністю ми – треті в Європі, але ж на папері цифри гріють душу і тіло.

Оголошена рішуча боротьба олігархам. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 299

У місті Варшаві (Республіка Польща) відбувся чемпіонат Польщі серед студентів, в якому брали участь вихованки Ковельської ДЮСШ № 1 Ольга та Анастасія Падошики.

У ваговій категорії 57 кілограмів виступила Оля, яка, перемігши всіх суперниць, здобула золоту медаль і нині готується до Всесвітніх студентських  ігор. Анастасія виступила у ваговій категорії 62 кілограми та дійшла до фіналу, але, поступившись суперниці, здобула срібну нагороду.

l

В м. Софії (Болгарія) відбувся чемпіонат Європи серед дівчат віком до 16 років. 

Честь національної збірної команди України відстоювала вихованка ДЮСШ № 1 Ірина Борисюк, яка нині навчається у Львівському коледжі спорту. Вона успішно дійшла до фіналу, але, на жаль, у фіналі поступилася суперниці, ставши срібною медалісткою Європейського чемпіонату. 

l

У м. Луцьку відбувся турнір з вільної боротьби серед юнаків і дівчат 2008-2012 років народження, в якому взяли участь 240 учасників з різних міст України, зокрема, й Волинської області. 

Активними учасниками цих змагань були й юні вихованці Ковельської ДЮСШ № 1, які продемонстрували такі результати: Іван Шарахай (38 кг) — перше місце, Костянтин Іхо (42 кг) — друге місце, Діма Шарахай (57 кг) — друге місце, Аня Павлік (33 кг) — третє місце, Вікторія Голікова (44 кг) — друге місце, Даша Рижко (40 кг) — третє місце, Софія Падошик (23 кг) — третє місце, Іван Ковальчук (23 кг) — друге місце, Діма Троцюк  (32 кг) — третє місце.

l

У Ковелі відбулася відкрита першість з боротьби, присвячена 70-річчю Ковельської ДЮСШ № 1 та з нагоди Дня захисту дітей. 

Вихованці та їх батьки, тренерський колектив закладу висловлюють щиру вдячність віце-президенту Ковельської федерації боротьби, депутату міської ради Сеник Наталії Андріївні за допомогу в організації змагань. Дякуємо за вручені дітям грамоти та солодкі призи.

До нових звершень і майбутніх перемог!

Олег СТУС ,

голова федерації боротьби м. Ковеля.

У місті Варшаві (Республіка Польща) відбувся чемпіонат Польщі серед студентів, в якому брали участь вихованки Ковельської ДЮСШ № 1 Ольга та Анастасія Падошики.

ххх

В м. Софії (Болгарія) відбувся чемпіонат Європи серед дівчат віком до 16 років. 

Честь національної збірної команди України відстоювала вихованка ДЮСШ № 1 Ірина Борисюк, яка нині навчається у Львівському коледжі спорту. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 321

Щороку, 1 червня, в Україні та світі відзначається свято маленьких громадян країни – День захисту дітей. Гадаю, що це й свято тих, хто завжди поруч з дітьми, хто піклується про них і допомагає в здійсненні їх мрій та сподівань.

Додати святкового настрою для юних відвідувачів нашої бібліотеки ми вирішили з допомогою конкурсно-розважальної програми «Сяйте усмішки, Сонцем зігріті, миру і щастя – всім дітям на світі!».

На святкове дійство зібралось чимало дітей, щоб випробувати свої інтелектуальні та фізичні здібності у різноманітних змаганнях, естафеті, квесті. А розпочалося все у книгозбірні, де учасники заходу отримали завдання та підказки до заданого маршруту.

Далі на дитячому майданчику відбулися командні змагання, такі як: «Круті старти» «Веселий конвеєр», «Коти горошку», «Швидкий м’яч», «Не спіши, щоб встигнути», «Відгадай наосліп», «Біатлон», «Спритна змійка», тощо.

Згодом активні конкурси та випробування на швидкість, спритність та витривалість змінилися на цікаво-пізнавальні загадки гри-квесту, з допомогою яких діти шукали ключі-відповіді до головного скарбу дня. 

