Духовність / Вербиця

13.04.2017

Світлому святу Воскресіння Христового передує празник Входу Господнього у Єрусалим, або Вербниця. Його урочисто і піднесено відзначили у всіх храмах Ковельщини.

Багатолюдно у той день було в церкві Святого Анатолія Ковельського, де настоятелем о. Олександр Кобенко (на знімках). І священик, і прихожани щиро вшанували у молитвах Господа нашого Ісуса Христа, просили у Нього миру й добра для рідної України.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 915

Духовність / Прощаймо і будемо прощені

17.03.2017

Прощаймо і будемо прощені

26 лютого, у храмі священомученика Анатолія Ковельського, після ранкової літургії відбувся святковий концерт недільної школи з нагоди Прощеної неділі.

Усіх присутніх в храмі діти щиро вітали піснями та віршами, в яких від душі старалися розкрити зміст і важливість цього особливого недільного дня. Щирі слова зворушили серце кожного присутнього, не залишивши нікого байдужим.

Також до святкових привітань долучились батьки вихованців – вони приготували смачні вареники та млинці, якими частували на території храму усіх прихожан та гостей.

Гарного настрою додав розіграш символічних призів. Тим, кому пощастило, понесли із собою додому, окрім позитивних емоцій, ще й чашку або блокнот із зображенням храму на згадку.

Маленьке свято, організоване дітьми, подарувало людям не тільки позитивні моменти, але й приклад доброти, відкритості та щирості.

Катерина Балик,

керівник недільної школи.

Катерина Балик.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 819

Духовність / Престольне свято у храмі Анатолія Ковельського

10.02.2017

Престольне свято у храмі Анатолія Ковельського

Нещодавно храм священномученика Анатолія Ковельського, що знаходиться в Ковелі, відзначив своє престольне свято.

Гарно прикрашений храм у цей святковий день урочисто зустрічав гостей, яких було чимало. Божественну Літургію у співслужінні з духовенством міста та району очолив архієпископ Володимир–Волинський та Ковельський Владика Володимир. Перед початком богослужіння Владику тепло зустріли вихованці недільної школи, які вручили архієпископу коровай, потішили гарними віршами та співом.

Богослужіння в цей день особливим співом доповнював супровід церковного хору. Після читання Євангелія Владика виголосив проповідь, а під час Літургії прочитав молитву за мир та спокій у нашій державі. По завершенню відбувся хресний хід навколо храму.

Далі архієпископ Володимир знову звернувся до присутніх з мудрим повчальним словом та привітав настоятеля і парафіян з днем їхнього престольного свята.

Душевністю, радістю і щирістю була наповнена атмосфера свята. Мабуть, усі присутні молитвенно відчули благословіння священномученика Анатолія, який перебуває з усіма, хто любить його і вшановує його пам’ять.

Наш кор.

НА ЗНІМКАХ: під час престольного свята у храмі священномученика Анатолія Ковельського.

Фото з архіву храму.

Нещодавно храм священномученика Анатолія Ковельського, що знаходиться в Ковелі, відзначив своє престольне свято. Гарно прикрашений храм у цей святковий день урочисто зустрічав гостей, яких було чимало. Божественну Літургію у співслужінні з духовенством міста та району очолив архієпископ Володимир–Волинський та Ковельський Владика Володимир. Перед початком богослужіння Владику тепло зустріли вихованці недільної школи, які вручили архієпископу коровай, потішили гарними віршами та співом.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1142

Духовність / Подих історії Миколаївської церкви

02.11.2016

Подих історії Миколаївської церкви

Відомий церковний дослідник Микола Теодорович в об'ємній праці опису церков та приходів Волинської єпархії, яка побачила світ у Почаєві в 1903 році, зазначає, що храм в ім'я Святителя і Чудотворця Миколая у Ковелі існував здавна. Про те, що православним повернули ряд церков, у тому числі й Миколаївську в Ковелі, згадується у дипломі на права від 12 січня 1650 року, що був наданий польським королем Яном Казимиром і Варшавським сеймом на підставі Зборівського договору.

За словами Миколи Теодоровича, божниця існувала при ковельському кам'яному тюремному замку, як домова для арештантів, і була освячена 3 лютого 1866 року. "Притча в ній особливого не положено", – пише він. Богослужіння здійснював священик із соборної Воскресенської церкви, за що отримував з тюремного комітету щороку 96 рублів.

На той час в'язниця знаходилася приблизно на місці теперішньої друкарні. На широких теренах Інтернету вдалося відшукати карту Ковеля за 1877 рік. У цьому районі картографи й справді позначили церкву! Тоді це було всього лише передмістя, яке називалося “Заріччя”. На всіх інших картах, виданих набагато пізніше, такої позначки вже не було.

Як же виглядав храм? У книжці "Дев'ятсотліття православ'я на Волині" (Житомир, 1892 р.) розповідається, що собор був кам'яним, приписана до нього Введенська церква – дерев'яною, а про Миколаївську тюремну, до якої було приписано село Ковельська Вулька, – ані слова. Весь секрет полягає хіба в тому, що Микола Теодорович називає її "домовою"?

