«Служба для нації була і є однією з провідних ідей Українського

жіночого руху, з якої він черпає свій етнос і своє остаточне оправдання»

Мілена РудНИцька, голова Всесвітнього «Союзу Українок» 1937-1939 р.р.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 3902

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

l

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

l

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".  "Ідеологія "руского міра" – це продовження ідеології Золотої Орди. Москва, по суті,  досі зберігає цей спадок Батия. Злоба та агресія розпирають  Росію- Московію й сьогодні".

Автор вміло відкриває очі читача на той "урожай", що виріс із посіяного зла колись. Із того насіння витворилася, як монстр, братовбивча імперія, що готова русифікувати увесь світ – мечем і кров'ю. І поневолення частин Грузії, Придністров'я та України – це тільки невеликий штрих до великої масштабної загарбницької політики Московії.

Щоб акцентувати увагу читача на тій небезпеці, яку несе Україні "Рускій мір", автор на першій сторінці наводить слова п'ятого Президента України Петра Порошенка:

"Чим більше світ годує російського крокодила, тим сильніше він хоче їсти. Але це стосується не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики. Маємо пам'ятати: чим менше "руского міра" в Україні, тим більше шансів в українців вижити".

l

Чинником успішної незалежності є мова, – вважає Дмитро Корнелюк.

І справді, імперський завойовник усвідомлював і усвідомлює, що русифікація українців неможлива без поневолення і знищення українського Слова. І це йому вдається.

Очільник виборчого процесу команди "Зе" Дмитро Разумков, нині голова Верховної Ради України, на запитання, чому він розмовляє мовою окупанта, безапеляційно заявив: коли переможемо, то буду розмовляти українською. У  цій риториці віддзеркалюється позиція багатьох політиків, оте гниле "какая разніца".

Дмитро Пилипович цей вектор імперської мовної політики вміло розчленяє  на зовнішній і внутрішній  аспекти.

Зовнішня форма –  це пряма заборона української мови.

Внутрішня – винахід совєтських ідеологів, який  передбачає втручання в сам організм мови на всіх її рівнях: науковому, лексичному, фразеологічному, тобто створення чужерідної  російської моделі.

"Українське Слово – це слово воїнів, героїв, шляхетних лицарів", – декларує свою позицію автор і продовжує: "Питання державності, мови якраз  і допомагає… об'єднати і згуртувати тих, хто на  ділі готовий "душу і тіло покласти за нашу свободу".

l

Головною темою  всієї книги "Рускім міром"… є красномовні слова:

"Пишу про те, чим живу". І автор із надр своєї душі виплескує протест: "Не брудніть, не обпльовуйте історію, рідну мову. Не гнівіть Господа!".

Дмитро Корнелюк вправно в'яже ланцюг із всіх аспектів українства. Однією із таких ланок є погляд на історичну місію Петра Порошенка, п'ятого Президента України, який перший серед очільників верховної влади кинув виклик  Кремлю і словами відомого російського поета Михайла Лєрмонтова на весь світ заявив: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ".

l

Перечитуючи книгу Дмитра Корнелюка, навіть не вдаючись до глибокої аналітики, вкотре переконуюсь: якби не була русифікована мова,  зросійщена Церква, сфальсифікована історія, то не було б анексованого Криму, не пекли б незагоєні  рани Донбасу і не було б внутрішнього хаосу на Сході, Заході, Півдні і в Центрі країни.

Автор не втомлюється відкривати невтішну панораму історії в розділі: "Як Москва  ламала крила Українській Церкві". І не просто констатує болючі події і факти, а застерігає від того, щоб не потрапити на гачок антиукраїнських прихвоснів з так званої "п'ятої колони" "руского міра" в Україні.

У розділі "Правди не  сховати", автор на реальних фактах і подіях розкриває антиукраїнську діяльність так званої Української Православної Церкви (Московського патріархату).

