Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 19 червня 2025 року №26 (12982)

Повідомлення в номер / Ми маємо перемогти

18.01.2024
"Ді Капріо" – 34-річний боєць Ковельського батальйону 100-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Такий позивний йому дав командир взводу через візуальну схожість воїна зі знаменитою американською кінозіркою.
Про акторську кар'єру Володимир ніколи не замислювався. У цивільному житті він – водій. Каже, що любов до керма йому змалечку подарував батько. 
"Я за кермом – ще з дитсадка. Батько як посадив мене у авто маленьким, так я все життя продовжую кататися", – розповів військовослужбовець.
А ось у війську "Ді Капріо" – старший оператор протитанкового ракетного комплексу. 
"Робота протитанкіста, на мій погляд, цікавіша, ніж у звичайного стрільця-піхотинця. Звісно, носитись із боєкомплектом чи NLAW-ом важко фізично. Натомість цікавіше "зловити" й уразити російського танка", – зізнається Володимир.
"Ді Капріо" переконаний, що ТрО, на відміну від інших родів військ ЗСУ, має значну перевагу в тому, що бійці формуються у підрозділи за територіальним принципом. У батальйонах можна зустріти і старих друзів, і колег, і сусідів.
"Усі ми тут стоїмо за якусь ідею, – каже "Ді Капріо". – Скажімо, я воюю за свою країну, за свою сім'ю. У мене дружина, двоє діток. Сестри, брат… І я хочу, щоб усі ми жили у незалежній та розвинутій країні без російських загарбників. Рашисти самі живуть у лайні, й іншим не дають нормально жити. Мабуть, заздрість їм заважає бути нормальними людьми. Переконаний: ми маємо перемогти цих негідників якомога швидше!".
Із сайту 100-ої ОБр  ТрО.

на першу "Ді Капріо" – 34-річний боєць Ковельського батальйону 100-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Такий позивний йому дав командир взводу через візуальну схожість воїна зі знаменитою американською кінозіркою.

Із сайту 100-ої ОБр  ТрО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 162
Читати далі

Повідомлення в номер / Який сьогодні рік

18.01.2024
Якщо поставити таке запитання в Україні, кожен упевнено дасть відповідь: «Настав 2024-й». Хоча… Насправді календарна дата є досить умовним визначенням. Адже й донині у світі використовується чимало календарів – григоріанський, мусульманський, індуїстський, єврейський, китайський, перський, буддистський… Всі вони ведуть лік дням і рокам за різними принципами, отож і літочислення у народів, які ними користуються, зовсім інше.
2024-й – за григоріанським календарем. Сьогодні 169 з-поміж усіх 195 країн світу використовують григоріанський календар як свій основний. 18 держав паралельно з ним послуговуються іще якимсь іншим. Серед них – Алжир, Єгипет, Марокко, Саудівська Аравія, Китай, Ємен. Іще чотири живуть за його модифікованою версією, як-от: Японія, Північна Корея, Тайвань і Таїланд. І тільки 4 країни в світі досі не визнали офіційно григоріанського календаря – Афганістан, Іран, Ефіопія та Непал.
Власне, що таке григоріанський календар? Це – система визначення дати, яка була введена Папою Григорієм XIII 1582 року від Різдва Христового (або ще кажуть «нашої ери»). Він ґрунтується на русі Землі навколо Сонця (сонячний календар) і включає високосні, на одну добу довші, роки. Таким у григоріанському літочисленні є кожен четвертий рік. І якраз 2024-й є високосним, тобто у ньому додається 29 лютого.
4722 рік – за китайським календарем. Хоча в Піднебесній і використовують григоріанський календар для щоденних дат, невід’ємною частиною національної культури для жителів цієї країни є відзначання багатьох свят за китайським календарем, в якому літочислення ведеться від дати, коли до влади прийшов імператор Цинь Ши Хуан-ді. Ця знаменна подія відбулася задовго до нашої ери, тому й рік у цьому календарі такий солідний. А оскільки він іще й місячний, то китайський новий рік припадає на день другого молодика після зимового сонцестояння. Якщо зіставити його з григоріанським календарем, рік Зеленого де-рев’яного дракона почнеться 10 лютого 2024-го і завершиться 28 січня 2025-го. Китайський календар також побутує у В’єтнамі, Камбоджі, Монголії та інших азійських країнах.
1445-й – за мусульманським календарем. Він застосовується в ісламі для визначення дат релігійних свят. Літочислення ведеться від Хіджри (16 липня 622-го) – дати переселення пророка Мухаммеда та перших мусульман із Мекки до Медини. Мусульманський календар побудовано винятково на зміні фаз Місяця. На відміну від низки інших місячних календарів (наприклад вавилонського), додатковий тринадцятий місяць для узгодження місячного календаря з сонячним циклом не вводиться, оскільки вважається, що це заборонено Кораном. Таким чином початок року та дні мусульманських релігійних свят поступово зсуваються за сезонами і можуть припадати на різні пори року. Відтак ісламський новий рік – 1446-й – настане увечері 6 липня.
1402 рік – за перським календарем. Хоча і в ньому літочислення ведеться від дня переселення пророка Мухаммеда з Мекки в Медину, однак використовується при цьому не місячний, а сонячний астрономічний календар, а початок року припадає на весняне рівнодення, 21 березня. Звідси й така розбіжність у роках. У створенні перського календаря брав участь знаменитий поет і філософ Омар Хаям. Крім Ірану, за ним із 1957 року офіційно ведеться літочислення і в Афганістані.
До речі, перський календар можна вважати одним із найточніших у світі. Так, похибка григоріанського календаря становить одну добу за 3323 роки, тоді як календар Омара Хаяма дає похибку на одну добу раз на 4500 років.
2567 рік – за буддистським календарем. Він побутує у країнах Південно-Східної Азії, таких, як Таїланд, Лаос, М’янма, Шрі-Ланка і Камбоджа. Там лік рокам ведуть за астрономічним циклом Сонця – починаючи від дня, коли Будда набув просвітлення. Буддистська ера почалася 543 роками раніше, ніж християнська. Втім, григоріанський календар там також часто використовують – наприклад, для позначення терміну придатності на продуктах або в авіаквитках, щоб не плутати туристів.
1945-й – за індуїстським календарем. В іншому часі перебуває й Індія, населення якої вирізняється великою кількістю племен і народів, що розмовляють майже 200 мовами. Ще донедавна у цій країні для визначення свят використовували 35 різних календарів. Заплутаність календарних систем виявилася такою значною, що уряд Індії вимушений був провести 1957-го реформу – запровадити єдиний національний (цивільний) календар. У його основу покладена ера Сака, що широко застосовувалася протягом двох тисячоліть у багатьох календарних системах Індії. За григоріанським календарем, вона починається із 78 року, коли на престол зійшов Канішка Великий – важлива постать давньої індійської історії. Тож григоріанський 2024 рік у січні – це 1945-й за календарем ери Сака…
5785 рік – за єврейським календарем. В Ізраїлі два офіційні календарі – григоріанський і єврейський, який веде літочислення від біблійного створення світу. У ньому застосовуються і сонячний, і місячний цикли. Новий рік в єврейському календарі припадає на різні дні осені. 3 жовтня 2024 року настане 5785 рік.
Як бачимо, відповідь на запитання «Який сьогодні рік?», не однозначна.
Петро ВИШЕНСЬКИЙ.