Далі історія церкви пов'язана уже з 19-м Кінбурнським драгунським полком, який у 1831 році брав участь у придушенні польського повстання. Священний Синод ордером від 20 березня 1834 року повідомив благочинного полку про те, що його храм пророка Самуїла віднині буде в ім'я Святителя Миколая. З того часу полкове храмове свято відзначалося 9-го травня (за старим стилем) – в день перенесення мощів Святителя і Чудотворця Миколая з Мир Лікійських до міста Бар.

У 1894 році Кінбурнський полк було передислоковано до Ковеля з Новогеоргієвська (це місто нині затоплене водами Кременчуцького водосховища). Як згадував у спогадах полковий ад'ютант штаб-ротмістр Микола Подушкін, рішення про переміщення прийняв особисто імператор Олександр ІІІ. На переїзд виділили шість ешелонів, і 13 вересня 1894 р. перший з них рушив на Волинь.

Драгуни прибували на станцію Ковель, яка знаходилася в самому кінці нинішньої вулиці Івасюка, і відбували на постій по квартирах, відведених владою міста. Чотири ескадрони розташувалися у казармах та конюшнях, які щойно збудували приватні особи, а два інших – у дворах кількох власників. Учбову та нестройову команди, а також взвод сурмачів розмістили за межею міста – по Брестському шосе, частину в будівлях інженерного відомства, а інших – у місцевих власників.

Полк увійшов до складу сформованого 19-го армійського корпусу. Не виключено, що драгуни займалися патрулюванням залізниці.

Полковий храм мав дуже древню, грецького письма, ікону Спасителя та Богородиці, яку драгуни вивезли з Болгарії під час російсько-турецької війни 1877 року, хрест та Євангеліє, видане 1799 року. Священиком полку був Олександр Вишняков.

З прибуттям до Ковеля полкову церкву драгуни влаштували в тісній та незручній будівлі зведеного лазарету, який знаходився в більш як трьох верстах від ескадронів. Командир полку полковник Микола Степанов вишукував усілякі способи, щоб перенести храм ближче до розташування бойових підрозділів. Не знайшовши гідної споруди в місті, він вирішив церкву збудувати.

Цю ініціативу дуже чуйно сприйняло міське управління, яке відвело ділянку землі напроти клубу драгунів – колишнього клубу 44-го Камчатського піхотного полку, який квартирувався у Ковелі. Проте, коли піхотинці вибралися, то будівлею заволоділи цивільні особи, у яких драгуни її викупили, заплативши понад 5 тисяч рублів.

Командир полку не полишав спроб шукати гроші на храм. Знайшовся досить солідний жертводавець, котрий виділив на зведення церкви 6500 рублів. Згодом ця сума збільшилась й іншими пожертвами. Шеф Кінбурнського драгунського полку князь Михайло Романов (всього за полком було закріплено 5 шефів – відставних генералів від кавалерії), дізнавшись про таку благородну справу, надіслав 500 рублів і, нарешті, новий імператор Микола ІІ дозволив асигнувати від монаршого дому на остаточне влаштування церкви 2000 рублів.

Коли вже мова зайшла про ковельську владу, то цікаво буде знати, що самоврядування у Ковелі очолював міський староста Гнат Максимович. Однак вся повнота влади належала повітовому предводителю дворянства, обов'язки якого виконував статський радник Петро Антонович Косач – батько Лесі Українки.

Щоб крізь призму століття зрозуміти суспільну "вагу" предводителя дворянства, слід вказати, що він підпорядковувався міністерству внутрішніх справ, очолював повітову присутність з військової повинності (прообраз нашого військкомату), хоч там був свій начальник, Ковельсько-Володимир-Волинський з'їзд мирових посередників, повітову по чиншевим справам (впорядковувала натуральні і грошові повинності в сфері довічного та спадкового землеволодіння), раду при міській лікарні, дворянську опіку, сирітський суд і навіть міський комітет товариства Червоного хреста. Крім того, до 1917 року цивільний чин статського радника належав до V класу імперської Табелі про ранги і співвідносився з посадою віце-губернатора, або чином бригадного генерала (в деяких арміях).

Вогняним смерчем Другої світової війни у Ковелі було зруйновано кілька тисяч будівель, більшість храмів, серед них – православна церква, названа на честь святого Миколая Чудотворця. Відомий церковний дослідник Микола Теодорович в об'ємній праці опису церков та приходів Волинської єпархії, яка побачила світ у Почаєві в 1903 році, зазначає, що храм в ім'я Святителя і Чудотворця Миколая у Ковелі існував здавна.

Ярослав ГАВРИЛЮК,

Сергій ТОВКАЧ.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1982

Духовність / Відгукніться на поклик рідної землі!

20.09.2016

Відгукніться на поклик рідної землі!

Любитів — село, багате національними традиціями та українською православною вірою.

Вдумайтесь: до села, тією чи іншою мірою, причетні такі знаменитості, як Леся Українка, Іван Франко, Олена Пчілка, Дмитро Донцов, Самійло Підгірський, Степан Рудик, Євген Маланюк та багато інших. Ці особистості у свій час визначали долю України і бачили майбутню єдину Українську Православну Церкву.

І ось нещодавно радісна звістка облетіла всю Ковельщину: у Любитові біля мальовничого озера Владикою Михаїлом освячено місце і хрест, де постане Свято-Покровська святиня УПЦ КП.

