Деякий час тому у нашій газеті був надрукований лист громадської дописувачки з Голоб, щирої і давньої шанувальниці «Вістей Ковельщини» Лідії Гарлінської. Свою статтю вона назвала досить промовисто: «З вірою – в майбутнє». Йшлося там про важливість відповідального ставлення кожного з нас до дорученої ділянки роботи, віри у неминучість змін на краще і готовності самовіддано працювати заради цього.

В якості прикладу на підтвердження своєї думки Лідія Володимирівна розповіла про позитивні зміни, які сталися в медичному обслуговуванні мешканців селища. Ось що, зокрема, вона писала у листі до редакції: 

«Страждали голобчани і жителі сусідніх сіл, коли майже закрилися двері Голобської лікарні. Адже не кожен має можливість добиратися в Ковель. Зрозумів ці прикрощі Валентин Степанович Вітер – генеральний директор МТМО. Назва його посади серйозна, «сувора». Але хочеться додати інше слово – він доброзичливець, який співчуває людям, переймається їхніми проблемами, знаходить вихід із складної ситуації…

Знайшов вихід і тут, подбав про те, як у непростих економічних умовах відновити хоча б частково роботу такого вкрай необхідного закладу, який рятує людей. І ось з 1 травня функціонує у Голобах стаціонар на 15 ліжок до 16-ї години. Працює навіть по суботах, щоб не було перерв у лікуванні. Це дало багатьом можливість зміцнити своє здоров’я. Почали приїжджати лікарі різних профілів, що полегшило учням можливість проходити медичний огляд. Обслуговує хворих професіонал своєї справи Жигалова Юлія Калениківна».

l

Оскільки в силу своїх журналістських обов’язків я часто готую матеріали на медичні теми, після прочитання допису Лідії Гарлінської дуже захотіла побувати в голобській лікарні і побачити все, як-то кажуть, на власні очі. Тим більше, що знала: рік-два тому доля медичного закладу знаходилася під великим знаком запитання.

І ось нещодавно випала нагода побувати в Голобах.  

Потрапивши на територію цього лікувального закладу, я опинилася ніби у мальовничому парку. В кожну пору року тут по-особливому красиво,  і восени також: дерева стоять у золотому вбранні, а розкішні ялинки радують яскравою зеленню. Тут дуже гарно, приємно і спокійно. Тож навіть кілька хвилин, проведених в цьому   куточку,  додають здоров’я. 

 Для успішного лікування та швидкого видужання хворих необхідно, щоб у приміщеннях лікарні були створені сприятливі умови перебування. І пацієнтам Голобської районної лікарні у цьому сенсі теж поталанило. В закладі діють кабінет функціональної діагностики, рентгенологічний кабінет, клініко-діагностична лабораторія, які мені люб’язно показали.

Денний стаціонар лікарні розрахований на 15 терапевтичних ліжок. Щодня амбулаторну допомогу мають можливість отримати близько 50 пацієнтів. Вони проходять обстеження та лікування у затишних палатах під пильним наглядом медичного персоналу. Це – переважно жителі селища Голоб та наближених сіл.

Привітно нас зустрів медичний директор Голобської районної лікарні Геннадій Давидюк, який п’ятий рік керує закладом (на світлині – вгорі).   Він розповів, що люди задоволені, адже можуть отримувати лікувальні процедури, діагностичні обстеження на місці без госпіталізації до лікарні.   

«Ідея відкриття денного стаціонару виникла, коли ми побачили і почули від наших пацієнтів, що ця послуга є затребуваною. Бо не всі місцеві жителі мають можливість їхати у Ковель, щоби отримати там амбулаторну допомогу, — додав Геннадій Андрійович. – Така медична допомога є безоплатною у закладі, адже уклали контракт з Національною службою здоров’я України, а, отже, пацієнти мають право на безкоштовне отримання лабораторних досліджень та обстежень, на які направляє лікар.

Пацієнти приходять у зручний для них час, отримують необхідні процедури, відпочивають, повертаються додому або на роботу. Це дає можливість поєднати лікування зі звичним способом життя».

«Дуже важливо ще й те, що ми зуміли зберегти кадровий потенціал лікарні, – продовжив Геннадій Давидюк. – Це є показником спільних зусиль і плідної співпраці з адміністрацією Ковельського МТМО».  

l

Кваліфікований медичний персонал Голобської районної лікарні завжди готовий надати в повному обсязі необхідну медичну допомогу. А кожен пацієнт довіряє повністю своєму лікареві, медсестрам, в той час, як медик все знає про стан хворого. Сьогодні у лікарні працює 10 співробітників, з них – три лікарі та три медсестри.

Опікується хворими денного стаціонару завідуюча відділенням лікар-терапевт Юлія Жигалова, котра працює в Голобській лікарні 32 роки.

«Ми задоволені, в першу чергу тому, що люди відчули турботу про себе. Адже було багато претензій з приводу закриття стаціонарного відділення у нашій лікарні. Більшості хворих, аби отримати необхідну їм медичну допомогу, важко було добиратися до Ковеля, бо серед них – жителі Кашівки, Углів, Підріжжя, Велицька та інших віддалених сіл. Тепер їхати значно ближче», — говорить пані Юлія. 

«Те, що ми маємо денне відділення стаціонару, дуже добре. Тому що люди зверталися, їм потрібна була медична допомога тут на місці, і їм ніде було її отримати. Тепер ситуація нормалізувалася», –  приєдналася до розмови медична сестра Ірина Бенесько.

Вдалося поспілкуватися й з пацієнтами денного стаціонару. 

«Я гіпертонік, часто доводиться бувати в лікарнях, тому відкриття відділення з денним перебуванням у Голобській лікарні мене дуже потішило, адже добиратися сюди мені набагато ближче, ніж у Ковель. Я, можна сказати, перший пацієнт відділення. А які тут хороші лікарі, турботливі й уважні медсестрички. Душа радіє, коли бачиш нашу лікарню такою, як зараз. Відразу видно, що в нас, в першу чергу, дбають про людей», — емоційно ділиться думками жителька с. Жмудчого пенсіонерка Тетяна Пархомчук.

«Від усіх пацієнтів хотіла б подякувати керівництву МТМО, персоналу Голобської лікарні за те, що зараз маємо можливість отримувати якісні медичні послуги тут на місці. У мене проблеми з нирками, тому час від часу доводиться проходити курс лікування. Маю вдома школяра. Тому якби в Голобах не відкрився денний стаціонар, то нам було б набагато складніше: на процедури у Ковель їхати доводилося б разом із дитиною», — говорить мешканка селища Голоби.

