25.02.2016
На честь 145 -ої річниці  від дня народження Лесі Українки учні професійного ліцею днями зібралися в "Поетичній вітальні", щоб провести тематичний вечір "Ні, я жива, я буду вічно жити!".
Підготували та провели захід учні групи № 12 (кл. керівник С. Д. Оніщук) з використанням відео та мультимедійних засобів.  Автор цих рядків  у вступному виступі ознайомила учасників з літературною спадщиною Лесі Українки. 
 Ведучі Марія Баховець  та Ірина Макарусь  ознайомили присутніх з життєвим і творчим шляхом співачки "досвітніх вогнів". Ірина  Марчук, Анастасія Оніщук  декламували вірші нашої землячки.  
Надзвичайно зворушливо був представлений фрагмент з драми-феєрії "Лісова пісня", де ролі Мавки і Лукаша зіграли учні Катерина Кречко  та Ірина Кузьмик.
Вокальна група під керівництвом С. О. Кіпеня  виконала пісню "Хотіла б я  піснею стати" на слова Лесі Українки (музика О. Каліщука). 
Для закріплення матеріалу провели цікаву вікторину. Переможці Катерина Кречко  та Ірина  Кузьмик  одержали в подарунок книги. 
Присутні з цікавістю ознайомилися з творами видатної поетеси, представленими на книжковій виставці "Дочка Прометея". 
Надія ДЯТЕЛ,
завідуюча бібліотекою Ковельського професійного ліцею.

IMG_8929Слово її безсмертне

На честь 145 -ої річниці  від дня народження Лесі Українки учні професійного ліцею днями зібралися в "Поетичній вітальні", щоб провести тематичний вечір "Ні, я жива, я буду вічно жити!".
Надія ДЯТЕЛ,
завідуюча бібліотекою Ковельського професійного ліцею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 904
Читати далі
25.02.2016

20160221_142640 Конкурс “Мій любий краю”

Управління культури Волинської ОДА, обласний науково-методичний центр культури на базі Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки 21 лютого 2016 року традиційно провели обласний конкурс читців "Мій любий краю", присвячений 145-ій річниці від дня народження Лесі Українки. 
Відкрили конкурс  вітальним словом: Віктор Козак – голова Ковельської РДА, Андрій Броїло – голова райради, Валерій Дмитрук – начальник управління культури  ОДА, Надія Гуменюк – лауреат літературної премії імені Лесі Українки, член Національної спілки письменників України, Заслужений журналіст України, голова журі.
Конкурс пройшов на високому організаційно-творчому рівні. У ньому взяли участь 36 читців з різних  районів та міст області. Усі без винятку конкурсанти продемонстрували високу виконавську майстерність.
Учасники змагалися у трьох вікових категоріях (молодша, середня та старша). Перші місця у відповідних категоріях вибороли: Юлія Зінчук (Любомльський РБК), Валентина Богомолова (БК селище Жовтневе, м. Нововолинськ), Михайло Бараков (Волинське державне училище культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського). 
Гран-прі отримала Раїса Квач (БК смт Колки Маневицького району) за декламування твору Лесі Українки "Сльози-перли". Учасники конкурсу нагороджені грамотами та подяками.
Для всіх учасників обласного конкурсу грав дитячий гурт "Дударик" Голобської музичної школи (на знімку).
Тетяна Нерода,
молодший науковий співробітник музею 
Лесі Українки.
Управління культури Волинської ОДА, обласний науково-методичний центр культури на базі Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки 21 лютого 2016 року традиційно провели обласний конкурс читців "Мій любий краю", присвячений 145-ій річниці від дня народження Лесі Українки. 
Тетяна НЕРОДА,
молодший науковий співробітник музею Лесі Українки.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 991
Читати далі
23.02.2016

