У Ковельському фаховому промислово-економічному 

коледжі відбувся конкурс "Міс Коледж-2020"

У Ковельському фаховому промислово-економічному  коледжі відбувся конкурс "Міс Коледж-2020"

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 397

Наприкінці минулого року редакція нашої газети оголосила фотоконкурс "Мій домашній улюбленець", за умовами якого нашим читачам варто було надіслати оригінальне фото свого домашнього улюбленця та розповісти про нього. 

Передбачалося, що журі визначить трьох переможців цього конкурсу, але наші читачі надіслали нам такі милі та харизматичні світлини своїх котиків, собачок, кроликів, папужок, що було вирішено нагородити пам'ятними призами шістьох  учасників. Отож, будемо знайомитись

Наприкінці минулого року редакція нашої газети оголосила фотоконкурс "Мій домашній улюбленець", за умовами якого нашим читачам варто було надіслати оригінальне фото свого домашнього улюбленця та розповісти про нього. 

Передбачалося, що журі визначить трьох переможців цього конкурсу, але наші читачі надіслали нам такі милі та харизматичні світлини своїх котиків, собачок, кроликів, папужок, що було вирішено нагородити пам'ятними призами шістьох  учасників. Отож, будемо знайомитись

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 823

24 лютого прикарпатському мольфару, уродженцю с. Верхній Ясенів Верховинського району Михайлу Нечаю виповнилося б 90 років. Михайло Михайлович загинув у 2011 році. Пропонуємо читачам інтерв'ю з мольфаром, записане у листопаді 2008 року.

– Пане Михайле, яку допомогу Ви надаєте людям?

– Я так жив, що у мене радості не було від народження і до сьогоднішнього дня. Я не маю поняття, що таке радість, бо її віддаю людям: сім'ї з'єдную, якщо чоловік залишив жінку, або навпаки – жінка чоловіка, алкоголікам допомагаю, аби прожили вік і перестали пити, наркоманам, аби в них не руйнувалися клітини мозку від наркотиків. Допомагаю на державній посаді опинитися людині і якщо ви простий спеціаліст, можу зробити вас начальником відділення. У мене слово сильніше кулі, бо слово було у Бога і Бог було слово і Господь сотворив із слова Всесвіт. Словом можна людину вбити, поранити, оздоровити і підняти на висоту його посади. Слово – це найсильніша зброя світу.

– Чи багато таких знахарів, як Ви, живе в Україні?

– Я зараз єдиний в Україні залишився – син знахарів, шаманів, мольфарів. Моя кров із Запорозької Січі з Хортиці. Мій пращур був брацлавським полковником – Данило Нечай. Їх було три величні постаті: Данило Нечай, Сірко і Байда Вишневецький. Моє прізвище звучить високо, бо я – з козацького роду. А сам народився на Гуцульщині у Карпатах.

– Чи можна Вас назвати звичайним екстрасенсом?

– Я знахар, чарівник, мольфар, володар білої магії, практик-психолог, практик-сексолог, практик-філософ і учитель вчителів магії. Я читаю лекції в академіях наук, університетах, інститутах професорам, доцентам по різних галузях науки. І я не є конкурентом тим екстрасенсам, які виступають по телевізору і махають руками, розказуючи, як вміють зцілювати сифіліс, СНІД, рак, знімають вінок безшлюбності у дівчат і старих холостяків і родову карму.

– А що таке родова карма?

– Вона лежить на людях, які до сьомого коліна караються за своїх родичів, що гріх зробили перед Богом. І коли така людина померла і не встигла в тілі спокутувати тут на землі гріх цей, то Господь передає його на її дітей, онуків і правнуків до сьомого коліна. І це називається родова карма, яку вони мають покутувати. Покутують по-різному: в тюрмах сидять, доробитися не годні, хвороби різні тримають, сім'ї розпадаються. Ненависть, поганство, лукавство – усе це якраз кара Божа родової карми.

–  Чи існує родова карма на цілому народі і як вона виявляється?

– Чому наш народ бідує? Ми родову карму несемо за великого повелителя християн Володимира Великого, який був язичником в Київській Русі і народ якого був язичницьким. Але вподобав він дочку грецького царя і попросив її руки. А грецький цар запропонував йому прийняти християнство. І він там прийняв це християнство і потім, коли приїхав на Київську Русь, на Дніпрі почав освячувати у християнство свої народи. І котрі відмовлялися приймати нову релігію, наказував воїнам голови їм відрубувати. І голови так падали від тулубів, як гарбузи. І Дніпро багряніло кров'ю свого народу. І за це Господь його тяжко покарав. У його синів, яким він передав свої землі, відібрав розум. Вони почали воювати між собою, ослабла Київська Русь, а дикі племена турки, татари, монголи дивилися заздрісним оком на нашу багату державу. Хати палили, дітей і старих вирізували, молодих дівчат і жінок забирали в гареми, і продавали в рабство, а хлопців вивчали на воїнів. І ці воїни були страшніші, гірші, як самі дикі народи. Їх називали яничарами.

– Тобто на українському народові лежить родова карма?

– Так і, починаючи від дітей Володимира Великого і до наших днів, ми несемо її. Ми ще її не спокутували і тому бідуємо. Чому наша держава така велика і багата, а ми все купуємо і випрошуємо, як ті старці? Це не винні ті люди, які панують над нами, це не винні ті, які катують нас, які обманюють. Це ми винні, бо кару несемо за те, що патріоти-язичники, які з материнським молоком увібрали в себе віру, не могли зрадити вірі предків своїх. А язичницька релігія – це є природа, а природа – це ми. І як ми її порушуємо, то і себе порушуємо. І вони поклонялися своїм богам і природі своїй: Сонцю, Місяцю, зорям, вогню, воді, повітрю і землі. А земля – наша мати. Вона нам все дала, що нам потрібно для існування і назад нас до себе забере. Чи ви б у повітрі помирали, чи ви у воді б потопали, чи на суші гинули, то ваше тіло буде до землі падати.