«У мене проблеми з тиском. Особливо самопочуття погіршується навесні і восени. А ще син на війні. Це дуже позначається на моєму здоров’ї, — каже мешканка с. Нужеля Марія Моружна. – А тут і підлікуюся, і з кимось поспілкуюсь, якось розраджуся. Хотіла б побажати, щоб у такому ритмі, дружньому колективі, доброзичливій атмосфері і надалі працювала наша лікарня».

l

З приводу побаченого і почутого я мала розмову з генеральним директором Ковельського МТМО Валентином Вітром, про якого так тепло і зворушливо написала згадана вище ветеран педагогічної праці Лідія Гарлінська.

Ось що розповів Валентин Степанович, який, до речі, очолює медичне територіальне об’єднання не так давно, але який встиг зробити разом із командою однодумців дуже багато для вдосконалення системи охорони здоров’я на Ковельщини.

«Потреба у відкритті денного стаціонару в поліклініці Голобської районної лікарні, яка є структурним підрозділом Ковельського МТМО, постала з початку карантину через covid-19, який передбачав заборону госпіталізації планових хворих.    Тому для зручності пацієнтів було прийнято рішення про відкриття денного стаціонару, на базі якого можуть отримати весь багатопрофільний спектр досліджень та лікувальні процедури в найкоротші терміни пацієнти, які не потребують цілодобового медичного спостереження. Режим роботи відділення дозволяє проходити курс лікування в зручний для пацієнтів час.

Для отримання послуг денного стаціонару необхідно мати направлення від профільних спеціалістів чи сімейних лікарів. 

У відділенні працюють кваліфіковані досвідчені фахівці, функціонують рентгенівський кабінет, УЗД та клініко-діагностична лабораторія. У лікарню регулярно запрошуються вузькопрофільні спеціалісти для надання фахової медичної допомоги всім, хто її потребує.

Головні завдання денного стаціонару – забезпечення лікування пацієнтів з хронічною патологією внутрішніх органів і систем, з загостренням хронічної патології при неускладненому перебігу захворювання. Водночас важливе раціональне використання фінансів закладу, а денний стаціонар – це економічно вигідно і в цьому плані є хорошою альтернативою. 

До послуг мешканців Голобської громади – також й амбулаторія загальної практики сімейної медицини».

l

Після відрядження у Голоби, розмов із тамтешніми медичними працівниками, їх пацієнтами, керівником МТМО, переконалася: навіть в умовах воєнного стану, затяжної фінансової кризи можна зробити дуже й дуже багато. Як кажуть у народі, хто хоче – шукає можливості, хто не хоче – шукає причини. Судячи із позитивних змін, які останнім часом сталися в МТМО, можна зрозуміти, що в медоб’єднанні слова ці звучать по-особливому актуально. 

Вікторія ЗІНЧУК. 

НА СВІТЛИНАХ: будні Голобської лікарні.

Фото з архіву Ковельського МТМО.  

Деякий час тому у нашій газеті був надрукований лист громадської дописувачки з Голоб, щирої і давньої шанувальниці «Вістей Ковельщини» Лідії Гарлінської. Свою статтю вона назвала досить промовисто: «З вірою – в майбутнє». Йшлося там про важливість відповідального ставлення кожного з нас до дорученої ділянки роботи, віри у неминучість змін на краще і готовності самовіддано працювати заради цього.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

Наш співрозмовник – депутат Ковельської міської ради (фракція “Батьківщина”), член постійної комісії міськради з питань освіти, культури, охорони здоров'я, лікар-ендоскопіст відділення діагностики Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання Юрій РУДЬ.

l

– Юрію Євгеновичу, чимало експертів прогнозували, що путін не наважиться на повномасштабне вторгнення. А чи була ця війна несподіванкою для Вас?

– У певній мірі, так. Багато хто з нас не очікував такого розвитку історії. Тепер маємо такі страшні наслідки. Особисто мене і моєї родини війна не торкнулася безпосередньо, але вона зачепила наше близьке оточення. Сьогодні у Ковелі ховають ще одного нашого воїна – хлопця, який жив по сусідству, зростав на моїх очах, товаришував з моїм сином (12 жовтня, у день, коли відбувалася наша розмова, ковельчани прощалися з Героєм Юрієм Махнюком – авт.). Це був хороший хлопчина, тиха й спокійна дитина, батьки якого завжди були готові у разі чого прийти на допомогу, вони добрі та щирі люди. І ось у їхній дім прийшла така біда.  

Страшно усвідомлювати, що через якогось одного нелюда загинуло і гине стільки людей. Моторошно слухати розповіді наших воїнів, котрі повернулися із поля бою й сьогодні проходять у нашому медичному закладі реабілітацію. Але вони налаштовані йти до кінця, до Перемоги, бо розуміють, що вирішується доля української нації, яку ворог прагне знищити. Власне Україна вже перемогла, бо сила не в ракетах та чисельності армії, а в бойовому дусі, в єдності, у самопожертві.

– На роботу депутатського корпусу ці події також вплинули. На Вашу думку, як працює Ковельська міська рада в умовах війни?

– Сесії міської ради відбуваються в плановому режимі. Депутатський корпус працює злагоджено, приймає важливі рішення для нашої громади. Належно працюють профільні комісії. 

Звичайно, у зв'язку з воєнним станом обмежено видатки бюджету на виконання певних робіт. Однак, попри це, нам частково вдалося вирішити одне з нагальних питань для мешканців нашого міста, а саме питання ремонту доріг у мікрорайоні Ковеля-2. Донедавна найбільшою проблемою тут були погані дороги та суцільні ями. Тепер на частині вулиць – нове покриття. Ця робота була започаткована ще у минулому році. Її результати довели, що облаштоване там  білощебеневе покриття, яке є значно дешевшим, ніж асфальтове, за якістю нічим не гірше. Тож сподіваюся, що до кінця цієї каденції у цьому напрямку вдасться ще чимало зробити, й дорогами на другому Ковелі буде зручно їздити і ходити. 

– Ви вже другу каденцію депутат міської ради. Чим нинішній склад Ковельської міської ради відрізняється від попереднього?