images (3)Звучало Лесине слово велично

"Досвітні  огні" поезій, які запалила Леся Українка, все більше й більше розгортаються в українському просторі. Вони, наче "неопалима купина", вказують нам тернистий шлях до волі, гідності і справедливості.
І знову у цьому просторі наша районна культура на чолі з Тетяною Матяшук на висоті. 12 лютого ц. р. у центральній районній бібліотеці відбувся широкомасштабний конкурс читців поезії. У творчому заході взяли участь аматори сцени з усіх населених пунктів Ковельщини – 50 чоловік (!).
О, скільки хвилювань, старань виплеснули вони зі своєї душі! Кожен хотів бути кращим. Не дивно, адже вони презентували не тільки себе, але й сільську громаду. А потрібно було продемонструвати і виконавську майстерність, і сценічний образ. До того ж, у кожного – своєрідна манера виконання та отой енергетичний магніт, який притягує слухачів до читця.
Словом, було на що подивитися, кого послухати. Леся Українка (а конкурс присвячений 145-річчю від дня її народження) була б задоволена і зворушена. Доброго слова заслуговують не тільки виконавці, але й їхні наставники.
Не менш складно для поважного журі було оцінити кожного читця справедливими оцінками і виявити переможців. Після довгих дебатів, суперечок, об'єктивного аналізу результати було визначено.
Переможцями конкурсу "Мій любий краю" стали:
– в молодшій групі: Анна Хилюк (с. Білин) – третє місце; Ангеліна Кулик (с. Колодяжне) – друге місце; Олександра Дембицька (с. Велицьк) – перше місце.
– в середній групі: третє місце розділили Наталія Курбан (с. Битень), Альона Білич (с. Великий Порськ); другими були Вікторія Долгих (с. Доротище), Анна Шинкарук (с. Любитів); першими стали Андрій Долонько (с. Кругель), Анна Юркова (Голобський районний будинок культури).
– в старшій групі: третє місце присуджено Тетяні Бархабі (с. Тойкут); друге – Анастасії Кудацькій (РБК смт Голоб) і  Тетяні Масловській (с. Мощена). Першість вибороли Оксана Абрамчук (с.Козлиничі) і Наталія Жалай (с. Гішин).
Не дивуйся, шановний читачу, що на "п'єдестал"  пошани ставали по два учасники. Це тільки підтверджує високий рівень конкурсу.
За цікаву постановку і своєрідність виконання окремими призами були відзначені Маргарита Куцова та Максим Бєлінський із Люблинця. Зворушила всіх літературно-мистецька композиція аматорів сцени Галини Шупічук, Олени Чуль та Мар'яни Чуль із Сільця.
Конкурс читців, присвячений великій поетесі, нашій землячці Лесі Українці, засвідчив: культурна Ковельщина має високий літературно-мистецький та виконавсько-артистичний потенціал. Є з кого вибирати найкращих для участі в обласному конкурсі і там перемагати.
Відкрию невеличку таємницю: журі намагалося визначити найкращих, та за браком часу і рівноцінністю кількох претендентів цього зробити не вдалося. Потрібні глибокий безкомпромісний аналіз, адже ціна висока – честь Ковельського району! Тобто, журі працює далі.
За відмінну організацію конкурсу заслуговують подяки очільники відділу культури РДА Тетяна Матяшук, заступниця директора районного Будинку культури Валентина Шафета та інші. Гарно і змістовно провела захід чарівна Ірина Шевчук.
Не можна не згадати добрим словом працівників центральної районної бібліотеки та її керівника, Заслуженого працівника культури України Галину Божик. Тут всі культурно-мистецькі заходи завжди проходять на високому рівні.
Серед бурхливих хвиль так званих "реформ", не раз почуєш: фінансування на сільську культуру потрібно скорочувати, а бібліотечний штатний розпис переглянути. Ці горе-реформатори не хочуть розуміти, що українські культура, просвітництво, пісня і слово ведуть до світла. Невже ми хочемо безкультур'я нести в Європу? Адже там нашої корупції бояться, як  чорт ладану.
Тому потрібно думати над тим, як підняти рівень української культури, підкріпити її фінансово й організаційно, а не скорочувати штати, зменшувати зарплату, закривати заклади і т. д., і т. п. Але  це – до слова і для перестороги.
Рік Лесі Українки на Ковельщині розпочався із високої позначки.
Що ж, у добрий путь!
Анатолій СЕМЕНЮК.
"Досвітні  огні" поезій, які запалила Леся Українка, все більше й більше розгортаються в українському просторі. Вони, наче "неопалима купина", вказують нам тернистий шлях до волі, гідності і справедливості.
І знову у цьому просторі наша районна культура на чолі з Тетяною Матяшук на висоті. 12 лютого ц. р. у центральній районній бібліотеці відбувся широкомасштабний конкурс читців поезії. У творчому заході взяли участь аматори сцени з усіх населених пунктів Ковельщини – 50 чоловік (!).
Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 917
Читати далі
16.02.2016

