Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.

Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  

 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.

Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 

Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.

 Присутніх цікавило,  яка сума коштів надходить щорічно від членських внесків, на що вони витрачаються, де протоколи засідань ради, куди спрямовуються кошти (благоустрій, водовідведення, вивіз сміття та інше), чому у товаристві відсутня посада бухгалтера, а рада масиву, контрольно-ревізійна комісія призначаються одноосібно головою масиву, чому самотужки збирає  членські внески, як можна одночасно бути головою, бухгалтером у ті ж самі години роботи?

Одне із найголовніших питань, яке цікавило учасників зустрічі, – чому до цих пір не вирішено  питання  електропостачання.

Олександр Балак доступно пояснив, яким чином можна налагодити електропостачання, адже біля залізничних колій через садівничий масив  проходить електролінія.

Власне, багато садоводів згодні скластися коштами, аби провести електроенергію до своїх дачних обійсть.

Тамара Матошняк погодилася зайнятися проведенням електропостачання і зробити все від себе залежне, аби виправдати довір'я членів товариства, пообіцяла провести збори і відзвітувати про  використані кошти. Але, крім слів, питання не зрушилося з місця.

Ще один з активістів Сергій Карпік, який в свій час багато років очолював громадську організацію, закликав учасників зустрічі об'єднатися, аби разом вирішувати проблеми, що назріли.

– Будь-яка громадська організація (в т. ч. садівничий масив) повинен мати  Статут, голову, раду, ревізійну комісію, бухгалтера, – зазначив у виступі Сергій Васильович. – Це передбачено відповідним Законом України.  В зв'язку з цим  слід регулярно скликати  звітні збори, контрольно-ревізійна комісія має відзвітувати про використані кошти. Голова обирається громадою, адже саме громада – найвищий орган влади товариства і має вищі повноваження, ніж голова. Рада і голова обираються чи переобираються під час загальних зборів. Призначати одноосібно членів ради – це грубе порушення Статуту, а відповідно й Закону України. 

Завершуючи сказане, пан Сергій ще раз наголосив, що кожна людина повинна знати свої права і обов'язки,  ознайомитись із Статутом, бо це не є таємницею.

Члени садівничого  масиву "Машинобудівник" зобов'язали Тамару Матошняк провести загальні збори, як і передбачено Законом,  у місячний термін, а оголошення про  місце їх проведення, дату і час опублікувати в газеті "Вісті Ковельщини".  Після того, як відбулася зустріч дачників із керівником садівничого масиву,  в газеті "Вісті Ковельщнни" 28 січня 2021 р.  надруковано оголошення під заголовком "До уваги садоводів садівничого масиву "Машинобудівник", де рада масиву повідомляє, що загальні збори садоводів відбудуться 25 лютого ц. р. о 15.00 год. в приміщенні Палацу  культури ім. Т. Г. Шевченка.

Газета "Вісті Ковельщини" готова допомагати членам "Машинобудівника", які чекають на підтримку  журналістів. Написаним вище  ми не беремо на себе ролі  "судді", а лише висвітлюємо подію,  куди   прибули на запрошення людей. Про те, як складатиметься ситуація надалі, розповімо в подальших публікаціях.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: зустріч садоводів садівничого масиву "Машинобудівник" на території "Ковельсільмашу";  такий вигляд мав у день зустрічі садівничий масив при в'їзді на його територію.

Фото автора.

Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.

Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  

 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.

Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 

Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 589

День Святого Валентина вже зовсім близько. 14 лютого – це день, коли можна вкотре зізнатися своїй другій половинці в коханні і зробити їй приємно. Це свято має давню історію, а сама постать Св. Валентина окутана безліччю легенд. Проте, чи знають жителі Ковельщини, звідки прийшло це свято? І чи святкують його взагалі?

Аби знайти відповіді на ці запитання, ми провели опитування серед жителів Ковеля, щоб  дізнатися їхню думку.

Одна частина опитуваних (39%)  знає,  звідки прийшло це свято і навіть змогла розповісти одну із легенд про Св. Валентина. Найбільш поширеними були історії:

– про священнослужителя Валентина, який вінчав закоханих попри заборону імператора;

– про цілителя Валентина, який зміг вилікувати  кохану, завдяки своїм вмінням та почуттям до дівчини.