"Цитаделлю політправослав'я в Україні  заслужено вважається Києво-Печерська Лавра. Свідченням того, кому моляться священики УПЦ (МП), є молитва Павла  (Лебедя) 22 січня 2014 року.  Владика Павло під час служби Божої порівняв Віктора   Януковича з Ісусом Христом, а також запевнив у своїй підтримці", – нагадує Дмитро Корнелюк.

Справді, оте знамените "риба гниє з голови" вправно переноситься в голови священиків нижчого рангу, які дурять своїх  вірних твердженням про те, що ПЦУ "не благодатна". Інший приклад вражає своїм цинізмом, коли священик одного із храмів Київщини назвав Героя-кіборга "братовбивцею".

"Все це – арсенал зброї Кремля в гібридній війні проти    України", – резюмує автор.

l

Дмитро Корнелюк один із розділів присвячує важливій історичній події – здобуттю Томосу та проголошенню Митрополії ПЦУ. “В цій непростій протиросійській і такій важливій для України місії   беззаперечна заслуга Петра Порошенка, Президента України 2014-2019 років”, – наголошує він.

Розділ "Томос відбувся.  Відбудеться і Україна" широкоформатно висвітлює ті недалекі від нас  у часі події. Автор розкриває передумови отримання Томосу,  реакцію Москви, яка оголосила справжню війну і проти України, і проти Вселенського Патріарха Варфоломія. Та волю народу не зламати.  Де Правда, там Перемога.                                                                                                                                                   

"Українська Церква здобула незалежність. Томос став не тільки торжеством православ'я, а й актом відновлення глибокої історичної справедливості для  Київської митрополії.

Томос для нас – фактично ще один Акт проголошення Незалежності України.  Ми розірвали останні пута, які прив'язували нас до Москви", – констатує цю перемогу  віри  і духовності Дмитро Пилипович. І тут же наводить слова Предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія: "Сьогодні немає канонічних і неканонічних церков. Сьогодні всі ми поєднані єдиною чашею Тіла і Крові Господніх. Тепер немає жодних перепон і причин, аби бути з Києвом, а не бути з Москвою. Двері відкриті навстіж для всіх, хто захоче приєднатися до ПЦУ. Тож виявляймо нашу любов до Господа у молитві і в добрих ділах своїх". 

l

Значна частина книги присвячена життєпису видатних церковних діячів України, починаючи з ХІ століття. 

По-особливому, досить велично, звучать імена Філарета – незламного борця, духовного лідера УПЦ, Героя України; Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України ПЦУ Епіфанія Думенка; Митрополита Симеона Шостацького; Митрополита Олександра Драбинка; Митрополита Михаїла Зінкевича у розділі "Їх волею і патріотизмом розбудовується ПЦУ". Їх автор називає духовними Велетнями України. І це правда. Адже – це не лише сини Божі. Вони – сини України, патріоти.

Не оминув автор увагою такої важливої теми, як свідчення вірних та священнослужителів незалежної Православної  Церкви України після отримання Томосу.

У розділі "Наша Церква – українська, вільна: прийди і помолись". Досить цікавими і патріотичними є роздуми Антоніни Гладун, вчительки Радошинської школи, яка доклала чимало зусиль, щоб у с. Радошині відродилась Українська Церква. Зокрема,  у статті  "Ми розірвали духовні пута" вона пише:

"Ми розірвали духовні

 пута

Із москалями раз і

 назавжди,

Тепер вже маєм

  вкраїнську Церкву

Рідну, свобідну навіки!".

Невимовну радість вірних с. Мерва Горохівського району змальовує Алла Ващук, прихожанка церкви Різдва  Богородиці: "Йде перша Божа служба українською мовою. Люди розчулилися до сліз. Всі обнімаються, цілуються. І всі хором виголошують: "Наша Церква – Українська, вільна: прийди і помолись".

l

В анотації до нової праці Дмитра Корнелюка зазначається:

"В книзі немає надуманих фактів, а лише правда, достовірна, щира і свята, яка базується тільки на документах і свідченнях очевидців, без будь-яких художніх присмаків, політичної заангажованості".

