Духовність / В пошуках зцілення

08.09.2016

скачанные файлы (1)В пошуках зцілення

На запитання читачів відповідає отець Леонід

Моя  чергова зустріч з ієромонахом греко-католицького храму Миколая Чарнецького отцем Леонідом Григоренком викликана багаточисельними зверненнями читачів. На інтернет-сайт та безпосередньо до редакції «Вістей Ковельщини» надходять подяки за велику духовну і моральну допомогу, яку він надає людям, дотримуючись правила: «Не відмов».
«Він – справжній посередник між Людиною і Богом», – стверджують люди.
У 2012 році «Вісті Ковельщини» уже писали про отця Леоніда як цілителя, священика і поета. Виконуючи побажання читачів, цими днями ми знову зустрілися з ним.
–Отче Леоніде, в Ковелі, на Волині,  Івано-Франківщині та у всій Україні та за її кордонами Вас знають як духовного цілителя. Ваша лікувальна практика змінилася, вдосконалилась?
– Маю заперечити: це не лікувальна практика, а душпастирське служіння. В обов’язок кожного священика входить обов’язок молитися над хворим. Стукати у двері Неба. Ось приклад із життя святого о. Піо. Він мав дар зціляти. Дар екзорцизму – виганяти злих духів. Прозорливо бачив стан душі людини.
Рани Ісуса він носив на своєму тілі. У нього була мрія життя – побудувати лікарню, де б християнські лікарі ставилися до хворих істинно по-християнськи й оздоровлювали їх. На кошти меценатів, вдячних жертводавців в місті Сан Джовані  Ротондо така лікарня постала.
Та сталося непередбачуване: головний будівничий, який вдень і вночі жертвував себе будові, захворів на рак. Отця Піо попросила дружина хворого про зцілення. Та й сам цілитель молився за друга і помічника.
Та марно: чоловік помер. Тоді, як це буває, жінка звинуватила о. Піо в шарлатанстві. Кричала, що він не святий і не чудотворець. Вимордувавшись горем, стражданнями, вона заснула. І їй прийшло видіння. На небі, біля великої брами, стоїть отець Піо і з усіх сил стукає кулаками, щоб брама відчинилася. Кров стікає по зап’ястях рук, але двері залишаються зачиненими. Після пробудження, стривожена і настрахана жінка прибігла до храму і попросила пояснити суть побаченого у сні.
Святий Піо відповів: «Ми є тільки ті, що стукають у браму Неба. А Бог визначає, кому відчинити, а кому – ні. Ви хотіли, щоб ваш чоловік затримався на цій Землі та був з нами. Але ж Бог приготував чоловіку іншу небесну нагороду за його щиру жертовну працю. То ж славмо Бога навіки віків».
– Люди шукають зцілень від раку, аутизму, алкоголізму і навіть від сімейних конфліктів, про  що пишуть до редакції.
– У їхньому менталітеті накопичилося багато магічного сприйняття і розуміння. Завдання душпастиря  – допомогти людині  віднайти живу особу Ісуса Христа. Не тільки віднайти Його силу, цілющі бальзами на рани, а, перш за все, пізнати особистісно свою любов до Нього. Приходити до храму не тільки тому, що з’явилися проблеми,  які потрібно за будь-яку ціну вирішити. Найголовніше, щоб людина йшла сюди з розумінням: я люблю Тебе, Ісусе. З Тобою готовий (а) зносити всі терпіння, щоб виконати Твою волю.
Свята Фаустина (Ковальська із Кракова) мала багато дарів від Бога. Дар проникнення у людські серця, через які вона відчувала стан людських душ,  спричинив у її єстві внутрішні стигми. На своїй душі вона переживала рани Ісуса. У неї був дар перебування у двох місцях (білокація), тобто вона могла бути у своїй келії і одночасно – біля помираючого, якого вона не знала.
Вона огортала Божим милосердям душі, які були за крок до Вічності. І від неї відступали темні ворожі сили. Свята Фаустина мала великий дар Любові до Бога і людей. Вороги не витримували цього дотику Любові. Вони виходили з пекла, і являлися у вигляді жахливих потвор із страшними погрозами вічних мук.
«Звідки вас так багато взялося?», – запитувала свята.
«З озлоблених людських сердець, які ти відмолила», – відповідали чудовиська хором.
У святої Фаустини був дар відмолювання озлоблених життям людських сердець.
Вороги доброти Божої верещали: «Ми трудилися, щоб загубити ці душі, а ти відібрала їх у нас!».
У відповідь свята Фаустина писала: «Для мене жоден з цих дарів не є гарантією святості, ані спасіння моєї душі. Бо я найбільше прагну дару з’єднання моєї волі із Твоєю, Ісусе. І нема для мене більшого прагнення і більшої мрії, як та, щоби наші серця були злучені в одне, щоби моя воля була Твоєю, а Твоя – моєю».
Свята Фаустина прожила 33 роки. Господь постійно являвся їй. Вона стала апостолкою милосердя. Святійший Отець папа Франциск в цьому році Божого милосердя у своїй буллі «Обличчя милосердя» закликав наслідувати святу Фаустину і молитися про її заступництво.
– Один із читачів (Мар’ян) пише, що він захворів після того, як відвідав слов’янську  громаду, а в той час там сидів католицький священик: «Він мене прокляв. Допоможіть!».
– Потрібно розуміти, і на це звертає увагу папа Франциск всіх священиків, що ми є слуги милосердя Божого, а не його власники. Священство дане Богом не для владарювання над кимось, а для служіння у милосерді. Як ті, що перші зазнали Божого милосердя і потому діляться з тими, що його потребують.
– Україна в руїнах та вогні війни. Де вихід? Що у нас не так? Невже Бог від нас відвернувся?
–11 вересня 2011 року у Нью-Йорку відбувся страшний теракт. Під руїнами хмарочосів вмирали люди. Живі шукали своїх близьких та рідних. Серед них був священик, забруднений, зчорнілий, який намагався рятувати людські душі. Сердитий натовп накинувся на нього. Окремі кричали: «Де Ваш Бог? Де Ваш Бог?».
До них підійшла бідна жінка, яка шукала своїх дітей. Вона чула ті нарікання і сказала: «Та Бог тут був, поки ми його не прогнали своїм життям у гріховності».
Бог безперестанно прагне добра. Він може в океані свого милосердя розчинити наше минуле, яким би воно не було.
Адже сказав Господь святій Фаустині: «Збери із всього світу найбільших грішників. Нехай їх буде стільки, як піску на морі, та я їх зцілю. Але найбільше Мене ранить те, що люди не довіряють Моєму милосердю. Це  Мене ранить більше, ніж те, що вони грішать».
А ще Господь наголосив, що ми живемо в час Божого милосердя, після якого наступить епоха справедливості. Тоді потемніє небо, і на Ньому з’явиться великий Хрест. З місць, де були рани Ісуса, будуть світитися промені. Господь прийде, як справедливий суддя.  Для того, хто не встиг стати Божим Милосердям для інших, – час справедливості Божої може стати страшним. Милосердя увінчує справедливість Божу. Тому Господь допускає терпіння,  страждання (немов кару), щоби людина очистилася від озлобленості серця, пом’якшала душею, щоб могла повністю і беззастережно довіритися Всевишньому, щоби гаслом життя стали слова, написані на образі милосердя Божого: «Ісусе, я Тобі довіряю».
– І як вінець розмови запитання: чи можна до Вас звертатися православним християнам.
–Милосердя міжконфесійне, бо воно – від єдиного Бога. Тому кожна людина, нехай і мусульманин чи православний християнин, може звертатися до іншої людини з проханням розділити Боже милосердя. Контактний телефон: 098-221-44-88.
Розмову вів 
Анатолій СЕМЕНЮК.
Моя  чергова зустріч з ієромонахом греко-католицького храму Миколая Чарнецького отцем Леонідом Григоренком викликана багаточисельними зверненнями читачів. На інтернет-сайт та безпосередньо до редакції «Вістей Ковельщини» надходять подяки за велику духовну і моральну допомогу, яку він надає людям, дотримуючись правила: «Не відмов».
«Він – справжній посередник між Людиною і Богом», – стверджують люди.
Розмову вів Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 563
Читати далі
14.04.2016