рік Якщо поставити таке запитання в Україні, кожен упевнено дасть відповідь: «Настав 2024-й». Хоча… Насправді календарна дата є досить умовним визначенням. Адже й донині у світі використовується чимало календарів – григоріанський, мусульманський, індуїстський, єврейський, китайський, перський, буддистський… Всі вони ведуть лік дням і рокам за різними принципами, отож і літочислення у народів, які ними користуються, зовсім інше.

Петро ВИШЕНСЬКИЙ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1368
Читати далі

Повідомлення в номер / Шляхами Лесі Українки

18.01.2024
Війна безжальна. Вона руйнує  все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.
Микола Ручкін-Онищенко, харків'янин, переїхав із своїх рідних місць на Любомльщину. Але й тут не сів, склавши руки, а взявся за дослідження маловідомої  сторінки життя Лесі Українки, а разом  із тим за написання і видання книги краєзнавчих нарисів "Слідами Лесі Українки у Бережцях".
Наша розповідь – про автора та його книгу.
l
Чим далі у минуле віддаляється від нас та чи інша подія, тим більше намагаємось пізнати її суть. Пізнати, щоб на духовному, культурологічному, ментальному детекторах істини предків знайти маловідомі або й зовсім невідомі штрихи до сюжетних картин історичної правди. 
Такі мандрівки  в історію нашої культури не є масовими. Ця  місія належить обраним  долею дослідникам, щоб потому ми могли співставляти  сутність нашого сучасного існування. Серед  таких обраних значиться непересічна особистість: краєзнавець і дослідник історії, культури та природи харків'янин Микола Володимирович Ручкін-Онищенко. Хто він?
Народився в мальовничому місті Мерефа, що на Харківщині. За освітою – біолог. За фахом – реставратор-таксадерміст. Майже 30 років працював у Харківському музеї  Природи. Публікувався в багатьох природничих журналах. З-під його пера вийшло майже 50 наукових праць та краєзнавчих нарисів. Видав 5 книг про історію боротьби з фашистами Чехословацького окремого батальйону ім. Людвіга Свободи. Немало сил і енергії віддав пошукам правди про воєнну трагічну сторінку Харківської битви у лютому-березні 1943 року.
l
Російсько-українська війна зруйнувала гармонію мирного буття людських доль. Вона змінила погляди на нашу Незалежність, духовність, патріотизм і національне надбання. Саме в цей час трагічної невизначеності Микола Ручкін-Онищенко опинився в Любомлі і без перерви на реабілітацію взявся за дослідження фактів  перебування Лесі Українки в с. Бережцях. 
Непросто в умовах війни  наважитися на такий  крок – навертати  селян на дослідницьку працю. Але в дослідника – переконливі аргументи і тому свідки історії  ідуть йому назустріч. Звідки  така наполегливість? Мало сказати, що він вважає Тараса Шевченка, Лесю Українку світочами  українського народу, носіями національної ідеї. М. Ручкіна-Онищенко з дитячих літ залюблений у творчість Лесі. Якось, в  юні роки, у книжковому магазині  натрапив на книгу "Спогади про Лесю Українку" (видання 1946 р.). Погортавши сторінки, він чомусь не придбав її. Потім повернувся, але книги вже не було. Він пише: "Я завинив перед Лесею, і цей гріх не дає мені спокою. І мій переїзд на Волинь, ближче до місць, пов'язаних із життям і творчістю Лесі Українки, – то промисел Божий, то Божа свята воля". Ця публічна сповідь – не задля пафосу чи слави. В ній – щира українська душа, її сутність. М. Ручкін-Онищенко не просто кається за свої помилки, але й  привселюдно обіцяє Лесі виправити їх. І провидіння долі надає йому такий шанс. Поле для діяльності перед тобою – іди і спокутуй свій "гріх"!
Тема непроста для дослідження. Вона базується на окремих писемних спогадах "Хронології життя і творчості Лесі Українки" Ольги Косач-Кривенюк, сестри поетеси. Всього кілька речень, які засвідчують перебування Лесі у 1892 році в Бережцях, що на Любомльщині. Микола Ручкін-Онищенко вдається до безпрограшного  методу – йде "в народ". Так колись свою народну філософію ніс у життя Григорій Сковорода. Його  філософська думка живе в народі й донині. Дослідник на основі свідчень старожилів розповідає не тільки про Лесю і Косачів, але й висвітлює історію села, церкви, школи. Із тих розповідей, дещо призабутих, постають "живі" образи селян: Клима Самолюка, Марії Тимощук, Ольги Пилипчук, Галини Федонюк, Михайла Куца, Євгенії Гирей та інших.
З цих переказів-спогадів дізнаємось, що люди пам'ятають  Лесю. Пам’ятають, як вона ходила на  Буг купатися,  і як любила кататися на човні й переправлятися на правий (польський) берег річки. Цю місію залюбки виконував Клим Самолюк. Він був народним цілителем і, більш, ніж ймовірно, лікував хвору Лесю. А школа, де проживала Леся, була його оселею. В світлиці могло навчатися не менше 20 сільських дітей. Щодо мети самої поїздки, то можемо переконливо стверджувати, що не задля відпочинку Косачі їхали  в Бережці, а саме для зцілення Лесі від хвороби. Такі поїздки відбувалися і раніше. Так, вісімнадцятилітня Леся лікувалася у народної лікарки  (знахарки) Параски Богуш, що мешкала на Косівському хуторі Охтирського повіту (тепер Сумщина).
Юна Лариса Косач не марнувала вільного часу, а разом із мамою Ольгою Петрівною збирали пісні, які записували  з вуст простолюддя.
Про цю сторінку в житті Лесі автор розповідає в окремому розділі. Це підтверджують відомі на Волині краєзнавці Олександр Остапюк, директор краєзнавчого музею м. Любомля, етнограф  Олекса Ошуркевич.
В книзі мають місце творчі відступи від головної теми. Наприклад, роздуми про пам'ятники для поетки, про художнє  відтворення образу Лесі на портретах та інше. Це – суб'єктивні думки, які автор подає нам з висоти свого дослідницького п'єдесталу
Микола Ручкин-Онищенко пише, що Марія Тимощук мала належний, істинний талант – "вона любила людей. І це була любов, котра кожного робить сильнішим. Ця жінка творила добро, як дихала – легко, ненав'язливо, не на людях".
Ці слова можна віднести в скарбницю людяності не тільки М. Тимощук, а й самої Лесі, селян із Бережців і, зрештою, автора.
Беззаперечно одне: попри всі "плюси" і "мінуси", книга потрібна  і навіть в умовах воєнного стану актуальна.
Це – ще одна творча цеглина у великомасштабну будову Лесезнавства.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНІ: Микола Ручкін-Онищенко з Марією Михайлівною Тимощук, яка, на жаль, нещодавно померла.
Фото з архіву автора.