Ставлю свій підпис під кожним словом оцінки книги. І разом із тим висловлюю і свою суб'єктивну думку: "Книга цікава, легко читається, філософськи мудра, насичена крилатостями і літературно виважена".

А до того срібного поважного чола Дмитра Корнелюка – дружній шарж:

Майнуть роки. Настане

       інший світ.

В нім буде день і ніч, зло і

  добро.

Десь промайне животворящий промінь

  світла,

І мовить хтось: "Це світло – невгамовний наш Дмитро!".

Анатолій  СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: обкладинка книги і титульна сторінка.

Переді мною – книга в світлоблакитній обкладинці, на якій зображена  православна святиня і будівля Верховної Ради, що символізує єдність держави і Церкви у розбудові країни. Назва книги значуща і актуальна: "Рускім міром" нас "бомблять" і Москва, і Київ. "Нікакой разніци". Автор - відомий релігієзнавець і краєзнавець, ветеран педагогічної праці Дмитро Пилипович Корнелюк.

Образно кажучи, ця праця – то голос вожака, який закликає "отару" згуртуватися і йти шляхом єдиної Православної церкви під прапором національного духу до своєї української кошари, де свої і Віра, і Правда, і Мова.

ххх

Мені до душі животворча теза, що людина народжується, щоб змінювати світ. Ось уже десятки років (скільки пам'ятаю) Дмитро Корнелюк ревно і наполегливо намагається змінювати сутність нашого життя на основі християнської моралі, любові і добра.

"Головне наше завдання – українізувати суспільство через звернення до національних традицій та християнських цінностей нашого народу. Бо інакше ми не матимемо не тільки повної незалежної від Москви Церкви, а власної самостійної держави",  – наголошує автор книги.

Більше  того, зважаючи на хаос в українському політикумі, роз'єднаність в Христовій вірі,  легковажність українців в питаннях виборчої демократії, книга Д. Корнелюка може бути корисною  просвітницькою настановою для багатьох виборців. Автор кожним реченням, кожним абзацом нагадує: "Прочитай, поміркуй і спрямуй свою свідомість в бік рідного українства".

ххх

На титульній сторінці Дмитро Пилипович презентує читачу філософську тезу: "Злу зернину можна посіяти таємно, але не можна приховати врожаю". І розкриває її суть на прикладі історичних фактів. "Понад 300 років минуло відтоді, коли з'явилась ідея "руского міра".   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 528

Земельний пай: 

що варто знати

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 435

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 340

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

— Тарасе, ці змагання — то перевірка сил перед майбутніми Олімпійськими стартами. Вони показують, на якому щаблі знаходяться наші веслувальники в ієрархічній "драбині" Європи. Ти задоволений результатами змагань?

— Звичайно. Результат говорить сам за себе: в "Кубку націй" ми треті серед найсильніших команд Європи (451 очко).

Команда виборола 11 золотих медалей, 10 — срібних та 11 бронзових. За кількістю медалей ми — другі.

— З погляду на твої попередні  успіхи від тебе, мабуть, чекали кращих результатів. Що сталося?

— На підготовчих зборах у Вінниці я захворів і не зміг повноцінно тренуватися. Стояло питання, чи взагалі братиму участь у змаганнях.

З іншого боку, я не вважаю свій виступ зовсім невдалим, адже на всіх заявлених дистанціях виходив у фінал. В четвірці ми завоювали друге місце. Для мене це важлива перемога і над собою, і над недугою.

— Я бачив в смартфоні, як ви на всій дистанції були лідерами, ішли впевнено і раптом на фініші "прогавили" 0,12 секунд угорцям. В чому причина?

— Розслабилися на останніх метрах, а суперники рвонули з останніх сил. Це боротьба без компромісів.

— Хто з ковельчан-збірників змагався поруч з тобою?

