Шановний читачу!

На календарі – друга декада травня.  Пройде ще кільканадцять днів, і настане червень. Це означає, що візьме старт літо, а отже, вже зовсім скоро його маківка – липень.

Чому про це нагадуємо?  А тому, що в окремих наших читачів передплата на «Вісті Ковельщини» оформлена лише на перше півріччя. Отож, саме час подумати, щоб її продовжити на наступні 6 місяців. Передплатна ціна не змінилася і становить:

– 1 місяць – 61 грн. 00 коп.;

– 3 місяці – 153 грн. 00 коп.;

– 6 місяців – 291 грн. 00 коп.

В ціну входить і вартість послуг поштового зв’язку. Якщо   зважити, що інфляція  в Україні темпів не знижує, а ціни продовжують зростати і на продукти харчування, і на товари повсякденного попиту, і на комунальні послуги, то передплатна сума не виглядає «захмарною». Зате, продовживши вчасно (до 25 червня) підписку, кожен читач матиме в домі щотижня джерело надійної і перевіреної інформації. А це дозволить бути постійно в курсі подій у Ковельській громаді, всього району, Волині та України. 

Редакція, працюючи в умовах воєнного стану і переживаючи неабиякі фінансові й економічні труднощі, намагається успішно виконувати свій головний обов’язок – нести слово правди до людей, утверджувати в їх свідомості національну ідею, віру в неминучу перемогу над ворогом. Ми постійно інформуємо про реальну ситуацію на російсько-українському фронті, героїчні будні ЗСУ, діяльність волонтерів, всіх патріотично налаштованих громадян України, даємо відсіч брехливій пропаганді московії.

Нагадуємо, що всі, хто оформить передплату на друге півріччя ц. р. і надішле копії передплатних документів, отримає право взяти участь у  традиційній акції «Передплатіть і виграйте!». Повірте: за допомогою спонсорів зробимо все можливе, щоб якнайбільше передплатників стали володарями призів.

Ковельську громадсько-політичну газету «Вісті Ковельщини» можна передплатити і на території колишніх Старовижівського, Ратнівського, Турійського, Любомльського, Шацького районів. 

Читайте і передплачуйте «Вісті Ковельщини» – газету для Вас і про Вас!

 Шановний читачу!

На календарі – друга декада травня.  Пройде ще кільканадцять днів, і настане червень. Це означає, що візьме старт літо, а отже, вже зовсім скоро його маківка – липень.

Чому про це нагадуємо?  А тому, що в окремих наших читачів передплата на «Вісті Ковельщини» оформлена лише на перше півріччя. Отож, саме час подумати, щоб її продовжити на наступні 6 місяців. Передплатна ціна не змінилася і становить:

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 258

У неділю, 19 травня ц.р. о 16.00 год. , в соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля відбудеться благодійний концерт на підтримку ЗСУ. В ньому візьмуть участь хористи місцевого храму, а також гості ковельчан – кліросний хор «Голос душі» храму священномучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії із Маневич (регент Леся Яцук).

Хочемо нагадати, що благодійний концерт – це друга спільна акція ковельчан і маневичан.

Організатори недільного заходу запрошують всіх небайдужих мешканців Ковельської громади до участі у концерті. Спільно підтримаймо наших Героїв, адже всі зібрані у той день кошти будуть спрямовані на підтримку ЗСУ. 

У неділю, 19 травня ц.р. о 16.00 год. , в соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля відбудеться благодійний концерт на підтримку ЗСУ. В ньому візьмуть участь хористи місцевого храму, а також гості ковельчан – кліросний хор «Голос душі» храму священномучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії із Маневич (регент Леся Яцук).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 180

Софія Іванівна і Петро Іванович Сачуки, жителі Старої Вижівки, знають одне одного з дитинства. У шлюбі подружжя вже більше 55 років. І, як зізнаються, ніколи не сварилися. У чому ж секрет їхнього сімейного щастя? 

Сиділи за однією партою

Вони обоє із одного села – Нова Руда, що на Маневиччині, однолітки – народилися у 1942-му. Їхні батьки пішли воювати з нацистами. Батько Софії повернувся додому, а Петро залишився сиротою разом із ще двома братами і сестрою. 

– Жили дуже бідно, – пригадує Петро Іванович своє дитинство. – Щоб матері, солдатській вдові, було легше прогодувати нас, мене забрав у свою сім’ю дядько. Добре знаю, що таке голод. У 1947-му ми з двоюрідним братом пиляли березові гілки, збирали дрібну тирсу, яку тітка потім підмішувала у тісто. Ось такий був “хліб” із березою. А білу булку я вперше скуштував  у  12 років.

З першого класу Софія і Петро навчалися разом: спочатку в школі Нової Руди, потім у Градиську і Троянівці.

– Увесь час сиділи за однією партою, – каже Софія Іванівна. – Але він ніколи не давав мені списувати, весь час закривав зошит рукою. 

– І корови разом пасли, і на грудки бігали, – додає чоловік. – Отак і закрутилася наша любов.

Але пройшло ще чимало років, перш ніж вони стали чоловіком і дружиною. Софія Іванівна закінчила Луцьке педагогічне училище, повернулася у рідне село, де була завідувачкою школи, яку потім добудовувала вже як директорка десятирічки. 

Петро Іванович спробував вступити до Одеського художнього училища, бо у нього вже тоді проявився хист до малярства, але не вдалося. Рік учителював – викладав малювання, співи, працю, самотужки навчився грати на гармошці, що й підштовхнуло йти навчатися у Луцьке музичне училище. Після першого курсу забрали в армію. Там теж не розлучався з творчістю: мама вислала йому баян, який і скрашував солдатські будні.