— Чому так довго українська православна громада села "спала" і тільки на 25 році Незалежності зважилася на відкриття храму? — запитую у Віктора Ніколайчука, старости церковної громади.

— Всьому свій час. Сільська громада завжди розважлива, й іноді десять разів відміряє, доки "відріже". Слід зважити й на те, що в селі діє храм УПЦ, підпорядкований Московському Патріархату.

Попри все, настрій щирих любитівців проникнутий твердою впевненістю: нехай там що, а Українську Православну Церкву відродимо. Про це свідчать пісенно-поетичні слова, які в селі дуже популярні:

Ой, там на горбочку,

В зеленім віночку

Маленька церковка стоїть.

На мові чудовій, моїй українській

Молитва до Бога звучить.

Відчуваєте: в уяві парафіян вже вималювався майбутній храм. Така любов душевна укріпляє дух і ми просто приречені на перемогу.

— З практики відкриття храмів відомо, що на перших початках церковна громада не буває багаточисельною. Немало залежить і від настоятеля церкви.

— Скажу, що основа у нас хороша. Вже сьогодні під відкритим небом, біля хреста моляться кілька десятків вірних. І з настоятелем нам пощастило.

Отець Іван Оринчак — це високодуховна, порядна і милосердна людина. До нього у нас велика довіра.

— Після освячення хреста пройшов місяць. Що зроблено?

— Працюємо над виготовленням проектної документації, шукаємо тимчасове приміщення для молитви (на час будівництва), і стараємося навернути до церкви патріотично налаштованих парафіян.

Звичайно, необхідна підтримка. Церковна громада Свято-Покровського храму с. Любитова звертається до всіх небайдужих православних українців, до заслужених, видатних та заможних любитівців з проханням надати посильну фінансову та матеріальну допомогу на будівництво Свято-Покровського храму УПЦ КП. Ця пожертва буде зарахована Богом до Ваших доброчинних діянь і воздасться Вам, любитівській громаді та Україні сторицею.

Контактні телефони: старости В. Ніколайчука 050-8761575; о. Івана Оринчака 097-8970064.

Що ж, шановні, далекі та близькі любитівці: дослухайтесь до цього поклику рідної землі і відгукніться. Вірні парафіяни запалили свічу — підтримайте цей вогонь.

З малої краплини колись утворилося Любитівське озеро, Дніпро і Чорне море. З маленької свічки випромінюється світло на шлях до майбутньої Помісної Православної Церкви самодостатньої любитівської громади і благополучної мирної України.

Проникніться словами молитви:

О, Боже, мій милий,

Дай розум і силу.

Народ наш до купи з'єднай.

І те, що належить моїй Україні,

Не зможе ніхто в нас забрать.

Благословен той, хто будує і жертвує. Хай щастить!

Розмову вів

Анатолій СЕМЕНЮК.

На ЗНІМКУ: ескіз майбутнього храму.

Любитів — село, багате національними традиціями та українською православною вірою.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1129

