Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 25 травня 2023 року №22 (12872)

Пам’ять / Ковельщина попрощалася з Героєм

23.03.2017
Ковельщина 
попрощалася з Героєм 

IMG_30101Ковельщина попрощалася з Героєм

Немає таких слів, якими можна було б передати горе рідних, що втратили сина, чоловіка, батька,  невимовний пекучий біль односельчан, друзів,  побратимів, скорботу усієї Ковельщини, що попрощалась 20 березня зі своїм Героєм — Миколою Васильовичем ЯВОРСЬКИМ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 540
Читати далі

Пам’ять / Дзвін пам'яті

10.02.2017

DSCN0193Дзвін   пам'яті

Війни. Скільки їх було в історії   людства! І завжди — це страждання, сльози, втрата найдорогоціннішого в житті, біль... Таким болем для багатьох громадян колишнього Радянського Союзу став Афганістан. Залишається цей біль і сьогодні,  відбиваючись  стогоном на Сході України. 
   Аби шкільне юнацтво добре знало  історію  держави, любило свою країну, пам'ятало про героїзм українців, які воювали  за межами Батьківщини, ніколи не забувало про загиблих на чужій землі воїнів-інтернаціоналістів, днями в загальноосвітній школі І-ІІІ ст. с. Дрозднів  відбувся тематичний захід "Біль моєї душі - Афганістан", організатором якого була служба у справах дітей Ковельської райдержадміністрації.
Захід відбувся для школярів старших класів за участю працівників цієї служби  (начальник Сергій Ілюшик, активіст Ковельської міськрайонної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), а також  спеціалістів центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Тетяни Поремчук та Ніни Кондратюк, спеціаліста служби у справах дітей Миколи Левчука, в. о. директора Ковельського районного будинку культури Петра Журавля, офіцера Ковельського ОМВК,  учасника антитерористичної операції Олексія Шуміка та місцевого жителя села  Сергія Гузовського, учасника АТО.
  Спочатку учасники заходу вислухали хвилюючу розповідь про війну в Афганістані,  трагедію і звитягу сотень тисяч людей, їх мужність, доблесть і героїзм, біль, душевні страждання і втрати. Своїми спогадами про війну  в Афганістані поділився Сергій Ілюшик,  наголосивши, що час не владний викреслити з нашої пам'яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов'язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України. 
Олексій Шумік провів змістовне заняття з питань поведінки  при виявленні вибухонебезпечних і підозрілих предметів та ознайомив з окремими видами зброї,  їх будовою. Діти мали  можливість розібрати і зібрати автомат, пістолет, а також переглянути фільм про долю 4-ох воїнів-“афганців”, наших земляків, "Сини-синочки", що зачепив кожне серце своїм трагізмом  та пробудив небайдужість у  душах.
  Під кінець заходу відбулися змагання зі стрільби між командами учнів школи, вчителів та організаторами заходу, які продемонстрували  неабияку спритність та влучність. Переможці отримали грамоти та цінні призи. Перше місце у цих змаганнях виборола команда "Укроп", друге — "Сокіл",  третє —  команда дівчат "Патріотки". 
  Такі заходи досить важливі та актуальні у наш час, адже, на жаль, кожен з нас може зіткнутися з наслідками тих жахливих подій, що були в минулому та відбуваються сьогодні. Небезпека може чекати нас там, де, здавалося б, найбезпечніше, тому ми повинні бути готові стати на захист рідної землі. Як сказав Олексій Шумік, один з організаторів заходу: "Хай вбереже Бог кожного з вас від біди".
  …Летять, вiдлiтають у вічність роки… Але, скільки б їх не минуло, вони не зітруть у народній пам'ятi імена воїнiв-"афганців". Пам’ятаймо  ветеранів, виявляймо розуміння до тих, хто пройшов через війну,  і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, думках, діях.
Сергій ЛИСЮК, 
директор ЗОШ І-ІІІ ступенів села Дрозднів.
НА ЗНІМКУ: під час тематичного заходу.
Фото з архіву автора.

Війни. Скільки їх було в історії   людства! І завжди — це страждання, сльози, втрата найдорогоціннішого в житті, біль... Таким болем для багатьох громадян колишнього Радянського Союзу став Афганістан. Залишається цей біль і сьогодні,  відбиваючись  стогоном на Сході України. 

