Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Аналізуючи пресу сьогодення, важко натрапити на подібну інформацію. Сторінки газет рясніють повідомленнями про корупцію, вбивства, крадіжки, розбої, грабунки, продажність суддів, депутатів, чиновників – ну, просто "дикий Захід" американського континенту ХІХ століття.

Інколи з'являються повідомлення про те, що когось там покарали, за злочин посадили до в'язниці. А як їм там живеться, теперішнім в'язням, за гратами, інформації обмаль, а то й немає взагалі. 

Теперішні виправні та пенітенціарні установи потрапили під юрисдикцію Міністерства юстиції України. Здавалося б, що  цей державний орган наведе лад у державних закладах, створить пенітенціарні установи за європейським зразком. Однак, як мріялося і гадалося, так не сталося. Команда Мін’юсту на чолі з міністром Денисом Малюською щось почали витворяти із законодавством і ще діючими в'язницями дивне. Вони хочуть розпродати земельні ділянки законсервованих і ще діючих в'язниць, заробити на цьому кошти для реалізації своїх амбітних планів (мабуть, будівництва нової сучасної Лук'янівки). Певно, із цього  нічого не вийде зробити, бо створити – вірніше збудувати десь під Києвом сучасну, на зразок американської в'язниці, коштує мільярди, а не мільйони гривень. Та й дивлячись на теперішній стан у фінансово- економічній сфері країни, коли за останні десятиліття не збудовано в державі жодного важливого економічного об'єкта, дуже важко повірити в утопічні плани пана Малюськи і його некомпетентної команди. Треба бути фахівцями своєї справи, бути трішечки далекоглядними і компетентними. Бо у нашій бідній Україні часто буває таке: бухгалтер чи агроном керує аптекою, а аптекар засіває поля чи очолює будівельну фірму. 

Нещодавно на сторінці пана Д. Малюськи у фейсбуці з'явилася інформація про закриття Ковельської виховної колонії та продаж земельної ділянки, на якій вона розміщена. Це була по-справжньому "вибухова" новина як для працівників установи, так і для громадськості міста Ковеля. 

Причини для  закриття установи, як такої, немає. Виховна установа для неповнолітніх засуджених з року в рік виконує доведені вищим керівництвом плани, справляється із поставленими завданнями, попри фінансову скруту в державі, зміцнює матеріальну базу. Та й територія колонії чималенька, виробничих, господарських, технічних, складських, навчальних, побутових об'єктів чимало. Багато років поспіль Ковельська виховна колонія для неповнолітніх злочинців була однією з кращих, колонією-моделлю. Про це свідчать чисельні дипломи, почесні грамоти, подяки структурним підрозділам ВК, працівникам установи від імені найвищого керівництва Державної кримінально-виконавчої служби за їхню працю, старання, здобутки тощо.   

Чисельні комісії, які інспектували установу, перевіряючі, контролюючі органи, гості та й батьки вихованців, які відвідують колонію, вражені не тільки виробничими майстернями, а й побутом вихованців. Для юнаків функціонує чудово оформлена їдальня, магазин. Хлопці мають можливість займатися спортом у вільний від роботи та навчання час. Діє два спортзали і стадіон. Вихованці проживають у комфортних гуртожитках, функціонує банно-пральний комплекс.

Важливу роль відіграють в установі культурно-освітні заклади. На території колонії діють клуб, бібліотека, загальноосвітня школа, ПТУ. Адже одним із головних завдань виховної колонії для неповнолітніх є виховання, перевиховання і навчання молодих ув'язнених.

Загальноосвітня школа функціонує в установі як структурний підрозділ. Усі вихованці, які не мають повної загальної середньої освіти, навчаються у школі з 6-го по 11-й  клас. Навчання в школі відбувається за денною формою, освітній процес проводиться згідно з навчальними наказами Міністерства освіти і науки України та Мін’юсту України. 

Учні школи беруть активну участь у загальношкільних виховних заходах, що впливає на вироблення у них активної громадянської позиції, здобуття навичок зі співу, музикування, декламування.

Особливе місце у школі займає мистецький гурток вишивки. Під керівництвом учителів хлопці навчаються мистецтву вишивки хрестиком. Юнаки своїми творчими роботами завоювали популярність не тільки в установі, а й у Ковелі, Луцьку, Києві.  Творчі роботи демонструвалися на різного роду міжнародних мистецьких виставках у Києві, Польщі, Франції і здобували призові місця.

Більше десяти років у школі проводиться для вихованців ЗНО, що дає їм можливість здобути вищу освіту. Приємним  є  той факт, що, коли у колонію приїжджають колишні вихованці, то вони дякують за виховання, навчання і допомогу у порадах щодо життя на волі після звільнення, обрання свого життєвого шляху.

Однак за останні роки школа має серйозні проблеми у навчальному процесі вихованців. До виховної колонії прибувають юнаки, які “запущені” в  педагогічному плані:  безграмотні, що не вміють читати, писати або мають дуже низький освітній рівень знань, етико-естетично відсталі, заражені кримінальною романтикою тощо. Тому вчителі не тільки навчають, виховують, а й виправляють хибні погляди юнаків на реалії сучасного життя у державі.

Важко переоцінити у діяльності колонії роль клубу і його працівників. Вони не тільки проводять заняття з вихованцями у гуртках художньої самодіяльної творчості, а й залучають юнаків до прекрасного.  Щороку у Ковельській виховній колонії традиційно проходить всеукраїнський фестиваль "Червона калина". Роль цього заходу важко переоцінити. Юнаки під час виступів демонструють дивовижні таланти: вони співають, танцюють, декламують, грають на інструментах, ставлять вистави. Чимало юнаків признаються, що до засудження ніхто їх не залучав до таких акцій і  самі дивуються з того, що мають такі природні обдарування. Слід зазначити, що установа  за підсумками  фестивалів "Червона калина" неодноразово ставала переможцем.

Більшість юнаків, які потрапляють сюди мають дуже поганий  фізичний стан. Адже цигарки, алкоголь, наркотики не сприяють успішному розвитку. Тому в установі приділяють велику увагу фізичному розвитку і загартуванню неповнолітніх засуджених, які у вільний від роботи час, у вихідні чи святкові дні займаються спортом. Для них діють два спортзали і стадіон. Щороку під час літніх та зимових канікул проводяться заочні спортивні спартакіади. І треба наголосити, що вихованці установи постійно займають призові місця. 

Виховна установа повинна не тільки виховувати, перевиховувати, навчати неповнолітнього злочинця, а й повернути у суспільство повноцінну і виховану людину. Це  – найголовніше. 

Ковельська виховна колонія стовідсотково справляється зі своїм завданням і призначенням. Ну, а тепер ми ще раз повернемося до можливої причини  закриття і продажу Ковельської виховної колонії. Коли на неї поглянути, скажімо, із супутника, то можна зрозуміти, який це "апетитний шматок". Земельна ділянка  чималенька, будівлі, майстерні, гаражі, склади, теплиці, гуртожитки, котельня, їдальня, культурно-освітні заклади милують око. Газ, електрика, каналізація, водопостачання – все в порядку і все функціонує. 

Навіщо щось ще будувати, коли можна дещо розвалити і перебудувати? А поруч – міжнародна траса Київ –Варшава. Гарне місце  для облаштування власного прибуткового бізнесу. Рейдерства ще у нашій державі ніхто не відміняв. Та й на посаді міністра юстиції у позі лотоса довго не всидиш. Так що краще об'єкт закрити, законсервувати, а через деякий час за безцінь "прихватизувати". Чи не для цього затіяли “катавасію”, про яку я написав вище?

Пересічному громадянину порадив  би: зайдіть коли-небудь у бібліотеку і полистайте старі підшивки газет, журналів і отримайте моральне задоволення від того, як ми колись жили, будували, творили, збирали рекордні врожаї, навчали, співали, і відведіть душу від страшних кримінальних жахів, що линуть з екранів телевізора чи сторінок преси.

Маркіян ІВАЩИК.

Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 485

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Домовитися директору із «пошуковцем» тоді не вдалося. Тим більше, що й вакансій не було. Але  сам по собі випадок якоюсь мірою засвідчує реалії життя: дехто мріє, особливо не напружуючись, забезпечити собі комфортне життя. Хоча на Заході, де навчався той молодик, даремно гроші не платять. В цьому переконалися і переконуються тисячі українців, яких називаємо «заробітчанами» й котрі потом і кров’ю заробляють кожен долар, євро чи злотий,  гаруючи на полях або заводах Європи.

l

Історія, з якої я почав розповідь, мимоволі спливла мені на  думку, коли  почав писати ці нотатки – своєрідне продовження статті, опублікованої у «Вістях Ковельщини» 18 червня ц. р. Як пригадує уважний читач, там я зазначив, що своїм головним багатством як журналіста вважаю тих, з ким працював або про кого писав. Про колег я згадав досить розлого, а тепер хочу згадати людей, які були героями моїх публікацій – саме тих людей, для котрих праця й була основою життя. Бо  хоча радянську владу є за що критикувати, їй не можна відмовити в одному: у вмінні підняти на щит слави рядового, як ми кажемо, трудівника – чи то слюсаря, чи то водія, чи то доярку, чи то свинарку. І не просто підняти, а ще й морально  і матеріально заохотити, розповісти про них в пресі, на радіо й телебаченні, на їх прикладі виховувати підростаюче покоління.

