Повідомлення в номер / Сьогодні сниться їй садок…

11.08.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Сьогодні сниться їй садок…

Війна їх вигнала з рідного дому

У ньому обрізує улюблені троянди. А ще кілька місяців тому уві сні здригалася від вибухів, ракетних обстрілів, які, мабуть, в пам’яті залишаться на усе останнє життя…

Тетяна Сліпенчук з родиною вже п’ять місяців мешкають у Ковелі. З рідного міста Гуляйполя, що на Запоріжжі, їх вигнала війна. На новому місці довелося життя починати спочатку. Небайдужі ковельчани допомогли, і їхня велика сім’я не залишилася без даху над головою, адже прихистку потребували тринадцятеро людей, з них семеро – діти.

— Для нас війна почалася не 24 лютого, а трохи раніше. У Гуляйполі ми жили поблизу парку, військкомату. Напередодні увечері вигулювали собак, підходимо до військкомату, дивимося, ніхто не розходиться (зазвичай там нікого після 18-ї години вже не було), — пригадує Тетяна Миколаївна. – А то світло увімкнуте, машини стоять, рух навкруги. Тривога в душі поселилася. Незадовго до цього ходила до знайомих на чай, і вдалині зі сходу, десь за сто з лишком кілометрів у бік Донецька та Маріуполя вчувалося якесь незрозуміле гупання. Думала якесь будівництво, автомобілі їхали…

А рано-вранці чоловік розбудив: «Почалося… Війна!..». Він був упевнений, що це трапиться. Я перечила йому, мовляв: «Ти що? У наш цивілізований час. Це неможливо! Ніхто не дозволить». І от, виявилося, що я помилялася.

Вгамувавши перший страх, пані Тетяна того дня, 24 лютого, як завжди, провела доньку на роботу, онука повела в садок. Невдовзі з садочка зателефонували, сказали, щоб забирали дитину. Все у місті зачинялося, кругом тривога й паніка. А як було реагувати мирним людям на звуки вибухів, які, наче зловісний відгомін грози, було чутно вдалині?

— З першого дня війни ми перейшли в інший ритм життя, — пригадує далі жінка. – Всі почали готуватися до чогось, чого сповна ще не усвідомлювали. Але ми розуміли, що найстрашніше зовсім поряд. Для нас все почалося миттєво. Вже в кінці лютого – на початку березня наші військові, які тут дислокувалися, звернулися до мешканців міста з проханням евакуюватися, бо наша присутність буде перешкоджати воєнним діям. Але так непросто було покинути свій дім, господарство і, взявши сумку, їхати невідомо куди…

Тетяна Миколаївна з сім’єю вирішила залишитися вдома. У перші дні переховувалися в шкільному укритті, неподалік від їхнього будинку. Але, як каже жінка, згодом зрозуміли, що одного разу можуть просто не встигнути туди добігти.

— Жили всією родиною у сина — в підвалі його будинку, — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. – Ми там переховувалися, аж допоки над нашими головами не почали «свистіти» ракети. Найстрашнішим було те, що цього ніхто не міг контролювати. Про тривогу сповіщали сирени й церковні дзвони (поки у церкву не влучив снаряд). Щойно почуємо, що починають стріляти, біжимо у підвал – і вдень, і вночі, і постійно. Потім вимкнули світло, перекрили воду й газ.

Однак навіть не через це життя стало нестерпним. А через постійний страх за життя дітей та онуків, що в будь-який момент у місто може увірватись ворог. Сім’я Тетяни разом з іншими односельчанами, аби не ціпеніти у страху, не сиділи, склавши руки, а діяли: чим могли, допомагали українським бійцям, не залишали наодинці з бідою старих та немічних. А ще молилися, щоб після чергової тривоги всі вціліли, адже щоразу після обстрілів хтось знайомий гинув, цілими сім’ями гинули.

Зрештою, вирішили відправити чимдалі від цього жахіття дітей та онуків. Проводжали їх у невідоме сльози рідних та гуркотіння ракет…

Невдовзі до дітей поїхали пані Тетяна зі свахою.

— Про Ковель ми до цього нічого не знали, — розповідає вона. – Просто, як зрештою виявилося, нам поталанило у дорозі. Львівський потяг, яким планували їхати до Львова, був переповнений, а от за ковельським напрямком їхало менше людей.

— Чи важко було адаптуватися у незнайомому місті? – запитую у жінки.

— Нам зі свахою було зовсім не важко. Бо діти на новому місці вже знайшли житло, облаштувалися. Живемо великою родиною, всі разом, в приміщенні, яке будували під СТО. Люди, які нас прихистили, призупинили свою справу, створили нам всі умови для проживання. Допомогли нам безкорисливо, не чекаючи за це подяки чи винагороди. Це вражає в ковельчанах.

Діти працюють, а ми зі свахою няньчимо онуків, допомагаємо у волонтерському центрі: плетемо сітки, «кікімори» для фронту. Водночас, робота в центрі дуже допомагає: знову відчуваєш, що живеш, що життя не проходить повз, як було до цього.

З’явилися нові хороші знайомі. Ковельчани — дивовижні люди: життєрадісні, гостинні, трудолюбиві й сильні духом. А який це благодатний край – ягідний рай! У нас спекотно, такого немає, а тут – всі багатства лісу. Думаємо, що залишимося тут, бо, можливо, й повертатися нікуди буде…

— Яким життя було до цього?

— Хорошим… Багато планували, дітей та онуків ростили. Діти будинки збудували. Були настільки щасливі, що тепер аж не віриться. Ніби й не з нами це було…

Рідних і друзів розкидало по всьому світу, розпалися сім’ї, а найгірше — це суцільна невідомість, — продовжує пані Тетяна, тамуючи сльози. – Гуляйполе знаходиться на лінії воєнних дій, це стратегічно важливий район. Але наші бійці – молодці: Гуляйполе все ще українське місто. Сподіваємося, що й залишиться українським.

Донька працювала в двох магазинах, обидва згоріли. Мій син залишився вдома, на його вулиці, окрім нього, живуть ще троє людей. Живуть під обстрілами, у постійній напрузі. Підтримують один одного, дбають про домашніх тварин, що залишилися… Багато чого розбомблено, зруйновано, розбито. Але якщо Гуляйполе буде нашим (у що щиро віримо!), обов’язково повернемося додому. Нехай у гаражі доведеться жити, у коморі, — повернемося.

Щовечора на нашій спільній сімейній молитві молимося за це. А ще просимо в Бога, щоб сюди не дійшла війна.

— Що сьогодні бачите у снах?

— Сниться, буцімто, пораюся у своєму садку. Але де він, цей мій садок, побачити поки не можу…

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 257

Повідомлення в номер / Подарували мрію

28.07.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Подарували мрію

Ковель вчергове отримав гуманітарну допомогу від німецьких благодійників. Цього разу за активного сприяння доброго друга нашого міста Міхаеля Хааке — комфортний автомобіль для перевезень людей, що користуються інвалідним візком, отримала громадська організація "Реабілітаційний центр".

— У Ковеля є справжні друзі в Німеччині, — ділиться емоціями голова громадської організації "Реабілітаційний центр" Наталія Славікова. — Це — благодійне товариство "Допомога дітям Ковеля/Волинь" та його очільник Міхаель Хааке. Нещодавно він передав нам чудовий автомобіль для перевезень людей на візках.