– Минулої каденції, на відміну від нинішньої, було багато партійних протиріч. Сьогодні такого протистояння не відчувається. Водночас тоді вдалося багато зробити, зокрема,  велика увага приділялася  медицині. Значні кошти вкладалися в обладнання, ремонти медичних закладів. Тому коли постала проблема з covid-19, то наша лікарня до цього була частково готова, адже мала свою кисневу станцію, були зроблені ремонти в інфекційному та реанімаційному відділеннях, до яких підведено кисень. 

– Зрозуміло, що в умовах війни втілити поточні плани непросто. Але чи є завдання, котрі можливо й необхідно реалізовувати на місцевому рівні вже сьогодні?

– Перш за все, це вирішення поточних питань. 

Якщо говорити про медицину, то є дуже актуальні напрями, які потребують посиленої уваги, в тому числі й, такі, що стосується первинної ланки, адже саме лікарі первинної ланки відіграють важливу роль у боротьбі, зокрема,  з covid-19. Вони є, так би мовити, точкою входу в медичну систему для пацієнта. Тому сьогодні важливо напрацьовувати програми підтримки сімейних лікарів, особливо молодих спеціалістів, які повинні мати стимул тут залишатися і працювати далі. Ці питання буду порушувати у своїй подальшій депутатській роботі. 

– Яка Ваша мета у міській раді? Чи є таке завдання, яке Ви ставите собі як депутат понад усе? От, наприклад, перший і найважливіший пункт...

– Найважливіше для мене – виконати ті обіцянки, які давав людям, йдучи в міську раду. В полі мого зору – питання соціального напрямку, здійснення медичного обслуговування, стану доріг та ін. Якщо конкретно, то першочерговим моїм завданням було сприяти проведенню ремонту доріг в районі “Перевалки”, що на другому Ковелі. Ця робота, як казав вище, триває.

Але є моменти, на які потрібно зважати. От приміром, інколи бувають випадки, коли люди звертаються необгрунтовано, адже з тими чи іншими питаннями, які вони порушують, звертаючись до мене як депутата, в першу чергу, слід звертатися у відповідні відділи та служби міськвиконкому. Тоді проблема вирішиться швидше, без зайвих паперових зволікань. А от якщо реакції не буде, тоді вже варто інформувати про це депутата. Я не працюю задля піару, мені важливий результат, якість і оперативність виконання поставлених завдань. 

– Ви є членом гуманітарної комісії, яка зокрема опікується й питаннями медицини. Які найбільш актуальні проблеми для Ковельської громади існують на сьогоднішній день у цій сфері? Які важливі проєкти втілено, а які заплановано реалізувати?

– Якщо говорити про медицину, то у зв'язку з війною нині призупинено роботу над окремими проєктами. Зокрема, ремонт приміщення колишньої дитячої поліклініки, де мали б змогу працювати вузькопрофільні спеціалісти, – “заморожений” до кінця війни. 

Також, на жаль, зависло питання відкриття амбулаторії сімейної медицини в мікрорайоні Ковеля-2. Однак над цим потрібно працювати, адже сімейна медицина сьогодні потребує підтримки міської влади та громади.

– Будучи діючим лікарем, чи важко поєднувати депутатську роботу з лікарською?

– Поєднувати навантаження на роботі з низкою депутатських клопотів – це уже мій спосіб життя. Якщо я зранку допоміг людині, то маю позитивний заряд енергії  на весь день. Це стосується і депутатської роботи також. До того ж, мені не один рік доводиться жити у такому поєднанні громадської діяльності і професії, які певною мірою тепер вже неможливо відділити одна від одної. 

– Як медик, скажіть: яким навикам ми повинні оволодівати під час війни?

– У такій екстремальній ситуації, як війна, природно, що виникають емоції та думки, про які ми й не здогадуємося в мирний час. І хоч нашого міста війна не торкнулася безпосередньо, але стан внутрішньої тривоги  завжди присутній. Тому важливо навчитися володіти собою, бути спокійними в цій ситуації, вміти впоратися зі своїми емоціями самостійно.

Звичайно, якщо є можливість, йдіть на курси надання першої медичної допомоги. Це не буде зайвим. У критичні моменти рахунок іде на хвилини, і якщо десь загаятися, то можна втратити час і життя людини. Тому дуже важливо, щоб хоча б базові навички були напрацьовані на практиці, щоб людина знала, як і що робити. 

Але про своє здоров'я слід дбати завжди. Не варто ігнорувати скринінг-обстеження. Для нас це незвично і не вважається чимось важливим. Проте дарма. Ідея обстеження зовні здорової людини для попередження хвороби на ранніх стадіях – вже звична практика за кордоном. Доказом ефективності такого підходу є, в порівнянні з нами, достатньо довга тривалість життя у західному світі. Ніхто не буде сперечатися, що попередити хворобу або розпочати лікування вчасно, набагато легше, дешевше і ефективніше, ніж на пізніх стадіях. 

Однак далеко не всі, на жаль, приділяють своєму здоров'ю достатньо уваги. Тому саме сімейний лікар має правильно спрямовувати своїх пацієнтів, пояснювати, розповідати їм про існуючі медичні програми, працювати над медичною грамотністю населення.    

– Як часто до Вас із проблемами звертаються жителі міста та з якими  найчастіше?

– Щодо звернень громадян, очевидно, що найбільше до мене звертаються саме з питань медицини та лікування. Порушують питання побутового й соціального характеру. Чимало було звернень у пік захворюваності на коронавірус. Тому й у цьому плані ми сьогодні повинні бути готовими до будь-якого розвитку подій.

– Які слова Ви хотіли б сказати землякам у цей непростий час?

– Триматися і вірити у Перемогу. Берегти своє здоров'я, бо це – безцінний скарб. Сьогодні найцінніше, що в нас забирають – це життя людей, наших хлопців, цвіту нашої нації. Але потрібно боротися, бо іншого шляху у нас немає.   

Зрештою, перемога буде за нами, частково ми вже перемогли. Ворог не очікував такого спротиву, він не думав, що ми так всі згуртуємося і будемо допомагати один одному. І треба стояти до кінця, щоб відсвяткувати Перемогу над окупантом. Бо після закінчення війни в нас буде дуже багато роботи. Будемо жити і працювати!

Розмову вела 

Вікторія Зінчук.

Наш співрозмовник – депутат Ковельської міської ради (фракція “Батьківщина”), член постійної комісії міськради з питань освіти, культури, охорони здоров'я, лікар-ендоскопіст відділення діагностики Ковельського міськрайонного територіального медичного об'єднання Юрій РУДЬ.

