Пам’ять / Пам’ять серця

17.03.2016

КЛІМЧУКПам’ять серця

18 березня цього року Борису Петровичу Клімчуку виповнилося б 65 літ. Пишу “виповнилося б”, бо його вже півтора року немає в живих.
Півтора року... Ніби й небагато, а здається, що пройшла вічність. Бо без Нього на нашій грішній Землі, людям, які знали й шанували цю неординарну особистість, сумно, незатишно, некомфортно.
Здавалося б, чому? Адже, як стверджують деякі мудрагелі, незамінимих людей не буває. Виявляється, що буває. І Борис Петрович — яскравий приклад цього. Не бажаючи нікого принизити, скажу відверто: Клімчук на всі часи залишиться в нашій пам’яті найкращим очільником виконавчої влади Волині, одним з найталановитіших та найкреативніших політиків й державотворців України. Сподіваюся, що так думаю не тільки я.
Сьогодні можна було б багато говорити про Бориса Петровича, але я добре розумію: найщиріші слова нічого не змінять — Його серед нас немає і вже ніколи не буде.
Тому я вирішив піти іншим шляхом: “надати слово” самому Борису Клімчуку. Він його виголосив в одному з останніх інтерв’ю Волинському телебаченню у селі Залухові Ратнівського району 12 липня 2014 року під час проведення традиційного Дня села (на знімку ви бачите Бориса Петровича в колі його учасників). 
Організатором свята постійно виступає тутешній уродженець, а нині — голова Апеляційного суду Волинської області Петро Тодосьович Філюк, якого Борис Петрович з вдячністю згадує у розмові із журналістом Ніною Долінчук.
Микола ВЕЛЬМА.
l
“Що стосується мене, грішного, то я радий, що сьогодні, на свято Петра й Павла, будучи Петровичем, доїхав накінець до Залухова. Тому що Петро Тодосьович запрошував мене в усі роки: то зайнятий, то поїздки, то відрядження. 
Сьогодні я вільна людина, і з задоволенням приїхав. Взяв старшого зятя за водія і приїхав до людей оцих, до поліщуків. Ви питали, чи я поліщук? Поліщук. Воля-Любитівська моя рідна – це Полісся, центральне Полісся, а тут – класичне Полісся. 
Ми їхали, і я розповідав Володі: «Дивися, – кажу, – ото кучугури, ото пісок, дюни, друмліни, ками, ози. Це назви отих гряд усіх. Вони мають свої назви. А то болото: то низове, там – верхове болото. Тут вільха, а там сосна».
Отаке воно – Полісся. Дуже контрасне, дуже різне. Але люди тут особливі, люди, які ще 50 років тому жили в курних хатах. Тут є ті, які пам'ятають про це. Люди, які важкою працею добували карбованець, рубель, як вони казали. Чи тепер гривню. Дуже важкою працею.
Тут завжди народжувалось багато дітей. Тут бракувало роботи, тут завжди люди ходили десь шукали роботу, але верталися додому. Тому в мене сьогодні в душі посмішка, і на обличчі – посмішка, мені добре серед цих людей. А чому ще добре? 
Тому, що мені випало велике щастя – я від них не ховаю очей. Я дивлюся в очі, вітаюся, хтось мене упізнає – більшість впізнає, питають, як здоров'я, як ви, Борисе Петровичу? Мабуть, то найбільше щастя – бути багато-багато років при владі, приймати непрості рішення, різні рішення, що не всім й подобалися, але сьогодні в мене отакий стан. Статус волинянина. 
Мені направду добре. Я вдячний залухівчанам, всім тим людям, їх бачите як багато. Петро Тодосьович посередині стоїть. Він генератор, організатор цієї справи.
Я уявляю, що в нього на душі робиться. Він зробив це в своєму рідному селі. Оце те, що залишиться. Історія. Новітня. Жива історія села. І в цих дітях, і в людях залишиться. 
Кажуть – Україна починається з тебе. А якщо говорити про географію політичну – то Україна починається тут. Бо там далі трошки вже Білорусія, отут розпочинається Україна. І там далі – Україна від Бугу до Дінця, від хутора Михайлівського до Ялти. Але, на жаль, сьогодні вже не до Ялти. 
То я молю Бога, щоб вона була до Донецька, до Луганська. Щоб все завершилося, щоб ми залікували ті рани. Їх довго доведеться лікувати, дуже довго. Навіть перемога у війській операції не заживить їх. Тому, що пролилася кров! І я знов повертаюся до 24 січня цього року, коли мені сказали: «Ти ідеш з посади – і крові не буде». І я пішов. Тому що жодна краплина людської крові не варта ніяких посад – ні губернаторських, ні президентських. Краплина крові має тільки Божу вартість. 
Я дякую Господу сьогодні і ще раз повторюю: я вдячний людям Волині і завжди буду вдячний. За те, що мене терпіли і зараз терплять. Такого, як я є. Непростого, складного, який інколи тисне, інколи по-доброму збиткується. І над собою в тому числі. І ще раз повторюю: ми поліщуки, а це – особлива частина українського народу. Це люди мудрі, розумні, терплячі, люди хитрі, які вміють вчитися і вміють виживати. 
Тому вітання всім волинянам, ну, і більшій їх частині – всім поліщукам. А хто ще не встиг записатися в сім'ю поліщуків, то після нащої передачі, будь ласка, приходьте і записуйтесь. Де можна записатися? У себе дома (сміється). З святом, гарного дня усім! 
Спасибі вам, Ніно, спасибі Волинському телебаченню за можливість трошки побути з волинянами! Дякую”.
Ніна ДОЛІНЧУК.
Інтерв'ю з телефільму 
«Праотча сторона».