Це спеціалізований транспорт, підготовлений для перевезення маломобільних груп населення. Автомобіль оснащений автоматичним пристроєм, який дозволяє піднімати візочок, і людина може легко потрапити в бус. Просторий салон мікроавтобуса розрахований на вісім місць — для декількох людей на візках та супроводжуючих осіб. "Мерседес", 2006 року випуску, дуже комфортабельний, автоматизований, обладнаний кондиціонером. У його комфортності члени реабілітаційного центру переконалися самі, проїхавшись подарованим авто по міських вулицях. Цей транспорт покращить життя людям на візках, бо, на жаль, важко знайти спеціально облаштований транспорт, який відвезе їх за потребою чи на екскурсію. Тому така допомога дуже необхідна.

— У серпні цього року громадській організації "Реабілітаційний центр" виповниться 25 років. Весь цей час з Міхаелем Хааке підтримуємо дружні відносини, — розповідає пані Наталія. — Кожен свій приїзд у Ковель Міхаель завжди відвідує ГО "Реабілітаційний центр". Він знайомий з нашими дітьми, знає наші інтереси, потреби та захоплення. Між нашими організаціями були та є спільні проєкти. Він завжди підтримував й підтримує наше прагнення до руху, адже ми любимо подорожувати, пізнавати щось нове. Тому щиро дякуємо Міхаелю та всім членам його організації за розуміння наших проблем, турботу, підтримку, допомогу.

— Тож для Вас цей подарунок не був несподіванкою?

— Чесно кажучи, це стало для нас великим сюрпризом. Ми постійно говорили про те, що для наших дітей проблемою є навіть сісти в автомобіль. Наш громадський транспорт не облаштований належним чином: не пристосовані сидіння, двері, немає багажного відділення тощо. Але не дивлячись на це, перед війною ми багато подорожували, зокрема, і за кордон. На місці ми ніколи не сиділи.

Коли дізналися про те, що Ковель отримає реанімобіль, Міхаель нам повідомив, що ми наступні у черзі. Розповів нам, що з приводу авто для наших дітей звертався у різні організації. Одна з них відгукнулась, і от ми отримали такий чудовий подарунок.

Це наша давня мрія. Адже багато років поспіль члени Реабілітаційного центру виготовляли вироби з бісеру, продавали їх, аби зібрати на такий автомобіль. Але за підсумками першого аукціону зрозуміли, що цей шлях неосяжний. Тому нам подарували не просто автомобіль — нам подарували мрію. Тепер ми станемо більш мобільними і не будемо залежати від погоди.

— Я дуже задоволений і радий за себе і всіх своїх друзів, ми тепер маємо власний транспорт. Тут дуже зручно, багато місця, — приєднався до нас син Наталії Олександр Славіков.

Долучився до розмови й активіст організації ковельчанин Василь Мельничук, котрий того дня також протестував автомобіль:

— Це просто супер-подарунок! Ми так довго чекали цього. Тут комфортно та безпечно. Подорожувати автівкою — це не громадським транспортом. Сіли в машину, коли нам зручно, та поїхали, куди захотіли, побачили дорогою щось цікаве — зупинилися та подивилися.

Проїхавшись новим авто, пересвідчилася в цьому сама, адже навіть звичайна прогулянка автомобілем по місту з комфортом і у приємній компанії — це те, що треба для хорошого настрою.

Їдемо, а дорогою розмовляємо. Спілкуюся з подружжям Наталією та Юрієм Славіковими, їхнім сином Олександром і щиро радію за них, радію успіхам і досягненням всіх, хто поряд з ними. І хоча їхні плани й задуми перекреслила війна, вони не перестають мріяти, діяти, радіти кожному прийдешньому дню.

— Сьогодні важко говорити про плани чи задуми, та все ж?...

— Будемо продовжувати художні майстер-класи, заняття зі співів та улюблене бісероплетіння в майстерні "Творче коло" та, звичайно, подорожувати, зустрічатися з друзями. Власне, робити те, чим займалися раніше. Зокрема, під час пандемії ми малювали картини за номерами, перед війною встигли зробити виставку таких картин. Також наші діти залюбки займалися з художницею Світланою Солодун — малювали акрилом та маслом. Вибрали тему: зобразити символ цього року — тигра, якого малювали в стилі поп-арт. На жаль, декілька картин ще не закінчені, але, впевнена, надолужимо.

І хоч ми зараз відірвані від свого звичного життя, ми не падаємо духом і віримо, що Україна переможе. Тішимося гарними літніми днями, дбаємо один про одного й думаємо про хороше: про майбутні подорожі, друзів, з якими після війни неодмінно зустрінемося. Бо думка матеріальна. І наші думки теж наближають нас до неминучої Перемоги.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 748

Повідомлення в номер / Петро Оксентюк: “Війна – це випробування на міцність для всіх”

25.07.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Петро Оксентюк: “Війна – це випробування на міцність для всіх”

«Вісті Ковельщини» продовжують знайомити мешканців нашої громади з депутатами Ковельської міської ради восьмого скликання. Сьогодні ми спілкуємося з Петром ОКСЕНТЮКОМ – головою депутатської фракції «За майбутнє», заступником Колодяжненського сільського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. До політичної кар’єри він довгі роки працював в органах внутрішніх справ, займався юридичною діяльністю. До повномасштабного вторгнення росії в Україну концентрувався на роботі в депутатських комісіях, вирішенні питань, з якими до нього зверталися люди. Але війна внесла свої корективи.

— Петре Віталійовичу, на Вашу думку, що продемонстрували ці місяці війни, які висновки можна зробити?

— Я думаю, всі переоцінили те, як ми жили до того і як живемо тепер. Всі зрозуміли, що таке нормальне життя, життя під мирним небом. Війна показала, що для життя і щастя не так вже багато й потрібно.

Ці події згуртували нас як народ і націю – тепер ми всі по-справжньому відчуваємо себе українцями, ще більше пишаємося цим. Це нас об’єднало, зблизило. Ми стали добрішими. На нас позитивно вплинули, зокрема, й наші сусіди-поляки, які показали вартий наслідування приклад, відкривши свої серця й домівки українцям, котрих вигнала зі своїх осель війна.

Зі свого боку, жителі Ковельської громади зі щирою душею приймають всіх співвітчизників, які приїздять до нас з постраждалих від окупації областей, намагаються їм чимось зарадити, допомогти, розселити, відігріти.

Війна навчила нас ще більше цінувати рідних і близьких. Цінувати спілкування. Суджу по собі та своїх знайомих. У мене дуже багато друзів по всій Україні – в Одесі, Миколаєві, Краматорську. До цих страшних подій ми спілкувалися раз чи два на рік, а зараз зідзвонюємося мало не щодня. Просто привітатися, спитати, як здоров’я, що нового? Ця комунікація дозволяє й швидше чимось допомогти: збирали допомогу для Миколаєва, для наших військових, які там воюють.

— Яким був для Вас перший день цієї війни?

— Хоча так складалися події, що ніби все до того йшло, день видався неочікуваним. Вранці зателефонувала моя донька, яка проживає у Луцьку, і в паніці вигукувала у телефонну трубку: «Все почалося! Все почалося!..». Тож, поспілкувавшись із нею, десь з пів години думав, що маю робити, чим можу зарадити і допомогти.

Перші дні були найважчими, постало багато питань, з якими ще не доводилося до цього стикатися.

— Давайте, власне, поговоримо про це. З перших днів повномасштабного вторгнення депутати Ковельської міської ради кожен на власному “фронті” докладає максимум зусиль, аби наблизити Україну до Перемоги. Які виклики доводиться долати?