ххх

– У певній мірі, так. Багато хто з нас не очікував такого розвитку історії. Тепер маємо такі страшні наслідки. Особисто мене і моєї родини війна не торкнулася безпосередньо, але вона зачепила наше близьке оточення.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 281

Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.

– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру…І стало спокійніше на серці за тих, за кого воно зараз найбільше болить, – за наших воїнів, наших захисників.

Отець Матвій – капелан-доброволець, який у період війни неодноразово збирав і збирає гуманітарні вантажі, аби відвезти їх для наших бійців на передову. Вони, наші Герої – у його помислах, в його молитвах.

– Ми всі повинні бути сильними, єдиними. Якщо наші воїни змогли пройти весь жах і продовжують боротися, ми також мусимо боротися за них, як вони за нас, – говорить о. Матвій і відразу додає: – І ми це робимо спільно з нашими церковними громадами, волонтерськими центрами, благодійними фондами, підприємцями, школою, небайдужими людьми, які надавали і повсякчас готові надавати допомогу нашим захисникам. Щиро їм вдячний за це. Господь знає Ваші імена!

– Отче, на Вашому шляху за всі роки війни зустрічалося, напевно, вже немало людей, достойних наших вдячності і шани.  Адже з 2014 року Ви допомагаєте Українській армії, збираючи для воїнів кошти на закупівлю всього необхідного для них. Згодом їдете на фронт військовим капеланом. Як розпочалося Ваше військове капеланство? Які завдання мали на передовій?

– Революція Гідності, загибель наших співвітчизників, тоді розривали серця багатьох українців. Останньою краплею стала неоголошена війна на Сході України, що розпочалася навесні 2014 року. 

Як такого, капеланства на той час не було (власне, і до цього часу цей законопроєкт знаходиться в розробці), тому протягом 2014 року ми збирали, формували, відправляли волонтерські передачі. Того ж року Люблинецькій громаді вдалося довершити задум – увіковічнити пам’ять Героїв Небесної Сотні та всіх, хто боровся і загинув у боротьбі за незалежність України. Мотивацією та ідеєю цього пам’ятного знака була молитва, яка б лунала до самої Перемоги. Ми тоді навіть не усвідомлювали, що це буде тривати стільки років, але від того часу і донині щосуботи громада збирається тут на молебень за Перемогу.

Ось так у волонтерській праці минав час, й водночас в мене кріпла думка, що потрібно збиратися і їхати, тому що є багато односельців, яким на передовій, в окопах потрібна ще й духовна підтримка. Тож прийняв рішення і  в лютому 2016 року вирішив стати на шлях військового капелана, й вперше у день свого 25-річчя моя дружина проводжала мене на ротацію в Київ, де тиждень проходив разом з іншими такими ж «новобранцями» відповідну підготовку.

І от через тиждень ми всі сідаємо у вагони і вирушаємо у напрямку Донецька. Під Волновахою потяг зупинився. Ніхто нічого нам не повідомляв. Ми простояли майже три години, опинившись вперше в зоні війни. Лише згодом дізналися, що була загроза замінування моста.

Ми заїхали у Маріуполь (кожен капелан мав прибути у свій сектор на лінії фронту). Правду кажучи, було моторошно, бо вже ніч, а за нами ніхто не приїжджав. Звичайно, з собою були кошти, можна було викликати таксі, але тоді не було виключено, що в такому разі заїхали б в один кінець… Але підтримувала віра в Бога, що Він з тобою.

Добралися ми у військову частину в містечко Сартана поблизу Маріуполя, де стояли прикордонні війська. Тут зупинився і увійшов у стрій. Дуже важливо, щоб капелан, котрий потрапляє у зону війни, був у строю з військовими. Капелану не дають зброї, чимось чи кимось керувати, але він має бути поряд. Поспілкуватися, помолитися, відчути те, кому потрібна духовна порада, а де краще промовчати – ось завдання військового капелана.

Війна зібрала різних людей: віруючих і невіруючих, різного віку, різного світогляду, з різних регіонів. Та їх об’єднує одна ідея: здобути Перемогу.

Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.

– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру… 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 370

Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…

Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.

– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога. 

– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити,   – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість. 

Так само й дітки. Вони до тебе хиляться, горнуться, всміхаються. Їхні усмішки "заряджають". Ми з мамою часто буваємо у Ковельському реабілітаційному центрі, вихованці якого радіють подарункам, а ще більше – нам. Пам'ятаю, як зі своїм однокурсником переодяглися в костюми казкових героїв і весело проводили з ними час. Я знаю, що їм потрібна, що вони мене чекають, але й я завжди з нетерпінням чекаю на зустріч із ними. 

l

24 лютого... Війна вплинула на думки і світогляд дівчини. Зараз рідну землю зі зброєю в руках боронять її друзі-односельчани, з якими весь час підтримує зв'язок. Пришвидшити Перемогу і дочекатися їхнього повернення хоче вона зараз понад усе.

– Ніка наче відразу подорослішала, – розповідає Олена, мама Вероніки. – Вона дуже перейнялася усім. Буквально на другий день війни почала думати, чим можна допомогти нашим бійцям. Почали збирати продукти, відправляли їх у Червоний Хрест. Натомість звідти брали все необхідне для Поворської тероборони та ТРО інших громад. А ще пекли випічку, великодні паски хлопцям на передову. Сьогодні активно взялася за  реалізацію проєкту "Кікімора", весь час поза навчанням проводить у нашій майстерні.

Ще з початку війни юна волонтерка навідріз відмовлялася їхати за кордон. Категоричне "ні!" почули рідні з Грузії, які запрошували до себе. Не захотіла їхати й згодом, коли була можливість відпочити в дитячому таборі у Польщі. Її відповідь була незмінна: "Я потрібна тут".

– Я не хочу ховатися у підвалах і боятися звуку сирен. Хочу жити у мирній та вільній країні, – говорить Вероніка. – Я звичайна дівчина, тому не можу боротися проти ворога зі зброєю в руках. Але можу допомогти у цій боротьбі нашим воїнам. Тому з перших днів з нашими хлопцями, що відправилися на передову, на зв'язку. Ми весь час зідзвонюємося, переписуємося. Добре знаю, що їм потрібно. Спільними силами тут на місці намагаємося діставати і доставляти їм все, що потрібно. 

Нині Вероніка разом з мамою, іншими жінками-волонтерками плетуть "кікімори", маскувальні костюми для українських військових. Спочатку було важко їх робити, зізнається вона, а тепер призвичаїлася, влилася в процес.