Духовність / Духовність – запорука національної безпеки

13.09.2016

Духовність – запорука національної безпеки
Є люди, що років не знають,
Їх серце пульсаром горить,
Біду й перешкоди долають,
Душа до вершини манить…Дмитро Корнелюк, голова Волинської обласної громадської ради національного та духовного відродження, своїм життям підтверджує вищесказану істину. У свої 80 з «хвостиком» він молодецькою енергією, замішаною на мудрості, намагається освіту області спрямувати в русло духовності.
Ним написано посібники для загальноосвітніх шкіл на теми християнської етики і моралі. Організовано і проведено ряд конференцій, «круглих столів» обласного рівня. Він організував огляд-конкурс на кращий кабінет християнської етики.
Сьогодні в умовах гібридної війни з Росією та занепаду моралі в українському суспільстві питання духовної освіти набирає архіважливого значення і піднімається на рівень національної безпеки країни.
Саме з огляду на цю обставину Дмитро Корнелюк організував черговий «круглий стіл» під промовистою назвою: «Духовна освіта Волині: стан, проблеми і перспективи», який відбувся у м. Ковелі цими днями.
– Наш «круглий стіл» присвячується 15-й річниці запровадження у школах краю уроків християнської етики та 25-річчю Незалежності України. Коли 15 років тому викладання християнської етики розпочиналося з «нуля», то сьогодні в таких районах, як Іваничівський, Ратнівський, Камінь-Каширський, Старовижівський, школи стовідсотково охоплені уроками духовного виховання, – зазначив Дмитро Пилипович.
– Проте в окремих районах та містах ця справа не набрала відповідних «обертів». Тому назріла потреба осмислити причини, які гальмують цей процес, показати громадськості і владі місце Церкви у житті держави, розкрити роль тісної співпраці в «трійці»: школа-церква-сім’я, спонукати відповідні органи влади та всіх членів суспільства до формування національно- патріотичної свідомості і християнського світогляду, – наголосив у своєму вступному слові Дмитро Корнелюк.
Як і передбачав формат «круглого столу», дискусія набрала активного полемічного характеру, схожого на шліфування граней дорогоцінного каменя перед виходом у світ. Виступаючими було наголошено, що відповідна робота в школах та районних, міських відділах освіти проводиться, але вона вимагає системних, якісних змін, особливо там, де урокам християнської етики не надають належного значення.
Учасники «круглого столу» були одностайні в тому, що духовне виховання дітей має займати головну нішу у багатогранному процесі освіти.
Зазначено (всіма виступаючими), що успіх має місце там, де є тісна співпраця школи, церкви і батьків. Наголошено, що нерозуміння або супротив батьків залученню дітей до уроків християнської етики нібито через суперечності між конфесіями є безпідставні. Просто потрібно працювати у цій темі, вести роз’яснювальну роботу.
Підкреслено, як надзвичайно важливе, що вихователі-вчителі, які викладають предмет, повинні пройти спеціальну курсову підготовку на основі міжконфесійності.
Виступаючими наголошено, що успіх забезпечується там, де вчитель є взірцем для учня, і духовно-патріотичне виховання не обмежується уроками християнської етики. Воно має бути присутнім на уроках літератури, історії, географії і навіть математики, фізики, хімії та інших. Потрібно використовувати можливості етносу, національні традиції, звичаї тощо.
При цьому маємо розуміти необхідність єдиної Помісної Православної церкви в Україні. Як підкреслив Андрій Бондарчук – письменник та журналіст, громадський діяч, – «весь виховний процес зведеться нанівець, якщо до викладання предмета буде залучатися священик, який відмовляється відспівувати Героя АТО (а такі випадки були)». Тобто іноді перевага надається політичному, антиморальному аспекту, далекому від патріотизму, а не духовному християнському.
Не оминули учасники «круглого столу» проблем фінансування, особливо таких важливих та необхідних реформ в освіті.
Червоною ниткою у мереживі виступів пройшло те (і це тішить), що управління освіти облдержадміністрації, Інститут післядипломної педагогічної освіти підтримують важливий проект і надають методичну допомогу відділам та управлінням освіти й безпосередньо школам.
Підсумувати сказане можна словами Надії Жук, очільниці іваничівської освіти: « Починати кожен має із себе. Як ти ставишся до справи, такий і результат».
В роботі «круглого столу» взяли участь науковці Волині, Острога, начальники районних та міських відділів освіти, директори окремих шкіл, вчителі, духовенство, журналісти. Серед них – Василь Жуковський, доктор педагогічних наук, професор Острозької академії, координатор духовно-морального виховання дітей і молоді в Україні; Василь Лозовицький, проректор Волинської православної богословської академії УПЦ КП; Павло Карпук, заступник голови Волинського об’єднання церков ЄХБ; Тетяна Соломіна, заступник начальника управління освіти та молоді Волинської ОДА; Оксана Рудь, старший викладач кафедри педагогіки Волинського інституту ППО, координатор духовної освіти в школах Волині; Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, письменник, журналіст, Почесний громадянин Волині, Луцька; о. Анатолій Александрук, благочинний УПЦ КП м. Ковеля та інші.
Підсумовуючи роботу «круглого столу», Дмитро Корнелюк сказав: «Є надія, що управління освіти, інститут ППО зуміють переорієнтувати педагогічний процес на християнську світоглядну платформу, в якій дитина є духовною істотою – творінням Божим”.
Він щиро подякував всім за працю.
І як вінець «круглого столу», активні подвижники духовної освіти були нагороджені Почесними грамотами та подяками голови громадської ради.
По закінченню роботи «круглого столу» відбулося засідання членів громадської ради, на порядок денний якого було винесено питання перевиборів голови ради.
Головою Волинської обласної ради з питань національного і духовного відродження обрано Кравцову Любов Андріївну, директора НЦДЮТ, редактора журналу «Регіон Бандерівський» з м. Нововолинська.
То ж побажаємо новій очільниці ради, як і її членам, активної та плідної роботи і разом з тим подякуймо Дмитру Пилиповичу Корнелюку за довгорічну працю в ім’я духовного відродження України. Саме він був ініціатором, організатором і натхненником запровадження уроків християнської етики в школах Волині.
Кредо його життя – у словах: «Хай кожен буде з Богом! У цьому моє бажання і моя Молитва. Хай надихає всіх нас Україна та Господь творити добро і сіяти слово Боже».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Є люди, що років не знають,

Духовність — запорука національної безпеки

Є люди, що років не знають,

Їх серце пульсаром горить,

Біду й перешкоди долають,

Душа до вершини манить…

Дмитро Корнелюк, голова Волинської обласної громадської ради національного та духовного відродження, своїм життям підтверджує вищесказану істину. У свої 80 з «хвостиком» він молодецькою енергією, замішаною на мудрості, намагається освіту області спрямувати в русло духовності.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1332

Духовність / В пошуках зцілення

08.09.2016

В пошуках зцілення

На запитання читачів відповідає отець Леонід

Моя чергова зустріч з ієромонахом греко-католицького храму Миколая Чарнецького отцем Леонідом Григоренком викликана багаточисельними зверненнями читачів. На інтернет-сайт та безпосередньо до редакції «Вістей Ковельщини» надходять подяки за велику духовну і моральну допомогу, яку він надає людям, дотримуючись правила: «Не відмов».

«Він – справжній посередник між Людиною і Богом», – стверджують люди.

У 2012 році «Вісті Ковельщини» уже писали про отця Леоніда як цілителя, священика і поета. Виконуючи побажання читачів, цими днями ми знову зустрілися з ним.