— Сьогодення нам ставить чимало викликів, але це, швидше, завдання, які необхідно виконувати з розумінням того, що від цього нікуди не подінешся. З перших днів я займався будівництвом фортифікаційних споруд довкола Ковеля: будували блок-пости, домовлялися з власниками про техніку, організовували людей. Спільно з іншими моїми друзями, знайомими, небайдужими людьми, серед яких – сільські голови, підприємці, вирішували і вирішуємо поточні питання. До кого б не зверталися, ніхто ні в чому не відмовляв, працювали всі злагоджено і дружно.

Згодом, хто мав можливість, долучився до збору коштів на армію, гуманітарної допомоги, придбання автомобілів, безпосередньо їх транспортування з-за кордону, доставки техніки, медикаментів, продуктів тощо до військових частин на передову.

Займаючи посаду заступника Колодяжненського сільського голови, таку ж роботу доводилося виконувати й у цій територіальній громаді, яка межує з Ковелем. Завдяки співпраці з міською владою багато питань було вирішено.

— Сьогодні, коли білорусь активізувала свої війська неподалік кордону із Волинню, на Вашу думку, чи можливий наступ на наші терени і чи в такому разі ми готові зустріти ворога?

— Як вчить нас досвід минулих подій, навіть якби такої загрози не було, то ми повинні бути готові до всього. У білорусі живуть хороші люди. У мене там багато знайомих, з якими, щоправда, вже довгий час не спілкуємося, але, мені таки вдається дізнаватися певну інформацію щодо тамтешніх настроїв. Тому маю думку, що білоруси не будуть з нами воювати, вони не хочуть цього. Відомо, що сьогодні на кордонах з Україною стоять росіяни. Білорусь проводить військові навчання. Тому не можна виключати, що звідти можуть бути якісь, м’яко кажучи, неприємності. Але кордон надійно захищений, ми готові до захисту.

— Давайте поговоримо про Вашу депутатську діяльність. Чому Ви вирішили піти у депутати Ковельської міськради?

— Я виріс і живу на так званій у народі «перевалці» в районі Ковеля-2. Мешканці сусідніх вулиць якось завжди до мене зверталися з проханнями допомогти вирішити ту чи іншу проблему: то ліхтар не горить, до дорогу треба робити, хоча на той час не мав стосунку до міської влади. Очевидно, так склалося через те, що я мав широке коло знайомих у різних сферах діяльності.

І от настав час, коли зрозумів, що є люди, які підтримають мене. І тому прийняв таке рішення.

— Які завдання Ви ставили перед собою, ідучи в депутати, що вдалося втілити і над якими питаннями зараз працюєте?

— Мікрорайон, в якому народився і виріс, добре знаю, все мені там рідне. Скільки там живу, ніколи не було у нас нормальної дороги. Тому зосередився, зокрема, на цій роботі. Разом з іншими депутатами Юрієм Рудем та Оленою Григолою підготували відповідне звернення. Влада відгукнулася на прохання людей. І от з’явилися результати: торік були відремонтовані перші вулиці, якими рухаються «маршрутки» і водії яких до цього завжди нарікали на те, що там неможливо проїхати. Наразі ремонтні роботи тривають, і в цьому році буде відновлене дорожнє покриття й на інших вулицях Ковеля-2.

Якби не війна, багато чого й іншого можна було би там зробити, бо залишаються актуальними питання щодо ремонту каналізаційних систем, мереж вуличного освітлення тощо.

Задумів є багато. Сьогодні більше почав розуміти, куди і на що можна залучати кошти. Я був включений у комісію з питань розміщення тимчасових споруд. Над цими питаннями працювали довгий час, проводилися обговорення і, зрештою, прийняли рішення про те, що МАФи необхідно прибрати, бо вони спотворюють зовнішній вигляд міста, а залишити лише ті, які відповідатимуть сучасним архітектурним вимогам. Сьогодні власники МАФів виготовляють технічну документацію, роблять відповідні зміни. Рішенням сесії мають на це час до 31 січня 2023 року.

— Ви — юрист, багато років працювали в органах внутрішніх справ, тобто у сфері, яка не дуже дотична до земельних та аграрних питань. Як Вам працювати у відповідній комісії?

— Протягом роботи брав участь у двох виїзних комісіях зі спірних питань. З’явилася нова «ніша» роботи: працюємо над питаннями, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, що було невластиво попереднім каденціям, позаяк до нас приєдналися деякі сільські громади. Зокрема, згідно із законодавством надаємо такі землі під товарне виробництво на один рік.

Працюючи в комісії з питань земельних відносин, депутати не завжди можуть погоджуватися з позицією відділу земельних ресурсів міськвиконкому, однак не можу не відзначити того, що спеціалісти відділу проводять колосальну роботу у напрямі підготовки матеріалів для розгляду комісії.

А з приводу Вашого питання, то сфера, у якій сьогодні працюю, мені знайома і близька через те, що майже 15 років працював в Державній службі боротьби з економічними злочинами, яка саме й виявляла зловживання в бюджетній сфері, в сфері земельних відносин. Тому мені не складно було влитися в робочий процес, головне – тримати руку «на пульсі», працювати спільно задля вирішення загальних проблем.

— Окрім того, що Ви є депутатом Ковельської міської ради, Ви також заступник Колодяжненського сільського голови. На що робите акценти у своїй роботі, які питання зараз актуальні для Колодяжненської громади?

— Нині для всіх одна біда – війна. Наше повсякдення — підтримка Збройних Сил України, формування гуманітарних вантажів, допомога переселенцям…

Попри це, Колодяжненська громада живе, хоче розвиватися. Проблеми в нас такі ж, як і в інших громадах. Зокрема, одним з пріоритетних залишається питання покращення стану доріг. Вже цього року в межах своїх можливостей відремонтували дві дороги.

Сьогодні також готуємо наші навчальні заклади до початку навчального року, адже для їх відкриття обов’язковою вимогою є облаштування укриттів цивільного захисту. З червня працюємо в цьому напрямку. Звісно, хотілося б вчасно виконати всі необхідні роботи, щоб з нового навчального року діти могли піти в школу. Для них це дуже важливо сьогодні.

— На Ваш погляд як колишнього правоохоронця, а нині депутата міської ради, чи сьогодні у місті належним чином виконуються завдання, покладені на органи внутрішніх справ?

— Вважаю, що так. Поліція працює в тих рамках, які передбачені Законом. Розслідуються і розкриваються злочини, ведеться превентивна робота. На місцях працюють поліцейські офіцери громад, а це хороша практика, коли маємо представника поліції, який є невід’ємною частиною громади, опікується її проблемами та завжди готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації.

Завжди і у всьому можна знайти недоліки. Але сьогодні у місті все спокійно. У нас немає резонансних, тяжких злочинів. А це означає, що превентивна функція виконується — належним чином проводиться профілактична робота з людьми, які можуть бути схильними до скоєння злочинів та правопорушень.

— Чи проводите Ви зустрічі зі своїми виборцями? Які питання їх турбують?

— Спектр питань різний. Люди звертаються з багатьох причин – починаючи від господарських питань і закінчуючи допомогою на лікування. За минулий рік вдалося посприяти у вирішенні проблем 27 нашим землякам.

— Ваше особисте найбільше випробування на міцність за період війни?

— Ніби й просте, а складне запитання. У мене високий рівень стресостійкості, принаймні так визначали результати психологічних тестів, які періодично доводилося проходити під час служби у правоохоронних органах. Можливо, випробування, які й мали місце, я не сприймаю як виклики, а, швидше, як ситуації, з яких потрібно було шукати вихід, приймати правильне рішення і діяти.

З іншого боку саме усвідомлення того, що йде війна, — це вже випробування. Випробування на міцність для усіх нас.

Розмовляла

Вікторія ЗІНЧУК.