На творчість надихнула природа 

Увесь час хлопець і дівчина листувалися, а в селі до красуні Софії ніхто не смів підбивати клинці, бо знали, що вона – Петрова. Побралися в 1968 році, коли він повернувся до навчання в музучилищі. 

– Софія завжди мене націлювала: «Учись, учись», – ділиться спогадами чоловік. – Підтримала і тоді, коли я вирішив вступати на стаціонарне навчання до Львівського університету на факультет журналістики. У нас уже був син, тож дружині було нелегко вправлятися і з роботою, і вдома.

Журналістська професія привела Петра Сачука на Рівненщину: тут він працював у районній газеті Володимирця, упродовж 25 років пройшов посади від кореспондента до редактора. 

На Старовижівщину подружжя перебралося у 1990-му. Тутешня природа, як зізнається мій співрозмовник, якраз і надихнула його на творчість – не тільки художню, а й музично-поетичну. 

Особливо плідними стали роки, відколи він вийшов на заслужений відпочинок. За цей час видав п’ять книг, написав понад 50 картин, серед яких найбільше пейзажів, 168 пісень. Особливо популярна пісня про Старовижівщину, що стала своєрідним гімном краю. І це попри те, що пережив важкі періоди, коли здоров’я серйозно підводило.

– Я пережив мікроінфаркт, потім відняло нижні кінцівки, – повертається до тих часів Петро Іванович. – Але став на ноги, почав писати гуморески, пісні, вірші. Найкращий у мене час для творчості – ранок. Можуть довго крутитися думки в голові, а вранці все відразу лягає на папір. Потім тільки дещо відшліфую. Перший мій слухач і перший критик – дружина. Завжди беру до уваги її думку і зауваження.

«Дарую дружині «Пташине молоко»

Його активному творчому довголіттю можна лише по-доброму позаздрити. Петро Сачук провів п’ять творчих вечорів із місцевими поетами, упродовж багатьох років є активним учасником хору «Надвечір’я», для якого пише пісні, двічі ставав лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Українська мова – мова єднання». Понад те, сам склав посібник, як каже «для чайників», як опанувати ноутбук і користуватися інтернетом. Упродовж життя збирав словники – їх має більш як 30. А ще, незважаючи на те, що ходити йому доводиться з ціпочком, заготовляє лікарські трави, з яких потім разом із дружиною готують цілющі чаї. 

Подружжя виховало двох синів – Сергія й Олександра, мають двох онуків – Олексія і Мар’яна, правнука Тимофія. Коли запитала, який же секрет їхнього сімейного щастя, вони було одностайним – це любов і повага.

– Буває, жінка випустить кігтики, тоді я свої прибираю. І навпаки, відступає, коли в мене емоції виходять наверх. Так і треба жити. Знаю, що їй смакують цукерки «Пташине молоко», тому  й досі   дарую їх, – каже Петро Іванович.

– Ми ніколи не сварилися, бо й досі кохаємо одне одного, – додає наостанок Софія Іванівна.

Може, саме тому в творах поета-пісняра досі так багато чистої любові?

Валентина БЛІНОВА.

НА ФОТО: подружжя Сачуків, картина Петра Сачука.  

Софія Іванівна і Петро Іванович Сачуки, жителі Старої Вижівки, знають одне одного з дитинства. У шлюбі подружжя вже більше 55 років. І, як зізнаються, ніколи не сварилися. У чому ж секрет їхнього сімейного щастя? 

Вони обоє із одного села – Нова Руда, що на Маневиччині, однолітки – народилися у 1942-му. Їхні батьки пішли воювати з нацистами. Батько Софії повернувся додому, а Петро залишився сиротою разом із ще двома братами і сестрою. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 181

У кожної  людини життя складається по-різному, як по-різному вибудовується її трудова біографія. Один  з дитинства завдяки батькам усвідомлює  нехитре правило: тільки праця приведе до успіху. Другий сподівається на підтримку впливових покровителів, вміння домовлятися з потрібними людьми. Третій взагалі покладається на долю,  і «пливе» життям, як вода у річці.

Тетяна Матяшук (в дівоцтві Лисюк) належить до категорії перших, тобто тих, хто утверджує свій авторитет працею. Так її навчили батьки – прості, порядні  і чесні люди. Тато Іван Антонович  сумлінно трудився столярем на деревообробному  комбінаті  (був колись такий  у  Ковелі), мама Ганна Пилипівна була швачкою у фірмі «Силует». Вони вважали, що найголовніше –  бути чесним перед Богом і людьми, відповідально ставитися до роботи, а честь і слава тебе знайдуть. Ці ж свої переконання прищеплювали  з малих років донькам – Тетяні і старшій Світлані.

Менша Тетяна народилася 12 травня, у час, коли весна  повноправно владарює на землі, наповнює  повітря пахощами квітів і зелені, владно кличе у поле  чи на город. Можливо, саме тому у дівчинки із самого дитинства така палка любов до мальовничої української природи, бажання творити добро, тішити оточуючих ласкою і теплом, яке є тільки у травневого Сонечка.

Навчалася у престижній середній школі №3 імені Лесі Українки, сумлінно оволодівала знаннями, адже пам’ятала настанову мами: «Щоб чогось у житті досягти, потрібно багато знати і вміти». Але, окрім здобуття освіти за шкільною партою,  Тетяна оволодівала мистецтвом гри на старовинному українському музичному інструменті – бандурі. Саме тоді почався її шлях, образно кажучи, в культуру, яким незмінно і впевнено крокує до цих пір.