Проте більша частина опитуваних (61%) зовсім нічого не знає про історію цього свята.

Ставлення до Дня усіх закоханих також різнилося:

"В мене немає однозначного ставлення до дня Св. Валентина. Ми з чоловіком його не святкуємо. Проте мені, все-таки, приємно, коли він приносить букет квітів в цей день і розповідає про  свої почуття. Для мене це свято є черговим приводом освідчитися в коханні своїй другій половинці. Але хіба лише в один день варто дарувати троянди? Я вважаю, що кохати і приділяти увагу один одному потрібно постійно, а подарунки можна дарувати і без приводу. Мене також бентежить той факт, що це свято прийшло до нас із Заходу. Чому б нам, українцям, не пошукати такі історії кохання власне у нашому корінні? Я впевнена, що щось знайти можна було б і тоді запровадити своє власне свято", – розповіла ковельчанка Інна Вознюк.

"Ми з чоловіком уже 12 років разом. І день Святого Валентина для нашої сім'ї є обов'язковим. І хоча про справжню любов потрібно говорити без причини, для нас це такий особливий день, коли ми дійсно можемо побути удвох. Самі розумієте: діти, робота, хатні клопоти не завжди дозволяють піти з чоловіком до ресторану повечеряти чи просто побути з ним удвох. А от 14 лютого ми вже стараємося відкласти усі свої справи, домовитися з бабусею, щоб забрала дітей, аби ми змогли присвятити цей день один  одному", – сказала  Оксана ТУРКО з Ковеля.

"Особисто я це свято не святкую, та й ставлюсь до нього якось нейтрально. Що воно є, що немає – різниці нуль. Проте інколи приємно, все ж таки, якось по-особливому провести час разом з людиною, яка тобі дорога", – розповіла поворчанка Олена НОВАРЧУК.

Всього ми опитали 100 людей з різних куточків Ковельщини. Серед них були люди різного віку та різних соціальних груп.

Підготувала Таїсія Савош,

студентка І курсу журналістики Національного університету “Острозька академія”.

День Святого Валентина вже зовсім близько. 14 лютого – це день, коли можна вкотре зізнатися своїй другій половинці в коханні і зробити їй приємно. Це свято має давню історію, а сама постать Св. Валентина окутана безліччю легенд. Проте, чи знають жителі Ковельщини, звідки прийшло це свято? І чи святкують його взагалі?

Аби знайти відповіді на ці запитання, ми провели опитування серед жителів Ковеля, щоб  дізнатися їхню думку.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 3863

До редакції "Вістей Ковельщини" щоденно надходять багато листів – і електронною поштою, і традиційною "укрпоштівською". Значна частина їх знаходить своє місце на шпальтах газети під рубриками "Пишуть люди до газети", "Читач хоче знати…", "З пошти цих днів" тощо. 

Але є такі листи, що не написані рукою їх авторів, а  відтворені у світлинах. От і сьогодні ми пропонуємо вам, шановні читачі, фоторепортажі, надіслані цими днями.

Перший із них – це своєрідне доповнення до статті головного зберігача фондів Ковельського історичного музею Мирослави Мороз, надрукованої 4 лютого ц. р. у "Вістях Ковельщиин" під заголовком "Архітектор, політик, патріот". На світлинах ви бачите групу студентів Української Господарської Академії поруч із професором Сергієм Тимошенком, про якого йшлося у згаданому вище матеріалі, з нагоди його від'їзду з м. Подєбрад (Чехословаччина)  на Волинь (1930 рік). Нижній ряд: сидять А. Ярина, С. Кирилюк, Ю. Климач, професор С. Тимошенко (в центрі), П. Барановський, М. Нищий, Я. Дзябелко.

На інших трьох фото ліворуч – окремі будівлі, спроєктовані і збудовані під керівництвом С. П. Тимошенка у Ковелі в 1906-1908 р. р., які збереглися до наших днів. 

У другому фоторепортажі (внизу ліворуч) – світлини з традиційного фестивалю колядок, який відбувся в голобському Центрі сімейної культури в Новорічно-Різдвяні свята і в якому взяли участь церковні хори Волині. Фотознімки, взяті з архіву церковної громади Свято-Георгіївського храму, надіслала до редакції громадський кореспондент газети Валентина Січкар. 

