28.05.2015 Семенюк Анатолій Володимирович

Благов_2015009Знати минуле, щоб будувати майбутнє

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сереховичі та Старовижівщина у світовій та українській історії", які завітали нещодавно в Св.-Благовіщенський собор м. Ковеля.
Така оцінка тішить. Адже її "виставили" науковці, серед яких — професори, 20 кандидатів наук, краєзнавці та історики із Львова, Києва, Острога, Житомира, і, звичайно, Луцька.
Про історію Св.-Благовіщенської святині "Вісті Ковельщини" вже писали. Але кожного разу, буваючи в храмі, переконуєшся в самовідданій жертовності ковельчан в ім'я віри Христової. Це — щирі православні, патріоти України та свого міста.
Будучи в Єрусалимі або в Римі, я не раз проникав в глибину духовності і насолоджувався красою мистецьких та архітектурних шедеврів. Серед храмів є затишні, є естетично витончені, але немало й  помпезних, надмірно громіздких.
Шановний друже, вірний Христу! Не полінуйся, завітай до Св.-Благовіщенської святині, і ти відчуєш, як з тобою говорить 510-літня історія віри і земного життя. Саме тут відчуєш, що ми, українці, споконвіку вмілі і розумні. Наші культура, архітектура та духовність нічим не поступаються світовим надбанням.
Вдумайся, читачу, у такий факт: в 1505 році змайстрована будівля без єдиного гвіздка. Це — перлина українського зодчества, яка збудована вмілими руками волинян.
Гордімося предками!
І сьогодні в храмі вас обійме магічна аура благодаті. Кожен замилується неповторною красою іконостасу та панікадила, відчує подих ХVІ, ХІХ, ХХ та ХХІ століть на реальних історичних експонатах: хрест з бані (ХVІ ст.), Ікони та Голгофа старої церкви, фундамент вівтаря (ХІХ ст.) та ін.
Тому  не дивно, що поважні гості були і здивовані, і приємно вражені побаченим.
Знаю, мій друже-читачу, ти запитаєш: "Чому раптом  представники науки зацікавились релігійною святинею?". Річ у тім, що міськрайонна краєзнавча організація разом із настоятелем собору о. Василем запросили учасників конференції сюди спеціально. 
Не раз почуєш голос скептика, що в Ковелі туристам нема що показати. Св.-Благовіщенський собор якраз і є той культовий об'єкт, який задовольнить  естетичні смаки найвибагливішого європейського туриста. 
Ковельщина має унікальне історично-духовне багатство. Поруч з Св.-Благовіщенським храмом — древній золотоверхий Свято-Воскресенський собор, за ним — архітектурна пам'ятка ХVІІІ ст. костел Св. Анни. За 12 кілометрів від Ковеля — Гішинська церква ХVІ століття, названа на честь Димитрія Солунського. 
А як оминути Вербський монастир, де побував сам Тарас Шевченко? Все це та інше духовно-історичне надбання потрібно презентувати гостям, піднімати із забуття.
В коротку годину гостин гарно вплелася презентація книги "Благовіщенська святиня — історична пам'ятка архітектури і духовності", яка видана у дружній співпраці автора цих рядків та настоятеля храму, депутата районної ради  о. Василя.
Як і годиться, о. Василь та о. Ігор благословили молитвою науковців на плідну роботу в ім'я Волині та України.
l
Благословення священиків не було даремним. Історико-краєзнавча конференція пройшла змістовно і на високому науковому рівні.
При цьому велику подяку слід висловити голові обласної краєзнавчої організації, професору Східноєвропейського національного університету Геннадію Бондаренку, директору Волинського краєзнавчого музею Анатолію Силюку.
Постарались очільники Старовижівської районної влади та Сереховичівський сільський голова Василь Миронюк.
Головним енергетичним "двигуном" наукового форуму був Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, письменник, краєзнавець, публіцист, уродженець с. Серехович.
Приємно було відчувати, як старовижівці шанобливо ставляться до своїх природного та історичного надбань. Знайшли кошти на проведення конференції та видання "Наукового збірника" обсягом у 530 сторінок.
За сприяння районної влади видано книги, які є гарним дарунком для гостей. І ще один повчальний штрих, який наштовхує на певні висновки. 
По дорозі до Старої Вижівки, в районі села Седлища є природне джерело. Під'їзд до криниці має тверде покриття. До самого струмочка змайстровані східці. Майданчик поруч теж викладений тротуарною плиткою. 
Є й альтанка, де струмує цілюща вода з джерела. Туди кидають монети “на щастя”. Обабіч під'їзної дороги воїни АТО висадили алею з дерев. Біля самої криниці — калина, посаджена головою облдержадміністрації Володимиром Гунчиком, а навпроти — вояками-танкістами та їхніми матерями. Це ті, що прославились на всю Україну. В жорстокому бою хлопці підбили два російські танки, а один взяли в полон. 
— Джерелу щонайменше 300 років, — повідомляє о. Ігор, місцевий священик, — а, може, і тисячу! Хтозна? 
Як би не було, вода цілюща, і тут черга з тих, хто хоче оздоровитися. Зроблена ця "Європа" за рахунок бізнесових структур з ініціативи влади. 
А мене думка переносить до нашого довгоносівського джерела. До цієї довгоносівської святині їдуть сотні ковельчан щодня, щоб набрати "доброї" води.
Здається, місцева влада в ритмі суєти забула про свою історичну реліквію. Потрібно її облагородити, благоустроїти, озеленити. Про це вже у "Вістях" писали юні краєзнавці. Не почули!
Сереховичівський сільський голова В. Миронюк в ході конференції висловив філософську думку: "Я до вчора старався жити майбутнім і його не побачив, тепер я буду жити минулим, може, і зрозумію майбутнє".
Можливо, і нам потрібно переосмислювати філософію буття?
Анатолій СЕМЕНЮК, 
голова Ковельської міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України.
НА ЗНІМКУ: Свято-Благовіщенський собор у Ковелі.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

— Ми вражені! Поєднання історії, музейних реліквій та духовності — де ще таке знайдеш? — так оцінили побачене науковці — учасники Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції "Минуле і сучасне Волині та Полісся. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 951
Читати далі
28.05.2015

весілляