Вірмо 

у краще

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 405

Голова Виконавчого комітету Національної ради реформ Міхеїл Саакашвілі заявив, що члени наглядової ради "Укрзалізниці" отримують непристойно мало: на зарплату в півтори тисячі доларів "не можна навіть дитині морозива купити".

А як пів країни живе на сто-двісті доларів в місяць, за що у звичайних сім'ях дітям купують морозиво? Спробували дізнатися.

– Як мама трьох дітей (у мене 6-річний синочок і дворічні доньки-близнючки) скажу, що поки їх утримувати, якщо працює один чоловік на зарплату 12 тисяч, не просто, але цілком реально, – говорить багатодітна мама Людмила. – Виходить усіх не тільки годувати й одягати, але й розважати. В середньому на дітей ми витрачаємо до 7 тисяч гривень на місяць. Багато "з'їдає" "комуналка", а ще, як, не дай, Боже, хто захворіє… 

А от Тетяна ростить 7-річного сина Данилка. На нього щомісяця витрачає десь 3-4 тисячі гривень. Садочок, гуртки і розваги. А ще іграшки, ліки від нежитю, не кажучи вже про одяг, смаколики.

– Доводиться себе у чомусь обмежувати, бо дитина – в першу чергу, – каже жінка.

Оксана з Володимиром виховують тримісячну Софійку. Найбільше витратили ще перед народженням донечки і щойно вона народилася. Все, що належить в пологовий будинок, потягнуло з півтори тисячі гривень. П'ять тисяч коштував вживаний візок, дві тисячі – ліжечко. Значною допомогою став гарантований державою пакунок малюка. Та з подарованого малюк швидко виріс, тож знову готуйся до витрат. 

– Найбільше витрачаємо на підгузки та дитячу суміш. Це на місяць – десь тисячу гривень. Ще одяг, брязкальця, то ще десь тисячу-півтори потрібно викласти, – зізнається Володимир.

Але діти ростуть, а з ними й витрати. Чи не найбільше їх потребують школярі. 

– На місяць мінімум чотири тисячі гривень потрібно, – підраховує Тетяна. – Семирічна донька Ганнуся  ще та модниця. Тому більше половини цієї суми йде на одяг (а дитячий одяг нині коштує не набагато дешевше, ніж на дорослих). 

Олена вже й не рахує витрати. Її десятирічна донечка Даринка полюбляє різні гуртки та секції. Танці, плавання, а ще екскурсії, поїздки на змагання чи конкурси – і це все виливається в "кругленьку" суму. Одяг, харчування, розваги – то вже інша стаття витрат.

Наталя самотужки справляється з двома синочками – 5-річним Сашком і дворічним Андрійком. Вона – матір-одиночка і ніде не працює.

– Молодший синочок підросте, піду на роботу. Зараз живемо на соціальну допомогу, і на дітей поки вистачає. Й одягнені вони у мене, і нагодовані, і іграшок, книжечок вистачає.  

Не легко таким мамам , як Наталя. Знаю по собі. Й не всі вони народжують дітей заради державних копійок.

А от депутатка від "Слуги народу" Галина Третьякова заявила, що малозабезпечені родини народжують дітей "дуже низької якості", а людей, які отримують соціальну допомогу, потрібно стерилізувати. А, може, треба стерилізувати тих, хто на зручних і "хлібних" посадах говорить такі речі? Тоді у нас, можливо, і малозабезпечених сімей поменшає...

Вікторія ЗІНЧУК.

Голова Виконавчого комітету Національної ради реформ Міхеїл Саакашвілі заявив, що члени наглядової ради "Укрзалізниці" отримують непристойно мало: на зарплату в півтори тисячі доларів "не можна навіть дитині морозива купити".

А як пів країни живе на сто-двісті доларів в місяць, за що у звичайних сім'ях дітям купують морозиво? Спробували дізнатися.

– Як мама трьох дітей (у мене 6-річний синочок і дворічні доньки-близнючки) скажу, що поки їх утримувати, якщо працює один чоловік на зарплату 12 тисяч, не просто, але цілком реально, – говорить багатодітна мама Людмила. – Виходить усіх не тільки годувати й одягати, але й розважати. В середньому на дітей ми витрачаємо до 7 тисяч гривень на місяць. Багато "з'їдає" "комуналка", а ще, як, не дай, Боже, хто захворіє… 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404

Так гарно, коли є дружна сім'я, де живуть в гармонії, люблять і поважають один одного, де панують такі чесноти, як добро, злагода, взаємоповага, взаємодопомога, щирість і сімейне тепло. І дуже приємно стає на душі, коли маєш нагоду спостерігати за сімейними парами, які усе роблять разом, в яких виховуються діти, котрим змалечку прищеплюють любов до землі і всього прекрасного.

Саме про таку  люблячу і трудолюбиву сім'ю Левчуків із Старих Кошар ми розповідали у минулому номері нашої газети, де  описали неповторність і велич  "Едемського саду" талановитої квітникарки і господині Орисі Левчук.