фото5Гармонія Благовіщенського свята

Урочисто відзначили духовенство і віряни Свято-Благовіщенського храму УПЦ КП храмове свято 7 квітня ц. р. за участю Митрополита Луцького і Волинського Михаїла. Владику при вході до святині зустріли хлопчики й дівчатка в гарних вишиванках, які вручили традиційні хліб-сіль від церковної громади.
Прихожан у той день зібралося повен молитовний зал. Я свідок: стільки людей було хіба на початку 1990-их років, коли спортивний зал передавали церковній громаді.
Настоятель храму о. Василь зі своїми вірними сподвижниками о. Ігорем та о. Михайлом – в клопотах і переживаннях, хоч все готове для проведення духовного свята.
Гарна, на хвилях піснеспівів церковного хору лунає архієрейська літургія. Окрім Митрополита прибули на свято священики з інших храмів.
Прости, Господи, що грішу, роздивляючись і спостерігаючи, що діється у молитовному залі. Ось літній дідусь виціловує улюблену  онуку. А вона, мов зачарована, вдивляється кудись вдалину і вся в думках потаємних. Можливо, дитячою молитвою у Божої Матінки щастя випрошує. Поруч Іванко смикає маму за спідницю, бо хоче бачити, що діється біля вівтаря. Мама слухняно бере хлопця на руки, і він з цікавістю розглядає цей дивовижний церковний світ.
Зауважую, що сьогодні, як ніколи, парафіяни поспішають до сповіді. І це зрозуміло, бо в такий світлий день найбільше очищення душі від гріхів відбувається.
Дві тисячі літ тому в Назареті, у домі Діви Марії пролунали віщі слова: "Радуйся, Благодатна, Господь з тобою…". Вони й для нас, сьогоднішніх, були сказані. Архангел сповіщав волю Божу.
Про подвиг непорочної Діви Марії, зачатої від духа святого, у своїй проповіді говорив Владика Михаїл. 
А свято навіює спогади про далеке і близьке. Оте Господнє "Радуйся…" не раз і не два огортало серце парафіян. Велика радість була присутня у 1505 році при відкритті церкви. Не менш раділи вірні і у ХІХ столітті, коли церква стала соборною і оновлювалася.
А з яким хвилюванням згадуємо ми ті хвилини, коли у 20-30-х роках ХХ ст. молитва з вуст о. Івана Губи українською мовою до неба злітала, а церква усміхалася під Сонцем жовто-блакитними кольорами. З радістю зустрічали парафіяни свого духівника після однорічного ув'язнення, коли доріжку встеляли пелюстками троянд. Саме тоді ковельчани Благовіщенську святиню назвали "Українська церква". У 1990-их естафету українства впевнено перейняв о. Петро Левочко і знову світився радістю молитовний зал.
Сьогодні, завдяки старанням настоятеля собору о. Василія, його соратників та церковної громади святиня стала духовною і архітектурною окрасою міста.
Урочисто проходила церемонія причастя, яку звершував Митрополит Михаїл особисто. На  цьому дійстві були присутніми міський голова Олег Кіндер, голова районної ради Андрій Броїло, начальник відділу культури райдержадміністрації Тетяна Матяшук, голова районної ради шостого скликання Ігор Верчук та інші.
І ще одна знакова подія: найактивнішим помічникам і жертводавцям храму вручено церковні нагороди. Благословенна грамота Митрополита Михаїла – жінкам-волонтеркам, які плели сітки для воїнів АТО. Орденом Миколая Чудотворця УПЦ КП  нагороджений Святослав Степанюк, орденом Юрія Переможця УПЦ КП  – Юрій Оксенюк, медалі за жертовність одержали Микола Заікін та Роман Гоць.
Наступних церковних нагород удостоєні священики о. Ігор Циб, о. Михайло Левочко та о. Дмитро Відник.
Владика Михаїл також освятив 5 надкупольних нових позолочених хрестів для собору. Хресний хід навколо храму доповнив радісну гармонію благословенного свята.
Потому Митрополит Луцький і Волинський Михаїл відбув на Схід в зону АТО, де має проводити благословенні молитви в ім'я миру,  нашого єднання і спасіння.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час святкового Богослужіння у Свято-Благовіщенському соборі  УПЦ КП.
Фото з архіву 
церковної громади.
Урочисто відзначили духовенство і віряни Свято-Благовіщенського храму УПЦ КП храмове свято 7 квітня ц. р. за участю Митрополита Луцького і Волинського Михаїла. Владику при вході до святині зустріли хлопчики й дівчатка в гарних вишиванках, які вручили традиційні хліб-сіль від церковної громади.
Анатолій СЕМЕНЮК.
 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404
Читати далі
16.03.2016
У православних 
та греко-католиків розпочався 
Великий піст
Вчора у православних та греко-католиків розпочався Великий піст. Він триватиме сім тижнів до Великодня, який цього року святкуватимуть 1 травня.
У перші два дні посту і в Страсну П'ятницю рекомендується утриматися від їжі, а решту часу дотримуватися помірності в їжі – не вживати м'яса, яєць і молочних продуктів.
Для людей похилого віку, хворих, маленьких дітей, вагітних і жінок, що годують немовлят, а також мандрівників, військових і ув'язнених піст може бути не таким суворим.
Як правило, обмеження залежать від способу життя, роботи, стану здоров'я.
Богослови наголошують, що у Великий піст потрібно не стільки обмежувати себе в їжі, скільки перебувати у духовній гармонії. Церква закликає зосередитися на внутрішньому стані, боротися з проявами гніву, образи, осуду.
УНІАН.