– Головне, щоб наші Герої додому живими й неушкодженими повернулися. Тому працюємо, не покладаючи рук. Бо розуміємо, що таким чином захистимо їх від ворожої кулі, що швидше наші хлопці закінчать цю війну, – каже натхненно дівчина.

l

До і після початку війни… Життя Ніки, як і усіх нас, змінилось докорінно. Хоча дівчина цього не дуже помічає. Немає на це часу. 

– Зараз поєдную навчання в Ковельському промислово-економічному фаховому коледжі Луцького НТУ і волонтерство. Просто до війни воно мало інший напрямок. Хоча робота з дітками, малозабезпеченими сім’ями, одинокими літніми людьми не припиняється й сьогодні. Тому моє життя особливо не змінилося. Змінилося ставлення до нього...

– Вероніко, мабуть, не просто поєднувати навчання і волонтерство. Що тебе надихає, де зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим? – цікавлюся у дівчини.

– Мені не важко. Навпаки – отримую задоволення від своєї роботи. Не падати духом допомагають емоції земляків. Найбільше мотивують посмішки і вдячність людей, яким хоча би чимось буваєш корисною. Коли ти відчуваєш, що те, що робиш, допомагає, хочеться працювати і працювати. А ще спонукає прагнення до Перемоги. Військові надсилають подяки, фото та відео. Так само, як і друзі, котрі знають, що я цим займаюся, підтримують мене у всіх починаннях. 

– А що за ці пів року тебе здивувало, вразило найбільше?

– Не що, а хто. Наші хлопці, наші захисники. Здається, знала людей все життя, але от зараз дивлюся на них іншими очима. Вражає їхня стійкість і непохитність. Вражає те, що вони знаходяться в найгарячіших точках, і, хай як їм зараз важко на передовій, роблять для нас нереальні речі. Вони завжди кажуть мені: "Не хвилюйся! Сюди ми їх не пустимо". Попри складні і часто дуже небезпечні обставини, в них бойовий дух, і їх не подолати.

– Якою бачиш себе, свої ініціативи, скажімо, через… п'ять років?

– Хочу надавати першу медичну допомогу. Цим зацікавилась, навчаючись на першому курсі в Ковельському промислово-економічному коледжі, де викладали медицину. А загалом бачу себе в благодійництві. У мирній незалежній Україні.

Вікторія ЗІНЧУК.

Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…

Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.

– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога. 

– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити,   – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 372

Андрій Мигуля: «Ми — українці, 

й іншими бути не хочемо»

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 465

Ось такі "кікімори" (на світлині – внизу у центрі) вже більше двох місяців плетуть волонтерки – ковельські жінки і переселенки. Вони зізнаються, що за тиждень можуть створити 3 – 4 таких "костюмів" для наших воїнів.

– Ми плетемо "кікімори" у формі плаща. Двох кольорів – зеленого та жовтого в залежності від регіону, – розповідає ініціатор проєкту "Кікімори" волонтерка Олена Мерзлякова. – Матеріалом для виготовлення маскувальних костюмів переважно нас забезпечують люди, люди звідусіль, які не забарилися відгукнутися на наш заклик. 

Окрім того, закуповуємо нитки, розпускаємо в’язаний одяг, придбаний у "секонд хендах", розпускаємо на мотузки конопляні мішки. Технологію виробництва обговорювала з волонтерами, з якими довгий час підтримую зв'язок й котрі з 2014 року займаються цією справою. 

Раджуся з приводу цього з військовими. Велику роботу в цьому плані проводить ковельчанка, співзасновниця проєкту, моя колега-волонтерка Наталія Семенюк, яка також, не зволікаючи, приєдналася до цієї роботи. Моя донька Вероніка відповідальна за виробничий процес, вона весь час на місці з нашими помічницями. Ми працюємо однією командою.

За словами волонтерки, "кікімори" – серед пунктів про першочергові потреби наших захисників на фронті. Вони необхідні розвідникам, снайперам, прикордонникам, адже ці маскувальні костюми допомагають нашим військовим “зливатися” з природою. Відтак абсолютно непомітні, вони відправляють ворога слідом за російським кораблем.

– Бійців, які хочуть отримати такі "кікімори", дуже багато, – продовжує Олена. – Як взялися за цю справу, то черга була розписана на місяць уперед. На постійній основі в нас працює 10 волонтерів, які майструють "кікімори". Неабияк допомагають дівчата з ТРЦ "Брістоль", працівниці брестського ринку: вони розпускають нитки, ріжуть їх потрібних розмірів. Загалом на сьогодні ми сплели 35 "кікімор", які, дай Боже, допоможуть хлопцям вціліти, зроблять їх невидимими для ворожого ока. 

Готовий захисний одяг бійці забирають самі або ж доправляють їх волонтери, які напряму з ними працюють. А ще відправляю поштою за власний рахунок.

– Наші "кікімори" уже слугують бійцям, які воюють в районах Бахмуту й Мар'янівки, є в хлопців на кордоні з білоруссю. Робимо їх, зокрема, й під замовлення. А, отже, треба знати, де бійці знаходяться, щоб розуміти – плести повністю зелені чи, може, потрібно додати жовтого тощо. А ще треба знати, яку боєць роботу виконує на війні, від цього теж залежить, яку робити "кікімору", – розповідає виробничі подробиці пані Олена. 

Розповідає, що приймають у дар всі в’язані речі відтінків зеленого, жовтого кольорів. Добре, щоб це були натуральні матеріали, бо важлива й безпека наших воїнів.

– Отож, сьогодні саме на цій роботі зосереджена Ваша волонтерська увага?

– Не лише. Є багато завдань. Допомагаємо продуктами, бо з цим на передовій бувають труднощі, – говорить далі моя співрозмовниця. – Вдячна всім землякам, які не стоять осторонь цієї справи, чим можуть діляться. Зокрема, приватному підприємству "Агро В", завдяки якому наші захисники мають можливість поповнювати свої продовольчі запаси. 

Втілюємо й інші плани. Уже домовилася з однодумцями, які будуть готувати для бійців на передову домашнє згущене молоко, випічку, закривати тушонку, рибні консерви тощо. Наші землячки, які у зв’язку з війною виїхали за кордон, звідти пересилають продукцію для виробництва згущеного молока. Люди зносять банки, пообіцяли крупи та борошно, допомагають коштами. Зараз домовляємося про закупівлю м’яса.  