18 березня цього року Борису Петровичу Клімчуку виповнилося б 65 літ. Пишу “виповнилося б”, бо його вже півтора року немає в живих. Півтора року... Ніби й небагато, а здається, що пройшла вічність. Бо без Нього на нашій грішній Землі, людям, які знали й шанували цю неординарну особистість, сумно, незатишно, некомфортно.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 656
Читати далі
04.03.2016

chto_nugno_znat_mame_malchika_261_821Вдруге тата оженив... синок

Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані, стояли коло хвіртки, проводжаючи сумними оченятами маму, яка покинула їх і подалася світ за очі. Сіра курява густою пеленою стелилася за старенькою автівкою, в якій з чужим дядьком поїхала Лариса, залишивши чоловікові дітей. Її серце не зворушили дитячі плачі та вмовляння.
– Роби з ними, що хочеш, раз стільки "настругав", – сердито крикнула Лариса.
– З мене  досить, я втомилася від такого життя. Мені діти не потрібні, а разом з ними і ти. 
Спересердя гепнувши дверима, Лариса поспішила на вулицю, де на неї чекала машина, а в тій машині "хтось". І саме той "хтось" повіз Ларису кудись далеко аж на цілих 5 років. Жінка з собою навіть ніяких речей не взяла, лише сумочку з документами – так поспішала швидше втекти з дому, щоб часом чоловік не зупинив. 
А Віталій і не думав її зупиняти. Він мовчки проводжав німим поглядом таку колись кохану, а тепер чужу людину, яка проміняла сім’ю на "безтурботне" життя. Чоловік стояв, мов вкопаний, і, наче в кіно, спостерігав, як діти бігли двором на дорогу, щоб повернути маму.
...Лариса часто дорікала чоловікові, як їй важко справлятися з такою "оравою". Тільки одного борщу варила 10-ти літрову каструлю. А як прийдеться вареники чи пельмені ліпити, то й воші заїдять. Звісно, жінці нелегко приходилось: старшеньких у школу відправити, уроки з ними повчити, а ще в селі і город, і хазяйство. Нема коли  думати про щось другорядне. 
Але Ларисі закортіло більшої уваги від чоловіка. І вона частенько йому дорікала, що він "ахламон". Та Віталію не було коли приділяти дружині увагу таку, яку вона хоче. Бо зранку до вечора на будівництві – гроші заробляє на сім’ю. Має золоті руки. А ввечері ледве ноги додому суне. Та ще у хліві жде на нього худоба, яку треба нагодувати. Тут сільському чоловікові не любощі на умі. Аби швидше до ліжка, щоб відпочити. Ніколи з компаніями не зв’язувався. Не курить і не п’є. Жили, як усі сільські сім’ї. Хто б міг подумати, що багатодітній матері "бзіки" зайдуть у голову?
...Пройшов місяць, другий. Уже й рік минає, а Лариса жодного разу навіть не навідалась і не поцікавилась, як живуть її дітки. Може, вони голодні чи невмиті? – їй було байдуже. Трирічний Сашко, який тільки-но вчився говорити, щодня кликав маму, розмазуючи брудними кулачками сльози по худенькому личку. Та мама не приходила. І хлопчик перестав говорити – замкнувся у собі, став сам не свій.
Важко Віталію давати раду дітям. Дівчаткам коси плести не вміє, вареників теж не наліпить. Біда – та й годі. Добре, що хоч сусідські жіночки співчувають йому. Хто покличе дітей пообідати, а хто заплете. Бульбу якось гуртом викопали. Але чоловік не нарікав на долю – сам тягнув свій тягар. Вдруге одружуватися навіть і в думці не було, бо кому він треба з таким "приданим"? Хоча сусіди  радили, щоб він знайшов дітям матір.
