Шість років тому в Україні сталася подія, яка, здавалося,  стане початком нової епохи в сучасній історії багатостраждального українського народу –  епохи гідності, торжества національного духу, морального очищення нації.

І символом цієї епохи мав би бути День Героїв Небесної Сотні, який щороку ми відзначаємо 20 січня.

На жаль, реалії теперішнього політичного життя такі, що у багатьох із нас на душі дедалі печальніше і тривожніше, а майбутнє вже не уявляється таким світлим, як взимку 2014-го. І справа навіть не у тому, що Крим залишається окупованим Росією, а на Сході триває кривава війна, в якій майже щодня гинуть наші воїни.

Набагато болючішими є  події, котрі засвідчують: з небуття повертаються примари чорного минулого, котрі намагаються зупинити ходу незалежної держави на шляху до Європи, розвернути країну на 180 градусів, заплямувати світлу пам'ять і про Героїв Небесної Сотні, і про учасників АТО-ООС, і про всіх тих, хто зі зброєю в руках боронив матір-Україну, віддавши за неї найсвятіше – своє життя.

Але хочеться вірити, що  потуги українофобів виявляться марними, що реваншизм в особі портнових, медведчуків, рабиновичів та іже з ними не пройде, що українці, об'єднавшись і згуртувавшись, знову заявлять на весь світ: "Ми єсть народ, якого сила ніким звойована ще не була!".

Впевненість у цьому дають урочисто-траурні заходи, які відбулися в Україні, на Волині і Ковельщині з нагоди Дня Героїв Небесної Сотні. І хоч цим заходам  всенародного вшанування лицарів революції намагалися перешкодити провокатори різних мастей, переважна більшість членів  суспільства яскраво продемонструвала відданість ідеям Правди, Волі і Свободи.

Зокрема, 20 лютого, в читальному залі центральної районної бібліотеки  віддати данину пам'яті і шани Героям Небесної Сотні зібрались керівники міської і районної  влади – Ковельський міський голова Олег Кіндер, його заступник Ігор Прокопів, голова районної ради Андрій Броїло, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, а також учасники Революції Гідності, волонтери,  учасники АТО та ООС, представники трудових колективів підприємств, установ, духовенства та громадськості Ковельщини. 

Символічною стала участь в Годині пам'яті  вихованців Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні.

Герої не вмирають! Відважні, безстрашні, вільні. Вони разом із сотнями тисяч небайдужих патріотів  повстали на боротьбу за європейський вибір та демократичні цінності. І без вагань віддали свої життя за Україну, за  Свободу  й  Гідність, за щасливе майбутнє кожного з нас.   

Представники духовенства на чолі з міським і районним деканами ПЦУ о. Василем Мичком та о. Іоаном Бонисом,  усі учасники заходу звершили молитву за упокій душ  Героїв Небесної Сотні, вшанували їх світлу пам'ять хвилиною мовчання.

Із хвилюванням присутні вдивлялись у кадри історичної хроніки Майдану, що розпочав новий відлік в історії України. Аматори сцени міста й району присвятили Героям літературно-мистецьку композицію, номери якої пройняли патріотичними почуттями душу кожного. Лейтмотивом заходу стали заключні слова ведучих:

Нам треба об'єднатись воєдино,

Бо мрії й прагнення у нас одні, 

Щоб стала вільна й сильна Україна,

Ми скажем усі разом: ні – війні.

По завершенню заходу його учасники поклали живі квіти до Стели  пам'яті загиблим землякам – учасникам АТО та до пам'ятника Борцям за волю України.

l

Розповідаючи про міськрайонний захід до Дня Героїв Небесної Сотні під назвою "Хто вмирає в боротьбі – в серцях живе повік!", не можемо не сказати про те, що його учасники щиро дякують організаторам та виконавцям хвилюючого дійства, яке викликало у кожного присутнього в залі бібліотеки почуття гордості за славних синів і дочок України, розбудило в серці біль і  співчуття до загиблих, вселило надію у неминучість перемоги над лиховісним московським ворогом.

В цьому – велика заслуга молодих ведучих Романа  Морозова та Ангеліни Махнюк, які наголосили: "Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у європейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну:  своє життя віддали найкращі. І більшість із них – були молоді, сильні. Ті, що починали жити. Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть  в народній пам'яті, бо "Герої не вмирають!".

Емоційно, з неприхованим хвилюванням у душі прочитала вірші "В Едемському саду", супроводжуваний відеоматеріалом, Олена Місюра. Уявити трагічні картини тих подій допомогли учні НВК № 11.

Після хвилини мовчання квартет "Авія" студії естрадного співу "Зорецвіт" НВК № 13 (керівник Олег Корнелюк) зворушливо виконав пісню "Нашим Героям", яку присутні слухали зі сльозами на очах і в нагороду подарували юним співакам щирі оплески.

А далі – не менш зворушливий вірш "І мовчки сотня нескорених Героїв відходила у чисті небеса", який прочитав В'ячеслав Мартинюк, пісня "Небесна Сотня" у виконанні Романа Морозова та Анни Шудри, вихованців зразкової студії естрадного вокалу "Зорепада" (керівник Руслана Шацька).

Ірина Корнелюк та Вадим Влащук проникливо заспівали "За живих і чужих", а "Мамо, не плач" Валерії Василик  зі студії естрадного співу "Зорецвіт" під керівництвом Олега Корнелюка знову розбурхав серця і душі присутніх у залі.

Не можна було почуватися спокійним, коли Ірина Корнелюк, Мирослава Логвінова,  Вадим Влащук виконали "Доля моя", де і біль, і радість, і журба. Як завжди, велично прозвучали голоси учасників хору "Вишиванка", яким керує Олег Корнелюк. Вони виконали пісню "Прошу тебе, синочку, не стріляй", а також "Нам є що захищати". Тут уже зал не витримав і бурхливими оплесками підтримав справді народних аматорів сцени. І громоголосно залунало: "Слава Україні! Героям Слава!".

Що ж, такі Години пам'яті дуже потрібні нам сьогодні. Україна завжди була, є і буде сильною своєю невмирущою пам'яттю, патріотичною музикою, поезією і піснею, вірою в Бога. Хай же Всевишній на крутому віражі історії знову допоможе нам, а ми пам'ятаймо: шлях до волі не буває легким. Але той, хто наполегливо йде вперед, неодмінно переможе. Вірмо в це, не корімося  ворогу, не пасуймо перед тимчасовими труднощами, і все буде добре!