І таки наші розумники, швидко справившись з усім, знайшли солодку винагороду.

Цей перший літній день минув досить швидко й з чудовими емоціями, адже усім було весело, гамірно, позитивно. 

Тож, сподіваємось, нам вдалося порадувати наших діток та створити для них свято. Нехай у всіх дитинство буде яскравим, захоплюючим, сповненим любові, ласки та добра.

Юлія ВОЙТЮК,

бібліотекар бібліотеки-філії 

с. Любитова.

Щороку, 1 червня, в Україні та світі відзначається свято маленьких громадян країни – День захисту дітей. Гадаю, що це й свято тих, хто завжди поруч з дітьми, хто піклується про них і допомагає в здійсненні їх мрій та сподівань.

Додати святкового настрою для юних відвідувачів нашої бібліотеки ми вирішили з допомогою конкурсно-розважальної програми «Сяйте усмішки, Сонцем зігріті, миру і щастя – всім дітям на світі!».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 595

Газет на світі багато, але "Вісті Ковельщини" – найкращі!". Саме так вважають викладачі і студенти відокремленого структурного підрозділу "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету". І не тільки тому, що "міськрайонка" постійно інформує своїх читачів про те, чим живе і над чим працює один з кращих  навчальних закладів Волині.

Газета – "віконечко" у світ і для дорослих, і для юних, у ній – широка панорама найактуальніших новин із життя не тільки Ковельщини, а й всієї Волині, України, далекого і близького зарубіжжя. Видання публікує статті і кореспонденції про проблеми молодіжного середовища, підтримує цікаві ініціативи юнацтва, розповідає про їх реалізацію, регулярно надає слово молодіжним активістам.

Як відомо, нині триває передплатна кампанія на друге півріччя ц. р. Сподіваємося, що, як і раніше, педагоги і вихованці коледжу активно включаться у неї і продовжать передплату найближчої до них газети на наступних 6 місяців. Зі свого боку, журналісти "Вістей Ковельщини" не залишаться в боргу, і регулярно подаватимуть матеріали з коледжу.

НА СВІТЛИНІ: студенти відокремленого структурного підрозділу "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету" Владислав Ілюшик, Ярослав Сачик, Павло Мякота, Анна Ладнєва, Анна Філонюк, Катерина Потеруха, Ярослав Карпюк. Вони та їх колеги обрали "Вісті Ковельщини".

А що обрали Ви?

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Газет на світі багато, але "Вісті Ковельщини" – найкращі!". Саме так вважають викладачі і студенти відокремленого структурного підрозділу "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету". І не тільки тому, що "міськрайонка" постійно інформує своїх читачів про те, чим живе і над чим працює один з кращих  навчальних закладів Волині.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 419

Погода в Ковелі 

3 – 9 червня

Погода в Ковелі  3 – 9 червня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 400

Що змінює новий 

Закон про декретну відпустку

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 402

Недільний велодень у Ковелі 

зібрав майже 300 учасників

Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 807

Велику духовну та історичну спадщину залишили  своїм нащадкам жителі древнього  Туропина, побудувавши в 1778 році в центрі села Хресто-Воздвиженський храм.

Здається, ще зовсім недавно ми, босоногі хлопчаки повоєнного покоління, ганяли ватагами тут, біля церкви з великим замком, граючи у війни. І, як зазвичай,  всі тоді хотіли бути „рускіми”, бо ті завжди перемагали, а за „німців” були хлопці  менші за віком та слабші. Тоді ми, безтурботні та завзяті до гри, й  не задумувалися над тим, яку історичну та духовну цінність має утаємничена споруда церкви… Справжню ж важливість та історичну місію  кожного сільського храму усвідомлюєш лише з роками.

Нині я вдячний  долі за те, що дала мені можливість дослідити історію церкви свого рідного села та життя її настоятелів, встановити прізвища 18 священників.