Сьогодні ви чуєте чи бачите, як керівники  держави ведуть мову про умови праці селянина, фермера, підприємця, про їх зустрічі з людьми на полі, фермі, заводському цеху? А багато журналістських розповідей пригадаєте про тих, хто вирощує хліб, плавить сталь, водить поїзди? Чи назвете хоч одного нардепа з числа “трудяг”, які, власне, забезпечують добробут і комфорт того «слуги народу»? Отож бо й воно.

l

У моєму журналістському архіві збереглося трохи світлин, на яких зображені люди праці і високого сумління, порядності і високого почуття обов’язку, про яких і хочу розповісти. Тим більше, що десь живуть їх рідні, яким, можливо, цікаво дізнатися про своїх славних попередників.

Почати хочу з нашої трудівничої «еліти» – Героїв Соціалістичної праці, яких на Ковельщині було 5: доярка з колгоспу «Дружба» Анастасія Євтихіївна Гарлінська, машиніст льонопереробного агрегату ТЛ-40  з колгоспу імені Леніна Степан Сергійович Калинюк, ланкова з колгоспу імені Лесі Українки Ніна Захарівна Приходько, голова колгоспу «Україна» Микола Іванович Васюк, маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта. Не впевнений, що ці прізвища знайомі всім представникам  сучасного покоління істориків, краєзнавців, науковців.

А втім, це були справжні особистості – високоморальні, віддані своїй роботі і навіть залюблені у неї. Бо, як, скажімо, можна було обійтися без любові до своїх корівок Анастасії Гарлінській, яка днювала й ночувала на фермі у Вівчицьку? А хіба б працював керівником такого багатогалузевого господарства, як «Україна», Микола Васюк, коли б під примусом вставав удосвіта, їхав на тракторну бригаду чи тваринницьку ферму? Чи зумів би він забезпечити той високий рівень заробітної  плати, який мали селяни  і в Дубовому, і в Бахові, і на Вербці, чи зміг би вести  житлове і соціально-культурне будівництво, газифікувати села і впорядкувати дороги і шляхи, якби не шанував доручену йому хліборобами посаду і не відчував би відповідальності перед ними?

Звичайно, звання Героя Соціалістичної праці було здобути і непросто, і нелегко. Так, вже згадуваний вище  Микола Іванович Васюк ішов до високої нагороди не один десяток років. Я його добре знав, бо частенько бував у господарстві. Бачив, що він просто-таки горів на роботі, до якої ставився як до найголовнішої справи свого життя, вимагаючи цього й від підлеглих. Був дуже чуйним до людей, хоч суворим і вимогливим, бо знав: міцна дисципліна –  запорука ефективного господарювання. Не випадково колгосп «Україна» гримів на всю Україну (перепрошую за  каламбур – М. В.). Васюк виховав цілу когорту талановитих керівників – Віталія Карпюка, Софію Пашко (на жаль, уже покійну). Шкода, що їх наступники не зуміли по-хазяйськи розпорядитися надбаним громадою і її багаторічним очільником добром.

l

Безперечно, Героєм соцпраці міг стати далеко не кожний. Але кожний, хто шанував працю і віддавався їй сповна, міг розраховувати на визнання рідного колективу, місцевої чи обласної влади, державні нагороди і звання. Так, Ковель здавна називали містом залізничників, адже тут працювало, якщо не помиляюсь, більше шести тисяч чоловік. Високими трудовими успіхами славилася станція Ковель, локомотивне і вагонне депо, дистанції сигналізації і зв’язку, цивільних споруд, колії та ін. Доводилося писати і брати інтерв’ю у десятків, якщо не сотень трудівників, як їх називали, сталевих магістралей, досвідчених і мудрих командирів виробництва Михайла Таракана, Володимира Самойлова, Віктора Стужука, Дмитра Півня, Анатолія Кохана.

На ковельському залізничному вузлі виросли високопрофесійні майстри своєї справи, новатори і передовики виробництва. Перелік їх прізвищ можна продовжувати до безкінечності. Особисто мені завжди імпонував своєю розсудливістю, вродженим інтелектом, непідробною людяністю і добротою машиніст локомотивного депо Ковель Володимир Денисович Степанчук, який після виходу на заслужений відпочинок став активним громадським дописувачем «Вістей Ковельщини». Багато і часто виступав на шпальтах «міськрайонки»  токар вагонного депо Микола Іванович Прокоп’юк.

Ціла когорта уславлених працею людей трудилася на «Ковельсільмаші». Вони становили честь і гордість нашого міста. Серед них був Микола Кирилович Моргун, людина принципова, справедлива і чесна. Славилися своїми успіхами Феофіл Григорович Грищук, Валентина Борисівна Смаль. Мали там і «свого» депутата Верховної Ради УРСР Феофанію Гнатюк.

Завжди із задоволенням я бував на будівельних майданчиках, постійно спілкувався з керівниками будівничих Василем Фесюком, Петром Кащенюком, Василем  Янюком, який зробив величезний внесок у розвиток індустрії будівельних матеріалів Волині.

Головною  «рушійною» силою розгалуженого будівельного комплексу Ковеля у ті роки стало будівельне управління № 71, яке пізніше постійно змінювало назву. Руками членів його колективу споруджені найголовніші об’єкти промислового і соціально-культурного призначення міста. Це й мікрорайон «Ковельсільмаш» з Палацом культури, технікумом, професійно-технічним училищем, школою, дитячими садочками тощо, житлові масиви по вулицях Володимирській, Незалежності та ін.

Чимало ковельських будівничих відзначені державними нагородами, почесними званнями. Зокрема, Василю Костянтиновичу Стасюку присвоєно звання «Заслужений будівельник». Він багато років свого життя віддав улюбленій справі, прищепив любов до обраної професії цілому ряду молодих зодчих. Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не  втрачає оптимізму, бадьорості, дбайливо  хазяйнує на садово-городній ділянці, будиночок на якій обладнав теж з любов’ю. При зустрічах завжди згадує молоді роки свого життя, які даремно не минули.

На закінчення своїх нотаток хочу згадати ще й представницю культурно-мистецької сфери Валентину Степанівну Олійник, фото якої теж зберігається в моєму архіві. На жаль, не так давно вона відійшла у Вічність, залишивши в людей добру пам’ять про себе. Жінка до безтями була залюблена у свою професію (а працювала художнім керівником на колишній швейній фабриці), створила разом з однодумцями хор «Червона калина», відіграла велику роль у відродженні національних традицій на волинській землі у буремні 1990-ті роки. Вона керувала хором Народного Руху України “Родовід”, була регентом церковного хору Свято-Благовіщенського собору, біля витоків створення якого стояла з однодумцями. А ще регулярно ділилася на шпальтах «Вістей Ковельщини» оригінальними рецептами смачних українських страв, ведучи спеціальну рубрику спільно з журналісткою Людмилою Скоклюк.

l

Дехто може сказати: для чого згадувати старі часи, ворушити минуле? Ще дехто може дорікнути мені в оспівуванні традицій компартійних часів, що суперечить Закону про департизацію.

Ні, шановні опоненти. Я не маю абсолютно ніяких ілюзій  стосовно колишнього минулого, на  власні очі бачив його недоліки і прорахунки. Але разом із цим я бачив і досі пам’ятаю тих, хто  творив добро на Землі, вирощував хліб, споруджував будинки, водив поїзди, навчав  дітей. Їх, таких різних і самобутніх, об’єднувало одне: любов до праці, бажання бачити свою родину, всю країну багатшою, заможнішою, щасливішою. В ім’я цього вони жили, працювали, мріяли.

Шануймо їх і не забуваймо.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: вгорі –Герої Соціалістичної праці Ковельщини Анастасія ГАРЛІНСЬКА; Микола ВАСЮК; Ніна ПРИХОДЬКО; Степан КАЛИНЮК; Василь БЕШТА; машиніст локомотивного депо Ковель, Почесний залізничник Володимир СТЕПАНЧУК; Заслужений будівельник України Василь СТАСЮК; слюсар вагонного депо Микола Прокоп’юк; робітник заводу «Ковельсільмаш» Микола МОРГУН під час зустрічі з молоддю міста; художній керівник хору «Червона  калина» Валентина ОЛІЙНИК.

        Фото з архіву автора.

Р. S. Прочитавши мої нотатки, прискіпливий читач може запитати: «А що мали люди, котрих ви згадали, крім звань і нагород? Кому була потрібна їх  ударна праця?».

Відповім так: ці та інші відомі на Ковельщині люди мали головне – задоволення від праці. Окрім того, отримували пристойну заробітну платню, жили матеріально не так і бідно, хоч гроші, очевидно, для них не були самоціллю. Вони мали високий, цілком заслужений авторитет серед земляків, якого сьогодні не мають новочасні скоробагатьки. І почувалися, думаю, цілком нормально, бо вночі їх не мучили кошмари і думки про можливе пограбування чи навіть вбивство.

