24.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

волонтерки2Наближають Перемогу без зброї у руках

Ці світлини – фотографії жінок, волонтерок, які з перших днів війни і до сьогоднішнього часу часто залишаються в “тіні”, але основна їхня місія – це щоденна допомога армії, добровольчим батальйонам, переселенцям та малозабезпеченим нашим громадянам. Багато з них сьогодні заробляє і перераховує кошти, збирає посилки з сусідньої Польщі, куди виїхали з дітьми та онуками з початку вторгнення росії в Україну. 
Ось пані Лариса з онуком рано-вранці на зупинці – їдуть у Варшаву, самотужки несуть важелезні сумки, аби передати зібране для потреб наших захисників на передову. А це - пані Ніна під час одного з благодійних ярмарків у польському місті Муравіце: пекла й продавала паски, печиво, інші смаколики, щоби зібрані кошти передати на українську армію.   
Сьогодні розповідь про них – наших землячок-волонтерок за кордоном. Мешканка с. Поворська Лариса Філозоф, котра в цивільному житті працювала страховим агентом, виїхала від війни до Польщі з онуком та ще з кількома дітками, яких їй довірили її односельчани. Вона, звичайна поворчанка, зуміла не лише сама влаштуватися, але й відразу почала допомагати облаштовуватись іншим вимушеним переселенцям з Поворської громади та й не тільки – всім, хто цього потребує. 
З перших днів перебування у польському м. Цеханові стала до волонтерських лав – щодня з ранку до вечора працює у волонтерському центрі. А ще – на гуманітарному складі.  Допомагає речами, дитячим харчуванням переселенцям, котрі прибули до нас із окупованих територій. Збирає й відправляє посилки військовим на передову, територіальній обороні. 
Без діла пані Лариса не сидить. Не має на це часу і терпіння, бо так хоче нарешті почути те довгождане слово - Перемога! Жінка вважає, що її пришвидшити може кожен українець навіть без зброї у руках. Тому працює, невтомно працює, аби зароблені гроші вкласти в допомогу хлопцям, які воюють з ворогом на передній лінії вогню – 14-й бригаді для бійців Поворської громади. Вже не одна посилка, зібрана її стараннями, поїхала до наших воїнів на передову. 
– А чи важко збирати необхідне для бійців? –запитую в жінки якось під час телефонної розмови. 
– Нелегко, – зізнається вона. – Але я просто зобов'язана виправдати сподівання наших хлопців, їх рідних. Люди складають список, перераховують мені зібрані кошти. А мені потрібно підібрати все, що потребують наші солдати. Це, зокрема, сучасна амуніція, зручне обмундирування, взуття. Бувають проблеми з наявністю необхідних речей, з розмірами. Але хто шукає, той завжди знаходить.
l
Опинившись у незнайомій місцевості, тим паче незнайомій країні, багато хто почувається розгубленим, втрачає орієнтир. Але це не про нашу наступну героїню – ковельчанку Ніну Цимбалюк. Через війну в Польщу вона поїхала з двома дітьми, поїхала вперше і розраховувати могла лише на власні сили, на допомогу волонтерів, до яких трохи згодом долучилася й сама.
– Волонтерство – не для слабких, воно дуже виснажує й емоційно, і фізично. У багатьох людей не вистачає сили бути волонтерами, і це – нормально. Тому мене приємно дивує і надихає, що жінки, яких я знаю, до війни ніколи волонтерством не займалися, а от сьогодні – без них було би важко обійтися. Вони не шкодують ані часу, ані сил, ані здоров'я: збирають кошти, самі їх заробляють, купують все необхідне й передають, передають, передають, – ділиться думками волонтерка Олена Мерзлякова. – Мене з Ніною Цимбалюк "познайомила" війна. Вона вже кілька разів передавала допомогу для переселенців і для літніх мешканок Поворської громади, за що їй величезна вдячність. Ніна не сидить, склавши руки: намагається заробити, щоб мати змогу сюди передати. Влаштовує на проживання українців.
І, виявилося, не тільки цим займається. Пані Ніна у вільний від роботи та волонтерства час вивчає польську мову. Адже без цього важко реалізовувати задумане. Сьогодні вона організувала щось на зразок невеличкої клінінгової компанії, таким чином даючи можливість українцям у Польщі заробити на життя. 
Серед підопічних ковельчанки – мама двох діток з Мелітополя, якій, щойно з'являється змога, перераховує кошти. 
Пані Ніна долучилася до організації передвеликоднього благодійного ярмарку для збору коштів на потреби ЗСУ.
Приємно, що в усіх починаннях наших землячок підтримують місцеві жителі, губернатори міст, в яких вони знайшли тимчасовий прихисток, особисто з ними спілкуються. Пані Ніну з дітьми на Великдень запросив мер міста Муравіце, де нині проживає. Їх шанують і поважають, цікавляться їхнім життям. Адже сьогодні й з нашими землячками також асоціюють усіх українських жінок, цілу Україну, яка стоїть і бореться, бере на себе невимовний тягар війни.
Вікторія ЗІНЧУК.

Ці світлини – фотографії жінок, волонтерок, які з перших днів війни і до сьогоднішнього часу часто залишаються в “тіні”, але основна їхня місія – це щоденна допомога армії, добровольчим батальйонам, переселенцям та малозабезпеченим нашим громадянам. Багато з них сьогодні заробляє і перераховує кошти, збирає посилки з сусідньої Польщі, куди виїхали з дітьми та онуками з початку вторгнення росії в Україну. 

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 504
Читати далі
24.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Без названияВ  житті  знадобиться...

Якщо ваша близька людина стає до лав захисників, треба запам'ятати кілька правил, які допоможуть у критичній ситуації.
Як зібрати родича на війну, розповідають у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Отримайте якомога більше інформації
Перед відправкою родича на війну дізнайтеся:
l в яку військову частину потрапив боєць і в який саме підрозділ;
l контактні дані безпосереднього командира: прізвище та номер телефону;
l два-три номери телефонів побратимів;
l місцезнаходження близької людини.
Тримайте зв'язок
Мобільний та інтернет-зв'язок в зоні бойових дій можуть не працювати, тому встановіть на свій та його телефони месенджер Signal, який працює офлайн.
Попросіть бійця з першої нагоди написати вам, де він перебуває, вказати назву населеного пункту, або сказати, який найближчий.
Номер телефону когось з рідних краще вивчити напам'ять, щоб мати можливість зв'язатися з рідними з будь-якого телефона.
"Головне правило: не панікуйте, не обривайте телефони, якщо з бійцем якийсь час немає зв'язку", – радять у Міністерстві.
Як підготуватися до відправки на війну?
l Боєць повинен мати жетон з вибитим на ньому прізвищем.
l Бажано підписати і свій одяг на внутрішній стороні.
l На війні важливо триматися поруч із досвідченими бійцями. Вони можуть знайти оптимальний вихід зі складної ситуації.
l Слід пам'ятати про аптечку та засоби гігієни. Також взяти з собою щось калорійне на перекус на той випадок, коли не буде змоги повноцінно поїсти, і трохи води.
"Правило виживання: на війні і навіть у в полоні виживає не найрозумніший і не найсильніший, а той, хто може пристосуватися до ситуації і швидко та правильно оцінює нові обставини.
Найбільші шанси в того, хто має швидку реакцію та здатний ухвалювати нестандартні рішення", –попереджають у відомстві.

Близька людина йде на війну

Як побороти почуття провини

Вас мучить безсоння...

Чи  приїде  "швидка"? 

Коли цвіт не тішить
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 252
Читати далі
13.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Черняков1Валерій Черняков: “У мене – одна мета: працювати задля Перемоги!”