Михайло КУЗЬМУК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення Дня Героїв Небесної Сотні у Ковелі 20 лютого 2020 року.

Шість років тому в Україні сталася подія, яка, здавалося,  стане початком нової епохи в сучасній історії багатостраждального українського народу –  епохи гідності, торжества національного духу, морального очищення нації.

І символом цієї епохи мав би бути День Героїв Небесної Сотні, який щороку ми відзначаємо 20 січня.

На жаль, реалії теперішнього політичного життя такі, що у багатьох із нас на душі дедалі печальніше і тривожніше, а майбутнє вже не уявляється таким світлим, як взимку 2014-го. І справа навіть не у тому, що Крим залишається окупованим Росією, а на Сході триває кривава війна, в якій майже щодня гинуть наші воїни.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 512

Минулого четверга, 20 лютого ц. р., прокурор Волинської області Тарас Безрукий у приміщенні Ковельської місцевої прокуратури представив нового керівника Юрія Новосада, який відповідно до наказу Генерального прокурора України від 19 лютого 2020 року призначений на посаду керівника Ковельської місцевої прокуратури.

В церемонії представлення взяли участь працівники прокуратури, керівники місцевих правоохоронних органів, а також представники влади – перший заступник міського голови Михайло Гетьман, голова районної ради Андрій Броїло, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма.

У своєму виступі прокурор Волинської області Тарас Безрукий зазначив:

"Ковель – географічне серце області, через яке проходять усі транспортні артерії, а тому проблем на території, охопленій місцевою прокуратурою, немало. Це і злочини на кордоні – контрабанда, порушення митних правил, несплата митних платежів, незаконний обіг підакцизних товарів, ті ж незаконні АЗС – усю цю проблематику Юрій Олександрович знає, як ніхто, в силу свого досвіду, і я впевнений, ви разом покажете гідні поваги громадян результати".

Тарас Безрукий також взяв участь у координаційній нараді керівників правоохоронних органів у Ковелі, на якій обговорили стан протидії злочинності.

"Правоохоронці на місцях знають усе, що відбувається на їхній території, – зауважив прокурор області. – І якщо вони, знаючи про порушення Закону, не припиняють їх – виникає запитання, а чи не покривають вони злочинців? Якщо видимого суспільству результату вашої роботи не буде – це запитання постане. Я хочу, щоб усі зрозуміли – кожен на своєму місці має працювати відповідально, аби забезпечувати правопорядок в регіоні."

Довідково:

Керівник Ковельської місцевої прокуратури Новосад Юрій Олександрович, 1981 року народження. На цю посаду призначений наказом Генерального прокурора №53к від 19.02.2020.

Свою трудову діяльність в органах прокуратури він розпочав ще в липні 2005 року на посаді старшого помічника прокурора м. Луцька. Працював на різних посадах як в прокуратурах районного, так і обласного рівнів.

Останніх шість з половиною років працював на керівних посадах в апараті прокуратури Волинської області, у тому числі і начальником управління нагляду у кримінальному провадженні.

Остання займана посада – начальник відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби.

Завдяки професійному досвіду та наполегливій принциповій позиції Юрія Олександровича як  прокуратурі області, так і всім правоохоронним органам регіону вдалось досягнути певних результатів щодо протидії правопорушенням у податковій сфері та у сфері підакцизного обігу підакцизних товарів.

Окрім того, Юрій Олександрович здобув і науковий ступінь – доктора юридичних наук.

Побажаємо ж новопризначеному очільнику Ковельської місцевої прокуратури та очолюваному ним колективу якнайкращих успіхів у нелегкій, але дуже потрібній людям роботі!

Наш кор.

НА ЗНІМКУ: керівник Ковельської місцевої прокуратури Юрій НОВОСАД.

Минулого четверга, 20 лютого ц. р., прокурор Волинської області Тарас Безрукий у приміщенні Ковельської місцевої прокуратури представив нового керівника Юрія Новосада, який відповідно до наказу Генерального прокурора України від 19 лютого 2020 року призначений на посаду керівника Ковельської місцевої прокуратури.

В церемонії представлення взяли участь працівники прокуратури, керівники місцевих правоохоронних органів, а також представники влади – перший заступник міського голови Михайло Гетьман, голова районної ради Андрій Броїло, заступник голови райдержадміністрації Роман Кульцман, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма.

У своєму виступі прокурор Волинської області Тарас Безрукий зазначив:

"Ковель – географічне серце області, через яке проходять усі транспортні артерії, а тому проблем на території, охопленій місцевою прокуратурою, немало. Це і злочини на кордоні – контрабанда, порушення митних правил, несплата митних платежів, незаконний обіг підакцизних товарів, ті ж незаконні АЗС – усю цю проблематику Юрій Олександрович знає, як ніхто, в силу свого досвіду, і я впевнений, ви разом покажете гідні поваги громадян результати".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 650

Авантюри державного значення людям старшого покоління відомі. Одна із них – та,  завдяки якій  більшовики прийшли до  влади, пообіцявши  дати селянам землю, а робітникам – заводи.  Проте землю у селян згодом забрали, а хто не хотів іти у колгосп, вивезли у Сибір або знаходили інші шляхи нищення народу. Не отримали заводів і робітники. 

Коли Україна стала  незалежною,  нею продовжили керувати "досвідчені"  комуністичні керманичі. А при обіцяному комунізмі всі повинні були бути рівними, от і вирішили набуте тяжкою працею, дуже часто  не  оплачуваною, розділити на всіх порівну. Це теж свого роду авантюра.  Видали нам папірці, які порадили вкладати  у якісь підприємства, а ті повинні були ділитися з нами своїми прибутками.  Що з цього вийшло, теж знаємо.   Підприємства “прихватизували” переважно особи, які були тоді при владі, і тепер вони – перші олігархи в державі за рахунок тих наших папірців, а ми не маємо нічого. 

Після розвалу соціалістичного табору у Словаччині почали повертати конфісковані землі власникам чи спадкоємцям. У Румунії та Угорщині  теж повернули землі власникам. У нас же вирішили частину землі розділити серед тих, хто на той час працював у колгоспі. Якщо хтось  вже не жив з певних причин  у селі, то йому  нічого не дісталося. Наприклад, у моїх батьків забрали в колгосп майже 9 га землі, молотарку, віялку, млинок для очищення зерна, керат, культиватор, кобилу, воза і різноманітний дрібний реманент, але  нам нічого не дісталося.  Але земля залишилася у селі, і нею хтось користується.