Якщо це не щастя, то принаймні почуття своєї корисності і потрібності на Землі. А це, повірте, не так і мало.

М. В.

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 467

Ковельський фаховий медичний коледж – це потужна матеріально-технічна база, висококваліфікований  викладацький колектив, який працює  вже понад сімдесят чотири роки та  має свою славну історію. Навчальний заклад   продовжує  динамічно розвиватися, впроваджуючи  інноваційні методи навчання фахових  дисциплін, а теоретичні знання застосовувати на практиці в умовах лікувально-профілактичних закладів Ковельщини.  

Головною  метою    працівників коледжу є  створення умов  для розвитку і самореалізації кожного студента як особистості, підготовка спеціалістів, конкурентоспроможних на сучасному ринку  праці. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника хотілося б сподіватися, що і надалі нашим викладачам вистачить життєвої мудрості, здоров’я, професіоналізму і витримки здолати всі труднощі на шляху розвитку навчального закладу, а наші випускники  продовжуватимуть  примножувати славу Alma mater. 

Зичимо здоров’я, здійснення заповітних мрій, оптимізму і нових досягнень! Нехай життя дарує спокій та добро, тепло і любов у Ваших оселях, а постійними супутниками у житті будуть щастя і людська повага на довгі роки!

Олена ГРИГОЛА,

директор Ковельського фахового медичного коледжу.

На фотосвітлині: група викладачів клінічних дисциплін Ковельського фахового медичного коледжу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Ковельський фаховий медичний коледж – це потужна матеріально-технічна база, висококваліфікований  викладацький колектив, який працює  вже понад сімдесят чотири роки та  має свою славну історію. Навчальний заклад   продовжує  динамічно розвиватися, впроваджуючи  інноваційні методи навчання фахових  дисциплін, а теоретичні знання застосовувати на практиці в умовах лікувально-профілактичних закладів Ковельщини.  

Головною  метою    працівників коледжу є  створення умов  для розвитку і самореалізації кожного студента як особистості, підготовка спеціалістів, конкурентоспроможних на сучасному ринку  праці. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника хотілося б сподіватися, що і надалі нашим викладачам вистачить життєвої мудрості, здоров’я, професіоналізму і витримки здолати всі труднощі на шляху розвитку навчального закладу, а наші випускники  продовжуватимуть  примножувати славу Alma mater. 

Зичимо здоров’я, здійснення заповітних мрій, оптимізму і нових досягнень! Нехай життя дарує спокій та добро, тепло і любов у Ваших оселях, а постійними супутниками у житті будуть щастя і людська повага на довгі роки!

директор Ковельського фахового медичного коледжу.

На фотосвітлині: група викладачів клінічних дисциплін Ковельського фахового медичного коледжу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 453

На мою думку, правий був філософ Зігмунд Фрейд, коли сказав, що цивілізація і культура – це одне і те ж. Ви запитаєте, при  чому тут Фрейд? 

Скажу… "Руській мір" на чолі з В. Путіним оголосив себе сучасною цивілізацією світу (!). Тільки вслухайтеся: "Цивілізація…". Але якщо ми поглянемо  на цивілізацію як на культуру, тобто на традиції,звичаї, просвітництво, етичні стосунки, державне православ'я (як основу імперії), агресивну загарбницьку політику, авторитарний устрій, рівень демократії і таке інше, то переконаємося, що цивілізацією в Росії і не пахне, а  існує трохи не перевісно-общинний лад.

Згадаймо, скільки зла, безпідставних звинувачень, бруду було вилито на українців та Вселенського патріарха при отриманні Томосу. І сьогодні добре видно, що московське православ'я і його патріархія –  чужерідне тіло на теренах України.

Мимоволі згадується гасло Хвильового: "Геть від Москви!". Та чи дослухаємось до свого серця?

Немало українців щиро вірять  улесливим словам "братів" з-за поребрика і залишаються у  великодержавному московському православ'ї.

Виникає запитання: якщо ми не можемо для нашого майбутнього змінити православ'я, то чи не варто повернути вірян у лоно українського православ'я? Чи є надія на успіх? Так, є!

Серед місіонерів віри і духу Православної  Церкви України бачу настоятеля Свято-Володимирського храму отця Віталія Лехкобита з Ковеля. Відчуваючи, що християнська громада села  Мишів Іваничівського району, звідки  родом, прихильна до української Церкви, він, не задумуючись, долучається до цього непростого процесу. Їде з  хористами в село, і між Різдвяними піснеспівами на духовні та патріотичні теми, о. Віталій просвітлює душі, які сумніваються.

Сімдесят відсотків селян приймають тверде рішення: перейти під покров Православної Церкви України. Що не кажіть, а місія патріотична та важлива сьогодні, коли байдужість і схильність до матеріального засліплюють розум і очі багатьох українців. 

Мені цікаво почути про всі "за" і "проти" боротьби за українське православ'я, як кажуть, з перших вуст. Тому на святу Трійцю я - в "гостях" в  отця Віталія Лехкобита.

– Отче Віталію, розкажіть про своє бачення ситуації, яка склалася навколо становлення єдиної помісної Церкви в Україні  та на теренах Волині.

– Анатолію Володимировичу, Ви не менше за мене розумієте, що майбутня благодатна і сильна Україна можлива лише при єдиній українській Церкві. І ось, буваючи в батьків, я дізнався, що сільська громада у своїй більшості хоче бачити себе під юрисдикцією ПЦУ.

– А позиція священика "твердокамінна" і протиукраїнська?

– Я б не сказав. Він тридцять  років на парафії. Такий собі тихий, сумирний пастух своєї пастви. Коли я кажу: "Отче Іване, переходьте з громадою в ПЦУ", він відповідає: "Як я добровільно покину мою Церкву, моїх парафіян?".

– То що, цим словом "моя" він приватизував  храм і вірних у своїй душі? Можливо, їм під час надання Томосу зарплатню підняли на триста відсотків, як медикам, що борються із пандемією?

– Не знаю (сміється – А. В.). Але дивлячись, як священики російської Церкви відстоюють парафії, церковну "утварь" і споруди, то схоже на те. Хоч на майно ніякого права вони не мають – воно, як надбання, належить громаді.

– А приміщення храму гарне?

– Це – пам'ятка архітектури ХІХ століття. На високому пагорбі, мурована, міцна – це справжня окраса села. Нині вона занедбана, і є в цьому вина священика. Бо як зрозуміти, що штукатурка в багатьох місцях осипалася, підлога прогнила, а на горі, біля найвищої бані, береза виросла, як символ безгосподарності?

– Хіба ніхто і нічого не жертвував на храм?

– Жертвували вірні, скільки хто міг. Проте священик відповідав, що гроші пішли "на украшеніє".

– А де ж сьогодні вірні моляться?

– Прихильники ПЦУ спорудили біля церкви палатку, а "меншість" (їх відсотків тридцять) орендують якусь хатину.

– Отче Віталію, і все ж просвітіть, чому українці залишаються біля московської Церкви? Чому кожен перехід  морально і духовно болючий, ніби як через терни?

– На мою думку, у декого з людей низька самосвідомість. І разом із тим цей процес потрібно комусь рухати. Згадайте історію. До ІV століття на християн чинився страшенний тиск, доки імператор Костянтин не узаконив нову віру. Хіба не те саме зробив Володимир Великий, охрестивши Київ і Русь?

Відстоювати та створювати єдину помісну українську Церкву повинен кожен свідомий українець – від простого парафіянина до Президента, не кажучи вже про священослужителів.

– Рішення юридичне є. Храм поки що зачинений, парафіяни взялися за ремонт. А зворотного напрямку не буде?

– Переконаний, що ні. Нещодавно, на вході, спорудили ковану, гарну брамку, і з ініціативи колишнього парторга (!) встановили символічний напис – візитівку: "ПЦУ – 2020". Я вірю, що цей процес незворотний.

l

І я теж хочу вірити отцю Віталію. В недалекому минулому  (2-3 роки тому) я ходив поміж риштуваннями нового храму. І думка, мов жучок зневіри, свердлила мозок: коли стане будівля в стрій? Чи вистачить сил, коштів (яких немає) і вміння?

Сьогодні я спокійний: молитовний зал, вівтар, місця для хору, дзвіниця - все готове до оздоблювальних робіт. А зовні золотом сяють хрести і бані, немов промовлють: попри все, що постало навколо території церкви (автозаправка, стоянка великогабаритного транспорту), віра і Бог переможуть. Так говорить і отець Віталій.

Хтось стверджує, що на сучасному етапі нашого українського існування провалля між матеріальним та духовним ширшає і глибшає. Але є ті, що прокладають місток  до нашого спасіння. Це робить Віталій Лехкобит, і слава Богу! Тішить, що він не сам – з ним армія однодумців "українського" православ'я.

Анатолій СЕМЕНЮК.

На мою думку, правий був філософ Зігмунд Фрейд, коли сказав, що цивілізація і культура – це одне і те ж. Ви запитаєте, при  чому тут Фрейд? 

