Повідомлення в номер / Осередок українського духу

20.08.2020

_DSC6961Осередок українського духу

Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.
Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:
Боже мій милий,
Дай розуму й сили
Народ наш до купи
 зібрати,
І те, що належить моїй
 Україні,
Ми не дамо роз'єднати.
Слова і музика – народні, як  і сама святиня. Ми, делегація журналістів "Вістей Ковельщини",  вслухаємося і насолоджуємося цим натхненним витонченим піснеспівом. Сьогодні газетярі тут невипадково. Цю чудову душевну зустріч із парафіянами Свято-Покровського храму нам організувала невтомна, заряджена на рух та культурно-мистецькі духовні заходи, очільниця  ковельської районної  культури Тетяна Матяшук. І за цю можливість спілкування із щирими і добрими поворчанами, за ці радісні відчуття, які нас огортали, маємо добрим словом пошанувати Вас, Тетяно Іванівно.
Як і годиться, нас гречно вітає настоятель храму отець Дмитро Андрухів, депутат Ковельської районної ради кількох скликань поспіль, який очолює Свято-Покровську парафію 20 літ. Доки не зібралися парафіяни, активісти церковної громади, о. Дмитро знайомить з історією церкви:
– Наша церква древня, має більше, як 150 літ. Перша згадка сягає 1853 року. Тоді зусиллями і коштами громади та священика Михайла Теодоровича і була побудована вона.
Пережив храм Першу світову війну, колонізаційне польське двадцятиліття, Другу світову, але не витримав комуно-атеїстичної навали і був зруйнований у 1964 році.
З утвердженням Незалежності віра почала відроджуватися, і на місці старої церкви 8 травня 2003 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутньої святині. У рекордний термін, менше, ніж за 2 роки, нова ошатна будівля була  споруджена і освячена 18 вересня 2005 року, прийнявши у своє лоно перших вірних.
Ось погляньте: це фотокопія старої церкви. Зберегти історію нам порадили очільники єпархії.
Ми вдивляємося в чорно-білу, потемнілу від часу світлину, і проникаємося якимось трепетом, адже тут творилась духовна історія краю, гартувався наш дух, наверталася душа до Бога.
l
Не зчулися, як в молитовному залі  залюдніло, з'явилися хористи, староста та інші активні парафіяни.
Повеселіло. Мов ластівки, влетіли в церкву жінки і защебетали наввипередки одна перед одною.
– Камінчик до камінчика, цеглинку до цеглинки, дощечку до дощечки – кожен день без спочинку вкладали ми в храм. А як же інакше? Пам'ятаю (я ще мала була) за Польщі наша церква була українською.
Поляки не дуже шанували українство, але тоді ми вистояли. І тепер на будову йшли, як на свято – так нам хотілося і мріялося почути молитву  та службу українською мовою, – захоплено розповідає нам найстаріша парафіянка, яка співала в церковному хорі у старій церкві, Катерина Демчук.
Прихожани   розказують про будівництво, про те, як збирали пожертву на храм  і про те, яке то щастя молитися рідною українською мовою.
– Не забудьте у своїй статті згадати Петра  Омелюка. Це – наша гордість. Він – коваль-самоук, а які професійні речі витворив. Кожна ікона – в кованій рамці. А де ви ще бачили змайстроване з любов'ю коване панікадило?  А огорожа! Справжній майстер.
l
Вдивляюся в старовинну чудотворну ікону Божої Матері, теж з любов'ю оковану майстром, і думаю: "Ось де той животворний Прометей  і дух нації, вогнем заряджений і водою загартований. Поворський умілець пан Петро, нащадок нашого ковельського коваля, який меч переможний викував Данилу Галицькому, назву місту подарував, навіки вписав своє ймення в історію села. Саме в цьому – невмирущість нашого українського роду і православної, істинно української віри".
Старожили про ікону Божої Матері розказують: "Стояла вона в куточку на кухні. Мабуть, найбільше молилась перед нею господиня. І якось невідомо звідки пожежа сталася. Здавалося, все піде прахом. Аж ні! В тій частині, де ікона Богородиці стояла, полум'я раптом згасло. Спасіння від неї прийшло.
