Повідомлення в номер / Свято новосілля у Поповичах

20.08.2020

Свято новосілля у Поповичах

Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…

А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються.

Тепер бібліотеці даватиме тепло сучасна котельня, будівництво якої було одним із перших проєктів в ОТГ. До книгозбірні веде окремий вхід, є тут зала, в якій будуть проходити заходи й репетиції, виділено кабінет, де працюватиме староста округу. А великі концертні дійства, як і раніше, відбуватимуться на сцені будинку культури. «Маємо надію, що з часом для бібліотеки придбають комп'ютер, і вона стане ще більш сучасним, креативним місцем для дітей, молоді та й для старшого покоління», – сказала директор Голобської публічної бібліотеки Валентина Мельничук.

Директорку тішить, що за три останні роки з бюджету Голобської селищної ради було виділено 75 тисяч гривень на придбання літератури та майже 60 тисяч – на передплату періодики.

Подякувавши односельчанам за завзятість та оптимізм, в. о. старости Віталій Мартинець розповів, що вже після початку ремонтних робіт з’явилася ідея будівництва дитячого ігрового майданчика. Цей задум був реалізований: за кошти, виділені ТзОВ «В. Прометей», придбано частину споруд, інші елементи майданчика та благоустрій території зроблені місцевими жителями, найактивнішого з яких – Ярослава Валігуру – було відзначено Грамотою Голобської селищної ради.

Учасники фольклорного колективу «Оберіг» на чолі з Тамарою Крицко, солістки Олена й Оксана Валігури, Юліана Осіюк подарували присутнім пісенний вернісаж. Разом із аматорами культури раділи найменші відвідувачі бібліотеки. Вони стали повноправними учасниками свята, взявши участь у сценці, яку підготувала бібліотекар Алла Терещук. По-особливому звучала поезія «Я – українка», прочитана Катериною Музичук, адже була вона присвячена найвагомішому святу нашої держави – Дню Незалежності.

Вітаючи та вручаючи подарунки «новоселам», Голобський селищний голова Сергій Гарбарук подякував жителям за ініціативність і працьовитість, побажав порозуміння та згуртованості, миру й любові. «Нехай Ваша творча енергія буде прикладом служіння громаді й Україні, наповнює її процвітанням», – висловив сподівання Сергій Володимирович.

Отак живуть у Поповичах. Отак працюють у Голобській громаді. Саме отак будується та Україна, про яку ми мріємо.

Храмом, де завжди народжується і зберігається духовність, вважав бібліотеку Василь Сухомлинський. До храму духовності, відкритого нещодавно в Поповичах, з цінними подарунками завітали гості – начальниця сектора культури, молоді та спорту Ковельської районної державної адміністрації Тетяна Матяшук, директорка Ковельської центральної районної бібліотеки Галина Божик і директор Ковельського районного будинку культури Петро Журавель.

Оглянувши відремонтовані приміщення, Тетяна Матяшук щиро пораділа, що працівники культури матимуть тепер комфортні умови для творчої праці. Вона побажала об’єднаній громаді не лише зберегти мережу закладів в складний економічний період, а ще вище підняти рівень їх функціонування.

Під час спілкування Галина Михайлівна Божик, професіонал бібліотечної справи з багаторічним стажем, не лише дала колегам слушні поради, а й пообіцяла, що очолювана нею установа й надалі підтримуватиме осередки бібліотечної системи Ковельщини.

Присутні обговорили актуальні питання галузі культури, відзначили високий рівень підтримки цього напрямку в громаді, висловили сподівання на подальшу культурно-мистецьку співпрацю. Адже тільки спільно ми зможемо зберегти й примножити славні культурні традиції Лесиного краю.

Наш кор.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 407

Повідомлення в номер / "Розкажіть про нашу маму…"

20.08.2020

"Розкажіть про нашу маму…"

З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет, із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.

Її теплі ласкаві очі супроводжують нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива", сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.