На них ви бачите юнацький і дорослий хори згаданого храму, ансамбль "Дударик" з Голоб, юнацький хор "Отрок" із Заболоття, хор недільної школи с. Здомишель, сімейний хор Даукулісів (с. Личини), хори "Дзвони Волині" храму всіх святих землі Волинської (м. Луцьк), церковний хор с. Велицька  та ін.

Третій фоторепортаж (внизу праворуч) – це роботи нашого громадського кореспондента Галини Оліферчук з Люблинця під загальною назвою "Вечірній Ковель". Переконані, що світлини особливих коментарів не потребують.

Михайло КУЗЬМУК.

До редакції "Вістей Ковельщини" щоденно надходять багато листів – і електронною поштою, і традиційною "укрпоштівською". Значна частина їх знаходить своє місце на шпальтах газети під рубриками "Пишуть люди до газети", "Читач хоче знати…", "З пошти цих днів" тощо. 

Але є такі листи, що не написані рукою їх авторів, а  відтворені у світлинах. От і сьогодні ми пропонуємо вам, шановні читачі, фоторепортажі, надіслані цими днями.

Перший із них – це своєрідне доповнення до статті головного зберігача фондів Ковельського історичного музею Мирослави Мороз, надрукованої 4 лютого ц. р. у "Вістях Ковельщиин" під заголовком "Архітектор, політик, патріот". На світлинах ви бачите групу студентів Української Господарської Академії поруч із професором Сергієм Тимошенком, про якого йшлося у згаданому вище матеріалі, з нагоди його від'їзду з м. Подєбрад (Чехословаччина)  на Волинь (1930 рік).  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

Одного разу він стверджував, що це – пристрасть почуттів, і не більше. Іншим разом схилявся до думки, що це –  найвища насолода в інтимній близькості. Згодом це почуття пояснював у романтичній формі.

"Кохання – це квітка, – переконував він. – Вона розквітає тоді, коли ніби дощик тихий своєю рукою листочки поливає і коріння  живить,  коли, як промінчик Сонця, кожен пелюсток зігріває, коли, як п'янкий вітер, стебло ніжністю ласкає".

В природі і в людській сутності завжди присутні паралелі. Недаремно  у Святому письмі сказано, що все "по образу й подобі".

"Кохання – це не слова, а вчинки. Ти маєш живити свою квітку всім життєдайно необхідним, зігрівати теплом свого серця і огортати постійною увагою, ніжити поцілунками та тішити ласкою".

Він зустрів свою принцесу випадково, хоч в коханні випадковостей не буває. Блукають дві одинокі хмаринки і шукають одна одну, собі подібну, в безмежному просторі Всесвіту.

Коли знаходять, то це не випадковість, а нагорода небес за пошук щастя. Це і є щастя!

Він, ще в достатньо юному віці, немало поблукав по світу. Вирвавшись на волю із забутого, неперспективного села,  шукав тепле місце під Сонцем. Воно бачилося йому у  здобутті вищої освіти та піднятті сходинками кар'єри на Олімп влади, де чекали неабиякі принади – отримання квартири без черги, матеріальний  достаток, набуття вищого статусу в колективі, громаді, суспільстві.

І ось він, сіра одинока хмаринка, за велінням долі опинився в далекому райцентрі. Це був його черговий  стартовий майданчик для руху вперед.

Здобуття вищої освіти у його планах було на той час найпріоритетнішим. Він весь вільний час використовував для навчання.

Влітку клав хитромудрі книги на багажник спортивного коника-велосипеда і мчав до річки: поєднував приємне  з корисним – навчався і засмагав.

В той день світило ясне Сонечко. Він поклав свого двоколісного друга на пісок, роздягнувся і намірився освіжитися в холодній водичці. Неподалік сиділи дві красуні-юнки  і теж з книгами та зошитами.

Ніщо так не спонукає до зближення, як спільний інтерес до якоїсь справи або досягнення поставленої мети. Саме це відкриває потаємні комірки свідомості й кличе до зближення та спілкування.

Сталось диво: він замість того, щоб іти до річки, повернув до чарівних панянок.

– Ви щось цікаве читаєте? – запитав для годиться.

– Дуже цікаве. Готуємося до вступних іспитів, – відповіла, сяйнувши очима, струнка красуня Лілія.

Її подруга, сіроокий тендітний Ірис, мовчала. Здавалось, що її не цікавила ця розмова.