Сьогодні залишилися незначні сліди  від пожежі, але Пресвята Богоматір (стверджують, що Ченстоховська  із Белза) з любов'ю та мудрістю, по-материнськи дивиться на  нас. Вона ніби промовляє: "Діти мої, я заступниця і покрова ваша, але не легковажте, бережіть Україну, свою рідну мову і віру Христову". Десь і смуток хмаркою промайне з образу святого. Злетить невипадково, адже і в Поворську є герої, що за нас, за віру та Україну життя віддали.
У цьому почесному списку – Микола Яворський. Пам'ятає громада і шанує Героя, що загинув в зоні АТО.
– Біля нашої ікони вже сталося чотири дива, – повідомляють парафіяни.
– Вся церква чудотворна, – додає пані Оля. – Зайшла, і таку благодать відчула, таку легкість!
– Там, де віра, там завжди Благодать Божа присутня. Так Господь направляє. Нещодавно у нас інша дивина сталась. Будуємо церкву у селі Гулівці. І неподалік храму від удару блискавки дуб старезний розколовся, а там – чаша золота, кубик воску і антимікс.  Погляньте, яка гарна чаша. Мощі з антимікса у нас залишилися, а основу ми передали в єпархіальну скарбницю дорогоцінних речей на збереження. Хто заховав під час війни, невідомо, але відкрився скарб нам невипадково, – не втомлюється  інформувати отець Дмитро.
l
Я слухаю парафіян і переконуюся: таки невипадково. Бо і настоятель храму, і його активна церковна громада – істинно віруючі люди.
– Знаєте, який у нас священик? Він з паніматінкою Любою день і ніч живуть церквою. Дружина пожертви збирає, а він будує, сповідає і службу вправно веде. Де ви ще таке бачили, щоб отець з Ковеля на велосипеді пластик облицювальний до Поворська віз?
Ми звикли шукати витязів-богатирів. А паніматінка Люба тендітна, скромна, невеличка на зріст, а який вогонь в очах, скільки духу запального! І отець Дмитро, як воїн віри, рухає громаду вперед і заряджає невтомною енергією.
Колись у старі часи приходив голова сільради і наказував фундамент розбивати. Сивочолі чоловіки, а за ними й жінки стали стіною: "Не дамо!". Відступила лиха година.
На таких парафіян, як Олена Шуляк, Катерина Романчук, вище згадувані Євгенія Савчук, Любов Андрухів та багатьох інших порядок і краса в храмі тримаються. А заквітчана, озеленена територія навколо храму стала взірцем для всіх поворчан.
Так з гарячої любові і віри міцної благодать народжується. Це і є щастям земним.
В той же день ми завітали у село Озерне, де зусиллями о. Дмитра новий храм побудовано. Тутешня громада теж належить до Православної Церкви України. 
Ми розпочали свій репортаж із народних поетичних рядків. Продовжимо читати цю просту поезію, покладену на мелодію, глибоку за змістом, високодуховну і дорогу кожному українцю:
Андрій Первозванний,
 апостол страждальний
Із давніх, прадавніх віків
Молитися мовою, що
 ближче до серця,
Народу своєму навіки
 заповів.
Чому ж ми цураємось
 рідного слова,
Нащадки святої Русі?
Тож мовою рідною, мовою
 серця
Ми розмовляєм усі.
Нас охрестили, коли ще 
й в помині
На карті Москви не було.
Ми – гордий народ, 
то чому ж повинні
Схилять перед нею чоло?
Переконаний, вірю і знаю: поворчани, прихожани Свято-Покровської церкви, не схилять чоло, це – їхня сутність. Я і мої друзі-ковельчани щасливіємо від цієї душевної зустрічі, яка перетворилася на духовне свято. Після піснеспіву і молитви-здравиці "Многії літа!" ми щиро прощаємося.
Щасти Вам, наші добрі друзі! Хай допомагає Вам Господь завжди і в усьому!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час зустрічі з прихожанами і священиком Свято-Покровського храму в Поворську.
Фото 
Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.
Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:
Боже мій милий,
Дай розуму й сили
Народ наш до купи зібрати,
І те, що належить моїй Україні,
Ми не дамо роз'єднати.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 675
Читати далі
20.08.2020