Голова фракції ВО Свобода" Валерій Черняков у 2020 році вперше став депутатом Ковельської міської ради. Хоча досвід депутатської діяльності він має, адже на парламентських виборах 2012 року пройшов у Верховну Раду за списком ВО "Свобода". Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Валерій Черняков став до лав місцевої територіальної оборони та займається волонтерською допомогою підрозділам ЗСУ.
Які завдання тероборона Ковельщини виконує сьогодні та як працює в нинішніх умовах міська рада, про це – у розмові з депутатом.
l
– 24 лютого. Війна. Валерію Вікторовичу, в теробороні Ви з початку повномасштабного вторгнення в Україну. Як для Вас все починалося? 
–Було десь двадцять хвилин по п'ятій ранку. Прокинувся від дзвінка мобільного. Мене розбудили товариші з Полтави. "Ти що, спиш? Вставай! У нас вже Миргород бомблять", – почув у слухавці й відразу схопився, ввімкнув телевізор. Потому зателефонував до старшого сина: він саме перебував на службі під Сєвєродонецьком. Сказав мені: "Поки обстрілюють. Не можу говорити…".  Ось так почалася для мене війна.
Щойно стали формувати тероборону на базі ЗСУ, ми з друзями-однодумцями написали заяви на вступ до її лав. Усіх, звісно, не взяли. Тому одні мої однопартійці-"свободівці" вступили до Збройних Сил добровольцями і зараз воюють в Сєвєродонецьку та Лисичанську. Інші, хто не був призваний, пішли в громадське територіальне формування, один з підрозділів якого сьогодні я очолюю й де більшість бійців – члени Ковельського "свободівського" товариства.
– З перших днів війни до територіальної оборони Ковельщини записалося чимало людей – різного віку, статку, соціального статусу та професій. Це люди із різним військовим досвідом, багато хто – взагалі без нього. Як відбувається підготовка бійців?
– Українці, які від початку широкомасштабного вторгнення виявили бажання захищати країну, мали два офіційні варіанти, як стати корисними для оборони держави. Варіант перший – Сили територіальної оборони Збройних Сил України. Це люди, які підписали контракт та стали повноцінними військовослужбовцями. Багато з них нині виконують бойові завдання у різних регіонах країни. 
Варіант другий – добровольчі формування територіальних громад. Члени цих формувань так само підписують контракт, але вони можуть його розірвати тоді, коли вважатимуть за потрібне, бо мають вести свій бізнес або повертатися на робочі місця, щоб годувати родини. 
Безпечне поводження зі зброєю, підготовка до ведення вогню, стрільба з різних положень, проходження мінних полів та розтяжок, тренування з надання невідкладної допомоги на заняттях з тактичної медицини – частина того, чому навчаються наші бійці у вільний від чергування час. І це дуже важливо, адже дехто з них навіть не служив у армії. У нас така політика, що далеко не всіх чоловіків призивають на військову строкову службу. А зараз війна почалася, й бгато хто не знає, як автомат у руках тримати. Тому, на мою думку, було б непогано, якби кожен чоловік у нас хоча б рік відслужив. Тоді всі були б готові до збройного опору.
– Як командир батальйону, розкажіть, в якому стані зараз добровольче формування Ковельського краю.
– Місцева самооборона не фінансується. Люди зі зброєю на блокпостах з доброї волі стоять на захисті свого населеного пункту. Вони це роблять, не отримуючи зарплати чи будь-якого забезпечення від держави. Вони - справжні патріоти, які мають сміливість і бажання захистити свою землю, свій дім і свою родину. Обмундировуються за власний кошт, частенько із власною зброєю. Однак місто захищене, а наші тероборонівці у разі потреби готові йти вперед.      
– Як ковельська громада "влилася" в цей процес?
– Волонтерами стали звичайні люди, наші земляки. Вони зараз ні про кого не забувають. Але ми стараємося не звертатися до волонтерів, адже розуміємо, що їхня допомога, в першу чергу, потрібна на передовій. Ми всі живемо в місті, селі, у своїх сім'ях. Все, що треба, в побутовому плані, у нас є. Тому самі намагаємося збирати необхідне і відправляти на фронт. От і зараз плануємо поїздку до бійців добровольчого батальйону "Карпатська Січ", які сьогодні беруть участь в боях під Ізюмом.
– Скажіть, як працює в нинішніх умовах міська рада? Що Вам вдалося виконати за період роботи цієї каденції? Чи є таке завдання, яке Ви ставили собі як депутат понад усе?
– Зараз, зважаючи на ситуацію в країні й на обов'язкі, покладені на мене, трохи "відволікся" від депутатської роботи. Міська рада сьогодні виконує свої функції відповідно до законодавства. Періодично до міського бюджету вносяться зміни, необхідні для перерозподілу бюджетних призначень, зокрема, й на потреби тероборони, приймаються інші важливі для нашої громади рішення.
З приводу моєї депутатської діяльності, то планувати можна багато, але не завжди все вдається реалізувати. Для цього щонайменше потрібно мати більшість у міській раді. Але, вважаю, фракція ВО "Свобода", яку я очолюю, маючи в активі лише трьох депутатів, має вагомий вплив. Так, на останній сесії міськради ми ініціювали питання щодо перейменування вулиць нашого міста, які пов'язані з країною-агресором росією та її союзником білоруссю.
Однак хотілося б, щоб міська рада була, як-то кажуть, більш передбачливою. Наприклад, окремі депутати на січневій сесії закликали не панікувати і не сприймати можливість вторгнення росії всерйоз. Я, звісно, був би радий, щоб війни не було, і їхні сподівання справдилися. Але тоді виглядало інакше: двохсоттисячне військо під кордоном – це величезні кошти, і так просто вони б не витрачалися. 
Тоді підготував звернення стосовно готовності міської ради до прийому переселенців, які у випадку агресії можуть приїхати у Ковель. Але на той момент зі всією серйозністю моє звернення не сприйняли: переписали його по-своєму. А вже через місяць сталося те, що сталося…
– Ви є членом депутатської комісії з питань планування, бюджету і фінансів. Як працює Ваша комісія?
– Комісія у звичному режимі розглядає поточні питання з життя міста, її засідання зазвичай прив'язані до сесій міської ради. Основне завдання бюджетної комісії – слідкувати за законністю розподілу бюджетних коштів, уважно вивчити документи, розібратися в ситуації та прийняти правильне рішення.
– З чим до Вас ідуть люди найчастіше? Як Ви комунікуєте з виборцями?
– Громадська приймальня депутатської фракції ВО "Свобода" знаходиться в Ковельському будинку вчителя по вулиці Незалежності, 94.Однак, відверто кажучи, останніх півроку не проводжу прийому громадян. Віддати належне в цьому плані варто моїм колегам по фракції Вадиму Ткачуку та Ірині Луцик, котрі впритул займаються проблемами виборців. Однак всі звернення, що люди надсилають, обов'язково розглядаю і реагую на них. Сьогодні, як, власне, і до війни, заради допомоги нашим бійцям щомісяця їжджу на Схід України, а це займає багато часу.
– Ви були депутатом Верховної Ради України VII скликання. Що таке робота нардепа в сесійній залі парламенту, а що – робота депутата місцевої ради?
– Робота у Верховній Раді є дуже непростою, особливо, якщо немає попереднього досвіду депутатської діяльності. У парламент я потрапив у непростий час. Це були 2012 - 2013 роки, коли у Верховній Раді постійно стикалися з "регіоналами" та комуністами. Ми бачили, як ними дерибаниться бюджет. Як от у випадку, коли вони голосуванням виділяли мільярди гривень ніби на зарплату шахтарям, а насправді все йшло у кишені їхнім олігархам. 
Звичайно, ми намагалися блокувати такі голосування, але не завжди це вдавалося. Оці їхні постійні "торги" за голоси: голосували за те чи інше питання, коли їм хтось заплатить. Ситуація змінилася після перемоги Революції Гідності, хоча вже в березні 2014 року я склав депутатський мандат. 
Звісно, тепер у міській раді з відповідним досвідом роботи набагато простіше працювати. І не лише у депутатському досвіді справа: тут немає таких "підкилимних" ігор, все прозоро і відкрито. 
– В яких напрямках плануєте працювати як депутат надалі? Які проєкти будете відстоювати?
– До закінчення війни важко щось планувати. Сьогодні у мене одна ціль – працювати на Перемогу, і щоб це сталося якомога швидше.
Вікторія ЗІНЧУК.   

Голова фракції ВО Свобода" Валерій Черняков у 2020 році вперше став депутатом Ковельської міської ради. Хоча досвід депутатської діяльності він має, адже на парламентських виборах 2012 року пройшов у Верховну Раду за списком ВО "Свобода". Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Валерій Черняков став до лав місцевої територіальної оборони та займається волонтерською допомогою підрозділам ЗСУ. Які завдання тероборона Ковельщини виконує сьогодні та як працює в нинішніх умовах міська рада, про це – у розмові з депутатом.

Вікторія ЗІНЧУК.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404
Читати далі
06.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

