Напевно, кожному з нас знайомий цей вислів, та чи задумувалися ми  над його значенням?  Ці слова ми чули неодноразово, але з яким трепетом і душевним теплом вони звучать з вуст ковельчанки Лідії Оксененко (Рижко) — вчительки української мови і літератури ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м. Ковеля, до якої нещодавно завітали в гості. Ось уже  9 рік Лідія Ісаківна  не вчителює, перебуває на заслуженому відпочинку.

Непросте дитинство і юність випали на долю героїні нашої розповіді.  Народилась Лідія Ісаківна 1939 р. у с. Мощеній  в сім'ї Ісака Вікторовича Рижка, де, окрім неї (наймолодшої дитини у сім'ї), виховувалось ще три доньки.  Коли  село спалили німці і сім'я залишилися без даху над головою, батьки з двома дочками Лідією і Ольгою знайшли тимчасовий дім  у старшої доньки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. 

Скрутні тоді були часи.  Не було що їсти, у що одягнутися і взутися. Та й хатинка, яку ще й досі можна побачити по вул. Князя Романа у Ковелі, видається такою крихітною, що аж не віриться, що могла  вмістити стількох людей! Але в їхній родині усе плекалося в любові, тож труднощі їх тільки згуртовували.

 На жаль, відійшли у Вічність сестри Ольга та Маруся. Найстарша Настуня (так лагідно називає сестричку Ліда) нині мешкає у Німеччині. І хоч побіліли давно скроні й живе на чужині, її серце і найтепліші спогади тут,  у Ковелі, у сімейному гніздечку, за яким нині доглядає молодша сестричка. 

Як уже писала наша газета, цікавим є той факт, що Анастасія та Лідія є двоюрідними сестрами Миколи Островського, який написав знаменитий роман "Як гартувалася сталь".  А дізналися  сестри про родинний зв'язок  із  відомим  письменником  від директора Рівненського музею, який досліджував їхній родовід навіть в Москві.

Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи — Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні.

Власне до того часу, поки здоров'я та сили були, педагог за покликанням   не полишала справи свого життя — вчителювання.  І саме тому їй вдавалося все на цьому шляху. Звісно, що це була велика і тяжка праця, праця, яка вимагала багато  сил, мудрості і терпіння. Лідія Ісаківна часто сиділа до пізньої години у стінах рідної школи, без якої не уявляла свого життя.  І, не дивлячись на десятиліття досвіду і на налагоджену у класі справу, завжди старанно ставилася до улюбленої професії.

Колишні учні  з любов'ю і непідкупною радістю згадують Лідію Ісаківну, її вміння донести милозвучність і красу рідної мови до кожного. Уроки вчителя-мовника — це маленьке життя,  цікаве та пізнавальне, які проходили  на одному диханні. 

 Здавалося б, що вже багато років вчителька не працює у вищезгаданому навчальному закладі, але неможливо не згадати, що у ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м.Ковеля, “штурвалом” якої впевнено керує енергійний директор Олена Харитонова, пам'ятають, поважають, цінують колишніх вчителів, запрошують на цікаві заходи, вітають із святами. 

 Але найцінніше те, що зігрівають теплом своїх сердець, при потребі радо відгукуються, аби допомогти по господарству. Ось нещодавно вчитель цієї школи Олена Карпук  разом з учнями старших класів провідала старшу колегу. А коли дізналась, що Лідія Ісаківна нездужає, разом з охочими прийти на поміч школярами, допомогла обробити невеликий клаптик городу біля будинку, де мешкає Лідія Ісаківна. Із неприхованими сльозинками радості колишній педагог згадує восьмикласника Назара Каліщука, який у звичний день прийшов поцікавитися її здоров'ям, запропонував допомогу і подарував ніжні весняні квіти.

…Вдивляюсь в обличчя колишньої вчительки  і не можу не помітити її світлого погляду, глибокої мудрості і по-справжньому "сонячного" обличчя, яке випромінює життєдайне джерело добра.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Лідія Ісаківна душевну рівновагу? Як вдається, попри пережиті життєві труднощі, залишатися такою інтелігентною, доброзичливою, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, рідну школу, Україну?”.

І ще раз переконуюсь:  волинській землі таланить на мужніх, волелюбних жінок, жінок рідкісного дару, з Божою іскрою у серці. Саме до таких належить і наша героїня Лідія Ісаківна.  Сьогодні, 2 травня, вона святкує своє 80-річчя.

Нехай зірка Вашої яскравої особистості продовжує зігрівати людські серця благодатним теплом мудрості і любові! Будьте такою ж милою, доброю, даруйте всім свої посмішки і позитивний настрій!

Роки нашого життя промайнуть, як перелітні птахи, і багато спогадів потемніють, як старі фотографії. Але Вас, Лідіє Ісаківно,  ніколи не забудуть учні та усі, з ким хоч раз з  Вами зводила життєва стежина! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Лідія ОКСЕНЕНКО (Рижко).