І ось поїхала я в неблизьке село. У затишній, дбайливо прибраній кімнаті, сиділа Федора Іванівна – худенька, виснажена роботою, та й життям. Її доньки тепло, з якоюсь надзвичайною любов'ю звертались до матері, і я відчула, які дорогі спогади пов'язані з матір'ю, щось незвичайне за цим криється.

Тихо, іноді зі сльозами, розмотувався клубочок життєвої стежини Федори Іванівни.

Колись жила маленька Федорка з матір'ю Настею на окраєні села. Їхня хатина ніби підбігла до лісу і зупинилась поміж царства лісової краси. Тому з дитинства купалась в цьому земному раю, знала кожне деревце, квіточку. І сама була, як квіточка – гарненька, котра з роками розцвіла в красиву дівчину. А кругом - жорстоке життя. В ті часи тут панували поляки, а українці здебільшого на них працювали.

Працювала наймичкою і Настя (мама Федори). Батько помер, коли їй було 3 роки. Куди іти дівчині на роботу - вибору не було. Її талант, уміння шити, мережити, вишивати пригодилось в покоях польських панів. Саме тут і зустріла Миколу – свою любов, своє горе. Любов до них прийшла з весняним первоцвітом. Не ходила – літала. Відчула: любить й Микола, допомагає в роботі, а щовечора завжди разом. Готувала рушники, бачила себе нареченою, чекала весілля. Хоча в селі говорили по-різному. Не чула, не хотіла чути. Бачила себе щасливою.

Холодний осінній дощ остудив гаряче серце, розтоптав її любов Микола. Повів під вінець іншу: багачку, хоча негарну, старшу за нього. Така була воля його батьків. На розпач не було часу, давало про себе знати маленьке життя. Не знала, що робити, як бути, почувалася обділеною долею. А в маєтку готували пишне весілля. Роботи по господарству вистачало. Ходила, аби хоч поглянути на коханого. Серцю не накажеш – любила, до болю рідного, близького. Не раз ловила на собі його погляд, бачила в очах глибокий сум. Як і колись, старався допомогти, а коли іноді брав за руки, серце охоплювала тепла хвиля, тим і жила…

Пологи почалися зимової холодної ночі. Завірюха поховала крики молодої матері. Скільки живе, але й нині пам'ятає, як взяла на руки малесеньке дитятко, донечку, які тепло й любов відчула, але не довго. Мама забрала її крихітку і винесла в морозяну ніч, поховавши в кучугурах снігу і донечку , і сором дочки. Скільки лежала без пам'яті, не пам'ятає, але все життя по тому плакала її зранена душа, назавжди залишилась рана на серці, яка завжди боліла, навіть з роками не зарубцювалась. Ті зимові вечори найбільше любила: виходила на двір, вмивалась холодним снігом, приклада до щік, цілувала, ніби цим хотіла нагріти своє дитятко (так було все життя).

З роками змирилась, хоч як важко було, сльозами кропила свою біду. Весь біль ховала в роботі. Вона, сильна, змирилась з долею - треба жити. Хоч хіба то було життя? Пекло. Десь тайком бачила Миколу, серце обливалось кров'ю, але раділа чужому щастю і легше ставало на серці. Що було б далі, як би жили, коли б не почалась страшна війна. Німці не шкодували нікого. Молодих вивозили до Німеччини, казали, що на добру роботу, а потрапляли на каторгу.

Майже три роки Федора Іванівна працювала на заводі. Важко було і всього було, але якось вижила. Повернулась додому, а тут все понищено. Багато людей жили в землянках. Їх хата, хоч старенька, але уціліла, жити з горем пополам можна було. Правда, працювати не було кому. Після Перемоги поверталися додому наші фронтовики, скалічені, поранені, але живі, серед них і Микола. Багато похоронок прийшло – плач, горе, але мир. Почали робити на полях: орали, сіяли, а тут нова біда: розкуркулення.