коцюбчикУ Романа Коцюбчика – найвищий бал ЗНО з хімії

Випускник ЗЗСО № 12 м. Ковеля Роман Коцюбчик готується стати студентом.  Сумнівів щодо майбутньої спеціальності у хлопця не було: з сьомого класу його улюблений шкільний предмет – хімія.
– В сьомому класі, коли я пішов на міську олімпіаду і зайняв перше місце, у мене з'явився інтерес. В наступному 8-му класі я вже поїхав на обласну олімпіаду і на всеукраїнську. Тоді вже дуже сильно зацікавився хімією, – розповідає Роман.
Відмінні знання з хімії хлопець підтвердив на зовнішньому незалежному оцінюванні, де набрав максимальні 200 балів. Каже: був впевнений у своїх силах, навіть попри перерву в навчанні через карантин.
– Набагато менше часу забирала школа. Я зміг більше часу присвятити підготовці до ЗНО з трьох предметів: українська мова, математика і хімія.  Звичайно, розраховував на 200 балів. Тому що хімію я знаю дуже добре. І я б дуже здивувався, якби в мене не було 200 балів. Математику я склав на 199, а українську мову та літературу – на 195 балів.
Вчитель хімії ЗЗСО № 12 Тетяна Бірук зазначила: 
– Я в цьому результаті ніколи не сумнівалася, що він здобуде 200 балів. Бо в нього була дуже сильна база – і готуватися нам було дуже легко. Він постійно проходив  тести, скидав мені по вайберу. Запитував, а чому так, коли щось було  незрозуміло. Тобто, в нас постійний з ним був контакт – вайбером, телефоном. І так ми досягли такого результату. Я вважаю, що ми  разом досягли, хоча його заслуга тут беззаперечна.
Романа завжди підтримували і батьки. Радіють його успіхам у навчанні і вчителі школи. Директор ЗЗСО №12 Ігор Щур у нашій розмові підкреслив:
– Наші відмінники – а їх було четверо, медалісти, підтвердили свої знання в ЗНО. А значить, мають гарний старт для вступу у ВНЗ. І взагалі хочу відзначити, що майже 80 відсотків наших випускників  успішно склали ЗНО. Тобто, велика кількість випускників будуть навчатися у вищих навчальних закладах. І ми їм бажаємо, щоб їхні мрії здійснилися і вони обрали правильний шлях у житті.
На 200 балів склав ЗНО з хімії і  одноліток Романа з першого ковельського ліцею – Максим Чумак (вчитель – Оксана Мельник). 
Ігор ЧАЙКА.
НА ЗНІМКУ: випускник ЗЗСО № 12 Роман КОЦЮБЧИК.
Фото з архіву автора.
Випускник ЗЗСО № 12 м. Ковеля Роман Коцюбчик готується стати студентом.  Сумнівів щодо майбутньої спеціальності у хлопця не було: з сьомого класу його улюблений шкільний предмет – хімія.
– В сьомому класі, коли я пішов на міську олімпіаду і зайняв перше місце, у мене з'явився інтерес. В наступному 8-му класі я вже поїхав на обласну олімпіаду і на всеукраїнську. Тоді вже дуже сильно зацікавився хімією, – розповідає Роман.
Відмінні знання з хімії хлопець підтвердив на зовнішньому незалежному оцінюванні, де набрав максимальні 200 балів. Каже: був впевнений у своїх силах, навіть попри перерву в навчанні через карантин.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420
Читати далі

Повідомлення в номер / Свято новосілля у Поповичах

20.08.2020

DSC09389Свято новосілля у Поповичах

Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…
А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради   з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються. 
Тепер бібліотеці даватиме тепло сучасна котельня, будівництво якої було одним із перших проєктів в ОТГ. До книгозбірні веде окремий вхід, є тут зала, в якій будуть проходити заходи й репетиції, виділено кабінет, де працюватиме староста округу. А великі концертні дійства, як і раніше, відбуватимуться на сцені будинку культури. «Маємо надію, що з часом  для бібліотеки придбають комп'ютер, і вона стане ще більш сучасним, креативним місцем для дітей, молоді та й для старшого покоління», – сказала директор Голобської публічної бібліотеки Валентина Мельничук. 
Директорку тішить, що за три останні роки з бюджету Голобської селищної ради було виділено 75 тисяч гривень на придбання літератури та майже 60 тисяч – на передплату періодики. 
Подякувавши односельчанам за завзятість та оптимізм, в. о. старости Віталій Мартинець розповів, що вже після початку ремонтних робіт з’явилася ідея будівництва дитячого ігрового майданчика. Цей задум був реалізований: за кошти, виділені ТзОВ «В. Прометей», придбано частину споруд, інші елементи майданчика та благоустрій території зроблені місцевими жителями, найактивнішого з яких – Ярослава Валігуру – було відзначено Грамотою Голобської селищної ради.
Учасники фольклорного колективу «Оберіг» на чолі з Тамарою Крицко, солістки Олена й Оксана Валігури, Юліана Осіюк подарували присутнім пісенний вернісаж. Разом із аматорами культури раділи найменші відвідувачі бібліотеки. Вони стали повноправними учасниками свята, взявши участь у сценці, яку підготувала бібліотекар Алла Терещук. По-особливому звучала поезія «Я – українка», прочитана Катериною Музичук, адже була вона присвячена найвагомішому святу нашої держави – Дню Незалежності.
Вітаючи та вручаючи подарунки «новоселам», Голобський селищний голова Сергій Гарбарук подякував жителям за ініціативність і працьовитість, побажав порозуміння та згуртованості, миру й любові. «Нехай Ваша творча енергія буде прикладом служіння громаді й Україні, наповнює її процвітанням», – висловив сподівання Сергій Володимирович.
Отак живуть у Поповичах. Отак працюють у Голобській громаді. Саме отак будується та Україна, про яку ми мріємо. 
Храмом, де завжди народжується і зберігається духовність, вважав бібліотеку Василь Сухомлинський. До храму духовності, відкритого нещодавно в Поповичах, з цінними подарунками завітали гості – начальниця сектора культури, молоді та спорту Ковельської районної державної адміністрації Тетяна Матяшук, директорка  Ковельської центральної районної бібліотеки Галина Божик і директор Ковельського районного будинку культури Петро Журавель. 
Оглянувши відремонтовані приміщення, Тетяна Матяшук щиро пораділа, що працівники культури матимуть тепер комфортні умови для творчої праці. Вона побажала об’єднаній громаді не лише зберегти мережу закладів в складний економічний період, а ще вище підняти рівень їх функціонування. 
Під час спілкування Галина Михайлівна Божик, професіонал бібліотечної справи з багаторічним стажем, не лише дала колегам слушні поради, а й пообіцяла, що очолювана нею установа й надалі підтримуватиме осередки бібліотечної системи Ковельщини.
Присутні обговорили актуальні питання галузі культури, відзначили високий рівень підтримки цього напрямку в громаді, висловили сподівання на подальшу культурно-мистецьку співпрацю. Адже тільки спільно ми зможемо зберегти й примножити славні культурні традиції Лесиного краю.
Наш кор.
Фото Сергія ДАНИЛЮКА.
Гучна урочиста музика закликає зібратися на захід з нагоди переселення бібліотечного пункту села Поповичі в нове приміщення. Хоч і лунає вона в будній день, і дорослі, й малеча в селі знають причину свята…
А почалося все з того, що розуміючи необхідність раціонального використання двоповерхової будівлі школи, депутати Голобської селищної ради   з ініціативи голови Сергія Гарбарука прийняли рішення закріпити частину даного приміщення за Голобською публічною бібліотекою, підрозділом якої є бібліотечний пункт. Спонукали до цього й не зовсім комфортні умови закладу культури, адже тільки деякі кімнати в ньому опалюються. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 444
Читати далі

