Вдруге тата оженив... синок
Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані, стояли коло хвіртки, проводжаючи сумними оченятами маму, яка покинула їх і подалася світ за очі. Сіра курява густою пеленою стелилася за старенькою автівкою, в якій з чужим дядьком поїхала Лариса, залишивши чоловікові дітей. Її серце не зворушили дитячі плачі та вмовляння.
– Роби з ними, що хочеш, раз стільки "настругав", – сердито крикнула Лариса.
– З мене досить, я втомилася від такого життя. Мені діти не потрібні, а разом з ними і ти.
Спересердя гепнувши дверима, Лариса поспішила на вулицю, де на неї чекала машина, а в тій машині "хтось". І саме той "хтось" повіз Ларису кудись далеко аж на цілих 5 років. Жінка з собою навіть ніяких речей не взяла, лише сумочку з документами – так поспішала швидше втекти з дому, щоб часом чоловік не зупинив.
А Віталій і не думав її зупиняти. Він мовчки проводжав німим поглядом таку колись кохану, а тепер чужу людину, яка проміняла сім’ю на "безтурботне" життя. Чоловік стояв, мов вкопаний, і, наче в кіно, спостерігав, як діти бігли двором на дорогу, щоб повернути маму.
...Лариса часто дорікала чоловікові, як їй важко справлятися з такою "оравою". Тільки одного борщу варила 10-ти літрову каструлю. А як прийдеться вареники чи пельмені ліпити, то й воші заїдять. Звісно, жінці нелегко приходилось: старшеньких у школу відправити, уроки з ними повчити, а ще в селі і город, і хазяйство. Нема коли думати про щось другорядне.
Але Ларисі закортіло більшої уваги від чоловіка. І вона частенько йому дорікала, що він "ахламон". Та Віталію не було коли приділяти дружині увагу таку, яку вона хоче. Бо зранку до вечора на будівництві – гроші заробляє на сім’ю. Має золоті руки. А ввечері ледве ноги додому суне. Та ще у хліві жде на нього худоба, яку треба нагодувати. Тут сільському чоловікові не любощі на умі. Аби швидше до ліжка, щоб відпочити. Ніколи з компаніями не зв’язувався. Не курить і не п’є. Жили, як усі сільські сім’ї. Хто б міг подумати, що багатодітній матері "бзіки" зайдуть у голову?
...Пройшов місяць, другий. Уже й рік минає, а Лариса жодного разу навіть не навідалась і не поцікавилась, як живуть її дітки. Може, вони голодні чи невмиті? – їй було байдуже. Трирічний Сашко, який тільки-но вчився говорити, щодня кликав маму, розмазуючи брудними кулачками сльози по худенькому личку. Та мама не приходила. І хлопчик перестав говорити – замкнувся у собі, став сам не свій.
Важко Віталію давати раду дітям. Дівчаткам коси плести не вміє, вареників теж не наліпить. Біда – та й годі. Добре, що хоч сусідські жіночки співчувають йому. Хто покличе дітей пообідати, а хто заплете. Бульбу якось гуртом викопали. Але чоловік не нарікав на долю – сам тягнув свій тягар. Вдруге одружуватися навіть і в думці не було, бо кому він треба з таким "приданим"? Хоча сусіди радили, щоб він знайшов дітям матір.
– Кому вони потрібні? – питав сам себе Віталій. – Своя покинула, а то чужа буде глядіти?
Вже другий рік пішов, як від Лариси ні слуху, ні духу. Недільного дня Віталій поїхав у райцентр на базар, щоб продати трохи яєць, молока. А натомість купити дітям зошитів, шкарпеток. Добре спродавшись, рейсовим автобусом повертався додому в село. А разом із ним Люба – жінка з їхнього села, що живе на другому кутку. Добра душею – та бідова дуже: чоловік постійно пиячить, лупцює, як Сидорову козу, хоч і нема за що. Дітей своїх не мають, бо після щоденних побоїв жінка ніяк не може народити.
Зійшовши з автобуса, йшли удвох дорогою, розмовляли про буденне життя. Люба співчувала Віталію, тішила, що, може Лариса обдумається та й вернеться додому.
– Як прийде – так і піде, навіть на поріг не пущу, – різко відповів Віталій.
Люба мовчала і не знала, як підтримати чоловіка. Здалеку заясніла Віталієва хата. А з хвіртки назустріч йому біг найменший – Сашко. Раптом він заговорив на радощах. І він щосили закричав: "Мама іде!.. Мама іде!..". Він уже майже добігав до Люби і Віталія, та раптом спіткнувся і впав. Обдерте колінце зачервоніло кров'ю, і Сашко заплакав. Люба підійшла до хлопчика, підняла його і подивилась на збите коліно.
– Не плач, Сашуню, колінце швидко заживе, – витираючи кров носовичком, втішала малого Люба.
Віталій мовчки спостерігав за тим, що відбувалося. Він навіть забув, що дитя довго не говорило. І – раптом сталося диво!
– Я так біг...біг до мами... впав і, ... – схлипуючи, щебетав хлопчик. – Ти будеш моєю мамою?..
Люба з Віталієм переглянулись.
– Ти чула, Любо, що малий тебе спитав? – першим озвався Віталій. – Кидай свого пияка та переходь до мене жити. Я тебе ніколи навіть пальцем не зачеплю. Кругом хати гонити не буду...
Сашко, вчепившись за Любину сумку та шморгаючи носом, ішов посередині між татом і чужою жінкою, яку став називати мамою.
Люба таки дала згоду перейти жити до Віталія.
– Хоч спокійно буду спати, – сказала вона. – Не буду ночувати по хлівах та на сіні, ховаючись від чоловіка-п,яниці.
...Пройшло 5 років. Раптом на порозі з’явилася Лариса: змучена, виснажена, сама на себе не схожа.
– О, то в моїй хаті вже й хазяйка з’явилась, – крізь прокурені зуби вимовила Лариса. – Що ти тут робиш? Забирайся звідси геть!
– Ну, якщо діти тебе приймуть, то я піду, – мовила Люба до Лариси.
– Не йдіть, мамочко, – благали Любу діти. Вони, мов ті пташенята, обступили жінку, тримаючись за спідницю.
Аж тут і тато прийшов з роботи.
– Чого тобі?– звернувся він до Лариси.
– Я повернулась додому, до дітей, – силоміць видушила з себе Лариса. – Приймеш?
– Нема у тебе ні дітей, ні доми. І забудь сюди дорогу назавжди, – сказав Віталій.
Лариса, не промовивши жодного слова, побрела дорогою до автобусної зупинки. Може, встигне на останній рейс, який їде в нікуди...
Галина Оліферчук.
Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані, стояли коло хвіртки, проводжаючи сумними оченятами маму, яка покинула їх і подалася світ за очі. Сіра курява густою пеленою стелилася за старенькою автівкою, в якій з чужим дядьком поїхала Лариса, залишивши чоловікові дітей. Її серце не зворушили дитячі плачі та вмовляння.
Галина Оліферчук.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 389
Дух Шевченка – невгасимий
Пам’ять серця
Вдруге тата оженив... синок
Вічна слава Героям!
І голубом злетіли вони в небо...
Навічно в наших серцях...
Біль Афганістану – в наших серцях
Пам’ятаємо. Не забудемо
Свідчать архівні документи
Герої не вмирають