скачанные файлы (2)У православних та греко-католиків розпочався Великий піст

Вчора у православних та греко-католиків розпочався Великий піст. Він триватиме сім тижнів до Великодня, який цього року святкуватимуть 1 травня. У перші два дні посту і в Страсну П'ятницю...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 260
Читати далі
25.02.2016

скачанные файлы (7)Її  європейський  вектор

Україна, яка є складовою Європи як частини світу, територіально тісно примикає до багатьох країн Європи, мала б бути справді європейською державою за рівнем життя громадян, досягненнями в галузях культури, медицини, освіти. У різні часи передові уми прагнули бачити нашу країну європейською державою. 
В останній третині XІX – поч. XX ст. людиною з європейською орієнтацією була Леся Українка. З Європою почала знайомитися з дитинства через німкеню, яка працювала у Косачів кухаркою, учителя-студента, котрий давав уроки латини і грецької, маму, навчаючою французької і німецької мов. Потужною ланкою у ланцюжку "Україна – Європа" став для Лесі Українки її дядько-емігрант Михайло Драгоманов, який надсилав з Болгарії велику частину книг.
Що ж керувало Лесею Українкою у її зацікавленнях Європою, подорожах нею? Найперше – це необхідність лікування. Друге, спочатку, може, й неусвідомлене, споглядання іншого, кращого, ніж в Україні, життя. 
Хоч і лихими були причини поїздок, та тішилася тим, що "зобачить Європу". Маршрути подорожей складала так, щоб оглянути світ, а Європу якнайбільше. Збираючись до Італії на лікування, описує маршрут подорожі в листі до Ольги Кобилянської: "Їхатиме на Львів, на Відень, а далі ще не знає як, чи на Інсбрук, чи на Трієст, чи на Мюнхен, через Швейцарію….Має замешкати в Сан-Ремо (так звана Рів'єра над Генуезькою затокою…").
Захоплювалася красою європейських міст. Відень описувала в листі до брата Михайла: "Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) – Parlament – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти!".
У Європі відвідувала театри, елементи театрального життя використовувала у власних творах, записувалася до бібліотек, охоче користуючись такою їх послугою, як пересилання книг читачеві в інше місто. Любила слухати твори європейських композиторів у виконанні метрів музики, грала й сама. В Європі Леся Українка бачила мистецтво художників високого класу. До прикладу, скульптуру італійської Венеції, описану у драматичній поемі "У пущі":
…Міняться обличчя мармурові,
немов живі, під сонячним промінням.
Вродливий люд! Недарма прості люди
вигадують, що то русалки й нікси
із моря вирнули й зійшли на мури…
У кожній європейській країні, яку відвідувала, Леся Українка помічала щось екзотичне: у побуті, звичаях, обрядах, ставленні людей до професійних обов'язків. 
Описуючи іншу культуру, іронізувала над рідною: "В Ніцці наші дами так зайнялись біганням по магазинах та купуванням всякої "дешевизни" (досить дорогої і не конче потрібної), що навіть не мали часу подивитись на могилу Герцена (здається, просто забули про неї). В М[онте]-Карло приїхали поночі, коли вже сливе нічого побачити не могли, розігнались на рулетку, але туди їх – не пустили! Так-таки просто не пустили, сказали, що сюди в costumes de voyage [у дорожніх убраннях, фр.] не можна йти, ось, кажуть, ідіть в отель, перемініть убрання, а головно changez vos coiffures [перемініть ваші головні убори, фр.] (дами були в хустках, та ще й з "козиного пуху"), а тоді приходьте, і то краще не сьогодні ввечері, а завтра рано, в 10-й (рано "панська публіка" не буває в казино). Наші вже до рана не ждали, а в другій годині ночі вернулись додому, іменно "не солоно хлебавши".
Великі надії покладала на лікування в європейських лікарів і тамтешні клініки. Сподівалася, що будуть коли щасливіші часи, тоді поїде в "Європу туристкою", а тепер уже буде "їздити пацієнткою".
Декілька разів Михайло Драгоманов називав Лесю Українку азіаткою головно за те, що вона затримувалася з відповідями на його листи, асоціюючи її повільність із загальним сном українців. Письменниця виправдовувалася, що сама "не такої сонної натури" і намагалася будити товаришів – українців: 
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає? 
(До товаришів).
Ще "Азія" у Михайла Драгоманова асоціювалася з відсталістю, несвободою. Леся Українка рятувалася "від українсько-російського невежества" самоосвітою, закликаючи робити те ж саме всіх українців. У "Листі до товаришів" окреслює найзлободенніші завдання у подоланні цих лих: "І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова...".
Святе слово "воля", яку Леся Українка повною мірою відчула у країнах Європи, і якої так мало було у рідній країні, було чи не найголовнішим у її епістолярії.
Лесю Українку, як поета, особливо діймало становище утиску українського мистецтва, зокрема, письменства. У вірші  "На столітній ювілей української літератури" порівнює становище поетів у країнах, у яких король давав їм нагороди, королеви здіймали перед ними корони, із тернистим шляхом наших поетів.
Леся Українка бажала українській літературі європейського рівня, інтеграції її, як рівної з рівними у європейську культуру мовним багатством, стилем, різноманітністю тем. Вірила, вітаючи М. Старицького з 30-річчям літературної діяльності: "… наше слово зросте і зміцніє, […] наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів …". Адже митець здатний сотворити чудо! У драматичному творі "Орфеєве чудо" співець з античної міфології Орфей, музика і спів якого, за легендою, приборкували диких звірів, змушували рухатись каміння, схилятись гілля дерев, "вдарив" "по серці" будівничих оборонної стіни голосом "свирілі", змусивши їх забути про втому.
Леся Українка розуміла: щоб стати письменником високого рівня, потрібно мати великі знання в царині світової історії, культури, літератури. 23-річною писала: "Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати". Тому сама багато читала, звідси, знання її були енциклопедичними. 
На прикладі подій з європейської історії, використовуючи твори європейських письменників, образи, колорит країн, цитати, літературознавчі терміни з європейської літератури, як художні засоби, використовувала у своїх літературних творах. Вибирала такі сюжети, які примушували українців задумуватися над власною історією.
Європейську літературу Леся Українка могла читати й мовами оригіналів. 21-річна письменниця зазначала, що хотіла б знати "всі головні європейські мови" (знала їх 9). Кращі зразки європейської літератури у перекладах хотіла бачити в українській літературі для того, щоб ми, українці, стали висококультурною нацією. 
Сприяла перекладам, сама багато перекладала. Їй були добре відомі французькі письменники Ремі де Гурмон, Руссо Жан-Жак, Вольтер, Бомарше, Беранже П'єр-Жан, Жорж Занд, Сталь Анна-Луїза-Жермен де, Мюссе Альфред де, Дюма Александр, Бурже Поль-Шарль-Жозеф, Де Вогюе Ежен-Мелькіор, Леметр Жюль-Франсуа, Прево Ежен-Марсель, Луїс П'єр, Вільє де Ліль-Адан, Меріме Проспер, англійські Мільтон Джон, Еліот Джорж, Оліфант Маргрета, Хамфрі Уорд Мері, Кореллі Марія, Кіплінг Редьярд-Джозеф, німецькі  Белау Єлена, Фрапан Ільза, Янічек Марія, Зудерман Герман, Гейне Ансельм, норвезькі Бйорнсон Бйорнстьєрне Мартиніус, Скрам Амалія, Торесен Магдалене, шведський Стріндберг Юхан-Август, бельгійський Метерлінк Моріс, італійський Бутті Енріко-Аннібале, швейцарський Род Едуард.
Хотіла, щоб нашу літературу знали за кордоном. Радила О. Кобилянській перекласти "Землю" німецькою мовою, бо її варто "німецькій публіці показати".  Пізнавши Європу, сформувавши європейське мислення, прагнула, поза іншим, піднімати Україну до європейського рівня організацією бібліотек з іноземною літературою. Леся Українка підштовхувала нашу культуру, поки вона ще не дотяглася до рівня європейської, не соромитися просити допомоги.
Важко було "Колобку", "далекій царівні", як її любовно називали рідні та знайомі, проживати вдалині від України. Була впевнена: "хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий, хоч не завжди тямить своє щастя".
Хоч і багато чого побачила у Європі, але хотіла жити на Батьківщині: "Дурна людська натура, отже ми, укр[аїнці], родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і – сумуємо, немов за добром!". Подібно перелітній пташині, яка змушена, кидаючи Батьківщину, летіти у вирій, а потім знову повертатись, щоб співати для рідного краю, присягала у любові до України:
Та хоч би й крила мені солов'їні,
І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя! 
("Співець").
Любов Мержвинська,
провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.
Україна, яка є складовою Європи як частини світу, територіально тісно примикає до багатьох країн Європи, мала б бути справді європейською державою за рівнем життя громадян, досягненнями в галузях культури, медицини, освіти. У різні часи передові уми прагнули бачити нашу країну європейською державою. 
Любов МЕРЖВИНСЬКА,
провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 430
Читати далі
25.02.2016