Повідомлення в номер / "Розкажіть про нашу маму…"

20.08.2020

скачанные файлы"Розкажіть про нашу маму…"

З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет,  із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.
Її  теплі ласкаві очі супроводжують  нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива",  сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.
І ось поїхала я в неблизьке село. У затишній, дбайливо прибраній кімнаті, сиділа Федора Іванівна – худенька, виснажена роботою, та й життям. Її доньки тепло, з якоюсь надзвичайною любов'ю звертались до матері, і я відчула, які дорогі спогади  пов'язані з матір'ю, щось незвичайне за цим криється.
Тихо, іноді зі сльозами, розмотувався клубочок життєвої стежини Федори Іванівни.
Колись жила маленька Федорка з матір'ю Настею на окраєні села. Їхня хатина ніби підбігла до лісу і зупинилась поміж царства лісової краси. Тому з дитинства купалась в цьому земному раю, знала кожне деревце, квіточку. І сама була, як квіточка – гарненька, котра з роками розцвіла в красиву дівчину. А кругом - жорстоке життя. В ті часи тут  панували поляки, а українці здебільшого на них працювали.
Працювала наймичкою і Настя (мама Федори). Батько помер, коли їй було 3 роки. Куди іти дівчині на роботу - вибору не було.  Її талант, уміння шити, мережити, вишивати пригодилось в покоях польських панів. Саме тут і зустріла Миколу – свою любов, своє горе. Любов до них прийшла з весняним первоцвітом. Не ходила – літала. Відчула:  любить й Микола, допомагає в роботі, а щовечора завжди разом. Готувала рушники, бачила себе нареченою, чекала весілля. Хоча в селі говорили по-різному. Не чула, не хотіла чути. Бачила себе щасливою.
Холодний осінній дощ остудив   гаряче серце,  розтоптав її любов Микола. Повів під  вінець іншу:  багачку, хоча негарну, старшу за нього. Така була воля його батьків. На розпач не було часу, давало про себе знати  маленьке життя. Не знала, що робити, як бути, почувалася обділеною долею. А в маєтку готували пишне весілля. Роботи по господарству вистачало. Ходила,  аби хоч поглянути на коханого. Серцю не накажеш – любила, до болю рідного, близького. Не раз ловила на собі його погляд, бачила в очах глибокий сум. Як і  колись, старався допомогти, а коли іноді брав за руки, серце охоплювала тепла хвиля, тим і жила…
l
Пологи почалися зимової холодної ночі. Завірюха поховала крики молодої матері. Скільки живе, але й нині пам'ятає, як взяла на руки малесеньке дитятко, донечку, які тепло й любов відчула, але не довго. Мама забрала  її крихітку і винесла в морозяну ніч, поховавши в  кучугурах снігу і донечку , і сором дочки. Скільки лежала без пам'яті, не пам'ятає, але все життя по тому плакала її зранена душа, назавжди залишилась рана на серці, яка завжди боліла, навіть з роками не зарубцювалась. Ті зимові  вечори найбільше любила: виходила на двір, вмивалась холодним снігом, приклада до щік, цілувала, ніби цим хотіла нагріти  своє дитятко (так було все життя).
З роками змирилась, хоч як важко було, сльозами кропила свою біду. Весь біль ховала в роботі. Вона, сильна, змирилась з долею - треба жити. Хоч хіба то було життя? Пекло. Десь тайком бачила Миколу, серце обливалось кров'ю, але раділа чужому щастю і  легше ставало на серці. Що було б далі, як би жили, коли б не почалась страшна війна.  Німці не шкодували нікого. Молодих  вивозили до Німеччини, казали, що на добру роботу, а потрапляли на каторгу. 
Майже три роки Федора Іванівна працювала на заводі. Важко було і всього було, але якось вижила. Повернулась додому,  а тут все понищено. Багато людей жили в землянках. Їх хата, хоч старенька, але уціліла, жити з горем пополам можна було. Правда, працювати не було кому. Після Перемоги поверталися додому наші фронтовики, скалічені, поранені, але живі, серед них і Микола. Багато похоронок прийшло – плач, горе, але мир. Почали робити на полях: орали, сіяли, а тут нова біда: розкуркулення.
Микола, хоч з фронту прийшов пораненим, а в той список потрапив перший. А що? Добротні господарські будівлі, які не знищила війна, худоба, поле. Не змогла змиритись з такою несправедливістю Миколина Маринка: передчасно народивши дитину, померла. Залишився Микола сам. Село заступилось за нього, щоб не виселяли – куди з дітьми малими, а тут свої люди, допоможуть. Правда, забрали все до колгоспу і хату під сільраду, залишили корівчину і дали стару хату-розвалюху.   Солома на стрісі стара, протікала навіть при малому дощу, замість підлоги – земля. Ось  в таких умовах став жити Микола зі своїми доньками.