До речі, про життєвий шлях останнього священника з цього списку мені стало відомо завдяки небайдужості й підтримці людей, які народились у  нашому селі. Так,  в одну з провідних неділь уродженка Туропина, а  тепер жителька Турійська пані Анна, бажаючи допомогти в дослідженні, розповіла, що в 1943–1944 роках в Туропині служив молодий отець з села Овадно, подальша доля якого невідома. За її словами, хату священника розібрали, клуню спалили. На той час в нього були молода дружина та маленький син, віком десь два чи три  роки. Про все це пані Анна колись почула від своєї старшої  землячки.

Коли ж я опитував старожилів села, ніхто не зміг назвати прізвища чи імені священника 1943–1944 років, хоча, можливо, туропинці й не хотіли згадувати трагічне минуле тих часів. Людини немає вже майже 80 років, могила її забута, обставини смерті невідомі, про них  колись лише здогадувались.

Тоді я почав пошук ймовірного сина священника серед жителів Овадна 1941–1942 років народження. І цей пошук увінчався успіхом, хоча чоловік,  який мене цікавив, вже більше 50 років не проживає в Овадно.

В приватній розмові пан Яків підтвердив, що його батько Петро був священником в Туропині у тих роках, про які йдеться. Але жодного документа чи підтвердження він, на жаль, не надав. Знову почались пошуки в державному, партійному та церковному архівах області. Проте даних про священника з тим прізвищем, що мене цікавило, так і не знаходилось. Відповідь всюди звучала приблизно однаково: була війна, коли там було щось писати чи зберігати.

Згодом про свої дослідження в архівах я розповів синові зниклого священника: мовляв, ніде нема підтверджень, що ваш батько, Ніжник Петро Васильович, був настоятелем церкви.

На це після тривалої паузи Яків Петрович відповів: «Як же не був, коли в мене є довідка про реабілітацію батька, видана волинською прокуратурою. В  цій довідці згадується, що реабілітований – громадянин Ніжник  Петро Васильович, який народився в 1918 році в с. Свинюхи Старо-Олексинівського району Волинської області, до арешту  був служителем культу. Арештований 14 квітня 1944 року.

Тут всі мої сумніви залишились позаду й знову з’явилась   надія остаточно дослідити згадувану справу. Було чергове звернення до архіву прокуратури Волинської області, яке також не дало результату. Там чітко й однозначно відповіли: «Кримінальна справа за таким прізвищем  відсутня…».

l

І подумалось мені, скільки ж можна ходити по інстанціях, і чи буде якийсь результат: прокуратура видала довідку, а справи немає… Після недовгих роздумів про те, що ж робити далі, я повторно через секретаря зв’язуюсь з працівником архіву, якому детально розповідаю про проведену роботу. Невдовзі отримав відповідь: «Ви ще можете звернутись в архів Cлужби безпеки України. Якщо там немає справи, то вже більше ніде її не знайдете”.

Отож знову довелось відвідати черговий архів. В СБУ Волинської області порекомендували подати письмову заяву й чекати відповіді тридцять  днів. Але приблизно днів через десять отримав я повідомлення, що з кримінальною справою за моїм зверненням можна ознайомитись. За відповідним номером значилося прізвище Ніжника П. В.

Про таку хорошу звістку я звичайно відразу повідомив сина священника, 78-річного пана Якова. Тоді схвильований чоловік дуже просив: «Платоновичу, знайдіть мені фото батька, адже я його ніколи не бачив, дізнайтесь побільше про нашу сім’ю, про мого діда та про його дітей, хто вони, ким були».

…З щемом у серці я брав до рук потьм’янілу від часу кримінальну справу, що мала характерний запах архіву. Її титульна сторінка була зроблена з цупкого сірого паперу (як я з’ясував, трофейного), бо на зворотній стороні була німецька кольорова карта високої якості друку, назви населених пунктів там значились німецькою та російською мовами, а знизу було маркування «Дойчланд».

Тривожно було на душі, бо в такі моменти усвідомлюєш, що за цими скупими, бездушними записами вирішувалась доля людини, врешті, не лише доля, а й саме  життя.

l

Шановний читачу! 

Ця публікація побудована не на легендах чи здогадках, а на людській пам’яті, на спогадах і реальних фактах. На жаль, з роками людям старшого віку властиво забувати те, що було в їхній молодості, а інколи й свідомо виникає бажання не згадувати складні, суперечливі життєві ситуації. Тож дозволю собі привідкрити таємничу завісу кримінальної справи Петра Ніжника, подаючи цитати з неї без будь-яких змін. Про те, що відбувалося у далекі часи повоєння, вони  розкажуть нам більше, ніж хтось інший.