Нині наша  влада хоче  зробити ще одну авантюру – дозволити продаж землі, бо тоді, мовляв, буде великий дохід у Державний бюджет. Про людей ніхто не думає.

Як відомо із ЗМІ,  хочуть дозволити  масово скуповувати землі сільськогосподарського призначення. Вже є  пропозиції продавати в одні руки  по 20-10 тисяч гектарів. То хто з українців її купить??? Скільки є українців – мільярдерів  в Україні (бо, може, хтось і став уже мільйонером)? Кажуть, дозволять брати кредити, а які відсотки за ті кредити потрібно буде платити?  В Україні вони високі. Хто з простих селян собі таке дозволить? В Польщі кредити 3,5 - 5,2 %, у Німеччині – 4,3%.

Араби, ізраїльтяни, американці, китайці мають  фінансові можливості для купівлі українських земель. Росія, окрім того, відбирає землю в України військовими діями. Головна функція землі, як пише Віктор Шишкін, суддя КСУ у відставці, – державоутворююча. Без національної землі нема національної держави. В Ізраїлі 91 - 96 % (різні джерела) сільгоспугідь є державними. Навіть у США в теперішній час більше 40 % всієї території країни є у державній власності. У Канаді тільки 9,8 % землі у приватній власності, решта – державна. А нашим можновладцям не терпиться продати  землю  і  якнайшвидше, через що запустили "турборежим" у Верховній Раді.

Тут слід задуматися ще й над такою проблемою: у Польщі в  одні руки можна придбати не більше  500, у Румунії – 100, в Угорщині  – 300 гектарів. Наші можновладці мають широку душу – хочуть дозволити купувати  набагато більше. За моїми даними, в довоєнний період (до 1939 року) у  Волі- Радошинській (тепер Байківцях) було всього біля 700 гектарів землі. Якщо дозволити купувати  10 тисяч, то що буде з тим, хто не захоче  продавати свій наділ?  Правильно: його змусять продати землю або просто заберуть, як  за безцінь забирали деякі підприємства. У нас це вміють робити.

І ще хочеться про таке сказати. Обіцяють, що  має бути дозвіл поки що на продаж землі тільки українським громадянам. Але хіба у нас мало підприємств, справжніми господарями яких є іноземці і, в першу чергу,   росіяни?  Знайдуться такі, які дозволять себе підкупити  або відшукають  інші шляхи оформлення документів. Це саме буде і з землею. То  хто стане господарем на фактично не нашій землі? Ким стануть наші люди – хіба не рабами?

А тому потрібно вимагати з усі гілок  влади, починаючи з самих низів і кінчаючи  Президентом, Верховною радою, Кабінетом міністрів, зняти  це питання  навіть з  порядку денного! В країні триває  війна, вже давно вийшов той термін, коли було  домовлено про "припинення" вогню, проте наші солдати і далі гинуть від російських найманців. Є в країні багато проблем, над якими повинна працювати влада, а не вирішувати,  як продати нашу землю. Земля, як і мова, доки вони є, доти є надія на існування держави. А не стане землі – не стане держави. 

Любов КАРАСОВСЬКА,

ветеран війни і праці.

Авантюри державного значення людям старшого покоління відомі. Одна із них – та,  завдяки якій  більшовики прийшли до  влади, пообіцявши  дати селянам землю, а робітникам – заводи.  Проте землю у селян згодом забрали, а хто не хотів іти у колгосп, вивезли у Сибір або знаходили інші шляхи нищення народу. Не отримали заводів і робітники. 

Коли Україна стала  незалежною,  нею продовжили керувати "досвідчені"  комуністичні керманичі. А при обіцяному комунізмі всі повинні були бути рівними, от і вирішили набуте тяжкою працею, дуже часто  не  оплачуваною, розділити на всіх порівну. Це теж свого роду авантюра.  Видали нам папірці, які порадили вкладати  у якісь підприємства, а ті повинні були ділитися з нами своїми прибутками.  Що з цього вийшло, теж знаємо.   Підприємства “прихватизували” переважно особи, які були тоді при владі, і тепер вони – перші олігархи в державі за рахунок тих наших папірців, а ми не маємо нічого. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 312

"Не  словом,  а  ділом" –

такий девіз життя і діяльності депутата міськради Святослава Степанюка

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1154

На подвір'ї вигравали музики, вже і гості зійшлися, а Тетяна Олександрівна, ніяк не могла зібратись, не знаходила  сил, щоб заглушити в собі   хвилювання. 

 В пам'яті переплелися і образи, і радість нинішнього дня, а, можливо просто материнське  щастя, яке   колись обійшло її стороною. Ну, ось змахнула з обличчя сльози-роси, взяла образ Божої Матері і ступила до кімнати сина, її Олежика, аби  благословити  на щасливе сімейне життя. Ніби у сні, обсівала гостей житом, щоб її сину жилось добре.

Спорожніло подвір'я, гості поїхали до молодої. Сльози туманили очі, а вона стояла біля воріт, дивлячись услід машинам, і молила Бога, аби все було добре. Поки збиралася  на реєстрацію, до її подвір'я під'їхала новенька автівка. Назустріч йшов її Олег, ніби з далекої юності – впізнала, наче не  було  позаду тих 20 років. А він, Олег Петрович, змужнілий, красивий, хоча паморозь покрила   волосся. Тетяна Олександрівна, розгубившись, не могла знайти слів, емоції переповнювали. Хотілося кричати, прогнати, а він, її єдине кохання, подарував улюблені білі троянди.

– Спасибі за сина, – тільки й почула. –  А це – мій весільний подарунок.

 В руці відчула ключі від машини. І пішов, як колись, назавжди. Підкосились ноги, присіла на поріг й поринула в спогади. Чомусь пригадалось дитинство. Тоді теж буяло літечко, і вона, випускниця школи, радісно поверталася додому, аби похвалитися своєю "золотою" медаллю. На порозі зустріла мачуха, ні – не мама, бо цю жінку не можна назвати таким теплим  словом. В пам'яті назавжди – мама, яка понад усе любила свою донечку. Як би хотілося, щоб нині вона була, але на той момент ось уже 5 років як пішла в інший світ. Тоді в їхній хаті з'явилась чужа жінка, а в Тетяни закінчилось дитинство.

"Не дуже  радій, збирайся і їдь  до міста. Знайди добру роботу або старайся заміж вдало вийти", – сказала суворо і пішла до хати. Погасло сонце випускного дня. Знала, як мачуха сказала, так і буде. А дуже хотілося вчитися, бачила себе серед дітей.