скачанные файлы (5)Історія  в  творчості  поетеси

Що покласти на терези творчості видатної українки Лариси Косач (Лесі Українки)?
Звичайно, вірші, поеми, драми, листи та оповідання на одну шальку. На другу кладу історію, етнографію і все те, що формує світогляд людини.
Поезія віддзеркалює внутрішній духовний світ автора, а історія наповнює його особливим змістом, який трансформує поетичні рядки у пізнання світогляду цілого народу. Поезія є тим згустком філософської думки, яка із спресованих подій тисячоліть висвітлює вірування, звичаї, традиції і правила (точніше – закони) співіснування людини з природою і собі подібними.
Знаємо, що Леся хотіла бути художником, "як Шевченко", вчилася гри на фортепіано, цікавилася мелодіями і текстами народних пісень, вишивкою, побутом селян Волині. Потяг до історії найбільше проявився, коли їй було 19 років і вона вирішила написати підручник з історії східних народів  для своєї сестри Ольги. Основою для написання послужили праці француза Луї Менара та   єгиптолога Гастяна Масперо.
До того ж, Леся постійно консультувалася із своїм дядьком Михайлом Драгомановим. Його наука мала великий вплив на світогляд поетеси. Вона по крупинці вибирала корисне для себе. Із впевненістю можна сказати, що вивчення історії мало вплив на оздоровлення її самої.
У 1890 році Петро Косач будує білий будинок із солярієм, на якому хвора Леся мала приймати сонячні ванни.
Ось що у 1890 році у своєму підручнику пише Лариса Косач: "Арійці, як інші давні народи, думали, що сонце гоїть всі слабості тіла і духа. Та й справді: сонячне світло дуже корисне для людини, ним і тепер гоять чимало слабостів, а в давні часи, коли люди не вміли готувати собі ліків, сонце таки й було найкращим правдивим ліком" ("Історія…", стор. 21).
Ці оздоровчі корисні поради предків-арійців справили велике враження на поетесу і закріпили цей "рецепт" на все життя. Леся лікувалася сонцем  Криму, Одеси, Єгипту, Грузії та в інших місцях. Вона вірила в зцілюючу силу небесного божества.
l
"Історія…" читається легко, вона доступна до найпростішого розуміння. Леся Українка не лише констатує  події і факти. Вона робить свої філософські висновки, роздумує, аналізує і порівнює із сьогоденням.
Чому ми є такі, як є? Леся відповідає: "Вдачу, думки та світогляд народу найбільше видно з його віри та мови, бо в них одбивається все, що думають люди про природу і про самих себе" ("Історія…", стор. 14).
Століттями формувалася теорія, що на свою землю ми звідкілясь прийшли, що культуру, традиції, звичаї і навіть мову нам хтось приніс ззовні.
Повернемося до роздумів Лесі:
"В остатні часи серед учених почала переважати думка, що Арійці таки зроду були європейцями, а вже з Європи через Кавказ частина їх перейшла в Азію,  Іран та  Індію" ("Історія…", стор. 13).
Це твердження при становленні Незалежності України надзвичайно важливе. Воно підкріплює нашу первозданну основу, формує гідність народу. Ми можемо поглянути на себе як на рівних серед рівних європейців, а в дечому – і кращих від інших народів світу, а не “третього” сорту, як дехто вважає.
Важливо зазначити, що це не просто історія східних  народів, а презентація праукраїнців-аріїв у співставленні вірувань, богів і звичаїв. Задум Лесі Українки передбачав написання окремого розділу про санскрит та Арійців, які близькі і рідні слов'янам.
Красномовно це звучить у поетичних рядках:
Ми почались задовго до Гомера,
І ми в санскриті вижили, 
мов Фенікс.
Від Індії, Єгипту до Ірану
У мові тій – вкраїнські наші гени.
Звичайно, цей задум був викликом царському режиму, який не допускав навіть думки про нашу слов'янську первозданність.
Забігаючи наперед, можемо сказати, що саме через це "Історія…" замовчувалася і не перевидавалася у радянські часи.
Цей геніальний висновок Лесі Українки підтверджує знавець санскриту   В. Грабовський ("Леся Українка  і санскрит"). І не тільки він.
Ось як влучно висловився поет і дослідник творчості Лесі Українки Анатолій Журавський:
Ще не було на світі Гіппократа,
До нього ще були тисячоліття,
Ані Христа, ні Понтія Пілата,
Та Правкраїна вже була на світі.
Ще не було Софокла і в помині,
Стежки в Олімп лежали не обжиті
Та вже народ Праматері-Вкраїни
Лишив свій скарб у вічному
 санскриті.
Цей своєрідний перегук вчених-дослідників відтворює весну нашої рідної історії. Це – надзвичайно важливо, бо і на сучасному етапі становлення Незалежності знаходяться вчені, які вважають, що мова наша бере початок від Кирила і Мефодія. До цієї тези слід вставити ремарку: старослов'янська мова, навпаки,  нашкодила нашій материнській,  тобто староукраїнській, можливо більше, ніж польські та російські колонізатори разом узяті. Більше того, старослов'янська мова формувалася на азах староукраїнської!
Леся Українка на глибокому пізнанні історії свідомо розділяє культуру московсько-російську і нашу європейсько-українську. 
У  листі до Михайла Драгоманова читаємо: "Ще хотів Миша знати вашу думку про те, чи не єсть признак монгольського впливу на москалів їхня орнаментика  з людськими звірячими фігурами?".
Це питання несе у собі відповідь і заперечення: ніколи, навіть на генному рівні, українці не були братами московітам-росіянам.
