У не такому вже й далекому минулому я часто спілкувався з відомим в Україні головою колгоспу, який теж називався "Україна", Героєм Соціалістичної праці Миколою Івановичем Васюком. Очолюване ним господарство було рекордсменом не тільки на Ковельщині, але й Волині у вирощуванні зернових культур, овочів, виробництві продукції тваринництва. Сюди часто приїжджали гості з різних куточків колишнього Радянського Союзу, щоб навчитися мистецтву ефективного господарювання на досить бідних поліських грунтах.

Микола Іванович був не тільки вимогливим, принциповим керівником, а й великим… мрійником. Він дуже хотів, щоб наблизити умови життя односельчан до міських, створити їм комфортні умови для праці і відпочинку, про що можна писати великий нарис (до речі, майже все, що він планував - газифікацію, благоустрій, будівництво житла та інше, успішно здійснив). Але одну мрію, на жаль, втілити в життя не вдалося.

– Хочу в колгоспі обладнати іподром, – якось поділився потаємним. – Місце вже знайшов, кошти маємо, отож, буду запрошувати фахівців. А кінне стадо, як ви знаєте, у нас - одне з кращих на Волині.

Смерть перешкодила Миколі Васюку довести до завершення задуману справу. Але, на щастя, є на Ковельщині ентузіасти, які іподром таки обладнали. Це – керівник фермерського господарства "Фасти", відомий меценат і благодійник Олександр Шайнюк. Декілька років тому на місці колишнього підсобного господарства "Ковельсільмашу" він разом з однодумцями  створив своє приватне хазяйство. Тут – і гамірливе птаство, і свині, і вівці, й інша живність. Є й такі породи її, що викликають велике зацікавлення у тих, хто сюди заїжджає чи заходить (а найбільше в дітей). Це - павичі, декоративні кури, індійські качки.

Але, напевне, найвідоміше і найпопулярніше місце - іподром, обладнаний за усіма правилами. На його базі діє кінноспортивний клуб під однойменною назвою "Фасти". Тренером в клубі – Віра Цуканова. Ось як про неї розповіла в одному з номерів "Газета "Волинь":  "Віра Олександрівна родом із Обухова Київської області. Коней любила з дитинства. Каже, що дід по матері був ветеринаром і від нього цей інтерес до тварин. Тренуватися їздила до Києва, а це – за 50 кілометрів. Пізніше стала навчатися у Мирогощанському аграрному технікумі на Рівненщині. А вже звідти потрапила на Волинь, у "Фасти". Свого часу господар Олександр Шайнюк запросив її повчити їзді на конях. Вона приїхала і залишилася.

Люди по-різному сприймають свою роботу. Для когось – це  джерело доходів. Інший завдяки їй утверджується, ще комусь  це ніби захоплення. А є люди, для  яких робота – сенс життя. Віра так і каже: "Це не просто моя професія - це моє хобі, моє життя". Одного разу їй під час розрахунку з попереднього місця роботи зарплату видали гнідим.

Вона все життя з кіньми. Найдовше була без них 10 днів, коли їздила відпочивати на Закарпаття. А так щодня зі скакунами. Бо ж прогулювати їх треба регулярно".

Нещодавно і журналісти "Вістей Ковельщини" познайомилися з Вірою Цукановою. Але не за чашкою кави і щирою розмовою, а спостерігаючи за нею під час проведення захоплюючих кінних перегонів, на які нас запросили їх організатори.

Справа в тому, що у "Фастах" традиційними стали кінноспортивні змагання, в яких беруть участь наїзники з різних українських міст. Цьогоріч приїхали навіть з Білорусі. З приємністю і захопленням спостерігали за їхніми заїздами, бо видовище направду вражаюче. Спочатку у змаганнях з конкуру (подолання перешкод на конях) виступили юні вершники, а потім дорослі. Підсумки підбило спеціально створене журі, яке переможцями визнало чимало волинян, в тому числі – юних ковельчан.

До речі, у "Фастах" також приймають дітей із церебральним паралічем. Катання на конях допомагає їм поліпшити самопочуття, бо при ходьбі тварина масажує м'язи дитини і зігріває, адже температура тіла скакуна вища, ніж у людини.

Зрештою, пропонуємо вам  поглянути на ці світлини і переконатися: кінний спорт – це суперово!"