e2861f1619973d76f56ed0df427c3c2dЇх оберігають янголи – на небі й на землі

Пишаюся, що  – українка. Пишаюся українцями та українками, пишаюся ковельчанами і ковельчанками… Воістину, такого народу, як наш, не бачили віки. А бути не може інакше, бо, нападаючи на нас, московити, напевно, забули, а, може, й не знали, що наші предки – непереможні скіфи й мужні козаки…
А які у нас жінки! Вони – неймовірні: ніжні, люблячі, невтомні й наполегливі. Сьогодні – історія про жінок, ковельчанок, які нині всім серцем, всіма своїми помислами зі своїми коханими чоловіками, які боронять рідну Україну на передовій. Сьогодні вони не тільки Берегині домашнього вогнища, але й Берегині тих, з ким обіцяли бути в хороші і погані часи, в радості і горі. Як би їм зараз не було гірко і боляче, вони, такі ніжні й тендітні, й, водночас, міцні духом, тут, далеко від коханих, надихають їх, всіма своїми силами підтримують. Здавалося б, з-під землі дістають те, що там на фронті їм потрібне. Натомість, відчуваючи цю, наповнену любов'ю, енергетику, вони там, наші воїни, готові згорнути гори, дати достойну відсіч підступному ворогу.
– Потрібно просто кохати один одного. У цьому й є найвища сила, – говорить ковельчанка Даша. Сьогодні вона чекає з війни нареченого. – Тільки зараз зрозуміла наскільки це важливо. Раніше якось не задумувалися про одруження, якось й без того були щасливі. Бо раніше, до тієї війни здавалося: потім, колись, щось відкладемо, десь зачекаємо, колись буде краще майбутнє, ось тоді вже й заживемо, тоді щось зробимо. А зараз…  А зараз хочу всього і відразу – білу сукню, весілля, щирих привітань. Щоб війна закінчилась, й коханий повернувся. Буду чекати, скільки треба. Хвилююся за нього несказанно, але самотньою не почуваюся. У нас дуже міцний духовний зв'язок. Ми ж уже не один рік разом.
– Як воно – проводжати коханого на війну?
– Звичайно, дуже боляче і страшно. Але, насправді, з першого дня вторгнення в Україну я була готова до цього. Мій коханий – справжній патріот. У нього жодних сумнівів не було. "Якби не повістка, пішов би добровольцем", – казав мені. Зараз спілкуємося щодня: нехай по хвилинці, по кілька секунд. Нам цього достатньо. Головне почути його голос, а йому – мій. Каже: "У мене є величезний стимул повернутися додому – це ти".
– Чи комунікуєте з іншими, такими ж жінками, які чекають на своїх чоловіків?
– Так, підтримую зв'язки. У Ковелі з такими ж жінками познайомилась – їх чоловіки теж на передовій. Я маю їх телефони, ми передзвонюємось, зустрічаємось…
– Чи це допомагає?
– Мені – дуже. Коли ми спілкуємося, стає легше на душі, бо знаю, що ці жінки розділяють мої почуття, бо так само чекають своїх чоловіків, як я. Спілкування з ними (як, власне, з волонтерами, іншими небайдужими людьми) покращує мій стан, це точно.
– А що порадите нашим жінкам сьогодні?
– Раджу усім нічого не відкладати на потім, жити на повну саме сьогодні. Оце повсякденне життя нас затягує: кожен день в клопотах, в рутині… А тут раптово відірвали від тебе кохану людину… Він дзвонить, заспокоює. Можливо, всього не розказує, щоб зайвий раз не хвилювалася. А ти радієш від того, що в нього голос бадьорий. Ось це важливо і серйозно, а ці щоденні проблеми – то це дрібниці життя, як на мене.
– Вірите в Перемогу?
– Аякже. Наші хлопці переможуть. Інакше й бути не може. Перемога і лише Перемога!
Свого коханого чоловіка і любого тата чекають з фронту дружина Ірина і дві маленьких донечки, яким лише один і п'ять рочків. 
– Розлука не легко дається, тим більше, що не знаєш, чого очікувати, – ділиться почуттями Ірина. – Але залишатися дома чи ховатися – це точно не про мого чоловіка. Він впевнений в собі, рішучий. Йому вдається підтримувати мене звідти більше, ніж, може, мені його тут. Він дуже рідко, але якщо виходить на зв'язок, каже: "Ти ж мене знаєш. Все буде добре. Я тут вас захищаю". Й відразу – від серця відлягло. Єдине – дуже сумує за донечками, каже, що все пропускає. 
– Як сприйняли те, що чоловік йде на війну?
– Це вперше, що ми так надовго розстаємося. Він перед цим був на роботі в Польщі. Але щойно почалася війна, мій чоловік повернувся і добровольцем пішов на фронт. Це було його свідоме рішення.
Ці емоції важко передати. Але я знаю характер свого чоловіка і знаю, що він не стояв би осторонь. З самого початку розуміла, що він не ховатиметься за кордоном і приїде. Хоча, як кожна жінка, надіялася, що він залишиться вдома. Проте була готова до такого його рішення і підтримала його.
– Що сьогодні робите, так би мовити, в тилу?
– Звичайно, мені хочеться, як і будь-якій жінці на моєму місці, щоб у мого чоловіка на передовій було все необхідне. Найперше, щоб не був голодний, щоб було, що вдягнути, на чому спати. Як тільки він поїхав, відразу почала шукати в Інтернеті все, що потрібно. Тоді були проблеми стосовно індивідуального захисту: бронежилетів, касок тощо. Їздила, зверталася, стукала в усі двері. Й потроху виходило.
Зараз є дефіцит тепловізорів. А, скажімо так, побутовими речами хлопці там забезпечені. Звичайно, хочеться їм дати якомога більше, але з іншого боку весь час переносити все за собою теж немає можливості. Все їхнє "майно" повинно поміщатися в рюкзак.
– Як вдається підтримувати себе в цей важкий час? Чого не варто робити, що треба знати напевне?
– Ні в якому разі не слід показувати чоловікам свої переживання. Їм важливо чути бадьорий, впевнений голос. Не можна завмирати, тому що ти також воюєш на своєму тиловому фронті. Неможна нехтувати собою – у тебе мають бути сили продовжувати жити. А що головне: зараз "на тобі" турбота про дітей та родину. 
Щоб впоратися з усією відповідальністю, треба їсти, спати, хоча б інколи посміхатися, працювати. Бо війна точно закінчиться, просто поки ми не знаємо коли.
– Що для Вас означає любов?
– Підтримка, взаєморозуміння, повага… Це коли кохана людина далеко, а, здається, що поряд. В нас навіть настрій однаковий: коли в нього щось там не так, я тут це відчуваю. І він це відчуває теж. Це справжня магія.
Чоловік ковельчанки Лариси сьогодні також захищає нас на передовій. Як і чоловік Ірини, працював у Польщі. Але щойно в Україні почалася війна, повернувся із заробітків і пішов добровольцем до війська. 
– Я маю надію на Бога, вірю в те, що все буде добре в нашій Україні, – ділиться своїми почуттями жінка. – Наші хлопці – молодці, тож я оптимізму не втрачаю. Звичайно, бувають моменти, коли долає моральна втома, але це лише хвилини слабкості. А так віриш, підтримуєш інших, тебе підтримують.
– А хто підтримує?
– Найбільше – чоловік. Рідні, друзі. А ще такі ж дружини бійців, які сьогодні на передовій. Ми зустрічаємося, спілкуємося, разом відволікаємося від повсякденності. Ми долучаємось до збору допомоги на фронт: наші чоловіки розповідають про потреби армії, а ми намагаємося все знайти та придбати. Допомагають волонтери, дуже допомагають. Вони, як справжні янголи, оберігають, стараються знайти усе, що треба.
А ще моя підтримка – мій шестирічний синочок. Він так пишається татом! І чекає…
– Що зараз для вас найголовніше?
– Сім'я. Щоб Україна вистояла, українці не гинули. Наші чоловіки цілими і неушкодженими повернулися додому. А ще – сьогодні почути голос свого чоловіка…
– А часто вдається почути?
– Зараз зідзвонюємося щодня, бо опинився у лікарні. Уже одужує.
– Розлука важко дається?
– Надзвичайно! Коли йшов на війну в мене були двоякі почуття. Зізнаюся, що й зараз теж. Інколи буває картаєш себе і думаєш: "Навіщо відпустила?". Але потім інші думки беруть гору. Я знаю, інакше не було б – мій чоловік дуже патріотично налаштований. Гасло: "Україна – понад усе!" – це про нього. Він фактично міг би залишитися у Польщі. Але приїхав і сказав: "Я не можу бути там у такий час. Треба захищати Україну, вас". Хіба я мала право йому перечити у цьому, вмовляти залишитися вдома? Я думаю, що така позиція в усіх українських жінок, чоловіки яких сьогодні воюють. Ми тут чекаємо, віримо, молимося… Молимося за наших воїнів та Україну. 
l
Ось такі вони – українські жінки. Вони сьогодні є символом сили і мужності України. Тому вагалася, чи згадувати у цій статті про "настрої і почуття" дружин московських окупантів. Не хотілося "бруднити" цих світлих рядків. Але нехай пробачать мене мої співрозмовниці. 
Випадок, про який хочу згадати, шокує і вкотре свідчить, що наша культура та ментальність не мають нічого спільного з московськими. Різниця очевидна. Адже на противагу українським, дружини російських окупантів закликають своїх чоловіків ґвалтувати українок та підтримують їхні воєнні злочини.Про це свідчить перехоплена розмова росіянина з дружиною.
Окупантська дружина сама каже своєму чоловіку йти і ґвалтувати українських "баб". Він з реготом перепитав чи можна, на що та відповіла: "Дозволяю". Уявляєте, дружина хоче, щоб чоловік зраджував їй, вчиняв воєнні злочини?
У Росії кажуть: "Муж и жена одна сатана", що ідеально характеризує взаємостосунки росіян. На противагу вищенаведеній приказці, в Україні говорять: "Чоловік та дружина – міцна родина". І цим все сказано.
Вікторія ЗІНЧУК.
 

Пишаюся, що  – українка. Пишаюся українцями та українками, пишаюся ковельчанами і ковельчанками… Воістину, такого народу, як наш, не бачили віки. А бути не може інакше, бо, нападаючи на нас, московити, напевно, забули, а, може, й не знали, що наші предки – непереможні скіфи й мужні козаки…

Вікторія ЗІНЧУК.

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 484
Читати далі
06.05.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