Фото автора.Напевно, кожному з нас знайомий цей вислів, та чи задумувалися ми  над його значенням?  Ці слова ми чули неодноразово, але з яким трепетом і душевним теплом вони звучать з вуст ковельчанки Лідії Оксененко (Рижко) — вчительки української мови і літератури ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м. Ковеля, до якої нещодавно завітали в гості. Ось уже  9 рік Лідія Ісаківна  не вчителює, перебуває на заслуженому відпочинку.

Непросте дитинство і юність випали на долю героїні нашої розповіді.  Народилась Лідія Ісаківна 1939 р. у с. Мощеній  в сім'ї Ісака Вікторовича Рижка, де, окрім неї (наймолодшої дитини у сім'ї), виховувалось ще три доньки.  Коли  село спалили німці і сім'я залишилися без даху над головою, батьки з двома дочками Лідією і Ольгою знайшли тимчасовий дім  у старшої доньки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. 

Скрутні тоді були часи.  Не було що їсти, у що одягнутися і взутися. Та й хатинка, яку ще й досі можна побачити по вул. Князя Романа у Ковелі, видається такою крихітною, що аж не віриться, що могла  вмістити стількох людей! Але в їхній родині усе плекалося в любові, тож труднощі їх тільки згуртовували.

 На жаль, відійшли у Вічність сестри Ольга та Маруся. Найстарша Настуня (так лагідно називає сестричку Ліда) нині мешкає у Німеччині. І хоч побіліли давно скроні й живе на чужині, її серце і найтепліші спогади тут,  у Ковелі, у сімейному гніздечку, за яким нині доглядає молодша сестричка. 

Як уже писала наша газета, цікавим є той факт, що Анастасія та Лідія є двоюрідними сестрами Миколи Островського, який написав знаменитий роман "Як гартувалася сталь".  А дізналися  сестри про родинний зв'язок  із  відомим  письменником  від директора Рівненського музею, який досліджував їхній родовід навіть в Москві.

Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи — Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні.

Власне до того часу, поки здоров'я та сили були, педагог за покликанням   не полишала справи свого життя — вчителювання.  І саме тому їй вдавалося все на цьому шляху. Звісно, що це була велика і тяжка праця, праця, яка вимагала багато  сил, мудрості і терпіння. Лідія Ісаківна часто сиділа до пізньої години у стінах рідної школи, без якої не уявляла свого життя.  І, не дивлячись на десятиліття досвіду і на налагоджену у класі справу, завжди старанно ставилася до улюбленої професії.

Колишні учні  з любов'ю і непідкупною радістю згадують Лідію Ісаківну, її вміння донести милозвучність і красу рідної мови до кожного. Уроки вчителя-мовника — це маленьке життя,  цікаве та пізнавальне, які проходили  на одному диханні. 

 Здавалося б, що вже багато років вчителька не працює у вищезгаданому навчальному закладі, але неможливо не згадати, що у ЗЗСО І-ІІ ст. № 6 м.Ковеля, “штурвалом” якої впевнено керує енергійний директор Олена Харитонова, пам'ятають, поважають, цінують колишніх вчителів, запрошують на цікаві заходи, вітають із святами. 

 Але найцінніше те, що зігрівають теплом своїх сердець, при потребі радо відгукуються, аби допомогти по господарству. Ось нещодавно вчитель цієї школи Олена Карпук  разом з учнями старших класів провідала старшу колегу. А коли дізналась, що Лідія Ісаківна нездужає, разом з охочими прийти на поміч школярами, допомогла обробити невеликий клаптик городу біля будинку, де мешкає Лідія Ісаківна. Із неприхованими сльозинками радості колишній педагог згадує восьмикласника Назара Каліщука, який у звичний день прийшов поцікавитися її здоров'ям, запропонував допомогу і подарував ніжні весняні квіти.

…Вдивляюсь в обличчя колишньої вчительки  і не можу не помітити її світлого погляду, глибокої мудрості і по-справжньому "сонячного" обличчя, яке випромінює життєдайне джерело добра.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Лідія Ісаківна душевну рівновагу? Як вдається, попри пережиті життєві труднощі, залишатися такою інтелігентною, доброзичливою, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, рідну школу, Україну?”.

І ще раз переконуюсь:  волинській землі таланить на мужніх, волелюбних жінок, жінок рідкісного дару, з Божою іскрою у серці. Саме до таких належить і наша героїня Лідія Ісаківна.  Сьогодні, 2 травня, вона святкує своє 80-річчя.

Нехай зірка Вашої яскравої особистості продовжує зігрівати людські серця благодатним теплом мудрості і любові! Будьте такою ж милою, доброю, даруйте всім свої посмішки і позитивний настрій!

Роки нашого життя промайнуть, як перелітні птахи, і багато спогадів потемніють, як старі фотографії. Але Вас, Лідіє Ісаківно,  ніколи не забудуть учні та усі, з ким хоч раз з  Вами зводила життєва стежина! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Лідія ОКСЕНЕНКО (Рижко).