— Петре Віталійовичу, на Вашу думку, що продемонстрували ці місяці війни, які висновки можна зробити?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 384

Повідомлення в номер / Світлана Верчук: “Я вражена добротою й активністю ковельчан”

14.07.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Світлана Верчук: “Я вражена добротою й активністю ковельчан”

Минуло більше чотирьох місяців з початку повномасштабної війни росії проти України. Багато наших земляків різного віку, соціального статусу, професій взяли до рук зброю, решта – ведуть боротьбу на культурному фронті, займаються волонтерством, збором коштів. Як змінилося життя депутатів Ковельської міської ради, ковельчан з початком війни, над якими питаннями працюють народні обранці, як живе місто сьогодні, про це – у розмові з депутатом Ковельської міської ради, директором центру професійного розвитку педагогічних працівників Ковельської міської ради Світланою ВЕРЧУК.

— Світлано Степанівно, як війна вплинула на Вас як особистість, як позначилася на Вашій професійній, депутатській діяльності?

— Кожен з нас, депутатів міськради, в перші дні війни почав шукати можливість бути чимось корисним. Дуже важливо було знайти свою сферу діяльності, ту «нішу», де ти зміг би бути максимально корисним. Мені в цьому допомогли заступник міського голови Наталія Маленицька та секретар міської ради Оксана Багнова, які запропонували очолити на той час дуже важливу місію: зустрічати переселенців та розселяти людей, котрі втікали з рідних домівок, рятуючись від ворожих бомбувань та обстрілів.

Досить важко було. Але, водночас, усі будуть згадувати перші дні війни й з певним позитивом, адже такої безкорисливої самовіддачі раніше не доводилося спостерігати – люди жили одним життям, одним поривом – допомогти, підтримати, оточити увагою тих, хто цього потребує.

— Зокрема й освітяни Ковеля доклали до цієї справи чимало зусиль...

— Щодо працівників освіти, то вони не тільки зустрічали і розселяли переселенців, а й плели сітки, готували їсти, робили безліч непомітних, але надзвичайно важливих речей. Вони виходили на нічні чергування, поряд з іншими волонтерами забезпечували життєдіяльність Ковельського вокзалу, дбали про тих, кого спіткало горе.

Пригадуючи ті дні, вражаюся тим, які ковельчани відкриті і добрі! Їхні дії протирічать усім твердженням про те, що український менталітет має певні негативні риси, мовляв, «наша хата скраю…». Але, як показали останні події, українцям притаманна ще одна унікальна риса – згуртовуватися в єдиному пориві, коли трапляється біда. Часом приїжджі наші співвітчизники, дякуючи, говорили, що вони для нас, напевно, цього не робили б.

Ми ж, у свою чергу, казали: робили б, так само зустрічали і допомагали б, бо в такі моменти відкриваються інші риси, інші здібності та можливості. І їх важливо реалізувати. Як це, наприклад, вдалося нашому земляку, члену виконкому міської ради Сергію Панасюку. Він володіє колосальними організаторськими здібностями, надзвичайною енергетикою, яка навколо себе об’єднала людей. Він активно працював протягом усього часу — від початку, коли було все досить хаотично, і дотепер, коли процес налагодився.

Я «відкрила» для себе наші релігійні громади християн-п’ятидесятників. У силу обставин, можливо, через брак міжконфесійного спілкування, в декого з нас до них упереджене ставлення. Але ці люди надзвичайно великі патріоти, які роблять справу без абсолютного розголосу. Вони їдуть, ризикуючи життям у «гарячі» точки нашої країни, аби надати необхідну допомогу бійцям, жителям прифронтових територій. Так, вони не беруть у руки зброю, але їхній фронт — тут, і вони дуже міцно його тримають.

Не можу не згадати про людей, моїх телефонних знайомих, яких я ще й досі ніколи не бачила. Мій телефон був на «гарячій» лінії, уже було відомо, що я займаюся розселенням приїжджих. Тому до мене телефонували ковельчани, котрі пропонували своє житло переселенцям. Це, зокрема, наші земляки Сергій та Руслан, котрі в будь-який час були готові прихистити у себе людей. Й не тільки давали їм дах над головою, а й цілковито брали під опіку: допомагали з харчуванням, отримати медичні послуги, зареєструватися тощо. Хочу, нарешті, зустрітися з ними і особисто подякувати, сказати цим людям, як ними захоплююся.

— А все-таки, як місцеві мешканці реагують на приїжджих? З якими настроями зустрічають російськомовних наших громадян?

— З «мовною проблемою» стикатися не доводилося. Мені достатньо було не переходити на російську мову. До мене можуть далі говорити російською, але зазвичай люди переходять на українську мову. Категоричності у цьому плані особисто в мене немає, адже серед ворогів можуть бути і ті, хто розмовляє українською і одягає вишиванки.

— Можливо, торкнуся особистого, та знаю, що Ваші найрідніші люди – чоловік і син — сьогодні на передовій. Чи важко чекати?

— Звісно. Так, як і всім, у кого близькі люди на війні – коли живеш від дзвінка до дзвінка, від «плюсика» до «плюсика» в смс. Мій син воює вже вісім років. З цим навчилася жити. Не можна плакатися та бідкатись, а треба щось робити, аби допомогти нашим воякам наблизити Перемогу. Наші близькі, які зараз воюють, чекають від нас підтримки, впевненості, твердості духу. Навіть коли у тебе крається серце, не можна цього показувати, а транслювати своїм чоловікам впевненість у силах. Вони у нас ці сили черпають.

— Які першочергові завдання доводиться вирішувати сьогодні депутатам Ковельської міської ради?

— Як на мене, унікальність складу Ковельської міської ради в тому, що ми вміємо домовлятися. Ми прийшли з різних політичних партій, у нас різні політичні лідери. Зокрема, я — член депутатської фракції «Європейська Солідарність», яка є опозиційною силою. Але опозиція в Україні – це не бездумне протистояння тОму, що робить чинна влада. Наша фракція була завжди конструктивною. Якщо питання стосується життєдіяльності міста, добробуту наших громадян, тут немає місця політичним баталіям. Так було і до війни. А після повномасштабного вторгнення як і на рівні держави, у нас з’явилася домовленість щодо неприпустимості якихось політичних протистоянь. Натомість повинні стояти стіною, робити одну спільну справу заради однієї мети – Перемоги. Тому всі наші прапорці сьогодні «під столом».

Пригадую, що декілька днів після початку війни зібралася сесія міської ради. І, знаєте, усі, й народні обранці в тому числі, вражалися тим, що на ній був присутній практично весь депутатський склад ради. І вже на той момент усі знайшли свою “нішу” роботи. Серед депутатів Ковельської міської ради немає таких, хто не задіяний у справу наближення Перемоги. І роблять вони її, не афішуючи, а тому, що вони не можуть по-іншому й використовують задля спільної роботи усі свої можливості, вплив і важелі.

— Можливо, зараз про це й рано говорити, та все ж багатьох ковельчан цікавить, наскільки готові навчальні заклади нашого міста до нового навчального року в умовах воєнного стану?

— Цим питанням безпосередньо займається начальник управління освіти міськвиконкому Віктор Бичковський, курує роботу в цьому напрямку заступник міського голови Наталія Маленицька. Міська влада багато робить для того, щоб наші навчальні заклади були максимально готові до початку навчального року. Всі заклади, в яких є укриття або приміщення, які можуть стати укриттями, зараз дуже активно готуються до цього.