Після восьми класів, порадившись з батьками, вступила до Луцького музичного училища. І тут проявила себе як одна з кращих учениць. Після закінчення училища відчула: потрібно йти далі. Але реалії життя змушували думати  й про хліб насущний. Тому, почавши  заочно навчатися в Рівненському інституті культури, працювала викладачем  по класу бандури в музичних школах Уховецька, Поворська, Маневич, Люблинця. Тішилася успіхами своїх вихованців, чимало з яких нині працюють викладачами музики у школах, здобули  не одну блискучу перемогу в творчих конкурсах.

Згодом в житті Тетяни Іванівни (тепер уже Матяшук, бо вийшла заміж) настали зміни: її запросили працювати у районний відділ культури, який згодом очолила. І тут працювала з максимальною віддачею сил, енергії, знань. Хоч бувало  і нелегко, і непросто, а іноді – просто до краю важко, мужньо переборювала труднощі, долала негаразди, бо знала: тільки вона – господар своєї долі і тільки від неї та допомоги Бога залежить майбутнє – своє, сім’ї, колег по роботі.

І знову таки, її надійною помічницею й порадницею була  мама Ганна Пилипівна. Залишившись без чоловіка, який пішов у Вічність,  ненька все тепло душі і серця віддавала донькам, а коли одружився онук Павло, оточила турботою і його молоду сім’ю, і правнуків, які невдовзі народилися. Щоправда, нині вже  матусі немає – декілька років тому Господь забрав її до себе. Рідні впевнені: мамина душа знайшла прихисток у Царстві Небеснім, бо того заслужила  за все своє многотрудне і красиве життя.

l

Працюючи на відповідальних посадах, Тетяна Іванівна не втратила людяності, чуйності, шанобливого ставлення до людей, як іноді буває з представниками влади.  Вона залишається такою ж простою, комунікабельною, як і раніше. Вміє вислухати, порадити, пожартувати. Вражає своєю ерудицією, вболіванням за справи району, який після  реорганізації значно розширив свої межі. Бідкається, що не  завжди є змога вирішити всі проблеми, бо і коштів у бюджеті малувато, й інші питання потребують неослабної  уваги.

Тетяна Матяшук – людина творча, неспокійна, ініціативна. Неодноразово доводилося її бачити в роботі. Завжди дивувався і дивуюся її молодечому завзяттю, невтомній енергії, відповідальному ставленню до справи. За роки праці довкола неї сформувався своєрідний гурт однодумців. 

В першу чергу, це колишній «шеф»,  а нині очільник міського  управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля, перший заступник голови Ковельської районної військової адміністрації Галина Коляда. 

Велика дружба єднала жінку з Галиною  Михайлівною Божик, яку передчасно забрала підступна і невблаганна смерть.  На багатьох світлинах, які вміщені у не так давно виданій книзі «Галина Божик: талант любити людей, професію, Україну», поруч з пані Галиною бачимо пані Тетяну. Вони, як ті два «сонечка», випромінюють світло, тепло, любов. Ось як згадує Тетяна Іванівна свою подругу у книзі:

«Галина Михайлівна Божик, її незабутній образ – у вдячній пам’яті,  у серці, у роздумах про те, що нас надихало і єднало. З нею пов’язано надто багато. Вона була для мене,  як сестра – ми відчували кожну нотку настрою одна одної, знали, кому з нас добре чи погано…  Завдяки її щирій підтримці і тому, що Галочка вірила в мене, я збулась як жінка, як мама, як керівник».

Гарно сказано. І мудро. У цих словах – сутність Тетяни Іванівни, яка розуміє людей, а люди розуміють її. Про це свідчить співпраця ще з одним другом і вчителем Андрієм  Дмитровичем Мигулею, у якого вона певний час працювала заступницею.

— Андрій Мигуля був призначений на посаду очільника відділу дуже молодим – у віці 25 років, — пригадує пані Тетяна. – Завдяки ентузіазму, справді молодечому запалу зумів зробити багато доброго для людей Ковельщини. Він згуртував і об’єднав багаточисельний колектив культпрацівників у єдину «сім’ю», зумів для багатьох із них підвищити  заробітну платню, відкрити у селах установи, які тимчасово не працювали.

— Що саме вдалося зробити? – цікавимося.

— У Голобському кінотеатрі  після капітального ремонту відкрили районний  будинок культури, капітально відремонтували приміщення центральної бібліотеки, що дало можливість у подальшому реалізувати проєкт «Бібліоміст» та відкрити інтернет-центри у районній дитячій бібліотеці, в Голобах, Поворську та Любитові. Безперечно, в цьому була велика заслуга і голови районної державної адміністрації Віталія Володимировича Карпюка, теж відносно молодого за віком.

Мені особисто доводилося співпрацювати з людьми, про яких згадує Тетяна Матяшук, писати про них. Пригадую, як тоді активно стали проводити цікаві масові заходи, відроджувати українські національні традиції. Культурно-мистецьке життя буквально «кипіло». 

Традиційними стали фестивалі гуртів колядників та щедрувальників  «З Різдвом Христовим!», обласні конкурси «Мій любий краю» в Колодяжному, обласний поетичний фестиваль «Лісова пісня» в Нечимному, започаткований видатним волинським поетом Василем Геєм і успішно продовжений нашою славною землячкою Ніною Горик. Тріумфальними були виступи самодіяльних творчих колективів на   заходах в Луцьку і Києві. 