Вся кримінальна справа була написана російською мовою. Наводжу її фрагменти у перекладі  українською, без будь-якого літературного доопрацювання. 

АКТ ПРО ЗАТРИМАННЯ

1944 року квітень дня 14,  діюча армія.

“Я оперуповноважений ВКР «Смерш», вч 2235710, гвардії капітан Чурманбаєв, старшина вч 2235710 Нечаєв цього числа в селі Туропин Вербського району Волинської області затримали по підозрі в співпраці з Українською повстанською армією громадянина Ніжника П. В.”

ДІЛО 178

Почато 22 квітня 1944 року, закінчено 31 травня 1944 року.

Справа на 32 листках.

НІЖНИК ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ, с. Свинюхи Старо-Олевського району.

ПОСТАНОВИЛИ:

1. Справу прийняти до свого виконання.

2. Копію даної постанови направити військовому прокурору для відома”.

ПРОТОКОЛ допиту арештованого Ніжника Петра Васильовича від 23.04.1944 року.

Запитання: Розкажіть детально про свою трудову діяльність.

Відповідь: До 1935 року я працював в господарстві свого батька Ніжника Василя Петровича, який був священником в селі Хрипники Боремльського району Волинської області. В своєму господарстві батько мав пару коней, корову, свині, 24 га землі, а також сільськогосподарську техніку і реманент. Крім мене, в сім’ї батька було дві сестри Ірина та Ганна, брат Васильян, які до початку війни жили в селі Могильно Вербського району. Де вони зараз знаходяться, мені невідомо. В 1936 році я поступив в дияконську школу в місті Кременець Волинської області, де провчився до 1938 року.  По закінченню школи я став служити дяком в селі Жашковичі Порицького району Волинської області, де прослужив до 1939 року. В 1939 році я поїхав в село Могильно, де працював в господарстві батька і два місяці –  секретарем сільської ради, до 1940 року.

Я, як син священника і служитель релігійного культу, боячись репресій зі сторони радянської влади, перейшов нелегально кордон біля міста Устилуг. Під ранок   зі своїм товаришем Кулею Павлом перейшли річку. Нас ніхто не арештував як з одного боку, так і з іншого. За Бугом в місті Замость я хотів влаштуватися служити дяком, але через відсутність парафії пішов працювати в скоб’яний склад, куди мене влаштував мій товариш Радек Ніканор.  Я працював там до 1941 року. Вернувся в Могильно, коли Вербський район був окупований, працював дяком. Звідси перейшов в село Овадно, де проживав до 1942 року, одружився і переїхав з дружиною в село Туропин Вербського району.

В Туропині я прослужив до вересня 1942 року дяком, після цього архієрей викликав мене в село Зимно, де мене посвятили в сан диякона. Повернувшись із Зимно, я продовжував служити дяком в Туропині до грудня 1943 року.  В грудні  до мене прийшли із «Служби безпеки» Української повстанської армії, яка тоді знаходилась у Вербському районі та в Свинаринському лісі, два чоловіки –  один під псевдо «Вуйко Чорногор», другого я не знаю. Ці люди мене арештували і вночі повезли в Свинаринський ліс, де запропонували працювати в хоровому гуртку при УПА.

Запитання: Розкажіть про свою діяльність в УПА.

Відповідь: Знаходячись в УПА, я займався тим, що їздив по селах і співав пісні, закликаючи народ боротися проти німців, поляків та радянської влади, за створення Української незалежної держави. Зміст пісень був антирадянським. 

Запитання: Чи займались ви розповсюдженням антирадянських висловлювань під час священнослужіння?

 Відповідь:  Перебуваючи на службі в церкві, я співав пісні і молитви, рекомендовані УПА, вони мали антирадянський зміст, агітували населення за створення незалежної України.

Запитання: Що вас примусило стати на шлях антирадянської діяльності?