Допомагали йому  люди, хто як міг, бо у всіх не було статків. Понесла і Федора гостинці дітям. Прийшла не надовго, а залишилась… на все життя. Стала для Миколи дружиною, а дітям матір'ю. Важко доводилося, але була по-своєму щаслива. Адже це – Микола, її мрія, її любов, її  довгождане жіноче щастя. І хоч був хворий, але поруч. Увійшовши в його сім'ю, знов  ніби ожила, не  відчувала втоми. Встигала і в хаті лад дати, і в городі, а найбільше дітям уваги, тепла приділяла, бо дівчатка уже називали її матір'ю.  Це була самопожертва мудрої, доброї, люблячої жінки. Це був її вибір, її доля. 
l
Та недовго тривало її жіноче щастя. Коли Марійці виповнилося 6 рочків, а Галинці 3, помер Микола. Хотіли у неї забрати дітей, але Федора Іванівна не віддала. Отак і жила. І нині, крізь роки, в її пам'яті виринають  часи їхнього дитинства. Скільки натруджених днів, скільки безсонних ночей збігло в житті! Де брала вміння, сили жити і виживати, де черпала сили для повсякденної  важкої, не завжди жіночої роботи, бо чекати допомоги не було від кого? Цілими днями в роботі, сама сіяла, косила, садила, а ночами про сльози її тільки знала подушка й темна ніч".
Пригодилось її уміння шити:  то   щось  латала, щось перешивала, аби діти були одягнуті не гірше інших. Якось зводила кінці з кінцями, життєві труднощі зміцнювали сім'ю. Дівчатка підростали – старались допомагати мамі. 
Осі так і пливли роки за роками, життя не стояло на місці. Доньки оточені маминою любов'ю, між ними були завжди добрі, теплі стосунки. З Божою поміччю Федора Іванівна ставила своїх доньок на ноги. Не нарікала на долю. Відчула: її материнська любов повинна бути сильною, щоб діти не відчули і ніколи не увійшло в їх свідомість слово "мачуха". 
Проте Господь був милостивим:  її молитви додавали сил, рятували дітей від хвороб, різних негараздів, своїми молитвами висушувала сльози. Та коли підросли доньки, десь на якомусь відрізку часу свого життя взнали, що мама не рідна. Не могли зрозуміти,  як так? Їх мама – найкраща, найулюбленіша.
"Ми той  час і нині добре пам'ятаємо, як поганий сон. Довго плакали на самоті. Не вірили, бо мама завжди поруч, дбала, турбувалась про нас. Але все-таки вирішили запитати. На наше  запитання, мама  відповіла, що вона наша, а колись ви все зрозумієте, – згадує нині  старша Марія. – От тільки пам'ятаємо, що навесні ми зажди плели віночки з барвінку, заквітчували їх  і перед Пасхою носили на кладовище, вішали на два хрестики. Мама, витираючи сльози, нам говорила: "Діти, пам'ятайте: тут лежать ваші батьки".  Мама  нас дуже любила, це ми відчували постійно, нам заздрили подружки. Старались в чомусь допомогти: прибирали в хаті, яку нам побудував колгосп,  садили мамині улюблені квіти – чорнобривці, символ вічної материнської любові. А вечорами ділились з нею своїми "дівочими секретами".
l
Виросли доньки, отримали освіту, повиходили заміж. У кожної по-своєму склалась доля, вимолена матір'ю в Бога. Тішиться онуками, правнуками. Хтось сказав, що птахи годують своїх пташенят, доки вони не навчаться літати. Федора Іванівна все життя старалась допомогти, підтримати, навчити усіх премудрості життя. І нині, хоч вона уже не спроможна це робити, доньки спішать за маминою порадою, любов'ю, за люблячим, теплим поглядом ласкавих очей.
Ось так я сиділа і слухала розповідь простої жінки. За скупими словами відкривались картини не завжди   легкої життєвої стежини Федори Іванівни, жінки з надзвичайно великим люблячим серцем.
Мої думки перебила моя незвичайна співрозмовниця:
"Літа за літами проминули, ніби їх не було. Жила, ніби мала чоловіка, а під вінцем не була, колись пошила собі плаття – не згодилось, документа ніякого. Мала добрих дочок, онуків, а ніби не мої – не народжувала. Бог дав довгі роки життя – спасибі Йому". 
А Марія з Галиною цілували натруджені руки. "Ви наша найрідніша, найдорожча, мама, мамочко, матусю!".
Валентина СІЧКАР.
З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет,  із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.
Її  теплі ласкаві очі супроводжують  нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива",  сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 463
Читати далі