– А в що Ви вірите і що можете робити?

– Я поклоняюся матері- природі і як скажу, щоб завтрашній день був сонячним чи дощовим – він буде таким. Як градова хмара йде на село, то я її посилаю на ліси, на скали, на ріку, ні одної градинки не пущу на людське поле тоді, коли сади зацвітуть, коли городина піднімається на людських городах, коли на ланах хліб. Я цю хмарину посилаю на такі місця, де вона не пошкодить природі і урожаю людському.

У мене був випадок, коли я втрутився в закони природи. Це було на першій "Червоній руті" в Чернівцях, коли я кілька днів тримав над містом гарну погоду. Це не можна було проти волі природи робити. Проти Божої сили ніхто не може виступити, інакше буде тяжко покараним. Повені – це наша кара. Ми вирубали ліс, нищимо природу, а значить знищуємо самі себе. Подумайте, чи оплатилися ті гроші, за які ми ліс продавали, і збитки, які повені приносять людям.

– Чи можна навчитися стати мольфаром?

– Мольфари бувають родимі. Мені передала силу ще бабка моя, від неї благословення отримав на мольфарство.

– І як Ваша сила проявилася вперше?

– З семи років, коли вперше зміг зупинити кров. Ми з одним хлопцем пасли вівці і він отримав сонячний удар і кров з носа пішла так сильно, що прибігли і мама, і тато, прикладали компреси, але спинити не могли. А потім я випадково торкнувся і моментально кров засохла. Другий був випадок, коли я допомагав одному чоловікові пиляти дрова в лісі і він порізав вену, тоді я поклав руку на рану і все припинилося. Але я тоді не надав цьому значення, думав, що все випадково. І до армії цим не займався, бо соромився, що дівчата сміятимуться, що я бабів і дідів лікую. А вже після армії зрозумів, що така сила є в мені і що я можу допомагати людям.

– Але Ви допомагаєте людям не лише словами?

– Я глибоко знаю природу і своїми ногами усі ці гори пройшов. Кожну травинку знаю і розмовляю з нею, як з людиною. Все живе сотворіння – трави, води, повітря, земля – все нас розуміє і сприймає або негативно, або позитивно. І я відразу поклоняюся травинці і говорю: "Я прийшов до тебе, така-то травинко, називаючи по-імені, брати на спасення нещасних людей, полікувати їх здоров'я". І дві травинки залишаю, а третю забираю, бо якби одна засохла, то одна залишиться. Ви маєте право зірвати рослину і знищити тільки тоді, коли ви її своїми руками посадили.

– До вас приходять люди з різними бідами. Звідки ви знаєте, може їм Бог дав таку покуту, тоді знову виходить, що ви втручаєтеся у Його волю?

– Якщо біда зроблена людьми, тоді її знімаю і за це Бог мені гріха не припише. Якщо це родова покута, то я її зразу відчуваю. І людина сама зрозуміє, що я їй не допоміг. Це можна відвернути єдиним способом – щирою молитвою, серцем молячись. У 12-й годині ночі засвітити свічку, покласти іконку Матері Божої, стати на коліна, бити поклони і починати просити, аби вона змилосердилася і простила ті гріхи, які ви несете у своїм тілі. І треба молитися 12 ночей підряд. Але це має бути така молитва, щоб ви не чули жодного звуку поряд, а можна сказати, вийшли в другий вимір.

За матеріалами сайту pravda. if. ua.

24 лютого прикарпатському мольфару, уродженцю с. Верхній Ясенів Верховинського району Михайлу Нечаю виповнилося б 90 років. Михайло Михайлович загинув у 2011 році. Пропонуємо читачам інтерв'ю з мольфаром, записане у листопаді 2008 року.

– Пане Михайле, яку допомогу Ви надаєте людям?

– Я так жив, що у мене радості не було від народження і до сьогоднішнього дня. Я не маю поняття, що таке радість, бо її віддаю людям: сім'ї з'єдную, якщо чоловік залишив жінку, або навпаки – жінка чоловіка, алкоголікам допомагаю, аби прожили вік і перестали пити, наркоманам, аби в них не руйнувалися клітини мозку від наркотиків. Допомагаю на державній посаді опинитися людині і якщо ви простий спеціаліст, можу зробити вас начальником відділення. У мене слово сильніше кулі, бо слово було у Бога і Бог було слово і Господь сотворив із слова Всесвіт. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 426

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 334

Гороскоп

з 16 по 22 березня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 495

Гурт "АВІЯ" зібрав в собі талановитих учасників і однодумців, учнів навчально-виховного комплексу “ЗОШ І-ІІІ ступенів № 13 – колегіум” з різних класів і шкіл. Всі вони є учасниками шкільної студії естрадного співу "Зорецвіт" (керівник – талановитий, знаний в нашому місті, композитор-виконавець Олег Корнелюк). Назва гурту пішла від перших букв імен учасниць: Анна Валентюк, Валерія Василик, Ірина Гаврилюк, Яна Оксентюк. Чарівний спів гурту неодноразово звучав на міськрайонних  та обласних заходах. "АВІЯ"став у минулому році переможцем у конкурсі на краще написання та виконання обласного гімну позашкілля. Тепер на всіх заходах позашкілля в області звучить їхня пісня. Гурт працює над створенням нових пісень і композицій, а також над записом власного кліпу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Гурт "АВІЯ" зібрав в собі талановитих учасників і однодумців, учнів навчально-виховного комплексу “ЗОШ І-ІІІ ступенів № 13 – колегіум” з різних класів і шкіл. Всі вони є учасниками шкільної студії естрадного співу "Зорецвіт" (керівник – талановитий, знаний в нашому місті, композитор-виконавець Олег Корнелюк). Назва гурту пішла від перших букв імен учасниць: Анна Валентюк, Валерія Василик, Ірина Гаврилюк, Яна Оксентюк. Чарівний спів гурту неодноразово звучав на міськрайонних  та обласних заходах. "АВІЯ"став у минулому році переможцем у конкурсі на краще написання та виконання обласного гімну позашкілля. Тепер на всіх заходах позашкілля в області звучить їхня пісня. Гурт працює над створенням нових пісень і композицій, а також над записом власного кліпу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 388