Скажу… "Руській мір" на чолі з В. Путіним оголосив себе сучасною цивілізацією світу (!). Тільки вслухайтеся: "Цивілізація…". Але якщо ми поглянемо  на цивілізацію як на культуру, тобто на традиції,звичаї, просвітництво, етичні стосунки, державне православ'я (як основу імперії), агресивну загарбницьку політику, авторитарний устрій, рівень демократії і таке інше, то переконаємося, що цивілізацією в Росії і не пахне, а  існує трохи не перевісно-общинний лад.

Згадаймо, скільки зла, безпідставних звинувачень, бруду було вилито на українців та Вселенського патріарха при отриманні Томосу. І сьогодні добре видно, що московське православ'я і його патріархія –  чужерідне тіло на теренах України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 456

Безмежно з дитинства

 кохаю

Красу свого рідного 

краю –

Небес голубінь неозору,

Сосну в надвечір'ї

 прозорім,

І місяць у хмарах

 сріблястих,

І свіжість весняного листя,

І синій промінчик волошок

В пшеничному морі

 колосся.

Маленька "батьківщина"… Село Сільце… Здавалося б, невелика поліська "глибинка", позначена на карті  лишень маленькою краплиночкою, але як вона зігріває душу кожного, хто тут народився, живе і працює.  Тепло рідного села проникає глибоко до серця. І де б не були наші земляки, куди б не закинула їх  доля, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до отчого дому.

Нам випала чудова нагода побувати в цьому мальовничому селі, що зустріло нас у перші літні дні.

Забігаючи наперед, скажу, що квітуче і красиве село Сільце залишило у наших серцях найтепліші спогади. Скільки сягає око, буяють поля, тремтить-переливається під Сонцем ніжна блакить неба, красується у зеленому вінку сосновий ліс. А найголовніше – тут живуть скромні і працьовиті люди. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця та спільні зусилля кожного створюють неповторний образ маленької "батьківщини", де зберігається їхня історія та закладається майбутнє. 

Успіхи села – це, перш за все, успіхи його жителів, невтомних працелюбів і порядних людей. Це – працівники ФАПу, поштового відділення, місцевого СТзОВ "Вежа", школи.

Спілкуємось із директором СТзОВ "Вежа", депутатом Ковельської районної ради Тетяною Зінчук, цікавимось, як ідуть справи у господарстві? 

– Відверто кажучи, не дуже  люблю розповідати про якісь успіхи, а особливо у такий скрутний час, – каже Тетяна Василівна. – Кожен сьогодні розуміє ціну хліба, складнощі, в яких доводиться працювати. Дощова погода майже щодня вносить корективи у сільськогосподарські роботи. Але, незважаючи на погодні примхи, господарство живе і працює. Дозрівають хлібні ниви, розпочалася заготівля кормів для худоби.

Колектив у нас порівняно невеликий (17 працівників), але кожен – професіонал своєї справи. Я пишаюся своїми людьми, ціную кожного, без них мені ніколи б не вдалося утримати господарство "на плаву". Вони дуже трудолюбиві, будь-яка справа їм по плечу завдяки відповідальному ставленню до роботи. Це механізатори Микола Петлюк, Богдан Мацюк, Анатолій Шумерук, телятниця Надія Рощук, доярки Світлана Євчук, Людмила Лавренюк,   Павло Михванюк, доглядачі худоби Микола Печенюк, Вадим Каліщук, Василь Лесик та, власне, увесь наш колектив. Кожному працівнику бажаю міцного здоров'я, миру і злагоди у родинах!

Господарство спеціалізується на рослинництві і тваринництві. Вирощуємо пшеницю, жито, кукурудзу, овес, сою.  Маємо дійне стадо, худобу на відгодівлі. 

 І справді, колектив СТзОВ "Вежа" працює сумлінно, з ентузіазмом, то й не дивно, адже з таким керівником, як Тетяна Зінчук, ніякі труднощі не стануть на заваді. 

Хліборобському колективу є над чим працювати, бо труднощів вистачає. Та головне в тому, що у людей не згасає іскорка надії на кращі часи.

l

Для справжніх господарів, як-то кажуть, свят немає. Особливо це стосується села. Бо коли погода лагідно бавить сільські городи літнім Сонцем і теплим вітерцем, зволікати ніколи. Для прикладу, подружжя Михайла та Ольги Приказюків утримує в хазяйстві 7 корів, птицю та іншу живність, садить городи. Прокидаються сільські трудівники вдосвіта, із вранішнім Сонцем. Адже встигнути треба багато: худобу напоїти і нагодувати, впорядкувати городи, нагодувати сім'ю. 

Батьки виростили і виховали троє дітей: двох синів-близнюків Івана і Миколу та доньку Катерину. На подвір'ї – чистенько, повсюдно відчувається лад, господарі привітні та усміхнені, незважаючи на те, як важко сьогодні трудитись у селі. На труднощі сільцівці не скаржаться, адже звикли працювати і чесно заробляти на шматок хліба.

l

Важка селянська праця була і залишається сенсом життя для тих, хто, попри всі негаразди,чесно й сумлінно робить свою справу. Справжнім взірцем порядності і трудового завзяття є родина Павлюків – подружжя Сергія та Любові. 

Дивлячись на їхні світлі погляди і натруджені руки, бачиш, що сім'я дуже трудолюбива. З самого ранку до пізньої ночі глава сімейства Сергій  Сергійович виконує найважчу чоловічу роботу. Господиня дому пані Любов є справжньою берегинею сімейного вогнища, працьовита і енергійна, а головне – турботлива, любляча мама і дружина. Прекрасні тендітні доньки Катерина і Анастасія – гордість і втіха батьків. 

Дівчата змалечку навчені працювати на землі, давати раду худобі, досі хиляться до батька і  неньки та й  у господарстві знають толк. Сільські красуні навіть на тракторі вміють їздити не гірше будь-якого чоловіка. Немов сина, люблячі батьки прийняли у свою родину зятя Владислава. Діти Анастасія та Владислав мешкають в Луцьку, присвятили себе військовій справі, але, не зважаючи на відповідальну службу, не цураються рідного села, допомагають батькам. Родину цінують і поважають у селі, односельці відгукуються  про них добрим словом.

l

Дивлячись на такі сільські родини, де панують злагода і добро, щиро хочеш, аби якнайшвидше настав мир  і спокій в нашій рідній країні і найголовніше – щоб усі були здорові!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: сільські трудівники Михайло та Ольга ПРИКАЗЮКИ;  подружжя Сергій та Любов ПАВЛЮКИ з доньками Катериною, Анастасією та зятем Владиславом.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Маленька "батьківщина"… Село Сільце… Здавалося б, невелика поліська "глибинка", позначена на карті  лишень маленькою краплиночкою, але як вона зігріває душу кожного, хто тут народився, живе і працює.  Тепло рідного села проникає глибоко до серця. І де б не були наші земляки, куди б не закинула їх  доля, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до отчого дому.

Нам випала чудова нагода побувати в цьому мальовничому селі, що зустріло нас у перші літні дні.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 554

У травні, в період карантину, Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" взяв участь у першому міжнародному інтернет-конкурсі театрів "Театр. NET". Увазі глядачів були представлені шоу-мюзикл "Снігова Королева" та музична комедія "Сорочинський ярмарок". За підсумками великої театральної події цієї весни ковельчани здобули чотири відзнаки. 

–Минулого року, повернувшись з Києва після фестивалю Theatre Day Fest TheatreDay Fest - День Театру, ми відразу ж почали будувати плани на наступний. Ще в березні спілкувались з організаторами та роздумували, яку краще виставу обрати та представити цьогоріч на одній з професійних сцен київських театрів. Проте, у наші плани, як і в плани мільйонів інших людей на планеті, втрутився карантин.

У квітні, коли стало зрозуміло, що "просвітлення" найближчим часом очікувати не варто, організатори мудро вирішили трохи переформатувати подію та провести її в онлайн-режимі. Так з'явився Перший міжнародний театральний інтернет-конкурс "Театр. NET" – надзвичайна подія, яка об'єднала 120 театрів з 50 міст України, а також театри української діаспори з Угорщини, Фінляндії, Латвії, театри друзів з Німеччини та Ізраїлю, – розповідає художній керівник та режисер театру Альона Малюга-Мельникова.

У номінаціях були представлені вистави різних форм та жанрів – професійні державні та незалежні театри, аматорські театри, юнацькі й студентські та дитячі театри, інклюзивні театри та соціальні проєкти – на конкурс надійшло 175 вистав, з яких до програми потрапило 145.

Експертна Рада упродовж місяця передивлялася вистави і обирала переможців режисерського конкурсу, а також переможців в кожній номінації. Крім того, представники журі та експертної ради зустрічались з учасниками під час "круглих столів", творчих зустрічей та прес-конференцій, де детально були обговорені конкурсні роботи, а також можна було почути зауваження, поради та рекомендації експертів, задати запитання та поспілкуватися. До складу експертної ради входили визначні театрознавці, діячі мистецтв, експерти театральних премій, драматурги, критики, режисери та керівники провідних  національних театрів України. 