З батьком зустрілась на вулиці, щоб не бачила мачуха. Він після смерті дружини хворів, довелось залишити хорошу роботу, але любив, шкодував свою кровиночку, яку колись так довго чекали. Теплі батькові слова заспокоїли дівчину. "Іди, Танюшо, вчитись, доки живу –  допомагатиму", – пообіцяв.

Перша "четвірка" на вступних іспитах була вирішальною. А далі – конкурс. Куди йти? Що робити? Додому не хотілося повертатись. Довго сиділа на вулиці, за сльозами нічого не бачила. Навіть на запитання незнайомої бабусі, котра на той момент опинилася  поряд, відповідати не захотіла. Але старенька виявилась наполегливою, і Таня розповіла свою історію.

Їй пощастило:  бабуся запросила до себе, напоїла чаєм й повела у дитячий садок, де працювала сторожем. Тетяну прийняли нянею. Радості не було меж. Минув рік, дівчина зарекомендувала себе дуже  добре. Дали направлення на навчання до педінституту на дошкільний факультет.

Все було б гаразд, але коли навчалась на третьому курсі, помер батько. Вбита горем, розпачем, турботами про похорони, а так хотілося побути вдома, зібратись з думками  – як далі бути, як жити?   Наступного ж дня мачуха почала збирати Таню в дорогу. Зв'язала у вузол ковдру, поклала туди подушку і одяг. Сказала, що Тетяні тут не місце, то нехай дякує Богу, що  вигляділа її та догляділа батька до смерті. Тані дуже хотілося плакати. Та що там плакати? Кричати! Але хата була батьківська, яку будували, облаштовували, старались для своєї донечки. І звідки їй, недосвідченій, було знати, що доки тато хворів, мачуха все оформила  на себе?

Довелось переводитись на заочне відділення, знову працювати нянею і знову жити у дуже доброї, хоч і чужої бабусі.

А час летів швидко. Дівчата-студентки бігали на побачення, виходили заміж. В Тетяни на це не було ані часу, ані можливостей. Навчання, робота. А вільну хвилинку проводила в бібліотеці. Ось тут і познайомилась з гарним хлопцем Олегом. Він якраз закінчував інститут. 

Дівчина літала на крилах  кохання. Хотілось з кимось поділитися своєю радістю. Про все розповіла  бабусі. А вона пораділа щастю сирітки, ще  й порадила запросити хлопця в гості, аби познайомитися.

Відтоді Олег став своїм. Допомагав по господарству: то щось відремонтує, то гвіздок заб'є. Для сільської дівчини  був ідеалом. Але доля подарувала їй “сюрприз”. На випускний вечір Олег не з'явився, хоч його чекала Тетяна. Мобільного зв'язку тоді  не було. Вже пізніше дівчина довідалася, що в коханого є дружина. У той день земля пішла з-під ніг.   А коли дізналася, що чекає дитятко, вирішила:  треба їхати в село, там буде легше.

В обласному відділі освіти їй порекомендували віддалений район, де не вистачало вихователів. Тетяні пощастило: їй запропонували посаду завідувачки  дитячого садка в одному із селищ. Не відмовилась. Приміщення велике  новозбудоване, 9 груп відкривалося. Правда недоробок багато. Молодий спеціаліст поринула в організацію роботи закладу. Батьки вихованців підтримували, допомагали в роботі, ремонті, благоустрої. Колектив добрий, знаючий. 

Тож, коли вийшла з пологового будинку із сином, її з квітами зустрічав чи не весь колектив. Сина назвала Олегом, бо не забула, не розлюбила того, хто був таким дорогим. Часто бачила у снах усміхненого, красивого, люблячого. Біль з часом притупився, і зрада вже не так ятрила серцеву рану. Жити треба далі, хоч реалії можуть бути жорстокими. Виховання сина, улюблена робота, тож іноді почувала себе щасливою. До чоловіків довіри не мала. Успішна, молода, красива, елегантна, в якої все було до ладу і вдома, і на роботі (оцінювали оточуючі), мала право на жіноче щастя. Їй пропонували вийти заміж та й залицяльників вистачало. Але жінка ніколи не наважувалася на нові стосунки. Жила для сина, який так повторився в її колишньому єдиному, коханому.   

Через багато років вони зустрілися на обласній нараді. Він, поважний Олег Петрович, сидів у президії. Коли зустрілися поглядами, Тетяна відчула, ніби на неї падає стеля, хотілося втекти світ за очі.

Відтоді й Олежик мав щасливі дні народження, хтось дарував гарні подарунки.

Не раз, ніби щось відчуваючи, запитував: "А це не тато?". А відповідь від неньки була одна: "Він далеко". Ось так і дожила до синового весілля. Десь глибоко в серці жевріло болісне почуття, яке з новою силою нагадало про себе…

Валентина СІЧКАР.

На подвір'ї вигравали музики, вже і гості зійшлися, а Тетяна Олександрівна, ніяк не могла зібратись, не знаходила  сил, щоб заглушити в собі   хвилювання. 

 В пам'яті переплелися і образи, і радість нинішнього дня, а, можливо просто материнське  щастя, яке   колись обійшло її стороною. Ну, ось змахнула з обличчя сльози-роси, взяла образ Божої Матері і ступила до кімнати сина, її Олежика, аби  благословити  на щасливе сімейне життя. Ніби у сні, обсівала гостей житом, щоб її сину жилось добре.

Спорожніло подвір'я, гості поїхали до молодої. Сльози туманили очі, а вона стояла біля воріт, дивлячись услід машинам, і молила Бога, аби все було добре. Поки збиралася  на реєстрацію, до її подвір'я під'їхала новенька автівка. Назустріч йшов її Олег, ніби з далекої юності – впізнала, наче не  було  позаду тих 20 років. А він, Олег Петрович, змужнілий, красивий, хоча паморозь покрила   волосся.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 731

Івану Юхимуку з м. Ковеля торік на Спаса минуло 90 років. Через бідність, його матір Мар'ю не взяли заміж, а він, дитя великої любові, ріс “байстрюком”, хоча рідний батько жив через дорогу. Щоб не пропасти з голоду,  мати мусила віддати Іванка рідній сестрі, яка його вигодувала і оженила.

ДИТЯ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ

Іван Іванович народився в  Клевецьку Турійського району. Його мати Мар'я любилася з хлопцем Іваном Давидюком, що жили по сусідству через дорогу.