– Ви купаєтесь? – звернувся він до тихої чарівниці. І, не чекаючи відповіді, запропонував: –Ходімо охолодимося! Потому безцеремонно схопив  дівчину за руку і потягнув до води. Вона не опиралася і підкорилась його волі. З крутого берега вони шубовснули у воду. Грайлива райдуга заіскрилась у крапельках води.

– Пливемо за течією, – мовив він.

– Пливемо, – погодилась вона.

В'юнка річка текла поміж очеретів, комишів та пахучих лепех. На зелених острівцях усміхалися пахучі квіти. В заростях очеретянка виспівувала свою мелодію. Не знали вони, що біля них русалка пливе, а юнак на неї задивляється, милується  засмаглим спортивним тілом. Промінчик Сонця  з ним змагається і пірнає під воду, щоб поцілувати тіло русалки.

– Як вас звати? – порушив мовчанку він.

– Називайте Лілія.

– Гарне ім'я.

Вони пливли і не знали, що це був старт марафонського запливу не на сотні метрів, а на дистанцію в десятки довгих літ.

На одному з поворотів русло річки розгалужувалося на два рукави, і на цьому місці виднівся невеликий піщаний пляж.

– Втомилася? Відпочиньмо, – турботливо запропонував  він, перейшовши на "ти".

Вони вийшли на берег і сіли  на золотистий пісок. Він ніби ненароком торкнувся тіла дівчини. Воно було холодне і… звабливе.

– Ти ж, як  льодинка. Можна тебе трішечки зігріти?

Не чекаючи дозволу, пригорнувся до неї і став цілувати щічки, очі, шию, губи. Цілував, ледве торкаючись – боявся необережним рухом образити.

– Зупинися… Не треба… Повертаймось назад, – тихо промовила вона.

Він підкорився цьому проханню. Інакше вчинити не міг. В її голосі звучали нотки застереження, які нагадували, що червону лінію пристрастей переступати не слід.

Поверталися мовчки. Проти течії пливти було важче, але вони не відчували супротиву води, тому що перед ними відкривалась таємнича чарівність світу.

Над ними ясніла голубінь неба. Загадково усміхалось ясночоле Сонце. Маестро-вітер шелестів в очеретах, виписуючи ноти нової мелодії кохання. Солістка-очеретянка безжурно теревенила пісню спокуси: "Тьох-тьох. Були удвох, кохання стукало у  серце, а вони не відкривали дверці. Ох, тьох-тьох, були удвох…".

– В тебе є хлопець? – порушивши мовчанку, запитав він.

– Немає…

– То може якось зустрінемося? Де тебе знайти?

– Ввечері, у центрі. Як стемніє.

Радості не було меж. Незбагненні трепетні відчуття прикинулись в його єстві. Він обігнав її і, наче на крилах, швидко поплив річкою. Вона не відставала, хоч він був ведучим запливу.

Романтична п'єса розписувала майбутні ролі, і вони прийняли її сюжет.

– Де це ви пропали? Може, в болоті заблукали? Я вже на пошуки збиралася іти, –  жартома дорікнула Лілія, але, поглянувши на їх сяючі обличчя, замовкла. Вона зрозуміла, що сталося щось надзвичайно важливе, у цьому поліському Всесвіті, у неї на очах народжувалося кохання з першого погляду.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кожна принцеса мріє про свого принца-лицаря. "Чи був я лицарем, коли зустрів її, Божим провидінням визначену, свою принцесу? Чи ставав я на коліно і схилявся в поклоні, освідчуючись у коханні з першого погляду? Чи млів я від щастя, цілуючи її ніжні пальчики?

Звичайно, що ні. Реалії нашого українського життя далекі від аристократичної французької романтики Середньовіччя. А, можливо, я шукаю виправдання для своїх не зовсім витончених вчинків?”.

Так думав він, коли залишався наодинці із собою в якомусь тихому, забутому Богом, куточку. Думки, як нав'язливі мухи, роїлися у його посивілій від часу голові. Сьогодні, коли промайнуло стільки літ подружнього життя, він знову і знову запитував себе: "А що воно таке, кохання?".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 614

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 319

Гороскоп

з 15 по 21 лютого 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 317

Висока оцінка діяльності закладу позашкільної освіти "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ"

Гарні новини надійшли наприкінці січня до управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради та ЗПО "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ". Відповідно до плану роботи Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України на 2020 р. було вивчено та узагальнено педагогічний досвід закладу позашкільної освіти "Станція юних натуралістів міста Ковеля" за темою "Партнерство педагога і вихованця в освітній діяльності закладу позашкільної освіти еколого-натуралістичного напряму".