— Василина Калитюк — бронзова і срібна медалі та Роман Гончарук — четверте місце (тренери Федір Семенюк, Василь та Олександр Прохорук).

— Молодці! Ковель гордиться Вами. Попереду — нові старти. Які висновки із змагань?

— Розглянемо недоліки, проаналізуємо промахи в підготовці і в ході змагань й будемо  вдосконалюватися. 

— Організацією змагань задоволені?

— Все класно, на найвищому рівні. Ми задоволені.

— Що ж, нових успішних стартів. Боріться і перемагайте!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коронавірус вніс свої руйнівні корективи у всі сфери нашого життя. Не оминула ця гірка  чаша і спорт. І ось, нарешті, перші втішні повідомлення про ті чи інші змагання. Пробили заскорузлу стіну заборон і веслувальники на байдарках та каное.

Про юніорський чемпіонат України газета  писала. Сьогодні новий прорив і радість: збірна України юних веслувальників взяла участь у престижних міжнародних змаганнях року "Олімпійські надії", які відбулися в угорському місті Сегеда.

Важливо почути з перших вуст про цю подію. Тому пропоную ексклюзивне телефонне інтерв'ю з каноїстом Тарасом Семенюком, студентом Східноєвропейського національного університету (тренери Володимир Троцюк, Світлана Проніна).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 322

Гороскоп

з 28 вересня по 4 жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 445

Погода в Ковелі 

17 – 23 вересня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 409

Як повідомляли засоби масової інформації, у Ковелі 14 вересня ц. р. біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулася презентація команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність».

В цьому важливому заході взяв участь і автор цих рядків. Ми мали можливість поспілкуватися із Головою Верховної Ради України восьмого скликання Андрієм Парубієм, членом ради Волинської парторганізації «Європейської Солідарності» Іваном Миркою та претендентом  на посаду Ковельського міського голови  Сергієм Кошаруком.

Присутнім були представлені майбутні кандидати  в депутати. Бути серед них випала честь і мені. Ми будемо боротися за право представляти інтереси в міській раді мешканців Ковельської об’єднаної територіальної громади. Наша мета – зробити все можливе для того, щоб збудувати Україну в Європі, а наш рідний Ковель перетворити у справжнє європейське місто.

Віталій ВЛАСОВ.

НА ЗНІМКУ: учасник презентації команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність»  на майбутніх місцевих виборах Віталій Власов із Сергієм Кошаруком.

Як повідомляли засоби масової інформації, у Ковелі 14 вересня ц. р. біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулася презентація команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність».

В цьому важливому заході взяв участь і автор цих рядків. Ми мали можливість поспілкуватися із Головою Верховної Ради України восьмого скликання Андрієм Парубієм, членом ради Волинської парторганізації «Європейської Солідарності» Іваном Миркою та претендентом  на посаду Ковельського міського голови  Сергієм Кошаруком.

Присутнім були представлені майбутні кандидати  в депутати. Бути серед них випала честь і мені. Ми будемо боротися за право представляти інтереси в міській раді мешканців Ковельської об’єднаної територіальної громади. Наша мета – зробити все можливе для того, щоб збудувати Україну в Європі, а наш рідний Ковель перетворити у справжнє європейське місто.

Віталій ВЛАСОВ.

НА ЗНІМКУ: учасник презентації команди місцевого осередку партії «Європейська Солідарність»  на майбутніх місцевих виборах Віталій Власов із Сергієм Кошаруком.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 403

"Я все стерплю, моя

 жіноча доле,

Лише врятуй мене 

від самоти".

Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.

Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.

Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.

Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері. Народилась там серед лісів  в грізний 1942 рік. Вона не чула вибухів снарядів, її  маленьке серце не здригалось від свисту куль. Пам'ятає інше: як плакала мама, коли не було чого їсти, як хотілось, щоб у неї був добрий, люблячий тато. Це пізніше мама розповість, що й батько ішов фронтовими дорогами, і День Перемоги зустрів, коли в госпіталі заліковував рани війни. Фронтовики повертались зранені, пошарпані війною, додому.