Погода в Ковелі 

5 – 12 березня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 524

Спрощене звільнення працівників, понаднормова робота, зниження захисту матерів з маленькими дітьми – ці та багато інших "цікавих" новацій пропонує урядовий законопроєкт "Про працю". Зокрема, що стосуються робочого часу, відпустки, правил нарахування зарплати, роботи вдома та ін. Суперечок навколо цього законопроєкту сила-силенна: комусь він здається прогресивним і давно назрілим, а хтось його називає "рабським" і "неконституційним".

Так, зміни назріли давно, адже чинний Кодекс законів про працю – спадщина радянських часів: тоді влада керувала всім, а зараз втручатися в трудові відносини слід якомога менше, вважають реформатори. Норми Кодексу давно застаріли, і натомість автори законопроєкту пропонують нові – у сфері фрілансу, дистанційної або тимчасової роботи.

"Роботодавець має знайти людей, з якими йому добре працюється, так само, як і працівник. Для цього потрібно легко сходитися і легко розходитися", – коментує нові пропозиції Міністр економіки Тимофій Милованов.

Однак стосовно цього іншої думки в Міжнародній конфедерації профспілок, де вважають, що проєкт Закону "Про працю" позбавить працівників правового захисту, а профспілок – здатності їх захищати.

Норми про звільнення стали чи не найбільш дискусійними. Раніше лише працівник міг за власним бажанням припинити відносини з роботодавцем, повідомивши його про це за два тижні. Втім, коли у роботодавця виникало бажання звільнити працівника, в нього теж були певні інструменти – реорганізація підприємства, фіктивні скорочення, ретельний підрахунок запізнень та прогулів тощо. 

За нового Закону "Про працю" все відбуватиметься зрозуміліше і прозоріше,  – кажуть його розробники. Працівник може і не відпрацьовувати два тижні, які фігурують в тексті законопроєкту, якщо є "поважні причини". А от коли у роботодавця виникне бажання звільнити працівника, він може реалізувати його негайно. Він матиме право з власної ініціативи розірвати трудовий договір з працівником, попередивши його про це в термін від 15 до 90 днів залежно від періоду роботи. 

Роботодавець має право звільнити працівника день у день повідомленнями в меседжері або ж смс-кою, замінивши строки попередження грошовою компенсацією (а це, враховуючи рівень офіційних зарплат на більшості підприємств України, – не надто великі кошти). Окрім того, звільнити працівника можуть, якщо той порушив умови трудового договору двічі впродовж року. А от скільки разів може порушити договір роботодавець, перш, ніж працівник розірве цей договір, не згадується. 

Водночас в проєкті нового Закону є заборона звільняти працівників через дискримінацію чи помсту. Вводиться поняття "мобінг" (тобто цькування). У переліку заборон до дискримінації на робочому місці додали і дискримінацію вагітних. Їх так само, як і осіб, які перебувають у відпустці з догляду за дитиною до трьох років, не можна звільняти.

При цьому поняття профспілок у законопроєкті відсутнє. Отже, не дивно, що чи не найбільше критики цей документ отримав саме з боку профспілок, які не брали участь у його підготовці. 

Але профспілки не ліквідують, – запевняє Міністр економіки Тимофій Милованов. Водночас, наполягає урядовець: "Робота профспілок має стати ефективнішою, ніж щорічна роздача подарунків до Нового року, видача обмеженої кількості путівок "для обраних" чи організація страйків "під запис явки усіх".

Серед інших нововведень передбачається обов'язкове укладання трудового договору як у письмовій, так і в електронній формі. До безстрокових та строкових договорів додаються короткостроковий, сезонний, з нефіксованим робочим часом, учнівський, з домашнім працівником. Отже, сторони зможуть домовлятися про будь-які умови праці. У людини з'явиться можливість офіційно працювати на кількох роботах. Таким чином в Уряді сподіваються на зниження безробіття. Нині за даними Мінекономіки, з 28,5 мільйонів українців працездатного віку легально працюють лише 12,8 мільйонів, тобто кожен другий.

Трудові книжки Кабінет Міністрів планує зробити цифровими.  

Працюємо, як і нині, не більше сорока годин на тиждень, але тривалість щоденної зміни, гнучкий робочий графік та дистанційна робота визначатимуться договором. Якщо зараз два вихідні на тиждень, то відповідно до запропонованого Закону "Про працю" можна буде залишити лише один на відпочинок. А замість стовідсоткової доплати за понаднормову працю платитимуть у п'ять разів менше.  

І це у той час, коли сьогодні світовим трендом є 4-денний робочий тиждень, який зараз тестують компанії в офісах по всьому світу. Менше працювати вже почали в Німеччині, Швеції, Новій Зеландії. Наприклад, фірма у Новій Зеландії, яка дозволила своїм працівникам працювати чотири дні на тиждень, а оплачувала їм п'ять днів, свідчить, що експеримент був успішним. Персонал працював над тим, де витрачає час даремно, і працював розумніше, а не важче.  