Повідомлення в номер / Філософія гавкоту

20.08.2020

Філософія гавкоту
Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.
При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".
У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.
Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.
– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!
Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.
Сіла жінка, а біля другої хати чують:
– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!
– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.
Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.
А біля магазину нові нарікання:
– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.
Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:
– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.
Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:
– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.
Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 
Ось така історія.
Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.
Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.
Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.
Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.
У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.
Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…
Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.
І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.
Любомир ФІАЛКО.
Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.
При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".
У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.
Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.
– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!
Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.
Сіла жінка, а біля другої хати чують:
– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!
– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.
Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.
А біля магазину нові нарікання:
– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.
Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:
– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.
Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:
– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.
Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 
Ось така історія.
Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.
Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.
Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.
Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.
У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.
Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…
Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.
І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.
Любомир ФІАЛКО.

Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

собакаФілософія гавкоту

Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією...
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 282
Читати далі

Повідомлення в номер / Дякуємо за підтримку і допомогу!

20.08.2020
Дякуємо за підтримку і допомогу!

рахлінськимйДякуємо за підтримку і допомогу!

23 серпня відзначатиме свій день народження відомий у Ковелі і на Волині меценат і благодійник, тямущий господарник і діловий партнер редакції газети “Вісті Ковельщини”Юрій Миколайович РАХЛІНСЬКИЙ. Надсилаючи йому свої щирі вітання з цієї нагоди, від усієї душі бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку, родинного благополуччя, втілення в життя намічених планів і задумів!
Наша особлива подяка Вам, шановний Юрію Миколайовичу, за підтримку нашої журналістської праці, спонсорську допомогу в передплаті газети  ветеранам війни і праці, малозабезпеченим громадянам, “дітям війни”. І зовсім невипадково нещодавно Волинська обласна журналістська організація визнала Вас переможцем традиційного конкурсу, присвяченого Дню журналіста України,  в номінації “За співдружність з пресою” із врученням Диплома.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 332
Читати далі

Повідомлення в номер /

06.08.2020
Колектив Сім’ї ресторанів «Classic» постійно дбає про благоустрій рідного міста. Цього року мережа відомих закладів «Classic» відзначає 20-річчя з дня заснування, тож з цієї нагоди місто отримало черговий гарний  подарунок від мережі – у парку ім. Тараса Шевченка висаджено алею сакур.
Докладніше про добрі справи  волонтерів і благодійників читайте на 6-й сторінці сьогоднішнього номера газети. 
ph-1 Колектив Сім’ї ресторанів «Classic» постійно дбає про благоустрій рідного міста. Цього року мережа відомих закладів «Classic» відзначає 20-річчя з дня заснування, тож з цієї нагоди місто отримало черговий гарний  подарунок від мережі – у парку ім. Тараса Шевченка висаджено алею сакур.
Докладніше про добрі справи  волонтерів і благодійників читайте d сьогоднішньому номері газети. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 426
06.08.2020
Між молотом і ковадлом,
або  в Україну – через Білорусь?