 Микола ВЕЛЬМА.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

У не такому вже й далекому минулому я часто спілкувався з відомим в Україні головою колгоспу, який теж називався "Україна", Героєм Соціалістичної праці Миколою Івановичем Васюком. Очолюване ним господарство було рекордсменом не тільки на Ковельщині, але й Волині у вирощуванні зернових культур, овочів, виробництві продукції тваринництва. Сюди часто приїжджали гості з різних куточків колишнього Радянського Союзу, щоб навчитися мистецтву ефективного господарювання на досить бідних поліських грунтах.

Микола Іванович був не тільки вимогливим, принциповим керівником, а й великим… мрійником. Він дуже хотів, щоб наблизити умови життя односельчан до міських, створити їм комфортні умови для праці і відпочинку, про що можна писати великий нарис (до речі, майже все, що він планував - газифікацію, благоустрій, будівництво житла та інше, успішно здійснив). Але одну мрію, на жаль, втілити в життя не вдалося.

– Хочу в колгоспі обладнати іподром, – якось поділився потаємним. – Місце вже знайшов, кошти маємо, отож, буду запрошувати фахівців. А кінне стадо, як ви знаєте, у нас - одне з кращих на Волині.

Смерть перешкодила Миколі Васюку довести до завершення задуману справу. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 399

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Сяйнули очі радісними іскринками. Пригорнув редактор Микола Вельма Олю, мов свою  донечку. Сльозинка зросила чоло. Здавалось, що там, без матеріального наповнення важить той синьо-жовтий аркуш? Ні: для дівчинки – то висока відзнака, свідоцтво привселюдного визнання її мужності, креативу, незламності.

У кожного своя доля та  горе і  щастя своє. Іскринки щастя в очах Олі – це найвища подяка для газети. Вона людська і непідкупна.

Біля кожного заможного є ті, які потребують отого віконця, через яке він наближається до повноцінного пізнання місцевого життя.

Знаємо ж бо, що окремі олігархи значні суми викидають "на вітер". Передплатіть газету ближньому  немічному, малорухомому, і вам трьома подяками воздасться: від того, хто буде читати, від редакції газети, від Бога та Пресвятої Богородиці.

А ти, Олечко, пиши, бо твоїм духом та стійкістю заряджається   багато дужих, які теж спотикаються на нерівній стежці життя.

Газета – це не тільки доброчинність і милосердя, але, насамперед, патріот землі української, рідного краю. Вона несе в собі національну ідею, формує проукраїнську ідентичність та возвеличує захисників Вітчизни.

Затьмарилися вітальні, подячні слова символічним подарунком зі Сходу із передової воєнних дій. Отець Матвій, настоятель Свято-Пантелеймонівського храму ПЦУ селища Люблинця від імені організацій  волонтерів  Волині вручив редакції синьо-жовтий, насичений запахом війни і перемоги, стяг.

Згадалося історичне. На полі смертельного бою впав поранений кулею прапороносець. Схилилась голова, але стяг не випустив з  руки. Встромилось древко в землю святу, рідну. А полотнище тріпотіло на вітрові, кликало вояків до перемоги. "Прекрасна смерть!" – вигукнув генерал ворожої  армії. А ця смерть не було марною – вона надихнула вояків, які встали, пішли в атаку і…перемогли!

Не раз і не два ми бачимо пошматований, розстріляний прапор в зоні бойових дій. Але він незламний і непереможний – це святий символ народу.

Сьогодні над друкованими виданнями чорні хмари клубочаться. Окремі "генерали" від влади заявляють,  що ні преса, ні журналісти   їм не потрібні. Неправда, панове! Загляньте в очі фізично недужої, але духом  сильної Олі Яренчук. Може, тоді  Ангел прозріння вселиться у вашу викривлену  багатством і черствістю свідомість. 

Прапор для газети – це стимул. Став на коліна перед ним редактор Микола Вельма, поцілував дороге полотнище. І це схвилювало душі присутніх. Нагорода від волонтерів зобов'язує колектив "Вістей" іти крізь   непогоду, бурі й шторми, й перемагати у герці.

Не здивуюся, коли почую від  опонентів газети докір: хлопці наші гинуть, а журналісти святкують.

Відповім їм просто: газета – це частинка передової тієї війни.  І патріотичний дух в тилу не менш важливий. А щодо музики, пісень і вітань, то вони потрібні, щоб не потонути в песимізмі та зневір'ї, в занепаді духу.