Фото автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 762

Гороскоп

6 — 12 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 452

Великдень неможливо уявити без головного атрибута свята – пахучої паски. Щороку  вона  присутня на святковому столі кожної української сім’ї. Рецепти її випікання у родинах передають з покоління в покоління.

Досконало цими рецептами оволоділи на ковельському хлібокомбінаті, який очолює умілий господарник Іван Смітюх. Надсилаючи свої щирі вітання землякам з нагоди Воскресіння Христового, Іван Євдокимович та весь колектив підприємства бажають їм миру й благополуччя, щастя й добра, Божого благословення на многії і благії літа.

Переконатися у майстерності і таланті хлібопекарів ви можете особисто, відвідавши у ці дні заклади торгівлі й придбати справжні витвори мистецтва кондитерів-віртуозів. Нехай  випечені ними паски та інші смачні вироби подарують вам гарний весняний настрій на всі дні свят!

НА ЗНІМКУ: працівниці хлібокомбінату – кондитер Ірина КАЛІЩУК і старший інженер-технолог Ольга БУРКО.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 478

Погода в Ковелі  

25 квітня – 1 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 466

Минулої неділі, 21 квітня, відбувся другий тур президентських виборів в Україні. Він пройшов організовано, чітко, прозоро й засвідчив: наша держава, спираючись на засади демократії, забезпечила належні умови для волевиявлення людей.

Як відомо, переконливу перемогу на виборах здобув 44-річний шоумен Володимир Зеленський, який набрав близько 75 відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Його суперник,  нині діючий Глава держави, Петро Порошенко заручився підтримкою майже втричі меншою кількістю своїх прихильників.

Сьогодні по-різному оцінюють підсумки виборчої кампанії у нашій країні. Але і  вітчизняні, і зарубіжні політики, державні діячі й оглядачі підкреслюють, що за останні роки в Україні покладено початок незворотним демократичним процесам, які дали змогу сформувати основи зрілого громадянського суспільства, якому належить вирішальний голос в оцінці діяльності найвищої посадової особи держави та її команди. 

Те, що вона виявилася для Петра Порошенка, м'яко кажучи, не зовсім задовільною, має наштовхнути і його, і весь український політикум на серйозний аналіз і вдумливий підхід до вибудови тактики й стратегії подальшої політичної діяльності. Адже 21 квітня 2019 року життя в країні не закінчилося, а лише набирає розмаху: попереду нас чекають вибори до Верховної Ради, місцевих рад, а також очільників міських і об'єднаних територіальних громад. І довір'я буде виявлено, як засвідчила президентська кампанія, тим, хто вміє слухати голос народу, забезпечувати єдність слова і діла, а головне – не обманювати виборців ні у великому, ні в малому, бути чесним перед людьми, критично оцінювати свою роботу, вдумливо планувати її на майбутнє, щоб пізніше не було соромно за невиконані обіцянки.

Зрозуміло, таку відповідальність мають усвідомлювати Володимир Зеленський і його  соратники. Перемогти на виборах – це одне (хоч і надзвичайно важливе), а  втілити в життя програмні цілі (щоправда, про які ми наразі не зовсім добре знаємо) – це інше. Майже 75 відсотків підтримки виборців – то дуже й дуже важка "шапка Мономаха", яку доведеться нести впродовж наступних п'яти років. І щоб її не зірвав з "голови" вітер народного гніву й невдоволення, що траплялося в історії не так і рідко, потрібні тверезий розрахунок,  чітке бачення перспективи, вміння знаходити вихід із найкритичніших ситуацій.

Чи є все це у ЗЕ-команди, як вона себе називає? Чесно кажучи, не знаємо, бо не знаємо навіть персонального складу цієї команди (окрім радників і консультантів, які, звичайно ж, ніякої юридичної відповідальності за свої теперішні слова, обіцянки і дії фактично не несуть і не нестимуть).

Хочеться сподіватися, що В. Зеленський і його соратники по боротьбі за "царський престол" глибоко усвідомлюють, які серйозні  виклики стоять перед Українською державою і в політиці, і в економіці, і в соціальній сфері. Знайти на них відповіді – завдання не з простих, особливо, коли брати до уваги ситуацію на Сході країни, де кінця війни з Росією не видно. І хоч дехто стверджує, що цю задавнену проблему можна розв'язати швидко й безболісно, насправді це далеко не так. Недаремно Петро Порошенко не раз наголошував, що "ключі" від припинення конфлікту – в руках Володимира Путіна, який не поспішає  вітати Володимира Зеленського з перемогою, бо, як заявив його прес-секретар, у Москві чекає "конкретних результатів" від новообраного Глави держави. Яких саме, можемо лише здогадуватися, бо нині дуже активізувалися прихильники "руського міра", хоча заяви новообраного Президента не дають для цього ніяких підстав.