У нас же експериментують в іншому напрямку: працювати – більше, а платити – менше. 

Однак згідно з новим законопроєктом обіцяють залишити відпустку – 24 дні, гарантований державою розмір мінімальної заробітної плати, лікарняні, святкові неробочі дні.  

Отож, що він нам дасть – цей документ? Нові можливості чи обмеження? Цікавимось цим у ковельчан.

Сергій, торговий агент:

– Запропонований Закон не зможе захищати працівників. Тому що в ньому не передбачені профспілки. Людина залишатиметься один на один з роботодавцем.

Олександр, вчитель:

– Урядовий законопроєкт "Про працю" повністю суперечить трудовому законодавству. Насторожує, передусім, те, що він повністю нівелює права найманих працівників, натомість надає право роботодавцю звільнити людину або без її погодження навантажувати роботою, яку працівник не в змозі виконувати.

Олексій, машиніст: 

– Працівника можна звільнити день у день, надіславши смс-ку. Хіба таке ще є в якійсь країні? Як кажуть у американських фільмах: "Вас звільнено!". От і все. На сьогодні у нас є Кодекс законів про працю, який постійно доповнюється, якого можна реформувати, якщо виникає у цьому потреба.

Ганна, працює за кордоном:

– Не надто цікавилась цим. Лише знаю, що цей законопроєкт багато критикують. Але варто подумати також над тим, чи ефективно захищає права працівників нинішній Трудовий кодекс? Зараз часто оформлюють людей на пів ставки або взагалі на 25%. Таким чином керівники страхують себе перед Законом. Тому, на мою думку, Трудовий кодекс сьогодні не працює. Його треба змінювати і створювати нормальні умови для роботи.

Світлана, студентка: 

– Чула, що планують збільшити кількість робочих годин на тиждень. Думаю, це погано позначиться на результатах будь-якої роботи. А ще в договорі "Про працю" потрібно буде обумовлювати багато деталей стосовно того, як працювати. Наприклад, якщо це не прописано, то керівник може викликати працівника у будь-який час, хоч посеред ночі. І працівник буде зобов'язаний прийти на роботу. Якщо ж не погодиться – просто звільнять. І ніхто вас не захистить. 

Володимир, пенсіонер:

– Часи змінюються, і радянський Трудовий кодекс вже дуже застарів. Сьогодні працівник може не виконувати належним чином свою роботу, але звільнити його не можна, тому що у нього, наприклад, маленькі діти або ще якісь інші обставини. У результаті в когось розвалюється бізнес, у збитках підприємства, а через це страждають країна, її громадяни.

Підготувала 

Вікторія ЗІНЧУК.   

Спрощене звільнення працівників, понаднормова робота, зниження захисту матерів з маленькими дітьми – ці та багато інших "цікавих" новацій пропонує урядовий законопроєкт "Про працю". Зокрема, що стосуються робочого часу, відпустки, правил нарахування зарплати, роботи вдома та ін. Суперечок навколо цього законопроєкту сила-силенна: комусь він здається прогресивним і давно назрілим, а хтось його називає "рабським" і "неконституційним".

Так, зміни назріли давно, адже чинний Кодекс законів про працю – спадщина радянських часів: тоді влада керувала всім, а зараз втручатися в трудові відносини слід якомога менше, вважають реформатори. Норми Кодексу давно застаріли, і натомість автори законопроєкту пропонують нові – у сфері фрілансу, дистанційної або тимчасової роботи.

"Роботодавець має знайти людей, з якими йому добре працюється, так само, як і працівник. Для цього потрібно легко сходитися і легко розходитися", – коментує нові пропозиції Міністр економіки Тимофій Милованов.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 955

20 лютого минула 132-а річниця з дня народження талановитого західноукраїнського композитора, піаніста, диригента, музично-просвітницького та громадського діяча Василя Барвінського. Митець, який пройшов через випробування тоталітарного радянського режиму, залишився вірним своїй совісті та честі. 

Сьогодні ми повертаємо гідне ім’я людині, яка доклала багато зусиль до становлення українського мистецтва. Більше 30 років Василь Барвінський  стояв на чолі музичного життя Львова. Формував  музичну освіту в Західній Україні. 

Займаючи посаду директора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка, а згодом Львівської консерваторії, сприяв розвитку музичного професіоналізму. Крім  педагогічної діяльності, досліджував та популяризував українську народну творчість, виступав з концертами як піаніст та хоровий диригент. Належав до плеяди композиторів-виконавців, які формували український музичний репертуар.  

Василь Барвінський народився у 1888 р. в Тернополі. Походив з давнього українського роду, серед представників якого було чимало відомих діячів української культури, науки та духовенства. Прадід композитора о. Мартин Барвінський був першим українським ректором Львівського університету. Дід о. Григорій був греко-католицьким священиком та етнографом. Стрий Володимир заснував у Львові найвпливовішу українську газету "Діло". 

Батько композитора Олександр Барвінський (1847-1926) – відомий в Галичині культурно-громадський діяч, історик, письменник, педагог, один із засновників Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка, а також посол австрійського сейму, міністр освіти та віросповідань Західно-Української Народної Республіки, автор багатьох підручників з історії та літератури. Закінчив філософський факультет Львівського університету. 

Як посол вищої Палати Вельмож австрійського парламенту, захищав національні інтереси українців Галичини, запроваджував українську мову в середні та початкові школи, видавав українську періодику. Підтримував дружні стосунки з М. Лисенком, О. Нижанківським, П. Кулішем, К. Квіткою, М. Коцюбинським, Б. Лепким та іншими відомими діячами.  Після переїзду до Львова, в оселі Барвінських під Високим Замком не раз бували Андрій Шептицький, Іван Франко, Леся Українка.  

l

Якщо від батька Василь перейняв високі національні ідеали, то любов до музики йому прищепила мама Євгенія Барвінська (1854-1913). Походила з священицького роду Любовичів. Була однією з найпрогресивніших жінок свого часу. Закінчила учительський інститут у Львові. Навчалася грі на фортепіано в школі Кароля Мікулі – учня Ф. Шопена. Писала вірші, захоплювалася живописом. 