Хвилюючі згадки у мене залишилися про районні свята на честь працівників  сільського господарства, які, на жаль, безповоротно відійшли у минуле. Жодне  з них не  обходилося без участі «культармійців», як їх колись називали, особисто Андрія Мигулі, Тетяни Матяшук, Галини Божик та їх  «команд». Важливим у цих заходах було не стільки відзначення передовиків виробництва, хоч і це мало значення, скільки гарні пісні на честь хліборобів, їх душевне спілкування, добре слово про трудівників полів і ферм, очільників району – вже згадуваного Віталія Карпюка, Вадима Грищука, Сергія Матяшука, Івана Смітюха та інших.

Була добра нагода поспілкуватися під час зустрічей   між собою керівникам сільгосппідприємств, фермерам, одноосібникам – покійній  Поліні Климчук, директорам товариств Тетяні Зінчук, Валерії Яромчук, Володимиру Потапчуку, Сергію Герезу, їх соратникам. Шкода, що гарна традиція нині не в пошані, хоча  на це є  поважна причина – жорстока кровопролитна війна з путінськими загарбниками. 

l

Перед початком роботи над цими нотатками я поспілкувався з рідною сестрою пані Тетяни – Світланою Іванівною, попросив сказати кілька слів про ювілярку.

— Я щиро шаную Тетяну, за велике щире серце, мудрі поради, завдяки яким мені легше було долати  труднощі  й негаразди, які  траплялися на життєвому шляху, — із хвилюванням у голосі мовила пані Світлана. – Дякую своїм батькам, які подарували мені таку чудову сестру – порадницю, подругу, помічницю.

— Чого їй  бажаєте?

— Звичайно, найперше зичу здоров’я, благополуччя, рясних Божих благословінь на многії літа. Нехай зозуля накує Тетяні ще багато років  життя під мирним небом України!

Не міг я втриматися, щоб не залучити до розмови давнього друга Тетяни Матяшук, з якою його єднають роки тісної співпраці, що особливо було відчутно  під час підготовки до видання фундаментальної праці «Ковельщина: історія, слава і   доля» – поета-пісняра, краєзнавця, Почесного громадянина міста Ковеля Анатолія Володимировича Семенюка. Почувши про ювілей, він розцвів усмішкою і сказав: «У мене для неї є особливий подарунок».

— Який, коли не секрет?

— «Професійний» – вірш. Його пропоную читачам газети. Називається він «Серед цвіту садів…».

Що ж, друкуємо вірш, присвячений  пані Тетяні,  і зичимо, щоб   про цю славну жінку була складена ще й пісня. Ну, а заспівати її міг би «срібний» тенор Ковельщини Андрій Мигуля (за згоди і бажання, звичайно).

Микола ВЕЛЬМА.

Серед цвіту садів…

Плинуть  хвилі по синьому

  морю

І зникають, мов птахи, в

  тумані.

Грає вітер на скрипці у

  горах

І гуляє в лугах та лиманах.

Серед шуму святої

  природи

Чутно, як віддаляються

  кроки…

То не грім, не веснянії

             води –

То у далеч йдуть прОжиті

   роки.

Йдуть невпинно – назад не

  вертають.

— Вітре милий, а де їхня

  хата?

— У природи років не

  питають,

Бо душа молода і крилата.

Знов приходить весна –

         сяє світло,

ВеликОдні свята серце

  гріють.

Серед цвіту садів –

  мальва-квітка 

Розквітає: поглянеш –

  зімлієш.

   Вона добра, розумна,

  привітна.

Заворожить словами й усмішкою.

Тож хай доля

  змагається з

 піснею.

І сіється щастя

 зимою, весною і влітку!

Анатолій  СЕМЕНЮК. 

У кожної  людини життя складається по-різному, як по-різному вибудовується її трудова біографія. Один  з дитинства завдяки батькам усвідомлює  нехитре правило: тільки праця приведе до успіху. Другий сподівається на підтримку впливових покровителів, вміння домовлятися з потрібними людьми. Третій взагалі покладається на долю,  і «пливе» життям, як вода у річці.

Тетяна Матяшук (в дівоцтві Лисюк) належить до категорії перших, тобто тих, хто утверджує свій авторитет працею. Так її навчили батьки – прості, порядні  і чесні люди. Тато Іван Антонович  сумлінно трудився столярем на деревообробному  комбінаті  (був колись такий  у  Ковелі), мама Ганна Пилипівна була швачкою у фірмі «Силует». Вони вважали, що найголовніше –  бути чесним перед Богом і людьми, відповідально ставитися до роботи, а честь і слава тебе знайдуть. Ці ж свої переконання прищеплювали  з малих років донькам – Тетяні і старшій Світлані.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 232

17 травня, п’ятниця

Схід Сонця – 05.27; захід – 21.09. 

Місяць – у Діві. 

Всесвітній день телекомунікацій та інформаційного суспільства. 

Свт. Стефана Константинопольського.

18 травня, субота

Схід Сонця – 05.26; захід – 21.10.

Місяць – у Терезах. 

День науки. 

Міжнародний день музеїв. 

Мчч. Петра, Андрія, Павла, Христини, Олександри, Юлії.

19 травня, неділя

Схід Сонця – 05.24; захід – 21.12.

Місяць – у Терезах. 

День пам’ятi жертв політичних репресій.

Неділя 3 після Пасхи. Свв. жінок-мироносиць: Марії Магдалини, Соломії, Йоанни, Марфи та інших. Мч. Парфенія Жовківського.