– Про любов тоді ніхто не питав, – розповідає Іван Юхимук. – Чи ти любиш, чи ні,  головне, щоб мав шмат землі. Тоді хай яка найгірша дівка буде  – крива чи горбата – заміж візьмуть. А якщо нема землі, то будь найхоріщою дівкою на селі,  нікому ти не треба. Я народився з великої любові. Але моїм батькам не дали одружитися, бо кому потрібна бідна невістка? 

Народився Іванко, мати назвала його на честь коханого. Хлопець став підростати: бігає перед очима батька і його матері, що жили через дорогу, а до хати його не кличуть. Мар'я і Іван чекали аж 10 (!) років, щоб його батьки змилувалися і дозволили привести в хату невістку. Та й онук, як дві краплі води, схожий на Івана. Але Давидюки стояли на своєму, бо сім'я  матері була дуже бідна, сім'я  батька – багатії на все село!  Мар'я 10 років не виходила заміж і Іван теж не женився. 

1939 рік. Івана Давидюка  (батько Івана Юхимука) забирають у польську армію на війну.

– Як зараз бачу, – пригадує Іван Іванович. – Пригнав я корови додому  (наймався пасти в людей) і чую голосіння у дворі Давидюків. А то пройшла похоронка на мого батька. Він тільки тиждень був на фронті,  і його вбили.

ГІРКЕ ДИТИНСТВО

Після смерті Івана Давидюка Мар'я вийшла заміж за вдівця з чотирма дітьми, і згодом у них народилася дочка Галя. Непросто жилося малому Іванкові, на якого всі тикали пальцем і в школі кпилися й не називали по прізвищу, а казали "Марйович". Як то було образливо слухати хлопчині такі слова!  Він навіть не хотів іти до школи. А ще, коли одного разу вчителька завела клас на ставок, щоб покупалися діти,  Іван не поліз у воду, бо не мав спідніх штанів. Соромно хлопцеві було перед однокласниками за себе, і він остаточно вирішив: не піду в школу – і все, буду вдома рубати дрова.

Тяжко було Івановій матері: четверо сиріт мусила глядіти, і спільна дочка Галя народилася. Сім'я велика, бо ще сестра чоловіка Мар'ї жила з ними. І малого Іванка мати з собою забрала у чужу сім'ю. Всіх треба було нагодувати. Та сестра чоловіка Мар'ї якось каже: "А скільки ти будеш їсти?! Де ти взявся на нашу голову?! Тут і без тебе ротів вистачає!..". 

– Я знаю: вона не зі злості так сказала, – пригадує Іван Іванович. – Бо ж сім'я велика, свої діти,  а тут ще зайвий рот з'явився. Я був добрий опецьок – любив поїсти  та й не лінувався ложку до рота водити. А кому таке подобалося? Ото я тілько зиму перебув у них,  і мене мати віддала до своєї рідної сестри Юхимки, яка була заможна і не мала дітей. Мені добре у неї було: пас корови, їв досхочу  – нема чого ображатися. Але дитяче образа в моїй душі була завжди: чого вона мене віддала до тітки? То вже згодом до мене дійшло, що вона це зробила задля мого блага,  щоб ніхто не кпився з мене і я з голоду не вмер.

НІМЦІ ЗАБРАЛИ ІВАНА рити окопи

...Почалася війна. Кругом стрілянина. Якось під час бомбардування Іван з багатьма односельчанами сховався у льох тітки   Юхимки. Бомба впала біля самого льоху, вирвало велику яму, що ледве всі повилазили звідти. А в хаті тітки  Юхимки стояла німецька кухня – солдатам їсти варили. Німці наших людей не ображали, добре ставилися до них. А як пройшли “совєти”,  навчили гнати горілку, матюкатися. А як побачили, що хата Юхимчина крита бляхою, сказали: "Скільки б то було  патронів!". 

– В 1944  році німці почали відступати і забрали мене з собою рити окопи, – згадує дідусь Іван. – А рити треба було від Любомля до Володимира-Волинського. Важко мені було. Німці побачили, що я не виконую норму, і відпустили  додому. З собою дали якийсь папірець, де було написано, щоб до мене ніхто не приставав і не чіпав. Я тоді йшов додому цілий день. І скрізь, де зупиняли мене німці, я показував їм ту записку, і мене відпускали.

СЬОГОДНІ ОЖЕНИВСЯ, а на другий день поїхав шукати роботу

Згодом Івана забрали в армію, звідки 4 роки писав листи молодий солдат своїй коханій дівчині Парасковії. Пройшовши з армії, Іван зайшов у гості до Паші, де жила вона на квартирі. Дівчина працювала в хазяйки  – продавала булочки.

– Заходжу, а вона така хороша молоденька, у білому фартушку ліпить вареники, – пригадує свою молодість Іван Юхимук. – Ну, думаю, буде з неї хороша господиня.  Через місяць ми з нею розписалися. Паша не дуже хотіла за мене йти. А її мати каже: "Іди, дочко, за нього, бо я бачу, що то хороший хлопець. Весілля у нас не було, бо тоді всі були голі- босі.

Сьогодні розписалися,  а на другий день я поїхав на шахту у Нововолинськ шукати роботу. Але побачив,  як там тяжко працюють, повернувся додому до молодої дружини, бо дуже вже я її любив. Пішов працювати у Ковель в депо, жив у вагоні. Там давали на добу 700 грамів хліба, одну рибину сушену на місяць, сигарети, трішки печива. Ці продукти були з американських посилок. Хліб і рибу я з'їдав за один раз, бо дуже їсти хотів. А потім бігав цілий день до колонки пити воду. 

Іван Юхимук пішов працювати, бо треба було у щось одягнутися,  щось їсти і подумати про тітку  Юхимку, яка його вигодувала   і жила у погребі, бо хата її згоріла у війну.

Молода сім'я одразу пішла  на квартиру, а потім тесть Івана Івановича скупив декілька старих хлівів і збудував дочці з зятем невеличку хатину, у якій згодом народилося троє дітей  – Ліда, Валя і Міша. А вже в 1956 році Іван побудував у Ковелі  більшу хату і забрав до себе тітку Юхимку, яку доглядів до смерті. Іванові діти любили бабцю Юхимку, як свою рідну, бо вона була дуже добра і не шкодувала нічого: на свята завжди купувала Ліді і Валі хустки або тканину на плаття. Дітей у неї своїх не було,  тож ці були за онуків. Хоч  неграмотна, але знала безліч казок, які розказувала Івановим дітям.