В1В далеку дорогу, на передову…

Майже тисячу пасок та крашанок відправили воїнам ЗСУ жителі Поворської громади. Про це розповіла редакції мешканка с. Поворська волонтерка Олена Мерзлякова. Ідея спекти паски для наших воїнів у неї виникла за кілька тижнів до Великодня. І ось – уся Поворська  громада долучилася до цієї ініціативи. 
"Напередодні свята в усіх селах громади випікали паски, фарбували яйця. В основному, паски пекли в школах. Наприклад, працівники Козлиничівської школи випекли 300 пасок, приблизно 100 пасок – Пісочненська школа. А ще величезний внесок у реалізацію цієї справи зробили мешканці сіл Шкурата, Поворська, Луківки, Грив'яток, Озерного, Гулівки. Господині пекли паски в своїх помешканнях. Борошно, олію, цукор, яйця та інші інгредієнти для пасхальної випічки приносили жителі громади та благодійники. Адже кожен прагне засвідчити бійцям нашу велику вдячність та підтримку", – каже пані Олена.
Жителі Поворської громади також зібрали для воїнів ЗСУ близько 400 крашанок. Також передали пів тисячі сирих яєць.
 Діти створили патріотичні малюнки та текстівки, які разом із пасками відправилися до захисників на передову.  
"Наші дітки свої маленькі шедеври творять з великим ентузіазмом та гордістю, щиро вірячи, що їхні малюнки підбадьорять воїнів, додадуть їм сили та захистять у найстрашнішу хвилину", – розповідає Олена. – Не можу не згадати 9-річного Олександра Свиридюка з  Грив'яток. Декоративні крашанки, малюнки, інші сувеніри для наших Героїв – зо три десятки патріотичних робіт, виконаних ним власноруч, вирушили в далеку дорогу, на передову, де їх з нетерпінням чекають українські солдати, як порятунок від зневіри та депресії".
Поворська громада з перших днів повномасштабної війни з Росією допомагає продуктами нашим захисникам. Наприклад, варениками, пирогами, печивом, а також тушонкою та іншими закрутками, які з любов'ю і теплом готують жителі Шкурата, не раз збагачували свій фронтовий стіл наші бійці. Страви власного виробництва й сьогодні відправляють на передову. Всім мешканцям громади за це – доземний уклін! 
"Напередодні Великодня  волонтери передали зібрані жителями нашої громади продукти, великодні кошики для захисників. Тож щиро дякую й низький уклін Любові Самчук, Ігору Самчуку, Олегу Ващуку за людяність та мужність. З їхньою допомогою наші односельці, наші янголи-охоронці на передовій, змогли відчути частиночку домашнього тепла, нашої подяки, підтримки і хоча б трішечки – відчуття свята Пасхи. 
Завезено багато потрібних речей. Майже всі передачі вручені особисто в руки. Неймовірних зусиль коштувало знайти кожного, проїхати не одну сотню небезпечних кілометрів…
Але вони це зробили! Коли поверталися вже вночі додому, по телефону я чула їхні втомлені, але щасливі голоси, відчувала їхнє задоволення від зустрічі. І таке тепло розлилося в душі…", – ділиться своїми почуттями волонтерка.
Паски та крашанки, які зібрали з сіл громади, спочатку освятили, а затим великодні дарунки розвезли воїнам 14-ї бригади – військовим із Поворської громади, а також у напрямки Чернігівщини та Харківщини.
Про тих, кого вигнала війна з рідних домівок, теж не забула. Напекла паски, пряники, передала цукерки дітям переселенців, які проживають у Ковелі в гуртожитку промислово-економічного коледжу, мешканка  Поворська Ірина Редькович.
"Ми передаємо людям не просто паски, а разом з ними – наші турботу, любов і тепло. Добро переможе війну, бо Бог на стороні добра і правди, а правда – за нами", – впевнена волонтерка Олена Мерзлякова.

Майже тисячу пасок та крашанок відправили воїнам ЗСУ жителі Поворської громади. Про це розповіла редакції мешканка с. Поворська волонтерка Олена Мерзлякова. Ідея спекти паски для наших воїнів у неї виникла за кілька тижнів до Великодня. І ось – уся Поворська  громада долучилася до цієї ініціативи. 

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 311
Читати далі
26.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

img-6164a5a3b4da0563de66ffdf0b095771-v-1536x1152-1Тетяна Середюк: "Ми об'єдналися заради спільної мети – Перемоги"

Сьогодні у цей важкий для всієї країни час люди об'єдналися, відчули відповідальність за свою родину, друзів, знайомих, сусідів і навіть незнайомих українців. Серед тих, хто працює пліч-о-пліч з тими багатьма ковельчанами, які віддають свій час і сили задля підтримки бійців української армії, допомоги людям, яких жорстокий нападник вигнав з дому, – директор Палацу учнівської молоді, депутат міської ради, волонтер Тетяна СЕРЕДЮК. Сьогодні – розмова з нею.
l
– Тетяно Володимирівно, так склалися обставини, що Ви у волонтерстві з початку широкомасштабного нападу на Україну. За це Вам – шана і велика повага. Ви все своє життя присвятили діткам, адже багато років очолюєте Палац учнівської молоді імені Івана Франка. Як воно – на ниві волонтерства?
– Так, правда, вже понад 26 років я є директором Палацу, який став моєю другою домівкою, а колектив – найближчою родиною. Так склалося, що з першого дня війни поряд із своєю роботою ми почали займатися волонтерством. За шану і повагу щиро дякую, але ця шана і повага – нашим працівникам, батькам вихованців, колегам з інших закладів позашкільної освіти міста, всім небайдужим, хто зараз разом з нами.
А волонтерити легко, коли поряд хороші, дружні і розуміючі люди.
– Як Вас змінила війна? На Ваш погляд, як війна змінила ковельчан?
– Як мене змінила війна? Може, і не личить жінці та ще й керівнику таке казати, але я всім своїм єством зненавиділа московитів та колаборантів. Щодо ковельчан, як на мій погляд, всі стали дружнішими,  стали з пів слова розуміти один одного. Ми згуртувалися і стали однією дружною родиною, яка готова прийти на допомогу і розділити біль людей, які потерпіли від "братів наших руських". Ми стали однією українською Нацією! 
З першого дня у нашому закладі (власне, як і в інших закладах освіти та культури), ми почали плести маскувальні сітки. Спочатку у фойє. Пам'ятаю, як в перший день війни наш завгосп Олександр Іванович мудрував і майстрував каркас із виставкових стендів, бо треба було вже і в цю хвилину. Як не було основи сітки, і наші колеги зі станції юних туристів дали нам і прийшли з нами її заплітати.
І станки з'явилися, і основа знайшлася. І люди почали приходити – хто у свій вихідний, хто після роботи. Були тут працівники різних професій: і вчителі, і лікарі, і залізничники, і працівники міської ради, і прості пенсіонери, які не могли бути вдома в такий час. Були люди, які вже в перші дні зазнали чорної біди й приїхали в наше місто. І лише з часом ми дізналися, що ці люди, які стали вже нашими, з Бучі, Києва, Харкова. 
В Палаці стало, як у вулику: і на сцені дві сітки плели, і в танцювальному класі на трьох станках та вікнах, і в класі вокалу закріпляли основу сітки на стіні та меблях, і в фойє два станки стояло. Працювали наші бджілки-трудівниці з ранку до вечора, бо знали, що ці речі необхідні для армії. І наповнювались сітки теплом рук, енергією доброти і любов'ю наших людей, які під час роботи і сумували, і жартували, і співали українських та патріотичних пісень. 
Найбільша сітка, яка поїхала на передову, була завдовжки 40 метрів. А ще наші містяни почали приносити речі першої необхідності, продукти довготривалого зберігання, закрутки для наших воїнів. Пам'ятаю, як одна жіночка поважного віку прийшла до нас, щоб передати хоч два шматочки сала нашим бійцям, бо більше не могла. У мене защеміло в грудях, і я їх взяла, бо людина це давала від щирого серця і з любов'ю. 
– Розкажіть про роботу центру збору та надання допомоги, який Ви очолюєте. Фактично центр став Вашою другою домівкою, домівкою для волонтерів, які тут працюють? 
– З 1 березня рішенням виконавчого комітету Ковельської міської ради було створено на базі нашого закладу транзитний центр благодійної допомоги, яких у нашому місті є три.
Завдяки дружнім стосункам нашого міського голови та влади з містами-партнерами і волонтерами в наш центр почала надходити благодійна допомога з Польщі та Німеччини. Була допомога з Італії, Бразилії. А одного разу допомогу привіз громадянин Швеції. Він сказав, що є військовим у відставці і сам захотів приїхати та подивитися, що тут у нас діється.
Суттєву допомогу для нашого центру надала організація "Допомога дітям Ковеля" з міста-побратима Вальсроде (Німеччина), влада, громадські волонтерські організації, фірма "MRZ AUTO" міста Холма (Польща), місія "PRO MISSIO" спільно з мережею магазинів "АШАН" з м. Ломази (Польща). В основному це продукти довготривалого зберігання, дитяче харчування, одяг, медикаменти, засоби гігієни.
Багато допомагають центру наші рідні містяни. З метою безпеки не буду називати їхні імена (прийде час і обов'язково згадаємо всіх). Скажу лиш у загальному. Це – працівники ВКФ “Ковель”, підприємці м'ясного павільйону привокзального ринку, підприємці, які випікають кондитерські вироби, виготовляють м'ясні консерви; хлібокомбінат, магазин "Скиба"; підприємці, котрі шили аптечки, розгрузки, взуття, ремонтували одяг, шили прапори, готували їжу, надавали транспортні послуги, привозили благодійну допомогу з-за кордону, плели і плетуть маскувальні сітки.
У нас щоденно працюють люди, які, крім своєї роботи, виконують волонтерську. Є просто жінки і чоловіки, які в зв'язку з певними причинами не мають роботи, але тепер вони – волонтери. Це і мешканці нашого міста, і люди, які приїхали до нас, бо були змушені шукати прихисток у нашій громаді. Всі об'єдналися заради спільної мети – Перемоги. 
Вони фасують харчі, сортують одяг, медикаменти. Формують і збирають передачі для наших хлопців і дівчат на передову, для людей, які лишилися в розбитих містах Чернігові, Харкові, Бучі, Ірпіні, Охтирці, Києві та ін. Завантажують машини, вагони, допомагають людям, які визнані внутрішньо переселеними особами.
Всім Вам, Людям з великої літери, – окрема подяка і шана.
–  Скільком людям за весь час існування центру надали допомоги? Зараз тих, хто її потребує, стало більше чи навпаки менше, ніж на початку війни?
– З 1 березня по 10 квітня в наш центр надійшло 59 тонн 170 кг благодійної допомоги, видано 51 тонну 225 кг. Допомога надавалась Збройним Силам України, теробороні, органам місцевого самоврядування міст Бучі, Охтирки, Вишневого, Харкова, Кропивницького, Чернігова; медичним закладам Києва, Чернігова та навчальним закладам Києва, Харкова, смт Люблинця; закладам харчування м. Ковеля, які готували їжу для тероборони.
Станом на 10 квітня Ковельською міською радою зареєстровано 4160 внутрішньо переміщених осіб. Через наш заклад надано допомогу близько 4985 людям, які опинилися в тяжких життєвих обставинах внаслідок війни. Це – 22 тонни 024 кг. 
Люди за допомогою йдуть щодня. Вже є такі, що йдуть по декілька разів, але наші волонтери стараються всім приділити належну увагу, всіх вислухати та допомогти, а інколи навіть втішити. 
Буває трішки прикро, коли приходять люди, які не задоволені допомогою, а саме "продуктовим набором", і кажуть: "От якби вас так обстріляли…". Ми розуміємо їх і вболіваємо за них. Але наші дівчата і хлопці працюють щоденно із доброї волі, та за весь час війни чи мали вихідний, а чи й ні.  І видаємо ми те, що маємо і що приносять ковельчани, можливо, жертвуючи чимось останнім, бо найперше ми допомагаємо нашим воїнам.
– Які головні висновки з волонтерської діяльності Ви б виокремили? 
– Ми маємо працювати злагоджено і дружно, без дорікань один одному. Важко всім, війна принесла біду кожній людині. Але у наших хлопців та дівчат, які стоять на передовій має бути надійний тил. Ми всі маємо працювати на Перемогу!
– У чому є потреба на сьогодні? Чим люди можуть ще допомогти? 
– Потреба є в матеріалі для плетіння сіток, та й основи не вистачає. Продукти тривалого зберігання завжди є актуальними. Це тушонки, консерви, чай, кава, "мівіна", печиво, шоколад, які безпосередньо йдуть на передову. Чоловіча нижня білизна, футболки, шкарпетки, кепки літнього варіанту. 
– Ви вперше стали депутатом Ковельської міської ради. Чим відрізняється депутатство від волонтерства і що між ними є спільного? 
– Депутат працює для громади міста, а волонтер для всієї країни. Але все це для блага людей.
У своїй депутатській діяльності, як би не було, я намагаюся бути максимально конструктивною та націленою на результат. Таким чином вдалося добитися встановлення "лежачих поліцейських" по вул. Грушевського поблизу дитячого садочка № 2. 
Депутатська робота для мене це, в першу чергу, можливість впливати на розвиток міста й працювати на захист інтересів ковельчан.
– Вже не один десяток років Ви очолюєте Палац учнівської молоді імені Івана Франка. Яким є заклад сьогодні? 
– Я дуже скучила за дітками – їхнім сміхом, танцями та піснями. Сьогодні вони навчаються дистанційно в асинхронному режимі. 
Завжди в кінці робочого дня , коли нікого вже немає, в закладі тиша, я заходжу в актову залу, відвідую танцювальний клас, переглядаю виставки дитячих робіт, згадую концерти і просто заняття. Тоді відчуваю, що на очі накочуються сльози. Але лише на мить, бо знаю: таке перевтілення сьогодні дає результати. Палац виконує не менш важливу місію, ба навіть більшу – допомагає українцям у час війни – на передовій і у тилу.
Але у нашому закладі й зараз вирує життя. Українських пісень співають жінки, які плетуть сітки. Тут багато теплих та дружніх обіймів від радісних новин з фронту. Тут багато щирих слів подяки нашим волонтерам, завдяки яким функціонує центр.
В Палаці живе любов і віра в Перемогу!
Розмову вела 
Вікторія ЗІНЧУК.