20 травня, понеділок

Схід Сонця – 05.23; захід – 21.13.

Місяць – у Терезах. 

День банківських працівників. 

Всесвітній день метролога. 

Всесвітній день лікаря-травматолога. 

Мч. Олександра. Свт. Олексія Київського.

21 травня, вівторок

Схід Сонця – 05.22; захід – 21.14.

Місяць – у Скорпіоні. 

Всесвітній день культурної різноманітності в ім’я діалогу і розвитку. 

Рівноапп. Константина і Єлени.

22 травня, середа

Схід Сонця – 05.21; захід – 21.16.

Місяць – у Скорпіоні. 

Міжнародний день біологічної різноманітності. 

Мч. Йоана-Володимира Сербського.

23 травня, четвер

Схід Сонця – 05.19; захід – 21.17.

Місяць – у Скорпіоні.

День Героїв України. 

День морської піхоти. 

Всесвітній день спортивної боротьби.

Прмч. Михаїла. Прп. Євфросинії Полоцької. 

Місячні фази у травні

Зростаючий Місяць – до 22 травня.

Повний Місяць – 23 травня.

Спадаючий  Місяць – 24-31 травня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 05.27; захід – 21.09. 

Місяць – у Діві. 

Всесвітній день телекомунікацій та інформаційного суспільства. 

Свт. Стефана Константинопольського.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 201

ОВЕН.  Уникайте конфлiктiв – вони можуть iстотно вiдобразитися на фiнансовому стані. Друга половина тижня сприятлива для творчостi i вiдпочинку. 

ТЕЛЕЦЬ. Сприятливий час для змiн, тiльки не озирайтеся назад. Потрiбно боротися за особистий простiр, вiдстоювати свої цiлi. 

БЛИЗНЮКИ. Можете розраховувати на успiх, прибуток i похвалу вiд начальства. Вас чекає безлiч зустрiчей, завдяки яким зможете одержати  цiнну iнформацiю. 

РАК. Необхiдно загострити увагу на роботi, може виникнути ряд перешкод, але всi подолаєте. Вiдчуєте прилив енергiї i сил, порадують хорошi новини.

ЛЕВ. Не будьте егоцентричними, озирнiться – навколо багато чуйних i вразлих людей. Час щось мiняти, навчитися новому. Iнакше стане нудно. 

ДIВА. Можливi нестандартнi ситуацiї, справитися з ними зможете завдяки винахiдливостi i рiшучостi. Вiрогiдний успiх в науковiй дiяльностi. 

ТЕРЕЗИ. Тиждень буде присвячений роботi. Вiдчуєте себе зануреним у вир подiй.  Ситуацiя повинна стати сприятливою до кiнця тижня, проте це не привід розслаблятися. 

СКОРПIОН. На те, що вiдбувається, слiд дивитися фiлософськи. Можете знайти щось корисне для себе, просто спостерiгаючи за розвитком подiй. 

СТРIЛЕЦЬ. Не варто переоцiнювати свої можливостi. Бережiть сили, не беріться за справи без ретельної пiдготовки. У четвер своєчаснi дрiбнi покупки.

КОЗЕРIГ. На роботi цiнуватиметься готовнiсть оперативно включитися в загальну справу. Доброзичливiсть i гнучкiсть у стосунках з людьми стануть протиотрутою проти нервового зриву. 

ВОДОЛIЙ. Будьте уважнi до нової iнформацiї i стежте за своїми словами.  Поки не варто ухвалювати поспiшних рiшень, небажано щось різко  мiняти в життi.

РИБИ. Рутинна робота несподiвано ознаменується кар’єрним злетом. Вiрогiднi змiни в особистому життi, якi позитивно вплинуть на багато сфер. Можливий навiть переїзд на нове мiсце. 

Підготував 

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН.  Уникайте конфлiктiв – вони можуть iстотно вiдобразитися на фiнансовому стані. Друга половина тижня сприятлива для творчостi i вiдпочинку. 

ТЕЛЕЦЬ. Сприятливий час для змiн, тiльки не озирайтеся назад. Потрiбно боротися за особистий простiр, вiдстоювати свої цiлi. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 195

Четвер. Ясно. Температура: 17оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  6оС. Вітер південний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер західний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер західний слабкий.

Субота. Хмарно, дощ. Температура: 16оС. Вітер західний помірний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура:  7оС. Вітер північний слабкий.

Неділя. Ясно.  Температура: 17оС. Вітер північний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 3оС. Вітер північний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 14оС. Вітер північний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 3оС. Вітер північно-східний слабкий.

Вівторок. Ясно. Температура: 17оС. Вітер східний помірний.

В ніч на середу. Ясно. Температура: 5оС. Вітер східний слабкий.

Середа. Ясно. Температура: 20оС. Вітер південний помірний. 

Четвер. Ясно. Температура: 17^оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  6^оС. Вітер південний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 19^оС. Вітер західний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 210

Напередодні Великодня хвилююча подія сталася у громаді храму Миколая Чарнецького УГКЦ: тут урочисто привітали з ювілейним днем народження   Дарію Іванівну СТУС.

Пані Дарія – знана і шанована у нашому місті людина. Їй властивий щирий і непідробний патріотизм, високий інтелект, духовність. Багато років поспіль вона трудилася на педагогічній ниві, яка заколосилася щедрим зажинком.