Микола, хоч з фронту прийшов пораненим, а в той список потрапив перший. А що? Добротні господарські будівлі, які не знищила війна, худоба, поле. Не змогла змиритись з такою несправедливістю Миколина Маринка: передчасно народивши дитину, померла. Залишився Микола сам. Село заступилось за нього, щоб не виселяли – куди з дітьми малими, а тут свої люди, допоможуть. Правда, забрали все до колгоспу і хату під сільраду, залишили корівчину і дали стару хату-розвалюху. Солома на стрісі стара, протікала навіть при малому дощу, замість підлоги – земля. Ось в таких умовах став жити Микола зі своїми доньками.

Допомагали йому люди, хто як міг, бо у всіх не було статків. Понесла і Федора гостинці дітям. Прийшла не надовго, а залишилась… на все життя. Стала для Миколи дружиною, а дітям матір'ю. Важко доводилося, але була по-своєму щаслива. Адже це – Микола, її мрія, її любов, її довгождане жіноче щастя. І хоч був хворий, але поруч. Увійшовши в його сім'ю, знов ніби ожила, не відчувала втоми. Встигала і в хаті лад дати, і в городі, а найбільше дітям уваги, тепла приділяла, бо дівчатка уже називали її матір'ю. Це була самопожертва мудрої, доброї, люблячої жінки. Це був її вибір, її доля.

Та недовго тривало її жіноче щастя. Коли Марійці виповнилося 6 рочків, а Галинці 3, помер Микола. Хотіли у неї забрати дітей, але Федора Іванівна не віддала. Отак і жила. І нині, крізь роки, в її пам'яті виринають часи їхнього дитинства. Скільки натруджених днів, скільки безсонних ночей збігло в житті! Де брала вміння, сили жити і виживати, де черпала сили для повсякденної важкої, не завжди жіночої роботи, бо чекати допомоги не було від кого? Цілими днями в роботі, сама сіяла, косила, садила, а ночами про сльози її тільки знала подушка й темна ніч".

Пригодилось її уміння шити: то щось латала, щось перешивала, аби діти були одягнуті не гірше інших. Якось зводила кінці з кінцями, життєві труднощі зміцнювали сім'ю. Дівчатка підростали – старались допомагати мамі.

Осі так і пливли роки за роками, життя не стояло на місці. Доньки оточені маминою любов'ю, між ними були завжди добрі, теплі стосунки. З Божою поміччю Федора Іванівна ставила своїх доньок на ноги. Не нарікала на долю. Відчула: її материнська любов повинна бути сильною, щоб діти не відчули і ніколи не увійшло в їх свідомість слово "мачуха".

Проте Господь був милостивим: її молитви додавали сил, рятували дітей від хвороб, різних негараздів, своїми молитвами висушувала сльози. Та коли підросли доньки, десь на якомусь відрізку часу свого життя взнали, що мама не рідна. Не могли зрозуміти, як так? Їх мама – найкраща, найулюбленіша.

"Ми той час і нині добре пам'ятаємо, як поганий сон. Довго плакали на самоті. Не вірили, бо мама завжди поруч, дбала, турбувалась про нас. Але все-таки вирішили запитати. На наше запитання, мама відповіла, що вона наша, а колись ви все зрозумієте, – згадує нині старша Марія. – От тільки пам'ятаємо, що навесні ми зажди плели віночки з барвінку, заквітчували їх і перед Пасхою носили на кладовище, вішали на два хрестики. Мама, витираючи сльози, нам говорила: "Діти, пам'ятайте: тут лежать ваші батьки". Мама нас дуже любила, це ми відчували постійно, нам заздрили подружки. Старались в чомусь допомогти: прибирали в хаті, яку нам побудував колгосп, садили мамині улюблені квіти – чорнобривці, символ вічної материнської любові. А вечорами ділились з нею своїми "дівочими секретами".

Виросли доньки, отримали освіту, повиходили заміж. У кожної по-своєму склалась доля, вимолена матір'ю в Бога. Тішиться онуками, правнуками. Хтось сказав, що птахи годують своїх пташенят, доки вони не навчаться літати. Федора Іванівна все життя старалась допомогти, підтримати, навчити усіх премудрості життя. І нині, хоч вона уже не спроможна це робити, доньки спішать за маминою порадою, любов'ю, за люблячим, теплим поглядом ласкавих очей.