Відповідь: На мене вплинули виселення моїх батьків до Сибіру, відмова радянської влади щодо можливості працювати вчителем. Мені казали, якщо я відмовлюсь співпрацювати з УПА, то буду ворогом і радянської влади, і українського народу.

Як духовна особа, я вважав, що церква повинна бути при державі та утримуватись її коштом. В інших питаннях, пов’язаних з діяльністю ОУН, я був згідний, хоча не належав до членів цієї організації.

Написано з моїх слів правильно, мені прочитано зрозумілою українською мовою. (Весь допит проводився російською мовою. – авт.).

Допитав: зам. начальника ОКР «Смерш», гвардії майор Крючков».

l

ДРУГИЙ ДОПИТ

ПРОТОКОЛ  ДОПИТУ

Ніжника Петра Васильовича, сина служителя культу, не судимого. 1944 рік, квітня дня 15.

Запитання: Розкажіть про свою службу в бандерівському загоні.

Відповідь: Мене взяли на службу в бандерівський загін в грудні 1943 року керівником хорового відділення, крім того, я писав ноти. В лютому 1944 року наш бандерівський загін був частково розбитий партизанським загоном Ковпака, нам запропонували розійтися по домівках, після чого я більше не потраляв до бандерівців. Повернувся в село Туропин Вербського району.

Запитання: Хто керував бандерівським загоном?

Відповідь: Я не можу сказати прізвища та імені, так як не знаю.

Запитання: Яка у вас була кличка?

Відповідь: Моя кличка – «Лев».

Запитання: При яких обставинах ви вступили в УПА?

Відповідь: Два агенти «СБ» УПА «Вуйко Чорногор» і «Чорногор» заявили, що вони є повстанцями й запропонували заспівати кілька повстанських пісень, що я й зробив.

Приблизно через 7 днів до мене знову прийшов «Вуйко Чорногор» і ми поїхали в Ревушки, де знаходився хор.

Запитання: Хто такий «Вуйко Чорногор»?

Відповідь: Регент хору, уродженець Карпатської України, він неодноразово говорив, що в результаті війни радянської влади не  стане. В світі будуть господарювати Англія і Америка, які дадуть можливість створити українську державу, і я став на шлях боротьби проти радянської влади та Червоної Армії. Проводив антирадянську діяльність.

Запитання: Хто вам писав пісні?

Відповідь: Антирадянські пісні писав автор на псевдо «Кузьменко».

Запитання: В яких селах ви проводили богослужіння?

Відповідь: Я був дяком в селах Туропин, Мокрець та Бобли. Там проводив антирадянську пропаганду.

Слідчий Крючков, старший лейтенант».

l

«СПРАВА №28

Про злочинну діяльність громадянина Ніжника Петра Васильовича, уродженця с. Свинюхи Старо-Олексинівського району Волинської області.

Працюючи дяком, Ніжник П. В. під час богослужіння зводив наклепи на радянську владу і керівництво.

Старший слідчий Киричек

ДОВІВ:

Ніжнік П. В. з грудня 1943 року по лютий 1944 року співпрацював з повстанською армією Бандери, будучи керівником хорового відділення.

ПОСТАНОВИВ:

Ніжніка П. В. – піддати арешту і обшуку.

ПОСТАНОВА

14 травня 1944 року. Діюча армія, 4 відділення відділу контррозвідки «Смерш» 69 армії.

Арештувати Ніжніка П.В.

Майор  Ковальов».

ПРОТОКОЛ

особистого обшуку, Гвардії капітан Чурманбаєв в присутності старшини Нечаєва знайшли: карти гральні, один комплект, службове посвідчення № 81, 70 польських злотих (паперові).

Далі слідує протокол допиту свідків: 1944 рік, травня 6 дня. (З етичних міркувань прізвища трьох свідків, їх соціальний стан, грамотність та партійність і сам текст свідчення не наводжу).

„Затверджено КДБ у Волинській області 

ВИРОК

1944 рік, червня 9. Трибунал 69 армії.

Головуючий майор юстиції Гущина при секретареві Малаховій, без участі обвинувачів і захисту.   

Ніжник П. В. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Дружина Герасим’юк Ганна Ульянівна – курси релігійного культу, з обвинувачувальним заключенням ознайомлена 9 червня 1944 року».