 Про це засвідчила  присутність на урочистості  колишніх учнів педагогині, серед яких – працівники культури, освіти, керівники бізнесових структур. Серед них – відомі на Ковельщині особистості Віктор Радчук, Василь Волинчук, Валентин Наріжний, Ігор Михалевич та інші.

Шанує ювілярку духовенство храму, яке активно долучилося до вітань на її адресу, молитв  за здоров’я і благополуччя парафіянки. Тож нехай Господь дарує цій мудрій жінці многії і благії літа, повагу всіх, хто її знає і шанує!

Наш кор.

НА СВІТЛИНІ: учасники вітального заходу при вході у храм Миколая Чарнецького.

Напередодні Великодня хвилююча подія сталася у громаді храму Миколая Чарнецького УГКЦ: тут урочисто привітали з ювілейним днем народження   Дарію Іванівну СТУС.

Пані Дарія – знана і шанована у нашому місті людина. Їй властивий щирий і непідробний патріотизм, високий інтелект, духовність. Багато років поспіль вона трудилася на педагогічній ниві, яка заколосилася щедрим зажинком.

 Про це засвідчила  присутність на урочистості  колишніх учнів педагогині, серед яких – працівники культури, освіти, керівники бізнесових структур. Серед них – відомі на Ковельщині особистості Віктор Радчук, Василь Волинчук, Валентин Наріжний, Ігор Михалевич та інші.

Шанує ювілярку духовенство храму, яке активно долучилося до вітань на її адресу, молитв  за здоров’я і благополуччя парафіянки. Тож нехай Господь дарує цій мудрій жінці многії і благії літа, повагу всіх, хто її знає і шанує!

Наш кор.

НА СВІТЛИНІ: учасники вітального заходу при вході у храм Миколая Чарнецького.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 225

26 квітня 1986 року. Ранок. Я, молодий, «двомісячний» редактор міськрайонної газети у Ковелі, розпочав робочий день із прийому відвідувачів.

Раптом двері рвучко відчинилися, і до кабінету зайшов завідувач відділу Гнат Ольхович. Привітавшись, стривожено запитав:

– Чули новину?

– Яку саме?

– Вибухнула Чорнобильська атомна. Ситуація дуже небезпечна.

– Щось у новинах по радіо говорили. Але великої загрози ніби немає.

– А хто вам правду скаже? Зателефоную до знайомих у Києві. Можливо, вони щось знають.

Тій розмові я особливого значення не надав. Якраз готували номер газети до першотравневих свят, тож на роздуми й аналітику, як завжди, часу не вистачало.

Між тим, напруга в суспільстві наростала. Доки офіційні особи за посередництвом державних ЗМІ запевняли всіх українців, що ситуація «під контролем» і що влада вживає всіх необхідних заходів для ліквідації наслідків аварії ЧАЕС, між людьми стала поширюватися «неофіційна інформація» не про аварію, а про справжню катастрофу в Чорнобилі. 

Оливи у вогонь одного дня увечері додало ковельське місцеве радіо (було тоді таке), яке передало повідомлення штабу цивільної оборони про важливість захисту від радіоактивного зараження, дотримання правил особистої гігієни тощо. В звичайних умовах таке повідомлення сприйняли б без зайвих емоцій, але  в даному випадку воно викликало неабиякий ажіотаж. Оскільки гучномовці були практично в кожному домі, то ковельчан інформація   стривожила. Вони міркували: «Раз радіо попереджає, значить не все так добре, як нам кажуть». 

Новина про «самодіяльність» ковельчан швидко дійшла до обкому партії. Там забили на сполох: «Хто дозволив сіяти паніку?». Почались розбірки. Виявилося, що команду на термінове повідомлення про радіаційну небезпеку з власної ініціативи дав тодішній міський голова, він же начальник цивільної оборони Ковеля Роман Герасимов. Із точки зору моралі, він вчинив абсолютно правильно, закликавши земляків до обережності. Але тоді подібна «ініціатива» була категорично заборонена – інформацію, та й то обмежену, мала право надавати тільки москва, а тут якийсь Ковель вискочив, як Марко з конопель…

Роману Едуардовичу партійні органи дали «прикурити» по повній програмі, але справу назад не повернеш – панічні настрої в місті, як і в країні, наростали. Не могли їх заспокоїти ані брехливі виступи партійно-радянських керівників по радіо й на телебаченні, ані просвітницькі бесіди світил тогочасної медицини. В суспільстві вирували неабиякі пристрасті, з Києва масово почали виїжджати мешканці столиці.

l

Між тим наближалися першотравневі свята. Як зараз пам’ятаю, стояли прохолодні сонячні дні, вітру майже не було. Часом здавалося, що у повітрі витає запах радіації, хоча, звичайно, чути його ніхто не міг. У селах тривали весняно-польові роботи, дачники і городники працювали на земельних наділах. Про небезпеку ніхто й не думав.

Тогочасний перший секретар української компартії, яка була в підпорядкуванні московської кпрс, Володимир Щербицький скомандував 1 травня провести у Києві на Хрещатику так звану «демонстрацію трудящих», за аналогією з якою   подібні акції відбулися по всій Україні, в тому числі у Ковелі і Луцьку. 

А за кілька кілометрів від столиці отруйним чадом «дихала» Чорнобильська АЕС. І той чад смертельною хмарою  накрив Україну, частину країн Європи, в якій, на відміну від срср, усвідомили надзвичайно високий ступінь термоядерної загрози, робили все можливе і неможливе, щоб  врятувати населення від згубних наслідків радіоактивного зараження. 