Талановита піаністка, Євгенія Барвінська мала чудовий голос. Співала та керувала жіночим хором в Тернополі, де першою розкрила талант Соломії Крушельницької і почала професійно навчати її музики. Згодом керувала хором товариства "Боян" у Львові.    

Професійну освіту В. Барвінський здобув у Львівській консерваторії, де навчався грі на фортепіано у відомого чеського педагога В. Курца. Після закінчення у 1906 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Але за порадою В. Курца наступного 1907 року виїжджає до Праги, де вступає на філософський факультет Карлового університету. Продовжує музичну освіту в Празькій консерваторії, де студіює композицію та гру на фортепіано, слухає лекції відомих чеських музикантів. 

В. Барвінський став першим після М. Лисенка українським композитором, хто отримав професійну музичну освіту за кордоном. Молодий талановитий музикант активно включається в мистецьке життя Праги,  розпочинає концертну та викладацьку діяльність.  

Перші творчі спроби, майбутній композитор здійснив ще у Львові. Але лише під час навчання в Празі у професора В. Новака, учня А. Дворжака, він став на шлях активної творчої діяльності. Славнозвісний чеський педагог і композитор заохочував студента вивчати українські народні пісні, сприяв належному спрямуванню його поглядів. Усвідомлюючи необхідність формування українського музичного репертуару, В.Барвінський першим серед українських митців звертається до жанрів прелюдії, сонати, концерту, струнного секстету. Його називають засновником українського віолончельного репертуару.

У 1908 р., коли композитору було лише 20 років, він написав свій перший фортепіанний цикл, у 1910 – фортепіанну Сонату, у 1911 – "Українську рапсодію" для симфонічного оркестру, яка невдовзі була виконана у Відні. У 1914 р. з'являється  етнографічна композиція "Українське весілля", де композитор познайомив слухачів з українським обрядовим дійством. Згодом, у 1935 р. композитор відтворить в своїй музиці ще один обряд – Різдво.  

l

Говорячи про любов В. Барвінського до української пісні, важко не згадати його обробку лемківської "Колискової", яка  поряд з "Щедриком" М. Леонтовича стала візитною карткою Національної Української Капели О. Кошиця. Концертне турне Капели, здійснене за ініціативи С. Петлюри мало політичний статус. Музиканти презентували за кордоном інтереси української нації, яка боролась за свою державність. У 1922 р. європейська хвиля захоплень українською піснею продовжилась в Північній та Південній Америці, де українці розпочали свій концертний сезон в найпрестижнішій залі Нью-Йорка – "Карнегі-Холі". Далі були виступи в "Colosseum" Лас-Вегаса і "Президентському Театрі" Вашингтона. Виступи мали широкий резонанс, про що свідчать відгуки місцевої преси. 

О. Кошиць в своїй книзі "З піснею через світ" писав: "Оплески гриміли після кожного номера, а після виконання "Колискової" вони вибухнули з такою силою, що ніякими словами передати це неможливо.  "Колискова" з її чарівною наспівною мелодією і хоровим супроводом, заколихала слухачів до такої міри, що треба було чекати цілу хвилину, поки оплески розірвали тишу, що запанувала в залі після того, як голоси співаків завмерли. Це був єдиний незабутній концерт в житті".  "Колискова"  зробила велике враження на молодого Джорджа Ґершвіна, який згодом переосмислив її в опері "Поргі і Бесс", перетворивши на джазову "Summertime". В США, навіть, була випущена платівка з "Щедриком" М. Леонтовича та "Колисковою" В. Барвінського. 

l

У 1915 р. молодий музикант повертається до Львова, аби одразу зануритись в мистецьке життя міста. В. Барвінському пропонують очолити Вищий Музичний Інституту ім. М.  Лисенка, який в подальшому буде реорганізований у Львівську консерваторію. На керівній  посаді закладу  В. Барвінський перебуватиме 33 роки. Це найдовший період за всю історію Львівської Консерваторії, коли директором залишалась та сама людина. В. Барвінський сумлінно виконував свої обов`язки. Як стверджували колеги, працював від ранку до пізнього вечора. Викладав фортепіано та теоретичні предмети, займався науковою та музикознавчою діяльністю, досліджував історію української музики та її сучасні аспекти, виступав з публічними лекціями та писав статті у періодиці. Багато часу відводив концертній діяльності як піаніст та хоровий диригент товариства "Боян". 

Завдяки зусиллям В. Барвінського Вищий Інститут ім. М. Лисенка перетворився у поважний навчальний заклад, здобув визнання як в Галичині, так і в Польщі. Остаточно сформувалась структура Інституту, створена за зразком західноєвропейських консерваторій. Інститут  став справжнім осередком української культури, підіймаючи її престиж у світі. 

Твори В. Барвінського часто транслювались в радіопередачах Лондона, Відня, Берліна, Ляйпціга, Праги, Кракова, Варшави, Турина, Стокгольма, Нью-Йорка та ін. Він став першим українським композитором, чиї ноти почали видавати в Європі, США, навіть в Японії (видавництва "Рeters", "Universal Edition", "Nakamura"). Так, в 1931 р. японське видання "Nakamura" видрукувало "Український танок" В. Барвінського поряд з творами Р. Вагнера, Е. Ґріґа, К. Дебюссі, Ж. Бізе, Ф. Шуберта, Ф. Бузоні, Ф. Шопена. 

l

Як вже зазначалося, Василь Барвінський провадив активне громадське життя. Став одним з засновників Спілки українських професійних музик, сформованої в 1934 році. У 1937 р. заснував часопис "Українська музика", де часто друкував свої музикознавчі праці, зокрема "Огляд історії української музики", "Нова доба української музики", "Мої спогади про Миколу Лисенка", "Українська народна пісня і українські композитори" та ін. Загалом, В. Барвінський є автором близько 100 музикознавчих статтей.    