За підсумками онлайн-конкурсу ковельські театрали здобули наступні нагороди:

за режисерський конкурс художньому керівнику театру Альоні Малюзі-Мельниковій було вручено диплом Лауреата другого ступеня за виставу "Снігова Королева" (номінація "Дитячий Театр") та диплом Лауреата третього ступеня – за виставу "Сорочинський ярмарок" (номінація "Аматорський Театр"). 

Також відзнаки отримали і самі вистави: шоу-мюзикл "Снігова Королева" та музична комедія "Сорочинський ярмарок".

Ще одним цінним моментом стала оцінка глядачів – на сайті проєкту були представлені вистави учасників для перегляду та голосування за "Приз глядацьких симпатій" у всіх номінаціях. Більше 60 тисяч глядачів з 30 країн світу підтримали конкурсантів своїми голосами. 

– Цей дистанційно-театральний травень ще раз довів, наскільки важливим є мистецтво у нашому житті, справжнє мистецтво, справжній театр, що торкається душі й примушує серця битись в унісон, підводить до роздумів, сумнівів та аналізу, вчить та відкриває нові грані... І наскільки важливим для нас усіх є спілкування та обмін цією творчою енергією. 

Ми надзвичайно вдячні усім своїм глядачам, шанувальникам, друзям, близьким, рідним, знайомим і незнайомим людям, які поширювали інформацію та підтримували нас, переглядаючи наші вистави та голосуючи за нас. Дякуємо усім, хто завжди поруч, – зазначила Альона Малюга-Мельникова.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

НА ЗНІМКАХ: актори ковельського театру-студії "10 ряд 10 місце" у шоу-мюзиклі "Снігова Королева" та музичній комедії "Сорочинський ярмарок"; нагороди ковельчан у першому міжнародному інтернет-конкурсі театрів "Театр.NET".

Фото з архіву театру-студії.

У травні, в період карантину, Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" взяв участь у першому міжнародному інтернет-конкурсі театрів "Театр. NET". Увазі глядачів були представлені шоу-мюзикл "Снігова Королева" та музична комедія "Сорочинський ярмарок". За підсумками великої театральної події цієї весни ковельчани здобули чотири відзнаки. 

–Минулого року, повернувшись з Києва після фестивалю Theatre Day Fest TheatreDay Fest - День Театру, ми відразу ж почали будувати плани на наступний. Ще в березні спілкувались з організаторами та роздумували, яку краще виставу обрати та представити цьогоріч на одній з професійних сцен київських театрів. Проте, у наші плани, як і в плани мільйонів інших людей на планеті, втрутився карантин.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 801

Пандемія коронавірусу,  яка охопила цілий світ, викликає багато запитань, на які відповідей, на жаль, не знає ніхто або майже ніхто.

Ось деякі з таких запитань, які задають люди у дзвінках та листах до редакції:

"Чим пояснити високий рівень захворюваності на COVID-19 серед медичних працівників Ковельщини? Адже вони – люди досвідчені і освічені, дотримуються правил санітарії і гігієни, знають, як захиститися від підступної хвороби. В чому причина?".

"Хто відповідає за дотримання вимог карантину на вулицях міста і в селах району? Адже поліцейських автівок кожного дня курсує дуже багато, але чомусь ніхто не притягує до відповідальності тих, хто не носить масок, влаштовує гучні гульбища на берегах річок і озер (навіть поблизу ковельської поліції), нехтує порадами медиків-фахівців. Хотілося б дізнатися із ЗМІ, скільки людей притягнуто до відповідальності за безвідповідальне ставлення до себе і своїх близьких".

"Статистику щодо захворюваності на коронавірус газети і телебачення оприлюднюють щоденно по кілька разів. А чому не розповідають, скільки померло і вилікувалося від інших хвороб (наприклад, туберкульозу, серцевих недуг тощо)?  Складається враження, що нас просто зомбують подібними повідомленнями, закладаючи цим самим "бомбу" сповільненої дії в нашу свідомість, яка може вибухнути у будь-який момент і спричинити важкі наслідки у вигляді того ж COVID-19".

"Чи не варто у вашій газеті публікувати поради для тих, хто захворів, а також розповідати  про  оздоровлених? А то складається враження, що всі хворіють, а  видужує дуже мало людей!".

Перелік  подібних запитань можна продовжувати до безкінечності.  Журналісти готові  друкувати відповіді на них, але тільки фахівців своєї справи. Газетярі не мають ані морального, ані юридичного права втручатися у таку делікатну сферу, як боротьба з пандемією коронавірусу, щось рекомендувати і до чогось закликати, наліво і направо роздавати сумнівні рецепти, почерпнуті з інших видань. Це тільки дописувачі деяких інтернет-видань все вміють, все знають і готові "миттєво" оцінити будь-які дії чи то влади, чи то медиків, чи то правоохоронних органів.

Однак, як не прикро, самі фахівці чомусь не надто люблять дописувати до газети. Інформацію нам доводиться черпати з інших джерел – офіційних сайтів облдержадміністрації, міської і районної влади тощо. Та біда в тому, що ці сайти доступні далеко не всім мешканцям Ковельщини, про що вони теж повідомляють нам і в розпачі запитують: "Як нам дізнатися про реальну ситуацію з коронавірусом?".

Щоправда, журналісти теж можуть дещо. А саме: звернутися із словами застороги до краян, що сьогодні я й хочу зробити і сказати: "Дорогі земляки! Не будьмо самі собі ворогами і не легковажмо вимогами карантину! Він не закінчився. На Ковельщині – новий спалах захворюваності. Кількість інфікованих становить  260 чоловік, 9 з них померли!".

Чому так відбувається? На мою думку, тому, що багато громадян вважає, що смертельна загроза відступила, що карантинні послаблення дозволяють робити кожному все, що завгодно: безтурботно веселитися, проводити вільний час в сумнівних компаніях, гуляти в парках і скверах без масок і т. д. і т. п. 

Подивіться, наприклад, що робиться у Ковелі в громадських місцях надвечір. Молоді люди – і хлопці, і дівчата – поводяться аж надто безпечно: обіймаються, цілуються, "пригощаються" з однієї пляшки, обмінюються цигарками. Батьки прогулюються з дітьми у центрі міста, в парках без дотримання необхідної дистанції та ще й дозволяють знайомим безперешкодно спілкуватися із маленькими синами і донечками.

На "зелені свята" багатолюдно було в храмах міста, навіть у тих, де першими зафіксували спалах коронавірусу  COVID-19, хоч переважна більшість вірян і священослужителів одягли маски, намагалися тримати дистанцію. Але ж вірус нікуди  не  подівся, то чи варто було ризикувати?

Ще раз наголошу: ми не знаємо всієї правди про COVID-19 і навряд, чи колись про неї дізнаємося. Але знаємо одне: береженого Бог береже. Тож не ризикуймо, бережімо життя своє і життя рідних та близьких!

…Нещодавно в коментарях на одному з інтернет-сайтів прочитав: "Коронавірус – це брехня і провокація! Нікому не вірте! Живіть, як жили раніше! Почувайтеся безпечно!".

На коментар відповів один з дописувачів коротко і жорстко: "Розкажіть це тим, хто лежить у сирій землі та кого ховали в ізольованих трунах. Можливо, вони вам пояснять, як буває, коли під час пандемії жити "безпечно".

Як кажуть, без коментарів. 

Охрім СВИТКА.

Пандемія коронавірусу,  яка охопила цілий світ, викликає багато запитань, на які відповідей, на жаль, не знає ніхто або майже ніхто.

Ось деякі з таких запитань, які задають люди у дзвінках та листах до редакції:

"Чим пояснити високий рівень захворюваності на COVID-19 серед медичних працівників Ковельщини? Адже вони – люди досвідчені і освічені, дотримуються правил санітарії і гігієни, знають, як захиститися від підступної хвороби. В чому причина?".

"Хто відповідає за дотримання вимог карантину на вулицях міста і в селах району? Адже поліцейських автівок кожного дня курсує дуже багато, але чомусь ніхто не притягує до відповідальності тих, хто не носить масок, влаштовує гучні гульбища на берегах річок і озер (навіть поблизу ковельської поліції), нехтує порадами медиків-фахівців. Хотілося б дізнатися із ЗМІ, скільки людей притягнуто до відповідальності за безвідповідальне ставлення до себе і своїх близьких".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 427

Кожна людина у зрілому віці підбиває своєрідний підсумок зробленого, досягнутого, набутого і,  звичайно, втраченого.

Коли я  озираю свій пройдений шлях, то, перш за все, згадую людей, з якими працював, про яких писав, з ким  приятелював, хто приходив на поміч у важку хвилину. Список таких особистостей зайняв би не одну сторінку друкованого тексту. Тому вважаю найголовнішим багатством, яке вдалося "нагромадити" за десятки років журналістської праці, – своєрідний людський "капітал", до якого відношу колег по роботі, героїв моїх нарисів і кореспонденцій, друзів і товаришів, а також відданих справі висококласних спеціалістів, закоханих в обраний фах.