Сергій ЛИСЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 907
Читати далі

Пам’ять / Людина, яка любила людей, а люди — її

09.02.2017

3_2222_01Людина, яка любила людей, а люди — її

Пішов із життя Микола Ярославович Романюк. Пішов передчасно, не доживши й до 60-ти. Важка хвороба виявилася сильнішою за цю сильну, цілеспрямовану, добру і чесну людину.
Доля подарувала Миколі Ярославовичу багато випробувань, серед яких, мабуть, чи не найскладнішим було випробування владою. Не всі його витримують, бо дехто вважає, що раз він у владі, то люди мають служити йому, а не він — людям.
На превелике щастя, наш земляк, народжений на Рівненщині, але вихований Волинню, таким не був. Яку б високу посаду не займав — чи то в обласному комітеті комсомолу, чи то в структурах Приватбанку, чи то в обласній державній адміністрації, чи то в Луцькій міській раді, завжди залишався інтелігентом в кращому розумінні цього слова. І те, що мешканці обласного центру обирали його міським головою двічі поспіль, яскраво підтверджує правильність цього твердження.
Микола Романюк був добрим, але принциповим, чуйним, але твердим у досягненні поставленої мети. Ним особисто, його командою зроблено дуже багато для Луцька і лучан, Волині і волинян. Він мало говорив гарних слів, але активно творив гарні справи. Про це написано останніми днями десятки статей у засобах масової інформації, сказано під час урочисто-траурного прощання з вірним сином Волині, яке відбулося минулої неділі, 5 лютого ц. р.
Микола Ярославович часто бував на Ковельщині, знав сотні мешканців Лесиного краю, мав тут щирих і вірних друзів, в тому числі — й серед журналістів. Їх працю високо цінував, робив усе можливе, аби волинська медіа-сфера розвивалася потужно і перспективно. Його змістовні інтерв’ю друкували й “Вісті Ковельщини”, працівників котрих шанував, як, зрештою, і всіх журналістів Волині.
Важко повірити, що ми вже ніколи не почуємо голосу Миколи Романюка, не побачимо його доброзичливої посмішки, не потиснемо при зустрічі руку.
Хай же Бог подарує його душі Царство Небесне, а волинсько-рівненська земля, яку він так любив, буде для нього м’яким пухом.
У цю важку хвилину ми розділяємо біль непоправної втрати з сім’єю, родиною покійного, його друзями, товаришами і колегами по роботі.
Журналісти 
“Вістей Ковельщини”. 

Пішов із життя Микола Ярославович Романюк. Пішов передчасно, не доживши й до 60-ти. Важка хвороба виявилася сильнішою за цю сильну, цілеспрямовану, добру і чесну людину. Доля подарувала Миколі Ярославовичу багато випробувань, серед яких, мабуть, чи не найскладнішим було випробування владою. Не всі його витримують, бо дехто вважає, що раз він у владі, то люди мають служити йому, а не він — людям.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 450
Читати далі

Пам’ять / Через роки і лихоліття: двох правд не буває

26.01.2017
Через  роки  і  лихоліття:  
двох  правд  не  буває

20161103_080020Через  роки  і  лихоліття:  двох  правд  не  буває

“Серце болить, а розказувать треба…”

Тарас Шевченко.

Шановна редакціє!

Надсилаючи цей матеріал, автором якого є Олександр Гладишук, учень ЗОШ І-ІІ ст. с. Білашева, а керівником  пошукової роботи я,  сподіваюся, що викладені у ньому факти допоможуть читачам газети глибше збагнути суть і причини Волинської трагедії 1943-1944 р.р. на конкретних прикладах доль моїх земляків, а заодно нагадають про необхідність схилити голови перед світлою пам'яттю тих, хто загинув мученицькою смертю на своїй українській землі, залишаючись до останніх хвилин життя  великими Українцями.