Директори шкіл зараз опрацьовують питання, в якому режимі відбуватиметься навчальний процес. Серед варіантів — позмінне навчання, адже у навчальному закладі може перебувати рівно стільки дітей, скільки вміщує укриття. А кількість дітей значно перевищує кількість таких місць. Тому під час освітнього процесу застосовуватимуться елементи дистанційного навчання, консультації.

Як ми зможемо розпочати навчальний рік, залежить й від перебігу бойових дій, наскільки це буде безпечно. Звісно, якщо у закладі немає укриття, навчання в режимі офлайн відбуватися не може.

— Ви вперше взяли участь у місцевих виборах, і одразу «пройшли» в раду депутатом. Як Вам, освітянину, займатися політичною діяльністю?

— Депутатом я стала два роки тому, але я не можу сказати, що я була політично неактивна до цього. Просто настає пора, коли усвідомлюєш, що, ставши депутатом, готовий вирішувати питання, які диктує сьогодення. Свого часу я зрозуміла, що я готова діяти, відстоювати свою думку. Звісно, прийняла таке рішення, у першу чергу, аби лобіювати інтереси освіти, медицини, культури, духовні засади, тому що це дуже важливо.

Я завжди казала своїм колегам-освітянам, щоб вони йшли у депутати. Адже, якщо ти хочеш щось змінити, – змінюй. Не подобається, як в тебе біля будинку, – вийди й прибери. Не подобається політика — іди в політику, змінюй її.

— В раді Ви очолюєте гуманітарну комісію, яка опікується питаннями освіти, культури, охорони здоров’я, материнства і дитинства, соціального захисту населення, спорту і фізичної культури, в справах сім’ї і молоді та релігії. Які найбільш актуальні проблеми для Ковеля існують на сьогоднішній день у всіх цих сферах? Чи вдалося вже досягти певних результатів роботи?

— Зараз актуальне питання оздоровлення дітей, адже багато було дебатів з приводу того, чи варто сьогодні наших юних мешканців оздоровлювати, так би мовити, «на асфальті». Але ми повинні пам’ятати про те, що є працюючі батьки, яким немає на кого залишати своїх дітей. І принаймні на час роботи табору батьки можуть бути впевнені, що дитина доглянута, з користю організоване її дозвілля. Тому дирекції шкіл провели анкетування серед батьків стосовно функціонування пришкільних таборів. У результаті їх відкрили там, де була така потреба. Але сьогодні ми — одна з громад, яка має такі оздоровчі табори.

Інше питання – підготовка до нового навчального року, аби ми змогли хоча би частково дітей навчати офлайн, особливо це стосується початкових класів.

Щодо соціального захисту населення, то в нашому місті живуть люди, які постраждали внаслідок ворожої агресії та потребують допомоги й опіки – це переселенці, наші земляки, рідних яких забрала війна. Про них не можна забувати.

Сьогодні стоїть дуже гостро питання можливості возз’єднання УПЦ МП з Православною церквою України. Це позиція багатьох, зокрема абсолютної більшості депутатів міської ради, яких, власне, й уповноважили виборці висловити думку про те, що московському патріархату – рупору пропаганди кремля – не місце в нашій громаді та в Україні. Хоча, як на мене, це має бути процес еволюційний. Не можна заборонити любити, вірити, молитися. Людина повинна усвідомити окремі моменти сама. І я хотіла б, щоби українці більше думали і не піддавалися на маніпуляції та вплив. Бо й серед моїх знайомих є чимало людей достойних, яких я глибоко поважаю і які є прихожанами церков московського патріархату. Я не можу їх засуджувати, а лише переконувати й закликати зробити цей рішучий і важливий крок.

І це тривалий процес. Так як в інших, так і у цьому напрямку міська рада працює в правовому полі і не може приймати незаконних рішень. Але депутати можуть висловлювати своє ставлення до певних питань. Тож на останній сесії міської ради ми прийняли звернення до Верховної Ради України, Президента України В. Зеленського та голови Волинської обласної військової адміністрації Ю. Погуляйка про прийняття законопроєкту щодо заборони московського патріархату на теренах України. Це — наша позиція, і мені хотілося б, щоб людей, які підтримують цю позицію, ставало більше. Інакше ми просто не вистоїмо в цій війні. Бо мало мати сильну армію, згуртоване суспільство. Ми повинні єднатися й духовно. Якщо ми будимо єдиними у всіх трьох складових, тоді ми швидше досягнемо Перемоги.

— Поговоримо про Вашу депутатську роботу безпосередньо із виборцями. З якими саме проблемами звертаються люди?

— Спектр питань дуже широкий. Перш за все, щодо надання матеріальної допомоги. Окрім того, що в міській раді очолюю гуманітарну комісію, я є членом комісії з питань соціального захисту населення. Складне матеріальне становище, важкі хвороби, нестатки... До цього з такою концентрацією людської біди ще не доводилося зіштовхуватися, раніше навіть і не уявляла, що стільки її є...

Залишаються невирішеними окремі питання, які стосуються функціонування у місті громадського транспорту. Зокрема, я проживаю в мікрорайоні вулиці Черняховського, куди лише тричі на день їздить «маршрутка». Люди практично залишилися відрізаними від центру міста. А далеко не у всіх мешканців цього мікрорайону є транспортні засоби, багато з них – люди пенсійного віку, з маленькими дітьми і ті, хто змушений щодня добиратися на роботу у центр міста.

Шкода, що наразі ми не можемо вплинути на перевізника, але, з іншого боку, розуміємо, що він не може собі у збиток возити людей. Але потрібно знаходити порозуміння. Тому що є інтерес перевізника і інтерес жителів. Якщо перевізника не влаштовують умови його маршруту, він повинен відмовитися від нього.

Або ж у цьому конкретному випадку потрібно було б продовжити інші існуючі маршрути. Але для того, щоб з мікрорайону «Сільмаш» автобус їхав далі, потрібно відрізок дороги від вул. Боровця до вул. Черняховського, яка грейдерується й сьогодні не є найгіршою, обов’язково заасфальтувати. Це питання наразі вирішується. Вже виготовлено проєктно-кошторисну документацію. Звісно, на це потрібен час, але люди живуть сьогоднішнім днем, тому «на завтра» відкладати деякі речі теж не можна.

У нашій громаді є чимало активістів, які звертаються до нас, депутатів, дають перелік питань, які, на їхню думку, треба розглядати. За цими зверненнями багато хто з моїх колег і я зокрема готуємо депутатські запити та звернення. А це — ознака розвитку нашого громадянського суспільства, тому що маємо дуже багато небайдужих людей.

Здорова критика влади теж повинна мати місце. Вона не завжди справедлива, як правило, неприємна, але дозволяє робити висновки і певним чином коригувати роботу депутатів у тому числі.

— Що потрібно, на Вашу думку, зробити, щоб у місті було комфортніше жити, щоб залишалися молоді люди, щоб місто росло і розвивалося?

— Порівнюючи Ковель з іншими містами з таким же, а то й більшим бюджетом, варто сказати, що за інфраструктурою та комфортом ми на досить високому рівні. Наше місто компактне і зручне. Ростити й виховувати дітей, давати їм дошкільне виховання, шкільну освіту, залучати до позашкілля – у цьому на наше місто можна тільки рівнятися. Теперішній Ковель – це сучасне місто із затишною атмосферою. Його люблять, і в нього вкладають не тільки любов, але й кошти. Це місто, яке розвивається.

Звичайно, нам є над чим працювати, є багато проблем, які треба вирішувати. Впевнена, що коли закінчиться війна, і вдасться реалізувати всі ті плани, які поставили перед собою міська влада і депутатський корпус, то Ковель стане ще кращим.

— Могли б відзначити людей, які сьогодні роблять особливий внесок у нашу Перемогу сьогодні?