Адміністрація НЕНЦ висловила щиру подяку начальнику управління освіти м.Ковеля Бичковському Віктору Васильовичу, директору ЗПО "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ" Бобчук Вірі Тимофіївні та педагогічному колективу закладу за досягнуті високі результати у впровадженні інноваційних педагогічних технологій у практику позашкільної освітньої діяльності.

Цей досвід було обговорено на онлайн-засіданні розширеної методичної ради НЕНЦ. Усі матеріали, представлені станцією натуралістів, розміщені на сайті Національної академії педагогічних наук і НЕНЦ з метою їх розповсюдження, поширення в педагогічну практику та популяризації передової педагогічної ідеї.

Наталія Майсак, 

методист ЗПО "СТАНЦІЯ ЮНИХ 

НАТУРАЛІСТІВ 

МІСТА КОВЕЛЯ".

Висока оцінка діяльності закладу позашкільної освіти "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ"

Гарні новини надійшли наприкінці січня до управління освіти виконавчого комітету Ковельської міської ради та ЗПО "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ". Відповідно до плану роботи Національного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Міністерства освіти і науки України на 2020 р. було вивчено та узагальнено педагогічний досвід закладу позашкільної освіти "Станція юних натуралістів міста Ковеля" за темою "Партнерство педагога і вихованця в освітній діяльності закладу позашкільної освіти еколого-натуралістичного напряму".

Адміністрація НЕНЦ висловила щиру подяку начальнику управління освіти м.Ковеля Бичковському Віктору Васильовичу, директору ЗПО "СТАНЦІЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ МІСТА КОВЕЛЯ" Бобчук Вірі Тимофіївні та педагогічному колективу закладу за досягнуті високі результати у впровадженні інноваційних педагогічних технологій у практику позашкільної освітньої діяльності.

Цей досвід було обговорено на онлайн-засіданні розширеної методичної ради НЕНЦ. Усі матеріали, представлені станцією натуралістів, розміщені на сайті Національної академії педагогічних наук і НЕНЦ з метою їх розповсюдження, поширення в педагогічну практику та популяризації передової педагогічної ідеї.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 414

Погода в Ковелі 

4 – 10  лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404

5 лютого минає 140 років від дня народження державного і політичного діяча, архітектора, професора Сергія Прокоповича Тимошенка. Архітектор належав до когорти борців за суверенну, незалежну Україну, які в роки Української революції і в еміграції відстоювали право народу творити власну державність, розбудовувати науку, культуру, освіту.

Народився Сергій Тимошенко в с. Базилівка (нині Крупське) Конотопського району Сумської області в родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка. Мати Сергія Прокоповича походила з польської родини Сарнавських. У сім’ї було четверо дітей. 

Старший брат Степан з часом став визнаним науковцем у галузі теоретичної механіки і опору матеріалів, академіком кількох академій наук, в тому числі УАН та АН СРСР. Молодший брат Володимир був учасником українського національно-визвольного руху, заступником міністра торгівлі і промисловості за часів Павла Скоропадського, співробітником науково-дослідних установ УАН, професором двох українських, однієї чеської шкіл у Чехословаччині та 3-х американських університетів. Усі троє братів згодом опинилися в еміграції. Молодша сестра Анна все своє життя прожила в СРСР,

Початкову освіту Сергій Тимошенко здобув удома. Як і старший брат, закінчив реальне училище у Ромнах . Потім навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. Ще в студентські роки він виявив інтерес до мотивів української народної архітектури як засобу національної самоідентифікації у фаховому середовищі, брав активну участь у соціальному житті української студентської громади. У 1903 році стає членом Революційної української партії, згодом – Української соціал-демократичної робітничої партії.

Після закінчення інституту Тимошенко переїздить на Волинь. В1906-1908 рр. працює інженером у Ковелі на будівництві залізничного вузла станції Ковель і одночасно у  місцевому повітовому земстві. Під його керівництвом були збудовані: великий палац, приміщення  кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо. За проєктами Сергія Тимошенка  у Ковелі були  зведені земський шпиталь (амбулаторія) і жіноча гімназія (згодом землемірна школа). Окремі з цих будівель збереглися і до сьогодні.