З повагою –

Микола ЧУЛЬ.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 634
Читати далі

Пам’ять / Прощальне слово Гнату Ольховичу

19.01.2017

DSC01726Прощальне слово Гнату Ольховичу

У вівторок, 17 січня, у наш колектив чорним птахом прилетіла трагічна звістка: за обрій земного життя пішов 
Гнат Петрович
Ольхович. 
Доля відміряла нашому колезі 85 з лишком років. Його життєвий шлях розпочався в м. Рожищі, що на Волині, де народився 23 серпня 1931 року. Там минули дитинство і юність. 
Усе своє трудове життя він присвятив улюбленій справі — журналістиці. Спочатку працював в редакції Рожищенської  районної газети, на обласному радіо.  У січні 1959 року Гнат Ольхович очолив редакцію ковельської газети "Прапор Леніна", пізніше — міжрайонної газети "Комуністичним шляхом", яку редагував до грудня 1964 р. Свою трудову діяльність в нашій газеті продовжив з 1965 року і працював у ній понад півстоліття. 
Гнат Петрович — член Національної спілки журналістів України, за свою самовіддану працю удостоєний багатьох нагород та творчих відзнак, та найголовнішим свідченням його авторитету та визнання є щира прихильність і повага читачів. 
Перестало битися серце, та не перестали звучати слова талановитого журналіста, які навіки закарбувалися в його численних статтях, кореспонденціях, інтерв'ю.  Його влучне, мудре друковане слово торкалося найпотаємніших куточків людської душі. Багато ковельчан вдячні йому за увагу та підтримку, адже кожному старався допомогти. 
З Гнатом Петровичем наш колектив пов'язують найтепліші та найкращі спогади. Для усіх нас він був добрим колегою, вірним другом і порадником, людиною нестримної енергії та шляхетної вдачі. Ми любили і поважали його за гострий розум, мудрість, високий професіоналізм, комунікабельність, товариськість, активну громадянську позицію. Усе своє життя, до останньої миті, він був у русі, серед людей, ніколи не втрачав оптимізму і гарного настрою, у чому був прикладом для багатьох. 
Прощавайте, дорогий Гнате Петровичу. Світла пам'ять про Вас, Ваші добрі справи, людяність, щирість, любов до життя назавжди залишиться в наших серцях. 
Ми глибоко сумуємо з приводу непоправної втрати разом з сім'єю, для якої він був взірцем і надійною опорою, розділяємо горе з його родиною, друзями та близькими. Нехай душа Гната Ольховича знайде блаженний спокій у Царстві Небесному, а волинська земля, яку він так любив, буде йому легким пухом. Вічна йому пам'ять і шана!
З глибоким сумом — 
трудовий колектив редакції газети "Вісті Ковельщини", 
первинна журналістська організація.
l

У вівторок, 17 січня, у наш колектив чорним птахом прилетіла трагічна звістка: за обрій земного життя пішов 

Гнат Петрович Ольхович. 

Доля відміряла нашому колезі 85 з лишком років. Його життєвий шлях розпочався в м. Рожищі, що на Волині, де народився 23 серпня 1931 року. Там минули дитинство і юність. Усе своє трудове життя він присвятив улюбленій справі — журналістиці. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1267
Читати далі