Сьогодні у цей важкий для всієї країни час люди об'єдналися, відчули відповідальність за свою родину, друзів, знайомих, сусідів і навіть незнайомих українців. Серед тих, хто працює пліч-о-пліч з тими багатьма ковельчанами, які віддають свій час і сили задля підтримки бійців української армії, допомоги людям, яких жорстокий нападник вигнав з дому, – директор Палацу учнівської молоді, депутат міської ради, волонтер Тетяна СЕРЕДЮК. Сьогодні – розмова з нею.

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 794
Читати далі
13.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

Трудовий кодексЗміни в трудовому законодавстві на період дії воєнного стану

Нарешті законопроєкт № 7160 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» повернуто з підписом від Президента України та оприлюднено офіційно. Тепер це Закон № 2136-ІХ. Але, на жаль, маємо істотні відмінності оприлюдненого документа від законопроєкту, наявного на офіційному інтернет-сайті Верховної Ради України.
Для простоти сприйняття спочатку наведемо норми, які наявні або змінені в тексті Закону порівняно з текстом законопроєкту. Після цього, окремо – те, що зникло з тексту документа.
Зміни на період 
дії воєнного стану:
1. Укладення трудового договору:
– форма трудового договору (усна/письмова) - за згодою сторін;
– випробувальний термін - можливий для будь-якої категорії працівників;
–  нова підстава укладання строкових трудових договорів  – на період дії воєнного стану або на період заміщення тимчасово відсутнього працівника;
2. Переведення:
– на іншу роботу – без згоди працівника;
Підстава - для відвернення або ліквідації наслідків бойових дій, а також інших обставин, які ставлять або можуть становити загрозу життю чи нормальним життєвим умовам людей.
– заробіток - не нижче середнього на попередньому місці роботи;
– неможливо без згоди переведення в іншу місцевість, де тривають активні бойові дії.
3. Зміна істотних умов праці:
– двомісячний строк попередження – не застосовується.
4. Звільнення за ініціативою працівника:
– розірвання трудового договору - без двотижневого строку попередження;
Підстава – ведення бойових дій в районах розташування роботодавця та загроза для життя і здоров’я працівника.
Винятки:
примусове залучення до суспільно-корисних робіт в умовах воєнного часу;
залучення до виконання робіт на об’єктах, віднесених до критичної інфраструктури.
5. Звільнення за ініціативою роботодавця:
- допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування  працівника у відпустці  (виключення – відпустка у зв’язку вагітністю та пологами та відпустка для догляду за дитиною);
– дата звільнення – перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності або після закінчення відпустки;
– згода профспілки не потрібна;
Виключення – звільнення працівників, обраних до профспілкових органів.
6. Час роботи:
– нормальна тривалість роботи – до 60 годин на тиждень (зазвичай - до 40), скорочена - до 50 (зазвичай - від 24 до 36);
– робочий тиждень (5 або 6 днів) – встановлюється роботодавцем за рішенням військового командування разом із військовими адміністраціями;
7. Час відпочинку:
– щотижневий безперервний відпочинок – можуть скорочувати до 24 годин (зазвичай – не менше 42);
– не скорочується на одну годину робочий день напередодні святкових і неробочих днів;
– не обмежується максимальна тривалість робочого дня напередодні вихідних днів при шестиденному робочому тижні (зазвичай – не більше 5 годин);
– не застосовуються граничні норми надурочних робіт;
– не переносяться святкові і неробочі дні у разі їх збігу з вихідним днем;
– не переносяться вихідні і робочі дні з метою оптимального використання святкових і неробочих днів;
8. Кадрове діловодство та зберігання архівних документів:
– здійснюється на розсуд роботодавця виключно в районах активних бойових дій з дотриманням таких умов:
u достовірний облік виконуваної працівником роботи;
u облік витрат на оплату праці.
Звернемо увагу:  Конструкція статті побудована так, що вимога достовірності стосується лише обліку виконуваної працівником роботи.
9. Робота в нічний час:
– вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до одного року, особи з інвалідністю, яким за медичними рекомендаціями протипоказана така робота залучаються лише за їх згодою;
–  не застосовується скорочення робочих змін у нічний час.
10. Праця жінок  (крім вагітних жінок і жінок, які вигодовують дитину віком до одного року) дозволена:
- на важких роботах;
- на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці;
- на підземних роботах.
11. Працівники, які мають дітей старше 1 року, можуть залучатись до:
– нічних і надурочних робіт,
– робіт у вихідні, святкові і неробочі дні,
– направлятися у відрядження  за їх згодою.
12. Оплата праці
- може бути призупинена у разі неможливості виплати через воєнні дії;
- обов’язок роботодавця - вжити всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівника на своєчасне отримання заробітної плати – ДОДАНО!;
– звільнення роботодавця від відповідальності за порушенні строків виплати заробітної плати – лише якщо останній доведе, що це порушення сталось внаслідок ведення бойових дій або внаслідок інших обставин непереборної сили – ДОДАНО!;
– звільнення від відповідальності не звільняє від обов’язку виплати заробітної плати – ДОДАНО!;
– момент виплати – відновлення діяльності підприємства (замість – відновлення можливості підприємства здійснювати основну діяльність).
Тобто на роботодавця поклали обов’язок вжити всіх заходів для виплати заробітної плати і обов’язок доведення, що всі заходи ним вжито і невиплата сталася внаслідок ведення бойових дій.
13. За ініціативою роботодавця може бути призупинена дія окремих положень колективного договору.
14. Відпустки:
- щорічна основна - 24 календарні дні;
- у разі залучення працівника до виконання робіт на об’єктах віднесених до критичної інфраструктури - обов’язково надається:
– відпустка у зв’язку вагітністю та пологами;
– відпустки для догляду за дитиною;
– за свій рахунок може надаватись без обмеження тривалості.
15. Призупинення трудового договору  (новела!)
- тимчасове звільнення роботодавця від обов’язку забезпечувати працівника роботою і тимчасове звільнення працівника від обов’язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором;
– не тягне припинення трудових відносин;
– відшкодування зарплати та всіх виплат працівникам покладається на державу-агресора.
16.  Звільнено роботодавців від відрахування коштів профспілкам.
Разом із тим, з тексту закону зникла така підстава розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, як ліквідація підприємства, установи, організації, викликана знищенням в результаті бойових дій  усіх  виробничих, організаційних  або технічних потужностей або майна підприємства зі скороченим строком попередження про таке звільнення – не менше 10 днів. Тобто залишається загальний порядок та підстави звільнення, визначені діючим Кодексом Законів про працю України. 
За матеріалами 
інтернет-видань підготувала 
Вікторія ЗІНЧУК.