–Отче Леоніде, в Ковелі, на Волині, Івано-Франківщині та у всій Україні та за її кордонами Вас знають як духовного цілителя. Ваша лікувальна практика змінилася, вдосконалилась?

– Маю заперечити: це не лікувальна практика, а душпастирське служіння. В обов’язок кожного священика входить обов’язок молитися над хворим. Стукати у двері Неба. Ось приклад із життя святого о. Піо. Він мав дар зціляти. Дар екзорцизму – виганяти злих духів. Прозорливо бачив стан душі людини.

Рани Ісуса він носив на своєму тілі. У нього була мрія життя – побудувати лікарню, де б християнські лікарі ставилися до хворих істинно по-християнськи й оздоровлювали їх. На кошти меценатів, вдячних жертводавців в місті Сан Джовані Ротондо така лікарня постала.

Та сталося непередбачуване: головний будівничий, який вдень і вночі жертвував себе будові, захворів на рак. Отця Піо попросила дружина хворого про зцілення. Та й сам цілитель молився за друга і помічника.

Та марно: чоловік помер. Тоді, як це буває, жінка звинуватила о. Піо в шарлатанстві. Кричала, що він не святий і не чудотворець. Вимордувавшись горем, стражданнями, вона заснула. І їй прийшло видіння. На небі, біля великої брами, стоїть отець Піо і з усіх сил стукає кулаками, щоб брама відчинилася. Кров стікає по зап’ястях рук, але двері залишаються зачиненими. Після пробудження, стривожена і настрахана жінка прибігла до храму і попросила пояснити суть побаченого у сні.

Святий Піо відповів: «Ми є тільки ті, що стукають у браму Неба. А Бог визначає, кому відчинити, а кому – ні. Ви хотіли, щоб ваш чоловік затримався на цій Землі та був з нами. Але ж Бог приготував чоловіку іншу небесну нагороду за його щиру жертовну працю. То ж славмо Бога навіки віків».

– Люди шукають зцілень від раку, аутизму, алкоголізму і навіть від сімейних конфліктів, про що пишуть до редакції.

– У їхньому менталітеті накопичилося багато магічного сприйняття і розуміння. Завдання душпастиря – допомогти людині віднайти живу особу Ісуса Христа. Не тільки віднайти Його силу, цілющі бальзами на рани, а, перш за все, пізнати особистісно свою любов до Нього. Приходити до храму не тільки тому, що з’явилися проблеми, які потрібно за будь-яку ціну вирішити. Найголовніше, щоб людина йшла сюди з розумінням: я люблю Тебе, Ісусе. З Тобою готовий (а) зносити всі терпіння, щоб виконати Твою волю.

Свята Фаустина (Ковальська із Кракова) мала багато дарів від Бога. Дар проникнення у людські серця, через які вона відчувала стан людських душ, спричинив у її єстві внутрішні стигми. На своїй душі вона переживала рани Ісуса. У неї був дар перебування у двох місцях (білокація), тобто вона могла бути у своїй келії і одночасно – біля помираючого, якого вона не знала.

Вона огортала Божим милосердям душі, які були за крок до Вічності. І від неї відступали темні ворожі сили. Свята Фаустина мала великий дар Любові до Бога і людей. Вороги не витримували цього дотику Любові. Вони виходили з пекла, і являлися у вигляді жахливих потвор із страшними погрозами вічних мук.

«Звідки вас так багато взялося?», – запитувала свята.

«З озлоблених людських сердець, які ти відмолила», – відповідали чудовиська хором.

У святої Фаустини був дар відмолювання озлоблених життям людських сердець.

Вороги доброти Божої верещали: «Ми трудилися, щоб загубити ці душі, а ти відібрала їх у нас!».

У відповідь свята Фаустина писала: «Для мене жоден з цих дарів не є гарантією святості, ані спасіння моєї душі. Бо я найбільше прагну дару з’єднання моєї волі із Твоєю, Ісусе. І нема для мене більшого прагнення і більшої мрії, як та, щоби наші серця були злучені в одне, щоби моя воля була Твоєю, а Твоя – моєю».

Свята Фаустина прожила 33 роки. Господь постійно являвся їй. Вона стала апостолкою милосердя. Святійший Отець папа Франциск в цьому році Божого милосердя у своїй буллі «Обличчя милосердя» закликав наслідувати святу Фаустину і молитися про її заступництво.

– Один із читачів (Мар’ян) пише, що він захворів після того, як відвідав слов’янську громаду, а в той час там сидів католицький священик: «Він мене прокляв. Допоможіть!».

– Потрібно розуміти, і на це звертає увагу папа Франциск всіх священиків, що ми є слуги милосердя Божого, а не його власники. Священство дане Богом не для владарювання над кимось, а для служіння у милосерді. Як ті, що перші зазнали Божого милосердя і потому діляться з тими, що його потребують.

– Україна в руїнах та вогні війни. Де вихід? Що у нас не так? Невже Бог від нас відвернувся?

–11 вересня 2011 року у Нью-Йорку відбувся страшний теракт. Під руїнами хмарочосів вмирали люди. Живі шукали своїх близьких та рідних. Серед них був священик, забруднений, зчорнілий, який намагався рятувати людські душі. Сердитий натовп накинувся на нього. Окремі кричали: «Де Ваш Бог? Де Ваш Бог?».