Пам’ять / Життя, присвячене добру

19.01.2017

DSC_2667Життя, присвячене добру

Сумує дуб, сумує ясен,
Палає свічка, мерехтить,
А на портреті — образ ясний,
У чорній стрічці… Так болить…
Боже наш милий, спаси і помилуй!..
Відкрий тайну: чому передчасно Ти забираєш на Небеса найдобріших, наймудріших, найталановитіших? Вони так потрібні нам на цій багатостраждальній українській землі.
Мовчать небеса…
Ще вчора ми спілкувалися, бачили лагідну усмішку, відчували дружню підтримку 
Петра Петровича
СМАЛЯ.
І ось — як грім у зимовий різдвяний ранок прилетіла звістка: нашого дорогого Петра Петровича немає. Хвиля суму і великих сердечних переживань заполонила наші душі.
Мов із туману сірого буття, виринають спогади. Він любив ліс, природу, свій колектив, найбільше — сім'ю і родину. У нього було багато друзів. Та похитнулося здоров'я…
Кажуть, що надірвав свої життєдайні та духовні сили, коли боровся за збереження статусу рідного колективу та успішного господарства під значущою назвою "Тур".
Справді: всілякі реформи та реорганізації не завжди ідуть на користь людям.
Петро Петрович як успішний господар,  як відповідальний керівник і, зрештою, як істинний патріот своєї країни, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, відстоював свою позицію не заради особистих інтересів, а в ім'я колективу і всієї Ковельщини.
Він був переможцем у цій боротьбі, тому що на його боці — правда.
Петро Смаль був напрочуд доброю людиною. Всім, чим міг, — ділився з ближніми, допомагав матеріально і морально. До того ж, був щирим другом газети "Вісті Ковельщини", і теж щороку старався допомогти в передплаті ветеранам війни і праці, "дітям війни", малозабезпеченим громадянам.
Для нього важливим було людське спілкування — в цьому вбачав сенс буття на цій землі. Це відчували колеги, друзі, рідні, які горнулися до нього.
...Кигиче  сумну пісню чайка над озером Сомин. В зажурі шумить довколишній ліс. Але не чує цієї мелодії природи Петро Петрович Смаль. Він залишився тільки у наших спогадах. Справжній господар лісу любив історію, поезію і був високоморальною й духовною людиною, вписав славну сторінку в життєпис Ковельщини.
Петро Смаль завжди був присутнім на святі "Лісової пісні" в Нечимному. Його поетична і разом з тим господарська душа була схожа на душу дядька Лева, який беріг первозданну природу від хижого нищення сучасним  черствим світом. 
Вслухайтеся в слова Лева: "… як буду я вмирати, то прийду до  ліса, — отут, під дубом, хай і поховають… Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя  схитнеться?..".
Осиротіли сосна, вільха й дуб…
Осиротіла сім'я і вся родина…
Осиротіли й  ми, друзі і колеги  Ваші.
І дуб кучерявий переживає: "А хто ж нас буде захищати, ростити, оберігати?".
Ех, Петре Петровичу!  Непоправна втрата.
Сумуємо. Молимось за Ваше Царство Боже і Небесне з Раєм. У нашій пам'яті Ви залишитеся  вічно  зеленим, кучерявим дубом доти, доки стукають наші серця.
Ковельські журналісти, 
письменники і поети.

...Боже наш милий, спаси і помилуй!..

Відкрий тайну: чому передчасно Ти забираєш на Небеса найдобріших, наймудріших, найталановитіших? Вони так потрібні нам на цій багатостраждальній українській землі. Мовчать небеса…

Ще вчора ми спілкувалися, бачили лагідну усмішку, відчували дружню підтримку 

Петра Петровича СМАЛЯ.

І ось — як грім у зимовий різдвяний ранок прилетіла звістка: нашого дорогого Петра Петровича немає. Хвиля суму і великих сердечних переживань заполонила наші душі. Мов із туману сірого буття, виринають спогади. Він любив ліс, природу, свій колектив, найбільше — сім'ю і родину. У нього було багато друзів. Та похитнулося здоров'я…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1181
Читати далі