Своє задоволення необранням П. Порошенка вже висловив Рамзан Кадиров, вітання надіслав… В. Янукович, а екс-міністр юстиції О. Лукаш відверто заявила, що чекала "цього дня" п'ять років. Не приховує свого захоплення Зеленським відома московська телепропагандистка Ольга Скабєєва, яка, не ховаючись, похвалила за те, що він назвав донецько-луганських сепаратистів "повстанцями".

Як бачимо, тиск на новообраного Президента, який ще навіть офіційно не вступив на високу посаду, набирає сили. А це ж лише початок. Попереду нові випробування, пройти які – справа честі  і гідності Володимира Зеленського. Він має ділом довести, що Україна, її  інтереси – понад усе. Будемо сподіватися, що так і станеться, бо суспільство, яке перемогло і в Помаранчевій революції, і на Майдані Гідності, а нині кращі представники якого боронять українську землю на Сході країни,  не пробачать політикам зради ідеалів, за які віддали життя Герої Небесної Сотні і за які платять своєю кров'ю учасники Операції Об'єднаних Сил.

Було б несправедливо лише кидати каміння вслід Петру Порошенку, який незабаром передасть свій пост Володимиру Зеленському. Навіть його вороги погоджуються з тим, що він поводиться гідно. Про це, до речі, говорили учасники акції, яка минулого понеділка відбулася біля приміщення Адміністрації Президента. Його діяльність,  спрямована на зміцнення Збройних Сил, організацію відсічі російській агресії, боротьбу за утвердження авторитету України на міжнародній арені, одержання автокефалії помісною Православною Церквою, буде вписана яскравою сторінкою в історію нашої незалежної держави. Зрештою, як і буде вписана сторінка про помилки Петра Порошенка, яких, на жаль, було чимало і які не дозволили йому перемогти на виборах - 2019.

Сьогодні наші вороги, відверті і замасковані,  втішаються з програшу Порошенка. Вони сподіваються взяти реванш за минулі поразки. Чи вдасться це їм, залежить не лише від новообраного Президента та його команди. В першу чергу, своє слово мають сказати ті, хто за нього голосував. Бо він – справді слуга народу, який виявив йому високе довір'я. Того самого вільного народу, який реалізував своє право на вільний вибір.

Михайло КУЗЬМУК.

НА ЗНІМКАХ: під час голосування на виборчих дільницях м. Ковеля 21 квітня 2019 року.

Фото 

Мирослава ДАНИЛЮКА.

Минулої неділі, 21 квітня, відбувся другий тур президентських виборів в Україні. Він пройшов організовано, чітко, прозоро й засвідчив: наша держава, спираючись на засади демократії, забезпечила належні умови для волевиявлення людей.

Як відомо, переконливу перемогу на виборах здобув 44-річний шоумен Володимир Зеленський, який набрав близько 75 відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Його суперник,  нині діючий Глава держави, Петро Порошенко заручився підтримкою майже втричі меншою кількістю своїх прихильників.

Сьогодні по-різному оцінюють підсумки виборчої кампанії у нашій країні. Але і  вітчизняні, і зарубіжні політики, державні діячі й оглядачі підкреслюють, що за останні роки в Україні покладено початок незворотним демократичним процесам, які дали змогу сформувати основи зрілого громадянського суспільства, якому належить вирішальний голос в оцінці діяльності найвищої посадової особи держави та її команди. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 543

Привокзальний ринок. Багатолюддя. Торгівля повним ходом. Покупців у вихідний багато. Не менше й продавців. Хтось пропонує свій товар з прилавків, а хтось, розклавши його на асфальті (стихійну торгівлю на “привокзалці” ну ніяк не подолати). Люди прицінюються і купують. Молоко – в пластикових пляшках невідомого походження, ковбасні вироби без холодильника з рук. Хто, як може, заробляє копійчину, бо таким зробили життя ті, хто п'ять років веде нас у Європу…

Та мова зараз не про це. Серед рядів із молоком, овочами та фруктами – імпровізований прилавок, на якому заморожена та свіжа риба, ковбаса. Мимоволі звернула увагу на продавця, котрий примудрявся відпускати свій товар однією рукою, бо в іншій тримав цигарку, з якої ще й ось-ось мав впасти попіл. Коли зробила йому зауваження, чоловік, наче й нічого не почув, продовжував далі "диміти". Але вразило мене навіть не це, а те, що люди, які купували у нього, теж ніяк не відреагували, хоч і "напригощалися" димом. 

На зупинках автобусів чи-то на перонах, в тамбурах поїздів – курять, плюють, кидають недопалки під ноги. Байдуже самим курцям, байдуже перехожим. А даремно…

l

Депутати вже вкотре хочуть змінити правила для курців. У кількох антитютюнових законопроектах, які чекають своєї черги у Верховній Раді, – сигарети на вітринах під забороною. А ще нардепи пропонують підвищити штрафи за куріння в громадських місцях до 340 гривень (нині штраф – 170 гривень) й саме поняття "громадських місць" розширити. Це може стосуватися будь-яких споруд: вийшов з сигаретою на власний балкон – плати, покурив у під'їзді чи на зупинці  – штраф.