– Ви кажете, на фронті виникають певні проблеми з продуктами. Чому вони виникають?

– Тут нічого дивного, адже в окремих регіонах у радіусі 50 - 100 кілометрів ніде нічого немає. Переслати продукти теж непросто, бо хлопці не знають, де будуть завтра. Але, попри пов’язані з цим труднощі, нам таки вдається доводити розпочаті справи до кінця. Всіх зусиль докладаю для цього, бо не можу інакше, адже знаю багатьох хлопців, які зараз воюють, з 2014 року.   

– Що надихає Вас, волонтерів, сьогодні найбільше?

– Нам потрібно щодня мати якусь справу, яка буде давати розуміння, що щось робимо для хлопців, які там. Ми в кожну "кікімору" замотуємо побажання для воїнів, щоби солдати відчули наші підтримку і тепло. А вони нам подяки присилають навзаєм. Це окрилює. 

Вікторія ЗІНЧУК.

Ось такі "кікімори" (на світлині – внизу у центрі) вже більше двох місяців плетуть волонтерки – ковельські жінки і переселенки. Вони зізнаються, що за тиждень можуть створити 3 – 4 таких "костюмів" для наших воїнів.

– Ми плетемо "кікімори" у формі плаща. Двох кольорів – зеленого та жовтого в залежності від регіону, – розповідає ініціатор проєкту "Кікімори" волонтерка Олена Мерзлякова. – Матеріалом для виготовлення маскувальних костюмів переважно нас забезпечують люди, люди звідусіль, які не забарилися відгукнутися на наш заклик. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356

У МОЗ продовжують ділитись важливою та корисною інформацією для українців. Цього разу експерти звернули увагу на йодну профілактику, яка актуальна у разі радіаційної аварії.

Відзначимо, що у випадку аварії на ядерних установках атомної станції може трапитись викид радіоізотопів йоду, цезію, стронцію тощо. Через це виникає радіаційна хмара, що забруднює ґрунт, всі поверхні, воду та їжу. А опади здатні осідати на вбранні та шкірі, через що відбувається зовнішнє опромінення. Якщо ж вживати забруднені продукти чи вдихати забруднене повітря, то буде внутрішнє опромінення. В обох випадках викиди містять радіоактивний йод, тому бездіяльність призводить до того, що "поганий йод" швидко поглинає щитоподібна залоза і її робота відчутно погіршується, що серйозно вдаряє по здоров'ю.

Йодна профілактика –це важливий чинник, який допомагає знизити вплив радіоактивного йоду на щитоподібну залозу. Для цього використовують калій йодиду, що блокує залозу та перешкоджає "поганому йоду" накопичуватись.

Коли робити йодну профілактику? Тільки після офіційного оповіщення про її необхідність у випадку загрози радіоактивного забруднення!

У Центрі громадського здоров'я та Міністерстві охорони здоров'я надали рекомендації про те, як захиститися у надзвичайній ситуації. 

При тому громадян закликають не скуповувати йодні препарати в аптеках.

У МОЗ запевняють, що держава закупила необхідну кількість йодиду калію. Кожен регіон отримав препарат з розрахунку чисельності населення. У разі аварії будуть оперативно визначені пункти його видачі, найближчі до місця проживання людей.

Крім того, завчасна йодна профілактика може зашкодити здоров'ю.

Якщо радіаційний фон у деяких населених пунктах буде підвищеним, ЦГЗ та місцева влада офіційно сповістять про це населення. 

Препарати стабільного йоду вводяться людям лише у випадку радіаційної аварії та за умови впливу на людину радіоактивних ізотопів йоду (визначено наказом МОЗ №408 від 09.03.2021 р.,  № 408 "Про затвердження Регламенту щодо проведення йодної профілактики у разі виникнення радіаційної аварії").

l

Радіаційна аварія – це порушення правил безпечної експлуатації ядерно-енергетичної установки, обладнання або пристрою, при якому стався вихід радіоактивних продуктів. 

Це може призводити до опромінення населення і забруднення навколишнього середовища.

З метою запобігання опроміненню під час ядерно-технічних аварій зазвичай приймається калій йодид. 

Якщо таблетованої форми цього препарату немає, можна використати інші. Наприклад спиртовий розчин йоду та розчин Люголя.

Однак треба пам'ятати, що використання розчину Люголя та спиртового розчину йоду – це виняткова міра, а не рівноцінна заміна таблетованій формі калію йодиду.

Препарат йоду оптимально приймати:

n за 6 і менше годин до надходження радіоактивної хмари;

n одночасно з надходженням "хмари" та через 6 годин після.

Не рекомендовано приймати його через 24 годин після надходження хмари.

l

У ЦГЗ попереджають: калій йодид треба приймати після їжі і лише після офіційного оповіщення про радіаційну аварію та про необхідність проведення йодної профілактики.

Дозування для дітей та дорослих:

l діти до 1 місяця (немовлята й діти, які перебувають на грудному вигодовуванні) – 16 мг,

l діти від 1 місяця до 3 років – 32 мг,

l діти від 3 до 12 років – 62,5 мг,

l підлітки від 13 до 18 років, дорослі до 40 років, 

l вагітні та матері, які годують груддю –125 мг.

l

Водночас у Міністерстві охорони здоров'я не радять використовувати розчини йоду.

Оскільки йодні розчини (спиртовий, Люголя) не всмоктуються та не накопичуються в щитоподібній залозі, вони не захистять організм від радіоактивного йоду. Це стосується як внутрішнього застосування, так і зовнішнього (наприклад, йодні сіточки).

Прийом зазначених препаратів у кращому випадку не принесе жодного ефекту, в гіршому ж – зашкодить (хімічні опіки ротової порожнини, стравоходу тощо). 

Приймати інші препарати, які містять йод – неефективно, бо цей компонент переважно є домішкою, а не основним хімічним реагентом. Подібні препарати або харчові домішки містять у сотні разів меншу дозу калія йодиду, ніж необхідно для профілактики опромінення у разі ядерних подій. Прийом сотень таблеток таких препаратів не може розглядатися як реальний профілактичний захід, оскільки людина просто фізично не здатна спожити таку величезну кількість таблеток. 

Тож у МОЗ наголошують, що єдиним препаратом для ефективної йодної профілактики є таблетований калій йодид. 