Симфонія Шостаковича в голодному заблокованому Ленінграді допомагала вистояти, вижити і захистити місто. Вона вселяла дух патріотизму і любові в серця ленінградців і вояків. Вона була  важливіша за сотні  гармат.

Тож і нинішнє свято не просто розвага, а стимул до піднесення духу і газети, і землі ковельської.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Брате чи сестро, поважного віку, юний чи зрілий мій друже, схильний чи ні до комп'ютерної мережі! Хочу звернути твою увагу на 80-літній ювілейний день живої, стійкої і такої необхідної людям газети, яка носить назву "Вісті Ковельщини". Сказати, що свято було наповнене доброчинним і радісним змістом – це не сказати нічого. Кожний святковий день – для душі радість. Адже солодкі вітання, квіти, подарунки, побажання – це все у наших традиціях.

А ось вшанування Почесною грамотою Ольги Яренчук, активіста і прес-секретаря благодійної організації "Добродія в дії", яка прибула в читальний зал бібліотеки на інвалідному візку, було дуже зворушливо. Ця грамота невипадкова – Оля одна з кращих дописувачів газети.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 471

Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої  цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.

Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.

Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?

Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.

Як Франко 

у Косачів раки ловив

Чи задумувалися ви над таємницею людських  стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.

Хочете чи ні, але перше – від доброти, а останнє – від скупості. Пам'ятаєте гоголівського Плюшкіна, де і в стодолі, і в коморі, і на подвір'ї сіті павутиння сплелись, а дворянство його сіре і бідне?

В родині Косачів завжди панувала доброта. У глави сім'ї Петра Косача душа завжди широко "відкрита". Ми чомусь мало про нього згадуємо. Так буває, коли діти зірками  сяють,   то їх  батьки у тіні їхньої слави перебувають. Але це так, до слова.

Отож, Петро Косач –  це доброта, розум, толерантність. Працював у Ковелі на високій посаді голови  мирових посередників. Мешкав у селі Колодяжному. Задумав для доньок Лариси (Лесі) та Ольги затишний палац збудувати. Зібрав столярів із Любитова та Колодяжного, на своє подвір'я поставив відро горілки і сказав: "Хлопці, сьогодні гуляйте, випивайте, веселіться, а завтра – до роботи. Змайструйте "домик" так, щоб у ньому весело жилося. І не розслабляйтеся - спитаю…".

"Хлопці" оцінили доброту Петра Антоновича і взялися до роботи. Душу вкладали в  новобудову. У встановлений термін "квітка" над дахом сповістила колодяжненців, що "палац" готовий – така традиція.

– Приймай, господарю, роботу. Славно змайстровано. Як ти до нас – так і ми до тебе. Поглянь: ми ще й солярій для Лесі прибудували. Хай сонячні ванни приймає і здоров'я прибавляє.

А й справді: будинок вийшов, як лялечка. І від батьківського дому неподалік. "Косачівна" з усмішкою промовила: "Є куди в гості ходити: обідаємо у нашій хаті, а на вечерю – до дочок  чаювати".

Так і було. Ввечері після чаювання фортепіано не вмовкало, а потім звучала поезія. Як гості були поважні, то так захоплювалися, що й ранок заставав…

Взагалі-то Петро Косач творцем у душі був. За садом доглядав. Тополю сріблясту посадив, щоб листом пісні шелестіла. Із семи каштанів бесідку для відпочинку обладнав. Так висаджував, щоб гілки перепліталися - такий собі природний дах. А клумби  мали форму небесних світил - Місяця, Сонця і зірок.

За батьківським будинком - копанки. Ще й до сьогодні одна залишилася. Коли Іван Франко приїжджав  сюди  на відпочинок, то найулюбленішим заняттям для нього було ловити  в'юнів та раків. Тут вправність неабияка потрібна. Прогавив  – і рак тебе клешнями за палець схопить. Не забудеш – боляче! А в'юн - слизький, верткий, як вужик, і піскотливий… Спробуй спіймати і втримати. По секрету скажу: пізніше це давало Франку велику наснагу до писання своїх поетичних і прозових шедеврів.

А ще Петро Косач, добра душа, для мешканців Колодяжного заохочення запровадив. Народиться в тої чи іншої селянки хлопчик - банку меду цілющого в нагороду, а коли дівчинка - запашне варення солодке.