Почати хочу з тих, кому завдячую своїм професійним зростанням. Мудрим вчителем і наставником, котрий редагував, правив і доводив до ладу мої перші письмові вправи, був  покійний Гнат Петрович Ольхович. А дописувати до місцевої газети я почав, навчаючись у дев'ятому класі третьої школи міста. Здавалося б, що видатного міг сотворити у далекі 60-ті роки звичайний старшокласник?

Але  "сотворив": і репортажі з шкільних зборів, і зарисовки про учнів однієї з кращих у Ковелі школи, і зарисовки про маститих педагогів, і навіть  фейлетони на різні теми, бо відчував потяг до сатири і гумору, за що пізніше іноді платив надто дорогою ціною. Гнат Петрович всіляко підтримував мої творчі починання, підхвалював і  передбачав блискучу  журналістську кар'єру, хоч  я  про таке тоді й не думав.

По закінченню одинадцяти класів, я на пропозицію тодішнього редактора Василя Усенка, підтриману його заступником  Мойсеєм Арухом, невдовзі був зарахований у штат міськрайонної газети, яка називалася "Прапор Леніна". Її редакція знаходилася в будинку по вулиці Куйбишева, 2 (тепер Олени Пчілки) поблизу центральної районної лікарні. Друкарня, керована Анатолієм Павелком, або просто "Полікарповичем", як його всі називали, розміщувалася в споруді, на місці якої тепер споруджено Будинок вчителя.

Потрапивши у творчий, один з найсильніших редакційних колективів Волині, я почувався не дуже впевнено і сміливо. Багато  чого мені не вдавалося, чимало нюансів роботи я, вчорашній школяр, не розумів. На допомогу прийшли старші колеги – той же Гнат Ольхович, Мойсей Аврух, якого згодом змінив Ігор Павлюк, його дружина Алла Черній, відповідальний секретар Ніна Нагайчук, завідуючі відділами і кореспонденти Катерина Романенко, Ніна Тарасенко, Степане Скоклюк. Згодом я став почуватися комфортніше, почав писати і статті, і кореспонденції, і "улюблені" свої фейлетони. За сприяння редактора Василя Усенка ініціював сатирично-гумористичну добірку "Колючі рядки", яку впродовж тривалого часу вів під псевдонімом Пилип Одвертий.

Без усякого перебільшення можу сказати, що моє становлення як журналіста – це кращий період мого молодого життя. Згодом вступив на заочне навчання у Львівський державний університет імені Івана Франка, де отримав гарну професійну підготовку. Адже працювали там у 60-70-ті роки минулого століття "зубри" теорії і практики журналістики з величезним багажем знань і практичної роботи. Факультет журналістики ЛДУ був сильнішим за київський. До речі, його закінчували мої колеги з Ковеля та інших міст Волині: Ігор Павлюк, Степан Скоклюк, Володимир Ковальчук, а також Михайло Савчак, Євген Хотимчук, Полікарп Шафета, Степан Сачук та інші  майстри пера нашого краю. На жаль, чимало з них уже відійшли у Вічність, але багато таких, що й досі перебувають в строю.

l

У 1968 році я і мої колеги отримали чудовий подарунок – нове приміщення редакції, а при ній – друкарні по вулиці  Червоноармійській, 2 (тепер Грушевського). Проєкт невтомний Гнат Ольхович роздобув десь у київських друзів, а втілили його в життя ковельські будівельники. Журналісти навіть не вірили, що у них такі комфортні умови роботи – окремі кабінети на двох чоловік, актова зала, побутові приміщення із усіма зручностями, фотолабораторія. Редактор Василь Усенко розмістився в кабінеті, який мені, юному і недосвідченому, видавався трохи не гігантським. Редакція займала другий поверх з виходом на вулицю Червоноармійську.

На першому поверсі розмістилася друкарня – одна з найпотужніших  в області. Нові виробничі приміщення вимагали й нового керівника. На зміну Анатолію Павелку прийшов Мойсей Аврух, який одразу почав оснащувати друкарню найсучаснішим обладнанням, нарощувати обсяги виробництва. Друкарські машини не мали спочинку з ранку до пізньої ночі – люди працювали у дві зміни, одержували високу заробітну платню.

Із поліграфістами ми жили, як одна сім'я. До цих пір з теплом у душі згадую інженера Ангеліну Куденчук, лінотипістів Володимира Микуліча, Миколу Волянюка, друкарів Миколу Мефаніка, Віталія Стеблевця, майстрів своєї нелегкої справи Ганну Петручик, Ольгу  Стодольську, Віру Богачову, Надію Шевчук, Івана Мороза, Леоніда Юрковського. Згодом у колектив поліграфістів прийшли молоді спеціалісти – Неоніла Теребейко, Лариса Троцюк, Тамара Дєєва, Тетяна Заболотна, яка пізніше й очолила друкарню.

Ми гуртом не тільки злагоджено працювали, а й гарно відпочивали – навіть створили свій хор, обладнали спортивний майданчик, а наші хлопці і дівчата брали участь у міських змаганнях  з настільного тенісу, легкої атлетики. Разом  традиційно відзначали День преси 5 травня кожного року.

l

Мої колеги творили одну з найкращих в Україні газету. Виходила вона чотири рази на тиждень, реклами майже не містила, тому вщерть була заповнена матеріалами про багатогранне життя трудівників Ковельщини. Багато було критичних піблікацій, на які мали в обов'язковому порядку відповісти у місячний термін або й раніше керівник, секретар парторганізації чи голова профкому. Рубрика "Газета виступила, заходів вжито" не зникала із шпальт міськрайонки.

Журналісти Ігор Павлюк, Гнат Ольхович, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук, Ніна Тарасенко, фотокореспонденти Володимир Трохимчук, Олександр Машков, Марія Озарків (Фоменко), ваш покірний слуга у  кабінетах не засиджувалися. Вони постійно перебували у творчих відрядженнях на підприємствах міста, в колгоспах і радгоспах району, закладах культури, установах освіти тощо, звідки привозили фактаж, як ми його називали, для своїх майбутніх репортажів і кореспонденцій. При цьому  привозили ввечері, а вранці рукописи мали лежати на столі у друкарок Єлизавети Дорфман, Алли Малиновської, Валентини Лусь, Тамари Шевчук.

Звичайно, журналісти не завжди були вільні у своїй творчості – все-таки взнаки давався тоталітарний партійний контроль, наявність  цензури, але ми, молоді й енергійні, не завжди цим переймалися, а захоплено творили газету для людей і про людей. Практикували цікаві форми масової роботи: зустрічі з робсількорами, конкурси стінних газет, рейди-перевірки закладів громадського харчування і торгівлі разом із народними контролерами (були й такі) тощо.

Редакція стала справжнім осередком гуртування місцевої інтелігенції, в чому велику роль відігравали Алла Черній, Світлана Савенюк (Мельянчук), Степан Скоклюк. Вже згадуваний вище Гнат Ольхович у статті з промовистим заголовком "Такими ми були" у книзі "Мрія веде до мети" писав: "Саме ковельським журналістам вдалося налагодити листування з небожем геніальної поетеси Лесі Українки, сином її наймолодшого брата Миколи Юрієм Косачем. Він жив у Ньою-Йорку, редагував журнал "За синім океаном". Газета друкувала листи Юрія Миколайовича до своїх земляків з Колодяжного, висвітлювала його зустріч в 1963 році з рідним Колодяжним, друзями дитинства.

Буваючи на Волині, не оминали наше місто, в тому числі й редакцію "міськрайонки", провідні українські поети і письменники. Після своєї поїздки в Колодяжне  Олесь Гончар виявив бажання побувати на якомусь з поліським озер. Особи, які його супроводжували, звернулися до редакції з проханням організувати виїзд на озеро Пісочне Старовижівського району. Олесь Терентійович з дружиною Валентиною, сином Юрасем були в захопленні від цього мальовничого куточка Полісся, з апетитом смакували рибальською юшкою.

Тепло і зворушливо проходили зустрічі редакційних працівників, членів літературного об'єднання "Пролісок" з поетом  Миколою Сомом, прозаїками Петром Вільховим, Павлом Автономовим, Василем Кучерем". 

Ковельські журналісти  підтримували тісні творчі зв'язки з колегами з Пінська (Білорусь), Дубна  (Рівненська область), активно переймали досвід кращих волинських видань, відомих майстрів пера Полікарпа Шафета, Степана Сачука, обмінювалися візитами практично з усіма редакціями районних газет нашої області, особливо Турійська, Ратного, Любомля, Камінь-Каширського, звідки до Ковеля прибув редактор Василь Бородчук після від'їзду з Волині Василя Усенка.

l

На жаль, зміна редакторів негативно позначилася на умовах роботи працівників редакції: з причин, які достеменно нам невідомі, але про які ми можемо лише здогадуватися, нас  переселили у прибудову, споруджену “вічним” будівничим Мойсеєм Аврухом. Вона суттєво різнилася і розмірами, і комфортом порівняно з попередніми приміщеннями. Але сталося так, як сталося, і  коли у 1986 році я був призначений редактором тогочасного "Прапора Леніна", змінити вже нічого не можна було. Єдине, на що ми спромоглися, – це добудувати кілька редакційних кабінетів над складами друкарні. Нині вони перебувають у далеко не кращому стані.