Ми, журналісти, як і всі радянські люди, слухали оманливі речі радіо- і телепропагандистів, вірили їх брехливим заявам і запевненням. Інтуїтивно відчували, що правди нам ніхто не скаже. Але що мали вдіяти, коли жорстока цензура діяла за правилом: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці?

Як на мене, саме тоді розпочалося руйнування радянської тоталітарної системи, яка замовчувала Чорнобильську катастрофу. Найвідчутніше це далося взнаки у дев’яностих роках минулого століття. 26 квітня 1990 року в Ковелі  з ініціативи демократичних сил, зокрема активістки «Зеленого світу», членкині Народного Руху України Марії Хотинської, її однодумців вперше на центральній площі міста відбувся багатолюдний мітинг-реквієм, приурочений до четвертої річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Ось як про цю непересічну подію для ковельчан пише пані Марія (на жаль, покійна) у книзі «Минуле стукає у серце»:

«Наближалися четверті роковини від дня Чорнобильської катастрофи. З публікацій у пресі, із газети «Зелений світ» нам все більше розповідали правди про ці трагічні дні, про наслідки радіоактивного випромінювання. Всі тоді буквально хворіли радіофобією. Асоціація «Зелений світ» рекомендувала осередкам на місцях організувати 26 квітня траурні мітинги і панахиди.

Наш осередок «Зеленого світу» 12 квітня 1990 року подав заявку до міської ради з проханням дозволити провести 26 квітня мітинг. Влада не тільки дозволила мітинг, а й взяла на себе частину організаційних питань. В мітингу брали участь депутати міської і обласної рад. Я запросила також наших поетес Ніну Горик і Віру Омелянчук. І саме їх зворушливі слова зачепили серця і створили той непереборний настрій єдності, що виникає у людей в трагічні дні.

Затамувавши подих, слухали ми вірші Віри Омелянчук на чорнобильську тему… Пізніше ці вірші ввійшли до збірки «Чорний лелека». На мітингу виступив з проповіддю благочинний Ковельської округи отець Йосип Жаборецький.

Згодом траурні мітинги та інші заходи 26 квітня стали традицією. Але жоден з них не викликав такого трепетного почуття, як той, перший».

l

Брав участь у тому мітингу і я. Уважно слухав виступаючих, вдумувався у зміст слів, що звучали з імпровізованої трибуни. Інтуїтивно відчував: народ хоче знати правду про катастрофу на Чорнобильській АЕС, її конкретних винуватців. Але правди ніхто говорити не хотів – ані в москві, ані в Києві. Значення трагічної події всіляко применшували, намагалися переконати суспільство, що нічого страшного не трапилося.

Брехня, однак, все більше збурювала  громадську думку, викликаючи протестні    настрої  в суспільстві, опозицію до влади, яка відчувалася навіть у такому популярному тоді гаслі: «КПРС – на Чорнобильську АЕС». З подібним лозунгом, написаним на червоному полотнищі, прийшли на згаданий вище мітинг деякі ковельчани. 

Був серед них і Олександр Мєзенцев – активний громадський активіст, соратник відомого у Ковелі працівника «Ковельсільмашу» Володимира Осіюка, на честь якого нещодавно перейменовано  вулицю у нашому місті.

Як я дізнався пізніше, обоє були одними з фундаторів у Ковелі філії Української Гельсінкської спілки (УГС), очолюваної відомим опозиціонером і дисидентом Левком Лук’яненком (до речі, у свій час відвідував і наше місто). А Мєзенцева я згадав тому, що під час підготовки матеріалів до 38-ї річниці аварії на ЧАЕС, які побачили світ у «Вістях Ковельщини» 25 квітня ц. р., один з ліквідаторів (Юрій Сомський) серед архівних світлин того часу показав нам фото Олександра з побратимами в зоні відчуження. Цілком очевидно, що саме там наш земляк отримав велику дозу радіації, яка підірвала його здоров’я, а згодом забрала молоде життя.

Повернувшись додому, Олександр Мєзенцев, як я вже писав, займався активною громадською діяльністю, відстоював права «чорнобильців» у нерівній боротьбі з бюрократами-чиновниками, стояв біля витоків національно-демократичного руху в Україні.

      l

Все далі у вічність відходять від нас трагічні події Чорнобильської катастрофи. Все менше в живих залишається людей, які вступили у бій з ядерним монстром. Про них нещодавно згадували на мітингу, який 26 квітня ц. р. відбувся у Ковелі біля пам’ятника жертвам аварії на ЧАЕС. У ньому взяли участь ліквідатори, вдови, переселенці із зони відчуження, представники міської влади, громадських організацій, духовенства.

Перед присутніми  виступив міський голова Ігор Чайка. Він, зокрема, сказав:

– Глибока вдячність усім, хто тоді врятував світ від  катастрофи. Зараз маємо теж подібну ситуацію. Десятки тисяч українців на окупованих територіях змушені покидати обжиті місця, а мужні воїни ЗСУ зі зброєю в руках захищають суверенітет і територіальну цілісність України, знову, як і 38 років тому, рятуючи світ ціною власного життя.

Важко не погодитися із цими словами. Як і з тим незаперечним фактом, що українці, яких не знищив атомний монстр у ХХ столітті, приречені вистояти і перемогти у двобої з рашистським монстром у ХХІ столітті. Іншого просто не дано.

Микола ВЕЛЬМА.

На світлинах: Олександр МЄЗЕНЦЕВ з побратимами-ліквідаторами. Чорнобиль, квітень 1986 року; під час мітингу в Ковелі 26 квітня ц. р.