У воєнний період композитор зміг зберегти діяльність Музичного Інституту, скромно назвавши його школою. Коли нацисти зайняли приміщення консерваторії під свої потреби, він захистив цінну бібліотеку, інструменти та меблі від вивозу їх до Німеччини. Нотна бібліотека мала неабияку історичну цінність, адже там зберігались архіви Галицького Музичного Товариства та Музичного Товариства св. Цецилії, заснованого Францом-Ксавером Моцартом, молодшим сином видатного австрійського композитора. Ризикуючи свободою, В. Барвінський захищав життя студентів та викладачів від депортації до трудових таборів, влаштовуючи для них необхідні документи. У 1940 р. з ініціативи композитора, при консерваторії була створена спеціалізована дитяча музична школа, відома сьогодні, як "львівська десятирічка".

l

З поверненням радянської влади митець залишався на посаді директора консерваторії. Але наприкінці січня 1948 р. його заарештували, звинувативши у шпигунстві та антирадянській діяльності. Сталося це за тиждень до 60-літнього ювілею композитора. У великій залі консерваторії нинішньої Львівської філармонії готувався святковий концерт, де мали  звучати твори композитора. Натомість, урочистість перетворили на політичний осуд. На сцену виходили залякані колишні колеги, які під тиском радянського режиму засуджували діяльність В. Барвінського. Багато професорів мовчки сприйняли "судилище над композитором". Тільки двоє стали на його захист – Станіслав Людкевич та музикознавець Іларіон Гриневецький. 

Сам композитор на той момент вже був заарештований і перебував на допиті у Києві. Його змусять підписати документ, у якому він дозволить знищити всі свої рукописи. Хоча на той момент його твори вже були вилучені з усіх бібліотек і спалені на подвір`ї колишньої консерваторії. Саме так робили нацисти, влаштовуючи багаття з книжок, чиї автори не відповідали їх ідеологічним поглядам.  

Композитор згадував: "По жахливих допитах, котрі я переніс під час слідства, мене били і змушували підписувати якісь папери, а що було в них написано – і понині не знаю. Внаслідок цього я оглух на ліве вухо". Разом з музичними рукописами композитора були спалені архіви його дружини – піаністки Наталії Барвінської. Суд у справі Барвінських проводився за заздалегідь спланованим та відпрацьованим сценарієм, заочно, без права публічного захисту. Маніпулюючи доказами, "особый совет" звинуватив подружжя  у зраді Батьківщини і засудив їх до 10 років виправних колоній в Мордовії. До таборів були заслані також два брати композитора. В. Барвінський, який стояв на чолі музичного життя усієї Галичини, без перебільшення, був авторитетом української нації. А для радянської влади це було небезпечно.  

l

Нова влада таврувала композитора як "кадрового українського націоналіста, агента англійської та німецької розвідок, німецького спільника". Свої докази аргументувала фактами, що у воєнний період він ходив на концерти для німецьких офіцерів, позитивно відгукувався про ІХ Симфонію Л.ван Бетховена та оперу "Валькірія" Р. Вагнера; що його сини – Іван після закриття консерваторії у Львові певний час навчався в Берлінській консерваторії, а Мар'ян, який працював в Оперному театрі, був перекладачем в дивізії СС "Галичина"; що брат композитора Олександр був особистим лікарем А. Шептицького, а серед рідних – Головнокомандуючий УПА Роман Шухевич. Звинувачення  також стосувались  членів родини Наталії Барвінської, а саме її  братів  –  Ганса (Олександр, 1901-1984) та Ґеорґія (Юрій, 1906 р.н.), які були німцями зі сторони мами. Ганс був прийомним сином в родині.  17-літнім юнаком вступив до Січових стрільців.      

Дружина композитора, Наталія Пулюй була найстаршою донькою видатного українського фізика Івана Пулюя, який працював у Празі. Останній увійшов в історію як один з дослідників х-променя, відомого нині, як рентгенівський. Засвідчують, що саме І. Пулюй відкрив х-промінь, але не встиг запатентувати винахід. Свої дослідження він обговорював з А. Ейнштейном, з яким багато листувався. За його ініціативи А. Ейнштейн став почесним членом Львівського Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Зберігся перший в світі рентгенівський знімок, зроблений І. Пулюєм у 1895 р., на якому відбито руку доньки Наталії із захованою під нею шпилькою. 

І. Пулюй був високоосвіченою людиною. Навчався у Віденському університеті. Захоплювався перекладами релігійних праць із стародавніх мов. Разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким здійснив переклад  Біблії (Нового та Старого Завіту) на українську мову. Завжди пам'ятав про свою належність до українського народу, називаючи Україну "перлиною Європи". 

Після повернення із заслання у 1958 р. Василь Барвінський надалі залишався "ворогом народу". Йому було заборонено не тільки викладати, а навіть заходити до консерваторії. Лише у 1964 р., після смерті композитора завдяки багаторічним зусиллям львівських музикантів, особливо А. Кос-Анатольського, Василь Барвінський був реабілітований. Однак твори композитора, майже на чверть століття, були вилучені з концертного репертуару. Його ім'я було викреслено з історії української музики, в той час, коли європейські словники та енциклопедії називали митця прогресивним композитором. Навіть ювілейний концерт, присвячений 100-літтю композитора, що проходив у Львівській філармонії в 1988 р., не був анонсований. Так влада намагалась стерти пам'ять про композитора. Зміни сталися лише в незалежній Україні. 