У 1908 р. Тимошенко переїхав до Києва, де працював інженером у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці. За його власними проектами були зведені 4-поверхові будинки Л.Юркевича і С.Лаврентьєва. Наступного року здібного архітектора та інженера запросили на будівництво Південно-Донецької залізниці. Він переїздить до Харкова. 

“Харківський” період (1909-1918 рр.) можна вважати найбільш плідним. Сергій Тимошенко мав у Харкові власне бюро-майстерню, яке виконувало різні проєкти цивільного і промислового будівництва, запроєктував та реалізував понад 10 житлових та громадських будівель у Харкові, близько 40  будівель та споруд залізничних комплексів Північно-Донецької та Кубанської залізниць.

Ще на початку своєї фахової діяльності Сергій Прокопович цікавився історією української архітектури, уважно вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва і творчо застосовував історичний досвід у своїй практичній роботі. Тимошенко належав до плеяди українських архітекторів і митців (П. Альошин, В. Дяченко, К. Жуков, В. Кричевський, Г. Лукомський, Є. Сердюк, П. Фетисов, М. Філянський, М. Шумицький та інш.), які розробляли новий архітектурний стиль – український модерн початку XX ст. Він брав участь у різних художніх виставках і конкурсах, був одним із фундаторів українського літературно-художнього та етнографічного товариства імені Квітки-Основ’яненка, був членом журі з розгляду проєктів спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку у Києві.

З квітня 1917 р. Тимошенко був членом Української Центральної Ради. У листопаді того ж року – головою Селянського з’їзду Слобідської України. Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського, за наказом  №3  Головного отамана усіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка призначено губернським комісаром Харківщини.

На початку січня 1919 р. Сергій Прокопович виїздить до Києва і просить у В.Винниченка військової допомоги проти наступу червоноармійських військ. Однак все марно, Харків захопили більшовики. У 1921 році після обшуку чекістами помешкання Тимошенка, всі матеріали, що стосувалися його бюро-майстерні, разом із копіями проєктів були вилучені.

З 1919 року Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів. Він займався евакуацією, реевакуацією та відбудовою залізниць у смузі військових дій Армії УНР. Перебуваючи у Києві, став одним з ініціаторів створення Українського архітектурного інституту. 27 серпня 1919 р. Сергій Прокопович очолив Міністерство шляхів УНР. 

У липні 1920 р. брав участь у перемовинах та підписанні угоди між урядами УНР і Республіки “Кубанський край” про визнання незалежності обох українських держав і співробітництво та взаємопоміч між ними. Разом з Армією УНР та урядом пройшов важкий шлях Другого зимового походу аж до останнього бою під містом Базар, брав участь у роботі Вищої Військової Ради. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

З 1921 року Сергій Прокопович перебував в еміграції в Польщі, в Чехії (працював в Українській Господарській Академії).  Поза роботою в навчальних закладах Сергій Прокопович щодня допізна займався проєктуванням церков, музеїв, народних домів, невеликих архітектурних об’єктів, які знайшли втілення у Чехії та Галичині.

С. Тимошенко належав до УСДРП, яку очолював в еміграції Ісак Мазепа. Поряд з такими відомими науковцями, як Д. Антонович, Д. Дорошенко, архітектор, брав участь у культурно-освітніх заходах партії, виступав з лекціями.

У 1930 році Тимошенко переїхав до Луцька. Першим місцем його роботи стало Окружне земельне управління, де він працював керівником будівельного відділу. Зараз у цій будівлі розташований Волинський краєзнавчий музей. Пізніше обіймає посаду референдарія у Волинському воєводському управлінні (до 1935 р.).

Тимошенко  відомий як один із розробників архітектурного модерну початку XX століття.  1930-ті рр. – період  суцільного модернізму у Луцьку, і усі творіння архітектора також виражають цей стиль. Тимошенком спроектовано кілька церков, складів, понад 40 цивільних споруд на Волині, відновлено в українському стилі Братську церкву в Луцьку. Тимошенко займався проектами забудови села а саме зразковими хуторами та овочесховищами. 