чТри кроки назустріч єднанню Православ'я

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ.
Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.
У сьогоднішній лексикон віруючих та священнослужителів увійшли слова "канонічність", "неканонічність", "розкольники". Довкола цієї теми існує чимало  спекуляцій. Для одних розмови про "канонічність", "неканонічність"  – байки, для інших – це питання богословські, питання церковної еклезіології. Адже у  реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом.
Але пам'ятаймо, що Божа благодать сходить лише по вірі, незалежно від місць складеної молитви. Тому, цінуючи  та зберігаючи апостольську спадкоємність  у хіротоніях, наголошу, що благодать життя залежить, в першу чергу, від Духа Святого, який "дихає, де хоче і Його голос ти чуєш, та не відаєш звідкіль Він приходить, і куди Він іде" (Ів. 3:8).
Важко навіть уявити, скільки витрачено сил за 25 років в цих міжконфесійних "розборках"! Деякі священики та миряни замість того, щоб присвятити себе духовному самовдосконаленню, вихованню наших дітей у вірі, вважають своїм обов'язком якнайбільше  бруду вилити на голови опонентів.
Ситуація між двома Церквами ще більш загострилась у зв'язку з війною на Сході України та приходом до влади УПЦ Митрополита Онуфрія. Адже, як зрозуміти, що Владика не встав (до речі, він єдиний) у Верховній Раді, щоб вшанувати пам'ять загиблих синів України у неоголошеній війні Росії з Україною?
Однак прозріння, як свідчать факти, настає.
Нещодавно (січень 2016 р.) Предстоятель УПЦ Онуфрій дозволив священикам не згадувати Патріарха Кирила під час богослужінь. Парафіяни і священики українського Православ'я зустріли таку звістку, як суттєвий крок до порозуміння.
Виникає запитання: "Хто і що сьогодні заважає українським православним об'єднатись в єдину Церкву? Відповідь на нього непроста. Серед українського Православ'я є Церква (УПЦ), яка нині перебуває в дуже складній ситуації. З одного боку, за Божих дітей вона  має український народ, а з другого – її духовне керівництво знаходиться в Москві, яка веде з Україною неоголошену війну. Думаю, це і є найбільшою перешкодою. Адже поняття "руський мір", "єдиний народ" засіли, на жаль, у головах багатьох українців як на Сході, так і на Заході. І я не заздрю ієрархам, священикам, які повинні вирішувати цю дилему. Але вони мусять це робити, і, гадаю, пріоритет Божого народу тут очевидний.
Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.
Можна додати й третю причину – пасивність в цьому питанні нашої влади. Зрозуміло, що, з одного боку, Церква відділена від держави, і держава не втручається у її справи. З другого боку, історія  постання  Православних Помісних Церков свідчить про те, що ніде і ніколи фактично не обходилося без  політичного впливу на церковні справи.
Налаштовані на порозуміння церкви  Ковельщини. Так, коли розпочалась війна, священики УПЦ КП звернулись до священиків УПЦ з пропозицією об'єднатися для збору пожертв на потреби українського війська. Ініціатива охоче була підтримана священиками УПЦ і всіма мирянами Ковельщини. Активність людей була велика. За короткий час зібрано досить значну суму коштів. Закуплено матраци, ковдри й  спільно відвезено нашим землякам в зону АТО.
На Різдво Христове парафіяни Свято-Володимирського храму УПЦ КП (настоятель отець Віталій Лехкобит) зробили ще один крок назустріч єднанню. Із хоругвами і Різдвяною зіркою вони хресною ходою прийшли до храму Воскресіння Словущого УПЦ, що знаходиться в мікрорайоні "Ковельсільмашу", щоб поколядувати, як до своїх найближчих сусідів.
На порозі храму гостей зустріли настоятель храму протоієрей Михайло Чупак, отець Андрій та десятки прихожан. Щирий, ласкавий погляд, ніжний потиск рук, які ви можете бачити на світлинах вгорі, свідчать про взаємне  прагнення священиків жити в злагоді, любові і єдності у вірі Православній – "бути всі Одно" (Ів. 17:21).
Лунають колядки, віршовані привітання на подвір'ї храму Воскресіння Словущого. Парафіяни обох церков вітають один одного. За християнською традицією, обнімаються, цілуються, радіють і веселяться.
Настоятель храму протоієрей Михайло Чупак разом з отцем Андрієм виносять великий кошик із Різдвяними подарунками і вручають їх гостям. Колядки продовжують злітати до небес. Їх підхоплюють люди, що вийшли із сусідніх квартир. Спільні колядки мирян двох храмів засвідчили їх бажання йти назустріч один одному, об'єднатись й спільно будувати незалежну Українську  Православну Церкву і Самостійну державу.
Варта уваги й неодноразова ініціатива священиків УПЦ КП м. Ковеля, спрямована  до священиків УПЦ – провести спільну заупокійну  панахиду за загиблими нашими земляками на Сході України.
– Однак наша ініціатива поки що не знайшла підтримки. А шкода! Адже спільні молитви з Українською Греко-католицькою і Римо-католицькою церквами  в м. Ковелі вже стали традиційними.
Зауважу, що спільні міжконфесійні молитви за єдність і мир в Україні, в яких беруть участь духовенство і вірні УПЦ, вже проводяться в окремих районах області, а традиційно щомісяця – в Ківерцях, починаючи зі свята Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня).
Все ж, ми сподіваємося і віримо, що порозуміння настане. І всі ми, ковельчани, як брати по вірі, обнімемося, об'єднаємось і біля пам'ятника Тарасу Шевченку відслужимо молитву за єдність і мир в Україні, – переконаний настоятель храму Св. Володимира отець Віталій Лехкобит. – Хай допоможе всім нам Господь!
Дмитро КОРНЕЛЮК,
релігієзнавець, краєзнавець,
член НСК  України.

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ. Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.