Здавалося б, минають дні і вже навіть тижні, але досі у наших серцях приємні спогади від побаченої краси, створеної руками подружжя Левчуків.

…Затамувавши подих, оглядали ми подвір'я, яке Олександр та Орися перетворили на райський куточок, щиро пораділи, що на Ковельщині не перевелися справжні господарі. Квітучі клумби, оздоблені декоративним камінням, альтанки, старовинні скульптури і експонати вабили око.

Напевно, нічого не приносить стільки втіхи, як робота з деревом. Вкладає душу у кожен витвір декоративно-прикладного мистецтва пан Олександр, який виготовляє унікальні та стильні речі з дерева. 

Незважаючи на щоденні клопоти, котрих у селі, як відомо,  вистачає, чоловік знаходить час для улюбленої справи. Щоразу у його вмілих руках "оживають" унікальні казкові персонажі, речі, виготовлені під старовину, які наповнюються новим змістом та розкривають свій характер.

Фантазіям майстра по дереву немає меж, адже в творчих і талановитих людей завжди багата уява,  а кожна дощечка використовується із користю та знанням справи. До снаги пану Олександру і більш делікатна різьбярська робота. Справжньою окрасою обійстя Левчуків є дерев'яний колодязь із цілющою водою, який оберігає "дядько у вишиванці", що виграє на сопілці. 

Не менш красиво виглядає декоративний будиночок, вкритий очеретом, виготовлений з колишньої колиски улюбленої донечки Настуні.

Подружжя прокидається із вранішнім  Сонцем, адже у селі турбот вистачає. Господарі займаються городництвом, експериментують із новими сортами овочів, картоплі, квітів, саджанцями дерев та декоративних кущів. Дуже люблять подорожувати у різні куточки України, звідки щоразу привозять  насіння різноманітних культур. 

– Нам цікаво, як "приживаються" нові сорти картоплі, чи, до прикладу, овочів, привезені із Закарпаття або Півдня,  у нашій місцевості, – розповідає пані Орися. – Близькі та друзі добре знають про нашу любов до городництва і садівництва, тому часто, подорожуючи самі, привозять нам різні види рослин та насіння.

З материнським теплом  пані Орися, усміхаючись, розповідає про своїх дітей – старшого сина Олександра та молодшу донечку, яку з любов'ю називають Настунею. 

Приємно, що чудові діти гідно продовжують славні традиції Левчуків. Саша і Настя – справжні помічники у господарстві, з охотою виконують домашні справи.  

Тут не чують слів "не хочу"  чи "не буду", адже батько і ненька для них  – це справжній взірець, і ці непідкупну щирість й працелюбність вони перейняли саме від них.

Олександр навчався у Ковельському промислово-економічному коледжі і мріє продовжити навчання у Луцьку. У вільний час любить порибалити із татом-тезкою. Восьмикласниця Настуня захоплюється фотографією, виготовленням оригінальних букетиків, має дизайнерські здібності.

Ось такі вони Левчуки із Старих Кошар – щирі, привітні, креативні. Хай же щастить їм завжди і в усьому!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: на обійсті у подружжя ЛЕВЧУКІВ; батьки із дітьми.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Так гарно, коли є дружна сім'я, де живуть в гармонії, люблять і поважають один одного, де панують такі чесноти, як добро, злагода, взаємоповага, взаємодопомога, щирість і сімейне тепло. І дуже приємно стає на душі, коли маєш нагоду спостерігати за сімейними парами, які усе роблять разом, в яких виховуються діти, котрим змалечку прищеплюють любов до землі і всього прекрасного.

Саме про таку  люблячу і трудолюбиву сім'ю Левчуків із Старих Кошар ми розповідали у минулому номері нашої газети, де  описали неповторність і велич  "Едемського саду" талановитої квітникарки і господині Орисі Левчук.

Здавалося б, минають дні і вже навіть тижні, але досі у наших серцях приємні спогади від побаченої краси, створеної руками подружжя Левчуків.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 390

Думки вголос з приводу можливого використання  представників фауни краю у  геральдиці нашого міста

Друже мій ковельчанину! Я часто спілкуюся з тобою за посередництвом "Вістей Ковельщини". Ось і сьогодні випала така нагода. Останнім часом  звертаються до мене як до краєзнавця із запитанням про можливість використання представників волинської фауни у геральдиці нашого міста.

Адже немало міст України та Європи на гербах розмістили зображення своїх улюбленців. Скажімо, Холм – ведмедя, Барзінгхаузен – лань, Львів – лева, Ленчна – кабана, Будапешт – орла… Цей перелік можна продовжувати безкінечно. В кожному символі приховане щось священне, героїчне, історично значиме. Пам'ятаєте: "Гуси Рим врятували"? Для римлян гуска – священний птах.

Тож поміркуймо над цією проблемою спільно, послухаймо голос людей.

Лісівник стверджує: "Ковель знаходиться під оберегом Тура. Бик-тур вважався священною твариною у древніх слов'ян. Небесний Тур-Велес був покровителем   волинян. Він швидкий, як лань, сильний, як лев, безстрашний, як тигр. Під його натиском падали кінь і ведмідь.