путин Між молотом і ковадлом, або  в Україну – через Білорусь?

Тільки дуже наївна людина може стверджувати, що між подіями у Білорусі та Україні немає ніякого зв'язку. Є! І навіть дуже тісний зв'язок. Він визначається патологічним  потягом підстаркуватого Володимира Путіна до двох симпатичних республік-сестер, яких московський збочинець хоче затягнути у напівзогнилу хижу "руського міра", щоб по-бандитськи  їх зґвалтувати і змусити підпорядкуватися грубій силі відставного полковника КГБ та його камарильї. 
"Не вірю!" – скаже опонент. "Не вірю!" – ствердить диванний опозиціонер. "Не вірю!" – проголосить можновладець на Печерських пагорбах. Бо як можна вірити, коли Україна й Білорусь – суверенні держави, а Москва хоче з ними дружити і розвивати взаємовигідні стосунки? 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 428
Читати далі
06.08.2020

троєАкція до Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми “Розпізнай небезпеку вчасно!”

У 2013 році Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила 30 липня Всесвітнім днем протидії торгівлі людьми, який має на меті підвищити обізнаність про цю глобальну проблему, закликати громадськість допомагати постраждалим і протидіяти цьому злочину.
До інформаційно-просвітницької кампанії доєдналося і наше місто. Аби ковельчани були більш обачні, володіли необхідними знаннями, днями у центральній частині відбулася акція під гаслом “Розпізнай небезпеку вчасно!”. Її спільними зусиллями організували і провели фахівці Ковельського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, юристи місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, інспектор з ювенальної превенції Ковельського ВП ГУНП у Волинській області, капітан поліції Олена Турчин, інспектор зв'язків з громадськістю ВОНС м. Ковель УПП у Волинській області ДПП, лейтенант поліції Олена Дмитрук.
Жителі міста мали змогу почути про ризики нелегальної роботи за кордоном, як не потрапити у пастку та не стати жертвою трудової експлуатації або торгівлі людьми, як належним чином захистити свої права та куди звертатися за допомогою. Кожен бажаючий отримав листівки та брошури.
Щиро дякуємо за допомогу адміністрації та працівникам Палацу учнівської молоді ім. І. Франка. Лише спільними зусиллями ми зможемо допомогти ближнім у скрутну хвилину та попередити про можливу небезпеку. Пам’ятайте, що жертвами стають як жінки, так і чоловіки, а також неповнолітні діти!
Бажаючим можна звернутися за консультацією та допомогою:
Департамент соціального захисту населення Волинської обласної державної адміністрації (033) 277-81-27; (033) 277-81-09.
Національна гаряча лінія з протидії торгівлі людьми та консультування мігрантів 0-800-505-501 – безкоштовно зі стаціонарних телефонів, 527 – безкоштовно з номерів мобільних операторів України пн-пт з 10:00 до 21:00, сб. з 10:00 до 18:00 год.
Гаряча лінія Міністерства закордонних справ України для громадян України, які опинилися в надзвичайних ситуаціях за кордоном – (044) 238 16 57.
Якщо Ви постраждали від торгівлі людьми за кордоном або в межах України, зателефонуйте за телефоном Департаменту боротьби зі злочинами, що пов’язані з торгівлею людьми Національної поліції України: (044) 374 37 85 (пн. – сб. з 09:00 до 18:00).
Ковельський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.
У 2013 році Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила 30 липня Всесвітнім днем протидії торгівлі людьми, який має на меті підвищити обізнаність про цю глобальну проблему, закликати громадськість допомагати постраждалим і протидіяти цьому злочину.
До інформаційно-просвітницької кампанії доєдналося і наше місто. Аби ковельчани були більш обачні, володіли необхідними знаннями, днями у центральній частині відбулася акція під гаслом “Розпізнай небезпеку вчасно!”. Її спільними зусиллями організували і провели фахівці Ковельського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, юристи місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, інспектор з ювенальної превенції Ковельського ВП ГУНП у Волинській області, капітан поліції Олена Турчин, інспектор зв'язків з громадськістю ВОНС м. Ковель УПП у Волинській області ДПП, лейтенант поліції Олена Дмитрук.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412
Читати далі

Повідомлення в номер / Чи підуть діти до школи 1 вересня

06.08.2020

1sentyabrya2a_webЧи підуть діти до школи 1 вересня?

