Історія в творчості поетеси
Що покласти на терези творчості видатної українки Лариси Косач (Лесі Українки)?
Звичайно, вірші, поеми, драми, листи та оповідання на одну шальку. На другу кладу історію, етнографію і все те, що формує світогляд людини.
Поезія віддзеркалює внутрішній духовний світ автора, а історія наповнює його особливим змістом, який трансформує поетичні рядки у пізнання світогляду цілого народу. Поезія є тим згустком філософської думки, яка із спресованих подій тисячоліть висвітлює вірування, звичаї, традиції і правила (точніше – закони) співіснування людини з природою і собі подібними.
Знаємо, що Леся хотіла бути художником, "як Шевченко", вчилася гри на фортепіано, цікавилася мелодіями і текстами народних пісень, вишивкою, побутом селян Волині. Потяг до історії найбільше проявився, коли їй було 19 років і вона вирішила написати підручник з історії східних народів для своєї сестри Ольги. Основою для написання послужили праці француза Луї Менара та єгиптолога Гастяна Масперо.
До того ж, Леся постійно консультувалася із своїм дядьком Михайлом Драгомановим. Його наука мала великий вплив на світогляд поетеси. Вона по крупинці вибирала корисне для себе. Із впевненістю можна сказати, що вивчення історії мало вплив на оздоровлення її самої.
У 1890 році Петро Косач будує білий будинок із солярієм, на якому хвора Леся мала приймати сонячні ванни.
Ось що у 1890 році у своєму підручнику пише Лариса Косач: "Арійці, як інші давні народи, думали, що сонце гоїть всі слабості тіла і духа. Та й справді: сонячне світло дуже корисне для людини, ним і тепер гоять чимало слабостів, а в давні часи, коли люди не вміли готувати собі ліків, сонце таки й було найкращим правдивим ліком" ("Історія…", стор. 21).
Ці оздоровчі корисні поради предків-арійців справили велике враження на поетесу і закріпили цей "рецепт" на все життя. Леся лікувалася сонцем Криму, Одеси, Єгипту, Грузії та в інших місцях. Вона вірила в зцілюючу силу небесного божества.
l
"Історія…" читається легко, вона доступна до найпростішого розуміння. Леся Українка не лише констатує події і факти. Вона робить свої філософські висновки, роздумує, аналізує і порівнює із сьогоденням.
Чому ми є такі, як є? Леся відповідає: "Вдачу, думки та світогляд народу найбільше видно з його віри та мови, бо в них одбивається все, що думають люди про природу і про самих себе" ("Історія…", стор. 14).
Століттями формувалася теорія, що на свою землю ми звідкілясь прийшли, що культуру, традиції, звичаї і навіть мову нам хтось приніс ззовні.
Повернемося до роздумів Лесі:
"В остатні часи серед учених почала переважати думка, що Арійці таки зроду були європейцями, а вже з Європи через Кавказ частина їх перейшла в Азію, Іран та Індію" ("Історія…", стор. 13).
Це твердження при становленні Незалежності України надзвичайно важливе. Воно підкріплює нашу первозданну основу, формує гідність народу. Ми можемо поглянути на себе як на рівних серед рівних європейців, а в дечому – і кращих від інших народів світу, а не “третього” сорту, як дехто вважає.
Важливо зазначити, що це не просто історія східних народів, а презентація праукраїнців-аріїв у співставленні вірувань, богів і звичаїв. Задум Лесі Українки передбачав написання окремого розділу про санскрит та Арійців, які близькі і рідні слов'янам.
Красномовно це звучить у поетичних рядках:
Ми почались задовго до Гомера,
І ми в санскриті вижили,
мов Фенікс.
Від Індії, Єгипту до Ірану
У мові тій – вкраїнські наші гени.
Звичайно, цей задум був викликом царському режиму, який не допускав навіть думки про нашу слов'янську первозданність.
Забігаючи наперед, можемо сказати, що саме через це "Історія…" замовчувалася і не перевидавалася у радянські часи.
Цей геніальний висновок Лесі Українки підтверджує знавець санскриту В. Грабовський ("Леся Українка і санскрит"). І не тільки він.
Ось як влучно висловився поет і дослідник творчості Лесі Українки Анатолій Журавський:
Ще не було на світі Гіппократа,
До нього ще були тисячоліття,
Ані Христа, ні Понтія Пілата,
Та Правкраїна вже була на світі.
Ще не було Софокла і в помині,
Стежки в Олімп лежали не обжиті
Та вже народ Праматері-Вкраїни
Лишив свій скарб у вічному
санскриті.
Цей своєрідний перегук вчених-дослідників відтворює весну нашої рідної історії. Це – надзвичайно важливо, бо і на сучасному етапі становлення Незалежності знаходяться вчені, які вважають, що мова наша бере початок від Кирила і Мефодія. До цієї тези слід вставити ремарку: старослов'янська мова, навпаки, нашкодила нашій материнській, тобто староукраїнській, можливо більше, ніж польські та російські колонізатори разом узяті. Більше того, старослов'янська мова формувалася на азах староукраїнської!