Юну Лесю мучать "одвічні спори", чи треба писати народним, чи не чисто народним складом, чи Галичина та Волинь все одно Україна, чи ні, чи наукові праці писати по-українськи, чи краще може, по-російськи і т. д. От так люди, певно, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти".  Це теж наслідки "забуття" нашої історії.
На  жаль, і сьогодні в незалежній Україні ми не вилікувались від отої хронічної російської застуди.
Зацікавленість рідною історією прослідковується в листі до А. Кримського (6.06.1912 р.): "Ото, бачите, гнітить мене моя необразованість" у рідній історії, себто розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел  (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, пахощів давніх епох…
Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидавця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може я сказала щось таке, чого не казали наші поети…".
І вже на порозі до Вічності 12 квітня 1913 року Леся у листі  до матері критикує скульптора Коненкова: "Його  боги чисто кацапські, коли не фінські, і я вже в них зовсім не пізнаю релігії батьків моїх, що відбилися такими прекрасними лініями і барвами у весняних колядках, обрядах та легендах.
Чому слов'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами – всі!, коли в наших казках навіть ворожа сила – змій – уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки, а "золотокудрі сини" тої богині царівни, що має на чолі  зорю,  а під косою місяць? Се ж либонь, близька родина того Дождьбога, що вийшов таким ідилищем поганим у Коненкова? 
Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины и с одной ноздрей", то чого його таким не зображати, тільки нема чого розспросторювати сього ідеалу на всіх слов'ян, а треба зазначити до кого він належить".
Наведена простора цитата із листа вказує на обізнаність поетеси в древній  чужій і своїй міфологічній історії. Тут – ключ до розуміння привабливості і невмирущості її знаменитої "Лісової пісні".
"Захворівши" історією ще юною, Леся так і не вилікувалася від цієї "хворості" до кінця свого життя. Зацікавленість історією підтверджується в її листах до рідних і друзів протягом багатьох років.
Загалом, переважна більшість драматичних творів, поем і віршів написана на основі історичних сюжетів країн Сходу та Європи. Назвемо тільки окремі з них: "Одержима", "Роберт Брюс", "Давня казка", "Віла посестра", "Триптих: І. Що дасть мені силу. ІІ. Орфеєве чудо. ІІІ. Про велета"; "На руїнах", "В катакомбах", "Камінний господар", "Оргія" та інші.
Особливим історичним пам'ятником Лесі Українки є гімн волинської  міфології – драма-феєрія "Лісова пісня".
Леся марила пізнанням історії, хотіла бачити наяву історичні пам'ятники, святині, і, як ми уже згадували, торкатися першоджерел, літописів самої древньої пори.
У травні 1913 року, коли хвороба прогресувала, коли виднівся небокрай життя, вона у липні до Ольги Кобилянської писала:
"Прекрасно було б, якби хтось та й ще хтось могли собі колись узявши   дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом до великих зруйнованих святинь у Луксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тільки мрія, бо хтось тепер може тільки – лежати (як сидить, то вже щастя), на морі, чи на суходолі, в Єгипті чи деінде, однаково…
Ну, що ж, проте ж і на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видко їм, і золота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима – те все що заказано мені, то й нема чого дуже на  moll (мінорний тон) настроюватися. Es lebe das heben (хай живе життя), яке вже там кому суджено!".
В цій сповіді-мрії перед подругою сплелися у вінок романтика, біль та історія. І найперше – це історія Лесиного життя, яке нам світить сонцем і зорею, і пурпуровим заходом Єгипту, і дивним відблиском вічно живої "Лісової пісні".
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації
Національної спілки 
краєзнавців України.
Що покласти на терези творчості видатної українки Лариси Косач (Лесі Українки)?
Звичайно, вірші, поеми, драми, листи та оповідання на одну шальку. На другу кладу історію, етнографію і все те, що формує світогляд людини.
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 277
Читати далі
25.02.2016
На честь 145 -ої річниці  від дня народження Лесі Українки учні професійного ліцею днями зібралися в "Поетичній вітальні", щоб провести тематичний вечір "Ні, я жива, я буду вічно жити!".
Підготували та провели захід учні групи № 12 (кл. керівник С. Д. Оніщук) з використанням відео та мультимедійних засобів.  Автор цих рядків  у вступному виступі ознайомила учасників з літературною спадщиною Лесі Українки. 
 Ведучі Марія Баховець  та Ірина Макарусь  ознайомили присутніх з життєвим і творчим шляхом співачки "досвітніх вогнів". Ірина  Марчук, Анастасія Оніщук  декламували вірші нашої землячки.  
Надзвичайно зворушливо був представлений фрагмент з драми-феєрії "Лісова пісня", де ролі Мавки і Лукаша зіграли учні Катерина Кречко  та Ірина Кузьмик.
Вокальна група під керівництвом С. О. Кіпеня  виконала пісню "Хотіла б я  піснею стати" на слова Лесі Українки (музика О. Каліщука). 
Для закріплення матеріалу провели цікаву вікторину. Переможці Катерина Кречко  та Ірина  Кузьмик  одержали в подарунок книги. 
Присутні з цікавістю ознайомилися з творами видатної поетеси, представленими на книжковій виставці "Дочка Прометея". 
Надія ДЯТЕЛ,
завідуюча бібліотекою Ковельського професійного ліцею.