До них підійшла бідна жінка, яка шукала своїх дітей. Вона чула ті нарікання і сказала: «Та Бог тут був, поки ми його не прогнали своїм життям у гріховності».

Бог безперестанно прагне добра. Він може в океані свого милосердя розчинити наше минуле, яким би воно не було.

Адже сказав Господь святій Фаустині: «Збери із всього світу найбільших грішників. Нехай їх буде стільки, як піску на морі, та я їх зцілю. Але найбільше Мене ранить те, що люди не довіряють Моєму милосердю. Це Мене ранить більше, ніж те, що вони грішать».

А ще Господь наголосив, що ми живемо в час Божого милосердя, після якого наступить епоха справедливості. Тоді потемніє небо, і на Ньому з’явиться великий Хрест. З місць, де були рани Ісуса, будуть світитися промені. Господь прийде, як справедливий суддя. Для того, хто не встиг стати Божим Милосердям для інших, – час справедливості Божої може стати страшним. Милосердя увінчує справедливість Божу. Тому Господь допускає терпіння, страждання (немов кару), щоби людина очистилася від озлобленості серця, пом’якшала душею, щоб могла повністю і беззастережно довіритися Всевишньому, щоби гаслом життя стали слова, написані на образі милосердя Божого: «Ісусе, я Тобі довіряю».

– І як вінець розмови запитання: чи можна до Вас звертатися православним християнам.

–Милосердя міжконфесійне, бо воно – від єдиного Бога. Тому кожна людина, нехай і мусульманин чи православний християнин, може звертатися до іншої людини з проханням розділити Боже милосердя. Контактний телефон: 098-221-44-88.

Розмову вів

Анатолій СЕМЕНЮК.

«Він – справжній посередник між Людиною і Богом», – стверджують люди.

Розмову вів Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1250

Духовність / Гармонія Благовіщенського свята

14.04.2016

Гармонія Благовіщенського свята

Урочисто відзначили духовенство і віряни Свято-Благовіщенського храму УПЦ КП храмове свято 7 квітня ц. р. за участю Митрополита Луцького і Волинського Михаїла. Владику при вході до святині зустріли хлопчики й дівчатка в гарних вишиванках, які вручили традиційні хліб-сіль від церковної громади.

Прихожан у той день зібралося повен молитовний зал. Я свідок: стільки людей було хіба на початку 1990-их років, коли спортивний зал передавали церковній громаді.

Настоятель храму о. Василь зі своїми вірними сподвижниками о. Ігорем та о. Михайлом – в клопотах і переживаннях, хоч все готове для проведення духовного свята.

Гарна, на хвилях піснеспівів церковного хору лунає архієрейська літургія. Окрім Митрополита прибули на свято священики з інших храмів.

Прости, Господи, що грішу, роздивляючись і спостерігаючи, що діється у молитовному залі. Ось літній дідусь виціловує улюблену онуку. А вона, мов зачарована, вдивляється кудись вдалину і вся в думках потаємних. Можливо, дитячою молитвою у Божої Матінки щастя випрошує. Поруч Іванко смикає маму за спідницю, бо хоче бачити, що діється біля вівтаря. Мама слухняно бере хлопця на руки, і він з цікавістю розглядає цей дивовижний церковний світ.

Зауважую, що сьогодні, як ніколи, парафіяни поспішають до сповіді. І це зрозуміло, бо в такий світлий день найбільше очищення душі від гріхів відбувається.

Дві тисячі літ тому в Назареті, у домі Діви Марії пролунали віщі слова: "Радуйся, Благодатна, Господь з тобою…". Вони й для нас, сьогоднішніх, були сказані. Архангел сповіщав волю Божу.

Про подвиг непорочної Діви Марії, зачатої від духа святого, у своїй проповіді говорив Владика Михаїл.

А свято навіює спогади про далеке і близьке. Оте Господнє "Радуйся…" не раз і не два огортало серце парафіян. Велика радість була присутня у 1505 році при відкритті церкви. Не менш раділи вірні і у ХІХ столітті, коли церква стала соборною і оновлювалася.

А з яким хвилюванням згадуємо ми ті хвилини, коли у 20-30-х роках ХХ ст. молитва з вуст о. Івана Губи українською мовою до неба злітала, а церква усміхалася під Сонцем жовто-блакитними кольорами. З радістю зустрічали парафіяни свого духівника після однорічного ув'язнення, коли доріжку встеляли пелюстками троянд. Саме тоді ковельчани Благовіщенську святиню назвали "Українська церква". У 1990-их естафету українства впевнено перейняв о. Петро Левочко і знову світився радістю молитовний зал.

Сьогодні, завдяки старанням настоятеля собору о. Василія, його соратників та церковної громади святиня стала духовною і архітектурною окрасою міста.

Урочисто проходила церемонія причастя, яку звершував Митрополит Михаїл особисто. На цьому дійстві були присутніми міський голова Олег Кіндер, голова районної ради Андрій Броїло, начальник відділу культури райдержадміністрації Тетяна Матяшук, голова районної ради шостого скликання Ігор Верчук та інші.