Виглядала і мама свого господаря. Та не судилось. Поїзд не зупинився в рідній Україні, де його чекала сім'я, його господарство, його земля. Дорога воїна проклалась до Сибіру в Краснодарський край. В документах слідства напишуть: "Допомагав УПА". Хоча мама розповідала, що нічого поганого вони не робили – приходили хлопці з лісу, давали їм  харчі, якусь одежину, вони ж сільські, свої були. Проте в селі їх стали називати "бандерівцями", "ворогами", хоч вони просто любили свою землю, свою Україну.

Моя співбесідниця згадує:

– Вперше я зустрілась з батьком там, в далекому сибірському місті Тальшаті, коли закінчила 7 класів. Навіть на роботу мене тато влаштував. Але тільки півроку працювала, добре було і гроші платили. Не змогла, кликала мене додому моя Ковельщина. Так  скучила, що плакала ночами. Проводжаючи, плакав і тато, бо бачились вперше і востаннє. Не довгою була його земна дорога, а вороття додому не було.

"Пройшли роки, а спогад стукає в серце, бо ніби вчора все було. Нічого не забулось. Це сьогодні я – "дитина війни", копійки якісь доплачують на наше напівсирітське, голодне, бідове життя, – крізь сльози говорить Любов Іларіонівна. – Ми, діти повоєнні, знаємо ціну хліба. Нашу сім'ю вважали "куркульською", все забрали до колгоспу. Вціліла тільки швейна машинка, яку довелось заховати. Ото вона й виручала, бо кращої кравчині в селі не було. Але оте переслідування, приниження важкими були, то ж мама переїхала в с. Вербку. Влаштувалась на цегельний завод, я пішла в перший клас. Робота в мами була важкою. Прийде втомлена, руки болять, а картоплю їли без солі. Знайшла мама легшу роботу в Ковелі, пішли жити на квартиру. Скоро я закінчила сім класів і відразу  до мами на роботу в підсобне господарство. Стало легше. Робота горіла в моїх руках, ні втоми, ні болю не відчувала".

Сльози градом летять з очей жінки, бо глянула на свої руки, що нині вони можуть зробити? А робили! Майже 40 років працювала поваром в школі. Була спеціалістом високого класу, майстром 5-го розряду. Ті, кому довелось з нею працювати, дивувались її вмінню робити все швидко, вправно, вміло. Вона дивувала всіх своїм талантом, своїми, тільки їй притаманними, здібностями. А "секрет" був простий – понад усе любила роботу, своїх галасливих відвідувачів. Навіть, коли пішла на пенсію, довго не могла забути дитячого гамору, сміху і тих коротеньких слів: "Дякуємо!". І нині каже: "Не стільки за роботою, як за дітьми сумувала довго".

Десь там, в далекій юності, зустріла  своє кохання.

"Роки вихором пролетіли, і сама не зчулась, як стала дорослою. Злякалась свого кохання. Але серцю не накажеш. Бог послав мені доброго чоловіка – десь в її спогадах промайнули іскорки радості. – Колись з мамою ми будували свою хату на вул.  Довгій (це було таке передмістя Ковеля). Скоріше це була не хата, а тимчасове наше помешкання, яке складалось з маленької кухоньки і такої ж кімнатки".

Вир сімейного життя захопив молодих, дружніх.   Всі разом почали будувати хату. Невдовзі в ній  весело гомоніло трійко діточок: донечка Світлана і синочки Сергійко та Саша. Чому не радіти? Микола – спеціаліст високого класу, кращий зварювальник на заводі  "Сільмаш". Народження дітей, звичайно, створило нові клопоти, але завжди в сім'ї були  дружні, щирі стосунки. Життєві проблеми не остудили їх почуття. Молода дружина встигала всюди – і вдома, і на роботі, вміла берегти сімейне вогнище.