Дмитро КОРНЕЛЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 772
Читати далі
16.02.2016

чТри кроки назустріч єднанню Православ'я

(ПРОДОВЖЕННЯ)

Серед питань, які нині хвилюють українське суспільство, є відновлення єдності Православ'я. Адже події, що трапилися у церковному житті 1992 року, призвели його до розколу. Нині в Україні діє три Православні конфесії: УПЦ КП, УПЦ та УАПЦ.
Болючі рани розколу закровоточили як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Цей розкол поділив не тільки суспільство на "своїх" і "чужих" – ворогами стали брати, сім'ї, сусіди, цілі групи людей, нації.
У сьогоднішній лексикон віруючих та священнослужителів увійшли слова "канонічність", "неканонічність", "розкольники". Довкола цієї теми існує чимало  спекуляцій. Для одних розмови про "канонічність", "неканонічність"  – байки, для інших – це питання богословські, питання церковної еклезіології. Адже у  реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом.
Але пам'ятаймо, що Божа благодать сходить лише по вірі, незалежно від місць складеної молитви. Тому, цінуючи  та зберігаючи апостольську спадкоємність  у хіротоніях, наголошу, що благодать життя залежить, в першу чергу, від Духа Святого, який "дихає, де хоче і Його голос ти чуєш, та не відаєш звідкіль Він приходить, і куди Він іде" (Ів. 3:8).
Важко навіть уявити, скільки витрачено сил за 25 років в цих міжконфесійних "розборках"! Деякі священики та миряни замість того, щоб присвятити себе духовному самовдосконаленню, вихованню наших дітей у вірі, вважають своїм обов'язком якнайбільше  бруду вилити на голови опонентів.
Ситуація між двома Церквами ще більш загострилась у зв'язку з війною на Сході України та приходом до влади УПЦ Митрополита Онуфрія. Адже, як зрозуміти, що Владика не встав (до речі, він єдиний) у Верховній Раді, щоб вшанувати пам'ять загиблих синів України у неоголошеній війні Росії з Україною?
Однак прозріння, як свідчать факти, настає.
Нещодавно (січень 2016 р.) Предстоятель УПЦ Онуфрій дозволив священикам не згадувати Патріарха Кирила під час богослужінь. Парафіяни і священики українського Православ'я зустріли таку звістку, як суттєвий крок до порозуміння.
Виникає запитання: "Хто і що сьогодні заважає українським православним об'єднатись в єдину Церкву? Відповідь на нього непроста. Серед українського Православ'я є Церква (УПЦ), яка нині перебуває в дуже складній ситуації. З одного боку, за Божих дітей вона  має український народ, а з другого – її духовне керівництво знаходиться в Москві, яка веде з Україною неоголошену війну. Думаю, це і є найбільшою перешкодою. Адже поняття "руський мір", "єдиний народ" засіли, на жаль, у головах багатьох українців як на Сході, так і на Заході. І я не заздрю ієрархам, священикам, які повинні вирішувати цю дилему. Але вони мусять це робити, і, гадаю, пріоритет Божого народу тут очевидний.
Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.
Можна додати й третю причину – пасивність в цьому питанні нашої влади. Зрозуміло, що, з одного боку, Церква відділена від держави, і держава не втручається у її справи. З другого боку, історія  постання  Православних Помісних Церков свідчить про те, що ніде і ніколи фактично не обходилося без  політичного впливу на церковні справи.
Налаштовані на порозуміння церкви  Ковельщини. Так, коли розпочалась війна, священики УПЦ КП звернулись до священиків УПЦ з пропозицією об'єднатися для збору пожертв на потреби українського війська. Ініціатива охоче була підтримана священиками УПЦ і всіма мирянами Ковельщини. Активність людей була велика. За короткий час зібрано досить значну суму коштів. Закуплено матраци, ковдри й  спільно відвезено нашим землякам в зону АТО.
На Різдво Христове парафіяни Свято-Володимирського храму УПЦ КП (настоятель отець Віталій Лехкобит) зробили ще один крок назустріч єднанню. Із хоругвами і Різдвяною зіркою вони хресною ходою прийшли до храму Воскресіння Словущого УПЦ, що знаходиться в мікрорайоні "Ковельсільмашу", щоб поколядувати, як до своїх найближчих сусідів.
На порозі храму гостей зустріли настоятель храму протоієрей Михайло Чупак, отець Андрій та десятки прихожан. Щирий, ласкавий погляд, ніжний потиск рук, які ви можете бачити на світлинах вгорі, свідчать про взаємне  прагнення священиків жити в злагоді, любові і єдності у вірі Православній – "бути всі Одно" (Ів. 17:21).
Лунають колядки, віршовані привітання на подвір'ї храму Воскресіння Словущого. Парафіяни обох церков вітають один одного. За християнською традицією, обнімаються, цілуються, радіють і веселяться.
Настоятель храму протоієрей Михайло Чупак разом з отцем Андрієм виносять великий кошик із Різдвяними подарунками і вручають їх гостям. Колядки продовжують злітати до небес. Їх підхоплюють люди, що вийшли із сусідніх квартир. Спільні колядки мирян двох храмів засвідчили їх бажання йти назустріч один одному, об'єднатись й спільно будувати незалежну Українську  Православну Церкву і Самостійну державу.
Варта уваги й неодноразова ініціатива священиків УПЦ КП м. Ковеля, спрямована  до священиків УПЦ – провести спільну заупокійну  панахиду за загиблими нашими земляками на Сході України.
– Однак наша ініціатива поки що не знайшла підтримки. А шкода! Адже спільні молитви з Українською Греко-католицькою і Римо-католицькою церквами  в м. Ковелі вже стали традиційними.
Зауважу, що спільні міжконфесійні молитви за єдність і мир в Україні, в яких беруть участь духовенство і вірні УПЦ, вже проводяться в окремих районах області, а традиційно щомісяця – в Ківерцях, починаючи зі свята Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня).
Все ж, ми сподіваємося і віримо, що порозуміння настане. І всі ми, ковельчани, як брати по вірі, обнімемося, об'єднаємось і біля пам'ятника Тарасу Шевченку відслужимо молитву за єдність і мир в Україні, – переконаний настоятель храму Св. Володимира отець Віталій Лехкобит. – Хай допоможе всім нам Господь!
Дмитро КОРНЕЛЮК,
релігієзнавець, краєзнавець,
член НСК  України.