– Кому вони потрібні? – питав сам себе Віталій. – Своя покинула, а то чужа буде глядіти?
Вже другий рік пішов, як від Лариси ні слуху, ні духу. Недільного дня Віталій поїхав у райцентр на базар, щоб продати трохи яєць, молока. А натомість купити дітям зошитів, шкарпеток. Добре спродавшись, рейсовим автобусом повертався додому в село. А разом із ним Люба – жінка з їхнього села, що живе на другому кутку. Добра душею – та бідова дуже: чоловік постійно пиячить, лупцює, як Сидорову козу, хоч і нема за що. Дітей своїх не мають, бо після щоденних побоїв жінка ніяк не може народити.
Зійшовши з автобуса, йшли удвох дорогою, розмовляли про буденне життя. Люба співчувала Віталію, тішила, що, може Лариса обдумається та й вернеться додому.
– Як прийде – так і піде, навіть на поріг не пущу, – різко відповів Віталій.
Люба мовчала і не знала, як підтримати чоловіка. Здалеку заясніла Віталієва хата. А з хвіртки назустріч йому біг найменший – Сашко. Раптом він заговорив на радощах. І він щосили закричав: "Мама іде!.. Мама іде!..". Він уже майже добігав до Люби і Віталія, та раптом  спіткнувся і впав. Обдерте колінце зачервоніло кров'ю, і Сашко заплакав. Люба підійшла до хлопчика, підняла його і подивилась на збите коліно.
– Не плач, Сашуню, колінце швидко заживе, – витираючи кров носовичком, втішала малого Люба.
Віталій мовчки спостерігав за тим, що відбувалося. Він навіть забув, що дитя довго не говорило. І – раптом сталося диво!
– Я так біг...біг до мами... впав і, ... – схлипуючи, щебетав хлопчик. – Ти будеш моєю мамою?..
Люба з Віталієм переглянулись.
– Ти чула, Любо, що малий тебе спитав? – першим озвався Віталій. – Кидай свого пияка та переходь до мене жити. Я тебе ніколи навіть пальцем не зачеплю. Кругом хати гонити не буду...
Сашко, вчепившись за Любину сумку та шморгаючи носом, ішов посередині між татом і чужою жінкою, яку став називати мамою.
Люба таки дала згоду перейти жити до Віталія.
–  Хоч спокійно буду спати, – сказала вона. – Не буду ночувати по хлівах та на сіні, ховаючись від чоловіка-п,яниці.
...Пройшло 5 років. Раптом на порозі з’явилася Лариса: змучена, виснажена, сама на себе не схожа.
– О, то в моїй хаті вже й хазяйка з’явилась, – крізь прокурені зуби вимовила Лариса. – Що ти тут робиш? Забирайся звідси геть!
– Ну, якщо діти тебе приймуть, то я піду, – мовила Люба до Лариси.
– Не йдіть, мамочко, – благали Любу діти. Вони, мов ті пташенята, обступили жінку, тримаючись за спідницю.
 Аж тут і тато прийшов з роботи.
– Чого тобі?– звернувся він до Лариси.
– Я повернулась додому, до дітей, – силоміць видушила з себе Лариса. – Приймеш?
– Нема у тебе ні дітей, ні доми. І забудь сюди дорогу назавжди, – сказав Віталій.
 Лариса, не промовивши жодного слова, побрела дорогою до автобусної зупинки. Може, встигне на останній рейс, який їде в нікуди...
  Галина Оліферчук. 

Шестеро діток, мов зграйка наляканих пташенят, заплакані і замурзані, стояли коло хвіртки, проводжаючи сумними оченятами маму, яка покинула їх і подалася світ за очі. Сіра курява густою пеленою стелилася за старенькою автівкою, в якій з чужим дядьком поїхала Лариса, залишивши чоловікові дітей. Її серце не зворушили дитячі плачі та вмовляння.

 Галина Оліферчук. 


Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 343
Читати далі
25.02.2016

20160220_120128Вічна слава Героям!