Сергій Тимошенко був радником Луцької міської ради,  активним членом церковного Товариства ім. Петра Могили, Товариства ім. Лесі Українки, яке займалося підтримкою Луцької української гімназії, головою Української парламентської репрезентації в польському парламенті у Варшаві.

Найважчими у житті архітектора стали 1940-1946 рр. Війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 р. він виїхав з Луцька, виснажливо працював. Ці роки Сергій Прокопович згодом охарактеризував як найважчу смугу свого життя. “Опісля, – писав Тимошенко, – ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню”.

У 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира Сергій Прокопович переїхав у США. Останні роки життя провів у Пало-Альто в Каліфорнії. Підірваний стан здоров’я перешкодив, але не зупинив його творчої діяльності. За його проєктами побудовано церкви у Ванкувері, Торонто, Саскатуні.

Помер Сергій Тимошенко 6 липня 1950 р. від серцевого нападу. Він був видатним інженером, архітектором та громадсько-політичним діячем, створив новітнє національно орієнтоване мистецтво, вдало поєднав його з тогочасними досягненнями європейської архітектурної думки.

Мирослава Мороз,

головний зберігач фондів Ковельського історичного музею.

5 лютого минає 140 років від дня народження державного і політичного діяча, архітектора, професора Сергія Прокоповича Тимошенка. Архітектор належав до когорти борців за суверенну, незалежну Україну, які в роки Української революції і в еміграції відстоювали право народу творити власну державність, розбудовувати науку, культуру, освіту.

Народився Сергій Тимошенко в с. Базилівка (нині Крупське) Конотопського району Сумської області в родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка. Мати Сергія Прокоповича походила з польської родини Сарнавських. У сім’ї було четверо дітей. 

Старший брат Степан з часом став визнаним науковцем у галузі теоретичної механіки і опору матеріалів, академіком кількох академій наук, в тому числі УАН та АН СРСР. Молодший брат Володимир був учасником українського національно-визвольного руху, заступником міністра торгівлі і промисловості за часів Павла Скоропадського, співробітником науково-дослідних установ УАН, професором двох українських, однієї чеської шкіл у Чехословаччині та 3-х американських університетів. Усі троє братів згодом опинилися в еміграції. Молодша сестра Анна все своє життя прожила в СРСР,

Початкову освіту Сергій Тимошенко здобув удома. Як і старший брат, закінчив реальне училище у Ромнах . Потім навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. Ще в студентські роки він виявив інтерес до мотивів української народної архітектури як засобу національної самоідентифікації у фаховому середовищі, брав активну участь у соціальному житті української студентської громади.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 430

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

Із безкінечних політичних телешоу чується одне і те ж: "Що зробив для України Трамп і що зробить Джо Байден?".  А сорок шостий Президент Америки у своїй інавгураційній промові визначає для себе, уряду та політиків найголовніше стратегічне завдання – об'єднати розділену виборами Америку під прапори демократії, гідності та свободи.

Отож, шановні керманичі держави, переймайте досвід, визначайте головні  пріоритети, будуйте єдину і соборну Україну під прапором національної ідеї, куди входять культура і мова, традиції та духовність, а за тим – все інше. 

Наша роз'єднаність базується на політично-соціальних протиріччях Захід – Схід  (читай: Європа – Росія). За 30 років  Незалежності не визначились, куди йдемо. Одні  тягнуть  "ковдру"  Соборності в бік відсталої мілітаристської Росії, інші – до благодатної Європи. 

Михайло Грушевський сто літ тому це протиріччя вирівняти не  зміг. Не через те, що не захотів, а тому, що в гени багатьох українців, як кліщ, впився вірус російського верховенства і хохляцького рабства. На жаль, оздоровчої противірусної вакцини у нас мало, а та, що є, – неефективна.

Не випадково згадується "Таємничий острів" Жуля Верна. П'ять осіб, втікаючи з полону на повітряній кулі, опинилися на невідомому  безлюдному острові. Незважаючи на приреченість долі, ці п'ятеро відчайдухів, різних за фахом та політичними уподобаннями,  згуртувалися і вирішили будувати комфортне життя з тих ресурсів, які подарувала їм природа. Вони були єдині в символах та назвах своєї міні-держави.