Періодично у засобах масової інформації правоохоронці нагадують про ті місця, де діє заборона на тютюнопаління. Так, відповідно до Закону України "Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення" (а саме статті 13) забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів у ліфтах і таксофонах; у приміщеннях і на території закладів охорони здоров'я, навчальних закладів, спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури та спорту; на дитячих майданчиках; у під'їздах житлових будинків; у підземних переходах; у транспорті загального користування; у приміщеннях закладів ресторанного господарства та об'єктів культурного призначення, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ; на стаціонарно обладнаних зупинках маршрутних транспортних засобів.

Нагадувати та попереджати – це, звичайно, важливо і потрібно, але дієвіше було б й час від часу штрафувати. От хоча би на автобусних зупинках. А то стоять собі між людьми і димлять. А всі навколо дихають сигаретним димом і мовчать. Ще й потім пів "маршрутки" нюхає той нікотиновий "шлейф". А мовчки терпіти чи не звертати на це увагу - тільки собі на шкоду.

Здавалося б, якщо у людини є шкідливі звички, то це її особиста справа – мовляв, шкода від цього лише її здоров'ю. Але думка ця хибна. Медицина після багаторічних досліджень встановила, що так зване пасивне куріння, примусове, сприяє розвитку в некурячих тих же хвороб, що і в курців.

l

Всесвітня організація охорони здоров'я заявила про те, що щорічно внаслідок пасивного куріння гинуть 600 тисяч людей. Серед них третину становлять діти.

Запалена сигарета за своє коротке "життя" стає джерелом бічного диму, який діє на оточуючих. Тютюновий дим містить більше 4000 шкідливих хімічних речовин, серед яких – нікотин, окис вуглецю та формальдегід. 

Пасивні курці змушені вдихати вторинний дим, тобто дим від палаючої сигарети (побічний дим), в поєднанні з димом, який видихає курець (основний дим). При цьому побічний дим є основним складовим вторинного диму і є більш токсичним. Велика частина отруйних речовин від тютюнового диму потрапляє в повітря при паузах у палінні, які завжди триваліші самого моменту затяжки.

І ніяке відчинене вікно, кондиціонер або провітрювання не позбавлять від тютюнового диму. Дим від однієї сигарети може зберігатися в приміщенні протягом 2,5 годин. Тютюновий дим осідає на килими, меблі, одяг, стіни, а потім вдихається людьми, що знаходяться в приміщенні.

Дослідники підрахували, що некурячі вдихають до 14 мг висококанцерогенних речовин, що містяться в тютюновому димі, а в легенях вони затримуються на цілих 70 днів.

Вчені встановили негативну дію на людей, які не палять,  компонентів тютюнового диму (оксид вуглецю, нікотин, альдегіди, акролеїн та ін.). Ці речовини впливають на склад крові, сечі, нервову систему. Найбільш небезпечним є оксид вуглецю, який, проникаючи через легені в кров, з'єднується з гемоглобіном і стає перешкодою на шляху кисню до тканин.

Та це ще не повна "картина". Добре, коли хтось з курців, покуривши на вулиці, викидає недопалок в урну чи сміттєвий бак. Але чого   душею кривити: більшість відкидає його вбік чи собі під ноги. Й ніхто не задумується над тим, який подальший  шлях  того "бичка". 

Коли йде злива або інтенсивно тане сніг, недопалки змиваються в систему зливної каналізації. Вода з труб   потрапляє в річку, озеро чи море. "Бички", принесені нею, становлять загрозу для риб та інших водних організмів. Тож курцям, яким не байдужа екологія рідного краю, слід обходитися з недопалками акуратніше, щоб вони не опинилися у воді, яку ми рано чи пізно вип'ємо або ж вмиємося нею.

l

Але повернемося до запланованих "слугами" народу нововведень. Загалом  заборона видимого розміщення цигарок у вітринах магазинів – вже не новина. Сигарети успішно ховають під прилавками в 17 країнах світу. Однак окремі вітчизняні експерти з приводу цього налаштовані скептично і вважають, що продаж цигарок з-під “поли” не спрацює, адже людина, яка конкретно налаштована купити цигарки, їх купить і не важливо, чи на прилавках вони, чи під ними.

Та все ж, якщо затятих курців відсутність сигарет на вітрині не зупинить від згубної покупки, то підлітків – може. Цей метод саме на них і розрахований: аби не було спокуси перед очима.

Цигарки на вітринах не є рекламою, але фактично 60 - 70 відсотків споживачів все ж сприймають це саме як рекламу, вважають експерти. І ця прихована реклама діє, адже за даними Держстату України курить кожен десятий підліток. Починають в середньому десь у дванадцять років. Причому, згідно із Законом, продавати сигарети дітям до 18 років заборонено. От тільки продавці на це інколи дивляться крізь пальці, бо карають їх рідко. До того ж, електронні сигарети відпускають дітям без обмежень. Депутати хочуть це змінити, а ще заборонити ароматизатори, аби куріння не здавалося таким "солодким".