пара Семенюка Війна безжальна. Вона руйнує  все суще, вбиває живе і пригнічує дух людський.

Микола Ручкін-Онищенко, харків'янин, переїхав із своїх рідних місць на Любомльщину. Але й тут не сів, склавши руки, а взявся за дослідження маловідомої  сторінки життя Лесі Українки, а разом  із тим за написання і видання книги краєзнавчих нарисів "Слідами Лесі Українки у Бережцях".

Наша розповідь – про автора та його книгу.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНІ: Микола Ручкін-Онищенко з Марією Михайлівною Тимощук, яка, на жаль, нещодавно померла.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 208
Читати далі

Повідомлення в номер / Чемпіон світу, який став воїном

18.01.2024 Романюк Аліна Петрівна
Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля. 
Він з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став на захист спочатку рідного міста, далі виконував  свій військовий обов'язок у складі 100-ої ОБр ТрО на білоруському кордоні, а тепер з побратимами оберігають нас на Донецькому напрямку, який є одним з найгарячіших на фронті. 
Військовий – це не просто воїн. За кожним – цікава та багатогранна біографія, особлива історія, яка розділилась на до та після. Наш герой не виняток.  48-річний Олександр Головницький – знаний в Україні та світі майстер спорту міжнародного класу з бігу, володар кубка світу, багаторазовий чемпіон України, срібний призер чемпіонату Європи. Більше 20-ти років був у складі  збірної України. Він неодноразово входив в 10-ку найкращих ультрамарафонців світу. А в 2006 році виграв Кубок світу в дистанції на сто кілометрів, учасниками якого було лише дев'ять найсильніших команд планети.
– Олександре, Ваші досягнення вражають та надихають. Розкажіть, хто привів Вас у спорт, з чого розпочалась спортивна кар'єра та як вдалось досягти світового визнання? 
– Спорт завжди був не лише моїм хобі, а й способом життя. Це невід'ємна частина мене. І те, ким я є сьогодні, – результат щоденної праці над собою, яка тримає в формі, дисциплінує тіло, загартовує дух.
Гарним прикладом для мене стали батьки, яких поєднав спорт. Тато Юрій Захарович і мама Євгенія  Федорівна працювали на пошті (правда, в різних відділеннях), і саме на змаганнях між колективами познайомились й почали зустрічатись. 
Це сучасне покоління занурене в гаджети, а наше дитинство пройшло в русі. Влітку "ганяли" м'яча зранку до вечора, а взимку "пропадали" на ковзанці, часто з батьками катались на  лижах. 
Пам'ятаю, як мені було 9 років…  Я чудово грав у футбол, а біг на довгі дистанції був моїм "козирем". Мені дуже хотілось розвивати себе у цьому напрямку. Але у бажаних секціях з футболу не було місць, тож пішов на легку атлетику у спорткомплекс "Спартак". 
Це й стало початком мого спортивного шляху. Велике бажання та регулярні тренування дали хороший результат, і вже згодом я виступав на чемпіонатах України, де показував гарні результати спочатку в юнацьких та юніорських змаганнях, а з часом і в дорослих. 
– Як вдавалось успішно переходити з міських, обласних та всеукраїнських на змагання світового рівня? 
– Це захоплююче і водночас дуже хвилююче, відчуття,  ніби серце з грудей "вискакує". Часто в цьому стані спортсмен може "перегоріти" ще до змагань.  Таке траплялось і зі мною. Тож змагання – це не просто спортивна підготовка, а й психологічна витримка, що гартує дух. Такі навики дуже важливі в умовах сьогодення. 
– Що дав Вам спорт? 
– Впевненість в собі, дисциплінованість, вміння досягати поставлених цілей, а головне фізичний гарт і здоровий дух. Та попри все, я зрозумів одне: не важливо, чим людина займається, головне, щоб це приносило задоволення. Часто обираючи заняття не по душі, людина "згасає". Тож моя порада – займайтесь улюбленою справою, і неодмінно будете щасливі. 
Я й сам довгий час шукав "своє", наполегливо працюючи у різних напрямках. Служив у поліції, де став майором. Працював у військовому ліцеї. Бувало, що і в Польщу на роботу їздив, де важко працював на заводі. 
Але спорт не залишав за будь-яких обставин. Наприклад, ще лейтенантом міліції брав участь на чемпіонаті Європи серед поліцейських, що проходив у Празі, де зайняв друге місце. А перебуваючи в Польщі, я прокидався о 4-5-й годині ранку, аби потренуватись, а потім йшов на зміну, яка тривала 10-12 год. Було важко, але саме спорт допомагав завжди рухатись вперед, тримав у формі та  підготував до непередбачуваних поворотів долі.
– Ви маєте на увазі війну? Як вона змінила Ваше життя?
– Так, попри те,  що ми до кінця не вірили в повномасштабне вторгнення, воно відбулося. З перших днів війни думка "треба щось робити" переросла в дії, і ми з друзями патрулювали місто вночі. 
А вже 26 лютого товариш з силових структур повідомив, що бажаючих стати до оборони збирають на призовному пункті й розподіляють по різних напрямках. Тож я, не вагаючись, прийшов. Приємно, що там зустрів чимало знайомих, серед яких і спортсмени. Об'єднавшись тоді, ми з ними й продовжили свій шлях. Спочатку стояли в обороні біля білоруського кордону в складі 100-ї ОБр ТрО, а з багатьма й зараз на Донецькому напрямку. 
– Як на такі рішучі дії відреагували рідні та близькі? Чи підтримали Ваше рішення? 
– Звісно, усі хвилюються за дорогих серцю людей. Кожен хоче уникнути небезпеки. Але у моїх питань не виникало, та й сказав про своє рішення, коли вже записався. Мої рідні в цьому плані молодці, адже від них я маю повне розуміння і підтримку. А це дуже важливо для кожного військового, особливо, коли ти далеко від дому. 