Пам’ять / Цвіт добра на стежках Анатолія Чабана

19.01.2017

ЧАБАНЦвіт добра на стежках Анатолія Чабана

Не стало ще одного вірного сина країни — 
Анатолія Григоровича
ЧАБАНА.
Завершився славний земний шлях господаря, патріота держави.
Народившись на квітучій волинській землі, він все життя своє присвятив їй. Угли, Арсеновичі, Зелене — де б не ступала нога Трударя, там врожаїлась нива, вигодовувалась елітна худоба і найголовніше - поліпшувалися умови праці і відпочинку людей села, з якими постійно ділив і горе, і радість, а часом — й кусень хліба.
Дороги, газифікація, водогони, електрифікація і Божий храм — скрізь присутня благодійність і мудрість управлінця Анатолія Чабана. Плоди звитяжної праці бачила вся Україна на виставках досягнень в Києві.
Він не чекав милості ні від природи, ні від влади, бо розумів, що сіяти, як вирощувати, а ще більше — як тим багатством дбайливо розпоряджатися. "Стукайте, і вам відчинять", — навчав Учитель. Анатолій Григорович стукав у двері міністерських кабінетів, обласної адміністрації, своє районної — і йому відчиняли. Відповідна фінансова допомога йшла на Ковельщину.
Не злічити добрих справ і корисних діянь Анатолія Григоровича. Вони — в громаді села, господарстві і в простих людях, колегах по праці. До його чуйного серця тулилися і керівники, і прості люди, тому й друзів мав багато.
У той скорботний для Ковельщини день не зупинявся потік друзів, колег, знайомих і рідних. Квіти, вінки, корзини і живі квіти та співчуття рідним… Цвіте все навколо, а він, спокійний і нерухомий, приймав цю останню данину шани й подяки.
Держава нагородила Анатолія Чабана багатьма орденами, медалями, почесними грамотами та присвоїла звання "Заслужений працівник сільського господарства України", але оце людське пошанування  — найцінніше.
Прийде весна. Зійде ранкова зоря. А Сина Землі на полі нема. Не усміхнеться, а засумує зіронька Анатолія.
Такий жорстокий закон людського існування: Анатолій Чабан вичерпав із бездонної криниці  любові, виділеної Богом, все, без остатку, і пішов на Вічний спочинок.
Схилімо голови в журбі…
Помолімось за Царство Небесне його душі.
Запевнимо: Анатолію, друже, ти будеш жити у нашій пам'яті, допоки б'ються наші серця.
l
Анатолію Чабану —
посмертна присвята

Не стало ще одного вірного сина країни — 

Анатолія Григоровича ЧАБАНА.

Завершився славний земний шлях господаря, патріота держави. Народившись на квітучій волинській землі, він все життя своє присвятив їй. Угли, Арсеновичі, Зелене — де б не ступала нога Трударя, там врожаїлась нива, вигодовувалась елітна худоба і найголовніше - поліпшувалися умови праці і відпочинку людей села, з якими постійно ділив і горе, і радість, а часом — й кусень хліба.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 737
Читати далі

Пам’ять / Навічно у наших серцях

26.10.2016

_DSC7475Навічно у наших серцях

Рік тому, 22 жовтня 2015 року, відійшов у Вічність учасник Антитерористичної операції, випускник Колодяжненської загальноосвітньої школи Олег Остапенко.
Вчора у його рідному селі відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки на честь Героя, в якому взяли участь рідні покійного, представники районної і місцевої влади, громадськості, духовенства, учні і вчителі, в серцях яких він житиме вічно. На превеликий жаль, не довгим виявився його життєвий шлях.
У лютому минулого року Олег Володимирович достроково закінчив Львівську Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного і був направлений для проходження служби заступником командира роти у 30-ту окрему механізовану бригаду м. Новограда-Волинського.
3 березня брав участь в антитерористичній операції на території Донецької області, де зарекомендував себе мужнім, відважним воїном, справжнім патріотом України.
На траурному мітингу, який відбувся, виступили директор ЗОШ І-ІІІ степенів села Колодяжного Ірина Шворак, голова Ковельської районної ради Андрій Броїло, перший заступник голови РДА Роман Кульцман, сільський голова Олена Філіпчук, учні школи.
Панахиду відслужив о. Іоан, настоятель храму Різдва Христового с. Колодяжного. Він же освятив пам'ятну дошку, яка встановлена на стіні навчального закладу. Право відкрити її було надано учням ЗОШ Ірині Бейді та Богдану Данилюку.
Учасники мітингу поклали квіти до пам'ятної дошки.
Наш кор.
НА ЗНІМКУ: під час церемонії урочистого відкриття пам'ятної дошки на честь Олега ОСТАПЕНКА в с. Колодяжному.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Рік тому, 22 жовтня 2015 року, відійшов у Вічність учасник Антитерористичної операції, випускник Колодяжненської загальноосвітньої школи Олег Остапенко.

_DSC7499

Вчора у його рідному селі відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки на честь Героя, в якому взяли участь рідні покійного, представники районної і місцевої влади, громадськості, духовенства, учні і вчителі, в серцях яких він житиме вічно. На превеликий жаль, не довгим виявився його життєвий шлях. 