Друга причина розколу –амбіції ієрархів. Звичайно, своє слово має сказати й народ, паства. Не хочуть "верхи" – потрібно діяти "знизу". Адже  рани розколу проходять не по кріслах церковної верхівки, як дехто думає. Ці рани  пронизують серця мільйонів українців. Саме вони й мають вершити свою долю.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 909
Читати далі
23.07.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

4І засяють бані та хрести церкви Володимирової

Знайомтесь: 
отець Віталій Лехкобит
Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.
Була у їхньому селі церква. Дитиною вивчив дві колядки старослов’янською мовою. Пішов на Різдво колядувати по селу. Дід дав десять рублів – зрадів. Думав, що похвалить.
А дідусь онуку в докір: «Вітю, а ти знаєш, що співаєш?». Звичайно, що не знав. Отака була перша дідова наука: будь біля Бога і з Україною. І хоч прислужував Віталій кілька років у тій церкві, але дідова настанова стала дороговказом на все життя.
Це була не єдина наука. З двадцяти літ став працювати біля батька на комбайні. Світогляд формувався із настанов батька та діда. Він знав, що православну церкву у селі побудував поляк. Польський маєток виглядав багато. Палац, сад великий, річка, дбайливо доглянуте поле.
Прийшли «совєти»-комуняки: потрощили, поруйнували і будівлі, і сад. Хотіли й церкву – але селяни не дали. Якийсь комсомолець-атеїст престол осквернив. Ікони, Біблію, панікадило, чашу — все позабирали. Він знав, що весь рід осквернителя згинув – Бог покарав. Так навертався до Віри.
Ще до армії пробував вступити до духовної семінарії. Не прийняли. Довелося вчити не Святе письмо, а армійський статут.
Після армійської служби, добре підготувавшись, вступив до Київської духовної семінарії. Після закінчення став служити у Свято-Благовіщенському соборі м. Ковеля.
У кожної людини є внутрішня суть єства, яка  піднімає її до рівня особистості і патріота.
Виник Майдан… Отець Віталій три рази був у розбурханому революцією Києві.
Потрібна допомога воїнам АТО – він з громадою збирають речі, гроші і відправляють захисникам країни. Більше 20 тисяч гривень при будівництві храму і нашій бідності – це немала сума. Коли відбуваються міськрайонні віча, мітинги, хресні ходи, отець Віталій – «на передовій». Сьогодні він є організатором придбання автівок-позашляховиків і відправки їх на фронт.
Отець Віталій Лехкобит переконаний, що скрізь, у тому числі і в Ковелі, захищати Україну так само важливо, як і на Сході. І він це робить словом, молитвою та особистим прикладом. І громада любить свого духовного наставника.
Анатолій СЕМЕНЮК,
краєзнавець, член НСКУ, НСЖУ.
На знімках:  1 — пам’ятний камінь на місці майбутнього спорудження Свято-Володимирського храму освячує Владика Яків; 2 — так починалося будівництво; 3 — макет Свято-Володимирського храму; 4 — зовнішній вигляд храму сьогодні;
5 — міський голова Олег Кіндер на одному з Богослужінь; 
6 — Митрополит Михаїл разом із священнослужителями УПЦ КП  Ковельщини; 7-8 — настоятель Свято-Володимирського храму о. Віталій Лехкобит під час звершення церковних обрядів; 9 — приміщення, в якому відбуваються Богослужіння сьогодні.
Фото з архіву Свято-Володимирського 
храму УПЦ КП і автора. 