Справедливий був і бідноті співчував. Було, що якийсь чоловік з Любитова три мішки картоплі вкрав. Оштрафував злодія Косач на 2 рублі в користь місцевої школи. А коли Леся розповіла, що в чоловіка діти голодні, то  відпустив  злодюжку, сказавши: "Іди, тільки більше не кради".

Бувають події або наші вчинки, на перший погляд, незначні, буденні. Проходить час, і вони стають майже священними. Вирішив якось Петро Антонович криницю викопати. Завирувала цілюща вода із джерела. Щоб воду діставати, "журавля" високого змайстрував. Тепер цей колодязь Лесиним кадубом називається. Їдуть  сюди закохані пари і ті, що одружуються, фотографуються і вірять, що, доторкнувшись до священного місця, на них благодать небесна від самої Лесі спаде і життя ощасливиться.

І це правда. Садиба Косачів - справді благодатне місце. Тут наповнюєшся творчим духом, добром і любов'ю.

Суддя, золото 

і Кирило

Цей випадок мав місце в Ковелі ще за часів панської Польщі. Історію цю розповів відомий у місті адвокат. Не вірити йому немає підстав, бо і нині такі випадки трапляються. А було все так.

Молодий безробітний Кирило вирішив розбагатіти і пожити, як кажуть, на "широку ногу". Переконаний був, що чесним трудом багатства не здобудеш. А якщо вкрасти "вміло", то, дивись, і заживеш по-панськи. Кажуть, такий закон сатана ще здавна запровадив.

Ковельчани ще після закінчення Першої світової війни подейкували, що в єврея Абрамовича золота - не міряно. Не оминула ця чутка й Кирила.

Задумано - зроблено! Вистежив, коли господаря не було вдома, та й пробрався в дім. Там поцупив з тайника добрий мішечок жовтого металу. Шанована в Ковелі людина, єврей Абрамович наробив лементу і подав заяву до поліції. Поліцейські швидко вирахували злодія і запроторили в "кутузку".

Сидить Кирило і переживає: "Посадять, золото відберуть". Ні тобі багатства, ні життя панського. Гірко на душі…

Але той сатанинський закон про легке збагачення не тільки на крадіїв розповсюджується. Спокуса дамокловим  мечем висить і над головами деяких вершителів правосуддя. Хто втримається від легкої наживи?

Отож, і місцевий суддя, забувши, якому Богу служить, попався на гачок лихого.

Викликав підсудного на досудове розслідування та й запропонував поділитися золотом, а відтак і від в'язниці врятуватися.

– Згоден, – погодився Кирило. - А що маю зробити?

–  Все просто. На суді, хто б і що  тебе не питав, свищи. Подумають, що ти несповна розуму і відпустять. Який з тебе такого зиск?

Настав судний день.

– Як звати? – запитує суддя.

– Фі-ю-ю-ть! – свиснув Кирило.

– Ти знаєш, де живе цей пан? – вказав суддя на єврея.

– Фі-ю-ють! - знову свиснув той.

– Ти вкрав золото?

– Фі-ю-ю-ть!

– Бачите, добрі люди і шановні присяжні, він же пришелепкуватий. Такий не ладен вкрасти.

Порадилися, і відпустили…

Через деякий час покликав суддя Кирила і поставив вимогу:

– Я тебе від в'язниці врятував, тож віддавай обіцяну половину золота.

А той, як на суді:

–  Фі-ю-ю-ть! Фі-ю-ю-ть!

Так і залишився суддя ні з чим. А Кирило втік із Ковеля. Та на краденому в рай не заїдеш. Просвистів золото Кирило і залишився знову бідним.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Читач і газета – це одне ціле. Без читача немає газети, і навпаки. Практика довготривалої  цієї єдності засвідчує, що тоді розквітає животворча душа видання, коли на сторінках його присутні дописи (нариси, статті, поезії) читачів. Ковельщина багата мудрими, розумними та творчими людьми.

Прилетіла ластівкою думка – запровадити в газеті рубрику "Ковельські бувальщини". Скільки-то цікавого у тісному людському спілкуванні почуєш! Одним душу зіграєш, другим серце звеселиш, третім двері в світ широкий відкриєш.