І ще одна знакова подія: найактивнішим помічникам і жертводавцям храму вручено церковні нагороди. Благословенна грамота Митрополита Михаїла – жінкам-волонтеркам, які плели сітки для воїнів АТО. Орденом Миколая Чудотворця УПЦ КП нагороджений Святослав Степанюк, орденом Юрія Переможця УПЦ КП – Юрій Оксенюк, медалі за жертовність одержали Микола Заікін та Роман Гоць.

Наступних церковних нагород удостоєні священики о. Ігор Циб, о. Михайло Левочко та о. Дмитро Відник.

Владика Михаїл також освятив 5 надкупольних нових позолочених хрестів для собору. Хресний хід навколо храму доповнив радісну гармонію благословенного свята.

Потому Митрополит Луцький і Волинський Михаїл відбув на Схід в зону АТО, де має проводити благословенні молитви в ім'я миру, нашого єднання і спасіння.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час святкового Богослужіння у Свято-Благовіщенському соборі УПЦ КП.

Фото з архіву

церковної громади.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1113

Духовність / розпочався Великий піст

16.03.2016

У православних

та греко-католиків розпочався

Великий піст

Вчора у православних та греко-католиків розпочався Великий піст. Він триватиме сім тижнів до Великодня, який цього року святкуватимуть 1 травня.

У перші два дні посту і в Страсну П'ятницю рекомендується утриматися від їжі, а решту часу дотримуватися помірності в їжі – не вживати м'яса, яєць і молочних продуктів.

Для людей похилого віку, хворих, маленьких дітей, вагітних і жінок, що годують немовлят, а також мандрівників, військових і ув'язнених піст може бути не таким суворим.

Як правило, обмеження залежать від способу життя, роботи, стану здоров'я.

Богослови наголошують, що у Великий піст потрібно не стільки обмежувати себе в їжі, скільки перебувати у духовній гармонії. Церква закликає зосередитися на внутрішньому стані, боротися з проявами гніву, образи, осуду.

УНІАН.

У православних та греко-католиків розпочався Великий піст

Вчора у православних та греко-католиків розпочався Великий піст. Він триватиме сім тижнів до Великодня, який цього року святкуватимуть 1 травня. У перші два дні посту і в Страсну П'ятницю...

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 915

Духовність / Її європейський вектор

25.02.2016

Її європейський вектор

Україна, яка є складовою Європи як частини світу, територіально тісно примикає до багатьох країн Європи, мала б бути справді європейською державою за рівнем життя громадян, досягненнями в галузях культури, медицини, освіти. У різні часи передові уми прагнули бачити нашу країну європейською державою.

В останній третині XІX – поч. XX ст. людиною з європейською орієнтацією була Леся Українка. З Європою почала знайомитися з дитинства через німкеню, яка працювала у Косачів кухаркою, учителя-студента, котрий давав уроки латини і грецької, маму, навчаючою французької і німецької мов. Потужною ланкою у ланцюжку "Україна – Європа" став для Лесі Українки її дядько-емігрант Михайло Драгоманов, який надсилав з Болгарії велику частину книг.

Що ж керувало Лесею Українкою у її зацікавленнях Європою, подорожах нею? Найперше – це необхідність лікування. Друге, спочатку, може, й неусвідомлене, споглядання іншого, кращого, ніж в Україні, життя.

Хоч і лихими були причини поїздок, та тішилася тим, що "зобачить Європу". Маршрути подорожей складала так, щоб оглянути світ, а Європу якнайбільше. Збираючись до Італії на лікування, описує маршрут подорожі в листі до Ольги Кобилянської: "Їхатиме на Львів, на Відень, а далі ще не знає як, чи на Інсбрук, чи на Трієст, чи на Мюнхен, через Швейцарію….Має замешкати в Сан-Ремо (так звана Рів'єра над Генуезькою затокою…").

Захоплювалася красою європейських міст. Відень описувала в листі до брата Михайла: "Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) – Parlament – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти!".

У Європі відвідувала театри, елементи театрального життя використовувала у власних творах, записувалася до бібліотек, охоче користуючись такою їх послугою, як пересилання книг читачеві в інше місто. Любила слухати твори європейських композиторів у виконанні метрів музики, грала й сама. В Європі Леся Українка бачила мистецтво художників високого класу. До прикладу, скульптуру італійської Венеції, описану у драматичній поемі "У пущі":

…Міняться обличчя мармурові,

немов живі, під сонячним промінням.

Вродливий люд! Недарма прості люди

вигадують, що то русалки й нікси

із моря вирнули й зійшли на мури…

У кожній європейській країні, яку відвідувала, Леся Українка помічала щось екзотичне: у побуті, звичаях, обрядах, ставленні людей до професійних обов'язків.

Описуючи іншу культуру, іронізувала над рідною: "В Ніцці наші дами так зайнялись біганням по магазинах та купуванням всякої "дешевизни" (досить дорогої і не конче потрібної), що навіть не мали часу подивитись на могилу Герцена (здається, просто забули про неї). В М[онте]-Карло приїхали поночі, коли вже сливе нічого побачити не могли, розігнались на рулетку, але туди їх – не пустили! Так-таки просто не пустили, сказали, що сюди в costumes de voyage [у дорожніх убраннях, фр.] не можна йти, ось, кажуть, ідіть в отель, перемініть убрання, а головно changez vos coiffures [перемініть ваші головні убори, фр.] (дами були в хустках, та ще й з "козиного пуху"), а тоді приходьте, і то краще не сьогодні ввечері, а завтра рано, в 10-й (рано "панська публіка" не буває в казино). Наші вже до рана не ждали, а в другій годині ночі вернулись додому, іменно "не солоно хлебавши".