Фото з архіву Юрія Сомського і міської ради.

26 квітня 1986 року. Ранок. Я, молодий, «двомісячний» редактор міськрайонної газети у Ковелі, розпочав робочий день із прийому відвідувачів.

Раптом двері рвучко відчинилися, і до кабінету зайшов завідувач відділу Гнат Ольхович. Привітавшись, стривожено запитав:

– Чули новину?

– Яку саме?

– Вибухнула Чорнобильська атомна. Ситуація дуже небезпечна.

– Щось у новинах по радіо говорили. Але великої загрози ніби немає.

– А хто вам правду скаже? Зателефоную до знайомих у Києві. Можливо, вони щось знають.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 193

Серед патріотичних назв вулиць м. Ковеля  маємо такі, що присвячені пам’яті про історичні події  і учасників тих величних поступів.

Кожному, наприклад, приємно долати шлях до пологового будинку і дитячої лікарні вулицею Дмитра Вітовського, сотника легіону українських січових стрільців, що у роки Першої світової війни (1914-1917  р. р.)  в складі армії Австро-Угорської імперії проходив  службу в Ковелі і на Волині. Він відомий як організатор українських шкіл разом з Миколою Саєвичем та скульптором Михайлом Гаврилком, вулиця імені якого розташована поруч.

А ще маємо  у Ковелі вул.  Січових Стрільців, тому важливо знати, що засновником цих військових патріотичних формувань були не ці молоді воїни-герої, а великий товариш Івана Франка, організатор  Радикальної партії  у Галичині, юрист, доктор Кирило Трильовський з Коломиї. 

Працюючи адвокатом і досконало знаючи закони, Кирило Трильовський відкрито й офіційно заснував 1900 року в селі Завалє спортивно-руханкове протипожежне товариство «Січ». Це був професійний виклик місцевій владі, яка тоді належала винятково місцевим полякам.

Затвердивши статут і правові документи у самому Відні – столиці імперії, залучивши до співпраці Івана Франка, Михайла Павлика, Наталію Кобринську,  доктор Кирило Трильовський досяг великих успіхів у формуванні національної свідомості земляків. 

Важливо, що Січовий рух знайшов підтримку серед селянства і духовенства. Для особливої величі й гонору за статутом обирався січовий актив у кожному селі та місті. До традиційного  святкового одягу долучався малиновий стяг, а кожний січовик мусив носити малинову стрічку. Це так захопило січовиків, що зі стрічками вони ходили до церкви і навіть заповідали поховати їх після смерті з малиновою стрічкою.

Щороку у відповідний час січовики проводили загальний січовий здвиг у запланованому місці.  Саме ці заходи надали масовості і піднесення для українців, що проживали тоді на Буковині, Галичині, Покутті, Поділлі, Гуцульщині й називали себе русинами.

6 травня 2024 року у Великодні дні виповнилося 160 літ від дня народження доктора Кирила Трильовського, людини, що своїм професійним талантом і українським патріотичним поступом повела правильним шляхом національного відродження як сучасних  інтелектуалів, так і простих мешканців тих країв, що пізнали правду про своє минуле, повірили у майбутнє України.

На Івано-Франківщині 2024 рік оголошено роком доктора Кирила Трильовського. У Коломиї йому встановлено пам’ятник.  Пошануймо ж ми в Ковелі своєю  увагою Січового “батька” доктора Кирила Трильовського великим поклоном.

Іван СИДОРУК,

Заслужений працівник культури України. 

P. S. Хочу повідомити читачам газети, що в домашній бібліотеці маю зібрану й упорядковану Петром Трильовським «пропам’ятну книгу «Січей» під назвою «Гей, там на горі «Січ» іде!». У ній вміщено цікаві історичні документи, спомини, світлини, що розповідають про історію створення і становлення «січового руху». До речі, пан Петро – син доктора Кирила Трильовського (1895-1987 р. р.).

Маємо пам’ятати, що відомий український політичний  діяч і публіцист Антін  Чернецький мудро і правильно якось зауважив: «Без «Січей» не було би ані У. С. С. (Українських Січових Стрільців),  ані У. Г. А. (Української Галицької Армії), не було би й 1 листопада 1918 р., ані Акта 22 січня 1919 року… Без «Січей» не було би того ідейного зв’язку воюючих Наддніпрянської і Наддністрянської України, який так виразно задокументувався в часі нашої Національної Революції і в часі наших визвольних змагань —  живою традицією, з якою ми ще живемо і з якою йдемо у майбутні змагання!».

Мудрі слова, які й сьогодні, в час жорстокої кровопролитної війни з путінською  росією, не втратили свого значення.

Отож, всіх, кого зацікавила порушена тема, може звернутися до мене за детальною інформацією. Окрім того,  радо запропоную для ознайомлення «Січовий співаник» (упорядник Кирило Трильовський), а  також пісенник видавництва київської «Музичної України» “Стрілецькі пісні”.

І. С.

Серед патріотичних назв вулиць м. Ковеля  маємо такі, що присвячені пам’яті про історичні події  і учасників тих величних поступів.

Кожному, наприклад, приємно долати шлях до пологового будинку і дитячої лікарні вулицею Дмитра Вітовського, сотника легіону українських січових стрільців, що у роки Першої світової війни (1914-1917  р. р.)  в складі армії Австро-Угорської імперії проходив  службу в Ковелі і на Волині. Він відомий як організатор українських шкіл разом з Миколою Саєвичем та скульптором Михайлом Гаврилком, вулиця імені якого розташована поруч.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 207