(Продовження)

Знайомтесь: отець Віталій Лехкобит

Він – наш, волинський. Народився в селі Мишеві Іваничівського району. Змалечку привчений до землі і плуга, коси й цілющої роси.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1117
Читати далі
14.07.2015
Великий князь Володимир Рівноапостольний – хреститель Руси-України
(До 1000-річчя пам'яті Святого князя Великого) 

104Великий князь Володимир Рівноапостольний – хреститель Руси-України

(До 1000-річчя пам'яті Святого князя Великого) 

Більше тисячі років тому у водах "українського Йордану", як згодом називали наш сивочолий Дніпро, сталася подія, що назавжди змінила хід нашої історії. Ця подія визначила  місце нашої країни в сім'ї християнських народів Заходу.  

Дмитро КОРНЕЛЮК.

Коментарів до новини: 3
Переглядів новини: 7349
Читати далі
18.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

10171685_1620334738234414_6563400576982290840_nВелич  Христової  любові

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".
Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.
І слава Богу, що ідуть українці  кожного недільного дня до храмів, щоб освятити і розрадити свою тугу й терпіння, набратися мужності й духовної сили.
l
У греко-католиків Ковельщини минулої неділі, 14 червня, був свій особливий храмовий празник. Тому й поспішали вірні поодинці і родинами до храму Миколая Чарнецького.
Перед початком служби отець Євген спілкується із Леонідом Оксіюком – знаменитим міжнародним марафонцем. Він з трудом пересувається "на трьох". Але до початку служби зробив тридцять три кола (вік Христа) довкола храму по хресній дорозі в ім'я віри, храмового свята та прихожан.
От. Євген дякує мужньому чоловікові за цю жертовність.
– Пане Леоніде, Ви пів-Європи пішки пройшли. Підказуйте нам щось корисне, запозичене з побаченого.
– А ви на вході у храм поставте табличку з написом: "Хто сюди входить, помолись!". Якби я не молився, не рухався через силу і не перемагав себе, то давно відійшов би в небеса, – рекомендує і відкриває беззаперечну істину виживання Леонід Оксіюк.
О 9-й годині от. Михайло, настоятель храму, розпочинає недільну службу. Йому допомагають священики з інших парафій.
Погода сонячна.  Довкола – чистота. Зелені кущі, квіти, підстрижена травичка. Мимоволі зупинишся біля розп'яття Ісуса  Христа. Вся скульптура оповита пишним і водночас колючим кущем троянди, яка в'ється. Краса неймовірна!
Ця краса  нагадує нам, що розп'яття – це не тільки трагедія або сюжет для переживань та плачів, а жертовна, красива смерть в ім'я життя, любові та відкуплення гріхів людства.
l
Божественна літургія на храмове свято особлива. Її має вести екзарх Луцький і Волинський, владика Йосафат  Говера.
А ось і він.
Хвилююча зустріч. Теплі слова промовляє от. Михайло. Юні прихожани Павло та Наталя у гарних вишиванках зустрічають Владику пишним короваєм. Ласкаво усміхається сонечко – воно радіє цій зворушливій українській традиції. Адже все це – щиро від серця і з любов'ю.
Владика Йосафат у своїй проповіді розкриває головну сутність християнства, яке ґрунтується на любові, розповідаючи повчальну притчу:
– В Україні, згідно із статистикою, 80 тисяч дітей-сиріт. Вони виховуються у спеціальних закладах. Ось у такий дитбудинок якось завітала сім'я, щоб вибрати дитину для усиновлення. Щастя бути і жити в сім'ї  випало малому Іванку.
"Іванку, хочеш жити з нами? У нас дім розкішний, автомобіль престижний, грошей досить. Словом, у розкоші будеш купатися". І раптом хлопець відповів: "Ні… Не хочу…Посеред вашого багатства немає головного, потрібного мені – любові".
Бо й справді, студенти і прості українці ішли на Майдан не заради грошей, а заради  любові до своєї країни. Так само із любові до своєї батьківської землі ідуть наші вояки на смерть в зоні АТО.
Багато Владика говорив про Святу Євхаристію як основу Христової самопожертви в ім'я Любові.
l
Архірейська літургія проходить під знаком Блаженного Миколая  Чарнецького. Коли роздумуєш, чий подвиг вищий – полководця, воїна, трударя чи філософа – то беззаперечно возвеличуєш той, який принесений в ім'я людини, Землі і Віри православної.
Блаженний Миколай заснував на Ковельщині Греко-католицьку  парафію (1927р.). Поруч з ним  йшов інший титан віри – Василь Величковський.
Про силу духу Блаженного священномученика Чарнецького свідчить розповідь сестри-василіанки Віри Слободян.
У Воркутинському концтаборі Владика Миколай працював помічником коваля. Якось до кузні зайшов енкевеесівець в офіцерських погонах. Ув'язнені встали для привітання начальства. Чарнецький продовжував працювати. Такої зневаги не стерпів наглядач і кинувся ногами бити в'язня.
І раптом сталось диво. Владика повернувся до свого кривдника. В його погляді промінилось смирення, лагідність і… любов. Енкевеесівець в ту ніч не спав, а вранці прийшов за прощенням.
Ось така вона, сила віри і християнської любові.
Про Блаженного  свящненномученика Миколая Чарнецького можна розповідати безкінечно. Все життя його – це подвиг.
І сьогодні, в храмове свято звертаються вірні з молитвою до свого Владики за зціленням, просять миру і процвітання Україні. І він чує на небесах і передає наші прохання до престолу Господнього.
…Лунає літургійна молитва. Вона – за тих, хто захищає рідну землю, трудиться біля станка й на полі. Гарно вплітається благословення волонтерам і будівничим храму   цього.
А поміж піснеспівів вчуваються мудрі настанови Владики Чарнецького: "Ми повинні вглибитися в терпіння Христа і зрозуміти, що це найкращий лік від хворої душі".
І справді, ці слова – істино пророчі.
І ще одне диво – після божественної літургії більшість парафіян, виходячи з храму, загадково і щасливо усміхалися. Це означає, що в серцях їхніх поселився Ісус, а в душі пташиною влетіла любов.
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час святкової літургії у храмі Блаженного Миколая Чарнецького в Ковелі.
Фото з архіву храму.