Всього два роки відділяє нас від трагічних подій на київському Євромайдані, коли були розстріляні молоді патріоти України, котрі йшли під кулі "беркутівців" і снайперів не за посади, не за гроші, а заради кращого майбутнього свого народу.
Лишень два роки, а як багато нами пережито за цей час! Окупація Криму, неоголошена війна на Сході країни, нові смерті в зоні АТО, політичні бурі і фінансові потрясіння, економічна криза — це реалії, з якими доводиться мати справу нам із Вами.
Але при всьому тому в круговерті буднів українці не забули про подвиг Героїв Небесної Сотні, пам'ять яких вшановували і вшановують у ці дні. І в Києві, і в Луцьку, і в Ковелі відбулися траурно-урочисті заходи, про які повідомляла і наша газета, й інші ЗМІ. У них взяли участь представники владних структур, громадськості, політичних партій, духовенства, молодь.
Ряд заходів організовано громадськими активістами, які вважали своїм патріотичним обов'язком віддати данину шани й  поваги полеглим у боротьбі за торжество справедливості, проти зла і насилля.
Зокрема, у нашому місті 20 лютого на центральній площі  Героїв Майдану відбулася акція, яка засвідчила: є небайдужі люди, котрим є що сказати і є що продемонструвати. Саме вони у День Героїв Небесної Сотні організували інсталяцію Майдану, а пізніше — Вечір пам'яті. Ще напередодні тут було встановлено намет, де можна було погрітися і попити чаю, а також бочки, у двох з яких палав вогонь, а решту використовували для того, щоб гучно бити по них палицями, як два роки тому в Києві…
Були тут і фотосвітлини загиблих у ті страшні лютневі дні, і дві каски, які повернулися до Ковеля разом з молодими українськими патріотами. В очі впадали плакати: "Свободу — політв'язням!", "Ні — корупції!" тощо.
Священики міського деканату УПЦ КП на чолі з деканом о. Анатолієм Александруком відслужили поминальну панахиду, після чого присутні заспівали Державний гімн України.
Ведучий заходу — член ГО "Майдан Гідності" Василь Марчук надав слово усім бажаючим виступити. Серед них — координатор волонтерського центру при Ковельській районній раді Ігор Верчук  ("Скеля"), настоятель Свято-Благовіщенського храму УПЦ КП,  депутат районної ради Василь Мичко, секретар міської ради Віра Федосюк, громадські активісти Микола Печенюк, Лідія Козуля, Сергій Котік, голова районної ради Андрій Броїло та багато інших. Вшанувати пам'ять Героїв Майдану прийшли голова РДА, депутат обласної ради Віктор Козак, новообраний заступник голови райради Олександр Пасенковський, окремі депутати міської та районної рад.
Звучали у той день патріотичні пісні у виконанні місцевих аматорів сцени. Активісти зібрали підписи під зверненням до влади із проханням зберегти ДЮСШ "Ніка-Сільмаш", залізничну лікарню, зелену зону на березі міського водоймища.
Завершився масовий захід скорботною ходою до  стели пам'яті Героїв Небесної Сотні, де активісти із лампадок виклали хрест і запалили їх.
Наш кор.
НА ЗНІМКАХ: під час інсталяції Майдану у м. Ковелі.
Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Всього два роки відділяє нас від трагічних подій на київському Євромайдані, коли були розстріляні молоді патріоти України, котрі йшли під кулі "беркутівців" і снайперів не за посади, не за гроші, а заради кращого майбутнього свого народу.
Наш кор.
  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 254
Читати далі
23.02.2016 Мороз Оксана Леонідівна

DSC_1507 І голубом  злетіли вони в небо...

Минулої п'ятниці біля меморіальної стели пам'яті   Героїв Небесної Сотні, що на бульварі Лесі Українки, відбулися мітинг-реквієм та панахида. У ньому взяли участь очільники міської і районної влади, учасники Євромайдану, представники громадськості і духовенства Ковельщини, молодь.
Ковельчани прийшли цього дня сюди із запаленими лампадками  для того, аби висловити шану й повагу тим, хто віддав своє життя під час Революції Гідності.
Вступним словом захід розпочала ведуча Наталія Гончар. "Зима 2014 року змінила нас, змінила наше суспільство", – зазначила вона. 
Прозвучав Державний Гімн України.
Після цього учасники зібрання хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять Героїв Небесної Сотні. 
Жалібно й тривожно звучала траурна пісня "Пливе кача по Тисині".
Поминальну панахиду за усіма загиблими відслужив благочинний Ковельського міського благочиння УПЦ КП протоієрей Анатолій Александрук разом із духовенством.
"Якби не ті перші жертви Майдану, не було б і нашого сьогоднішнього майбутнього", – зауважив згодом о. Анатолій, звертаючись до присутніх.
Священик також наголосив на тому, що ми повинні гордитися нашими патріотами, відданими синами своєї неньки-України. Серед них – і наш земляк Володимир Мовчан, який в ті пекельні дні отримав поранення. Дякувати Богу, тепер він потрохи повертається до життя.
Варто сказати, що напередодні Президент України Петро Порошенко нагородив Героя орденом "За мужність" ІІІ ступеня. 
Завершився захід Державним Гімном України. 
До меморіальної стели пам'яті  Героїв Небесної Сотні  квіти поклали міський голова Олег Кіндер, секретар міськради Віра Федосюк, заступник міського голови Ігор Прокопів, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло, представники громадськості.
Оксана МОРОЗ.
НА ЗНІМКАХ: під час мітингу-реквієму та панахиди  в Ковелі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Минулої п'ятниці біля меморіальної стели пам'яті   Героїв Небесної Сотні, що на бульварі Лесі Українки, відбулися мітинг-реквієм та панахида. У ньому взяли участь очільники міської і районної влади, учасники Євромайдану, представники громадськості і духовенства Ковельщини, молодь.
Ковельчани прийшли цього дня сюди із запаленими лампадками  для того, аби висловити шану й повагу тим, хто віддав своє життя під час Революції Гідності.
Оксана МОРОЗ.