—Таких людей дуже багато, частково про них уже згадувала. Мабуть, не варто говорити про персоналії, тому що можу про когось забути. Але я хочу сказати, що це всі, абсолютно всі, колективи наших закладів освіти: від директорів шкіл, вчителів до технічних працівників. Це – весь депутатський корпус. Кожен робить свою роботу.

Нещодавно прочитала пост мого товариша Едуарда Сколінчука, який служить на Сході з перших днів війни. Він збирав гроші на запчастини, і за дві години зібрав необхідну суму. Назвав людей, котрі відгукнулися й так оперативно надали необхідні кошти.

Це ті люди, які прихистили переселенців, опікуються ними, які сортували гуманітарну допомогу, розвантажували її, і ніхто не чекав за це подяки. І не чекає.

Ніхто ніколи не говорить про зусилля нашої влади, зокрема, міського голови Ігоря Чайки, його заступників, керівників відділів і служб міськвиконкому. З одного боку це – їхня робота, вони виконують свої посадові обов’язки. Але можна діяти в рамках посадових інструкцій, а можна робити понад них. Вони роблять понад, бо мають для цього більше можливостей, які використовують на сто відсотків.

Ці люди в «тіні», але гідні того, щоби про них говорили, згадували і їм щиро дякували.

Розмовляла

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 429

Повідомлення в номер / Одяг з чужого плеча – купувати чи ні

23.06.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Одяг з чужого плеча – купувати чи ні?

Ковельчани знають, що дешево можна скупитись у «секонд-хенді». Наразі у Ковелі всі магазини вживаного одягу й стоки працюють. Товару тут не бракує. В «секонді» повно жіночого, чоловічого одягу і речей для дітлахів.

— Раніше соромилася заходити в “секонд-хенди”. Але із нинішніми цінами іншого виходу немає, — розповідає 32-річна ковельчанка Світлана, котра й сьогодні дещо прикупила в місцевому «секонді», тримаючи в руках обновку – легенький «якраз на літо» спортивний костюм. Несе до каси. Кладе – 75 гривень.

— Недавно хотіла підібрати собі «спортивку» в звичайному магазині, — розповідає жінка. — Той костюм, що сподобався, коштував майже 1300 гривень. Але знаєте, цей нічим не гірший. Мені навіть більше подобається. Поперу, попрасую...

Чесно кажучи, й сама часом заходжу в секонд-хенди. Але щось путнє придбати поки якось не вдавалося. Продавці радять приходити у день оновлення товару, та й тоді мені з обновками не таланить. А ось моїй 22-річній знайомій Наталі навпаки.

— Раніше раз у два-три місяці, назбиравши певну суму, бігла в магазин чи на ринок і щось собі купувала. «Секонд- хенд» як варіант не розглядала, — розповідає ковельчанка Оксана. – Якось з подругою за компанію зайшла в «секонд». Купила пальто за 200 гривень. Занесла в хімчистку, привела його до ладу. На роботі не вірили, що це з «секонд-хенду». Зараз буваю там постійно. Оновлюся – й настрій є. В звичайні магазини й не заглядаю. Подивишся на ціни — настрою немає...

Двоє молоденьких дівчат в одному з «секонд»-магазинів перебирають джинси.

— Дивись, які круті… Жаль, маленькі, — каже одна.

— Ану-но, дай. Може, на мене будуть? – бере відразу її подруга і йде в примірочну. Перша дівчина тим часом підібрала собі інші брюки. Помітно – задоволена.

— Багато молоді відвідує наш магазин. Купують джинси, футболки, сукні, спортивний одяг, – розповідає продавець однієї з популярних у місті мереж вживаного одягу Ліза. — Серед наших постійних клієнтів й пенсіонери. А ще — мами з дітьми, вагітні жінки.

Окремо варто сказати про одяг для дітей. Їм кожен сезон потрібно щось новеньке, адже дітки ростуть дуже швидко, особливо маленькі. А як бути, якщо сім’я велика?

— Ви знаєте, які зараз ціни на дитячий одяг? – говорить мама 3-річної Лізи, 9-річної Софії та 6-річного Тимура. – Тенісочка – 150-260 гривень. Продавці кажуть: “Дивіться, яка якість!”. Та яка ж там вже якість така? Звичайна теніска, нічого особливого. У «секонд-хенді» за 260 гривень на дитину знаєте скільки можна всього накупити? Повірте, якість там не гірша, а навіть краща. Брудне, пом’яте, тому й вигляду немає. Але коли доведеш все до ладу, повірте: ваша дитина буде наймоднішою в дворі.

Юлія, мама чотирирічної Вероніки, теж не минає «секонд-хенду».

— Окрім одягу, купую тут для доньки іграшки, — каже жінка. – Вони бувають зовсім нові з бірками, дуже милі та оригінальні. І дешеві. Наприклад, м’яка іграшка навіть в день оновлення товару може заважити в середньому на гривень тридцять-п’ятдесят. Перу їх, потім даю донечці і не трясуся, коли вона на вулиці десь з ними грається. А то купують їх нові у магазині за 300 – 500 гривень, а потім смикають дитину: не клади туди, не кидай сюди. Іграшка на те, щоб гратися, а не для того, щоб пилинки з неї здувати.

А от Світлана, мама 12-річної Валерії та 3-річної Ані, трохи іншої думки з приводу одягу “на вагу”.

— Так, я в такі магазини часто заходжу. На маленьку Анюту ще дещо з одягу там можна придбати, а от на старшу доньку щось путнє рідко підбереш. Хоча виходу в мене немає, — зізнається жінка. – Уся наша сім’я зараз одягається у «секонд- хенді». Я не працюю. З початку війни на фірмі, де працює мій чоловік, немає роботи. Ходить по тимчасових заробітках – тим і перебиваємося. А діти ростуть...

Раніше здавалося, що речі в «секонд-хендах» купують тільки ті, у кого бракує коштів на новий одяг. Але зараз в цих магазинах можна зустріти людей з різним рівнем достатку. Іноді там трапляються брендові речі, одяг цікавого крою.

— Хтось любить ситно і смачно поїсти, хтось витрачає купу грошей на розваги. Моя пристрасть – гарно вдягатися. Тож на одязі не економлю. Можу собі дозволити, — говорить ковельчанка Анастасія. – Але «секонд-хенди» не минаю. Навіть навпаки: відвідую магазини в день оновлення товару. Знаю, що роблю. З власного досвіду: часом і недешеву блузку поносиш до першого прання, бо після нього вона перетворюється на ганчірку. Китайські джинси, які в нас тут оцінюють, мало як не брендові, протираються на колінах і служать від сили – сезон. Коли купуєш речі у «секонді», можеш бути впевненим, що після прання вони будуть виглядати так само, як на момент купівлі. У мене є улюблений одяг з б/в магазинів, який ношу достатньо довго, і він досі зберігає свій вигляд.

— Сьогодні дуже багато купують речей чоловікам, які зараз на фронті. Коли не вистачало тканини на маскувальні сітки, теж купували у нас, — продовжує продавець Ліза. — Найбільше покупців буває під час завозу нового товару. Тоді люди займають чергу ще до відкриття.

23 гривні — за стільки можна купити кілограм речей в деяких місцевих «секонд-хендах» у дні розпродажів. Ціни коливаються від 23 до 285 гривень за кілограм. Десь наполовину дорожче вартують речі категорії «люкс».

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 310

Повідомлення в номер / Коли в кишені сто гривень...

23.06.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Коли в кишені сто гривень...