Пощастило мені й із побратимами, адже за майже 2 роки служби, спільного побуту, пережитих моментів ми стали один одному другою сім'єю. Знаємо характери, вподобання, настрої, розуміємо, коли треба поговорити й підтримати, а коли просто помовчати. Всі виснажені, бо про ротацію й мови немає, тож психологічно стає дедалі важче. 
Від емоційного навантаження та після бойових завдань рятуємось побутовими справами та спортом. Зокрема, у мене, жоден день війни не минув без тренування. У вільний час завжди займаюсь спортом.
У цьому плані нас дуже підтримав СК "Апперкот", забезпечивши наш підрозділ необхідним інвентарем. До речі, цей спортклуб від початку ворожого вторгнення і по теперішній час нам дуже допомагає, за що їм – велика вдячність.
– Розкажіть, на якому напрямку зараз перебуваєте, як облаштували побут, за що відповідаєте на службі? 
– З 1 квітня для виконання бойових завдань ми прибули на схід України, зараз на Лиманському напрямку. Наше головне завдання – аеророзвідка.
Селище, де ми розмістилися, було під окупацією ворога. На жаль, і тоді, й тепер у ньому залишаються місцеві жителі. Здебільшого це літні, одинокі люди, які не мають, куди і до кого виїхати. Ми живемо у залишених будинках, де до нас "господарювали" окупанти. Нелюди все потрощили, розгромили. Ми ж, що змогли, відремонтували, навели лад у будинках та на подвір'ях.
Як все трішки стихло, люди почали вертатись додому, але не  жити, а щоб лиш поглянути, що з їхніми домівками. З радістю і великим подивом зустрічали нас, коли бачили порядок і затишок, дякували за господарські роботи і чистоту.
Готуємо їсти ми самі. Продуктами забезпечують повністю. Їх вистачає, щоб поділитись з місцевими мешканцями. А ще приємно, що за час нашого перебування російськомовні перейшли на українську, адже ми з ними спілкуємось державною мовою, рідною, звичною для нас. Тож ось такі позитивні зміни.
– Як справи з матеріальним, медичним та технічним забезпеченням? Як реагують на ваші запити та потреби?
– Щодо харчування та одягу, то тут повне забезпечення. Часто й відмовляємося від волонтерської допомоги, бо знаємо, що є ті, кому потрібніше. 
Зв'язок є, що найважливіше в нашій роботі. Генератори та все необхідне волонтери теж привезли, як тільки ми зайняли позиції. 
Машини повністю ремонтуємо за свій рахунок. У нас є свій, так би мовити, фонд, який щомісяця поповнюємо (по 5 тис. з людини), а потрібні деталі замовляємо через "Нову пошту".
Проблемним залишається придбання квадрокоптерів. Коштують вони дорого, але у боротьбі та розвідці є розхідним матеріалом. От нещодавно розпочали чергування, випустили в небо "250 тисяч", працюємо хвилин 20 і все – апарат розстріляли. А це ж наші "очі", саме завдяки їм ми добуваємо точну інформацію про кожен рух противника і вже тоді можемо попередити його наступ та завдати нищівного удару.
 Трохи образливо, що за час війни не налагодили виробництво таких необхідних на фронті речей, хоча в країні агресора все перейшло на військові "рейки".
Всі сподівання – на хлопців, які дістають необхідне, людей, які відгукуються на збори. Нам,  аеророзвідникам Ковельського батальйону Волинської бригади тероборони "Волинські Соколи" для ефективної роботи дуже потрібні "Мавіки", запасні батареї до них, активна виносна антена, система РЕБ. На все – 600000 грн. Це просто колосальна сума для нас. Але для нашого міста, наприклад, достатньо, аби кожен четвертий його мешканець задонатив лише 50 гривень. 
Ми вдячні усім, хто нас підтримує, а це прості люди, церковні громади, підприємці та організації, навчальні заклади. Вірю, що спільними зусиллями нам вдасться зупинити ворога. 
– Зараз Ви перебуваєте у відпустці. Як вона проходить?
– Повертаючись додому, ніби потрапляєш в інший світ: трішки передсвяткової метушні, яка заряджає, казкова природа Волинського краю, яка заспокоює. Відбувається повне перезавантаження та переоцінка цінностей. Наприклад, завести дитину в школу за руку - це вже не просто обов'язок і потреба, а величезна радість. Тож цінуйте кожну, навіть, здавалося б, буденну мить життя, зустрічі з рідними, тепло і затишок дому. 
Але час з рідними швидко проходить, і  повертаєшся до побратимів уже з новими силами й чітким розумінням: іншого шляху немає, якщо ворога не зупинити там, то він добереться і сюди. Так, близькі дуже хвилюються за нас. Та ми впораємося, поборемо навалу і повернемось!  А зараз нам потрібно знати, що вдома люблять, підтримують і чекають. 
l
Вдома на Олександра чекають батьки, дружина Ольга, дітки Олександра і Маркіян. Дуже важко цю розлуку переносить донечка, яка веде спеціальний календар, закреслюючи в ньому дні до зустрічі. 
– Ми повинні підтримувати своїх захисників, як би важко не було. Їх титанічні зусилля на фронті додають впевненості у Перемозі. Кожен з них своєю мужністю і витривалістю заслуговує на нашу повагу, відданість і вдячність, - наголосила у нашій розмові дружина Ольга. 
У її словах стільки спокою, тепла та мудрості! Каже, що  не впадає у відчай (як і більшість із нас) завдяки роботі, домашнім обов'язкам та турботі про дітей. З неймовірними емоціями вона розповіла про Олександра, його досягнення, яких він досяг завдяки наполегливості й витримці. Та найбільше пишається тим, що, незважаючи на жахіття сьогодення, чоловік не втрачає оптимізму, залишається добрим, чуйним та турботливим.
На завершення розмови Олександр сказав, що певний час ми були в ейфорії й вірили, що все швидко закінчиться, але з кожним днем бачимо, як затягується процес, що несе із собою непоправні втрати. Хоч і реально ситуація непроста, є багато проблемних питань, все ж потрібно вірити, не здаватися та боротися за мирне життя наших дітей.
Розмовляла Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.
Фото з сімейного архіву.