В ковельських лісах ця тварина панувала в недалекому від нас Середньовіччі. Своєю граціозністю вона не поступалася іспанським бикам, яких на арену випускають. Словом, кращого символу годі й шукати.

Мій друг Євген висловлює своє бачення: "Посеред всіляких тварин та птахів найзначиміший – наш рідний лелека. Це справжній родинний оберіг. Поселиться на даху хати або електричному стовпі – дивись, дітки на тій вулиці частіше  народжуються. Благодаті і спокою більше в родинах. Вірності лелеки й людина позаздрить – він завжди повертається до свого рідного дому.

Скільки-то радості, коли прилітає з вирію – весна настала! І смуток огортає, як лелеки відлітають, бо це прикмети настання холодної безлистої осені. Чим не символ?".

Моя дружина перевагу віддає коту. Теж не заперечиш. Кота першого запускають в нове помешкання, адже він знає, де "здорові" місця. Кіт  "лікар": заболить живіт чи нога – сяде на хворе місце, і біль зникає. Та що казати? Киця ніжніша за чоловіка (нехай не образяться). А ще вона реабілітатор-психолог: замуркає свою пісню, полащиться, і стрес, хандра, депресія зникають. А скільки радості, коли грається! Від простої  селянки до поважної королеви кіт – тварина елітна, корисна, а ще й неймовірно красива.

Я на символічний п'єдестал пошани ставлю півня. В нього стільки позитивних рис, що годі всі назвати. Погляньте: це ж неперевершений красунчик. Гребінь червоним вогнем палахкотить.  Очі, як у воїна – орлині.

Статура граціозна – принц королівський перед вами. Розпустить крила широкі і, немов райдуга різнобарвна з неба на землю впала. А хвіст – як у павича індійського. Ноги стрункі, лицарські. А хода тверда, впевнена, справді "чоловіча".

Півень – неперевершений маестро співу. Стверджують, що в країнах Сходу октава ділиться на пів- і чверть. Вслухайтеся в ці тонкощі співу: "Кук-ку-у-рі-к-ку!". І летить понад Ковелем витончена пісня, яка не під силу найславетнішим маестро світу. І це не розвага, а поклик до праці, прелюдія нового дня.

Характер у нашого красунчика супер: перша-ліпша господиня позаздрить. Знайшов поживу – курей скликає, сам не їсть. Спробуйте курку зачепити – наїжиться, крила розправить і кинеться на захист. Словом, з якого боку не глянь, то рівних півню немає.

У багатьох ковельчан півень красується над дахом або димарем у вигляді флюгера. А господині на рушниках вишивають півників. Легенда розказує, що в давні часи на Тур'євому острові (був такий поблизу Ковеля) поселився коваль із своєю коханою князівною. Першим в їх господарстві був півень. І не даремно. Молода розніжена князівна у батька на господі любила поспати. На новому місці теж їй хотілося до коваля пригорнутися. А півень свої обов'язки знав: як заспіває, як заголосить, мусила вставати панянка, готувати сніданок ковалеві. Ось так із гонорової, вихоленої князівни півень виховав вправну, дбайливу господиню-ковельчанку.

Інша історія теж зозулею поміж легенд літає. Якось на королеву Бону напали грабіжники і карету потрощили. Ковельські майстри взялися за ремонт, і королева вимушена була залишитися та переночувати у князя (старости) Василя Сангушка. Під ранок, коли сон особливо глибокий, наш "герой" як почав співати, то королева зі страху не знала, куди подітися. Ні в Мілані, де народилася, ні у Варшаві, де мешкала, вона такого не чула. 

Розказав їй князь історію про ковельського півня. Гнів змінила на милість. Подякувала гречно за гостину. Згодом у Варшаві в королівському маєтку гребенистий з'явився і будив королеву щоранку до справ державних. Ось така історія.

Надсилайте і ви свої бувальщини.                                                                     

Анатолій СЕМЕНЮК.

Думки вголос з приводу можливого використання  представників фауни краю у  геральдиці нашого міста

Друже мій ковельчанину! Я часто спілкуюся з тобою за посередництвом "Вістей Ковельщини". Ось і сьогодні випала така нагода. Останнім часом  звертаються до мене як до краєзнавця із запитанням про можливість використання представників волинської фауни у геральдиці нашого міста.

Адже немало міст України та Європи на гербах розмістили зображення своїх улюбленців. Скажімо, Холм – ведмедя, Барзінгхаузен – лань, Львів – лева, Ленчна – кабана, Будапешт – орла… Цей перелік можна продовжувати безкінечно. В кожному символі приховане щось священне, героїчне, історично значиме. Пам'ятаєте: "Гуси Рим врятували"? Для римлян гуска – священний птах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 433

Для квітникарки  Орисі Левчук із Старих Кошар весна настає не за календарем, а тоді, коли на її клумбах розквітають перші весняні квіти. Заквітчане обійстя  милує око односельчан і тих, хто хоч раз проїздив повз чарівне квіткове царство. Нині на подвір'ї молодої господині ростуть різноманітні сорти троянд, гладіолусів, лілій. Пані Орися з дитинства закохана у красу квітів, вважає, що в них прихований справжній сенс любові. Дивовижно, що з маленьких зерняток виростають надзвичайні квіти, які створюють гарний настрій і дарують посмішку. Завдяки дбайливим рукам квітникарки їм тепло і затишно в пухкій, зігрітій Сонцем землі. А коли на ніжних трояндах з'являються крапельки роси, то аж дух перехоплює від побаченої краси.