А от дорослих курців у нас сім мільйонів, тобто кожен п'ятий. Чоловіки димлять через одного, жінок порівняно небагато – сім відсотків із загальної кількості тютюнозалежних. Хоча маємо в цьому плані й позитивну тенденцію, адже серед чоловіків за останні кілька років скорочення куріння відбулося на двадцять відсотків. Та навіть і з таким показником Україна – в числі світових лідерів із серцево-судинних захворювань. Щороку від хвороб, пов'язаних з курінням, помирають 85 тисяч українців. 

Однак така статистика далеко не аргумент для затятих курців. Можливо, зупинити їх могли б наочні картинки. Але й вони не привертають уваги, бо люди до них звикли. Кабмін затвердив так звані піктограми (картинки на пачках сигарет), які попереджають про шкоду куріння, але, на жаль, з того часу вони залишилися незмінними. Експерти ж рекомендують періодично їх змінювати.

Та, як не "крути", найбільш дієвими у боротьбі з курінням є контроль та штрафи. В країнах Європи (наприклад, Ірландії), за сигарету в громадському місці будь готовий викласти 3 тисячі євро. За викинутий повз урну недопалок італійців штрафують на 300 євро. У Польщі, якщо курця застануть "в дії" на зупинці транспорту, вокзалі, в аеропорту тощо, його оштрафують на суму від 150 до 3,7 тис. гривень. Наші ж покарання не витримують порівнянь: на сьогодні за це штраф в Україні – максимум 170 гривень, але й його не пам'ятаю, щоб десь хтось виписував. Єдиний метод, який у нас реально працює, – заборона куріння в ресторанах і кафе.

А ще на руку курцям порівняно недорогі цигарки. Загалом в Україні чи не найдешевші сигарети в усьому світі – приблизно долар за пачку. А от за кордоном ціна за пачку цигарок може сягати від 8 до 15 євро (майже 250 - 500 гривень!). Погодьтесь: переконливий мотив, аби кинути палити. 

Отже, методи для боротьби з курінням є. Головне, аби було бажання їх впроваджувати.

Вікторія ЗІНЧУК.

Привокзальний ринок. Багатолюддя. Торгівля повним ходом. Покупців у вихідний багато. Не менше й продавців. Хтось пропонує свій товар з прилавків, а хтось, розклавши його на асфальті (стихійну торгівлю на “привокзалці” ну ніяк не подолати). Люди прицінюються і купують. Молоко – в пластикових пляшках невідомого походження, ковбасні вироби без холодильника з рук. Хто, як може, заробляє копійчину, бо таким зробили життя ті, хто п'ять років веде нас у Європу…

Та мова зараз не про це. Серед рядів із молоком, овочами та фруктами – імпровізований прилавок, на якому заморожена та свіжа риба, ковбаса. Мимоволі звернула увагу на продавця, котрий примудрявся відпускати свій товар однією рукою, бо в іншій тримав цигарку, з якої ще й ось-ось мав впасти попіл. Коли зробила йому зауваження, чоловік, наче й нічого не почув, продовжував далі "диміти". Але вразило мене навіть не це, а те, що люди, які купували у нього, теж ніяк не відреагували, хоч і "напригощалися" димом. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 685

Коли страшно не засинати, 

а прокидатися

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 626

Байдужих 

не повинно бути

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 500

Відомо, що Старий Ковель з моменту свого виникнення стояв на острові, котрий омивався зі східного боку водами річки Тур'ї, а західний берег – відгалуженим від неї у південній частині міста оборонним ровом-каналом,  що зливався з головним руслом ріки у частині північній, попід стінами давнього, початку ХІV століття, замку.

Лише наприкінці ХІХ століття, з появою перших залізничних колій, місто через греблю поволі розселилося на присілках "Глинянка" та "Заріччя" східного берега Турії, де з розвитком транспортної інфраструктури поставав новочасний Ковель. 

І в той час, коли на давніх міських околицях та старих садибах густо зеленіли сади, модерновий Ковель похизуватися смарагдовим листом не міг. Пустища та, в кращому випадку, виорані городи домінували навкруг поодиноких будівель.

Виправити ситуацію мав міський сад (парк), закладений в перших роках XX століття практично у центрі нових кварталів забудови поруч новоспорудженого Свято-Миколаївського храму Кінбурнського полку, що дислокувався у місті.

На передньому плані давнього, 1906 року, фотознімка видно підв'язані до кілочків молоді саджанці паркових дерев, за якими доглядає, очевидно, садівник. Зліва – вздовж алеї, що ділили парк від його кутів по діагоналі, видніється відпочинкова лава. Східну межу території парку відділяє від церкви алея молодих пірамідальних осокорів, висаджених, ймовірно, разом із її зведенням на початку 90-х років XIX століття. 