«РОЗПИСКА, дана старшиною Філімоновим, відділення «Смерш». 

Я прийняв 9 чоловік, арештованих для тримання під вартою. Громадяни Новак, Степанюк, Терефільський, Денисюк, Чертюк, Поліщук, Ніжник, Шкловська, Степанюк –  засуджені до 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна».

l

Вивчаючи кримінальну справу,  результат  якої  вже був  відомий наперед, в глибині душі я пережив непростий стан ще молодого 26-річного священника, який не брав до рук зброї, нікого не вбивав, але мав свої погляди й переконання, які відстоював, захищаючи людську гідність і духовну справедливість в боротьбі за незалежну Україну. Зі смутком і внутрішнім хвилюванням я перечитував протоколи допитів, обшуків та покази свідків, але вважаю, що досліджувати й писати про такі справи треба обов’язково. Бо, як каже мій товариш, краєзнавець із Туропина Микола Коріневський: «Це потрібно для того, аби наші нащадки знали і цінували сторінки історичної правди із життя свого села».

На жаль, фото Петра Ніжника в справі не знайшлося, як не було й посвідчення за № 81 та листа, що значилися в описі особистих документів. І ще хочу сказати: вся справа була написана чорнилами рівним і вивіреним почерком. Лише підписи підсудного в кінці допитів та ознайомлень були строкаті й нерівні, як і нерівними тоді були сили в боротьбі за правду й волю України. Петро Ніжник із заслання не повернувся, один із свідків у його справі, як стало відомо з інших історичних джерел, загинув при загадкових обставинах у 1944 році.  А  батько підсудного,  який, за його словами, в 1947 році служив настоятелем храму в одному з сіл Рівенської облаті, був вивезений до Сибіру. Похований він  на Рівненщині, де закінчив свій життєвий шлях священником. 

Що найбільше вразило мене у цьому дослідженні: молодий священник жодного разу не похитнувся і не змінював своїх поглядів. Очевидно, не раз здригалась і плакала його зранена допитами душа у нерівному протистоянні за правду, за волю рідної землі, але він не впав духом, не став на коліна перед своїми катами. Як вже згадувалось, із заслання він так і не повернувся. Його дружина Ганна Ульянівна похована на кладовищі в селі Овадно.

Закінчую цей свій допис я тим, чим і починав, – міркуваннями про нашу духовну спадщину. Хочу побажати своїм землякам, аби в центрі села Туропин вони створили зону відпочинку із декоративними деревами, квітами та пам’ятним знаком. Над цим потрібно попрацювати й місцевим людям, і представникам агропідприємств, які орендують землю поблизу села. Було б добре присвятити посадку  паркових культур вагомим подіям – народженню дітей, закінченню школи випускниками та іншим.  Тоді вічнозелені дерева будуть розповідати нам свою історію, без якої не буває дня завтрашнього.

Сергій Данилюк,

краєзнавець, уродженець села Туропина.

Велику духовну та історичну спадщину залишили  своїм нащадкам жителі древнього  Туропина, побудувавши в 1778 році в центрі села Хресто-Воздвиженський храм.

Здається, ще зовсім недавно ми, босоногі хлопчаки повоєнного покоління, ганяли ватагами тут, біля церкви з великим замком, граючи у війни. І, як зазвичай,  всі тоді хотіли бути „рускіми”, бо ті завжди перемагали, а за „німців” були хлопці  менші за віком та слабші. Тоді ми, безтурботні та завзяті до гри, й  не задумувалися над тим, яку історичну та духовну цінність має утаємничена споруда церкви… Справжню ж важливість та історичну місію  кожного сільського храму усвідомлюєш лише з роками.

Нині я вдячний  долі за те, що дала мені можливість дослідити історію церкви свого рідного села та життя її настоятелів, встановити прізвища 18 священників.