За радянських часів не вийшло жодних нотних видань В. Барвінського, усі рукописи були спалені. Він сам називав себе композитором без нот. Решту життя присвятив відновленню власних творів з пам'яті. Без перебільшення, він відроджував свою музику з попелу. Багато творів, на жаль, лишились втраченими. Деякі були віднайдені за кордоном. 

l

В. Барвінський помер у 1863 р. За три дні до смерті композитор почав слабнути. Дивувався, що його відвідує так багато людей. Наталія Барвінська, сама немічна, зуміла приховати від чоловіка гірку правду. Поховали композитора у Львові на Личаківському цвинтарі в родинній гробниці, де невдовзі знайшла спочинок і  Наталія Барвінська, хоча її ім'я на пам'ятній плиті не зазначено. Труну з тілом композитора несли студенти Вищого Музичного інституту ім. М. Лисенка. Хор студентів співав уривки з "Реквієму" В. А. Моцарта та хорові обробки "Козака несуть" М. Леонтовича і "Чуєш, брате мій" М. Колесси.

Василь Барвінський є символом української культури, адже він доклав  стільки зусиль для її розвитку і популяризації. Усе життя наслідував слова митрополита Андрея Шептицького: "Творячи культуру – творимо націю". Ми маємо зберегти в пам'яті наступних поколінь ім'я видатного українця, відродити його творчість, яка не підлягає забуттю.    

Світлана Вавриш, 

музикознавець,

викладач Ковельської 

школи мистецтв.

20 лютого минула 132-а річниця з дня народження талановитого західноукраїнського композитора, піаніста, диригента, музично-просвітницького та громадського діяча Василя Барвінського. Митець, який пройшов через випробування тоталітарного радянського режиму, залишився вірним своїй совісті та честі. 

Сьогодні ми повертаємо гідне ім’я людині, яка доклала багато зусиль до становлення українського мистецтва. Більше 30 років Василь Барвінський  стояв на чолі музичного життя Львова. Формував  музичну освіту в Західній Україні. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1601

Минуло вже багато літ,

Як у вашому житті цвіла

 весна

І скільки прожито, 

і пережито разом,

І скроні вкрила сивина.

У прекрасні лютневі дні на сімейному календарі подружжя  Миколи Кіндратовича та Софії Іванівни Вороб'їв із Нужеля "засвітилась" дуже гарна дата – 60 років спільного життя.

А тоді, шість десятків літ тому, була сніжна, морозна зима і було їх весілля. Вигравали музики, витанцьовувала молодь на розчищеній дорозі, а молоді серця Софії та Миколи зігрівала любов. Це їх перше почуття стало останнім, і вони змогли зберегти його на все своє життя. І сьогодні в колі родини відзначили славний “діамантовий” ювілей, з щирими вітаннями, музичними, пісенними віншуваннями. Це діти, онуки подбали, щоб у батьків було свято. Вони цього заслужили вмінням жити і працювати.

"Наші рідні, найдорожчі, найкращі батьки, ми завжди захоплювались вами, ви були і є для нас прикладом того, як  любити, поважати один одного, переборювати труднощі. Ми завжди відчували ваші підтримку, розуміння, допомогу. В нас  найкращі спогади дитинства, а нині наші любі дідусь і бабуся ділять свою любов ще на онуків та правнуків", – щиро вітала рідних донечка Зіна, сини Володимир, Віктор та їх родини.

Гордяться, тішаться батьки своїми дітьми, а в очах – і радість, і сум – коли ж вони виросли, коли зміцніли крила у їх дорогих орлят?

60 років відлетіли журавлями. А коли вони пролетіли над їхньою хатою? Ніби вчора почали будувати своє спільне життя, свою спільну долю. Це нині  нова хата, яку колись будували разом, повна достатком і радісним дитячим щебетом.  Тут народилося їхнє трійко дітей, звідси ішли в своє самостійне життя, створили сім'ї, аби дорогих людей радувати онуками. Їх у них – шестеро, ще й дев'ятеро правнучат. Радіє серце батьків.

"Діти, онуки, правнуки, – найбільше наше багатство, наше щастя, наше життя, – говорить Софія Іванівна, посміхається навздогін своїм спогадам. – Коли ж вони виросли? Ніби вчора бігали малими, то шкільні клопоти, то весілля справляли. Ось так у приємних буднях пройшли роки. Хотілось завжди, щоб діти жили в достатку, були гарними людьми. Ось і нині, дивлюсь, світ такий складний, неспокійний, але разом з тим і прекрасний, бо в ньому живе моя сім'я, родина, діти, яких ми завжди вчили любити і поважати людей, бути працьовитими, жити в злагоді з Божими заповідями. Бо людина без віри – як Земля без Сонця. Та й ми з чоловіком не мали того".

І ми   вже разом листаємо важкий спогад дитинства моїх ювілярів.

У Софії Іванівни і Миколи Кіндратовича батьки з діда-прадіда – хлібороби. Та й проживали в сусідніх селах. З теплотою дочка згадує свого батька (хоч і не рідного), але такого люблячого. "На таких ентузіастах, – згадує Софія Іванівна, – як мій батько, відбудовувалось повоєнне село. Він з раннього ранку до пізнього вечора, в будь-яку пору року завжди в  роботі. В селі говорили: "Так, як Іван Ніколайчук, не зробить ніхто. Робота якісна, добротна, відповідальна, любив у всьому порядок – і вдома, і на роботі, "золоті" руки мав.