Любов до прекрасного Орися Левчук передала своїй донечці Настуні, котра, як і ненька, дбає і допомагає вирощувати кожну квіточку і рослинку. В будинку сім'ї Левчуків – велика колекція орхідей. Пані Орися у постійному пошуку чогось нового, адже квітникарство і городництво – це її стихія. Нині взялася за новий експеримент – розмножує туї в горщиках.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: квітникарка Орися ЛЕВЧУК з донькою Настунею "в обіймах" вирощених квітів.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Від редакції: журналісти "Вістей Ковельщини" побували в гостях у Орисі Левчук, щоб на власні очі побачити красу "Едемського саду", створеного дбайливими руками квітникарки. Крім квітів, ми побачили ще багато цікавого, адже не меншими талантами наділений чоловік пані Орисі Олександр, який також вміє творити красу власними руками. Фоторепортаж про господарів із Старих Кошар читайте в одному з наступних номерів нашої газети.

Для квітникарки  Орисі Левчук із Старих Кошар весна настає не за календарем, а тоді, коли на її клумбах розквітають перші весняні квіти. Заквітчане обійстя  милує око односельчан і тих, хто хоч раз проїздив повз чарівне квіткове царство. Нині на подвір'ї молодої господині ростуть різноманітні сорти троянд, гладіолусів, лілій. Пані Орися з дитинства закохана у красу квітів, вважає, що в них прихований справжній сенс любові. Дивовижно, що з маленьких зерняток виростають надзвичайні квіти, які створюють гарний настрій і дарують посмішку. Завдяки дбайливим рукам квітникарки їм тепло і затишно в пухкій, зігрітій Сонцем землі. А коли на ніжних трояндах з'являються крапельки роси, то аж дух перехоплює від побаченої краси.

Любов до прекрасного Орися Левчук передала своїй донечці Настуні, котра, як і ненька, дбає і допомагає вирощувати кожну квіточку і рослинку. В будинку сім'ї Левчуків – велика колекція орхідей. Пані Орися у постійному пошуку чогось нового, адже квітникарство і городництво – це її стихія. Нині взялася за новий експеримент – розмножує туї в горщиках.

НА ЗНІМКУ: квітникарка Орися ЛЕВЧУК з донькою Настунею "в обіймах" вирощених квітів.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 561

Цьогорічне літо нікому з нас не додає доброго настрою. Здавалося б, чого? Липень в розпалі. В садах достигають або уже й достигли фрукти. На ринках – різноманіття овочів: помідорів, огірків, капусти, кабачків. Полуниці вже відійшли, зате в достатку чорниць, абрикос, вишень, черешень. Не порожні м'ясні і молочні прилавки.  Погода стає дедалі гарячішаю, а тому у вихідні дні береги  річок, озер, водоймищ переповнені.

І все ж на обличчях майже кожного, окрім традиційної протиепідемічної маски, помітна тінь тривоги і песимізму. Все ніби так, як завжди влітку, але трішечки не так. Бракує впевненості, оптимізму, задоволення  з найщедрішої пори року. Думки рояться, наче зграя надокучливих комах. Коли, нарешті, закінчиться той клятий карантин? Як дожити до зарплати чи пенсії і не втратити роботу? Як будуть навчатися діти з 1 вересня і працювати школи й навчальні заклади? Як, зрештою, не захворіти на "чуму" ХХІ століття?

Запитання, запитання, запитання… Немає їм ні кінця, ні краю. Тривоги додають безкінечні теледебати, в яких політики, народні депутати, чиновники змагаються в пустослів'ї, лаються, ображають одне одного, чим ще більше нервують українців, вбивають у них останню надію на світло в кінці тунелю. Оливи у вогонь підливають деякі інтернет-сайти, де засилля фейкових новин, відвертої брехні та інсинуацій. Враження таке, що триває безперервний марафон, учасники якого змагаються у вмінні якнайдошкульніше образити керівників держави, відомих політичних діячів (минулих і сучасних), вилити якнайбільше лайна на голови довірливих користувачів мережі.

Дивуватися, власне, немає  чому: українці лаялися і боролися за владу споконвіку. Кожен із тих, хто претендує на гетьманську "булаву", вважав себе найрозумнішим, найкреативнішим і найперспективнішим. Однак сьогодні оте одвічне поборювання один одного особливо небезпечне, бо межує із зрадою національних інтересів України. І так слабка економічно, фінансово й політично, вона нині знаходиться у вкрай несприятливій ситуації. Справа не лише в некомпетентності і непрофесіоналізмі правлячої верхівки. Найстрашніше полягає у тому, що ми в силу багатьох чинників опинилися наодинці з найсерйознішими викликами за всі роки Незалежності і поступово позбуваємося наших зарубіжних союзників, в першу чергу США і Європи. Образно кажучи, наш скандальний і непередбачуваний політичний "бомонд" став справжнім більмом на оці для тих, хто щиро бажав добра Україні і намагався  їй допомогти.