До речі, про життєвий шлях останнього священника з цього списку мені стало відомо завдяки небайдужості й підтримці людей, які народились у  нашому селі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

1 червня 1951 року назавжди увійшло в історію спорту Ковельщини. Саме в цей день було прийняте рішення виконавчого комітету Ковельської міської Ради  за № 382 "Про відкриття в м. Ковелі дитячої спортивної школи". Так називалась вона тоді – ДСШ,  і почала свою трудову діяльність на базі семирічної школи №1, де пізніше базувалось ПТУ №5. 

Впевнено,  протягом семи десятиліть вели свій "корабель" керманичі установи: Білютін Федір Миколайович, Черкасов Григорій Васильович, Малиш Анатолій Олександрович, Івануха Василь Олександрович, Олексюк Володимир Карпович.

Пріоритетним напрямком роботи в ДЮСШ був, є і буде пошук, розвиток та підтримка обдарованої молоді у сфері фізичної культури та спорту. І в цьому – дуже велика заслуга тренерсько-викладацького складу нашої установи.

Сьогодні хочу  назвати імена тих, хто першим перетнув поріг спортивної школи в далекому 1951 році. Це – Зябкін В. І., Смолєєва А. Д., Ткаченко С. В., Тютін А. Д., а всього за цей період в ДЮСШ   працювало близько 57 тренерів з різних видів спорту (спортивна гімнастика, стрільба, волейбол, футбол, легка атлетика, теніс, шахи, вільна боротьба).

Широка географія спортивних зв'язків нашої ДЮСШ: Київ, Одеса, Львів, Харків, Херсон, Дніпро, Гребінка, Полтава, Черкаси, Бровари, Южний, Затока, Кривий Ріг, Бахмут, Миколаїв, Запоріжжя, Сараєво (Боснія і Герцоговина), Гьорл (Угорщина), Бєлград (Сербія), Бєрлін, Барзінгхаузен (Німеччина), Краснік, Холм, Люблін, Варшава, Замость, Краків (Польща), Трекві  (Фінляндія), Стокгольм (Швеція), Софія (Болгарія), Тбілісі (Грузія), де наші вихованці брали участь в обласних, всеукраїнських, міжнародних  турнірах  і  змаганнях. Кубки, грамоти, медалі, пам'ятні сувеніри, які зберігаються в школі, засвідчують спортивну доблесть наших вихованців, які гідно відстоювали честь  міста, області, України.

Сформувався і надійно утвердився професійний педагогічний колектив тренерів-однодумців: Заслужений тренер України Мілехин А. М., суддя національної категорії Стус О. П., Лис М. В., Падошик І. Б., Фрейман Е. Є., Новокрещєнов О. А., Логінов С. І., Романчук В. В. Поповнила наші ряди здібна молодь – Лис Роман та Романчук Юрій.  

Пішли на заслужений відпочинок,  відпрацювавши більше 40 років наші ветерани: Царьов І. К., Номанчук Д. М., Жук О. О. Всі ми зберігаємо світлу пам'ять про чудових педагогів: Заслуженого тренера Петра Стуса, тренерів – Леоніда Красневича, Анатолія Завору, Євгенія Фреймана, Анатолія Малиша, Василя Івануху. 

Перші ластівки перемог серед наших вихованок на чемпіонаті світу з боротьби вільної  у м. Сараєво: Волошина Люба – 5 місце, Падошик Анастасія – 7 місце. Бронзовою призеркою чемпіонату Європи в місті Стокгольмі (Швеція) стала Падошик Анастасія, далі естафету продовжує Падошик Ольга – чемпіонат Європи м. Бєлград (Сербія) 2 місце  і золото на чемпіонаті Європи у місті Гьорл (Угорщина). Неодноразовими переможцями  чемпіонатів України стають сестри Анастасія та Ольга Падошики. Список чемпіонів України поповнюють  Лєбєдєва Анастасія, Борисюк Ірина. Призерами даних змагань є Волошина Любов, Новосад Аліна, Романюк Тимур, Рисьова Діана, Кадіра Олександр, Рисьов Дмитро, Лисиця Каріна, Буяджи Іванна.