А мама? Вічна, невтомна трудівниця. На руках її було і домашнє господарство, і нас – четверо дітей, і колгоспна, не завжди легка, праця. Але вона завжди терпляча, чуйна, добра, віддавала нам свої любов, турботу".

Микола Кіндратович втратив батька, коли виповнилося 6 років. То яким було його дитинство, коли мамі самій довелося ставити на ноги дітей і в роки війни, і в нелегкий повоєнний час?

"Наші батьки, – продовжує спогад Софія Іванівна, – прості люди, які чесно й сумлінно все життя трудилися. Жили правдою, і тому нас навчали. В усі часи вони любили і берегли свою родину, свою землю і все, що оточувало".

Скільки себе пам'ятає, Софія Іванівна завжди працювала. Довелось тільки 7 класів закінчити у школі в їхньому селі. А далі пішла на ферму – там і робота стабільна, і заробітки більші. Їй довірили доглядати свиней. Важка то була робота, не завжди жіноча, а тут для невисокої, худенької дівчини – нелегко було. Механізація прийшла на ферми багато пізніше. Спочатку все доводилось робити вручну. Але вона старалась, з ранку до пізнього вечора на роботі. Її старання оцінили. 

Першу грамоту за сумлінну працю та високі показники в роботі  дівчина одержала на районній нараді передовиків сільського господарства, коли їй було тільки 17. Злякалась, не повірила, що це їй така подяка за сумління. А потім ще були десятки різних подяк, грамот, свідоцтв, бо все життя до виходу на пенсію працювала на свинофермі.

Доля колись подарувала Софії Іванівні хорошого, доброго, розумного чоловіка Миколу. Їхні шляхи перетнулись у сільському клубі. Сподобались один одному. І поніс їх вир у сімейне життя, вплітаючи в нього різні кольори.

"Ніби й немало прожили, – з гордістю нині говорить ювілярка, – а я ні на хвилину не шкодую за прожитим. Змолоду і нині завжди працювали, ніякої роботи не цурались. Все разом, допомагали один одному".

Микола Кіндратович шоферував в колгоспі. І нині його пам'ятають як знаючого в техніці працівника, доброго товариша, який завжди приходив на допомогу. Він добрий господар, сім'янин. Іноді дивувався невтомності своєї дружини, бо обід завжди був вчасно приготовлений її дбайливими, вмілими руками. А головне – зігрівало відчуття теплого, спокійного, домашнього затишку, яке кликало з будь-яких доріг.

В житті – як у  житті: всього буває. Доля не раз випробовувала їх почуття, але вони мудро виходили з різних ситуацій, змогли вистояти у непростому вирі буття. Пам'ятає Софія Іванівна, як захворів син. Лікарі поставили невтішний діагноз – за ніч посивіла. Але знайшла сили і нині підтримує свою кровинку.

Дивлюсь на цих, не по роках моложавих, хороших людей, і бачу в кожному русі, погляді глибоку повагу, шану один до одного, а ще, як і колись, – любов. Тільки десь там вчувається мелодія слів: "а роки летять, а роки летять, їх навіть на крилах не можна догнать".

Колись Софію Іванівну знали в селі як добру, вмілу господиню. Жодне весілля не відбулось без її допомоги. А  смачні пахучі короваї – це її талант. І нині, хоч роки на осінь повернули, вона завжди турбується, щоб і в хаті, і на городі був порядок, а доброю опорою та допомогою є її улюблений Микола Кіндратович, люблячий батько, турботливий дідусь і просто хороший сім'янин.

І не дивно, що навколо їх оселі завжди порядок, осінню сад рясно плодоносить, посаджений і доглянутий господарем, і квіти навкруг милують перехожих – це вже господині рук справа.

У день їхнього ювілею найчутливіших струн їх серця торкались теплі, щирі вітання рідних.

"Наші батьки – найкращі, – навперебій казали люблячі діти. – Мама – це втілення доброти, мудрості, її лагідні теплі руки, люблячі очі, а татові розсудливість, поради, настанови… Де взяти слова вдячності? Вони з нами повсякчас – думкою, любов'ю, молитвою".

А вони і нині, як і колись, ідуть до місцевого храму, аби подякувати Богу, що, хоч і хворіли, а все-таки дожили до такої благородної дати, змогли в свій життєвий вінок вплести багато хороших і добрих справ.

І я приєднуюсь до усіх вітань. Нехай подальша доля родини Вороб'їв буде щедрою на добро, міцне здоров'я, а в родині панують затишок, любов і повага!

Валентина СІЧКАР.

У прекрасні лютневі дні на сімейному календарі подружжя  Миколи Кіндратовича та Софії Іванівни Вороб'їв із Нужеля "засвітилась" дуже гарна дата – 60 років спільного життя.

А тоді, шість десятків літ тому, була сніжна, морозна зима і було їх весілля. Вигравали музики, витанцьовувала молодь на розчищеній дорозі, а молоді серця Софії та Миколи зігрівала любов. Це їх перше почуття стало останнім, і вони змогли зберегти його на все своє життя. І сьогодні в колі родини відзначили славний “діамантовий” ювілей, з щирими вітаннями, музичними, пісенними віншуваннями. Це діти, онуки подбали, щоб у батьків було свято. Вони цього заслужили вмінням жити і працювати.

"Наші рідні, найдорожчі, найкращі батьки, ми завжди захоплювались вами, ви були і є для нас прикладом того, як  любити, поважати один одного, переборювати труднощі. Ми завжди відчували ваші підтримку, розуміння, допомогу. В нас  найкращі спогади дитинства, а нині наші любі дідусь і бабуся ділять свою любов ще на онуків та правнуків", – щиро вітала рідних донечка Зіна, сини Володимир, Віктор та їх родини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 525