Нарешті законопроєкт № 7160 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» повернуто з підписом від Президента України та оприлюднено офіційно. Тепер це Закон № 2136-ІХ. Але, на жаль, маємо істотні відмінності оприлюдненого документа від законопроєкту, наявного на офіційному інтернет-сайті Верховної Ради України.

За матеріалами інтернет-видань підготувала 

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 289
Читати далі
13.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

01“Найменша допомога – це крок до Перемоги”

"Давайте поспілкуємося після Перемоги. Зараз багато роботи. Та й не на часі, мабуть…", – відповіла мені на пропозицію взяти у неї інтерв'ю одна моя знайома волонтерка, жителька села Поворська,  яка вже чимало років допомагає людям, що потрапили в складні життєві обставини. Сьогодні вона є однією з тих багатьох, хто стоїть за спиною військових та допомагає.
"А про кого зараз писати, як не про вас, волонтерів? – запитала я у неї. – Звідки, як не від журналістів, людям дізнатися про тих, хто, можливо, зможе і їм допомогти в скрутну хвилину?".  І, зрештою, розмова в нас вдалася. Знайомтеся – волонтер Олена МЕРЗЛЯКОВА.
– З перших днів війни моя ціль як волонтера, як українки – допомагати ЗСУ, місцевим військовим частинам. Старалася забезпечувати продуктами, медикаментами, речами першої необхідності. Єдине, що важко дістати - бронежилети, каски, форму. Але сьогодні вже й у цьому напрямку є певні напрацювання. 
Підтримуємо бійців тероборони. Печемо печиво, збираємо продукти, плетемо сітки, ріжемо бинти. Вдалося налагодити плідну співпрацю з міськрайонною організацією "Червоний Хрест" на чолі з Людмилою Стахорською. Особлива моя вдячність – команді волонтерів "Червоного Хреста", яка цілодобово на "посту". Дякую вам за людяність й порядність!
Сьогодні співпрацюємо у ще одному напрямку: впритул займаємося забезпеченням продуктами харчування наших бійців на передовій. У ці надскладні для України дні згуртувалася уся наша Поворська  громада – живемо одним життям, працюємо злагоджено та солідарно. Ми робимо все можливе, до чого можна долучитися, бо знаємо, що навіть найменша допомога – вже крок до Перемоги. Тож величезна вдячність моїм землякам.
Осторонь цього, як й інших добрих справ, не залишаються наші підприємці. Зокрема, фінансову підтримку в моїх проєктах надає директор ПП "АГРО-В" Андрій Хоміч.
Не менш важлива й інша підтримка - моральна. Маленькі поворчани підтримують захисників України своїми малюнками, від щирого серця записуючи на них свої побажання для наших воїнів. Видно, що діти вірять, що кожен малюнок принесе нашим бійцям на передовій гарний настрій, наснагу і силу захищати Україну. І так воно є…
– Олено, а хто випікає печиво?
– Печиво печуть мої односельчани з Поворської ТГ. Моя старша донька Вероніка у тому числі. Власне, вона вже кілька років разом зі мною на волонтерській стежині: бере участь в усіх наших проєктах.
Аби передати енергетику великого празника Воскресіння Христового українським бійцям на передовій, сьогодні запустили новий флешмоб "Паска для наших захисників". Вже з дочкою стали до роботи. Щиро дякую нашим активісткам, котрі долучилися до цієї справи, а також запрошую усіх бажаючих приєднуватися до нашого флешмобу.
– Я зрозуміла, що допомога українській армії сьогодні – на першому місці?
– На першому місці для мене – усі, хто потребує допомоги. Це й одинокі пенсіонери – їм намагаюся допомагати уже кілька років. 
Не маю права сьогодні забувати й залишити без підтримки малозабезпечені, багатодітні сім'ї, що опинилися в складних життєвих обставинах. Час від часу допомагаю їм продуктовими наборами, одягом, засобами гігієни. Допомагаю за їхньою потребою. Серед моїх підопічних – дітки з обмеженими можливостями. Їм важлива не тільки матеріальна підтримка, але й увага, любов, небайдужість оточуючих. Вони так само радіють маленьким подаруночкам, сюрпризам. Їхні позитивні емоції – це моя розрада, найвища нагорода. Це спонукає, мотивує мене як волонтера найбільше. Щиро дякую місцевим підприємцям, котрі долучаються до цієї справи і дарують діткам маленькі миті щастя.
Нині роботи значно додалося, адже в Поворську з'явилося багато вимушених переселенців з інших областей, які потребують реальної підтримки, яку, на жаль, не завжди з ряду причин спроможна надати місцева влада. Тому допомагаю, чим можу: продукти (зокрема дитяче харчування), засоби гігієни, матраци, ковдри, постільна білизна, дитячий одяг - все, що їм на разі потрібно. В основному все це надає "Червоний Хрест". 
Намагаюся допомагати й переселенцям, котрі знайшли тимчасовий прихисток у Ковелі. У сільській місцевості з продуктами простіше, а от у місті людям з цим важче, тому не можу їх обминути увагою.
– Як вирішили стати волонтером?
– Волонтерила усе своє свідоме життя, хтось завжди був під моєю опікою, бо ніколи не могла обійти стороною чиюсь біду, не могла залишити без допомоги людей, які її потребували. А от, як кажуть, з головою волонтерство "затягнуло" десь років вісім тому. Трохи згодом створила групу взаємодопомоги у фейсбук, і з того часу все "закрутилося". 
Вже зо два роки намагаюсь опікуватися одинокими бабусями нашої територіальної громади. Зокрема, літніми мешканками села Іванівка, до якого немає ніякого транспортного сполучення, де немає магазину, амбулаторії. Допомагають їм продуктами, медикаментами наші чуйні земляки з-за кордону, які завжди відгукуються на мої прохання і роблять все можливе, аби полегшити життя пенсіонерів.   
– Що Вам дає волонтерство?
– Позитивні емоції, мабуть… А ще душевний спокій, рівновагу. Водночас, комусь допомігши, ніби енергією заряджаюся: хочеться діяти далі, шукати можливості допомогти ще комусь. Я не можу не допомагати – давно вже зрозуміла, що це моє покликання. А як жити не за покликанням? Стараюся бути потрібною. А це, гадаю, найголовніше для людини. У цьому мене підтримують чоловік, діти.
– До речі, про дітей. Донька Вероніка, як і Ви, займається волонтерством?
– Моя донька – моє надійне плече у всіх починаннях. Вона підтримує зв'язок з місцевим "Червоним Хрестом". Все робимо разом: пакуємо, скуповуємося, відвозимо допомогу. Разом відвідуємо центр соціально-психологічної реабілітації, що знаходиться у Ковелі в мікрорайоні "Сільмаш". Там отримуємо перелік потреб і потому стараємося їх реалізувати. Й це виходить завдяки допомозі небайдужих людей. 
До діток у гості моя Вероніка збирається з особливим піднесенням. Завжди старається влаштувати маленьким вихованцям центру невеличке свято. От якось у переддень Нового року вона зі своїм однокурсником (навчаються в Ковельському промислово-економічному коледжі) вирішили провідати діток: подарунки, веселощі, цікаве спілкування. А що ще потрібно діткам в новорічні дні? 
Залюбки їде з нами на гостину до діток й молодша моя донечка Ярослава. Її з нетерпінням чекають й наші бабусі. Кажуть, що вона для них, як сонячний промінчик.
– На Вашу думку, що має і що не має робити волонтер?
– Волонтер має робити все від щирого серця. Це має іти зсередини. Це не професія, не спосіб заробітку, а поклик душі.
Що не має робити? Те, що роблять у деяких містах, наприклад, продають гуманітарну допомогу в інтернеті. Це просто неприпустимо для мене як для людини, принизливо як для волонтера. Це випадки, про які мені неприємно говорити, але вони, на жаль, навіть сьогодні мають місце.
– Що за ці довгі роки запам'яталося найбільше?
– Важко сказати. Хоча, знаєте, мої старші сини дуже трепетно ставляться до своїх сімей, діток. Мабуть, завдяки тому, що якось, коли вони були у підлітковому віці, ми разом відвідали дитячий будинок в Ківерцях. Це були мої перші спроби благодійництва. Тоді вони роздавали діткам солодощі, а малюки не злазили з їхніх колін, пригорталися до них, тулилися. І першими словами, що мені сказали мої хлопці, повертаючись додому, були: "Яка це може бути мати, що кидає своїх дітей?". Ця поїздка вразила їх до глибини душі. 
У мого старшого Олега двоє діток, то він пилинки з них здуває, знає кожну їхню болячку, кожен їхній крок. Молодший Давид покохав жінку з дитиною, але це тепер його донька. Адже чужих дітей не буває – усі вони наші. Цей вислів сьогодні має надважливе значення. Бо маємо сумний результат страшної війни: тисячі дітей залишилися сиротами, стикнулися з жахіттями війни. Робити так, щоб дітки сміялися, а не плакали, раділи сонечку й весні , а не боялися – це наше спільне завдання. Легко сказати, але складно зробити, проте сьогодні потрібно прагнути до цього. Всіма силами прагнути…     
Розмову вела 
Вікторія ЗІНЧУК.
НА ЗНІМКУ: волонтерка Олена МЕРЗЛЯКОВА з донечками-помічницями Веронікою та Ярославою.
Фото  
Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

"Давайте поспілкуємося після Перемоги. Зараз багато роботи. Та й не на часі, мабуть…", – відповіла мені на пропозицію взяти у неї інтерв'ю одна моя знайома волонтерка, жителька села Поворська,  яка вже чимало років допомагає людям, що потрапили в складні життєві обставини. Сьогодні вона є однією з тих багатьох, хто стоїть за спиною військових та допомагає.