Медики зазначають, що жінкам старшим 40 років пити препарати йоду навіть при радіаційному викиді не треба. Бо щитоподібна залоза після певного віку перестає накопичувати радіоактивний йод. А, отже, прийом калію йодиду може завдати більше шкоди, ніж користі. Варто пам’ятати, що калій йодид захищає лише щитоподібну залозу і не може захистити інші органи. 

Проте, якщо жінка у віці 40 років вагітна або годує дитину грудьми – їй варто прийняти дозу йоду, аби захистити себе і дитину. Бо під час вагітності та лактації щитоподібна залоза жінок активніша і може поглинати більше радіоактивного йоду.

Людям, у яких повністю видалена щитоподібна залоза, калій йодид при викиді радіації приймати не потрібно. Якщо ж медики видалили її частково, тоді варто проконсультуватися з лікарем.

У випадку, якщо розпочали йодну профілактику самостійно  – варто негайно її припинити. Оскільки приймання йоду є недоцільним і може спричинити перевантаження залози.

Нагадаємо, що проводити йодопрофілактику варто лише один раз після оповіщення від органів влади. Це треба зробити в проміжок часу від 24 годин до моменту надходження радіоактивного йоду до організму та до 8 годин після його впливу.

Підготувала Вікторія ЗІНЧУК.

У МОЗ продовжують ділитись важливою та корисною інформацією для українців. Цього разу експерти звернули увагу на йодну профілактику, яка актуальна у разі радіаційної аварії.

Відзначимо, що у випадку аварії на ядерних установках атомної станції може трапитись викид радіоізотопів йоду, цезію, стронцію тощо. Через це виникає радіаційна хмара, що забруднює ґрунт, всі поверхні, воду та їжу. А опади здатні осідати на вбранні та шкірі, через що відбувається зовнішнє опромінення. Якщо ж вживати забруднені продукти чи вдихати забруднене повітря, то буде внутрішнє опромінення.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 421

33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…

"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга. 

Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.

– До останнього не вірили (та й, чесно кажучи, особливо не задумувалися про це), що росіяни таки підуть у наступ. Думали, що бойові дії стануть активнішими на Донбасі, – каже моя співрозмовниця. – 24 лютого, як завжди, прокинулися десь о шостій годині ранку: діти збиралися в школу, мене чекали домашні справи. А вже о пів на сьому розпочалися обстріли. Хоча спочатку ми й не подумали, що це нас обстрілюють. Гадали, то грім гримить. Але коли почали труситися вікна… 

Сумніви розвіяв дзвінок хлопця моєї сестри, військового. Його викликали у військкомат о п’ятій годині ранку. Він і повідомив, що нас обстрілюють і щоби ми ховалися в підвалі. У мене трусилися руки, ми плакали, похапцем збирали речі, які потрапляли під руки. Сиділи в підвалі, допоки гатили.

Натомість мій чоловік, який саме був на роботі, постійно телефонував і просив не сидіти в підвалі – казав, якщо туди влучить ракета, ніхто не виживе…

Ось так два місяці сім’я жила під обстрілами. Дуже страшно було чути вибухи на околицях, але не описати того жаху, коли почали бомбити місто. Величезні ями від ударів ракет просто посеред Очакова, вибиті шибки у вікнах, зірвані дахи… 

– Одного дня, в неділю, нібито було якесь "затишшя", діти попросилися на вулицю. Але моросив дощик, і ми вирішили залишитися вдома, – пригадує жінка. – І ось після 9-ї години почали сильно "гатити" по місту. Ми сховалися у ванні: плакали й молилися. Найменшенька чотирирічна Єва тихенько шепотіла: "Врятуй нас, Боженьку, врятуй!".

Зателефонувала сестрі. Вона сказала, щоб ми, не зволікаючи, приїжджали до них у Поворськ, де її з маленьким синочком прийняла свекруха. Ми так і зробили.

– Як Вам було з дітьми в дорозі?

– 9 квітня завдяки волонтерам ми виїхали автобусом з Очакова. Їхали до Одеси. Дорогою почули по радіо новину про те, що вдарили по Краматорську, багато жертв. Люди плакали. Я дуже боялася за дітей, адже в Одесі на залізничному вокзалі потрібно було чекати потяг до Львова. А чекати довелося довго, бо потяг затримувався у зв'язку з постійними повітряними тривогами.

Дорога до Львова виявилася нелегкою, потяг був переповнений людьми. На одній полиці спала я з Євою та ще одна жінка з грудною дитиною. Мої дві старші доньки, 9-річна Влада та 11-річна Даша, на верхній полиці тіснилися з двома іншими дівчатками. Загалом було десь восьмеро чоловік в одному купе.

– А як Вам довелося на новому місці?

– Добре. Дуже добре. Ми весь час у село до бабусі (моєї мами) їздили. Тільки там на морі завжди. А тут ліс – за ягодами ходимо. Дітям подобається. Тут навчилися на велосипеді їздити, бо в місті якось не було такої можливості: довкола рух, автомобілі. А головне – діти тут заспокоїлися, вже не сіпаються уві сні, не тремтять і не плачуть, почувши якийсь гучний звук. У перші дні маленька Єва, коли лунав сигнал повітряної тривоги, гукала: "Біжимо в підвал!". Тепер не боїться й спокійно каже: "Це хороша сирена", і далі грається. Нарешті, усвідомила, що тут немає обстрілів.   

– Як жилося до війни? – запитую в пані Ольги.

– Добре, спокійно. Звичайне сімейне життя з маленькими та більшими клопотами і радощами. Поки не почалося те жахіття…

Загинула мама моєї подруги, тітка Галя… Разом із онучкою, 6-річною Євою, яка у неї тоді гостювала, – не в змозі стримувати сліз жінка ділиться спогадами, які щоразу  роз’ятрюють їй душу. – У її дім влучила ракета…

– Повернетеся додому?

– Безумовно. Дуже сумуємо за рідним домом. Вчора дзвонив чоловік, казала йому, що будемо повертатися. Відговорює. Каже, що місто все ще обстрілюють. Розповів про те, що наш будинок культури, куди дівчата ходили на танці та співи, обстріляли: замість будівлі – величезна діра… 

Чоловік залишився, чекає звістки з військкомату. І мама теж (плаче – авт.), вона погано ходить. То чоловік зараз на дві домівки живе, їздить до неї в село, допомагає.   

Нам з дітьми в Поворську дуже добре, – продовжує Ольга. – Всі підтримують, допомагають, співчувають. Але наші речі стоять зібрані. Хоч сьогодні були б їхали додому.