Згадалося прочитане, яке запало в душу, що Земля наша – це "долина сліз".

Встаєш вранці і дякуєш Богу за день прожитий, а разом  з тим чуєш про загиблих і поранених в зоні АТО, про пожежі, катастрофи та інші негаразди. І справді: не одна сльоза впаде на грішну і святу землю.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1110
Читати далі
16.06.2015

скачанные файлы (1)“Молитва за Україну”

За підтримки Ковельської міської ради Церква Християн адвентистів сьомого дня та гурт «Пів-ноти» 8 червня відвідали Ковельську виховну колонію із програмою «Молитва за Україну».
У сірі стіни, обтягнуті колючим дротом, гурт «Пів-ноти» зумів принести трішки світла, спогадів та веселий настрій.
Розпочали програму Гімном України, аби кожен міг пройнятися патріотизмом та любов'ю до нації. Звучали душевні пісні про маму, котрі викликали сльози на очах молодих хлопців, яким так не вистачає материнського тепла. У своїх піснях гурт «Пів-ноти» виражав хвалу й подяку Богові, аби нагадати усім, що Господь піклується про життя тих, хто Йому довіряє. Також ув'язнені мали можливість почути інструментальну музику, яка викликала у них посмішку та радість.
Після гарної душевної музики до присутніх звернувся пастор церкви Адвентистів сьомого дня Володимир Мелись. У своїй промові він поділився переживаннями, які стосуються кожного, разом із присутніми намагався відшукати відповіді на нелегкі питання життя: чому існує зло? Чому ми є свідками війни та морального занепаду суспільства? На всі ці питання учасники зустрічі відповідь віднайшли у Біблії.
Володимир Олексійович нагадав присутнім, про що говорить Святе Письмо, вказавши на проблеми сьогодення, котрі є результатом порушення Заповідей Божих. У його словах відчувався заклик до ув'язнених підтримувати один одного, любити свого ближнього, державу, сім'ю, цінувати те, що даровано нам Творцем, приносити щастя оточуючим.
По закінченню програми хлопцям подарували Євангеліє. Кульмінацією дійства стала щиросердечна молитва.
Ковельський міський центр соціальних 
служб для сім’ї, дітей та молоді.

За підтримки Ковельської міської ради Церква Християн адвентистів сьомого дня та гурт «Пів-ноти» 8 червня відвідали Ковельську виховну колонію із програмою «Молитва за Україну».

Ковельський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.


Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 993
Читати далі
11.06.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