В Україні зросли ціни майже на всі продукти. Час від часу в магазинах виникає ажіотажний попит то на сіль, то на цукор, то на гречку. Однак для багатьох українців проблема не у дефіциті окремих продуктів, а у тому, за які кошти їх придбати.

Пройшовшись по найпопулярніших супермаркетах нашого міста, дізналася про ціни, які сьогодні встановилися на основні продукти. Отож, бакалія: пшоно-28 грн./кг, рис – 47 грн./кг, макарони – 25.40 грн./кг, олія рафінована – 52 грн./літр, борошно пшеничне – 14 грн./кг, цукор – 30-32 грн./кг. Окремо варто сказати про гречку, якої на момент написання матеріалу на прилавках місцевих супермаркетів не було у наявності, лише – цінники, на яких значилася вартість 85 грн./кг.

На молочні продукти ціни такі: масло вершкове – 243 грн./кг, молоко – 23.50 грн./літр, сметана (10%) – 27 грн., сир кисломолочний – 77 грн./кг.

М’ясні продукти: ковбаса варена лікарська – 155 грн./кг, куряча четвертина – 62.50 грн./кг, свинячі ребра – 142.50 грн./кг.

З рибних продуктів, зокрема, пропонують кілограм тушки хека свіжомороженого за 98 гривень.

Буханець ковельського хліба коштує 17 гривень. За 10 штук яєць курячих просять 39,80 гривень.

Ціни за кілограм овочів такі: капуста білокачанна – 36 грн., “стара” картопля – 8 грн., цибуля ріпчаста – 36 грн., морква – 28 грн., буряк – 25 грн.

Загалом ситуація відрізняється в різних магазинах і супермаркетах, а різниця в цінах може становити кілька гривень.

А от привокзальний ринок міста нарешті радує цінами на перші подарунки літа. Бабусі продають черешню свою, домашню за нижчою ціною – 30-35 гривень за кілограм. Хоча продавці з розкладок за значно вищою – 70-120 гривень за кілограм.

Полуниця теж подешевшала: проти 80-100 гривень наразі кілограм солодкої ягоди коштує 40-50 гривень.

Ціни на ранні овочі почали поступово знижуватися. Хоча огірків, помідорів, перцю з відкритого грунту ще майже немає – лише тепличні. Помідори, приміром, є й по 45 гривень за кілограм. Все більше на прилавках з’являється молодої картоплі, яку оцінюють у 40 гривень за кілограм.

— Ціни «кусаються». Скільки-то заробляти треба? — почула якось в супермаркеті. Цілком погоджуюся з покупцем, бо щоб прогодувати свою невеличку сім’ю із двох осіб, моєї зарплати, чесно кажучи, не завжди вистачає.

А чи можливо прожити сьогодні, як кажуть, по-мінімуму? Отож, в кишені сто гривень. Чи вистачить цього, аби харчуватися декілька днів? Перевіряла на собі.

На обід готуємо борщ (щоправда, без м’яса). Купуємо картоплю, цибулину, дві морквини та буряк, невеличку капустину і пакетик томатної пасти – все це вкладеться десь у 55 гривень.

Вечеряємо гарніром з картоплі та сосисками: кілограм старої картоплі та 300 грамів тоненьких сосисок. Платимо за все 36 гривень.

Для сніданку купуємо десяток яєць, півкілограма пшоняної крупи. Витрачаємо ще 54 гривні. І от — ліміт перевершено. Тож висновок один: ста гривень на тиждень, а то й на кілька днів для повноцінного харчування явно не вистачає.

Однак зекономити можна, наприклад, завдяки тому, що купувати лише базові крупи, макарони чи картоплю, а до них додавати домашню консервацію або інші запаси.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 173

Повідомлення в номер / Олена Клімашевська: “Працюємо заради Перемоги”

09.06.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Олена Клімашевська:

“Працюємо заради Перемоги”

Олена Клімашевська: “Працюємо заради Перемоги”

Олена Клімашевська – депутат Ковельської міської ради, Заслужений тренер України, директор комунального закладу “КДЮСШ імені Євгена Кондратовича”. Після початку повномасштабного вторгнення росії на українські території тренування, депутатська та організаторська робота переплелися з іншою –допомогою людям, обпаленим війною.

Особливо дітям, які зараз, як ніколи, потребують психологічної підтримки, адже війна, зміна звичного розпорядку дня, бомбування, повітряні тривоги, переїзди, невідомість – усе це шкодить психологічному стану дитини, а це, у свою чергу, негативно впливає і на фізичне здоров'я маленьких українців. Ця тема стала провідною під час розмови з багаторічним тренером і депутатом, керівником спортивного закладу, вихованці якого завойовують авторитет не тільки на Волині, але й за її межами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 402

Повідомлення в номер / Немає солі? Не панікувати!

03.06.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Немає солі? Не панікувати!

Українці стикнулися з дефіцитом солі. ДП "Артемсіль", що розташовується в місті Соледар Донецької області, зупинило свою роботу внаслідок ворожих обстрілів. Запас готової продукції з підприємства вивезли по складах та торговельних мережах ще у квітні.

Через повідомлення про зупинку підприємства-монополіста з полиць магазинів миттєво зникла або різко піднялася в ціні сіль у звичній біло-синій пачці. В певних регіонах цінник на кам'яну сіль доходив до 100 гривень за кілограм. Разом з артемівською сіллю із супермаркетів розмели й інші різновиди солі: екстра, йодовану, гімалайську – люди попросту запанікували.

Причин для серйозної паніки немає, стверджує віцепрезидент Торгово-промислової палати України Михайло Непран. Він радить "у жодному разі не бігти та не скуповувати сіль", аби не створювати штучний ажіотаж. "Дефіциту солі не буде. Не йдіть, не біжіть, не купуйте по 10-20 кілограмів солі. Не ведіться на такі розмови. Ситуація абсолютно нормальна", –сказав Непран.

При цьому він визнав, що проблема з підприємством "Артемсіль" є, тому що воно закривало 92 % ринку солі в Україні, але в Україні є й інші родовища. Зокрема, вони розташовані під Дрогобичем, у Солотвино на Закарпатті. Непран зауважив, що є багато інших можливостей, щоби не допустити дефіциту солі в Україні. Крім того, за словами чиновника, наразі є можливість завозити імпортну сіль. А от у ковельських магазинах та супермаркетах на час підготовки матеріалу солі в наявності не було. На оптовому ринку пропонують сіль з Румунії, яка вартує 28 гривень за кілограм.

Отож, "полювання" за сіллю триває. Її скуповують пачками, кілограмами. Але чи дійсно без солі ніяк? Чи є цьому продукту якась альтернатива? Спробуємо розібратись.

Сіль нам необхідна. Проте ми споживаємо набагато більше солі, ніж потрібно.

За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), достатньо 5 грамів солі на день на людину. Це близько однієї чайної ложки, але зазвичай ми перевищуємо її майже вдвічі.

Для дітей норма ще менше: від 1 до 3 років – 2 г на день, від 4 до 6 - 3 г; а від 7 до 10 років – 5.

І це ми кажемо про ситуацію, коли ви самостійно щось готуєте, наприклад, суп, салат чи запікаєте рибу. Проте не варто забувати, що дуже багато продуктів, які ви купуєте в крамниці, вже мають доволі високу кількість солі, особливо якщо ми кажемо про ковбасні вироби, деякі види сиру тощо.

Надлишок солі – одна з ключових небезпек для нашого здоров'я. Найбільше людей у світі вбиває не куріння і навіть не високий тиск, а неповноцінне харчування. Надмірне вживання солі – одна з поширених поганих звичок в раціоні.