P.S. На момент моєї останньої телефонної розмови з пані Ольгою вона з дітьми була в Одесі на шляху додому. Там уже спокійніше. Як каже жінка, це найкращий подарунок для її чоловіка, в якого саме наближався день народження. Та й для них з дітками теж. Я чула її радісний піднесений голос і не впізнавала цю жінку, мою нову знайому. Радію її щастю і щиро бажаю, щоб приїжджали до нас ще і ще раз, але з іншого приводу, аби відвідати людей, з якими зріднилися і побувати у лісах, які аж так припали до душі.

Вікторія ЗІНЧУК.  

33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…

"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга. 

Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 287

У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…

Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.

– 24 лютого я була вихідна. Мені зателефонував син, який мешкає в м. Ірпіні на Київщині, сказав, що місто почали бомбити, – пригадує той страшний день Тетяна Борисівна. – Я не повірила, бо, думала, якщо буде війна, то в нас, на Сході. Я усвідомлювала, що війна можлива, але навіть і в думці не мала, що вона почнеться з центру України. 

…Приблизно об 11-й годині почула несхожий на перестрілку вибух, – занурилась у спогади жінка. – Виявилося, бомбили місцевий аеропорт. Але насправді тоді дуже боялася за сина, який на другий-третій день нападу розказував жахливі речі, що в них у той момент вже відбувалися. Водночас у  нас тоді іще було відносно "тихо".

Пані Тетяна працювала медсестрою в інфекційному відділенні місцевої лікарні. Своїй справі була віддана до кінця. В буквальному сенсі.

– 1 березня була моя зміна. Чоловік відвозив на роботу (тоді вже наше місто постійно обстрілювали з "Градів"), – продовжує Тетяна Борисівна. – В районі лікарні, де я працювала, до цього часу вибухів не було. В нас на території було спокійно й затишно. Вийдеш на вулицю: весна, сонечко пригріває, пташки цвірінчать. Яка там війна? Аж не вірилося, що зовсім поряд коїться жахіття. І те жахіття наближалося… Обстрілювати почали близько одинадцятої години, дуже сильно обстрілювати: повилітали вікна й двері. Хворих швиденько без зволікань проводили в підвал. Але пацієнти, які були підключені до апарату ШВЛ під час лікування covid-19 (адже це було ковідне відділення), спустити в укриття було неможливо… 

Повернення додому було страхітливе: дорогою бачила, як сильно від обстрілів постраждало місто – я не впізнавала рідні вулиці, зокрема, й район, де мешкали. 

– Довго переховувалися? – запитую у жінки, "вириваючи" на мить її зі спогадів.

– Виїхати з Сєвєродонецька відразу важко було. Тому ховалися в підвалі. Він був зовсім непристосований, кругом сиро та затхло. Ми інколи заходили додому – тоді ще були газ і вода. Світла не стало 3 березня, адже обстріляли електропідстанцію. Їжею ми запаслися. Магазини працювали, але туди теж небезпечно було ходити, тому що стрілянина не припинялася. В підвалі просиділи п’ять діб. Ми весь цей час сподівалися, що відбудуться якісь переговори, і війна закінчиться. Наші надії не виправдалися. 

Тоді ми почали думати, як можна евакуюватися. Їздив лише один потяг з іншого міста, у нас не було залізничного сполучення. Виїхали зі знайомими. 

Доля привела нас на Волинь. В цей чудовий гостинний край. Деякий час жили в с. Тагачині, що в Турійському районі. Я ніколи не забуду людей, які там живуть, які нас так безумовно приймали. Добрі, щедрі, безкорисливі, відкриті…

Тітка Галя й дядько Вова, тітка Аня, Неля і всі, всі, всі, з ким мені там пощастило зустрітися. Ви чудові люди, неймовірні. Дякую вам безмежно за ваші серця!

– Яким було життя до цього?

– …Я всім серцем ненавиджу загарбників. У нас все було: затишна домівка, хороша сім’я, улюблена робота, захоплення. Я дуже люблю своє місто, воно комфортне й красиве, де все таке рідне, своє. І в одну мить ми все це втратили.

Місто розбудовувалося, розвивалося, багато коштів вкладалося в його інфраструктуру. Тепер усе зруйновано. Можливо, ці всі кошти треба було вкладати в інше: в укріплення кордону, наприклад? – міркує жінка й відразу ж продовжує:

– Не знаю, чи доведеться повернутися… Ні, не руїни лякають, а те, з ким доведеться там жити. Але я оптимістка, тому чекаю того дня.

– Родина, друзі, знайомі… Що відомо про тих, хто залишився вдома?

– З моїх друзів в Сєвєродонецьку не залишилося нікого. А хто залишився – це уже не друзі… Дуже боляче, коли ти знаєш людину, спілкуєшся з нею, відчуваєш до неї якісь емоції, а потім виявляється, що вона дотримується і відстоює думку, яку не можуть мати українці, люди, котрі живуть на українській землі. Кажуть, що кожен може мати власне переконання, але, живучи в Україні, вони не мають права так думати, як вони думають. Мені б дуже хотілося, щоб вони відчули те, що відчувала я, коли була присутня на вшануванні загиблого бійця у Ковелі, що відчуваю щодня, хвилюючись за сина, який сьогодні в Ірпіні у лавах тероборони. Неймовірний біль й, водночас, неймовірну гордість. 

– Справді, сильні емоції. На жаль, супроводжуються вони й сильним стресом, переживанням. Як з цим справляєтеся?

– Самотужки… Ні, не правда, є з ким розділити свої душевні болі, – відразу виправилася моя співрозмовниця. – Маю друзів у волонтерському центрі в Ковелі. 

– Ви волонтерите?

– Я просто намагаюся бути хоч чимось сьогодні корисною, допомагати нашим хлопцям на фронті. Плетемо сітки, "кікімори", а дрібна моторика рук, в свою чергу, сприяє покращенню психологічного стану, це заспокоює. 

– Про що Ви зараз мрієте?

– Як і всі українці – про мир… Ні, не так. Щоб війна закінчилася, щоби ми швидше перемогли. Щоб відбувся суд над росією. Бо не можна залишити безкарним тирана, який вбивав безневинних дітей та жінок, калічив людські тіла і долі.

А ще маю надію на те, що все-таки повернуся додому.  Я сподіваюся і вірю в це.

Розмовляла Вікторія ЗІНЧУК.

У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…

Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 230

“Перемога буде 

за нами”

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 358