"ВАЖКО... АЛЕ ЖИВУ!" 

Іван Іванович з дружиною разом прожили  53 роки. Діти їм справили “золоте” весілля –  була жива музика, коровай, перепій. Шалаш  "гудів" цілих два дні, бо гостей прийшло аж 60 чоловік. Не було весілля в молодості,  то їм діти зробили в старості. А  13 років тому Іван Юхимук овдовів. Але батька щодня відвідують дочки, які живуть в недалеко від нього... Він хороший господар: все у хаті і коло хати зроблено його руками. Колись бруківки не було, а в нього залиті доріжки скрізь від дороги аж до хліва. Дрова посортовані: великі до великих, дрібні до дрібних. Видно, що хороший господар.

У 55 років здав на водійські права, бо купив "Жигулі", щоб їздити скрізь разом з дружиною. А коли Парасковія потрапила в лікарню,  то Іван Іванович, нікому нічого не сказавши, продав машину, наче відчував, що вже не буде з ким на ній їздити.

...Здавалося б, усе вже позаду, але щовечора дідусь,   у пам'яті перебирає своє прожите життя. І образа, котра, як іржа, що в'їлася у його серце, піде з ним у могилу. Коли Івану Юхимуку  було 50 літ, баба з Клевецька, яка не хотіла визнати його за онука і ніколи не дала не те,  що пряника, а шматок хліба,  переказувала  перед смертю через людей, щоб Іван приїхав до неї. Хотіла побачити,  який її онук, бо надто він схожий на батька  – її сина. Але образа закарбувалися назавжди в його дитячій душі,  і Іван Іванович не поїхав. Прожила та баба 90 років, але поховала всіх своїх синів (лишився в живих лише один).  

– У чому секрет вашого довголіття? – цікавлюся у дідуся. Відповідь на запитання дають дочки:  "Наш батько не скандальний, добрий. Ніколи ні з ким не конфліктував. У 40 років кинув палити, їсть мед, горіхи і робить зарядку. У нього завжди застелене ліжко, бо любить порядок. Харчується два  рази –  о 9:00 ранку і о 16:00 год. Робить все по графіку: після 16 годин не їсть, кури зачиняє впору, ще лущить квасолю, перебирає картоплю. Не сидить без діла. Ми його самого не лишаємо, навідуємося щодня...".

– Я маю п'ятьох онуків і четверо  правнуків  (всі хлопці), – каже Іван Юхимук, якого бачите на світлинах у різні роки життя. – Ще мрію оженити правнука,  якому зараз 20 років,  і випити за його здоров'я. Я вдячний Богу, що живу.  Важко...  Але живу!

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Івану Юхимуку з м. Ковеля торік на Спаса минуло 90 років. Через бідність, його матір Мар'ю не взяли заміж, а він, дитя великої любові, ріс “байстрюком”, хоча рідний батько жив через дорогу. Щоб не пропасти з голоду,  мати мусила віддати Іванка рідній сестрі, яка його вигодувала і оженила.

Іван Іванович народився в  Клевецьку Турійського району. Його мати Мар'я любилася з хлопцем Іваном Давидюком, що жили по сусідству через дорогу.

– Про любов тоді ніхто не питав, – розповідає Іван Юхимук. – Чи ти любиш, чи ні,  головне, щоб мав шмат землі. Тоді хай яка найгірша дівка буде  – крива чи горбата – заміж візьмуть. А якщо нема землі, то будь найхоріщою дівкою на селі,  нікому ти не треба. Я народився з великої любові. Але моїм батькам не дали одружитися, бо кому потрібна бідна невістка? 

Народився Іванко, мати назвала його на честь коханого. Хлопець став підростати: бігає перед очима батька і його матері, що жили через дорогу, а до хати його не кличуть. Мар'я і Іван чекали аж 10 (!) років, щоб його батьки змилувалися і дозволили привести в хату невістку. Та й онук, як дві краплі води, схожий на Івана. Але Давидюки стояли на своєму, бо сім'я  матері була дуже бідна, сім'я  батька – багатії на все село!  Мар'я 10 років не виходила заміж і Іван теж не женився. 

1939 рік. Івана Давидюка  (батько Івана Юхимука) забирають у польську армію на війну.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 361

«Особливою властивістю генія Лесі Українки є те, що вона випереджала  свій час, що вона жила і творила на виріст, не підладжуючись ні під які примхливі, мінливі моди. 

Леся творила вічні цінності, до яких ще будуть приходити покоління людей майбутнього: ще багато її творів, особливо п’єс, лежить облогом. Ми ще багато в чому не доросли до їхнього розуміння і глибокого відтворення».

Юрій Щербак.

«Особливою властивістю генія Лесі Українки є те, що вона випереджала  свій час, що вона жила і творила на виріст, не підладжуючись ні під які примхливі, мінливі моди. 

Леся творила вічні цінності, до яких ще будуть приходити покоління людей майбутнього: ще багато її творів, особливо п’єс, лежить облогом. Ми ще багато в чому не доросли до їхнього розуміння і глибокого відтворення».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 488

З 21 грудня 2019 року набрав чинності Закон України "Про верифікацію та моніторинг державних виплат". 

Основними завданнями здійснення верифікації є перевірка достовірності інформації, поданої реципієнтами під час призначення, нарахування та здійснення державних виплат, що впливає на визначення права на отримання та розмір державних виплат. 

Перелік державних виплат, що підлягають верифікації: пенсії, допомоги, пільги, субсидії, соціальні стипендії, інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів Державного, місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування. Крім того, ретроспективна верифікація передбачає верифікацію інформації про реципієнтів, яким уже завершено державні виплати, за період, що не перевищує трьох років до дня завершення таких виплат. Тобто перевіряти можуть законність навіть тих виплат, видача одержувачу яких завершилася. Інформація для верифікації щодо відповідних фізичних осіб буде надходити від банків, прикордонників, органів реєстрації цивільного стану тощо. 

Міністерством фінансів України була надіслана інформація для здійснення перевірки одержувачів субсидій та державних виплат щодо наявних у власності громадян транспортних засобів, що підлягали державній реєстрації і з дати випуску яких минуло менше п'яти років; оплати будь-яких послуг на суму понад 50 тис. грн.; купівлі або набуття права власності в будь-який законний спосіб земельної ділянки, квартири (будинку), транспортного засобу (механізму). За результатами проведеної верифікації управлінням виявлено невідповідностей у 23 випадках на загальну суму 187,5 тис. грн. Надміру виплачені кошти державної соціальної допомоги будуть повернуті реципієнтами у добровільному або судовому порядку.