Ось декілька фактів. Свідомо чи несвідомо,  наші горе-політики і державні чиновники як теперішні, так і колишні втрутилися у передвиборну кампанію в США. Своїми незграбними діями вони викликають дедалі більше роздратування і в команди Дональда Трампа і її політичних опонентів в особі Джо Байдена та його соратників. Окрім того, американцям, судячи з усього, не до нас:  там палахкотить вогнище громадянського протистояння, яке  дехто порівнює з київським Майданом. Не на жарт розгорілися внутріполітичні пристрасті у зв'язку з майбутніми президентськими виборами. Дональд Трамп розпочав торговельну і політичну війну з Китаєм, виявляє дедалі більшу агресивність стосовно Ірану та деяких інших близькосхідних держав. Його виводить із себе і "фактор" Байдена, від якого він згідно із результатами  громадського опитування досить серйозно відстає в рейтингу популярності.

Залишаються гострими суперечності з Європою, особливо з Німеччиною, канцлерку якої Ангелу Меркель, як на мене, цілком справедливо критикує господар Білого дому. Суть його критики полягає в тому, що у той час, як США виділяють значні кошти на підтримку НАТО, німці і особисто їх лідер заграють з Володимиром Путіним, намагаючись будь-якою ціною завершити будівництво газогону "Північний потік-2", а, отже, зміцнити оборонну, фінансову й економічну потуги Росії. Нема ладу і в самій Європі, де наростають протиріччя між лідерами, умовно кажучи, пропутінськими (Франція, Італія, Угорщина) і антипутінськими (Польща, Литва, Латвія, Естонія). Зайве говорити, що  подібна міжусобиця на руку Московії і аж ніяк не відповідає інтересам України.

l

Кризові явища на міжнародній арені, які поглибилися у зв'язку з пандемією коронавірусу , кінця якій не видно, зміцнили, як це не звучить парадоксально, позиції кремлівського вождя. Він відчуває себе у ці дні на сьомому небі. Ще б пак! Хитро пересидівши пік епідемії у новоогарьовському "бункері" і уникнувши захворювання на відміну від своїх підлеглих (Пєскова, Мішустіна та іже з ними), Володимир Путін блискуче провів операцію з узурпації влади під виглядом референдуму на підтримку змін до Конституції РФ. Організація референдуму, який нагадував швидше балаган на базарі  і гру в "наперстки", тим не менше дозволили продовжити одноосібну владу в Росії мінімум до 2036 року (!). Окрім того, виборці "підтримали" верховенство російського законодавства над міжнародним, що на практиці означає посилення правового свавілля на безкраїх просторах Московії, чиновникам якого тепер "до лампочки" якість там Гааги чи Брюсселі.

І чи не найголовніше в підсумках референдуму – закріплене право Росії диктувати свою волю іншим народам і навіть вимагати повернення "незаконно відчужених" територій РФ, про що Путін говорить дедалі частіше. Й не лише говорить, а намагається переконати у такому праві міжнародну спільноту. Тобто фактично йдеться про можливий перерозподіл світу. Недарма ж кремлівський вождь запропонував провести зустріч п'яти ядерних держав світу, на якій  на кшталт ялтинської конференції 1945 року, обговорити заходи щодо "зміцнення міжнародної безпеки" і "поглиблення співпраці між Росією, США, Китаєм, Францією і Великобританією. Щоправда, ця ідея, образно кажучи, повисла в повітрі, оскільки у кожної із названих держав є свої глобальні інтереси.

l

Що залишається робити в цих, без усякого перебільшення, жорстоких життєвих реаліях Україні? Лише одне: консолідуватись, зміцнювати обороноздатність, проводити зважену, але водночас рішучу зовнішню політику, ставлячи на місце так звану "п'яту колону", яка дедалі нахабніше розхитує суспільство зсередини, наполегливо шукати союзників довкола себе – хоча б ті ж країни Прибалтики, Республіку Польщу та інші.

На мою думку, Президент України Володимир Зеленський починає дедалі більше розуміти загрозливу ситуацію, в якій нині перебуває держава. Про це свідчать його останні заяви, а також кроки, які вживає Міністерство закордонних справ у відповідь на агресивну риторику наших сусідів з-за поребрика. Судячи з усього, у Глави держави розвіялися ілюзії стосовно того, що  припинити війну на Сході можна дуже легко, сівши за стіл переговорів і  подивившись один одному у вічі або просто перестати  стріляти. Хотілося б, звичайно, щоб таке розуміння з'явилося у кожного члена уряду, народного депутата, як, зрештою, у кожного з нас.