Та біда стояла поряд: помер синок Саша. Чи можна передати материнський біль? Незагоєна   рана назавжди залишилась в згорьованому серці батьків.

Бігли роки. Біль глушила в роботі, в домашніх клопотах, дітях. Старались оточити їх любов'ю, увагою, материнським теплом, батьківськими порадами. Хотіли прихилити їх, аби лиш вони росли щасливими, здоровими.

Не зчулися, як виросли, закінчили школу. Настав час вибирати професію. Сергій пішов по маминій дорозі – став поваром, донька опанувала професію перукаря. Робота була їй до вподоби, тому швидко завоювала авторитет серед жіноцтва міста. Згодом розлетілись їх діти із батьківського гнізда, з батьківським благословенням на щасливу сімейну долю, як у пісні:

Щасливу долю синові 

й дочці

Щодень в сльозах 

у Господа благала…

Раділи батьки, а що в дітей лад, то й їх серця спокійні. Вже й онуки підростати стали, кожному дідусь і бабуся просили у Всевишнього щасливої долі.

"Мої батьки були глибоко віруючими людьми, ніколи не заподіяли шкоди, – враз замислилась Любов Іларіонівна. – Нас до того привчали: "Тільки в молитві знайдете спокій. Тільки велика любов до Бога дасть вам віри у завтрашній день", – часто повторювала наша ненька". То й ми з Миколою завжди ходили до  храму. Так з вірою крокували Божими стежками з своїми діточками".

Та враз щось ніби надірвалось в їхньому житті. Біда не спала, стояла поряд на їхній життєвій дорозі. Вона вплела в їх життя чорні смуги.

"Першим із життя пішов мій Микола, з яким ділила багато щасливих років спільного життя. Горе велике, але втішали діти. А тут в один рік не стало Лариси, невістки. Через місяць пішла у Вічність моя дорога донечка Світланка. Її земна стежина зупинилась, як недоспівана пісня, – із слізьми на очах важко розповідає Любов Іларіонівна. – Світлані було 43 роки. Її смерть забрала у мене серце, і Сонце набрало чорного кольору. Та в народі кажуть: "Біда  біду кличе". Ще рана кровоточила, а тут повідомлення, що помер брат, котрий проживав в Сімферополі. Молодий, 33 роки, а мав звання підполковника. Ще рік не закінчився, як нове горе в онучки Танюшки – онкозахворювання. 14 років, навчалась у четвертій гімназії".

На цьому розповідь Любові Іларіонівни закінчилася. Тремтячими руками вона подала вирізки з  газет і звернення до тодішнього  Президента України В. Януковича. Кажуть, чужої біди не буває. На лікування Тані необхідно було дуже багато грошей. В місті  збирали гроші діти, вчителі, батьки, прості ковельчани. Акція тоді набрала широкого розмаху. Але цього було мало. Любов Іларіонівна знайшла в собі силу і звернулася з листом до Президента. Відповідь надійшла швидко. Таню лікували в Італії. Але пізно…

На похорон дорогої онучки бабуся вже не могла піднятись.

Скільки болю у вицвілих від сліз очах, скільки горя випало на її жіночу долю! "Доля" – таке коротеньке слово, а який гіркий буває його зміст.

Нині Любов Іларіонівна  проживає в хаті сама. Ні, самотньою вона не буває. Її двері відчинені для добрих, чуйних людей. Щодня прибігає онучок Станіслав. Завжди приносить із собою радість, любов і вдячність бабусі. Не забуває син (правда, і сам хворіє, він – ліквідатор-"чорнобилець", інвалід.