(Колаж 1906 - 2019 р.р.).

Наступні знімки зберегли для нащадків краєвиди центрального міського парку у 1918 та 1935 роках. За десятиліття дерева неабияк підросли і своїм листом вабили у прохолодний затінок каштанів і лип місцевих мамусь з дітлахами та бабусь з онуками.

В різні роки у парку розміщувалися каруселі, літня сцена та альтанки.

(Колаж 1918 - 1935 - 2019 р.р.)

Друга світова війна, прокотившись через Ковель в обидва боки вогняною хвилею, нанесла місту страшні рани. Прилеглі до міського парку території забудови були практично зметені з лиця землі. Лишилося попелище від храму Миколая Чудотворця. Втім, майже півстолітній парк, перекопаний оборонними ходами сполучення німецького гарнізону, – вистояв! 

Повоєнний Ковель, відбудовуючи знищене війною, не залишав поза увагою і паркове господарство. У квітневі дні 1955 року місцева преса писала: "Багато декоративних та фруктових дерев за післявоєнні роки посаджено і в нашому місті. Незабаром зазеленіє молодий парк по вулиці Калініна [йдеться про нинішній парк ім. Лесі Українки - авт.]… У минулі роки трудящі нашого міста нарікали на відсутність саджанців. В цьому році виконком міськради врахував потреби і зараз зелене господарство має для реалізації 12 тисяч саджанців фруктових і 5 тисяч декоративних дерев.

Перетворити наше місто в квітучий, розкішний сад – справа честі всіх трудящих". 

Естафету ковельчан, котрі відбудовували місто після буремного лихоліття підхопили наші сучасники. В ці дні, на колишній парковій території, яка нині слугує ЦРЛ Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання, ведуться роботи з благоустрою: знесені аварійні, сухі дерева, територію спланували, завезли ґрунт, висаджують платани кленолисті, козацькі ялівці, барбарис. На клумбах висаджено іргу канадську, яку з часом доповнять злаковими травами. Завершуються роботи по укладанню нових брукованих пішохідних доріжок (на фотосвітлинах внизу).

Міський голова Олег Кіндер, інспектуючи хід робіт, розповів, що частину коштів на них уже спрямовано з міського бюджету, також є сподівання, що на квітневій сесії депутати додадуть необхідну суму.

– Сьогодні кількість пацієнтів у нашій лікарні збільшується, – промовляє очільник міста. – Зелена зона уже давно потребувала оновлення. Приємно спостерігати за такими перетвореннями. А влітку все це набуде ще більшої привабливості. Тож усім, хто  користуватиметься послугами нашої лікарні буде де провести час.

Сергій Товкач.

Фото з архіву автора  

і міськвиконкому.

Відомо, що Старий Ковель з моменту свого виникнення стояв на острові, котрий омивався зі східного боку водами річки Тур'ї, а західний берег – відгалуженим від неї у південній частині міста оборонним ровом-каналом,  що зливався з головним руслом ріки у частині північній, попід стінами давнього, початку ХІV століття, замку.

Лише наприкінці ХІХ століття, з появою перших залізничних колій, місто через греблю поволі розселилося на присілках "Глинянка" та "Заріччя" східного берега Турії, де з розвитком транспортної інфраструктури поставав новочасний Ковель. 

І в той час, коли на давніх міських околицях та старих садибах густо зеленіли сади, модерновий Ковель похизуватися смарагдовим листом не міг. Пустища та, в кращому випадку, виорані городи домінували навкруг поодиноких будівель.

Виправити ситуацію мав міський сад (парк), закладений в перших роках XX століття практично у центрі нових кварталів забудови поруч новоспорудженого Свято-Миколаївського храму Кінбурнського полку, що дислокувався у місті.

На передньому плані давнього, 1906 року, фотознімка видно підв'язані до кілочків молоді саджанці паркових дерев, за якими доглядає, очевидно, садівник. Зліва – вздовж алеї, що ділили парк від його кутів по діагоналі, видніється відпочинкова лава. Східну межу території парку відділяє від церкви алея молодих пірамідальних осокорів, висаджених, ймовірно, разом із її зведенням на початку 90-х років XIX століття. 

(Колаж 1906 - 2019 р.р.).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 911

Юля – мешканка одного із приміських населених пунктів. Майже 10 років дівчина працювала вчителем в  навчальному закладі обласного центру. Ніби все й непогано було, але щось не те. Раніше улюблена робота не приносила вже ніякого задоволення, перетворювалась, так би мовити, в сіру буденність, кожен новий день був практично одноманітним. А так хотілось, аби життя було розфарбоване яскравою гамою кольорів.  

Рятувало лише одне – захоплення, яке було ще з дитинства. Цьому присвячувала свій вільний час. Кінний спорт допомагав заспокоїтись і додавав нових сил мріяти, творити й  працювати далі. 