СемПоети  утверджуються  в  газеті

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?
Переживає Ніна Василівна Федорук  з Городища. Гості завітали на презентацію її книги. Вона те духовне дитя в обкладинку запеленала. Та ще калиною і вишивкою уквітчала. Назвала гарно: "Подарунок долі".
Ніна Василівна, як мама, сльозу по щоці з очей ветеранських випускає на волю. Хай котиться – то з радості.
– Ви щаслива? – запитую.
– Немає на що жалітися. Прожила вік у мирі та злагоді, можна сказати, у любові.
Діти повиростали. Онуки є – скільки ж бо їх? Шестеро! (сміється). А ще правнучок на додачу. Мені здається, що це і є щастя.
Я листаю збірочку – хочу відчути, яке воно, щастя у  поетичних рядках.
І знаходжу. Все так просто. Щастя – в прийдешньому дні, який дав Господь.
Вслухайся, читачу:
Якими мірками життя не міряй,
Свій вік відміряти не вдасться.
Любити день, стрічать грозу
І просто жити – яке це щастя!
І ще:
Не тужи за літом, що пройде,
Не сумуй: життя завжди прекрасне.
Запали промінчик у очах,
І кожен день твій буде щастям.
Ось така філософія. Не хитромудра, як у Гегеля чи Канта, а проста, доступна,    зачерпнута із надр людського буття.
– А коли перший вірш явився на світ? – надокучаю запитаннями я.
– То було давно. Ще в школі. Пам'ятаю, що  його у "Радянській Волині" надрукували. Тоді редактором був Полікарп Шафета.
А сьогодні друкуюсь у наших рідних "Вістях Ковельщини". Люди цікавляться газетою, новинами. І мої вірші читають – "спасибі" редактору Миколі Вельмі.
"Поет утверджується в газеті", – роблю висновок я. Справді, скільки місцевих талантів пробували свої сили на сторінках газети. І юні, і зрілі, і сивочолі.
– Що найдорожче для Вас у житті? – продовжую розмову.
– Звичайно, що рідна мама!
І знову повертаю тебе, мій шановний читачу, до поезії Ніни Федорук:
Матусю люба, зіронька
 ранкова,
Пораднице, захиснице
 наша…
Вона молить:
Нехай Господь під ноги
 стелить долю…
А ще й дитиною хочеться себе відчути:
Заспівай мені, мамо, колискову, розкажи, як
 маленькій, казку…
І звеселити хоче:
Щоб у мами під віконцем
Пісні співали рідні
 солов'ї..,
А промінчик вранішнього
 Сонця
Чоло розглажував тобі…
І, нарешті, ніби перегукуючись з відомим поетом Миколою Луківим,  майже голосить:
Бійтесь спізнитись – 
не привітатись,
Душу вкладайте 
в слова.
Турботи щоденні,
 завжди
 будуть друзі,
Лиш мама в житті
є одна.
А вечір  поезії, піснею прихорошений, спонукає до роздумів. Що ж воно за село – Городище, де, мов з чарівної чаші, вірші, пісні виливаються? 
Поетеса Ніна Бай, уродженка села, відома на всю Україну, Заслужений журналіст України, поет, письменник Степан Скоклюк зігрівають душі ковельчан своїм талантом, теж – через рідні "Вісті". А ще Ігор Вижовець – поет і педагог… Пульсує духовне джерело, наповнює чарівну чашу поетичним, мудрим словом і не міліє.
А мелодії жайворонком дзюркочуть, злітають до неба. Це – аматорський жіночий гурт вокалістів, мов колосочок до колоска, складає в сніп пісні на слова Ніни Федорук у душі присутніх. Гарно виходить: духовно, душевно і по-українськи мелодійно.
Вітають автора поетичної збірки учні, вчителі школи, родичі. Сільський голова  Петро Олексюк виголошує щиросердечні слова і – квіти в дарунок!
Завітала на свято Валентина Січкар, голова районної ветеранської організації. Вона приїхала з Голоб. Саме Валентина  Володимирівна доклала немало зусиль, щоб збірка побачила світ. Вона теж захоплена лірикою Ніни Василівни.
До щирих вітань долучилась і редакція "Вістей Ковельщини". Від редактора Миколи Вельми – "Почесна грамота" за плідну співпрацю і за вагомий внесок у розвиток культури  Ковельщини.
l
Хто ж вона, народна поетеса Ніна Федорук? Народилася в селі Городищі. Навчалась у Ковельській середній школі № 3 ім. Лесі Українки.  Закінчила Горохівський сільськогосподарський технікум. 
Працювала бухгалтером у місцевому колгоспі  і сільській раді. Тут і перше кохання зустріла, а згодом сімейне кубельце звела. На радість – діти, які "при ділі", та онуки. Звідси, з  городищенської землі, черпала поезії та пісні.
Мов журавлі, у вирій відлетіли роки. А що залишили? Юні іскорки в очах. Душу молоду і мудрість сивочолу. А ще – біль за Україну, бо ж  не все гаразд у нашому домі. І вірить, що "розквітне Вкраїна-мати".
Не забуває Ніна Василівна Бога:
За все, що є, я
 вдячна Богу…
Вона звертається до Господа:
Навчи, о Господи,
 як не згрішити.
Я згодна хрест
 важкий нести...
І – об'єктивний
 погляд  на себе:
Поважний вік, на
 скронях сивина,
Та все ж весна цвіте в моєму
 серці.
Отож, і ми з тобою, шановний читачу, побажаємо Ніні Федорук весни у серці, творчої наснаги і любові  у душі!
І ще, мій друже читачу, перегортаючи сторінки "Вістей Ковельщини", прочитай душевні поетичні рядки поетеси, і ти зарядишся духом хмільної волинської природи.
 Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час презентації книги Ніни Федорук у Городищі; титульна сторінка збірки.

Перша поетична збірка - немов  новонароджене дитя. Скільки переживань, скільки  надій! Хвилює, як те "маля" піде у світ? Чи приймуть його у свою душу люди?

Анатолій СЕМЕНЮК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1237
Читати далі