IMG-27ee9166bcad602e953fd2447da10a39-V Зустрічі з найріднішими – велика радість. На жаль, лише під час війни ми зрозуміли їх справжню цінність. Особливо хвилюючими та очікуваними такі моменти є для сімей військових, серед яких – і родина Олександра Головницького з Ковеля. 

Розмовляла Аліна РОМАНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Олександр ГОЛОВНИЦЬКИЙ під час служби на сході України; з дружиною, дітьми та батьками; на спортивних змаганнях.

Фото з сімейного архіву.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 219
Читати далі

Повідомлення в номер / Дрібниць не повинно бути

18.01.2024
Для садівника й городника зимова пора є школою навчання й пошуку нових знань. 
Вільний від щоденної роботи час можна й потрібно присвятити підвищенню рівня знань і вдосконаленню садово-господарського реманенту. Але не лише цьому. 
Перегляньте запаси насіння, складіть списки. Намалюйте ділянку, подумайте, що й де будете сіяти. Такі дані вносять у спеціально відведений зошит. Город поділіть на ділянки. Так легше дотримуватися сівозміни та відразу видно, що й де буде наступного року, як готувати ґрунт до садіння.
Коли якість насіння викликає у вас сумніви, перевірте його схожість. Адже якщо воно її вже втратило, то навесні ви витратите багато часу на пересівання, а іноді й на пошук улюбленого сорту. 
Весна не за горами, тому добрі господарі закінчують ремонт техніки, парників і теплиць. Ремонтують і закуповують відсутній інвентар, необхідні органічні й мінеральні добрива, перевіряють поливні пристрої на городі, продовжують збирати місцеві добрива (попіл), купують пестициди для боротьби зі шкідниками й хворобами тощо.

сад3 Для садівника й городника зимова пора є школою навчання й пошуку нових знань. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 113
Читати далі

Повідомлення в номер / Якщо на дворі тепло

18.01.2024
Тепла зима, звичайно, має свої плюси, але правильні садівники бачать лише мінуси та намагаються допомогти рослинам пережити такі погодні сюрпризи.
Дерева
Друга половина зими набагато важливіша для плодових культур, ніж перша, бо за теплої погоди морозостійкість дерев знижується. У теплу погоду рослини інтенсивно дихають і швидко втрачають поживні речовини, запасені на зиму. Виправити це можна за допомогою обрізки, зменшуючи кількість гілок, які випаровують вологу.
Також треба оновити побілку, тому, що через дощі вона частково змивається. Також замість побілки можна обернути стовбури агроволокном.
Квіти
Якщо “проклюнулися” тюльпани та крокуси, хвилюватися щодо цього не варто. У нас зима стоїть європейська. Вони там так кожен рік зимують, тому переживемо ці дрібні неприємності.
Якщо все-таки знову випаде сніг, то квіти, які прокинулися самі по собі, знов заснуть. Правда, якщо зацвітуть рододендрони, то потім вони вже не дадуть пишних квітів.
Виноград
Дбайливі виноградарі свої столові сорти на зиму обов'язково вкривають. Якщо під укриттям температура вище нуля, а зараз це цілком можливо, можуть з'явитися бруньки та почнуть розпускатися. Не менш небезпечно і те, що бруньки можуть зіпріти, що часто буває під укриттям.
Якщо укриття з мішків, то з торців розв'яжіть його, щоб був протяг. З настанням морозів знову закрийте. Якщо ви вкривали виноград землею, то нічого робити не варто: температура в землі більш стабільна і, швидше за все, бруньки почнуть розпускатися тільки рано навесні.
Столові сорти витримують морози від -19 до -27° С і у звичайних умовах втратити врожай не так і просто. Але якщо бруньки намокнуть і потім вдарить мороз, то вони можуть загинути. Тому при обрізанні на зиму залишають на 25% бруньок більше, ніж треба.
Цвіль
Тепла, волога погода ідеальна для цвілі. Щоб рослини не стали її легкою здобиччю, варто послабити зимові укриття. 
Ще більш небезпечно те, що в саду через дощі стоїть вода. Це може призвести до підіпрівання кореневої шийки, бути загрозою для плодоношення дерев або навіть до їх загибелі. Канавками відведіть воду від дерев в міжряддя.
Часник та цибуля
Якщо цибуля і часник, посаджені з осені, дали прирости, з настанням морозів вони під загрозою. Добре, якщо випаде сніг, тоді рослини можна буде врятувати від морозів, засипавши снігом з порожніх грядок. Доцільно грядку прикрити хвоєю, яка створить температурний “буфер” між часником і морозами.

сад2 Тепла зима, звичайно, має свої плюси, але правильні садівники бачать лише мінуси та намагаються допомогти рослинам пережити такі погодні сюрпризи.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 168
Читати далі