Наш кор.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 681
Читати далі

Пам’ять / Борис Клімчук — у спогадах земляків

08.09.2016

original-E0t2IDr6rZs-400x230Борис Клімчук — у спогадах земляків

2 вересня 2014 року Волинь облетіла несподівана і трагічна звістка: помер Борис Клімчук. Навіть людей із найближчого оточення, які десь щось чули і про хворобу, і про операцію, звістка шокувала. 
Багаторічний губернатор, двічі Надзвичайний і Повноважний посол України, неабиякий стратег і мудрий політик для людей поза очі став "царем Борисом". Та в жодному випадку не через те, що непохитно зайняв трон і користувався "царськими привілеями". Мабуть, просто масштабам його справ, його унікальній здатності знати все і про всіх, його непідробному інтересу до людських проблем будь-яка інша посада — була б задрібною.
А ще Борис Клімчук надзвичайно любив рідний край. Маючи можливості збудувати кар'єру і в Києві, і мабуть, навіть за кордоном, він однаково повертався додому — на Волинь. Тож у переддень річниці трагедії ми завітали на Ковельщину — до малої батьківщини Бориса Клімчука, аби розпитати односельчан, яким вони запам'ятали визначного земляка.
l
Народився Борис Клімчук на хуторі, що належав до села Волошок. Коли радянська влада взялася проводити колективізацію і розселяти хутори, частина родини Клімчуків перебралася до Волошок, а батько Бориса — Петро Іванович — вибрав Волю-Любитівську чи, як кажуть місцеві, — Вільку.
У Волошках і досі живуть родичі Бориса Петровича. Досі стоїть і хата, яку на початку 50-х привезли сюди із хутора: дерев'яна, як і більшість будинків в окрузі, — фарбована у два кольори.
"Хоч в селі він фактично не жив, та завжди приїжджав у Волошки. Тут похований і дід, і прадід. Борис зробив пам'ятники усій родині і дуже допоміг з впорядкуванням кладовища. Воно у нас велике, старе, було заросле деревами. Як почув, що ми збираємося навести лад, прислав бригаду, допоміг коштами. Він дуже шанував родину. Із чужими людьми завжди був уважним і небайдужим, а родина — то було святе", — розповідає троюрідна сестра Лідія Дмитрук.
Пригадує сім'ю Петра та Ольги Клімчуків як дуже дружну. Батько працював завскладом на підприємстві із автомобільних перевезень, а мама — вчителювала. Попри те, що сім'я не бідувала, Борис вже в старших класах шукав підробіток: не цуралися з хлопцями навіть розвантажувати вагони, ходили на станцію в Любитові.
l
Із Волошок до Вільки — кілька кілометрів. Сюди Клімчуки переїхали, коли син ще був маленьким. Більша частина села розкинулася по правий бік від ковельської траси, та Клімчуки обрали іншу сторону села і оселилися поблизу лісу.
"Усе своїми руками звели. Петро завжди казав, що з двох сосен зробили всеньку хату. Коли жили на хуторі люди, то берегли деревинку. Трудяги були, Петро геть все вмів робили: і столярку, і мулярку", — пригадує сусідка, яку Борис Петрович лагідно і, попри різницю у віці, на європейський манер — лише за ім'ям називав Галкою.
Батьки мали роботу, тож часто лишали сина сусідам. Улюбленою "нянькою" був дід Хома, який чудово грав на скрипці та мав про запас величезну кількість пісень. Хто зна, можливо саме з тої старенької дідусевої хати і з'явилася звичка наспівувати улюблені рядки…
"Коли тато був вдома, то завжди любив співати, жартувати. Коли їхали з ним у машині (його перша машина — це бежевий "Жигуль", яку тато дуже любив і лагідно називав "моя ласточка"), то дуже любив слухати Висоцького і підспівував. У тата не було ні музичного слуху, ні особливого голосу, але, як він сам завжди казав, — в нього душа співала. Робив це так смішно і театрально, що ми сміялись, а мама закривала вуха", — згадує Яна Лісіцина, донька.
Сусідка каже, що Борис ріс хлопцем "послушним", та швидше не через те, що характер був спокійний — енергії вистачало, та дисципліна в сім'ї була залізна. "Мати як накричить — то боявся, слухався. Вона їх тримала в дисципліні", — каже бабця Галя.