Чому б цю інформацію не запропонувати широкому загалу читачів?

Тож, наш шановний читачу, запрошуємо до співпраці! Пропонуємо для початку бувальщини, підготовлені громадським кореспондентом газети Анатолієм Семенюком.

Чи задумувалися ви над таємницею людських  стосунків? В одних завжди гостей в домі багато і є чим пригощати, а в інших – хата порожня і бідність по кутках сумну пісню деренчить.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 492

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 504

Гороскоп

з 14 по 20 жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 367

Два роки тому на Ковельщині було створено гурт "Колорит". За цей порівняно короткий проміжок часу аматори сцени завоювали заслужений авторитет у глядачів. Кожен їх виступ відзначається неабияким артистизмом, злагодженим і  довершеним  звучанням молодих голосів, різноманітністю пісенного репертуару.

"Колорит" – бажаний гість на різноманітних масових заходах. Як подяка самодіяльним артистам – гарячі аплодисменти їх земляків.

НА СВІТЛИНІ – члени гурту "Колорит"  Петро ЖУРАВЕЛЬ, Ірина МИХАЛЕВИЧ, Ольга БАЛЮК, Мирослава ЛОГВІНОВА, Вадим ВАЩУК, Юрій ЛЕВЧУК, Ірина СИМОНОВИЧ.

 Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Два роки тому на Ковельщині було створено гурт "Колорит". За цей порівняно короткий проміжок часу аматори сцени завоювали заслужений авторитет у глядачів. Кожен їх виступ відзначається неабияким артистизмом, злагодженим і  довершеним  звучанням молодих голосів, різноманітністю пісенного репертуару.

"Колорит" – бажаний гість на різноманітних масових заходах. Як подяка самодіяльним артистам – гарячі аплодисменти їх земляків.

НА СВІТЛИНІ – члени гурту "Колорит"  Петро ЖУРАВЕЛЬ, Ірина МИХАЛЕВИЧ, Ольга БАЛЮК, Мирослава ЛОГВІНОВА, Вадим ВАЩУК, Юрій ЛЕВЧУК, Ірина СИМОНОВИЧ.

 Фото  Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 339

Погода в Ковелі 

3 – 9 жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 388

Волинський шеф-кухар Юрій Хазіпов разом із Віталієм Волковим взяли участь у 18-му міжнародному фестивалі та чемпіонаті з приготування піци у Неаполі. 

Загалом під час заходу у Неаполі готували піцу 600 майстрів з усіх куточків світу. Українці вперше брали участь у цьому чемпіонаті. 

"Результатів поки не знаємо. Сподіваємося на 4-5 місце в категорії "піца-акробатика", - зазначив Юрій Хазіпов у коментарі ІА "Конкурент". 

Волиняни представляли команду "Otto Pizza".

"Конкурент".

l

28 вересня у Володимирі-Волинському в рамках втілення проєкту "Князівський шлях до трону" встановили новий рекорд України – представили  дерев'яний трон, висота якого 3 метри 30 сантиметрів,  ширина 2 метри – 67 сантиметрів.

Пленер різьбярів "Князівський шлях до трону", під час якого майстри з різних куточків України створювали мистецькі вироби із дерева, завершився встановленням рекорду України.

На території "Городище – Вали ІХ-ХІІІ ст." у древньому Володимирі представник Національного проєкту "Книга рекордів України" Олександр Шустерук вручив сертифікати адміністрації Державного історико-культурного заповідника "Стародавній  Володимир" Володимиру Пикалюку та автору роботи Сергію Ничипоруку. 

Рекорд встановили у категорії  "Талант і майстерність у сфері культури та мистецтва". 

Майстри із Рівненщини, Одещини, Івано-Франківщини та Волині, які впродовж 5-ти днів працювали  над створенням фігур волинських князів, також отримали нагороди та подяки з рук міського голови Петра Саганюка, – про це інформують на сайті Володимир-Волинської міської ради.

l

У США підліток розводить кролів на власному острові. 

Острів, розміром в 12 футбольних полів, розташований посеред річки Міссісіпі. 16-річний американець Калеб Сміт розводить тут кролів. Вартість острову і каное, на якому він добирається через ріку – сто тисяч доларів, ці гроші юний підприємець заробив сам.

Кроликів він розводить самостійно та надає для фотосесій, вечірок чи просто для релаксу. Побавитися з пухнастими люди приїздять і на сам острів.