Повідомлення в номер / Взимку думаємо про весну

18.01.2024
Роботи в саду
Однією з важливих робіт в саду є затримання снігу. Якщо випала достатня кількість снігу, його потрібно згребти і гарненько вкрити пристовбурні кола, біля кожного деревця. В першу чергу необхідно захистити молоді рослини (від одного до чотирьох років). Сніжне підгортання необхідно проводити і навколо декоративних кущів (троянд в тому числі).
Якщо ж снігу немає, а морози вдарили, то пристовбурні круги в будь-якому випадку потрібно захищати. Для цього слід використовувати покривний матеріал.
Гілки хвойників для того, щоб вони під «великим» снігом і інеєм не обламалися, потрібно акуратно пов'язати і закріпити на кілках. При наявності великого снігопаду, рекомендується струшувати сніг з гілок дерев. Якщо ж все-таки гілочки обламалися, то відразу видаляємо.
Необхідно видалити з плодових дерев муміфіковані і висохлі плоди – вони можуть бути джерелами грибкового захворювання або «будинком» для різного роду шкідників.
Якщо осінь була дощовою і змила побілку з дерев, то потрібно повторити побілочні роботи. Пам'ятайте, що це – профілактика проти опіків (сонячних) і захист від морозів.
Подбайте про суниці і полуниці. Поставте щити, які затримують сніг, прикрийте грядки ялиновим гіллям або торфом.
Не забудьте про газон. За малосніжної зими (покрив менш десяти сантиметрів) намагайтеся менше топтатися по газону – можна пошкодити і деформувати траву. У разі появи зледенілого насту його потрібно зруйнувати – важливо, щоб газон “дихав”.
У цьому місяці прикопують живці плодоносних дерев.
Також можна висадити доросле дерево, крупноміри – це найкращий час для їх приживлюваності. У цей період в рослинах вегетаційні процеси уповільнені, що значно полегшує процес приживлюваності.
Перегляньте виноградник. Закрийте тріщини, при необхідності виноград ще раз прикрийте.
Запасіться засобами захисту рослин і добривами на наступний сезон.
Не забувайте про пернатих друзів. Завдяки синичкам з вашого саду зникнуть гусениці і шкідливі комахи. Розвісьте годівниці.
Роботи в городі
Перегляньте всі грядочки і визначтеся, які на них добрива ви будете вносити в цьому році. Як тільки визначилися, можна вже потихеньку купувати.
Якщо ви власник теплиці – можна висіяти селеру, петрушку, цибулю, загалом – всі зелені вітаміни.
Позначте місце, куди будете скидати яєчну шкаралупу, золу, відходи рослинного походження, послід – все, що буде накопичуватися за зиму.
Перегляньте, переберіть насіння, яке залишилося після минулого сезону. Відсортуйте, перевірте, коли у них закінчується термін придатності. Сорти, яких бракує, придбайте в спеціалізованих магазинах.
Якщо на ділянці залишилися наповнені водою ємності для поливу, обов'язково злийте воду.
Перегляньте компостну купу – чи добре вона прикрита. В іншому випадку, її вміст в морози може промерзнути.
Зверніть увагу на свої теплиці. Чи добре вони вичищені і продезінфіковані. Приготуйте ємності й тару під розсаду.
Перегляньте свій робочий інвентар та інструменти – чи добре вони вичищені, чи всі цілі? Якщо вони не підлягають ремонту  або якогось інструменту немає – саме час придбати нові.
Роботи в квітнику
Час для посіву багаторічних рослин, яким потрібна стратифікація (аконіту, луків декоративних, флоксів, лілійників, примули).
Можлива висадка цибулинок тюльпанів (якщо, звичайно, ґрунт не сильно промерзлий). Далі проводиться мульчування (торф і листя).
Вигонка цибулинних (гіацинтів, крокусів, тюльпанів і т.д.). Висаджують цибулини в горщиках на відстані один від одного півтора-два сантиметри. Потім зверху присипають піском з торфом і виносять на два-чотири місяці в холодне приміщення. Поливати їх потрібно з періодичністю один раз в два тижні.
Перегляньте покладені на зберігання бульби бегоній, жоржин, гладіолусів і т.д. Оптимальна температура для зберігання повинна бути не вище шести-восьми градусів тепла, вологість – від вісімдесяти до вісімдесяти п'яти відсотків.
Не забувайте добре укрити троянди, деревовидні півонії, гортензії.
Зберігання врожаю 
і матеріалу для посіву
Перевірте зібраний урожай капусти, картоплі, буряків та інших овочів. Гнилі плоди необхідно вилучити зі сховища, а місце, де вони перебували, присипати піском змішаним з вапном.
Якщо в ящиках з яблуками і грушами ви виявили, що десять відсотків врожаю підгнило, то його негайно треба прибрати зі зберігання. А плоди, які перебували поруч, – протерти ганчіркою і обгорнути в промаслений папір.

сад Однією з важливих робіт в саду є затримання снігу. Якщо випала достатня кількість снігу, його потрібно згребти і гарненько вкрити пристовбурні кола, біля кожного деревця. В першу чергу необхідно захистити молоді рослини (від одного до чотирьох років). Сніжне підгортання необхідно проводити і навколо декоративних кущів (троянд в тому числі).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 220
Читати далі

Повідомлення в номер / Митець із Залухова став відомим польським художником

18.01.2024
Відомий польський художник Броніслав Абрамович народився 22 грудня 1837 року у селі Залухів, що на Ратнівщині, у сім'ї шляхтичів. Освіту отримав в 1858-1861 роках у Варшаві, закінчивши школу образотворчих мистецтв. Потім навчався у Мюнхенській та Віденській академіях.
За картину "Коханий напій" отримав чудовий бонус у Відні. Малював історичні, жанрові, мисливські картини та портрети королів. Одним з найвідоміших є портрет баварського короля Людвіка ІІІ. Свою творчість презентував у Кракові з 1868 року. У 1876 році став почесним членом Віденського Кунстверейна. Згодом присвятив себе оновленню історичних творів та здобув визнання найвпливовіших експертів. 
У 1863 році був учасником Січневого повстання (ад'ютант генерала Маріана Лангєвича).
Твори художньої реставрації Абрамовича знаходяться в старих церквах Кракова, а його картини – в національній галереї.
Помер Броніслав Абрамович 17 липня 1912 року у Кракові, де й був похований на Риковицькому кладовищі.
Микола Денисюк.

1 Відомий польський художник Броніслав Абрамович народився 22 грудня 1837 року у селі Залухів, що на Ратнівщині, у сім'ї шляхтичів. Освіту отримав в 1858-1861 роках у Варшаві, закінчивши школу образотворчих мистецтв. Потім навчався у Мюнхенській та Віденській академіях.

Микола Денисюк. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 166
Читати далі

Повідомлення в номер / Погода в Ковелі 4–10 січня

11.01.2024
Четвер. Хмарно, сніг з дощем. Температура: 0оС. Вітер східний помірний.
В ніч на п'ятницю. Хмарно, невеликий сніг. Температура:  -4оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
П'ятниця. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер північно-західний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: -10оС. Вітер північний слабкий.
Субота. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер східний помірний.
В ніч на неділю. Хмарно. Температура: -7оС. Вітер південно-східний помірний.
Неділя. Хмарно, часом сніг.  Температура: -4оС. Вітер південно-східний помірно сильний.
В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -7оС. Вітер південно-східний помірно сильний.
Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер східний помірно сильний.
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: -7оС. Вітер західний помірний.
Вівторок. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -3оС. Вітер північно-західний помірно сильний.
В ніч на середу. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -2оС. Вітер північний помірний.
Середа. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -1оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

ялинка Четвер. Хмарно, сніг з дощем. Температура: 0оС. Вітер східний помірний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно, невеликий сніг. Температура:  -4оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

П'ятниця. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: -10оС. Вітер північний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер східний помірний.

В ніч на неділю. Хмарно. Температура: -7оС. Вітер південно-східний помірний.

Неділя. Хмарно, часом сніг.  Температура: -4оС. Вітер південно-східний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -7оС. Вітер південно-східний помірно сильний.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -5оС. Вітер східний помірно сильний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: -7оС. Вітер західний помірний.

Вівторок. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -3оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

В ніч на середу. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -2оС. Вітер північний помірний.