Ось так я сиділа і слухала розповідь простої жінки. За скупими словами відкривались картини не завжди легкої життєвої стежини Федори Іванівни, жінки з надзвичайно великим люблячим серцем.

Мої думки перебила моя незвичайна співрозмовниця:

"Літа за літами проминули, ніби їх не було. Жила, ніби мала чоловіка, а під вінцем не була, колись пошила собі плаття – не згодилось, документа ніякого. Мала добрих дочок, онуків, а ніби не мої – не народжувала. Бог дав довгі роки життя – спасибі Йому".

А Марія з Галиною цілували натруджені руки. "Ви наша найрідніша, найдорожча, мама, мамочко, матусю!".

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 418

Повідомлення в номер / Філософія гавкоту

20.08.2020

Філософія гавкоту
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.
При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".
У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.
Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.
– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!
Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.
Сіла жінка, а біля другої хати чують:
– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!
– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.
Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.
А біля магазину нові нарікання:
– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.
Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:
– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.
Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:
– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.
Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.
Ось така історія.
Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.
Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.
Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.
Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.
У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.
Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…
Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.
І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.
Любомир ФІАЛКО.
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном поставити? Дроти небезпечні над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти.

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації, вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

Філософія гавкоту

Оце вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 243

Повідомлення в номер / Дякуємо за підтримку і допомогу!

20.08.2020

Дякуємо за підтримку і допомогу!

23 серпня відзначатиме свій день народження відомий у Ковелі і на Волині меценат і благодійник, тямущий господарник і діловий партнер редакції газети “Вісті Ковельщини”Юрій Миколайович РАХЛІНСЬКИЙ. Надсилаючи йому свої щирі вітання з цієї нагоди, від усієї душі бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку, родинного благополуччя, втілення в життя намічених планів і задумів!

Наша особлива подяка Вам, шановний Юрію Миколайовичу, за підтримку нашої журналістської праці, спонсорську допомогу в передплаті газети ветеранам війни і праці, малозабезпеченим громадянам, “дітям війни”. І зовсім невипадково нещодавно Волинська обласна журналістська організація визнала Вас переможцем традиційного конкурсу, присвяченого Дню журналіста України, в номінації “За співдружність з пресою” із врученням Диплома.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 287

Повідомлення в номер /

06.08.2020

Колектив Сім’ї ресторанів «Classic» постійно дбає про благоустрій рідного міста. Цього року мережа відомих закладів «Classic» відзначає 20-річчя з дня заснування, тож з цієї нагоди місто отримало черговий гарний подарунок від мережі – у парку ім. Тараса Шевченка висаджено алею сакур.

Докладніше про добрі справи волонтерів і благодійників читайте на 6-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

Докладніше про добрі справи волонтерів і благодійників читайте d сьогоднішньому номері газети.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 384

Повідомлення в номер / Між молотом і ковадлом, або в Україну – через Білорусь

06.08.2020

Між молотом і ковадлом,

або в Україну – через Білорусь?

Між молотом і ковадлом, або в Україну – через Білорусь?

Тільки дуже наївна людина може стверджувати, що між подіями у Білорусі та Україні немає ніякого зв'язку. Є! І навіть дуже тісний зв'язок. Він визначається патологічним потягом підстаркуватого Володимира Путіна до двох симпатичних республік-сестер, яких московський збочинець хоче затягнути у напівзогнилу хижу "руського міра", щоб по-бандитськи їх зґвалтувати і змусити підпорядкуватися грубій силі відставного полковника КГБ та його камарильї.

"Не вірю!" – скаже опонент. "Не вірю!" – ствердить диванний опозиціонер. "Не вірю!" – проголосить можновладець на Печерських пагорбах. Бо як можна вірити, коли Україна й Білорусь – суверенні держави, а Москва хоче з ними дружити і розвивати взаємовигідні стосунки?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 376

Повідомлення в номер / Акція до Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми “Розпізнай небезпеку вчасно!”

