Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним, що чарували око своїм багряно-червоним кольором. Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням розповісти про диво-культуру.
В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.
Зателефонувавши до пана Олега, попросили декілька слів сказати про культуру, яка викликала таку велику зацікавленість у наших земляків.
— Назва її – амарант, а посіяв її нинішнього року 40 гектарів, – охоче поділився думками фермер. – Перспективна культура, яка має велике майбутнє. Але коротко про це не розкажеш. При зустрічі дам більше інформації.
На тому й погодилися. Але в силу різних причин розмова минулоріч не відбулася. І лише нещодавно ми зустрілися віч-на-віч, щоб поговорити на цікаву тему. Річ у тім, що я теж люблю землю, цікавлюсь «секретами» вирощування сільськогосподарських культур, тому мені не байдужі особистості, що закохані в хліборобське ремесло. А те, що Олег Вячеславович у нього закоханий, я переконався давно.
Адже він – син відомого на Волині аграрія, кандидата сільськогосподарських наук Вячеслава Федоровича Щесюка, котрий, на жаль, не так давно пішов у засвіти. Саме він прищепив любов до землі Олегу із самого дитинства, став його першим учителем в галузі землеробства.
Нагадаю, що народився Вячеслав Федорович 24 серпня 1947 року в селі Погиньках Ковельського району. Трудовий шлях розпочав у колгоспі імені Лесі Українки в селі Колодяжному у 1969 році на посаді агронома-овочевода після закінчення Вишненського плодово-овочевого сільськогосподарського технікуму Львівської області. Згодом завідував сортовипробувальною дільницею у Погиньках. А торувати стежку в науку задумав, коли ще працював головним агрономом, а пізніше головою колгоспу на Старовижівщині, у Волинському обласному агропромисловому управлінні.
Маючи вищу освіту і багату виробничу практику, успішно закінчив аспірантуру, здобув ступінь кандидата сільськогосподарських наук. На Волині у 1988 році став ініціатором створення науково-дослідної станції луківництва, що згодом була реорганізована у НВО «Трави», генеральним директором якої призначили молодого науковця-практика. Йому ж доручили згодом очолити науково-виробничий центр «Полісся», який створили на базі НВО «Трави». Багато і плідно працював над виведенням нових сортів трав, був «автором» багатьох із них.
Знали пана Вячеслава і за кордоном. Зокрема, у червні 1987 року брав участь у ХХІІІ Міжнародному науковому конгресі в Канаді, де виступав з доповідями та повідомленнями, зустрічався з місцевими фермерами, представниками української діаспори. Науковця двічі запрошували в країну кленового листя. За його участю були розроблена спільна канадсько-українська програма співпраці в галузі насіннєвих трав.
Ми згадали батька Олега Вячеславовича і розповіли про нього тому, що син усім кращим, що має, завдячує саме татові. Ось як про це декілька років тому писали «Вісті Ковельщини». «Сьогодні батьківську хліборобську справу продовжує син Олег, котрий став фермером. Разом із 19-річним сином господарюють на 120-гектарній площі. Цьогоріч врожайною видалася пшенична нива – гектар в середньому видав по 45 центнерів збіжжя, а в окремих місцях намолотили по 70 центнерів (!).
— Вправним хліборобом був і мій дід, – згадує Олег Вячеславович. – Він дуже любив поле, плекав його, як малу дитину, і вперше впорати його трактором довірив саме мені, хоч до того нікому цього не дозволяв.
Мить помовчавши, додав:
— Батько часто повторював: «Земля багата і пахуча». Може, саме завдяки йому я найбільше люблю запах свіжозораного поля. Це – запах, який неможливо описати словами».
l
Але повернімося до нашої розмови, про яку писав вище. Перш, ніж перейти до головної теми, я попросив коротко розповісти про свій життєвий шлях, адже знав, що 4 травня ц. р. у пана Олега ювілей – йому виповнюється 50 років.
— Народився я у селі Сереховичах, де у той час мешкали мої батьки. Тато – працював в колгоспі головним агрономом, мама – вчителькою. Потім навчався у школі с. Рудня Старовижівського району, де закінчив вісім класів. А далі з батьками переїхали до Ковеля.
Тут навчався у школі № 3 імені Лесі Українки, яку закінчив 1991 року. Як завжди, постало питання: що далі? Батько порекомендував сільськогосподарський виш. Але який? Вирішили місцем навчання обрати Дніпропетровський державний аграрний університет. Навчався успішно. Отримав «путівку» в доросле життя у 1997 році, здобувши спеціальність “вчений агроном” з кваліфікацією магістра сільськогосподарських наук.
Спочатку працював у НВО «Трави», яким керував батько. Посада ніби й відповідальна – науковий співробітник. Але відчував, що це не зовсім його. Тягнуло до землі, яка іноді навіть снилася ночами. Ген хлібороба давався взнаки.