За останні п'ять років значних здобутків у футболі та футзалі досягли вихованки тренера Сергія Логінова.  Чемпіонками України в різні роки ставали: Кисляк Софія, Наумич Олеся, Нікітюк Наталія, Тарасюк Анастасія та Анна, Логунова Дарія, Орловська Ксенія, Коновалова Софія, Масловська Валентина; призерами таких змагань були: Бабарика Софія, Гноєва Богдана, Цьось Олександра, Самчук Наталія, Нестеребська Вікторія.  Кузьміч Анастасія, Кисляк Софія, Тарасюк Анастасія – входять до складу юнацької збірної України та футбольної команди вищої ліги "Ладомир". 

За останнє десятиріччя норматив спортивного звання майстер спорту України виконали: Романюк Тимур та Падошик Анастасія (боротьба вільна), Кузьміч Анастасія (футбол), 18 спортсменам присвоєно спортивний розряд КМС. Всього за 70 років в спортивному закладі підготовлено 29 майстрів спорту та 52 кандидати.

В народі кажуть, що у здібних тренерів – завжди талановиті вихованці. В різні роки чемпіонами України стали Олег та Ігор Стуси (боротьба вільна), переможцями спартакіади школярів з футболу є Олександр Долиняк, Василь Сторчак. Срібними призерами таких змагань стали Сергій Маслянко та Олег Стус, срібні нагороди всеукраїнських чемпіонатів та спартакіад вибороли волейболістки: Людмила Дзиговська, Світлана Цюра, Оксана Лазарук, Яна Логінова. 

В командах майстрів грали Юрій Тимофєєв, Олександр Долиняк, Василь Сторчак, Віктор Мацюк, Сергій Соботович, Андрій Шкурупій, Олександр Столярчук, Артем Малиш (U-19 "Динамо" Київ).

Багато учнів пішли шляхами своїх наставників, закінчивши вищі навчальні заклади фізкультурно-спортивного профілю, працюють вчителями фізвиховання, тренерами. Серед них – Заслужений працівник фізичної культури та спорту, Заслужений тренер України з футболу, кавалер орденів "За заслуги" та "Княгині Ольги" Юрій Тимофєєв, Заслужені тренери з вільної боротьби Леонід Педік, Анатолій Мілехин, Заслужений тренер Республіки Білорусь з вільної боротьби Микола Останін, Тетяна Максимчук, Володимир Полятичко, Людмила Філатова, Олег Стус, Ігор Падошик, Юрій Мазур, Володимир Олексюк, Едуард Фрейман, Сергій Логінов,  Віктор Романчук, Світлана Вознюк. 

Вчителями фізвиховання в закладах освіти працюють Валерій Мамушкін, Світлана Шмига, Андрій Шкурупій, Михайло Пекора, Валентин Цесля, Юрій Міцура, Сергій Логінов.

Можливою передумовою подальшої роботи дитячо-юнацької спортивної школи є розширення її зв'язків із загальноосвітніми школами міста, зміцнення матеріально-технічної бази. В цьому ми сподіваємось на підтримку міської влади, спонсорів та батьків. Спільними зусиллями школа поповнюватиме ряди фізкультурників, готуватиме спортсменів високих розрядів, членів збірних команд області, України, пропагуватиме здоровий спосіб життя серед юного покоління.

Володимир ОЛЕКСЮК, директор Ковельської дитячо-юнацької спортивної школи  №1.

НА СВІТЛИНІ: тренери і вихованці ДЮСШ.

Фото з архіву школи. 

1 червня 1951 року назавжди увійшло в історію спорту Ковельщини. Саме в цей день було прийняте рішення виконавчого комітету Ковельської міської Ради  за № 382 "Про відкриття в м. Ковелі дитячої спортивної школи". Так називалась вона тоді – ДСШ,  і почала свою трудову діяльність на базі семирічної школи №1, де пізніше базувалось ПТУ №5. 

Впевнено,  протягом семи десятиліть вели свій "корабель" керманичі установи: Білютін Федір Миколайович, Черкасов Григорій Васильович, Малиш Анатолій Олександрович, Івануха Василь Олександрович, Олексюк Володимир Карпович.

Пріоритетним напрямком роботи в ДЮСШ був, є і буде пошук, розвиток та підтримка обдарованої молоді у сфері фізичної культури та спорту. І в цьому – дуже велика заслуга тренерсько-викладацького складу нашої установи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356