Ми повинні усвідомити: у повітрі все відчутніший запах грози. Це ще, звичайно, передгроззя, яке вимагає високої  самосвідомості, самодисципліни і самопожертви у випадку необхідності.

Чи є все це у нас? Будемо сподіватися, бо, як відомо, гроза нищить в першу чергу те, що слабо захищене.

Маркіян ІВАЩИК.

Цьогорічне літо нікому з нас не додає доброго настрою. Здавалося б, чого? Липень в розпалі. В садах достигають або уже й достигли фрукти. На ринках – різноманіття овочів: помідорів, огірків, капусти, кабачків. Полуниці вже відійшли, зате в достатку чорниць, абрикос, вишень, черешень. Не порожні м'ясні і молочні прилавки.  Погода стає дедалі гарячішаю, а тому у вихідні дні береги  річок, озер, водоймищ переповнені.

І все ж на обличчях майже кожного, окрім традиційної протиепідемічної маски, помітна тінь тривоги і песимізму. Все ніби так, як завжди влітку, але трішечки не так. Бракує впевненості, оптимізму, задоволення  з найщедрішої пори року. Думки рояться, наче зграя надокучливих комах. Коли, нарешті, закінчиться той клятий карантин? Як дожити до зарплати чи пенсії і не втратити роботу? Як будуть навчатися діти з 1 вересня і працювати школи й навчальні заклади? Як, зрештою, не захворіти на "чуму" ХХІ століття?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 445

Нещодавно на своїй сторінці в мережі Facebook пан Олександр Геч закликав всіх небайдужих зі свого рідного міста Ковеля об'єднатись та відремонтувати своїми коштами та силами громадський туалет в парку імені Тараса Шевченка. 

Спостерігаючи за відеозверненнями  Олександра в мережі інтернет та побачивши, що робота почалась, я долучилась трішечки фінансово, оскільки не є байдужою до інфраструктури мого рідного міста Ковеля. Наступного дня запросила ініціатора даного проєкту до інтерв'ю.

– Пане Олександре, розкажіть будь-ласка коротко про себе…

– Я – мешканець міста Ковеля, але з 1991 року більшу частину свого часу проводжу в Німеччині, маю там будинок та свій бізнес. В даний момент через всесвітню пандемію COVID-19 знаходжусь в Україні. 

– А як саме у Вас виникла ідея ремонту такого не зовсім звичного, але потрібного людям об'єкта? 

– Власник сім'ї ресторанів Classic Роман Дідицький до двадцятирічного ювілею  мережі побудував за власний кошт в парку імені Тараса Шевченка дитячий та спортивний майданчики для ковельчан. Цей вчинок мене дуже вразив, оскільки я, грішним ділом, вважав, що Україна – "пропащий" край, де кожен сам за себе, і живе за принципом "моя хата з краю". Я не вірив власним очам, коли побачив той спортмайданчик, в який людина вклала, за моїми підрахунками, до 50 тисяч доларів власних коштів та подарувала Ковелю. Зазвичай, багаті люди дуже скупі. Іноді у них 100 доларів потрібно вирвати, а не випросити, неважливо на яку справу. 

Зустрівся я з Романом Дідіцьким, який сказав, що хотів ще й туалет зробити, але зараз не має великих прибутків – ледве вистачає грошей на зарплату працівникам. Я запропонував, щоб спробувати через мережу Facebook підключити бізнесменів та жителів міста до реконструкції: я – пару гривень, ти – пару гривень, син мій, якого я завжди вчив ділитись, ковельські бізнесмени і т. д.

– Вас можна назвати головним ініціатором даного проєкту?

– Нас двоє  –  я і Роман Дідицький.

– А в якому стані Ви побачили об'єкт?

– Були обвалені стіни, все заіржавіле, води немає та й не було її давно. Прибиральниця носила відром.

– А як поставилась влада до Вашої ініціативи?

– Вона нам не заважала, хоч, напевно, не зовсім вірила у реалізацію проєкту. Але, як бачите, справа зрушила з місця.

– Скажіть, а хто головні спонсори?

– Наш задум полягав у тому, щоб участь взяли всі ковельчани. Та все ж таки основними спонсорами стали  я, мій син, Роман Дідицький, Роман Ляшук – його друг, фірма "Сантехпро", магазин сантехніки KERSAN, які надали у вигляді благодійної допомоги кошти, на суму 10260 гривень. Отримано всю потрібну сантехніку для туалету "візочників" теж безкоштовно. Крім того, забезпечили облицювальною плиткою санблоки дорогої німецької фірми та багато іншого за ціною виробника. 

Дівчина з Ізраїлю, яка прислала 400$ (вона сама родом з Ковеля, але вже давно тут не живе). Фірма UAinet виділила 10000 гривень на реконструкцію туалету. Усіх благодійників можна побачити на сайті ГО "LoveКовельNow". Ми наразі розсилаємо по всіх фірмах листи з проханням посприяти в реконструкції.