"Відкритий".

l

На Вінничині провели "Картопляфест".  

Поблизу Вінниці, у селищі Тиврів, місцеві майстрині змагались за звання кращої у приготуванні страви з картоплі на гастрономічному етнофестивалі "Картопляфест".

Як повідомили організатори фестивалю, святкування пройшло на головній площі селища Тиврів. Усі розташовані світлиці від колективів, сільськогосподарських підприємств та районів частували традиційними стравами з картоплі та екзотикою, приготованою за авторськими рецептами місцевих господинь.

На завершення фестивалю відвідувачі обирали найсмачнішу картопляну страву та віншували найвправнішу господиню.

Родзинками свята стали локації для городників, де було представлено різноманіття сортів картоплі, а також цілительський стенд, де навчали секретів використання картоплі у народній медицині.

http://naparise.com

Зібрала Світлана ЛЯШУК.

Волинський шеф-кухар Юрій Хазіпов разом із Віталієм Волковим взяли участь у 18-му міжнародному фестивалі та чемпіонаті з приготування піци у Неаполі. 

Загалом під час заходу у Неаполі готували піцу 600 майстрів з усіх куточків світу. Українці вперше брали участь у цьому чемпіонаті. 

"Результатів поки не знаємо. Сподіваємося на 4-5 місце в категорії "піца-акробатика", - зазначив Юрій Хазіпов у коментарі ІА "Конкурент". 

Волиняни представляли команду "Otto Pizza".

"Конкурент".

ххх

28 вересня у Володимирі-Волинському в рамках втілення проєкту "Князівський шлях до трону" встановили новий рекорд України – представили  дерев'яний трон, висота якого 3 метри 30 сантиметрів,  ширина 2 метри – 67 сантиметрів.

Пленер різьбярів "Князівський шлях до трону", під час якого майстри з різних куточків України створювали мистецькі вироби із дерева, завершився встановленням рекорду України.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 410

Цей рік для мене особливий – ювілейний: вісімдесятиріччя відзначає рідна газета "Вісті Ковельщини", а двадцять років тому в цьому виданні я розпочала свою трудову біографію оператором комп'ютерного набору.

Набираючи матеріали колег-кореспондентів, відчувала, що з кожним днем мене все більше полонить творчий світ. Невдовзі першими моїми публікаціями стали розповіді з життя людей під рубрикою "Невигадані історії".

Навесні 2001-го року з хвилюванням розгорнула газету зі своїм першим репортажем як літпрацівника. І завирували бурхливою, повноводною рікою насичені журналістські будні – інтерв'ю, репортажі, замітки… Робота журналіста непроста, але дуже цікава і багатогранна. День за днем змінюється яскравим калейдоскопом – хвилюючі зустрічі, відрядження, захоплюючі події, неймовірні емоції та незабутні  враження.

Моє становлення як журналіста відбулося при підтримці та завдяки мудрим порадам редактора газети, Заслуженого журналіста України Миколи Вельми, старших колег.  Завдяки їхній науці засвоїла головне: газета має нести людям об'єктивну, точну, правдиву та вчасну інформацію, виховувати, формувати високі культурні та моральні цінності. Саме такі якості є визначальними у редакційній політиці "Вістей Ковельщини". 

Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність за конструктивну співпрацю Анатолію Семенюку, Мирославу Данилюку, Галині Цюрі, Вікторії Зінчук, Ользі Стеблевець, Світлані Троцюк, Оксані Мороз, Аліні Романюк, Наталії Романовській, Валентині Мацюк, Тамарі Шевчук, Людмилі Семенович.

Десятки років газета була і залишається нині бажаною гостею в оселях жителів Ковельщини. Незважаючи на стрімкий розвиток цифрової ери засобів масової інформації, швидкість обміну повідомленнями в соціальних мережах, з нашим друкованим тижневиком з року в рік крокує багатотисячна армія палких шанувальників. Виклик сьогодення ми прийняли гідно – вже більше семи років маємо та розвиваємо власний сайт.