06.08.2020

Акція до Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми “Розпізнай небезпеку вчасно!”

У 2013 році Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила 30 липня Всесвітнім днем протидії торгівлі людьми, який має на меті підвищити обізнаність про цю глобальну проблему, закликати громадськість допомагати постраждалим і протидіяти цьому злочину.

До інформаційно-просвітницької кампанії доєдналося і наше місто. Аби ковельчани були більш обачні, володіли необхідними знаннями, днями у центральній частині відбулася акція під гаслом “Розпізнай небезпеку вчасно!”. Її спільними зусиллями організували і провели фахівці Ковельського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, юристи місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, інспектор з ювенальної превенції Ковельського ВП ГУНП у Волинській області, капітан поліції Олена Турчин, інспектор зв'язків з громадськістю ВОНС м. Ковель УПП у Волинській області ДПП, лейтенант поліції Олена Дмитрук.

Жителі міста мали змогу почути про ризики нелегальної роботи за кордоном, як не потрапити у пастку та не стати жертвою трудової експлуатації або торгівлі людьми, як належним чином захистити свої права та куди звертатися за допомогою. Кожен бажаючий отримав листівки та брошури.

Щиро дякуємо за допомогу адміністрації та працівникам Палацу учнівської молоді ім. І. Франка. Лише спільними зусиллями ми зможемо допомогти ближнім у скрутну хвилину та попередити про можливу небезпеку. Пам’ятайте, що жертвами стають як жінки, так і чоловіки, а також неповнолітні діти!

Бажаючим можна звернутися за консультацією та допомогою:

Департамент соціального захисту населення Волинської обласної державної адміністрації (033) 277-81-27; (033) 277-81-09.

Національна гаряча лінія з протидії торгівлі людьми та консультування мігрантів 0-800-505-501 – безкоштовно зі стаціонарних телефонів, 527 – безкоштовно з номерів мобільних операторів України пн-пт з 10:00 до 21:00, сб. з 10:00 до 18:00 год.

Гаряча лінія Міністерства закордонних справ України для громадян України, які опинилися в надзвичайних ситуаціях за кордоном – (044) 238 16 57.

Якщо Ви постраждали від торгівлі людьми за кордоном або в межах України, зателефонуйте за телефоном Департаменту боротьби зі злочинами, що пов’язані з торгівлею людьми Національної поліції України: (044) 374 37 85 (пн. – сб. з 09:00 до 18:00).

Ковельський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 365

Повідомлення в номер / Чи підуть діти до школи 1 вересня

06.08.2020

Чи підуть діти до школи 1 вересня?

До початку нового навчального року залишилось менше місяця. Уже зараз зрозуміло, що за літо коронавірус не відступив. Тож у батьків виникає чимало питань щодо навчального процесу із вересня: чи безпечно дітям відвідувати школи, чи доцільно продовжувати дистанційне навчання? Наразі уряд готує кілька сценаріїв відновлення роботи шкіл восени залежно від епідеміологічної ситуації. Деталі з’ясовували експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Варіанти

роботи шкіл

З 1 серпня в Україні діють нові правила адаптивного карантину, що дозволяють посилювати чи послаблювати обмеження в окремих містах і районах. Тепер регіони розділені на зони залежно від епідеміологічної ситуації: «зелену», «жовту», «помаранчеву» та «червону». Відповідно до цього поділу, у МОЗ є декілька варіантів роботи шкіл з 1 вересня.

«Рішення про віднесення тієї чи іншої території до певного рівня приймає держкомісія техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій. Якщо ваша територія потрапляє у «зелений», «жовтий» або «помаранчевий» рівень, ви можете бути впевнені: діти 1 вересня сядуть за шкільні парти», – пояснює заступниця міністра освіти Любомира Мандзій.