 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 252
Читати далі
23.02.2016

DSC_1520Навічно в наших серцях...

В день, коли весь український народ вшановує Героїв Небесної Сотні,  жителі селища Люблинця, влада та громадськість району зібрались біля пам'ятного знака  Героям Небесної Сотні та всім борцям за кращу долю і волю України, щоб пом'янути загиблих й віддати шану живим.
Мітинг-реквієм розпочався виконанням Державного Гімну України. Про подвиг учасників Революції Гідності та Героїв Небесної Сотні говорили голова Ковельської РДА Віктор Козак, голова районної ради Андрій Броїло та Люблинецький селищний голова Наталія Сіховська.
Світлій пам'яті місцевого жителя Едуарда Гриневича, який загинув на Майдані,  вчитель Люблинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів Олена Прадійчук присвятила свій вірш "Біль України".
Хвилиною мовчання присутні вшанували світлу пам'ять загиблих Героїв Небесної Сотні.
Тривожно звучали слова старшокласників на фоні "Реквієму” Моцарта. В небо піднялись синьо-жовті кульки…
Своїми спогадами про Майдан поділилась його учасник Лідія Козуля, яка разом із активістами філії "Союзу Українок" подарували учасникам зібрання повстанську пісню.
Про гідних синів України говорив і ще один учасник Майдану — депутат обласної ради Юрій Поліщук.
Варто зазначити, що були в перші дні на Майдані і наші земляки Володимир Корінь, Андрій Сіховський, Людмила Куденчук та сім'я Віктора й Ірини Терещуків.
Цього дня 81-ша молитва звучала за здоров'я односельчан та всіх бійців АТО. Військовослужбовець Андрій Ковальчук отримав посвідчення учасника бойових дій.
Зі сльозами на очах присутні слухали звернення о. Матвія до громади (по прямому телефонному зв'язку із зони АТО).
Час від час тривожно звучав  голос ведучої Інни Вознюк. Пісню "Небесна Сотня" виконали учасники тріо будинку культури Наталія Никитюк, Микола Білецький та Вадим Влащук.
По закінченню прозвучав Державний Гімн України. Отець Іван, тимчасово виконуючий обов'язки настоятеля  храму Цілителя Пантелеймона, та отець Павло, настоятель Хресто-Воздвиженського храму, відправили молебень за Героями Небесної Сотні.
Пам'ятний знак учасники заходу вкрили квітами, біля підніжжя його поставили лампадки.
Неоніла СОЛОМЯНЮК, 
директор Люблинецького міського будинку культури.
НА ЗНІМКАХ: під час тематичного заходу в селищі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
В день, коли весь український народ вшановує Героїв Небесної Сотні,  жителі селища Люблинця, влада та громадськість району зібрались біля пам'ятного знака  Героям Небесної Сотні та всім борцям за кращу долю і волю України, щоб пом'янути загиблих й віддати шану живим.
Неоніла СОЛОМЯНЮК, 
директор Люблинецького міського будинку культури.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 284
Читати далі
23.02.2016 Романюк Аліна Петрівна