Колектив нашої газети йде до людей не лише з друкованим словом. Ми використовуємо різні формати діалогу з читачем, намагаємось розвивати культурний ландшафт рідного краю, проводимо різноманітні акції, конкурси. Серед таких проєктів, що найбільше запам'яталися, – "Міс "Вісті Ковельщини", дитячий конкурс "Наше любе Сонечко", конкурс міні-поезій "Люблю тебе, мій рідний краю!", творчий вечір з нагоди виходу у світ дванадцятитисячного номера газети. Приємно, що і діти, й дорослі охоче відгукуються на подібні ініціативи. З нетерпінням чекають наші читачі й Днів передплатника, де ми залюбки спілкуємося, обговорюємо публікації, які не залишили їх байдужими, визначаємо теми на майбутнє.

І робочі будні, і свята, й особливі дати завжди прагнемо розділяти з тими, хто нас цінує, любить і чекає. Ми постійно відчуваємо підтримку читачів, розуміємо, що наше видання потрібне людям, а праця – недаремна. Мабуть, саме тому редакційна пошта завжди переповнена, дзвінки телефонів не вщухають, а ковельчани є частими гостями редакції. Це ще раз свідчить, що разом з Вами, дорогі читачі, ми – наче велика дружна родина, яка щиро вболіває за добробут нашої ковельської громади, спільно працює задля розвитку та благополуччя рідної України. Ми разом з Вами, щоб життя було кращим, добрішим та світлішим. 

Ми вісімдесят років поряд, бо "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!

Світлана ЛЯШУК, 

заступник директора 

ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини", 

голова первинної організації НСЖУ.

Цей рік для мене особливий – ювілейний: вісімдесятиріччя відзначає рідна газета "Вісті Ковельщини", а двадцять років тому в цьому виданні я розпочала свою трудову біографію оператором комп'ютерного набору.

Набираючи матеріали колег-кореспондентів, відчувала, що з кожним днем мене все більше полонить творчий світ. Невдовзі першими моїми публікаціями стали розповіді з життя людей під рубрикою "Невигадані історії".

Навесні 2001-го року з хвилюванням розгорнула газету зі своїм першим репортажем як літпрацівника. І завирували бурхливою, повноводною рікою насичені журналістські будні – інтерв'ю, репортажі, замітки… Робота журналіста непроста, але дуже цікава і багатогранна. День за днем змінюється яскравим калейдоскопом – хвилюючі зустрічі, відрядження, захоплюючі події, неймовірні емоції та незабутні  враження.

Моє становлення як журналіста відбулося при підтримці та завдяки мудрим порадам редактора газети, Заслуженого журналіста України Миколи Вельми, старших колег.  Завдяки їхній науці засвоїла головне: газета має нести людям об'єктивну, точну, правдиву та вчасну інформацію, виховувати, формувати високі культурні та моральні цінності. Саме такі якості є визначальними у редакційній політиці "Вістей Ковельщини". 

Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність за конструктивну співпрацю Анатолію Семенюку, Мирославу Данилюку, Галині Цюрі, Вікторії Зінчук, Ользі Стеблевець, Світлані Троцюк, Оксані Мороз, Аліні Романюк, Наталії Романовській, Валентині Мацюк, Тамарі Шевчук, Людмилі Семенович.

Десятки років газета була і залишається нині бажаною гостею в оселях жителів Ковельщини. Незважаючи на стрімкий розвиток цифрової ери засобів масової інформації, швидкість обміну повідомленнями в соціальних мережах, з нашим друкованим тижневиком з року в рік крокує багатотисячна армія палких шанувальників. Виклик сьогодення ми прийняли гідно – вже більше семи років маємо та розвиваємо власний сайт.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 528

Сьогодні в "гостях" у мене – редактор "Вістей Ковельщини" . Так, так: саме він. А запросив я його до себе, щоб шеф поділився у зв'язку з 80-річним ювілеєм газети спогадами про своє журналістське життя-буття, яке було у нього непростим, іноді драматичним, а часом – навіть… смішним. Не вірите? Тоді прочитайте декілька бувальщин, які мали місце у не такому вже й далекому минулому.

Охрім СВИТКА.

Сьогодні в "гостях" у мене – редактор "Вістей Ковельщини" . Так, так: саме він. А запросив я його до себе, щоб шеф поділився у зв'язку з 80-річним ювілеєм газети спогадами про своє журналістське життя-буття, яке було у нього непростим, іноді драматичним, а часом – навіть… смішним. Не вірите? Тоді прочитайте декілька бувальщин, які мали місце у не такому вже й далекому минулому.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 548