Попри можливості, Борис Клімчук не зводив батькам палаців в селі — так і жили в рідній дерев'яній хатині, зібраній "із двох сосен". Лише в останній роки зробили капітальний ремонт — оббили будинок деревиною і перебудували горище.
Зараз в будинку ніхто не живе, та він і близько не складає враження пустки. Сусіди розповіли такий епізод: якось Борис купив батькам трактора, то користувалося ним чи не все село. І навіть коли батьків не стало, техніка не застоювалася.
l
Коротким телефонним дзвінком сусідка домовилася із сестрою Бориса — Іриною, щоб впустити нас, показати фотографії. 
"Коли я була в 9 класі, він проходив практику в Любитівській середній школі, де я навчалась, — викладав географію. Знаючи, що він мене може викликати відповідати на уроці, вчила матеріал мало не напам'ять. Відповідати таки довелося, і я отримала четвірку. Прийшла додому і поскаржилася мамі, бо була впевнена, що знала урок на 5. Брат мене тоді заспокоїв і сказав, що чужому поставив би 5, а мені не міг, бо я його сестра. І вже лише в старшому віці я його зрозуміла: чужим могло щось і проститися, а до рідних — вимоги жорсткіші", — каже Ірина Абрамчук, сестра.
Не раз Борис ділився із сусідами жалкуванням: міг би дуже багато зробити для села, та зважав на те, що скажуть люди. Чи не засудять, що він як керівник області приділяє особливу увагу рідному селу.
І все ж для села зробив немало. Не було у Вільці ні церкви, ні кладовища, а він збудував і одне, і друге. А ще — розбудував школу, відкрив дитячий садок, провів до села газ.
Такий навчальний заклад, як у Вільці, — мабуть, не знайдеш навіть в обласному центрі.
"Це була ініціатива Бориса Петровича — провести реконструкцію школи. Думали, зробити старші класи, але пізніше вирішили: хай так і лишається початковою, а в іншому корпусі збудуємо дитячий садок. Сьогодні сюди приводять дітей із усіх навколишніх сіл", — розповідає директорка Тетяна Каленікова.
Директорка школи Тетяна Каленікова каже, що село багато чим завдячує Борисові Клімчуку.
"Мені дуже хотілося виступити на похоронах, але не могла говорити — знала, що розплачуся. Хотілося всім сказати: якби ж ви знали, кого втратили! Він так розумів людей — ніхто так не розумів. І всім допомагав", — пригадувала про любов до людей і сусідка, витираючи сльози.
"Якби хтось зміг тільки перечислити його поїздки по Волині, нанести на карту всі маршрути! Без перебільшення можна сказати, що він був майже в кожному селі і, здається, знав кожну людину", — Яна Лісіцина, донька.
"Є тут в нас один — любив випити. І, як всі, при нагоді — до Бориса Петровича підходив. А той навіть йому не відмовляв: тихенько тицьне в кулак пару рублів, щоб ніхто не бачив. Для нього не було кращих і гірших, він всіх розумів. І люди це відчували. Зараз той чоловік ледь не щодня на могилу ходить", — мовить бабця Галя.
l
Попри зайнятість, в рідному селі Борис Клімчук був часто. Деколи — заїжджав на кілька хвилин по дорозі з робочої поїздки, а деколи — погостювати. Любив збирати гриби в лісі, що біля хати. Вже змалечку добре в цьому розбирався, а пізніше привозив на гриби доньок, тоді — і внуків.
Кожна вилазка на природу обов'язково закінчувалася кулішем — його Борис Клімчук особливо любив готувати. І завжди — в величезному казанку, тож доводилося для частування скликати велику компанію.
"Тато дуже смачно готував. В дитинстві мене вражало, як він готував — з усього, що було в холодильнику, і давав назви своїм стравам — наприклад, суп "Осінній сон", "Супчик — зламай зубчик". 
Пізніше коронною його стравою став куліш. Його тато навчився готувати у маминого діда. Це страва східної України. Готував він величезними казанами, так що нам доводилося кликати родичів та друзів, щоб усе з'їсти. Не вмів готувати малими порціями. Думаю, це характеризує його як особистість широкої душі, в серці та думках якої завжди було багато місця для всіх!" — ділиться думками Яна Лісіцина, донька.