Медичні організації вже давно попереджають нас про небезпеку солі. Вони стверджують, що сіль спричиняє проблеми зі здоров'ям, зокрема високий кров'яний тиск і хвороби серця.

Отож згрібати з полиць сіль кілограмами точно не варто, її дійсно потрібно в нашому раціоні небагато. Але заклики повністю відмовитись від солі також можуть бути шкідливими.

Науковці стверджують, що натрій і хлор (інша назва солі – хлорид натрію (NaCl) – то найпоширеніші позаклітинні іони.

"Іони потрібні для низки процесів: натрій-калієві канали важливі для функціонування клітин серця, іони хлору потрібні для роботи шлункових ферментів і беруть участь в створенні кислого середовища шлункового соку.

Одним словом, нам потрібні і натрій, і хлор, без них діла не буде. І ми їх втрачаємо з потом, в міру роботи травної системи, втрачаємо, коли блюємо, маємо кровотечі. Ще зовсім трохи втрачаємо із сечею", – пояснює біологиня Дарка Озерна.

Деякі сорти солі можуть містити невелику кількість кальцію, калію, заліза і цинку. Також в кухонну сіль часто додають йод.

Мінерали солі діють як важливі електроліти в організмі. Вони допомагають підтримувати м'язову функцію, водний баланс та передавати нервові імпульси.

Історично сіль використовували для збереження їжі. Велика кількість приправи може запобігти розмноженню бактерій.

Але чи можна замінити сіль з точки зору смаку? Можна. Наприклад, робити їжу цікавішою та насиченішою за допомогою прянощів. Чилі чи імбир теж даватимуть відчуття, що їжа має смак, а не прісна. Присмачити страву можна сушеним часником (цибулею), копченою паприкою, соєвим соусом, цедрою цитрусових, кропом, петрушкою, руколою, кінзою тощо.

Наші винахідливі люди почали купувати морську сіль для ванн як заміну кухонної солі. З цим краще бути обережними, насамперед через вміст домішок в ній. Сіль для ванн має ще барвники, ароматизатори, що завгодно, що не пасуватиме до страв чи травлення.

До речі, більшість солі у сучасному харчуванні ми отримуємо з ресторанної їжі та запакованих оброблених продуктів.

Солені перекуси, консервовані супи і супи швидкого приготування, оброблене м'ясо, мариновані продукти та соєвий соус. Ось приклади продуктів, де багато солі.

До речі, є деякі продукти, де є багато солі, але ми думаємо, що там її немає або майже немає. Наприклад, хліб, домашній сир чи деякі пластівці на сніданок (уважно читайте склад).

Отже, обмежувати себе чи ні? Тут головне дотримуватись "золотої" серединки, як кажуть, до всього підходити без фанатизму.

Чим замінити такий ходовий продукт розповів відомий кулінар Євген Клопотенко.

Перший секрет, який рекомендує кулінар – це класти набагато менше солі в страви, тоді й витрата буде малою. За словами Клопотенка, через тиждень-два ваші рецептори адаптуються, і ви зрозумієте, що, можливо, до цього їли занадто багато солі. Це набагато корисніше для організму.

Друге правило – це класти в страви продукти, що вже містять сіль. Це може бути соєвий соус, бринза, сулугуні, взагалі будь-який сир, солоні горішки, оселедець.

"Якщо є розсіл з торішніх огірків/помідорів, то додати трохи в борщ, і це зробить його солоним", – сказав кулінарний експерт.

Євген нагадав, що сіль – вкрай важлива і корисна для організму людини, а перша ознака її дефіциту – це втома і нестача енергії.

Отож, дефіцит солі – не означає її повну відсутність. В Україні є імпортна сіль. Так, вона дорожча, але ми вже з'ясували – багато нам і не треба.

Профільні експерти ринку запевняють: ситуація має місце, але її катастрофічність більше надумана і ближчим часом все має владнатися – головне, аби українці поводилися культурно і не скупляли всю сіль, яка обов'язково з'явиться, тоннами. Сольового дефіциту у країні не має бути.

Підготувала

Вікторія ЗІНЧУК.

Підготувала Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

Повідомлення в номер / Думка дітей: хто приклад для наслідування?

30.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Думка дітей: хто приклад для наслідування?

Данило, 12 років:

– Раніше б я сказав, що для мене є прикладом Брюс Лі. Але сьогодні – це всі українці. Наші воїни, волонтери, які боронять від нападників Україну. Я дуже пишаюся, що я українець.

Юля, 13 років:

– В Україні багато відомих людей. Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стус… Вони боролися за Україну, по-справжньому її любили. Тепер наша черга боротися. Мій тато зараз на війні – він мій Герой.

Арсеній, 12 років:

– Для мене найбільший приклад мама і тато. А ще Зеленський. Він дуже впливовий. Але коли виросту, хочу бути таким, як тато. Він завжди готовий прийти на допомогу, бо він розумний, мужній і рішучий. Мама говорить, що я схожий на нього.

Ярослава Семенюк, 7 років:

– Мій кумир – співачка Оля Полякова, бо вона гарно співає. Хочу бути схожою на неї і так само співати. А ще Президент України Володимир Зеленський – він дуже добрий, бореться за нашу країну. Нам усім разом потрібно його підтримувати і допомагати, щоб врятувати Україну.

Софія Кузьмик, 10 років:

– Минулорічні переможці Євробачення – гурт Maneskin. Вони своєю піснею закликали світ підтримувати Україну.

Антон Мерзляков, 8 років:

– Я хочу бути сміливим, як мій тато. А як стану дорослим, буду поліцейським: допомагатиму людям, захищатиму їхнє життя, боронитиму Україну.

Максим Мерзляков, 10 років:

– Мені подобається готувати, тому моїм кумиром є суддя проєкту "Мастер-шеф" Ектор Хіменес-Браво. Я дуже люблю свого тата і хочу бути схожим на нього, бо він дуже хоробрий і завжди поряд.

Аня Яковець, 11 років:

– Я дуже вдячна польському народові. Доброта, з якою поляки підтримують нас, додає сил і віри в Перемогу, в те, що ми не одні в боротьбі за нашу незалежність. А ще пишаюся українськими воїнами – вони відважні і сміливі люди, патріоти, які люблять свою землю і захищають її.

Нікіта Лукашук, 3 роки:

– Українці... Зеленський. Він – супергерой.

Записала Вікторія ЗІНЧУК.

Данило, 12 років:

– Раніше б я сказав, що для мене є прикладом Брюс Лі. Але сьогодні – це всі українці. Наші воїни, волонтери, які боронять від нападників Україну. Я дуже пишаюся, що я українець...

Записала Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0

Повідомлення в номер / Прилетіли лебеді…

30.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Прилетіли лебеді…

Нинішньої весни на річку Турію знову прилетіли білі лебеді. Цікаво спостерігати за поведінкою цих граціозних птахів, які, здавалося б, зовсім не бояться людей – підпливають до самого берега, ніби хизуючись перед нами своєю величавістю.

Приходять помилуватися ними ковельчани та гості міста, особливо радіють діти – вони наче потрапили в казку. Лише рибалкам таке "товариство" не зовсім до вподоби: їм набридає, що птахи підпливають зовсім близько до вудочок, відлякуючи рибу.

Коли ми з моєю донею Сашунею підійшли до водойми, всі вони теж, як за командою, одразу були біля нас, махаючи крилами, безшумно та легко пливучи по воді. Задивилися на них, замилувалися. Бо що може бути сьогодні гарнішим й таким дивовижним, аніж білі лебеді – цей символ Сонця і добра, любові та вірності?

Вікторія ЗІНЧУК.

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 273