З метою уникнення неправомірно нарахованих державних виплат, які виявлені в ході проведення верифікації, непорозумінь із працівниками управління соціального захисту населення під час повернення значних сум коштів державної допомоги за тривалі періоди наголошуємо, що громадянам необхідно вказувати у декларації достовірну інформацію про доходи та майновий стан всіх членів сім'ї. Крім того, такі особи зобов'язані повідомити управління протягом 30 днів про обставини, зазначені нижче: зміни складу зареєстрованих осіб у домогосподарстві або зміни соціального статусу членів сім'ї; у разі реєстрації транспортних засобів, з дати випуску яких минуло менше 5 років; придбання квартири, будинку, транспортних засобів, оплати будь-яких послуг на суму понад 50 тисяч гривень.  

Софія   Сагаль,

начальник  управління соціального захисту населення міськвиконкому.                                            

З 21 грудня 2019 року набрав чинності Закон України "Про верифікацію та моніторинг державних виплат". 

Основними завданнями здійснення верифікації є перевірка достовірності інформації, поданої реципієнтами під час призначення, нарахування та здійснення державних виплат, що впливає на визначення права на отримання та розмір державних виплат. 

Перелік державних виплат, що підлягають верифікації: пенсії, допомоги, пільги, субсидії, соціальні стипендії, інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів Державного, місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 423

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

В палатах “різнобарв'я” – одні сивочолі, інші сріблом зрілості прихорошені, а треті із молодецьким рум'янцем на щоках. "Відпочивають" тут доопераційні пацієнти і ті, що зазнали хірургічного втручання. Я в когорті тих, хто пройшов операційну "екзекуцію".

Ще вчора я був в режимі ремонту. Сьогодні відчуваю біль. Заспокоюю себе: мовляв, біль – це благо: якщо болить тіло, то іде процес заживлення рани.

Лікарі цікавляться станом здоров'я кожного,  запитують, що найбільше тривожить.

"Слава Україні!" – раптом чую бадьорий голос від одного із лікарів. Ми давно знайомі, і він знає мою проукраїнську позицію, розуміє, що своїми патріотичними  емоціями заряджає мій занепалий дух і тим спонукає до швидшого одужання.

"Героям слава!" – відповідаю щиро. Насправді герої і патріоти – це найперше лікарі. У кожного з них на рахунку не мільйон доларів, як у політиків чи бізнесменів, а тисячі операцій, за якими – виздоровлення, реабілітація і повернення до повноцінного життя людей.

Нещодавно всі канали телебачення озвучили інформацію про вбивство лікарки на лінії фронту. Там, на передовій, вона рятувала поранених бійців. Хто порахував, скільки їх – спасенних? Тепер від всіх – "Вічная пам'ять", шана і подяка.

Тут, у Ковелі, другий "фронт". Місія лікаря однакова тут і там – доброчинність, милосердя, жертовність та відповідальність. Адже  ціна помилки – життя!

В палаті спостерігаю, як діагностують хворого. У молодого чоловіка сильні болі в боку. Із заключення на УЗД та результатів аналізів ясності немає. Залишається діагностувати руками і,  ризикуючи, встановлювати правильний діагноз. В даному випадку сумніви ідуть на користь. До процесу долучається досвідчений хірург Василь Курило.

Консиліум лікарів приймає остаточне рішення: негайне хірургічне втручання. Операція стовідсотково підтвердила правильність встановленого діагнозу. Ось тут і доречне гасло: "Героям слава!". Тут справжній прояв професіоналізму і патріотизму.

Звідки беруться сумніви, розкажу із досвіду пережитого. Випадок теж повчальний. Він стався з моєю мамою. Ідучи з грядки, впала і скотилася в рів аж до води. Випадковий перехожий, що знав маму, взяв її на руки і доніс до квартири (я йому дякую і сьогодні!).

Лікар, який прибув на виклик, діагностував артеріосклероз  від старості і прописав  якісь пігулки. Через чотири дні ми були готові до найгіршого. Проте інтуїція підказувала: щось не так. Ми з дружиною запросили знайому досвідчену лікарку на повторне обстеження. Висновок вражаючий: "У вашої мами фізичне порушення в кишківнику. Необхідна операція". Після операції мама прожила ще 6 років (тоді їй було 86).

Але мораль цієї історії в іншому. Начиталися, начулися про  покарання  (помсту) лікарю за допущену помилку, як це іноді буває. "Я їх всіх виведу на чисту воду!", – сказав я спересердя.

Мама, яка ніколи не читала Біблії, мене застерегла: "Синку, навіть не думай мститися. Навпаки, якщо ваші шляхи перетнуться, зроби, що можеш".

Признаюся, неприязні до того горе-лікаря у моєму єстві було чимало. Але так сталося, що кривдник мами до мене згодом звернувся із побутовою проблемою, яку важко було вирішити.

Ох і "засвербіло"! "Відмов і нагадай йому про те, що трохи маму життя не позбавив", – шептав лихий. Та перемогло мамине християнське: "Прости і допоможи". І я допоміг.

Це був іспит на стійкість мого морального "я", який я склав завдяки заповіту мами.

Пройшов час. Доля вела  різними дорогами життя. Я пізнав безкорисливу жертовність польських, київських і волинських нейрохірургів при порятунку сина після автотрощі. А скільки пережито критичних ситуацій у родинному "гнізді", де "чужі" лікарі творили доброчинні справи в ім'я здоров'я і спасіння!

Звично чути, що лікар має пам'ятати і дотримуватися клятви Гіппократа. Не заперечую. А як суспільство, кожен з нас формує довіру до свого цілителя? Це ж ми маємо огорнути лікаря в шати добра і любові, забезпечити гідне соціальне буття. На жаль, загальна моральна діагностика вказує –суспільство хворе. На цьому стикові моралі, відповідальності та інтересів лікар стоїть вище нашої споживацької філософії.

"Соціальні внески в лікарні – це грабунок", – волає роздратований пацієнт. І при цьому хоче лікуватися в естетичній, із ідеальними санітарними нормами палаті. Він розуміє, що здоров'я можна покращити, коли є належні умови.