IMG_8929Слово її безсмертне

На честь 145 -ої річниці  від дня народження Лесі Українки учні професійного ліцею днями зібралися в "Поетичній вітальні", щоб провести тематичний вечір "Ні, я жива, я буду вічно жити!".
Надія ДЯТЕЛ,
завідуюча бібліотекою Ковельського професійного ліцею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 387
Читати далі
25.02.2016

20160221_142640 Конкурс “Мій любий краю”

Управління культури Волинської ОДА, обласний науково-методичний центр культури на базі Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки 21 лютого 2016 року традиційно провели обласний конкурс читців "Мій любий краю", присвячений 145-ій річниці від дня народження Лесі Українки. 
Відкрили конкурс  вітальним словом: Віктор Козак – голова Ковельської РДА, Андрій Броїло – голова райради, Валерій Дмитрук – начальник управління культури  ОДА, Надія Гуменюк – лауреат літературної премії імені Лесі Українки, член Національної спілки письменників України, Заслужений журналіст України, голова журі.
Конкурс пройшов на високому організаційно-творчому рівні. У ньому взяли участь 36 читців з різних  районів та міст області. Усі без винятку конкурсанти продемонстрували високу виконавську майстерність.
Учасники змагалися у трьох вікових категоріях (молодша, середня та старша). Перші місця у відповідних категоріях вибороли: Юлія Зінчук (Любомльський РБК), Валентина Богомолова (БК селище Жовтневе, м. Нововолинськ), Михайло Бараков (Волинське державне училище культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського). 
Гран-прі отримала Раїса Квач (БК смт Колки Маневицького району) за декламування твору Лесі Українки "Сльози-перли". Учасники конкурсу нагороджені грамотами та подяками.
Для всіх учасників обласного конкурсу грав дитячий гурт "Дударик" Голобської музичної школи (на знімку).
Тетяна Нерода,
молодший науковий співробітник музею 
Лесі Українки.
Управління культури Волинської ОДА, обласний науково-методичний центр культури на базі Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки 21 лютого 2016 року традиційно провели обласний конкурс читців "Мій любий краю", присвячений 145-ій річниці від дня народження Лесі Українки. 
Тетяна НЕРОДА,
молодший науковий співробітник музею Лесі Українки.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 469
Читати далі
23.02.2016

images (3)Звучало Лесине слово велично

"Досвітні  огні" поезій, які запалила Леся Українка, все більше й більше розгортаються в українському просторі. Вони, наче "неопалима купина", вказують нам тернистий шлях до волі, гідності і справедливості.
І знову у цьому просторі наша районна культура на чолі з Тетяною Матяшук на висоті. 12 лютого ц. р. у центральній районній бібліотеці відбувся широкомасштабний конкурс читців поезії. У творчому заході взяли участь аматори сцени з усіх населених пунктів Ковельщини – 50 чоловік (!).
О, скільки хвилювань, старань виплеснули вони зі своєї душі! Кожен хотів бути кращим. Не дивно, адже вони презентували не тільки себе, але й сільську громаду. А потрібно було продемонструвати і виконавську майстерність, і сценічний образ. До того ж, у кожного – своєрідна манера виконання та отой енергетичний магніт, який притягує слухачів до читця.
Словом, було на що подивитися, кого послухати. Леся Українка (а конкурс присвячений 145-річчю від дня її народження) була б задоволена і зворушена. Доброго слова заслуговують не тільки виконавці, але й їхні наставники.
Не менш складно для поважного журі було оцінити кожного читця справедливими оцінками і виявити переможців. Після довгих дебатів, суперечок, об'єктивного аналізу результати було визначено.
Переможцями конкурсу "Мій любий краю" стали:
– в молодшій групі: Анна Хилюк (с. Білин) – третє місце; Ангеліна Кулик (с. Колодяжне) – друге місце; Олександра Дембицька (с. Велицьк) – перше місце.
– в середній групі: третє місце розділили Наталія Курбан (с. Битень), Альона Білич (с. Великий Порськ); другими були Вікторія Долгих (с. Доротище), Анна Шинкарук (с. Любитів); першими стали Андрій Долонько (с. Кругель), Анна Юркова (Голобський районний будинок культури).
– в старшій групі: третє місце присуджено Тетяні Бархабі (с. Тойкут); друге – Анастасії Кудацькій (РБК смт Голоб) і  Тетяні Масловській (с. Мощена). Першість вибороли Оксана Абрамчук (с.Козлиничі) і Наталія Жалай (с. Гішин).
Не дивуйся, шановний читачу, що на "п'єдестал"  пошани ставали по два учасники. Це тільки підтверджує високий рівень конкурсу.
За цікаву постановку і своєрідність виконання окремими призами були відзначені Маргарита Куцова та Максим Бєлінський із Люблинця. Зворушила всіх літературно-мистецька композиція аматорів сцени Галини Шупічук, Олени Чуль та Мар'яни Чуль із Сільця.
Конкурс читців, присвячений великій поетесі, нашій землячці Лесі Українці, засвідчив: культурна Ковельщина має високий літературно-мистецький та виконавсько-артистичний потенціал. Є з кого вибирати найкращих для участі в обласному конкурсі і там перемагати.
Відкрию невеличку таємницю: журі намагалося визначити найкращих, та за браком часу і рівноцінністю кількох претендентів цього зробити не вдалося. Потрібні глибокий безкомпромісний аналіз, адже ціна висока – честь Ковельського району! Тобто, журі працює далі.
За відмінну організацію конкурсу заслуговують подяки очільники відділу культури РДА Тетяна Матяшук, заступниця директора районного Будинку культури Валентина Шафета та інші. Гарно і змістовно провела захід чарівна Ірина Шевчук.
Не можна не згадати добрим словом працівників центральної районної бібліотеки та її керівника, Заслуженого працівника культури України Галину Божик. Тут всі культурно-мистецькі заходи завжди проходять на високому рівні.
Серед бурхливих хвиль так званих "реформ", не раз почуєш: фінансування на сільську культуру потрібно скорочувати, а бібліотечний штатний розпис переглянути. Ці горе-реформатори не хочуть розуміти, що українські культура, просвітництво, пісня і слово ведуть до світла. Невже ми хочемо безкультур'я нести в Європу? Адже там нашої корупції бояться, як  чорт ладану.
Тому потрібно думати над тим, як підняти рівень української культури, підкріпити її фінансово й організаційно, а не скорочувати штати, зменшувати зарплату, закривати заклади і т. д., і т. п. Але  це – до слова і для перестороги.
Рік Лесі Українки на Ковельщині розпочався із високої позначки.
Що ж, у добрий путь!
Анатолій СЕМЕНЮК.
"Досвітні  огні" поезій, які запалила Леся Українка, все більше й більше розгортаються в українському просторі. Вони, наче "неопалима купина", вказують нам тернистий шлях до волі, гідності і справедливості.
І знову у цьому просторі наша районна культура на чолі з Тетяною Матяшук на висоті. 12 лютого ц. р. у центральній районній бібліотеці відбувся широкомасштабний конкурс читців поезії. У творчому заході взяли участь аматори сцени з усіх населених пунктів Ковельщини – 50 чоловік (!).
Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 362
Читати далі
16.02.2016