Середа. Хмарно, часом сніг з дощем. Температура: -1оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 214
Читати далі

Повідомлення в номер / Іван Потапчук: «Як був ковельчанином, так ним і залишаюся

04.01.2024
Кожна людина планує і «будує» своє життя по-своєму. Хтось вбачає  мету його у грошах, яких хоче мати все більше і більше. Хтось – у кар’єрі, прагнучи високих посад у Луцьку чи Києві, забуваючи про місце, де його народили батьки, де пройшли дитинство і юність.
Іван Матвійович Потапчук, про якого піде мова нижче, не належить ні до одних, ні до других. Так,  він – людина забезпечена, до недавнього часу займав досить престижну посаду на Волині, та й нині живе проблемами ПрАТ «ВОПАС» (Волинського обласного підприємства  автобусних станцій), про що теж скажу трохи далі. Але ніколи   не вважав особисте збагачення самоціллю, ніколи й ні за яких обставин не цурався рідних, де б вони не жили – у селі чи в місті, не зраджував любові до рідної землі.  Вважав і вважає себе ковельчанином, хоч давно вже із сім’єю мешкає у Луцьку.
7 січня пану Івану виповниться 80 років. Дата поважна, хоча, як на теперішні часи, не надто вражаюча. Он  в Америці у такому  віці люди  тільки планують боротися за президентське крісло. Та й наш   ювіляр досі зберігає гарну пам’ять,  гострий розум, не втрачає бійцівських якостей, які не раз ставали йому в пригоді на життєвому шляху.
Життєпис Івана Потапчука – це історія про людину, яка будувала свою кар’єру абсолютно самостійно, знаючи, чого вона хоче і як цього досягти.  Життєпис цей багатий не тільки на успіхи й перемоги, а й на серйозні  проблеми й негаразди, які  наш земляк, врешті-решт, успішно долав. 
l
Ось як він згадував  своє далеке і не завжди веселе минуле: у розмові із волинським журналістом Володимиром Приходьком:
 – Народився я на хуторі Дубина в багатодітній сім’ї, у якій виростало семеро дітей. З батьком і матір’ю — дев’ятеро душ. За рахунком я був п’ятий. Четверо старших – сестри Ніна, Марія, Антоніна, Надія. Після мене ще народилися два молодші брати Петро й Олександр, які вже, на жаль, покійні.
Хутір належав до села Білина, що в Ковельському районі. З розповідей батьків знаю, що в 1914 році, під час Першої світової війни, жителі Білина були евакуйовані в Тамбовську губернію тодішньої царської росії.
Пропонували їм там лишитися.  Але десь в середині двадцятих років сім’я повернулася на Волинь, яка на той час була під панською Польщею. Оселилися в хатині, що була не кращою доброго курника. Але за дванадцять років зуміли побудувати добротну хату.  
Спорудили власні оселі й двоє дядьків. У дядька Якова було дві кімнати, велика кухня, сіни і комора. У господарстві  утримували  майже 40 голів великої рогатої худоби. За якихось десять із зайвим років зуміли розжитися. Працювали, як мовиться, клято.  
З хутора доводилося ходити у Білинську школу. Це три кілометри в один бік і стільки ж назад. Там скінчив   чотири класи, а далі  змусила влада перевезти сім’ю в село. Це було десь на початку п’ятдесятих років.
Через певний час сім’я вступила у колгосп. Як і більшість людей, загнали туди насильницьким методом. Здали і корову, і здорового бугая вагою десь під 10 центнерів, воза, плуга, інший реманент з хутора.
Поселилися у хаті, в якій одна сім’я вже    жила. Під одним дахом опинилося 12 осіб. Так і перезимували. Хату перевезли дещо пізніше. Зробили це акуратно, по-господарськи. Коли розбирали, пронумерували всі бруси. А ось худоби не було куди поставити. То доводилося щодня ходити на хутір й годувати та доглядати її. Було надзвичайно важко, оскільки ніхто не звільняв від колгоспної роботи.
Але  я б не сказав, що ми дуже бідували.     Були сім’ї, які жили набагато гірше. Коли переселилися в Білин, ми з сестрою  Надією почали пасти в людей корови за наймом. Пас, доки не закінчив десять класів.
Далі вирішив вступити  у фабрично-заводське училище (так тоді називали професійно-технічні навчальні  заклади) – хоча батько й заперечував проти моєї затії. Він, як і більшість у той час, хотів, аби сини залишалися з  ним і господарювали  на землі. Але все-таки я настояв на своєму: поїхав у Луцьк й поступив 1960 року в  училище №2. Захотів набути спеціальність столяра. Цей фах був затребуваним не тільки в народному господарстві колишнього союзу, а й серед людей, які споруджували власні будинки. Здати документ допомогла сестра Антоніна, яка на той час навчалася в Рожищенському зооветеринарному технікумі.
Звикати до нового життя, харчування було важко. На одного учня в день виділяли 51 копійку. Прожити на таку мізерію було  ой як не просто. Удома батьки тримали кілька свиней, двоє корів. Літом обходилися молочними продуктами,  взимку шкварка не переводилася. Згодом стало легше. Почали з хлопцями  ходити на заробітки. Розвантажували з лісом вагони.  
Детальніше знайомство з майбутньою професією відбулося під час першої практики, яку  разом ще з кількома учнями проходив на тарно-бондарному комбінаті в Луцьку. Зустріли   добре, призначили посадові оклади. Годували за рахунок училища.  
l
Роки навчання минули швидко. Направлення отримав у Ковель. Так волею долі молодий спеціаліст у числі інших потрапив на Ковельський  дерев’янообробний комбінат,  що спеціалізувався на випуску меблів, які користувалися неабияким попитом. За ними записувалися в  чергу.  
Після училища мали право на двотижневу відпустку. Зустрів хлопців   майстер цеху Петро Григорович Дубік (на жаль, уже покійний).    «Хлопці, яка відпустка? Ану, марш у цех!», — сказав, як відрізав. Виявляється, що в цеху «горів» план. 
– Ми допомогли підігнати відставання. Лише після цього отримали свої законні відпустки. Повернулися уже на своє підприємство, яке згодом стане близьким, дорогим і рідним. Тут промайнули кращі молоді роки, прийшли визнання та повага колег і друзів, тут здобута  шана колективу та керівництва ДОКу. Радували    й добрі заробітки – у місяць виходило 150-160 карбованців. На ті часи гроші хороші. Можна було купити костюм та туфлі, – згадує ті роки Іван Потапчук. 
l
Швидко спливли десять років, відколи  Іван Потапчук влився в колектив ДОКу. Згодом довірили посаду начальника меблевого цеху, в якому трудилося пів тисячі чоловік. Було йому тоді всього 25 років. Новий молодий керівник з головою поринув в роботу.  Добре знаючи специфіку виробництва,   бездоганно налагодив технологічний процес на кожній ділянці. З місяця в місяць колектив успішно справлявся з доведеними завданнями, якість продукції відповідала усім держстандартам.