Здавалося б, що туалет – справа другорядна. Але я вважаю, що громадська вбиральня – це місце, звідки починається культура в будь-якій країні. От до прикладу в Німеччині, де я постійно знаходжусь, в парках туалети такі чисті, що до них приємно заходити. Треба зайти людині на інвалідному візку –  будь ласка, треба дитину перепеленати – будь ласка: все доступне для будь-якої категорії населення.

– Доступність не тільки потрібна для людей, які пересуваються на кріслах колісних, а й для мам з дитячими візочками, для людей похилого віку та інших.

– Так, звісно. В Німеччині візочник може ходити в басейн, на різні процедури. Вся інфраструктура йому доступна, а в нас візочники сидять по своїх домівках. Я сам 20 років тому був в такій ситуації, що міг стати інвалідом. В слові "Інвалід" я нічого не бачу поганого. В центрі Берліна є навіть вулиця Invaliden Strasse. Мені було б образливо, якби мене називали "неповносправним". Треба створювати інфраструктуру, щоб люди з інвалідністю не відчували себе обмеженими в Україні. 

Якщо зробити доступним місця, де люди зможуть вільно пересуватись, займатись спортом, ходити в аптеки, супермаркети та інше, то слово "Інвалід" не звучатиме так образливо. Роман Дідицький, сказав, що ще поставить додатково тренажер спеціально для осіб з інвалідністю, тому я впевнений, що  в парку буде дуже багато людей на візках.

– Скажіть, а кого Ви б хотіли відзначити особливо? 

– Хлопчину "Данілу- білоруса", який безкоштовно згодився обладнати повністю кімнату для візочників, хлопця-"Одєссу" молодшого, котрий безкоштовно вирішив попрацювати і покласти плитку. Я думав, що він трохи дешевше зробить роботу, а він сказав, що навіть про оплату й не думав. 

–  Чи багато таких людей, які погодились безкоштовно допомогти?

– В нас з фірми "Сантехпро" ціла бригада працювала. Обладнали каналізацію, водорозводку – вся ця робота  коштує 1200 євро, а вони її виконали безкоштовно. Працювали два дні.

– Чому Ви вирішили реконструювати згаданий вище об'єкт в парку імені Тараса Шевченка? 

–  Паркова зона славиться тим, що має найвищий в світі монумент Кобзарю.

Існуючий туалет був в аварійному стані. А багато людей приходить погуляти, позайматися на спортивному і дитячому майданчиках. Сама ідея з'явилась з метою допомогти інвалідам. Я повторюсь, що в Німеччині є все для зручностей цієї категорії  людей, а в нас навіть вбиральні немає. Ну, тепер вже буде туалет за європейськими стандартами. Можна буде і дитинку перепеленати, і гуляти далі в парку відпочинку.

– Коли Ви починали цей проєкт, вірили в його реалізацію?

– Я думав що тільки ми будемо кооперуватися фінансово, а того, що люди будуть підключатись після моїх відеозвернень, я не очікував. Найперше скинув 300 гривень  Василь-візочник.

– Наскільки я знаю, Ви для цього проєкту створили громадську організацію "LoveКовельNow". У  Вас були якісь перешкоди?

– Трішки були. Якщо збирати благодійні кошти, то треба офіційно. От ми й дійшли згоди, щоб створити ГО "LoveКовельNow", відкрили рахунок в банку для благодійних надходжень.

– Я так розумію, що на цьому проєкті Ви не зупинятиметесь? 

– Ні. Планів багато. Але тільки в межах парку імені Тараса Шевченка. Беремо Вас до своєї команди, тож працюватимемо разом.

– Скажіть, будь ласка, ми з Вами вже говорили про корти для паралімпійського виду спорту "БОЧА", де змогли б тренуватись люди з важкими нозологіями. Чи можливо такий проєкт реалізувати в парку?

– Якщо цю ініціативу Ви виявите, то спільними зусиллями реалізуємо і цей проєкт.

– А відеоспостереження теж плануєте? Після проведеного ремонту, я думаю, що це потрібно.

– Так, звісно, будуть і відеокамери. Якщо людина інвестує в цей проєкт хоча б 20-30 гривень, вона не буде нищити зроблене спільними силами.

– Я заходила на сайт Вашої організації, подивилась фінансовий звіт, де побачила, що депутат міської ради В. К. став спонсором. Чи багато депутатів підключились та фінансово допомогли?

– Так, В. К. дав 300 гривень. А перед тим, як запускати проєкт, я зробив на своїй сторінці у Facebook опитування, хто скільки зможе виділити коштів на реконструкцію міського туалету. Були два депутати, що писали +5000, але, на жаль, не скинули ні копійки. Шкода…

– Я впевнена, що наші депутати не будуть тільки спостерігачами, але й благодійниками. І згодом всі об'єкти  в парку імені Тараса Шевченка відповідатимуть  європейським стандартам.

Що ж, шановний пане Олександре, дякую за розмову!

l

На закінчення інформую, що благодійники, які мають бажання бачити місто Ковель зручним та комфортним, можуть допомогти фінансово: картковий рахунок 5169 3305 2236 5102 – "ЛавКовельНав". Всі надходження та витрати – на офіційному сайті ГО "LoveКовельNow".