чТри кроки назустріч єднанню Православ'я

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ.
Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.
У сьогоднішній лексикон віруючих та священнослужителів увійшли слова "канонічність", "неканонічність", "розкольники". Довкола цієї теми існує чимало  спекуляцій. Для одних розмови про "канонічність", "неканонічність"  – байки, для інших – це питання богословські, питання церковної еклезіології. Адже у  реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом.
Але пам'ятаймо, що Божа благодать сходить лише по вірі, незалежно від місць складеної молитви. Тому, цінуючи  та зберігаючи апостольську спадкоємність  у хіротоніях, наголошу, що благодать життя залежить, в першу чергу, від Духа Святого, який "дихає, де хоче і Його голос ти чуєш, та не відаєш звідкіль Він приходить, і куди Він іде" (Ів. 3:8).
Важко навіть уявити, скільки витрачено сил за 25 років в цих міжконфесійних "розборках"! Деякі священики та миряни замість того, щоб присвятити себе духовному самовдосконаленню, вихованню наших дітей у вірі, вважають своїм обов'язком якнайбільше  бруду вилити на голови опонентів.
Ситуація між двома Церквами ще більш загострилась у зв'язку з війною на Сході України та приходом до влади УПЦ Митрополита Онуфрія. Адже, як зрозуміти, що Владика не встав (до речі, він єдиний) у Верховній Раді, щоб вшанувати пам'ять загиблих синів України у неоголошеній війні Росії з Україною?
Однак прозріння, як свідчать факти, настає.
Нещодавно (січень 2016 р.) Предстоятель УПЦ Онуфрій дозволив священикам не згадувати Патріарха Кирила під час богослужінь. Парафіяни і священики українського Православ'я зустріли таку звістку, як суттєвий крок до порозуміння.
Виникає запитання: "Хто і що сьогодні заважає українським православним об'єднатись в єдину Церкву? Відповідь на нього непроста. Серед українського Православ'я є Церква (УПЦ), яка нині перебуває в дуже складній ситуації. З одного боку, за Божих дітей вона  має український народ, а з другого – її духовне керівництво знаходиться в Москві, яка веде з Україною неоголошену війну. Думаю, це і є найбільшою перешкодою. Адже поняття "руський мір", "єдиний народ" засіли, на жаль, у головах багатьох українців як на Сході, так і на Заході. І я не заздрю ієрархам, священикам, які повинні вирішувати цю дилему. Але вони мусять це робити, і, гадаю, пріоритет Божого народу тут очевидний.
Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.
Можна додати й третю причину – пасивність в цьому питанні нашої влади. Зрозуміло, що, з одного боку, Церква відділена від держави, і держава не втручається у її справи. З другого боку, історія  постання  Православних Помісних Церков свідчить про те, що ніде і ніколи фактично не обходилося без  політичного впливу на церковні справи.
Налаштовані на порозуміння церкви  Ковельщини. Так, коли розпочалась війна, священики УПЦ КП звернулись до священиків УПЦ з пропозицією об'єднатися для збору пожертв на потреби українського війська. Ініціатива охоче була підтримана священиками УПЦ і всіма мирянами Ковельщини. Активність людей була велика. За короткий час зібрано досить значну суму коштів. Закуплено матраци, ковдри й  спільно відвезено нашим землякам в зону АТО.
На Різдво Христове парафіяни Свято-Володимирського храму УПЦ КП (настоятель отець Віталій Лехкобит) зробили ще один крок назустріч єднанню. Із хоругвами і Різдвяною зіркою вони хресною ходою прийшли до храму Воскресіння Словущого УПЦ, що знаходиться в мікрорайоні "Ковельсільмашу", щоб поколядувати, як до своїх найближчих сусідів.
На порозі храму гостей зустріли настоятель храму протоієрей Михайло Чупак, отець Андрій та десятки прихожан. Щирий, ласкавий погляд, ніжний потиск рук, які ви можете бачити на світлинах вгорі, свідчать про взаємне  прагнення священиків жити в злагоді, любові і єдності у вірі Православній – "бути всі Одно" (Ів. 17:21).
Лунають колядки, віршовані привітання на подвір'ї храму Воскресіння Словущого. Парафіяни обох церков вітають один одного. За християнською традицією, обнімаються, цілуються, радіють і веселяться.
Настоятель храму протоієрей Михайло Чупак разом з отцем Андрієм виносять великий кошик із Різдвяними подарунками і вручають їх гостям. Колядки продовжують злітати до небес. Їх підхоплюють люди, що вийшли із сусідніх квартир. Спільні колядки мирян двох храмів засвідчили їх бажання йти назустріч один одному, об'єднатись й спільно будувати незалежну Українську  Православну Церкву і Самостійну державу.
Варта уваги й неодноразова ініціатива священиків УПЦ КП м. Ковеля, спрямована  до священиків УПЦ – провести спільну заупокійну  панахиду за загиблими нашими земляками на Сході України.
– Однак наша ініціатива поки що не знайшла підтримки. А шкода! Адже спільні молитви з Українською Греко-католицькою і Римо-католицькою церквами  в м. Ковелі вже стали традиційними.
Зауважу, що спільні міжконфесійні молитви за єдність і мир в Україні, в яких беруть участь духовенство і вірні УПЦ, вже проводяться в окремих районах області, а традиційно щомісяця – в Ківерцях, починаючи зі свята Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня).
Все ж, ми сподіваємося і віримо, що порозуміння настане. І всі ми, ковельчани, як брати по вірі, обнімемося, об'єднаємось і біля пам'ятника Тарасу Шевченку відслужимо молитву за єдність і мир в Україні, – переконаний настоятель храму Св. Володимира отець Віталій Лехкобит. – Хай допоможе всім нам Господь!
Дмитро КОРНЕЛЮК,
релігієзнавець, краєзнавець,
член НСК  України.