DSC04321Біль Афганістану – в наших серцях

15 лютого ц. р. з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 27-ої річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан у Народному домі "Просвіта" відбувся тематичний захід "Поранені долі  синів України".
Участь у заході взяли представники міської та районної влади, учасники бойових дій на території інших держав, матері, сини яких загинули в Афганістані, громадськість Ковельщини та ін.
Ведучі Вікторія Савлук і Світлана Рябчук  розпочали зустріч зі спогадів про тих, кому не судилось повернутися, та хвилини мовчання.
У своєму виступі згадав про цих героїв і голова Ковельської міськрайонної організації Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Микола Савосюк. А ще він поінформував про діяльність громадської організації, висловив вдячність керівництву міста та району, які допомагають у вирішенні багатьох проблем людей, чиє життя обпалене війною. 
На жаль, наша держава сьогодні теж стала "гарячою" точкою. Серед тих, хто першим став на захист своєї країни, є воїни-“афганці”. Тож кожен з посадовців відзначив активну участь воїнів-інтернаціоналістів у Революції Гідності, подіях на Майдані, а тепер – і в боротьбі у зоні АТО. 
Міський голова Олег Кіндер, звертаючись до присутніх, зазначив, що куди б не закидала доля українців, яким довелося брати участь у миротворчих операціях, вони завжди чесно і віддано несли службу.
За мужність і вірність громадянському обов'язку Олег Олексійович вручив Подяки воїнам-“афганцям” – Василю Басистому, Михайлу Гребенюку, Вячеславу Дерейчуку, Анатолію Марчуку, Олегу Чернецову і запевнив, що міська влада й надалі буде сприяти вирішенню проблемних питань цієї категорії населення. 
До присутніх звернулись і представники районної влади – голова райдержадміністрації Віктор Козак та голова районної ради Андрій Броїло.
Віктор Козак у виступі наголосив, що страшна "афганська" війна залишила глибокий слід у душі українського народу і жителів Ковельщини зокрема. Та, попри це, загиблі юнаки назавжди залишаться взірцем мужності й відваги, адже виконали свій військовий обов'язок з гідністю.
Голова районної ради Андрій Броїло зазначив, що нині можна багато розмірковувати про ту війну, але ми повинні пам'ятати про героїзм, мужність, силу духу наших хлопців. Пригадав він нещодавню поїздку в Білин до матері загиблого Володимира Хилюка, яка 27 років чекає свого сина.
З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав Подякою голови райдержадміністрації, голови районної ради під час урочистостей були нагороджені учасники бойових дій Михайло Вавриш (смт Люблинець), Юрій Чайніков (с. Мощена), Микола Копанчук (с. Поворськ).
Подякував воїнам-інтернаціоналістам за неоціненний досвід, який вони передають нинішнім військовим, молодому поколінню, військовий комісар Ковельського об'єднаного міського військового комісаріату Сергій Гладун. Він нагадав, що з Ковеля та Ковельського району за десять років бойових дій до Афганістану було призвано понад 360 юнаків. 16 з них – загинули. 39 повернулись інвалідами.
Очільники місцевої влади низько вклонилися рідним, у яких війна відібрала близьких їм людей, подякували їм за синів та чоловіків і передали  матеріальну допомогу родинам загиблих. Серед них – Олександра Банджа, Надія Хилюк, Ганна Білинець, Галина Оксенюк, Лідія Силюк, Ганна Півень, Ольга Оксенюк, Іраїда Матіжева, Іван Оксенюк, Анатолій Шевченко та ін.
На завершення тематичного заходу заступник голови Ковельської  міськрайонної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Анатолій Заскальний подякував районній та міській владі за підтримку, згадав своїх бойових товаришів.
Під час заходу відбулася концертна програма за участю аматорів художньої самодіяльності міста й району.
У цей день з вуст виступаючих часто звучало побажання, яке об'єднує всіх українців (і дорослих, і дітей): щоб на нашій землі якнайшвидше запанував мир. Найяскравіше це продемонстрував Сашко Шевчук, виконавши пісню "Я не хочу гратись у війну". 
l
По завершенню урочистостей учасники заходу зібрались біля Стели воїнів-інтернаціоналістів на меморіалі Слави, де благочинний УПЦ КП протоієрей о. Анатолій і настоятель храму Св. Володимира о. Віталій у супроводі церковного хору відслужили панахиду. 
Учасники мітингу-реквієму вшанували хвилиною мовчання пам'ять полеглих на полях битв.
Після цього до підніжжя Стели лягли букети квітів і вінки від представників органів місцевої влади, ковельської Спілки ветеранів Афганістану, воїнів-інтернаціоналістів, громадськості міста і району.
Аліна Романюк.
На знімках: під час урочистостей у Ковелі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
15 лютого ц. р. з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 27-ої річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан у Народному домі "Просвіта" відбувся тематичний захід "Поранені долі  синів України".
Аліна РОМАНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 361
Читати далі
23.02.2016

IMG_8871Пам’ятаємо. Не забудемо

15 лютого 1989 року радянські війська назавжди залишили територію Республіки Афганістан. Для багатьох жителів Ковельщини та війна стала частиною їх життя.
Жаль, коли хороші люди покидають цей світ. Особлива скорбота за тими, хто пішов з життя зовсім молодими. Пам'ять про них залишиться в наших серцях назавжди.
Не дочекалась своїх героїв і Ковельщина. Ми завжди пам'ятатимемо тих, хто не повернувся з війни в рідні домівки. Це – М. О. Банджа, В. Г. Білинець, М. В. Бобрик, А. Д. Глушков, В. С. Жук, Л. А. Кулаковський, С. І. Оксенюк, А. С. Півень, В. В. Потапчук, А. В. Сахненко, В. М. Силюк, Я. М. Ткачук, Ю. А. Шевченко, В. Я. Хилюк, О. С. Сметюх.   
З болем у серці колектив Ковельського професійного ліцею згадує випускника нашого навчального закладу Сметюха Олександра Сергійовича.
Схиляємо голови перед світлою пам'яттю загиблих, цінуємо їх подвиг, а відповідальне виконання військового обов'язку та  героїзм ставимо у приклад молодому поколінню.
З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 27-ої річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан в ліцеї були проведені тематичні виховні години, виставка літератури, присвячені цим подіям. Також у цей день вихованці разом із наставниками відвідали музей бойової слави у навчальному закладі, де вшанували пам'ять полеглих (на знімку).
Тетяна Пачковська.
15 лютого 1989 року радянські війська назавжди залишили територію Республіки Афганістан. Для багатьох жителів Ковельщини та війна стала частиною їх життя.
Жаль, коли хороші люди покидають цей світ. Особлива скорбота за тими, хто пішов з життя зовсім молодими. Пам'ять про них залишиться в наших серцях назавжди.
Тетяна ПАЧКОВСЬКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 226
Читати далі
23.02.2016