Отож, у 2000-му році організував фермерське господарство, в якому був і власником, і керівником. Став займатися насінництвом багаторічних трав, а згодом, за порадою однодумців і соратників, взявся за вирощування амаранту, про що ми вище сказали. Врожайність складала торік по тонні з гектара. Це немало.
Прошу пана Олега трохи детальніше розповісти про цю не зовсім звичну для нашої місцевості рослину. Він охоче погоджується.
– Амарант іноді називають «пшеницею ацтеків» та «хлібом інків» – ця рослина була основою їхнього харчування, – пояснює фермер. – Можна вживати або насіння, або листки. В першому випадку його подрібнюють, варять або смажать на пательні – воно «вибухає» так, як попкорн. В другому випадку листочки збирають протягом усього сезону дозрівання, заварюють і п’ють чай. Це цілюща рослина.
– Як організована виробнича переробка її?
– Первинна ланка передбачає виробництво олії, виготовлення макаронів, кондитерських виробів, косметичних засобів, фармацевтичних препаратів.
Окрім того, в амаранті – високий вміст білка – 15-17 відсотків. Це чудовий корм для тварин, який не тільки поживний, а й корисний для здоров’я тварини, бо запобігає цілому комплексу захворювань. Позитивно впливає на репродуктивні функції.
– Чи вигідно займатись вирощуванням амаранту?
– Судіть самі. У середньому ціна на ринку щороку зростає майже на 12 відсотків, а на рис, пшеницю, кукурудзу – максимум на 6. Отож, вигода очевидна.
– А які Ваші плани на 2024 рік?
– І далі займатися із соратниками-аграрниками вирощуванням амаранту. Маємо спільно довести його посів на Волині до тисячі гектарів. Є підтримка з боку надійних партнерів. Один із них – Олександр Дуда, разом із яким розвиваємо амарантовий хаб на моєму сільгосппідприємстві. Вже нині фермери регіону можуть отримати безпосередньо у мене посівний матеріал сортів «Харківський-1», «Ліра» та «Ультра». Восени є можливість скористатися послугами очистки та сушіння зерна.
l
Як бачимо, Олег Щесюк, котрий наступної суботи відзначатиме свій 50-річний ювілей, – людина з когорти хліборобів, на яких тримається продовольча міць держави.
В той час, як тисячі українських вояків зі зброєю в руках у російсько-українській війні захищають територіальну цілісність і державний суверенітет України, «бійці» аграрного фронту теж тримають оборону. Вони розуміють: буде хліб – буде Перемога.
Тож привітаймо пана Олега, енергійного й ініціативного трудівника поля, вірного нащадка своїх славних попередників-хліборобів з днем народження, побажаймо успіхів і нових здобутків у нелегкій, але потрібній людям праці! Заодно подякуймо його сімейному «тилу» – мамі Людмилі Іванівні, дружині Ользі Миколаївні, сину Павлу, з яким разом працюють, доньці-студентці Тетяні.
Божого благословення Вам на кожен прийдешній день, щедрих і багатих урожаїв, родинної злагоди й благополуччя!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: Олег ЩЕСЮК (вгорі у центрі) в колі рідних. Внизу другий праворуч – батько Вячеслав Федорович.
Фото з сімейного архіву.
Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним, що чарували око своїм багряно-червоним кольором. Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням розповісти про диво-культуру.
В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 212
ОВЕН. Вашi професiйнi iдеї будуть оцiненi гiдно. Можливi порушення звичного устрою життя, втiм, будь-якi змiни пiдуть на користь. Вас чекає напружена розумова робота.
Четвер. Ясно. Температура: 23оС. Вітер східний помірний.
Кінцівка березня та перша половина квітня порадували щедрим теплом. Вже 10 квітня цвіли плодові дерева. Я переконаний, що так рано вони ніколи не зацвітали. 
Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 
А чи задумувалися ви над простим запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним, що чарували око своїм багряно-червоним кольором. Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням розповісти про диво-культуру.
— Пане Ярославе, читачам газети «Вісті Ковельщини» в загальному відомо про Вашу громадську організацію, бо в минулому деякі матеріали ми публікували. Але хотілося б дізнатися більше про неї.
Ще при посадці в літак я звернула увагу на солідне подружжя (під 50). По-перше, красиві обоє, по-друге, дуже вже чоловік опікав дружину. У всьому їй допомагав, ставав у пригоді на кожному кроці. «Оберігає її, як кришталеву вазу», — сказала моя сусідка, бо теж задивлялась на цю пару.
(Закінчення. Поч. у номерах за 18, 25 квітня ц. р.).
“Дарівська Голландія” – так образно кажуть мешканці села Дарівка про обійстя 80-річної Галини Галабурди. 