Колоністи не схилялися до сорока років Мойсеєвих блукань в пошуках землі обітованої, а працювали, творили і вчились на своєму досвіді. Вони були об'єднані соборно визначеною ідеєю. Коли на острові з'явилися пірати, не злякались, а вибудували стратегію оборони.

Мій зацікавлений читачу! Проведи паралелі між малим  об'єднавчим діянням  і нашим великим теперішнім. Ти сам дійдеш  висновку: якби запанувала у нашій Незалежній єдність, то давно Україна стояла б на майданчику Європи серед передових країн. Не склалося. Це відчули наші доморощені "пірати"-олігархи, котрі  безжально кинулися грабувати надбання доброзичливого народу та унікальні багатющі скарби природи.

Це їх "заслуга" у нашій бідності і в тому, що нам неохоче відчиняють двері в країнах Європи, Азії та Америки. 

У вищезгаданому "Символі віри" є гарне словосполучення – "Світло від світла". Тобто світло – від Бога, Отця нашого і світло – від Господа Ісуса Христа.

І на мою суб'єктивну думку, сюди доречно доєднується світло Соборності та єдності. Погляньмо на далеку та близьку історію. У 980 році Володимир Великий  намагався досягти соборності Київської Русі, зібравши в єдиний пантеон всіх древніх богів.

Спроба виявилася невдалою, і він прийняв вольове рішення: Хрещення Русі під покровом Єдиного Бога. Цей акт духовної Соборності став успішним – Русь-Україна піднялась на вищий щабель і стала рівною серед країн Європи.

Соборність – це промінь світла в душі кожного із нас. Повторюсь: світло в душі моїй, твоїй, політика, міністра і президента. Саме воно здатне боротися проти олігархічної бездуховної темряви.

На жаль, в наших душах сяє не сонячне проміння, а часто-густо жевріє тьмяна свічечка, яка при найменшому подиху вітру може згаснути.

...На Водохреще знайомий заявив: "Я люблю Україну, але обираю ОПЗЖ" (читай: проросійський вектор, а точніше – “руській мір”).

Немає в його єстві променя української Соборності. Як кажуть, коментарі зайві.

Далі – більше. І теж без світла та  надії на омріяну Соборність.

Поважна пані з особливим пафосом та сяйвом радості в очах повідомляє: знайомий білорус їй дорікнув: "Плохо вы живете". Заперечувати немає сенсу: вона солідарна з білорусом. Справді,    кожному з нас хочеться жити комфортно. Ось і ця пані малює в своїй уяві заморські країни, де вона – цариця, забувши казку про те, як вередлива  бабуся опинилася біля розбитого корита.

Вище згадана пані далека від ідеї Соборності, від лопати і плуга. Жінка  затьмарена спокусою багатого,  легкого життя, хоч міру багатства ще ніхто не визначив. А хіба вона одна така? 

Моя покійна мама повчала: "Що ти, синку, без міри скаржишся? В тебе є хліб, є до хліба, одягнутий, взутий, маєш роботу. Гріх гнівити Бога". Вона була мудрою та терплячою. І знала, що потрібно завзято працювати, щоб мати благо. 

У 1919 році Акт про з'єднання ЗНР та УНР в єдину Українську державу урочисто проголошував: "Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення народної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу".

Читачу! Ти бачиш сам: Акт  залишився декларацією, а на світло Соборності сунуть хижі хмари темряви.  Сунуть нахабно: війною, корупцією, пропагандою з боку Росії, влада якої прагне викликати у нас хаос і зневіру.

Та, попри все, лишається Світло соборності у душах і серцях патріотів, і це вселяє надію та щасливе майбуття, як це задекларовано в Акті Злуки.

Анатолій СЕМЕНЮК.

"В єдину, святу, соборну…" – промовляє до нас тисячі днів та років молитовно "Символ віри".

По праву ці слова стосуються не тільки Церкви, а й нас, українців. Вони  надзвичайно актуальні на тридцятому році нашої Незалежності, адже є наріжним каменем розбудови самостійної держави України. 

Прикро, що Ідея Соборності не набула свого осмислення ні сто років тому, ні сьогодні. 

"Як би ви   вчились так, як треба, то  й мудрість би була своя", – нагадував Тарас Шевченко і закликав: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю". 

Але заклик Великого Кобзаря  для декого залишилися гласом волаючого в пустелі.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 457