images (2)Свідчать архівні документи

У зв'язку з моїми публікаціями про Українську Повстанську Армію, окремих її  героїв до мене надійшло чимало звернень від родичів повстанців, доля яких для них невідома. 
Я звернувся з цієї нагоди до редактора газети "Вісті Ковельщини" з проханням надрукувати інформацію з книги "Західноукраїнська трагедія. 1941", авторами якої є Олег Романів та  Інна Федущак (Львів—Нью-Йорк, 2003).
Можливо, це допоможе рідним, які цікавляться трагічною долею своїх героїв. Наперед вдячний редактору Миколі Вельмі.
Яків ЛАВРЕНКО.
У зв'язку з моїми публікаціями про Українську Повстанську Армію, окремих її  героїв до мене надійшло чимало звернень від родичів повстанців, доля яких для них невідома. 
Я звернувся з цієї нагоди до редактора газети "Вісті Ковельщини" з проханням надрукувати інформацію з книги "Західноукраїнська трагедія. 1941", авторами якої є Олег Романів та  Інна Федущак (Львів—Нью-Йорк, 2003).
Можливо, це допоможе рідним, які цікавляться трагічною долею своїх героїв. Наперед вдячний редактору Миколі Вельмі.
Яків ЛАВРЕНКО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 156
Читати далі
18.02.2016 Романюк Аліна Петрівна