Коли Любов Іларіонівна   дізналась про мету мого візиту, зраділа й    щиро розплакалась: "Про мене нічого писати, бо я в житті мала багато горя. Живу  я лише завдяки добрим, чуйним людям.  Про них напишіть і подякуйте від мене, бо життя нині жорстоке, складне, незрозуміле.  Я все життя відвідувала                                                                                    богослужіння в Українській Греко-католицькій церкві блаженного Миколая Чарнецького, нині за станом здоров'я  не можу, але мене ніколи не забуває наш священик о. Михайло. Щиро вдячна родині Гайчуків – Ніні та Олександру за їх доброту і турботу. Теплим сонячним промінчиком є візити до   мене Тетяни Заболотної – надзвичайно чуйної і доброї жінки. Вона приносить не тільки продукти, але й тепле слово розради. Я дякую своїм дорогим сусідам, котрі підтримували мене у важку годину, та й нині не забувають.  Посилаю слова подяки педагогічному колективу сьомої школи за підтримку і допомогу Стасіку. Для  нас, ось таких немічних пенсіонерів, діє соціальна служба. Це дуже добре, бо що б ми без тих сестричок милосердя робили? Спасибі Вам, Діно  Володимирівно, що ви знаходите час відвідати, добре налагодити нам допомогу".

…В спогадах цієї жінки –стільки життєвої мудрості, стільки доброти. Не кожен так проникливо може розказати про своє життя. І жінка, хоч часто й заплакані очі, але теплий погляд, доброта у серці, незважаючи на те, що не стихає біль втрат і досі болить її зранена душа.

Із щемом у серці думаю, скільки на долю цієї жінки випало горя і як добре, що й самотність зігрівають добрі, чуйні люди, які підтримують її. Дай їм, Боже, здоров'я і щастя!

Валентина СІЧКАР.    

"Я все стерплю, моя  жіноча доле,

Лише врятуй мене  від самоти".

Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить у собі не тільки білі і чорні кольори, а має багато різнокольорових відтінків.

Сьогодні Любов Іларіонівна Матушняк – хвора, прикута до ліжка, не може по хаті пройти, але дякує Богу, що не самотня. Бо не забувають її добрі, чуйні, милосердні люди, несучи своє тепло, та й не тільки, добрі знайомі, сусіди, рідні. Скільки слів вдячності вона посилає їм і просить в Бога, щоб дарував їм здоров'я, бо це – найбільше щастя, а також активне довголіття.

Усе своє життя Любов Іларіонівна свято вірила в Бога, молитва не згасала на її вустах: вона її підтримувала, у важкі дні допомагала вижити.

Всі ми часто згадуємо своє дитинство, те місце, де народилися. Спогад про згорьоване дитинство в Любові Іларіонівни викликає біль. Рідне село Александрію, що в Камінь-Каширському районі, пам'ятає зі слів матері.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 405

Днями в небі над Ковелем уважні перехожі помітили рідкісну в наших краях дивину - справжню повітряну кулю.

Жовтогарячий літальний апарат вражав своїми розмірами, величчю, плавним польотом. Ті, кому пощастило побачити дивовижний політ, зокрема, над Турією, парком імені Т. Шевченка, отримали неймовірні враження і настрій на весь день. 

Нам достеменно не відомо, як і чому  повітряна красуня з'явилася у небі над Ковелем, але ця чудова подія стала приємним сюрпризом для ковельчан та гостей міста.

l

У всі часи люди мріяли піднятися в повітря й літати, наче птахи. Прагнення до польотів спонукало винахідників до створеннях різних  літальних апаратів. Одна з конструкцій зачаровує прихильників уже впродовж століть — це  повітряна куля, яка вперше здійнялася у небо 5 червня 1783 року у французькому місті Анноне. Її винайшли брати Монгольф'є. Куля мала оболонку з грубого лляного полотна, обклеєного папером. Вона  наповнювалась гарячим повітрям, завдяки чому підіймалась угору.

Під час першого польоту повітряний апарат досяг висоти близько 1800 метрів.  

У другий політ, що відбувся 19 вересня 1783 року у Версалі, аеростат вирушив з "екіпажем" — бараном, півнем і качкою. Куля пролетіла близько чотирьох кілометрів і спустилася на землю настільки плавно, що тварини анітрохи не постраждали.