До початку нового навчального року залишилось менше місяця. Уже зараз зрозуміло, що за літо коронавірус не відступив. Тож у батьків виникає чимало питань щодо навчального процесу із вересня: чи безпечно дітям відвідувати школи, чи доцільно продовжувати дистанційне навчання? Наразі уряд готує кілька сценаріїв відновлення роботи шкіл восени залежно від епідеміологічної ситуації. Деталі з’ясовували експерти Центру громадського моніторингу та контролю. 
Варіанти 
роботи шкіл
З 1 серпня в Україні діють нові правила адаптивного карантину, що дозволяють посилювати чи послаблювати обмеження в окремих містах і районах. Тепер регіони розділені на зони залежно від епідеміологічної ситуації: «зелену», «жовту», «помаранчеву» та «червону». Відповідно до цього поділу, у МОЗ є декілька варіантів роботи шкіл з 1 вересня.
«Рішення про віднесення тієї чи іншої території до певного рівня приймає держкомісія техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій. Якщо ваша територія потрапляє у «зелений», «жовтий» або «помаранчевий» рівень, ви можете бути впевнені: діти 1 вересня сядуть за шкільні парти», – пояснює заступниця міністра освіти Любомира Мандзій.
Заборона відвідувати школи діятиме тільки у «червоній» зоні. Тож у регіонах, де досі діє жорсткий карантин, діти вчитимуться далі дистанційно. Як зауважує міністр охорони здоров’я Максим Степанов, рішення про належність до певної зони ухвалюватимуть на рівні району та навіть міста. Це означає, що навіть у «червоній» зоні можуть бути «зелені» міста та села.
«В умовах адаптивного карантину ми спустилися навіть не на область, а на рівень району або міста. Наша позиція і те, що ми зараз спостерігаємо, – в переважній більшості міст і районів діти підуть до школи 1 вересня», – наголошує міністр.
Критерії для карантинних обмежень залишаються незмінними: завантаженість ліжок у лікарнях, кількість тестувань на 100 тисяч громадян, відсоток виявлення хворих і динаміка захворюваності. Поділ на зони переглядатимуть залежно від рівня захворюваності кожні 5 днів. У разі спалаху хвороби навчальні заклади можуть закривати на карантин на 7-14 днів.
У Міністерствах охорони здоров’я та освіти сподіваються, що 1 вересня якомога більше школярів  зможуть повернутися за парти. Для цього також розроблять сценарій змішаного навчання. Він передбачає обмеження одночасного перебування дітей у класах, навчання по змінах, можливість вивчати деякі предмети дистанційно. Любомира Мандзій пояснює: «Сьогодні в школу йдуть одні діти, а завтра – інші. Тобто сьогодні одні працюють з використанням дистанційних технологій, а завтра – інші».
В уряді кажуть, що, попри активну підготовку до навчального року наразі спрогнозувати епідеміологічну ситуацію на вересень майже неможливо. 
Загальні карантинні правила
В уряді наголошують, що відновлення навчання не означає скасування карантинних обмежень. Міністерство охорони здоров’я розробило загальні правила роботи шкіл з 1 вересня. Одне з них – обов’язкове вимірювання температури працівників школи й учнів. За температури 37,2 і вище їх не допускатимуть до роботи або навчання. Батьки, які приводять дітей до школи, повинні бути в масках. У школі мають бути антисептики, класи регулярно провітрюватись. 
І в МОЗ, і в МОН визнають, що вимагати від дітей соціальної дистанції і маскового режиму протягом дня майже неможливо. Але можна розподілити потоки дітей і розсунути парти на відстань одного метра.
«Ми не хочемо писати норми, які потім не можна виконати з урахуванням навіть того, що не можна зобов’язати учнів впродовж шести уроків перебувати в масках. Ми готові йти на ризики, щоб забезпечити навчання дітей та управляти ситуацією шляхом адаптивного карантину», – зауважує головний санітарний лікар Віктор Ляшко. 
У Міносвіті уточнюють, що масковий режим буде обов’язковим для вчителів. Збори педагогічних колективів слід буде проводити в дистанційній формі, за можливості більше уроків перенести на свіже повітря. Крім того, в новому начальному році школам рекомендуватимуть скасувати масові заходи й екскурсії. Це означає, що першого дзвоника може не бути. 
Зрозуміло, що остаточні рішення щодо роботи шкіл будуть відомі ближче до навчального року. У разі низького рівня захворюваності діти підуть до школи у звичайному режимі, якщо станеться спалах – освітній процес знову перенесуть у дистанційний режим. Очевидно, що універсальних рішень для всієї країни не буде. Тож кожна область та район повинні будуть визначатися залежно від епідеміологічної ситуації. 
Оксана КОВАЛЬ.
До початку нового навчального року залишилось менше місяця. Уже зараз зрозуміло, що за літо коронавірус не відступив. Тож у батьків виникає чимало питань щодо навчального процесу із вересня: чи безпечно дітям відвідувати школи, чи доцільно продовжувати дистанційне навчання? Наразі уряд готує кілька сценаріїв відновлення роботи шкіл восени залежно від епідеміологічної ситуації. Деталі з’ясовували експерти Центру громадського моніторингу та контролю. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1051
Читати далі