Ольга ЯРЕНЧУК,

студентка факультету журналістики МЕГУ імені 

С. Дем'янчука, прес-секретар громадської організації "АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ "ДОБРОДІЯ В ДІЇ", громадський кореспондент газети "Вісті Ковельщини".

Нещодавно на своїй сторінці в мережі Facebook пан Олександр Геч закликав всіх небайдужих зі свого рідного міста Ковеля об'єднатись та відремонтувати своїми коштами та силами громадський туалет в парку імені Тараса Шевченка. 

Спостерігаючи за відеозверненнями  Олександра в мережі інтернет та побачивши, що робота почалась, я долучилась трішечки фінансово, оскільки не є байдужою до інфраструктури мого рідного міста Ковеля. Наступного дня запросила ініціатора даного проєкту до інтерв'ю.

– Пане Олександре, розкажіть будь-ласка коротко про себе…

– Я – мешканець міста Ковеля, але з 1991 року більшу частину свого часу проводжу в Німеччині, маю там будинок та свій бізнес. В даний момент через всесвітню пандемію COVID-19 знаходжусь в Україні. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 813

Про що пишуть 

Інтернет-сайти?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 440

Зашквар 

на зашкварі

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 507

12 липня – день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть наші селяни, "Петра". В цей час у багатьох районах України починаються жнива, а звідси й походить народне вірування про те, що справа святого Петра – "жито зажинати".

В одній з народних колядок святі Апостоли Петро і Павло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів: 

Святий Петро за плугом ходить,

Святий Павло волоньки водить,

А сам Господь-Бог пшеничку

 сіє,

А святий Ілля заволочує.

На карпатських полонинах, де потепління настає пізніше, ніж в інших частинах України, з іменем святого Петра в'яжеться найвищий розквіт літнього періоду. В одній колядці співається, що святий Юрій трубить в трембіту "листовую", а святий Петро – "в цвітовую": як затрубив святий Петро, то  

Пішли голоси по полонинах,

По всіх царинах, та й по всіх

 садах,

По виноградах, по 

пасіченьках –

Всі полонини у цвіту стали,

Всі полонини та всі царини,

Та й усі сади, та й виногради

 Зродили цвіту по всьому світу,

 А пчолоньки сі ба й ізроїли,

Та на цвіт спали, медок зібрали.

Святий Петро часто згадується в народних віруваннях та легендах. Так на Херсонщині записано оповідання про те, як Бог з Петром людей парували: "...Ідуть вони в жнива; сонце пече їх..., жито стоїть, як стіна; те жито дівка жне так, що й голови не піднімить. Петро й каже: "Боже, поможи тобі, дівко!". Вона підняла голову, подякувала та й знову жне. Пішли вони на другу ниву, а там під копою в холодку дівка спить, аж хропе. Подивився на неї Бог і святий Петро та й пішли далі. Дивляться: стоїть віз одпряжений, а під возом спить парубок – нап'яв собі холодок з ковдри та й спить. 

Хотів святий ціпком оперізати, а Бог каже: "Не займай, Петре, ходім!". Пішли вони й зайшли в пшеницю - як ліс стоїть пшениця; парубок жне її, пече його сонце, а він працює й голови не піднімить. Петро й каже: "Боже, поможи тобі, хлопче!". Парубок підняв голову, подякував та й знову жне. Відійшли вони, а Петро й каже до Бога: "Спаруй, Боже, цього парубка та оту дівку, що жито жне, і тих ледацюг спаруй". А Бог відповідає йому: "Старий ти, Петре, та дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду помруть; цього парубка треба спарувати з ледачою дівкою". Так воно й буває в світі: як чоловік роботяга, то жінка ледащо; а як жінка моторна, то чоловік вайло".

До свята Петра й Павла готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір'я. Зранку цього дня, звичайно, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінками з польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшись із церкви, люди розговлялися мандриками. 

Мандрики – це пампушки, печені з пшеничного тіста, яєць і сиру. Сама назва походить ніби від того, що, мандруючи по світу, Петро з Павлом живилися "мандриками". В цей день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народним віруванням, віщує нещастя. 

В народі ще казали: "Як по Петрі, то й по теплі".

l

На другий день після "Петра" є теж свято, але наполовину менше, і називається воно "Полупетра", або "Петрового батька". На Слобожанщині колись цього дня різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах - "три борщі, бо святий Петро три рази відрікався від Христа".

Заключними акордами літнього обрядового циклу були звичаї, приурочені до церковних святих Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня) та ін. У день великомученика Прокопія уникали важких робіт, особливо у полі. У Карпатах вважали: того, хто в цей день працюватиме, може вбити грім. Таким же "громовим днем" був і день святого Кирила або князя Володимира.

12 липня – день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть наші селяни, "Петра". В цей час у багатьох районах України починаються жнива, а звідси й походить народне вірування про те, що справа святого Петра – "жито зажинати".

В одній з народних колядок святі Апостоли Петро і Павло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів: 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 479