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ. Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.

Дмитро КОРНЕЛЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 337
Читати далі
16.02.2016

чТри кроки назустріч єднанню Православ'я

(ПРОДОВЖЕННЯ)

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ.
Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.
У сьогоднішній лексикон віруючих та священнослужителів увійшли слова "канонічність", "неканонічність", "розкольники". Довкола цієї теми існує чимало  спекуляцій. Для одних розмови про "канонічність", "неканонічність"  – байки, для інших – це питання богословські, питання церковної еклезіології. Адже у  реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом.
Але пам'ятаймо, що Божа благодать сходить лише по вірі, незалежно від місць складеної молитви. Тому, цінуючи  та зберігаючи апостольську спадкоємність  у хіротоніях, наголошу, що благодать життя залежить, в першу чергу, від Духа Святого, який "дихає, де хоче і Його голос ти чуєш, та не відаєш звідкіль Він приходить, і куди Він іде" (Ів. 3:8).
Важко навіть уявити, скільки витрачено сил за 25 років в цих міжконфесійних "розборках"! Деякі священики та миряни замість того, щоб присвятити себе духовному самовдосконаленню, вихованню наших дітей у вірі, вважають своїм обов'язком якнайбільше  бруду вилити на голови опонентів.
Ситуація між двома Церквами ще більш загострилась у зв'язку з війною на Сході України та приходом до влади УПЦ Митрополита Онуфрія. Адже, як зрозуміти, що Владика не встав (до речі, він єдиний) у Верховній Раді, щоб вшанувати пам'ять загиблих синів України у неоголошеній війні Росії з Україною?
Однак прозріння, як свідчать факти, настає.
Нещодавно (січень 2016 р.) Предстоятель УПЦ Онуфрій дозволив священикам не згадувати Патріарха Кирила під час богослужінь. Парафіяни і священики українського Православ'я зустріли таку звістку, як суттєвий крок до порозуміння.
Виникає запитання: "Хто і що сьогодні заважає українським православним об'єднатись в єдину Церкву? Відповідь на нього непроста. Серед українського Православ'я є Церква (УПЦ), яка нині перебуває в дуже складній ситуації. З одного боку, за Божих дітей вона  має український народ, а з другого – її духовне керівництво знаходиться в Москві, яка веде з Україною неоголошену війну. Думаю, це і є найбільшою перешкодою. Адже поняття "руський мір", "єдиний народ" засіли, на жаль, у головах багатьох українців як на Сході, так і на Заході. І я не заздрю ієрархам, священикам, які повинні вирішувати цю дилему. Але вони мусять це робити, і, гадаю, пріоритет Божого народу тут очевидний.
Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.
Можна додати й третю причину – пасивність в цьому питанні нашої влади. Зрозуміло, що, з одного боку, Церква відділена від держави, і держава не втручається у її справи. З другого боку, історія  постання  Православних Помісних Церков свідчить про те, що ніде і ніколи фактично не обходилося без  політичного впливу на церковні справи.
Налаштовані на порозуміння церкви  Ковельщини. Так, коли розпочалась війна, священики УПЦ КП звернулись до священиків УПЦ з пропозицією об'єднатися для збору пожертв на потреби українського війська. Ініціатива охоче була підтримана священиками УПЦ і всіма мирянами Ковельщини. Активність людей була велика. За короткий час зібрано досить значну суму коштів. Закуплено матраци, ковдри й  спільно відвезено нашим землякам в зону АТО.
На Різдво Христове парафіяни Свято-Володимирського храму УПЦ КП (настоятель отець Віталій Лехкобит) зробили ще один крок назустріч єднанню. Із хоругвами і Різдвяною зіркою вони хресною ходою прийшли до храму Воскресіння Словущого УПЦ, що знаходиться в мікрорайоні "Ковельсільмашу", щоб поколядувати, як до своїх найближчих сусідів.
На порозі храму гостей зустріли настоятель храму протоієрей Михайло Чупак, отець Андрій та десятки прихожан. Щирий, ласкавий погляд, ніжний потиск рук, які ви можете бачити на світлинах вгорі, свідчать про взаємне  прагнення священиків жити в злагоді, любові і єдності у вірі Православній – "бути всі Одно" (Ів. 17:21).
Лунають колядки, віршовані привітання на подвір'ї храму Воскресіння Словущого. Парафіяни обох церков вітають один одного. За християнською традицією, обнімаються, цілуються, радіють і веселяться.
Настоятель храму протоієрей Михайло Чупак разом з отцем Андрієм виносять великий кошик із Різдвяними подарунками і вручають їх гостям. Колядки продовжують злітати до небес. Їх підхоплюють люди, що вийшли із сусідніх квартир. Спільні колядки мирян двох храмів засвідчили їх бажання йти назустріч один одному, об'єднатись й спільно будувати незалежну Українську  Православну Церкву і Самостійну державу.
Варта уваги й неодноразова ініціатива священиків УПЦ КП м. Ковеля, спрямована  до священиків УПЦ – провести спільну заупокійну  панахиду за загиблими нашими земляками на Сході України.
– Однак наша ініціатива поки що не знайшла підтримки. А шкода! Адже спільні молитви з Українською Греко-католицькою і Римо-католицькою церквами  в м. Ковелі вже стали традиційними.
Зауважу, що спільні міжконфесійні молитви за єдність і мир в Україні, в яких беруть участь духовенство і вірні УПЦ, вже проводяться в окремих районах області, а традиційно щомісяця – в Ківерцях, починаючи зі свята Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня).
Все ж, ми сподіваємося і віримо, що порозуміння настане. І всі ми, ковельчани, як брати по вірі, обнімемося, об'єднаємось і біля пам'ятника Тарасу Шевченку відслужимо молитву за єдність і мир в Україні, – переконаний настоятель храму Св. Володимира отець Віталій Лехкобит. – Хай допоможе всім нам Господь!
Дмитро КОРНЕЛЮК,
релігієзнавець, краєзнавець,
член НСК  України.

Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 348
Читати далі