Перший в історії політ людей на "монгольф'єрі" відбувся 21 листопада 1783 року. Куля, діаметром п'ятнадцять із половиною метрів і заввишки двадцять чотири метри з екіпажем із двох осіб, стартувала на території замку де ла Мюет у західній частині Парижа. На повітряну прогулянку в кошику аеростата наважилися справжні сміливці — науковець Жан Франсуа Пілатр де Роз'є та маркіз Франсуа д'Арланд.

Через рік, 24 вересня 1784 року, в повітря піднялася і перша жінка — пані Тибль. Її політ над землею тривав 142 хвилини.

Цікаві факти

У повітряних кулях використовується газ, який легший за повітря, тому куля піднімається вгору.

Більшість  оболонок куль виготовлені з нейлону. Точка плавлення цього матеріалу складає приблизно 230оС. Температура всередині кулі зазвичай нижче 120о С.

Повітряні кулі не можуть бути використані в дощ. 

При вивільненні гарячого повітря, повітряна куля знижується. 

Повітряна куля летить туди, куди її несе вітер (тобто нею не можна керувати). 

Повітряна куля не здатна перевозити габаритний і важкий вантаж. 

На повітряній кулі можна літати не тільки 20-30 хвилин. Мандрівники на повітряних кулях літають набагато довше і далеко, добу або навіть тижні. У 1991 році швейцарець П'єр Линдстренд і англієць Річард Бренсон здійснили перший тривалий політ на повітряній кулі з Японії до Північної Канади.

У 1999 році Бертран Піккар і Брайан Джонс на аеростаті Breitling Orbiter 3 здійснили безпосадковий кругосвітній політ за 20 днів, подолавши 40814 кілометрів. А потім навколосвітню подорож на повітряній кулі зробив Стів Фоссет в 2002 році. Він пролетів 34 000 кілометрів за два тижні.

Повітряні кулі здатні підніматися на висоту до 5000 метрів. Однак людей для розваги піднімають значно нижче. 

Щоб управляти повітряною кулею, потрібно мати відповідну ліцензію і пройти навчання, отримавши необхідну практику.

У Туреччині є особливе місце — Каппадокія, де щодня в небо піднімаються 250 повітряних куль.

Світовий рекорд з одночасного підйому 408 повітряних куль був встановлений в 2013 році у Франції.

Підготувала Світлана ЛЯШУК.

Фото з соцмереж.

Днями в небі над Ковелем уважні перехожі помітили рідкісну в наших краях дивину - справжню повітряну кулю.

Жовтогарячий літальний апарат вражав своїми розмірами, величчю, плавним польотом. Ті, кому пощастило побачити дивовижний політ, зокрема, над Турією, парком імені Т. Шевченка, отримали неймовірні враження і настрій на весь день. 

Нам достеменно не відомо, як і чому  повітряна красуня з'явилася у небі над Ковелем, але ця чудова подія стала приємним сюрпризом для ковельчан та гостей міста.

ххх

У всі часи люди мріяли піднятися в повітря й літати, наче птахи. Прагнення до польотів спонукало винахідників до створеннях різних  літальних апаратів. Одна з конструкцій зачаровує прихильників уже впродовж століть — це  повітряна куля, яка вперше здійнялася у небо 5 червня 1783 року у французькому місті Анноне. Її винайшли брати Монгольф'є. Куля мала оболонку з грубого лляного полотна, обклеєного папером. Вона  наповнювалась гарячим повітрям, завдяки чому підіймалась угору.

Під час першого польоту повітряний апарат досяг висоти близько 1800 метрів.  

У другий політ, що відбувся 19 вересня 1783 року у Версалі, аеростат вирушив з "екіпажем" — бараном, півнем і качкою. Куля пролетіла близько чотирьох кілометрів і спустилася на землю настільки плавно, що тварини анітрохи не постраждали.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1234