Леся Українка на глибокому пізнанні історії свідомо розділяє культуру московсько-російську і нашу європейсько-українську.
У листі до Михайла Драгоманова читаємо: "Ще хотів Миша знати вашу думку про те, чи не єсть признак монгольського впливу на москалів їхня орнаментика з людськими звірячими фігурами?".
Це питання несе у собі відповідь і заперечення: ніколи, навіть на генному рівні, українці не були братами московітам-росіянам.
Юну Лесю мучать "одвічні спори", чи треба писати народним, чи не чисто народним складом, чи Галичина та Волинь все одно Україна, чи ні, чи наукові праці писати по-українськи, чи краще може, по-російськи і т. д. От так люди, певно, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти". Це теж наслідки "забуття" нашої історії.
На жаль, і сьогодні в незалежній Україні ми не вилікувались від отої хронічної російської застуди.
Зацікавленість рідною історією прослідковується в листі до А. Кримського (6.06.1912 р.): "Ото, бачите, гнітить мене моя необразованість" у рідній історії, себто розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, пахощів давніх епох…
Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидавця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може я сказала щось таке, чого не казали наші поети…".
І вже на порозі до Вічності 12 квітня 1913 року Леся у листі до матері критикує скульптора Коненкова: "Його боги чисто кацапські, коли не фінські, і я вже в них зовсім не пізнаю релігії батьків моїх, що відбилися такими прекрасними лініями і барвами у весняних колядках, обрядах та легендах.
Чому слов'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами – всі!, коли в наших казках навіть ворожа сила – змій – уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки, а "золотокудрі сини" тої богині царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж либонь, близька родина того Дождьбога, що вийшов таким ідилищем поганим у Коненкова?
Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины и с одной ноздрей", то чого його таким не зображати, тільки нема чого розспросторювати сього ідеалу на всіх слов'ян, а треба зазначити до кого він належить".
Наведена простора цитата із листа вказує на обізнаність поетеси в древній чужій і своїй міфологічній історії. Тут – ключ до розуміння привабливості і невмирущості її знаменитої "Лісової пісні".
"Захворівши" історією ще юною, Леся так і не вилікувалася від цієї "хворості" до кінця свого життя. Зацікавленість історією підтверджується в її листах до рідних і друзів протягом багатьох років.
Загалом, переважна більшість драматичних творів, поем і віршів написана на основі історичних сюжетів країн Сходу та Європи. Назвемо тільки окремі з них: "Одержима", "Роберт Брюс", "Давня казка", "Віла посестра", "Триптих: І. Що дасть мені силу. ІІ. Орфеєве чудо. ІІІ. Про велета"; "На руїнах", "В катакомбах", "Камінний господар", "Оргія" та інші.
Особливим історичним пам'ятником Лесі Українки є гімн волинської міфології – драма-феєрія "Лісова пісня".
Леся марила пізнанням історії, хотіла бачити наяву історичні пам'ятники, святині, і, як ми уже згадували, торкатися першоджерел, літописів самої древньої пори.
У травні 1913 року, коли хвороба прогресувала, коли виднівся небокрай життя, вона у липні до Ольги Кобилянської писала:
"Прекрасно було б, якби хтось та й ще хтось могли собі колись узявши дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом до великих зруйнованих святинь у Луксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тільки мрія, бо хтось тепер може тільки – лежати (як сидить, то вже щастя), на морі, чи на суходолі, в Єгипті чи деінде, однаково…
Ну, що ж, проте ж і на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видко їм, і золота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима – те все що заказано мені, то й нема чого дуже на moll (мінорний тон) настроюватися. Es lebe das heben (хай живе життя), яке вже там кому суджено!".
В цій сповіді-мрії перед подругою сплелися у вінок романтика, біль та історія. І найперше – це історія Лесиного життя, яке нам світить сонцем і зорею, і пурпуровим заходом Єгипту, і дивним відблиском вічно живої "Лісової пісні".
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації
Національної спілки
краєзнавців України.
Що покласти на терези творчості видатної українки Лариси Косач (Лесі Українки)?
Звичайно, вірші, поеми, драми, листи та оповідання на одну шальку. На другу кладу історію, етнографію і все те, що формує світогляд людини.
Анатолій СЕМЕНЮК,
голова Ковельської міськрайонної організації Національної спілки краєзнавців України.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 902
Слово її безсмертне
Конкурс “Мій любий краю”
Звучало Лесине слово велично
Три кроки назустріч єднанню Православ'я
І засяють бані та хрести церкви Володимирової
Великий князь Володимир Рівноапостольний – хреститель Руси-України
Велич Христової любові
“Молитва за Україну”