саша1Герої не вмирають

Пішов на Схід, та повернутись
обіцяв.
І пам'ятаєм, як гуртом ми
проводжали
Тебе в АТО. 
Ти посміхався та не знав, що там,
на небі, 
Для тебе іншу долю зготували.
Про втрати говорити завжди боляче, але коли із життя ідуть молоді, важко і боляче вдвічі.  Мужні, сміливі, хоробрі — наші захисники, не шкодуючи власного життя, боронять країну від ворожого вторгнення на Сході. Натомість ми не маємо права забувати імена тих, хто за наш мир заплатив надвисоку ціну — віддав своє життя. 
Тож, як ми повідомляли раніше, минулого понеділка на подвір'ї навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 11-ліцей" відбувся мітинг, присвячений відкриттю меморіальної дошки випускнику навчального закладу Олександру Абрамчуку (на знімку).
Вшанувати пам'ять Героя під час урочисто-траурного заходу прийшли рідні та друзі, представники міської влади на чолі з міським головою Олегом Кіндером,  педагогічного й учнівського колективів школи, духовенство, українські військові та інші.
Директор школи Галина Сидорук у виступі зазначила, що час все частіше випробовує український народ на міцність, та події останніх років, дали зрозуміти кожному громадянину причетність до майбутнього держави. Патріотизм піднявся на високий рівень не лише на словах, а й в ділах. Наші захисники цьому яскравий приклад. Один з них і наш земляк Олександр Абрамчук. Галина Олексіївна зізнається — у шкільній родині хлопець залишив по собі лише приємні спогади, адже був дисциплінованим, старанним і привітним. 
В 2004 році, після 10-го класу юнак вступив до Луківського профтехучилища №22, де в 2007 р. отримав професію слюсаря  з ремонту автомобілів. Пізніше працю-вав за спеціальністю. Безперечно, мріяв і мав плани на майбутнє. Та доля розпорядилася інакше. 
9 квітня 2014 року 26-річний Олександр був призваний до лав Української армії. Пройшов підготовку у Володимир-Волинській механізованій бригаді. Згодом його з побратимами відправили в зону бойових дій на Схід України, де 14 липня він і загинув.
Олександр Абрамчук — один з перших воїнів, які стали в бій з ворогом і які  показали противнику: українську землю — є кому захищати. 
Світла згадка про справжнього патріота та Героя України назавжди залишиться в нашій пам'яті. Адже вірність присязі, мужність та героїзм, продемонстровані Олександром під час здійснення бойового завдання, є прикладом самовідданого виконання військового обов'язку в ім'я миру у нашій державі. За це Олександр Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Щоб увічнити пам'ять про випускника НВК "ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11-ліцей", колишній учень цієї школи, а нині депутат міської ради  Юрій Міцура ініціював встановлення пам'ятної дошки на фасаді закладу. 
"На жаль, поява таких дошок — сумна трагедія сьогодення", — сказав Юрій Михайлович і закликав допомагати всім, хто вистояв, хто вижив, хто втратив, адже загоїти цю глибоку рану допоможе лише наша підтримка й увага.
12 лютого Олександр мав святкувати день народження, та замість радісних святкувань і посмішок — сум і скорбота. А ще — викарбувані ініціали на пам'ятній дошці. Право відкрити цей пам'ятний знак надали побратимам Олександра. Освятили меморіальну дошку благочинний УПЦ КП о. Анатолій і настоятель храму Св. Володимира о. Віталій.
До присутніх звернувся й міський голова Олег Кіндер, який впевнений, що ця дошка стане одним із символів безсмертної пам'яті Героя, адже щодня нагадуватиме учням школи про мужність Олександра в ім'я українського народу. "Це непоправна втрата… Але це гідний приклад для наслідування. Ви повинні гордитись і рівнятись на нього", — додав Олег Олексійович.
Важко у той день було говорити і бойовим друзям. Учасник бойових дій, командир дивізіону підполковник Сергій Фураєв закликав берегти пам'ять про юного, але мужнього Олександра. А член екіпажу Сергій Літвінович розповів, що Сашка знав особисто, адже службу несли в одному екіпажі. З його слів, це був простий хлопець, щирий і справжній українець. Та життя його раптово обірвалось, і сталось це на очах в Сергія Миколайовича, і не під  Амвросіївкою (Донецька обл.), як було відомо раніше, а під м. Краснодоном Луганської обл. в "Ізваринському котлі",  який очевидці називають справжнім пеклом.  
Багато слів скорботи було сказано під час заходу. Та найголовнішими стали слова подяки мамі Олександра Антоніні Петрівні за подвиг сина. Варто сказати, що не стала осторонь біди Абрамчуків і міська влада, яка у той страшний момент втрати долучилась до організації похорону, а з часом, щоб хоч якось загоїти рани, придбала їм квартиру у нашому місті.
Впевнена: меморіальна дошка Олександру Абрамчуку не стане просто табличкою на стіні школи, а пам'ять про нього повік не згасне. Бо на подібних прикладах і подвигах в ім'я держави — зросте гідне продовження роду. 
Герої не вмирають — вони відроджуються у  пам'яті поколінь! Вічна слава Герою!
Аліна РОМАНЮК.
Пішов на Схід, та повернутись обіцяв.
І пам'ятаєм, як гуртом ми проводжали
Тебе в АТО. 
Ти посміхався та не знав, що там, на небі, 
Для тебе іншу долю зготували.
Про втрати говорити завжди боляче, але коли із життя ідуть молоді, важко і боляче вдвічі.  Мужні, сміливі, хоробрі — наші захисники, не шкодуючи власного життя, боронять країну від ворожого вторгнення на Сході. Натомість ми не маємо права забувати імена тих, хто за наш мир заплатив надвисоку ціну — віддав своє життя. 
Тож, як ми повідомляли раніше, минулого понеділка на подвір'ї навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 11-ліцей" відбувся мітинг, присвячений відкриттю меморіальної дошки випускнику навчального закладуОлександру АБРАМЧУКУ.
Аліна РОМАНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 346
Читати далі
16.02.2016

DSC04267Подвиг Героя – в наших серцях

Вчора у нашому місті відбулася непересічна подія – на приміщенні навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 11- ліцей" урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника навчального закладу Олександра Абрамчука, який загинув у зоні АТО в липні 2014 року (на знімку).
В урочисто-траурному заході взяли участь представники міської влади на чолі з міським головою Олегом Кіндером,  педагогічного та учнівського колективів школи, духовенства УПЦ КП м. Ковеля, громадськості та українських військовослужбовців.
Як відомо, загиблого Героя мобілізували у Збройні Сили України в квітні 2014 року. Олександр пройшов підготовку у Володимир-Волинській механізованій бригаді, яку згодом відправили в район бойових дій на Сході України. Наш земляк із бойовими побратимами загинув смертю хоробрих під  Краснодоном Луганської області.
Докладнішу інформацію про цю подію читайте в наступному номері "Вістей Ковельщини".
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Вчора у нашому місті відбулася непересічна подія – на приміщенні навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 11- ліцей" урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника навчального закладу Олександра Абрамчука, який загинув у зоні АТО в липні 2014 року.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 280
Читати далі