В минулому Юля за плечима мала невдалий шлюб, тож тепер із деяким острахом сприймала кожного із своїх потенційних залицяльників. 

Були й непогані кандидатури серед сильної половини людства,  до того ж – мали серйозні наміри. Але молода жінка боялась знову помилитись,  зранити душу й серце. 

І ось одного разу дівчина вирішила зробити своєрідний перепочинок у звичному до цього житті.  На деякий час дівчина повернулась до рідного села, де все було до болю  знайоме. 

Бо тільки в батьківській хаті вона почувала себе насправді добре, ніби в дитинстві, тут було затишно й тепло.  Без повсякденних проблем і суєти, що час від часу нагадували про  себе. 

Трішки натішившись домашньою атмосферою, життєдайним повітрям і красою сільських пейзажів, Юля за рекомендацією старої подруги  вирішила поїхати на заробітки до сусідньої Польщі. Бо звикла завжди бути в русі, а тут – сидіти без діла…

Зазначу  відразу наперед, що про це можна писати окрему історію. Бо не було там так гладко та легко, як дехто розповідає (особливо той, хто не скуштував справжнього присмаку таких грошей). Але наша сьогоднішня розповідь не про це. Та саме з цього переломного етапу в житті Юлі і розпочались зміни на краще, на життєвому горизонті,  нарешті, прояснилось за довгий  період часу. А ще, мабуть, її величність доля почаклувала…  

"Скажу одне: раніше дотримувалась думки, що людина сама є творцем долі.  А всілякі там випадковості чи навпаки – тут недоречні.  Але  мене ніби якимось магнітом тягнуло туди поїхати (мається на увазі містечко сусідньої держави). Напевно, десь підсвідомо знала, що там зустріну свою долю", – тепер з усмішкою на обличчі говорить Юля. 

Дівчина пробула в Польщі півроку. Спочатку працювала покоївкою, згодом трудилась на іншій роботі. Якщо  говорити коротко, то було важко і фізично, і морально. Та й роботодавці не надто прихильно ставились до українських заробітчан. Платили мізер, хоча спочатку обіцяли значно більше.

"Мабуть, й не витримала б того всього, тих  довжелезних днів на чужині із нелегкою роботою та незнайомими людьми. Розрадою і підтримкою в той час став для мене коханий Ванюша", – так лагідно говорить тепер  про свою другу половинку молода волинянка. 

До речі, чоловік родом із Тернопільщини. Теж мав невдалий досвід в особистому житті. Так склалось, що   вже  п’ять років працював у Польщі. Останнім часом – бригадиром по модернізації локомотивів на залізничній станції. Мешкав в тому ж готелі, де працювала Юля. Яку, до слова, відразу й запримітив. Ще б пак. Дівчина  скромна,  порядна й вихована,  а ще  – гарна  співрозмовниця, з якою можна було побалакати на будь-яку тему. Одним словом, для обох – це кохання з першого погляду.  Одинокі серця відразу зустрілись  у взаємних вподобаннях.

Ваня – на декілька років старший, ніж його теперішня дружина. Це  – його "плюс". Для дівчини він став водночас  навіть  батьком, бо з самого початку став підтримувати і словом, і ділом, і мудрою порадою.  А ще Юля вважала коханого своїм другом, порадником і … найкращим в світі чоловіком, який навчив  її заново вірити та любити.

Нещодавно  закохані офіційно узаконили свої стосунки.  Вони – безмежно щасливі. А в недалекому майбутньому, до речі, планують повернутись на Батьківщину дружини. 

До слова, Юля побувала в гостях у чоловіка на тернопільських землях, які щиро  облюбувала. Батьки Івана прийняли  її за рідну доньку. Вподобали зятя і на Волині, адже побачили, що віддали свою дитину в хороші й надійні  руки. 

Тож нехай всі задуми і плани "новоспечених" молодят сміливо втілюються в життя, а доля щедро обдаровує люблячих людей лише приємними сюрпризами, гарними новинами та новими щасливами епізодами!

Оксана МОРОЗ. 

Юля – мешканка одного із приміських населених пунктів. Майже 10 років дівчина працювала вчителем в  навчальному закладі обласного центру. Ніби все й непогано було, але щось не те. Раніше улюблена робота не приносила вже ніякого задоволення, перетворювалась, так би мовити, в сіру буденність, кожен новий день був практично одноманітним. А так хотілось, аби життя було розфарбоване яскравою гамою кольорів.  

Рятувало лише одне – захоплення, яке було ще з дитинства. Цьому присвячувала свій вільний час. Кінний спорт допомагав заспокоїтись і додавав нових сил мріяти, творити й  працювати далі. 

В минулому Юля за плечима мала невдалий шлюб, тож тепер із деяким острахом сприймала кожного із своїх потенційних залицяльників. 

Були й непогані кандидатури серед сильної половини людства,  до того ж – мали серйозні наміри. Але молода жінка боялась знову помилитись,  зранити душу й серце. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 965