Пишучи ці нотатки, я відчуваю смуток за тими незабутніми роками і жаль з приводу, без  перебільшення, катастрофічного становища, в  якому нині опинилася українська друкована преса. Якщо в Білорусі та й навіть у ворожій нам Росії влада розуміє значення газет і журналів, всіляко підтримує журналістів, то у нас ані президент, ані прем'єр-міністр, ані голова парламенту і словом не обмовилися коли-небудь про долю "реформованих" місцевих видань, які стоять найближче до людей. Зрештою, вони, мабуть, і не знають про їх існування, бо навіть Віктор Янукович час від часу спілкувався з нами і по-діловому вирішував назрілі проблеми.

Тому доводиться констатувати, що в умовах, коли ринок реклами занепав, населення збідніло і біднішатиме надалі, а карантин триватиме безкінечно довго, друкована преса приречена. І це не вигадки, не панікерство, а жорстока реальність. Щоправда, ми рук не опускаємо, продовжуємо боротися за місце під Сонцем. "Вісті Ковельщини" виходять і, маймо надію, будуть виходити. А щоб було так, підтримайте їх передплатою, не дайте загинути одному з найстаріших і найавторитетніших періодичних видань Волині.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: делегація ковельських журналістів у складі редактора газети "Прапор Леніна", Заслуженого працівника культури України Василя БОРОДЧУКА, завідуючих відділами редакції Степана БАЙДЮКА і Миколи ВЕЛЬМИ під час зустрічі із газетярами "Червоної зірки"  міста Дубного Рівненської області (березень 1975 року); редактор "Вістей Ковельщини" Микола ВЕЛЬМА із колегами з інших областей України разом із колишнім головою НСЖУ Ігорем Лубченком (квітень 2004 року); "аксакали" волинської журналістики (зліва направо) Михайло САВЧАК, Святослав ПИРОЖКО, Микола ВЕЛЬМА, Євген ХОТИМЧУК, Степан САЧУК (травень 2005 року); автор бере інтерв'ю у художнього керівника торчинського "Колоса" Олександра ОГОРОДНИКА (липень 2010 року); під час суботника з Володимиром КОВАЛЬЧУКОМ (1988 рік).

Фото з архіву автора.

Кожна людина у зрілому віці підбиває своєрідний підсумок зробленого, досягнутого, набутого і,  звичайно, втраченого.

Коли я  озираю свій пройдений шлях, то, перш за все, згадую людей, з якими працював, про яких писав, з ким  приятелював, хто приходив на поміч у важку хвилину. Список таких особистостей зайняв би не одну сторінку друкованого тексту. Тому вважаю найголовнішим багатством, яке вдалося "нагромадити" за десятки років журналістської праці, – своєрідний людський "капітал", до якого відношу колег по роботі, героїв моїх нарисів і кореспонденцій, друзів і товаришів, а також відданих справі висококласних спеціалістів, закоханих в обраний фах.

Почати хочу з тих, кому завдячую своїм професійним зростанням. Мудрим вчителем і наставником, котрий редагував, правив і доводив до ладу мої перші письмові вправи, був  покійний Гнат Петрович Ольхович. А дописувати до місцевої газети я почав, навчаючись у дев'ятому класі третьої школи міста. Здавалося б, що видатного міг сотворити у далекі 60-ті роки звичайний старшокласник?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 598

Вклоняємося пам’яті 

священній

І «перекличці» Вашій

 поіменній.

Попри заборони вірусного карантину, попри негаразди і зайнятість буденними справами, попри брехливу політичну тріскотню, обнімімося із пам’яттю. 

Пригорнімося до неї серцем і душею. Згадаймо і пошануймо героїв, які віддали життя за нас з вами, за мирну працю, за рідний край і батьківську землю, за упокій їх мученицьких душ.

Помолимось за їхніх матерів, батьків,дружин, синів і дочок. Помолімося за майбутнє без війни, щасливу і благодатну Україну.

l

Переді мною – книга-літопис із промовистою назвою «Їхні зорі не згасли». Тверда обкладинка у синьо-жовтих кольорах. Пшеничним полем до небокраю йде від нас Солдат. Перед ним – сходи до небес. Він не повертає голови назад, а немов промовляє: «Пробачте, що не встиг попрощатися із вами. Я зробив усе, що зміг. Віддав життя, щоб ви тут, у нашому рідному Ковелі, не стали рабами окупанта. Тепер я прямую в інший світ». 

Щемом обпікає серце. Приходить  мимоволі думка про те, що ми теж винні у цій трагедії, адже пустили війну трикляту у наш дім. Тепер мусимо освячувати молитвою останній слід земний загиблих героїв. Це ми в покорі маємо схилити голови перед ними. Це ми зобов’язані возвеличити подвиг воїнів.

Розкриваю книгу, гортаю сторінки, вчитуюсь у написане. Там – короткі біографії, нариси про довоєнне життя, про кохання, мирну працю, мрії та надії. Історії бентежать і зворушують. Не раз скотиться гірка сльозина і зросить землю.

Ту землю, за яку вони віддали життя.

Не менше зворушують сімейні та родинні світлини. Ці світлини – свідки їхнього щасливого життя в минулому.

Якими епітетами прихорошить кожна мати сина? Для неї він – найвродливіший, найрозумніший, найдобріший, наймилосердніший, найпослушніший, найдбайливіший, наймайстерніший, найсміливіший, найпатріотичніший… Скільки тих «най» – десять, сто? Але всі вони справедливі. В повсякденному житті на цей «най» ми мало звертаємо уваги – тільки тоді відчуваємо і розуміємо, коли людина відходить від нас. Тоді спалахне блискавкою: «Яким він хлопцем славним був!»

Зважаючи на обмежений формат газети, не маю змоги описати подвиг і довоєнне життя кожного героя окремо.

Тому поіменно згадаю всіх загиблих воїнів АТО із поетичною посвятою від наших талановитих поетів.

Олександр Артемук, старший сержант

Понад усе любив я Україну,

Озерний край чарівної

 краси,

Своїх дітей, дружину

 Валентину

І ще — батьків та си€нівські

 ліси.

(Микола Курилюк)

Олександр Абрамчук, солдат

Не плачте, Мамо! Помоліться

 Богу

За душу Сина світлу, 

молоду —

Він Ангелів пришле 

на допомогу,

І тільки з Ним здолаєте біду.

(Олена Чабан)

Станіслав Максимчук, старший солдат

Він віддав на вівтар героїзму

Кожен день у борні до звитяг.

Він на плаху пішов 

за Вітчизну —

Закарбуймо  це в наших

 серцях.

(Віталій Лихобицький)

Андрій Задорожній, капітан

Десь там далеко син чекає

 тата, 

Тут снайпер «грає» кулями 

в лото.

І мариться солдату біла 

хата —

Дружина й мати ждуть його

 з АТО.

(Валентина Клюнтер)

Андрій Омелянюк, старший солдат

Хлопчику мій я молилася на

 те дерево

що ти його посадив

але воно не прижилося 

і вирушило на Cхід

і ходило за тобою замість

 ангела-охоронця

тепер воно достигає

 сливками

у кожній з яких –

замість камінця –

гільза

від простреленого твого

 життя

(Ольга Ляснюк)

Роман Данилевич, солдат

Взяла на крила вічність сина,

Бо так судили доля й Бог.

Лишивсь для захисту країни

Лиш крок останній — до зірок!

(Олена Мокроусова)

Андрій Мостика, 

солдат

Свищуть кулі… Снаряди…

 Гармати…

На колінах стоїть стара мати,

Наче чайка при битій

 дорозі…

Її серце постійно в тривозі.

(Галина Оліферчук)

Анатолій Шилік, капітан

Не відболіло, ні! Й повік 

не відболить — 

Пектиме до останнього 

у грудях.

Ніхто ніколи вже 

не воскресить

Померлу радість у святкових

 буднях.

(Олена Прадійчук)

Сергій Дем’яник, молодший сержант

Ми молимося: «Господи,

 прости,

Дітей, онуків наших захисти,

Заборони, щоб не було війни

Й живими хай вертаються

 сини».

(Олена Чабан)

Олексій Тарасюк, старший солдат

В країні будуть різні ще події,

Колись війни затихне

 буревій,

А в серці матері ще жевріє

 надія,

Що Олексій повернеться

 живий.

(Віталій Лихобицький)

Олександр Ярмолюк, сержант

В колоні неприборканої

 смерті,

В пекельному сталевому вогні

Роки твої війною підло

 стерті…

І знов печаллю плачуть

 журавлі.

(Ірина Ярмолюк)

Павло Редькович, старший солдат

Ця безжальна війна… Що їй

 діти Вкраїни?

Ненависна, вона все руйнує

 на світі…

Та не марні життя, бо Герої

 не гинуть,

Не вмирають — зірками 

із неба нам світять!

(Олена Камінська)

Володимир Киян, капітан

Він став наперекір отій війні: 

Навчивсь стріляти, кидати

 гранати. 

Вона забрала на дуель у квітні

 — навесні, 

І він без роздумів пішов

 перемагати. 