Заборона відвідувати школи діятиме тільки у «червоній» зоні. Тож у регіонах, де досі діє жорсткий карантин, діти вчитимуться далі дистанційно. Як зауважує міністр охорони здоров’я Максим Степанов, рішення про належність до певної зони ухвалюватимуть на рівні району та навіть міста. Це означає, що навіть у «червоній» зоні можуть бути «зелені» міста та села.

«В умовах адаптивного карантину ми спустилися навіть не на область, а на рівень району або міста. Наша позиція і те, що ми зараз спостерігаємо, – в переважній більшості міст і районів діти підуть до школи 1 вересня», – наголошує міністр.

Критерії для карантинних обмежень залишаються незмінними: завантаженість ліжок у лікарнях, кількість тестувань на 100 тисяч громадян, відсоток виявлення хворих і динаміка захворюваності. Поділ на зони переглядатимуть залежно від рівня захворюваності кожні 5 днів. У разі спалаху хвороби навчальні заклади можуть закривати на карантин на 7-14 днів.

У Міністерствах охорони здоров’я та освіти сподіваються, що 1 вересня якомога більше школярів зможуть повернутися за парти. Для цього також розроблять сценарій змішаного навчання. Він передбачає обмеження одночасного перебування дітей у класах, навчання по змінах, можливість вивчати деякі предмети дистанційно. Любомира Мандзій пояснює: «Сьогодні в школу йдуть одні діти, а завтра – інші. Тобто сьогодні одні працюють з використанням дистанційних технологій, а завтра – інші».

В уряді кажуть, що, попри активну підготовку до навчального року наразі спрогнозувати епідеміологічну ситуацію на вересень майже неможливо.

Загальні карантинні правила

В уряді наголошують, що відновлення навчання не означає скасування карантинних обмежень. Міністерство охорони здоров’я розробило загальні правила роботи шкіл з 1 вересня. Одне з них – обов’язкове вимірювання температури працівників школи й учнів. За температури 37,2 і вище їх не допускатимуть до роботи або навчання. Батьки, які приводять дітей до школи, повинні бути в масках. У школі мають бути антисептики, класи регулярно провітрюватись.

І в МОЗ, і в МОН визнають, що вимагати від дітей соціальної дистанції і маскового режиму протягом дня майже неможливо. Але можна розподілити потоки дітей і розсунути парти на відстань одного метра.

«Ми не хочемо писати норми, які потім не можна виконати з урахуванням навіть того, що не можна зобов’язати учнів впродовж шести уроків перебувати в масках. Ми готові йти на ризики, щоб забезпечити навчання дітей та управляти ситуацією шляхом адаптивного карантину», – зауважує головний санітарний лікар Віктор Ляшко.

У Міносвіті уточнюють, що масковий режим буде обов’язковим для вчителів. Збори педагогічних колективів слід буде проводити в дистанційній формі, за можливості більше уроків перенести на свіже повітря. Крім того, в новому начальному році школам рекомендуватимуть скасувати масові заходи й екскурсії. Це означає, що першого дзвоника може не бути.

Зрозуміло, що остаточні рішення щодо роботи шкіл будуть відомі ближче до навчального року. У разі низького рівня захворюваності діти підуть до школи у звичайному режимі, якщо станеться спалах – освітній процес знову перенесуть у дистанційний режим. Очевидно, що універсальних рішень для всієї країни не буде. Тож кожна область та район повинні будуть визначатися залежно від епідеміологічної ситуації.

Оксана КОВАЛЬ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 969

Повідомлення в номер / І звучали слова першої молитви Владики у новому храмі...

06.08.2020

І звучали слова першої молитви Владики у новому храмі...

Владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський, в своїй першій промові у новозбудованому Свято-Володимирському храмі Ковеля висловив думку, що нам потрібно життя, події, вчинки ділити не тільки на добрі та погані, а на добрі й дуже добрі. І він правий, бо при цьому життя набуває іншого, більш позитивного змісту.