Разом з тим, його не цікавить, що в бюджеті "дірка" і сам (так буває) до наповнення його не доклав ніяких зусиль. А соціальні внески – це гарно облаштоване приміщення, впорядкована територія, сучасна медична апаратура та інше – таке своєрідне доповнення до нашого здоров'я.

Пишу, а одна думка доганяє іншу. Згадалося почуте: "Чи заглядаємо ми всередину єства, щоб побачити свої гріхи та усвідомити їх і покаятися?".

Справді, чи задумуємось ми, скільки тривог і випробувань завдаємо своєму здоров'ю (грішимо), коли переїдаємо, ведемо пасивний спосіб життя, перевантажуємо організм, нищимо його алкоголем, курінням, кидаємо хвилі непомірних стресів, випробовуємо злом, помстою, гординею (від цих негативів найбільше хворостей)? На жаль, цьому переліку не видно кінця. А лікар бере на себе ці гріхи і “відкупляє” їх своєю працею.

Доки готував цей матеріал, прозвучали втішні новини: в Ковельській лікарні проведено чергову пересадку серця і нирки.  А ще оновлено урологічне відділення за  європейськими мірками.

Тривалий час точаться суперечки, якими мають бути реформи в галузі охорони здоров'я. Якби я мав потужний голос, то на всю Україну вигукнув би: "Шановні! Загляньте всередину свого єства, і там побачите гріхи свої і знайдете шлях до прозріння, як це роблять в рідному Ковелі". Із чистим серцем щиро промовляю: "Героям-лікарям слава!".

Анатолій СЕМЕНЮК.

Каюсь… До лікарської опіки над своїм здоров'ям  ставлюся з пересторогою. Ця недовіра викликана багатьма причинами, а найперше – розповідями (часом безпідставними) про низький рівень лікувального процесу в країні.

Пам'ятаєте оповідку? Двоє друзів ідуть цвинтарем. Дивляться на пам'ятні дошки на могилах, читають написи:   той мало прожив, той пішов у засвіти від болячок.

– А ти, Петре, як зберіг себе? – запитує Микола.

– Від лікарів втікав. А коли в лікарню потрапляв, то пігулки в умивальник викидав, – пояснив товариш.

Не берусь судити, скільки правди в цьому анекдоті. Але знаю: коли "притисне", то чимдуж шукаємо свого цілителя.

І ось я – в лікарні. "Спостережний" пункт – палата хірургії. Ранок. Черговий обхід хворих.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 572

22-23 лютого ц. р. відбувся відкритий чемпіонат міста Ковеля з боча серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату. У змаганнях взяти участь могли  усі спортсмени-бочисти з області (на знімках). 

На урочистому відкритті зі словами побажань виступили: Ігор Прокопів — заступник міського голови, Ігор Семенюк — начальник відділу фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, Тетяна Пляшко — заступник директора ліцею №7, Ігор Пініс — депутат міської ради, який вручив у подарунок картину із гіпсу, на якій зображений ангел, та сказав, що коли йому важко, то завжди згадує нас, спортсменів з інвалідністю, які ведуть повноцінний спосіб життя, не зважаючи ні на що. 

Музичне вітання учасникам змагань подарували Володимир Лисюк та Галина Гелетуха.

Володимир Кравчук — голова ГО "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії", він же головний суддя змагань, традиційно помолився та оголосив порядок змагань.

Переможцями з БОЧА стали: 

ВС1 — І місце - Ринковська Катерина (м. Ковель); ІІ місце -  Шевчук Софія (Голобська ОТГ); ІІІ місце - Булавка Віталій (Любомльський район).

ВС2 — І місце - Вакульський Олександр (м. Ковель); ІІ місце - Гелетуха Олег (м. Ковель); ІІІ місце - Миронюк Олександра (Старовижівський район). 

ВС4 — І місце - Набруско Євгеній (м. Ковель); ІІ місце - Патращук Василь (Турійський р-н); ІІІ місце - Яренчук Ольга (м. Ковель).

ВС5 — І місце - Барбарук Олександр (Голобська ОТГ); ІІ місце - Дудка Олександр (м. Ковель); ІІІ місце - Репета Роман (Турійський р-н). 

Опен-клас — І місце - Ясинський Анатолій (м. Ковель); ІІ місце - Клюнда Віталій (м. Ковель); ІІІ місце - Паталій Борис (Голобська ОТГ).

Змагання пройшли на високому, спортивному та організаційному рівнях.

Переможці та призери нагороджені за зайняті місця грамотами відділу фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, медалями від громадської організації "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії".

Наприкінці змагань ведуча нагадала присутнім: 

“Шановні друзі! Не забувайте про проведення двох конкурсів — для дівчат та юнаків: "Королева Волині без обмежень" та "Король Волині без обмежень", які організовують громадська організація "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії" та Ковельська міська рада. Участь у конкурсах можуть брати молоді люди, які переміщаються на кріслах колісних, віком від 17 до 35 років, та проживають у Волинській і Рівненській областях. Захід, який пройде на Волині вперше з 1 по 6 липня 2020 року, приурочили до Дня міста Ковеля. Хто ще не заповнив анкету, поспішайте!”.

Організатори щиро дякують за смачний обід кухарю Аллі Федорівні та помічникам — пані Галині та Надії, та за медичний супровід — пані Людмилі.

За суддівство та волонтерство дякуємо Лисюку Володимиру, Гелетусі Галині, Паталій Богдані, Яцюрі Тетяні, Лисюк Олені, Вакульській Наталії, Шевчуку Олександру, Ринковській Світлані, Дудці Марії та усім іншим.

Також дякуємо колективу ліцею №7 за сприяння в проведенні даного заходу.  

Ольга Яренчук,

прес-секретар ГО "АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ "ДОБРОДІЯ В ДІЇ".

22-23 лютого ц. р. відбувся відкритий чемпіонат міста Ковеля з боча серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату. У змаганнях взяти участь могли  усі спортсмени-бочисти з області (на знімках). 

На урочистому відкритті зі словами побажань виступили: Ігор Прокопів — заступник міського голови, Ігор Семенюк — начальник відділу фізичної культури та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, Тетяна Пляшко — заступник директора ліцею №7, Ігор Пініс — депутат міської ради, який вручив у подарунок картину із гіпсу, на якій зображений ангел, та сказав, що коли йому важко, то завжди згадує нас, спортсменів з інвалідністю, які ведуть повноцінний спосіб життя, не зважаючи ні на що. 

Музичне вітання учасникам змагань подарували Володимир Лисюк та Галина Гелетуха.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 387