(Анатолій Семенюк)

Олег Остапенко, старший лейтенант

Фугаси руйнують накати,

Осколки довкілля січуть.

Ідуть за Олегом солдати.

Крізь бурю вогненну

 встають.

(Віталій Лихобицький)

Олег Вишневський, старший сержант

Із вдячністю до тебе будуть

 йти —

До болю рідного свого Героя,

Щоб на могилу квіти

 принести

І голови схилити над тобою…

(Людмила Клімчук)

Ігор Кірєєв, сержант

П’ять літ життя у воїнів окопне:

І дощ, і спека, люта заметіль.

Замешкався — то спалах-міна

 грохне –

І різоне у серці смертний

 біль.

(Віталій Лихобицький)

Микола Яворський, солдат

Молися, душе, світла і свята,

Господь почує всі твої

 благання:

Хай будуть з нами мир 

і доброта!

Хай щезнуть війни і людські

 страждання!

(Олена Чабан)

Микола Кравчук, капітан

Де магічне знайти мені слово,

Щоб могла зупинити я вихор

 війни, 

Зупинити незлічені втрати,

Щоб не гинули більше брати

 і сини,

Щоб вертались живими

 солдати?

(Олена Мокроусова)

Анатолій Іллюх, старший солдат

Мабуть, була на те Господня

 воля —

З Волині йти на плаху 

за Донбас.

Віддав своє життя земляк

 наш Толя,

Віддав Герой життя своє за

 нас.

(Віталій Лихобицький)

Та повернімося до творців книги-літопису. Найперше, найщиріші слова подяки — Олені Місюрі. Саме завдяки її ініціативі та матеріальній підтримці побачила світ ця настільна Книга пам’яті, присвячена «Мужнім синам-героям Ковельщини, які полягли на Сході України, захищаючи наш мир і спокій…»

Не меншої подяки заслуговують місцеві письменники, журналісти, педагоги – ті, хто збирав матеріали, писав і редагував нариси про кожного героя. Це Наталія Тхоржевська, Олена Чабан, Віра Семеній, Оксана Бубенщикова, Надія Артемук, Микола Курилюк, Віталій Лихобицький, Наталія Задорожня, Валентина Клюнтер, Оля Ляснюк, Олена Мокроусова, Галина Оліферчук, Олена Прадійчук, Ірина Ярмолюк, Олена Камінська, Олена Волчук, Людмила Клімчук, Ігор Верчук, Олена Дерев’янчук, Марія Богданович та інші.

До цього списку слід долучити працівників ковельської друкарні. Книга вдалася і змістом, і дизайном, і якісним друком. Лише подяки заслуговують ТОВ «Ковельська міська друкарня» (директор Тетяна Заболотна), підприємець Віктор Івановський, редакційна колегія (Микола Вельма, Наталія Тхоржевська, Олена Чабан, Віра Семеній).

Фінансову підтримку надали: Ковельська міська рада (міський голова Олег Кіндер), Ковельська районна рада (голова Андрій Броїло), готельний комплекс «Наше місто», Благодійний фонд Івана Омелянюка «Майбутня Волинь-Україна», ГО «Союз українок», ГО «Майдан Гідності», Дідіцький Р. М., Гайчук Н. О. та інші.

У «Передмові» Наталія Тхоржевська написала: «Мине час і, безсумнівно, про наших воїнів будуть написані художньо-документальні твори, бо все велике краще бачиться здалеку, з певної дистанції часу. Та все починається з малого…».

Підтримуючи пророчу далекоглядність пані Наталії, скажу, що ця книга теж багато важить. Вона потрібна не тільки нам, дорослим, чи рідним воїнів а найперше юним, учням та студентам для формування патріотизму і любові до рідного краю у їхніх душах. Покладене на вівтар незалежної України життя має відродитися благодатними сходами.

Анатолій Семенюк.

Від редакції: книгу «Їхні зорі не згасли» можна придбати у магазині «Книга», розміщеному на першому поверсі ТОВ «Ковельська міська друкарня».

Попри заборони вірусного карантину, попри негаразди і зайнятість буденними справами, попри брехливу політичну тріскотню, обнімімося із пам’яттю. 

Пригорнімося до неї серцем і душею. Згадаймо і пошануймо героїв, які віддали життя за нас з вами, за мирну працю, за рідний край і батьківську землю, за упокій їх мученицьких душ.

Помолимось за їхніх матерів, батьків,дружин, синів і дочок. Помолімося за майбутнє без війни, щасливу і благодатну Україну.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 518

21 червня Україна святкує День батька. Яка ж відповідальна і найбільш важлива робота в житті чоловіка — бути хорошим батьком. Стати прикладом для сина і найкращим другом для дочки. Навчити, розповісти, захистити, пояснити і зробити все це з любов'ю і терпінням — таке може тільки ТАТО.

Кожен маленький хлопчик прагне бути схожим на свого татка — сильного, розумного, люблячого, дбайливого господаря сім’ї. А кожна маленька дівчинка мріє вийти заміж за чоловіка з татовими рисами характеру... 

А поки у нас є мама і тато, ми —щасливі, ми відчуваємо себе дітьми, скільки б років нам не було. Тож з нагоди свята, та й просто так, не зайвим буде вкотре подякувати своєму татусеві, звернутися з  найсвітлішими та найдобрішими побажаннями. Впевнена, йому буде дуже радісно вкотре почути від тебе гарні слова на свою адресу.

l

Про маму стільки в світі є віршів,

Що в п'ятитомник можна записати!

Але ми ще одній людині не чужі, —

Всього себе нам віддає наш рідний

тато!

Хіба він менш піклується про нас?

Хіба ж не так, як мама, сильно любить?

Переживає, думає весь час,

І душу гріє нам теплом і приголубить!

Для тата надважливим є в житті,

Щоб діти були і щасливі, і здорові!

Щоби колись в своєму майбутті,

Отримати назад тепла й любові!

А як він "світиться" від успіхів дітей,

Як тішиться, коли нам добре, як радіє!

Пригорне ніжно до своїх грудей...

Коло дітей наш тато молодіє!

Про маму нашу рідну й дорогу

Віршів написаних у світі є багато...

Перед батьками обома ми є в боргу,

Бо і не менше любить нас наш рідний тато!

l

Люблю я тата, і

щодня

Любов

однакова моя.

Чи він сумує, чи

співа,

Чи він майструє

щось бува,

Чи він читає, чи

мовчить,

І раптом навіть

накричить,

Я не заплачу, я

стерплю.

Бо все одно

його люблю!

l

Як з усього світу татків 

Всіх докупи позбирати, 

А тоді мене спитати:

- Котрий найдорожчий тато?

- Мій, — скажу я без запинки, 

І то буде правда чиста,

Як з дитячої сльозинки 

Крапелиночка іскриста. 

Ви своїх татів хваліте, 

Величайте, я не дбаю.

Та за всі скарби на світі 

Я свого не проміняю. 

l

Татова любов — як літній день, 

Пахне потом, хлібом,споришами... 

Не знайти такої вам ніде, — 

Ну хіба що — на долонях мами. 

Татова любов — як джерело, 

Чиста, світла: п'ю і не нап'юся. 

Ще такої в світі не

було, — 

Ну, хіба що у очах

матусі. 

Татова любов —

немов меди, 

Солодко від неї, аж

не йметься. 

Спробуй, ще таку

десь віднайди, —

Ну, хіба що в

материнськім серці.  

Татова любов — мов

океан, 

Де — ні дна, ні

берега земного... 

В неї, справді виміру

нема, 

Бо вона, як в матері,

від — Бога. 

l

Як весняне сонечко, усміхалась

донечка. 

В оченятах сяяли щастя промінці. 

Тішилася донечка, що її долонечка, 

Крихітна долонечка, в татовій руці. 

Щебетала донечка про жучка та

Сонечко. 

З татком не боялася навіть павука. 

Бо у світі цілому малюку несмілому 

Так спокійно й затишно в тата на

руках. 

І радів за донечку місяць у віконечку, 

На краєчок ліжечка стиха він присів. 

Побажав маляточкам — хлопчикам й

дівчаточкам —

Мати добрих, лагідних  диво-татусів.

Світлана ПЛАЧЕНЮК. 

21 червня Україна святкує День батька. Яка ж відповідальна і найбільш важлива робота в житті чоловіка — бути хорошим батьком. Стати прикладом для сина і найкращим другом для дочки. Навчити, розповісти, захистити, пояснити і зробити все це з любов'ю і терпінням — таке може тільки ТАТО.

Кожен маленький хлопчик прагне бути схожим на свого татка — сильного, розумного, люблячого, дбайливого господаря сім’ї. А кожна маленька дівчинка мріє вийти заміж за чоловіка з татовими рисами характеру... 

А поки у нас є мама і тато, ми —щасливі, ми відчуваємо себе дітьми, скільки б років нам не було. Тож з нагоди свята, та й просто так, не зайвим буде вкотре подякувати своєму татусеві, звернутися з  найсвітлішими та найдобрішими побажаннями. Впевнена, йому буде дуже радісно вкотре почути від тебе гарні слова на свою адресу.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1253