Так сталося, що відзначення пам'яті рівноапостольного князя Володимира, іменем якого названо храм, а також для хрещення Руси-України, відбулося у неділю, 2 серпня ц. р. До цих духовних урочистостей вдалося підготувати новозбудований храм, спорудження якого розпочалося 2004 року. І хоч на великі свята духовенство ПЦУ тут уже служило, Владика Михаїл зробив це вперше.

Освячення новобудови здійснив Владика Михаїл, який подякував настоятелю о. Віталію Лехкобиту, а також вірянам за жертовну працю, завдяки чому звершено богоугодну справу. На церковній службі було багато меншеньких і старшеньких діток, адже це вони вселяють у наші душі надію на краще майбутнє рідної країни.

А ще дуже добре, що святиня має багато друзів меценатів, жертводавців, які вносять в загальну скарбницю сакральної будови не тільки кошти, але й енергію свою, розум і душу.

При недавній зустрічі, коли ще штукатурка та підлога були сирі, отець Віталій признався мені в потаємному:

– З нетерпінням чекаю того дня, коли у цьому просторому залі пролунає слово Боже і зазвучить молитва. Переживаю, як то воно буде? Чи нормальна акустика?..

Слава Богу, хвилювання були марними. Все, що в той недільний день лунало в молитовному залі і на хорах, звучало піднесено, урочисто, духовно і проникало в душі прихожан.

Молитви, піснеспіви не тільки селились в серця вірних, але й торкались стін, колон і, обцілувавши небагаточисельні ікони, злітали до неба. Золоті бані і хрести церкви радісно усміхалися Сонцю, а ясно-сірі хмарки ніби промовляли: "Все дуже добре".

Побутує мудра істина, що храм, який зводять, прихорошують і оздоблюють самі парафіяни, є більш благодатним, ніж той, який будують "чужі" будівельники. І це правда! Парафіяни, які мріють про свій храм, вкладають у нього і серце, і душу, мають подяку і високу оцінку Господа нашого Ісуса Христа. Разом із тим приємно було бачити тих, хто нагороджений Благословенними грамотами Митрополита Луцького і Володимирського Михаїла: Мирославу Сімішкур, Ольгу Омельчук, Інну Антонюк, Людмилу Микитюк, Вячеслава Гаврилюка. Високої і заслуженої нагороди ордена "За жертовність" удостоєний Вадим Кужіль.

У своїй розлогій і змістовній проповіді Владика Михаїл торкнувся Символу віри в частині: "Очікую воскресіння мертвих і життя будучого віку…". Це воскресіння і є сутністю нашого буття й свідомості. Бо, справді, будівничі храму цього увіковічнили себе тим діянням, як обезсмертив себе рівноапостольний князь Володимир Великий, охрестивши Русь у водах сивочолого Дніпра.

Маю зазначити, що проповідь Владики була істинно народною. У ній вміло поєднувалось високодуховне і наше земне, соціально-побутове. Наприклад, Владика наголосив, що, наслідуючи Христа, щоб любити Бога і ближнього свого, ми мусимо навчитися любити самого себе.

– Та чи задумуємося ми над сутністю цієї істини? Влітку багато хто вирушає відпочивати до озера, річки, лісу і часто-густо на місці відпочинку залишає сміття і саме цим проявляє нелюбов до себе, а разом з тим – до природи і до Бога, який створив усе це, – сказав він.

Митрополит подякував парафіянам та жертводавцям за проведену роботу і благословив на подальші дії в ім'я нашого духовного відродження. У проповіді також звучали духовно-патріотичні нотки, які посередництвом змістовного слова, укріпляли віру присутніх в мирне благополучне майбутнє України.

Щиросердечно подякував парафіянам і будівничим та меценатам у розбудові святині о. Віталій Лехкобит – настоятель храму, який разом з деканом Свято-Димитрівського округу протоієреєм Анатолієм Александруком взяли участь у спільній молитві.

Від церковної громади вітальне слово промовляли Микола Заікін та Анатолій Понікарчук, котрі очолюють ВО "ТзОВ "Ковельсільмаш" і "Волинь-Кальвіс".