Інакше й не могло бути. Ще, коли Потапчуку довірили бригаду,  він удостоївся честі бути делегатом  XIV з’їзду профспілок  колишнього срср, на який з’їхалося 240 представників з усіх республік.  Там побачив багатьох знаних людей країни, в тому числі відомого українського співака Дмитра Гнатюка.
Виробничі справи в Івана Потапчука ладилися. Але його принциповість, бажання добиватися правди  не всім подобалися.  Людина він, як характеризує себе сам, непроста за характером, не терпить брехні та несправедливості, не вміє запобігати перед начальством. Коли впевнений у своїй правоті, доводить її будь-кому.
Саме ця непоступливість, принципова позиція і стали причиною «наїзду» на начальника цеху. Спеціалісти, які перевіряли його діяльність, стиль керівництва, в унісон з директором твердили, що йому треба йти з посади.
Вислухавши аргументи сторін, тодішній начальник об’єднання «Волиньдерев» Михайло Окладний зробив свій висновок: начальника цеху, колектив якого працює ритмічно, щомісячно виконує планові показники, хочуть зробили «цапом-відбувайлом». Йому навішують гріхи інших.   Тому Іван Матвійович і далі продовжував носити свій «портфель», хоча на зміну одній  опалі через певний проміжок часу прийшла інша. 
Та  Потапчук продовжував працювати наперекір усім недоброзичливцям. Залишив комбінат  з власної ініціативи, ніби передбачаючи, що він без нього довго не проіснує. Так воно згодом і сталося, але це вже, як кажуть, інша історія.
l
Згодом у 1982 році доля його пов’язала з автомобільним транспортом. 20 літ працював начальником Ковельської кущової автостанції, а згодом був обраний головою правління ПрАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій». З його приходом Товариство ніби  набуло другого дихання, запрацювало ритмічніше й ефективніше. Про це свідчить багато фактів. Ось один з них.
За підсумками загальнодержавного комплексного ранжування більш як 300 тисяч юридичних осіб на основі аналізу фінансово-економічних показників Товариство, очолюване Іваном Потапчуком, було номіноване на відзнаку «Лідер-2018». Звання лідера підтвердили Національний сертифікат і медаль «Лідер року -2018». І таких перемог в історії підприємства було чимало.
За час роботи Івана  Потапчука на посаді голови правління змінилися на краще умови праці людей, зросла заробітна плата, комфортнішими стали умови перебування пасажирів на автостанціях, в тому  числі і в Ковелі. Здійснено величезний обсяг робіт з благоустрою територій, які набули справді європейського вигляду.  Значну вагу наш земляк приділяв задоволенню потреб і запитів членів   трудового колективу, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував.
Через деякий час Іван Матвійович залишив крісло очільника ПрАТ «ВОПАС», хоч членом його правління був і надалі. 2023-й рік  став, без сумніву, переломним і в  біографії Товариства, і самого ювіляра, як, зрештою, і членів його родини. На  зборах акціонерів пост голови правління довірили доньці Івана Потапчука Наталії Іванівні Гітун. Це сталося 19 червня ц. р. Її син Володимир, який займається перевезеннями, є головою спостережної ради ПрАТ “ВОПАС”. В управлінні товариства працює і син Івана Матвійовича Володимир.  Таким чином, можна сміливо стверджувати, що династія Потапчуків продовжує справу, започатковану главою сім’ї. Будемо сподіватися, що продовження буде успішним,  адже вчитися  було і є в кого – досвід батька неоціненний. 
Треба сказати, своїми виробничими успіхами ювіляр великою мірою завдячує дружині Олександрі Остапівні, з якою не один десяток  років  ідуть  дорогою спільного життя. Вони виховали гарних дітей,  про яких ми згадували вище, відповідальними перед людьми і Богом, вмілими організаторами виробництва. В родині зростають четверо онуків —  Олександр, Володимир, Іван, Катерина,  троє правнуків. Пана Івана шанують ковельчани, серед яких  багато колег по спільній роботі на колишньому деревообробному комбінаті і   автобусній станції.
l
Можна було б ще багато хороших слів сказати про Івана Матвійовича Потапчука, і всі вони були б правильними. Додам лише декілька штрихів. Мені імпонує, що наш земляк займав і займає чітку проукраїнську позицію. Декілька років тому у розмові із журналістами він якось заявив:
– Україну може згубити потяг деяких чиновників до особистого збагачення. Звичайно, лад  слід починати  наводити «вгорі». Але й  «внизу»  проблем вистачає. Волинь – це моя рідна батьківська земля. Але, як не прикро,  дехто з  наших земляків поглядає  на москву. Тільки приховують це дуже старанно. А що нам доброго дала москва? Тільки репресії і знущання. Маємо всі спільно берегти свою державу, об’єднатися навколо  єдиної Української православної церкви, протистояти колаборантам і зрадникам.
Зауважу, що  ці слова були мовлені ще до початку російської агресії.  Іван Потапчук як у воду дивився.
А ще ювіляр – меценат і благодійник. Щоразу з особистої пенсії виділяє гроші на передплату газети «Вісті Ковельщини» тим своїм землякам, які цього потребують. Зробив так і на 2024-й, переказавши 5 тисяч гривень особистих коштів. Допомагає й іншим, хто до нього звертається. Із власного  життєвого досвіду знає, як важко буває, коли ти не можеш звести кінці з кінцями, не завжди маєш  грошей на хліб чи до хліба. 
Тож з нагоди 80-річчя від дня народження за дорученням  всіх, хто знає і шанує Івана Матвійовича, читачів газети, колишніх колег по роботі бажаю йому миру й добра, Господнього благословення на прийдешні роки, активного довголіття, сімейного благополуччя.
Ми Вас любимо і шануємо, бо Ви того варті!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНІ: Іван ПОТАПЧУК.
Фото з архіву редакції.

потапчук1 Кожна людина планує і «будує» своє життя по-своєму. Хтось вбачає  мету його у грошах, яких хоче мати все більше і більше. Хтось – у кар’єрі, прагнучи високих посад у Луцьку чи Києві, забуваючи про місце, де його народили батьки, де пройшли дитинство і юність.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392
Читати далі
  • 60
  • 61
  • 62
  • 63
  • 64
  • 65
  • 66
  • 67
  • 68
  • 69
  • 70

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025