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 448
Читати далі
08.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

АлександрукРуслан Александрук: “Пишаймося, що ми українці”

Місто Ковель сьогодні – у вирі волонтерського руху, багато мужніх ковельчан взяли в руки зброю для захисту України, рідного краю. Нашу спільну перемогу забезпечують люди, які іноді маленькими, але безстрашними діями роблять свій великий внесок. У цьому переконаний депутат Ковельської міської ради, відомий у Ковелі представник великого загону залізничників, громадський активіст Руслан АЛЕКСАНДРУК. Сьогодні він – наш співрозмовник.
l
– Україна вистояла перший місяць великої війни з РФ. Мужності наших воїнів аплодує цілий світ. Про таку самоорганізацію, яку сьогодні демонструє український народ, не написано ще у історії. Руслане Миколайовичу, на Ваш погляд, що показав цей місяць? Як війна вплинула на ковельчан?
– Ви вже частково на це дали відповідь у своєму запитанні. Українському народу дав оцінку цілий світ. 
Пригадую історію, пов'язану з останніми виборами президента України. Якось мав розмову з приводу того, хто мав би стати на чолі держави. Тоді я дотримувався думки, що це мав би бути націоналіст – інакше ми держави не збудуємо. Мій співрозмовник (відома у Ковелі людина) у відповідь сказав, що я помиляюся, мовляв, у такому разі, хто в нашій країні підтримає націоналіста? Далеко не всі. А нам потрібно було знайти людину, яка зуміла б об'єднати націю. 
Сьогодні нас об'єднала війна. Українці не розгубилися, а, навпаки, згуртувалися, стали разом шукати можливості, аби допомогти, бути корисними у цей найскладніший для країни час, і перемогти. Ми знову історично підійшли до того рубікону, який покаже, чи бути Україні. Це вже було сторіччя тому. Тоді ми програли визвольні змагання у тієї ж московської держави. Ми знову з нею воюємо, знову гинуть наші кращі люди. Чому так сталося? Важко сказати. Напевно, через те, що, на превеликий жаль, частина суспільства нашого хвора, обмежена, малоосвічена.
Я вже два роки не дивлюся телевізор, зате багато читаю. Зараз, наприклад, під великим враженням від біографічної книги про Миколу Міхновського (ідеолог українського самостійництва, адвокат, публіцист-авт.). Він був поважним адвокатом і, що характерно, вимагав, щоб всі судові засідання велися українською мовою. На той час (1914 - 1917 роки) це було непросто. Він користувався повагою у простих людей, яких, власне, й захищав, однак в судовій сфері мав чимало ворогів. 
Зараз бачимо щось подібне: така ж неузгодженість, така ж підкилимна боротьба, як тоді. Коли при владі були люди, які не мислили державу українською й ходили на променади з москалями, обнімалися з ними і браталися, не розуміючи, що вони рано чи пізно встромлять ножа в спину. І, зрештою, тоді так сталося. Так сталося і зараз. Тому настав час зрозуміти, що з російською нацією ми не маємо нічого спільного. Росія є ворогом Української держави. І тепер звучить дуже влучно популярний колись на Кубані вислів, який любив цитувати Микола Міхновський: "Ой козаче, візьми ніж: де зустрінеш москалика, там його й заріж".
– Як гадаєте, після такої самоорганізації людей зміняться вимоги до влади?
– Я дуже хотів би, щоб до влади були великі вимоги завжди. Не лише зараз, коли у країні війна. Влада має бути підконтрольною. Існує вислів, який влучно дає визначення політикам: нормальні політики борються за нормальні стандарти життя, а ненормальні – борються за владу. Роль депутата чи можновладця – покращувати той стан, який існує в місті сьогодні. Звичайно, в цих реаліях, в яких ми зараз знаходимося, важко про щось говорити. Але в цілому, чим більше люди ставлять запитань, чим більше вимагають від влади і як вони її обирають, визначає подальшу їхню долю. 
Суспільство не має бути інертним, пасивним. Добре, що зараз є "гаряча лінія" міського голови, куди можна дзвонити з приводу різних питань. Я переконаний, що коли на їхні звернення оперативно реагують, люди будуть впевнені у владі. 
– Ви – депутат Ковельської міської ради, член фракції "Аграрна партія України". Чи виправдалися Ваші сподівання за час депутатської роботи? Чи всі поставлені завдання вдалося виконати?
– Основне завдання для себе як депутата міської ради вбачаю одне: відстоювати інтереси громади. Хотілося б, щоб у роботі усе було прозоро. Бувають проєкти рішення такі, як от, наприклад, про надання земельної ділянки під забудову української православної церкви. Конкретизовуваши в ході розгляду питання, виявилося, що це українська церква, але московського патріархату. Вже кілька сесій поспіль це рішення не "проходить" завдяки свідомій позиції депутатського корпусу міської ради.  
Це перший мій досвід депутатської роботи. Але певні напрацювання та результати є. 
Вже багато років є болючими для Ковеля проблеми зі сміттям, побутовими відходами та їхньою переробкою. Не один рік тривають розмови навколо сортування сміття. І ніби в цьому напрямку працюємо: облаштовані місця, встановлено контейнери для роздільного збору сміття. Але коли приїжджає сміттєвоз, він усе збирає і завозить туди ж, куди завжди – на сміттєзвалище. Щоб реально вирішити це питання, потрібно будувати сміттєпереробне підприємство і не боятися цього. Запозичити досвід інших країн, знайти територію для будівництва, дати людям робочі місця, а ще навчити людей сортувати сміття. 
Свого часу я написав і подав на розгляд програму стосовно організації збору відпрацьованих батарейок. Адже за статистикою, у 2019 році в Україну було завезено 3 тис. тонн батарейок, а офіційно утилізувати вдалося лише 140 тонн в Румунії. Водночас одна батарейка забруднює 400 літрів води і 16 кв. м грунту. Отож, робімо висновки. Ми всі повинні усвідомити, що ця батарейка не повинна потрапити у загальний смітник. Це повинно закладатися дітям ще в школі.
Мій проект був дещо доопрацьований і включений до Комплексної місцевої програми захисту населення і території Ковельської територіальної громади від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2021 - 2025 роки. Згідно з нею закуплено й встановлено контейнери для небезпечних відходів: батарейок, енергозберігальних ламп, ртутних термометрів. Згодом зібрані відходи гарантовано відправляють на переробку.
Підготував та подав на розгляд нову програму, яку допоміг розробити професор Рівненського водного університету Петро Скрипчук, і яка вже реалізована у Рівному. Суть цієї програми – збір та переробка опалого листя для отримання багатого гумусом добрива. Це дозволить підвищити родючість грунту, тим самим в майбутньому озеленити місто, а також реалізовувати гумус сільгосппідприємствам тощо. Однак це також впирається в кошти, на це потрібен час.
Зараз працюю над програмою розвитку автомобільних доріг Ковельської громади. Але це поки може бути тільки на папері, адже війна все перекреслила. Хоча якщо буде програма, будуть й певні напрацювання.
– Чи вдалося за час війни згуртуватися, самоорганізуватися Вашим колегам – депутатам Ковельської міської ради? Який їхній вклад у майбутню перемогу?
– Депутати, мої колеги, роблять на своєму місці все, що можуть. Тетяна та Сергій Дружиновичі, Світлана Верчук – волонтери. Вадим Клімук та Андрій Мілінчук займаються гуманітарною допомогою. Микола Ваць, Андрій Мигуля, Василь Римарчук є одними з тих багатьох, хто завжди готовий допомогти Українській армії. З ними тісно спілкуємося, співпрацюємо. Знаю, що абсолютно всі депутати міської ради докладають максимум зусиль та знань, підключають всі зв'язки задля допомоги фронту, теробороні, переселенцям. Інакше й бути не може. Бо тоді навіщо нам такі обранці, які стояли б осторонь, ховалися чи їхали десь за кордон?
– Ви входите в комісію, яка опікується питаннями житлово-комунального господарства, екології та благоустрою міста, комунального майна, промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку, торговельного та побутового обслуговування населення. Як, на Ваш погляд, вплинула війна на ці важливі для нашого міста галузі? Яких сфер діяльності вона торкнулася найбільше?
– Війна зачепила всі галузі життєдіяльності. В нас економіка фактично зупинилася. Війна торкнулася всього українського суспільства і кожного громадянина зокрема. Всього світу. На сьогодні навіть посівна кампанія нормально не може розпочатися. А це означає, що найближчим часом ми будемо мати дефіцит зерна, цукрових буряків, картоплі. Якщо Україна зазвичай збирала 100 млн. тонн зерна, то, за прогнозами аграріїв, в цьому році аби 50 млн. тонн зібрали. 
А скільки коштує дизпаливо, добриво? Звідки їх брати? Це теж питання відкриті. До недавнього часу ми пальне отримували з Республіки Білорусь та Прибалтійських держав, що зараз стало неможливим. Тому ми цей вантаж будемо отримувати з Європи  завдяки відновленій європейській колії. 
Основний заробіток залізниць України забезпечується за рахунок вантажних перевезень. Зараз цей показник значно зменшився. Раніше ми вантажили 800-900 тисяч тонн вантажу на добу, а сьогодні – близько 300 тисяч тонн. "Укрзалізниця" споживала у рік близько 300 тисяч тонн дизпалива, яке зараз потрібно буде купувати у Європі, а на це не так швидко і просто перелаштуватися.
– Попри те, що триває війна, звичайно, до Вас звертаються виборці. З якими проблемами найчастіше зіштовхуєтеся, що наразі є найболючішим для ковельчан?
– Звертаються ковельчани здебільшого за допомогою на лікування. На це витрачається 90 відсотків депутатського фонду. Звичайно, хотілося б, щоб ці гроші використовувалися інакше – на потреби місцевої громади в цілому. 
– Яка сфера цікавить Вас як депутата?
– Всі сфери по-своєму цікаві. Але як депутата мене цікавить тема екології, про що вже говорив раніше. Це дуже важливо. Порушувати її потрібно постійно, починаючи зі шкільної парти. Не можна кидати сміття, де прийдеться, бо це згубно для нашої земля; не треба палити, зловживати спиртним, бо це шкодить нашому здоров'ю.
Тепер ця клята війна. Руками москалів знищується все живе. Вони знищують міста, які, ймовірно, ніколи не доведеться відновлювати – знищена інфраструктура, комунікації. Ми зазнаємо величезних екологічних втрат – атмосфера просякла згарищем війни. 
Питання екології дуже важливі, тому працюю у цьому напрямку, прислухаюся до думок людей, і поступово щось вирішується, запроваджується.
– Евакуаційні поїзди, переповнені переселенцями вокзали – це сьогодні звичні для залізниці будні. Ковельські залізничники знайшли своє місце у строю. Наскільки їхня робота зараз, в умовах війни, важлива? 
– Робота залізничників ніколи не була простою. Ми працюємо 24/7. Особливо зараз вона є важкою, передусім тому, що маємо великий вагонопотік, багато вантажів, які усі проходять через станцію Ковель. Але з іншого боку – це приємні клопоти: маємо роботу. Наші працівники ці моменти абсолютно нормально сприймають. 
На сьогодні потік евакуаційних поїздів дещо впав. А до цього було дуже важко. Міська влада і громада невпинно працюють над тим, щоб допомогти переселенцям. Добре, що є волонтери, котрі взяли на себе робуту з переселенцями на залізничному вокзалі. 
В умовах, що склалися, залізничникам працювати важко й через людський фактор.Уявіть ситуацію, коли у вагоні замість 50 пасажирів – сто. Був випадок, коли на Львів їхав потяг, повністю “набитий” переселенцями. Я звернувся до людей, аби частина з них вийшла і почекала інший потяг, який мав відправлятися через дві години. Вийшло лише десь зо два десятки людей. А це чотири години вистояти в дорозі, у тісноті та задусі.
– Ковель – місто залізничників. Серед ковельчан є представники цілих робочих залізничних династій. Однак молодь сьогодні шукає інші можливості для самореалізації й гідного заробітку, наприклад, за кордоном. Чи має професія залізничника нині перспективи у Ковелі?
– Як би там не було, перспектива мусить бути. Фахівці нам зараз потрібні, адже є певні проблеми з кадрами. Причина – оплата праці не відповідає умовам роботи, які є дуже непрості. 
Якщо ми зараз говоримо про професію залізничника, то, наприклад, у Дніпропетровський інститут залізничного транспорту, де я навчався, мало бажаючих вступати, окремі факультети не набрали жодного студента. Тоді виникає питання: хто ж прийде на заміну нинішнім залізничникам? Сьогодні знаходимо працівників через центр зайнятості, якому дякуємо за співпрацю, без відповідної освіти та навиків. Навчаємо тут на виробництві власними силами.
– Руслане Миколайовичу, Ваші побажання ковельчанам.
– Ковельчанам, власне, усім українцям, бажаю Перемоги, терпіння і віри в Збройні Сили України. Впевненості у тому, що після Перемоги ми обов'язково все відбудуємо, що було не зроблене – зробимо. І жити – читати книжки, виховувати дітей. Пишатися тим, що ми є українцями і пропагувати українське. Тоді на Україну чекатиме велике майбутнє.
Розмову вела 
Вікторія ЗІНЧУК.