"І дочку ж мала, теж любила, але Боря для неї був — весь світ. Вона чекала його довго — дев'ять років не мали діточок. Так його чекала, і не дарма — такого сина Бог послав", — пригадує 80-річна Раїса Андріївна — колишня колега матері Бориса. 
Розповідає, що мати не могла натішитися "своїм Борею" і постійно виглядала сина. А коли довго не було, могла вийти просто на дорогу і йти назустріч — а раптом пришвидшить зустріч хоч на кілька хвилин?
l
Вчителька наголошує, що Борис був надзвичайно схожий на маму — і зовні, і веселою вдачею, та й мабуть, працьовитістю. Бо ж Ольга Архипівна віддала школі понад півстоліття, і довго вчителювала вже після того, як пішла на пенсію.
За мамою — надзвичайною вчителькою — пригадує Бориса його однокласниця Ольга Морозюк. Каже, таких педагогів треба ще пошукати в цілому світі. Саме через маму Борис вибрав і професійний шлях, бо ж спершу теж працював вчителем.
Однокласниця каже, що в школі Борис був "звичайним хлопцем", а відрізнявся хіба відповідальним ставленням до навчання, бо ж був відмінником.
"Четвірки" проскакували (російська мова і малювання), та школу закінчив із золотою медаллю.
Розповідає, що Борис багато читав, любив книги. Це підтвердила і сестра Ірина. Каже, найбільше любив читати фантастику, що на той час дивувало і її, й інших друзів. А улюбленою книгою, про яку неодноразово до останніх днів розповідав Борис Петрович, була "Туманність Андромеди".
Сестра розповіла, що в дитинстві Борис мріяв стати геологом. У школі відвідував гурток туризму, і мав за цю справу навіть республіканські відзнаки. Тому і вступив на географічний факультет до Харкова, проте життя внесло свої корективи у вибір професії.
Та, як би Борис Клімчук не віддавався роботі, на першому місці у нього завжди була родина: "Сім'я, рідні — це завжди в нього було в пріоритеті. Всіма опікувався, за всіх переживав. Це було у нього в крові: він мусив знати все і про всіх, щоб бути спокійним. А мені він був і за брата, і за маму, і за тата… його любов і турбота були безмежними", — каже Ірина.
Цікаво, що ті самі слова неодноразово вдалося почути в селі від чужих людей. Бо хто зустрічався з Борисом Клімчуком хоч раз, добре знає: він був "своїм" кожному. І це сприймалося щиро, бо не було вдаваним панібратством, а завжди — непідробною небайдужістю.
l
"Треба знаходити час і їхати до літніх людей, поки вони ще живі. Я особисто жалкую за багатьма несказаними і не вислуханими розмовами. Поховав тата і маму. До обох їхав з Вільнюса і встигав аж тоді, коли в хаті вже — люди, свічки… не договориш… Вчасно не добіг син, не дослухав, не доцілував", — у цих словах весь Борис Клімчук. Син своїх батьків і Волинської землі.
Підготували 
Людмила ЯВОРСЬКА, 
Павло БЕРЕЗЮК.
У матеріалі використано спогади із книги "Борис Клімчук. Я — син волинської землі". Джерело: "Волинь-24".
2 вересня 2014 року Волинь облетіла несподівана і трагічна звістка: помер Борис Клімчук. Навіть людей із найближчого оточення, які десь щось чули і про хворобу, і про операцію, звістка шокувала. 
Підготували Людмила ЯВОРСЬКА, Павло БЕРЕЗЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 611
Читати далі

Пам’ять / Так патріоти любили Україну і вмирали за неї

28.07.2016
Так  патріоти  любили 
Україну  і  вмирали  за  неї

с3-3Так  патріоти  любили Україну  і  вмирали  за  неї

На околиці Радошинки, відразу на повороті, як їхати із Запруддя до села, колись стояв будинок, де жила сім'я поштаря Федора Шворака. Під будівлею знаходився потаємний схрон. Це була особиста ставка булавного УПА Йосипа Тюбая, який мав псевдо "Дубовий". Родом він з села Облап Ковельського району. Щоб уникнути арештів, Тюбай змушений був піти у глибоке підпілля. Після закінчення війни перейшов на нелегальне становище і очолив ще й місцевий провід Організації Українських Націоналістів. 

Олесь Федорович. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 804
Читати далі
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2023