Загальна світлина із Владикою, священиками і парафіянами, яких згодом суттєво побільшало, зафіксувала квітучий сад вишиванок, усмішки і святковий душевний настрій. Тож погоджуюсь із вище висловленою тезою Владики: "Все у нас добре і дуже добре".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 289

Повідомлення в номер / Літо – пора не тільки відпочинку

06.08.2020

Літо – пора не тільки відпочинку

Хто б там що не говорив, але літо – найкраща пора року. Гаряче Сонце, розкішна природа, тепла вода в річках, озерах і на морях – все це тішить, радує, наповнює душу і тіло оптимізмом, бадьорістю, вірою у зміни на краще. Навіть пандемія коронавірусу не псує настрою, бо усі сподіваються, що недуга відступить перед потужним наступом літа…

На світлинах, які бачите на цій сторінці, зафіксовані миті єднання людини з природою. І хоч на календарі вже серпень, ми особливо не переймаємося: попереду нас чекають, якщо вірити синоптикам, спекотні деньочки. Тому багато наших земляків у вихідні дні поспішають на лоно природи: в ліс, парки і сквери, на Світязь і Пісочне, а також на тихоплинну Турію, де і покупатися, і позасмагати можна та ще й рибку зловити, якщо вдасться.

Але не тільки відпочинком живуть у ці дні люди. Вони завзято працюють на полях і городах, даючи лад вирощеному урожаєві зернових, овочевих, плодово-ягідних культур. Відомо ж бо: осінь і зима кожного спитають, що робив влітку, які овочі, фрукти, соління припас.

А ще є ентузіасти, котрі сприятливі дні використовують для праці на благо громади. Особливо це помітно в парку імені Тараса Шевченка, який невпізнано змінився останнім часом. Сил до його благоустрою і озеленення доклали і влада, і громадські активісти. На шпальтах "Вістей Ковельщини" ми вже розповідали про добрі справи Олександра Геча та його однодумців.

Зокрема, пан Олександр у соціальних мережах деякий час тому закликав всіх небайдужих ковельчан долучитися до роботи із благоустрою згаданого вище парку. Його ініціатива знайшла широку підтримку.

Так, 22 липня ц. р. на своїй сторінці в мережі фейсбук пан Олександр із задоволенням повідомив: "Наша арка просто чудова (при вході в парк – ред.). 15 років, коли її тільки встановили, такою ефектною, такою розкішною вона і близько не була". І справді: кожен, хто відвідує улюблене місце відпочинку ковельчан, не може намилуватися реконструйованою аркою. Вона стала ніби вищою, архітектурно довершенішою і естетично привабливішою. Роботи з реконструкції безкоштовно виконав підприємець Василь Кравчук зі своєю бригадою.

Не стоїть осторонь і колектив Сім'ї ресторанів "Classic", очолюваний молодим і креативним підприємцем Романом Дідицьким. Його зусиллями в парку обладнані майданчики для дітей, встановлені професійні тренажери для занять спортом. Благоустроєно територію довкола приміщення, де розміщена ковельська філія ПриватБанку. Облаштовано стоянку для автомашин. А зовсім нещодавно тут висаджено алею сакур, японського декоративного дерева, схожого на українську вишню. Колір цвіту, як-то кажуть, божественний: він не може не захоплювати і не зачаровувати навіть найбайдужіших до природи осіб. Починає цвісти в Японії уже в січні-лютому, поступово поширюючись по всій країні. Коли цвіте сакура, місцеві жителі знають: прийшла справжня весна. Будемо чекати і ми тієї благословенної пори.

На світлинах, якими проілюстрований цей фоторепортаж, ви бачите неповторні миті літа-2020, яке поєднувало і відпочинок, і добрі справи ентузіастів-волонтерів. Заодно вміщуємо знімок квітучої сакури, яка незадовго милуватиме око й ковельчан та їх гостей.

Михайло КУЗЬМУК.

Фото

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ

та з архіву

Сім'ї ресторанів "Classic".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 349