Місто Ковель сьогодні – у вирі волонтерського руху, багато мужніх ковельчан взяли в руки зброю для захисту України, рідного краю. Нашу спільну перемогу забезпечують люди, які іноді маленькими, але безстрашними діями роблять свій великий внесок. У цьому переконаний депутат Ковельської міської ради, відомий у Ковелі представник великого загону залізничників, громадський активіст Руслан АЛЕКСАНДРУК. Сьогодні він – наш співрозмовник.

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 398
Читати далі
08.04.2022 Зінчук Вікторія Петрівна

imagesПотрібно знати кожному

Як заснути 
у стані тривоги
u Облаштуйте зручне місце для сну. 
u Якщо доведеться бігти в укриття, візьміть теплі речі (спальні мішки, ковдри, теплий одяг). Для дітей також важливо взяти іграшки, тому не забороняйте їм.
uМаксимальна звукоізоляція. Не ігноруйте беруші, надягайте шапку.
u Обіймайтеся. Це допоможе зігрітися, трохи зменшить тривогу, вирівняє серцебиття. Дітей гладьте по спині, голові, притискайте до себе, захитуйте, наспівуйте колискові.
u Обмежте новини.  Виберіть два-три джерела, з яких ви отримуєте новини та перевіряйте інформацію у фіксований проміжок часу.
u Використовуйте для сну всі проміжки часу.  Намагайтеся заснути не лише вночі, а й у будь-які доступні періоди вдень.
Чому 
плакати корисно?
У період війни дуже складно підтримувати свій моральний стан у нормі та мислити ясно. 
Чимало людей намагається не піддаватись емоціям та стримувати сльози. Чому не варто так робити – читаємо далі.
Сльози не означають, що ви вже не тримаєтесь. Це ознака того, що ви допомагаєте собі не витрачати більше сили на підтримку рівня напруги, наголошують експерти з психологічної підтримки. Тому пояснюємо, чому плакати – нормально і корисно.
Заборона на сльози – це установка, яку можна змінити. Вона утворюється тоді, коли комусь поряд було важко витримувати ваші сльози. І доводилось тримати їх в собі, щоб нікого не бентежити. Але це вже справа кожного – справитися зі своїми переживаннями поряд із людиною, яка має право полегшити свій біль своїми слізьми.
П’ять наукових фактів, чому плакати корисно:
1. Сльози зволожують очі. Під час тривалої роботи за гаджетами та переглядом новин очі часто пересихають. Тому найпростіший спосіб допомогти їм – поплакати, коли відчуваєте потребу.
2. Сльози вгамовують біль. І йдеться не тільки про емоційний, а й фізичний. Річ у тому, що сльози допомагають виробляти енкефаліни. Це особливі речовини, які діють подібно до морфіну, знижуючи больові відчуття.
3. Сльози очищують. Вони не лише позитивно впливають на поверхню очного яблука, а й на весь організм. Разом з ними виводяться гормони стресу та токсини.
4. Сльози допомагають боротись зі стресом. Після них пульс, тиск та дихання повертаються у норму, а м’язи розслабляються.
5. Сльози захищають. Один з компонентів сліз – фермент лізоцим – має дуже сильну противірусну та антибактеріальну дію. І навіть потрапляння сліз у ніс посилює захист.
Тому сльози є ефективною реакцією на стрес, яка дозволяє організму краще функціонувати, а також покращує емоційний стан.
Як уникнути респіраторних інфекцій в умовах війни?
В умовах бомбосховищ, особливо під час холодів, зростає ризик поширення респіраторних хвороб, зокрема COVID-19.
У Центрі громадського здоров’я пояснили, як запобігти респіраторним захворюванням. 
Правила профілактики респіраторних інфекцій:
l Люди у місцях тимчасового перебування в холодну пору року мають бути забезпечені теплим одягом і ковдрами.
l За можливості у приміщеннях потрібно проводити провітрювання хоча б 3 рази на день і щоденне вологе прибирання.
l Також за можливості потрібно проводити скринінг (тестування чи огляд лікарем) на наявність інфекційного захворювання.
l Люди з ознаками гострого респіраторного захворювання мають бути відокремлені від інших та обов’язково носити засоби індивідуального захисту, зокрема маски, що прикривають ніс і рот.
Важливо пам’ятати про правила особистої гігієни: 
користуватися серветками; мити руки; обробляти руки спиртовмісними антисептиками або протирати вологими серветками; намагатися не торкатися руками до обличчя.
Також необхідно дотримуватися правил респіраторної гігієни: 
u при кашлі та чханні прикривати рот і ніс серветкою або згином ліктя; 
u відразу викидати серветку в контейнер для сміття й обробляти руки спиртовмісним антисептиком або мити їх водою з милом;
u користуватися масками, бажано одноразовими, і змінювати їх, як тільки вони стануть вологими чи брудними.
У місцях тимчасового перебування також зростає ризик поширення вакцинокерованих інфекцій, особливо серед дітей, які не отримали курс профілактичних щеплень.
Тому за можливості  перевірте статус вакцинації вашої дитини та дізнайтеся, чи можна надолужити пропущені щеплення там, де ви перебуваєте.
Нагадаємо, ЮНІСЕФ наголошує, що вакцинація відповідно до Календаря профілактичних щеплень  необхідна навіть в умовах війни.

Як заснути у стані тривоги

Чому плакати корисно?

Як уникнути респіраторних інфекцій в умовах війни?

Які симптоми ПТСР?
Підготувала Вікторія ЗІНЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 285
Читати далі