Великі надії покладала на лікування в європейських лікарів і тамтешні клініки. Сподівалася, що будуть коли щасливіші часи, тоді поїде в "Європу туристкою", а тепер уже буде "їздити пацієнткою".

Декілька разів Михайло Драгоманов називав Лесю Українку азіаткою головно за те, що вона затримувалася з відповідями на його листи, асоціюючи її повільність із загальним сном українців. Письменниця виправдовувалася, що сама "не такої сонної натури" і намагалася будити товаришів – українців:

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

(До товаришів).

Ще "Азія" у Михайла Драгоманова асоціювалася з відсталістю, несвободою. Леся Українка рятувалася "від українсько-російського невежества" самоосвітою, закликаючи робити те ж саме всіх українців. У "Листі до товаришів" окреслює найзлободенніші завдання у подоланні цих лих: "І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова...".

Святе слово "воля", яку Леся Українка повною мірою відчула у країнах Європи, і якої так мало було у рідній країні, було чи не найголовнішим у її епістолярії.

Лесю Українку, як поета, особливо діймало становище утиску українського мистецтва, зокрема, письменства. У вірші "На столітній ювілей української літератури" порівнює становище поетів у країнах, у яких король давав їм нагороди, королеви здіймали перед ними корони, із тернистим шляхом наших поетів.

Леся Українка бажала українській літературі європейського рівня, інтеграції її, як рівної з рівними у європейську культуру мовним багатством, стилем, різноманітністю тем. Вірила, вітаючи М. Старицького з 30-річчям літературної діяльності: "… наше слово зросте і зміцніє, […] наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів …". Адже митець здатний сотворити чудо! У драматичному творі "Орфеєве чудо" співець з античної міфології Орфей, музика і спів якого, за легендою, приборкували диких звірів, змушували рухатись каміння, схилятись гілля дерев, "вдарив" "по серці" будівничих оборонної стіни голосом "свирілі", змусивши їх забути про втому.

Леся Українка розуміла: щоб стати письменником високого рівня, потрібно мати великі знання в царині світової історії, культури, літератури. 23-річною писала: "Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати". Тому сама багато читала, звідси, знання її були енциклопедичними.

На прикладі подій з європейської історії, використовуючи твори європейських письменників, образи, колорит країн, цитати, літературознавчі терміни з європейської літератури, як художні засоби, використовувала у своїх літературних творах. Вибирала такі сюжети, які примушували українців задумуватися над власною історією.

Європейську літературу Леся Українка могла читати й мовами оригіналів. 21-річна письменниця зазначала, що хотіла б знати "всі головні європейські мови" (знала їх 9). Кращі зразки європейської літератури у перекладах хотіла бачити в українській літературі для того, щоб ми, українці, стали висококультурною нацією.

Сприяла перекладам, сама багато перекладала. Їй були добре відомі французькі письменники Ремі де Гурмон, Руссо Жан-Жак, Вольтер, Бомарше, Беранже П'єр-Жан, Жорж Занд, Сталь Анна-Луїза-Жермен де, Мюссе Альфред де, Дюма Александр, Бурже Поль-Шарль-Жозеф, Де Вогюе Ежен-Мелькіор, Леметр Жюль-Франсуа, Прево Ежен-Марсель, Луїс П'єр, Вільє де Ліль-Адан, Меріме Проспер, англійські Мільтон Джон, Еліот Джорж, Оліфант Маргрета, Хамфрі Уорд Мері, Кореллі Марія, Кіплінг Редьярд-Джозеф, німецькі Белау Єлена, Фрапан Ільза, Янічек Марія, Зудерман Герман, Гейне Ансельм, норвезькі Бйорнсон Бйорнстьєрне Мартиніус, Скрам Амалія, Торесен Магдалене, шведський Стріндберг Юхан-Август, бельгійський Метерлінк Моріс, італійський Бутті Енріко-Аннібале, швейцарський Род Едуард.

Хотіла, щоб нашу літературу знали за кордоном. Радила О. Кобилянській перекласти "Землю" німецькою мовою, бо її варто "німецькій публіці показати". Пізнавши Європу, сформувавши європейське мислення, прагнула, поза іншим, піднімати Україну до європейського рівня організацією бібліотек з іноземною літературою. Леся Українка підштовхувала нашу культуру, поки вона ще не дотяглася до рівня європейської, не соромитися просити допомоги.

Важко було "Колобку", "далекій царівні", як її любовно називали рідні та знайомі, проживати вдалині від України. Була впевнена: "хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий, хоч не завжди тямить своє щастя".

Хоч і багато чого побачила у Європі, але хотіла жити на Батьківщині: "Дурна людська натура, отже ми, укр[аїнці], родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і – сумуємо, немов за добром!". Подібно перелітній пташині, яка змушена, кидаючи Батьківщину, летіти у вирій, а потім знову повертатись, щоб співати для рідного краю, присягала у любові до України:

Та хоч би й крила мені солов'їні,

І воля своя, –

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

("Співець").

Любов Мержвинська,

провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Любов МЕРЖВИНСЬКА,

провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1763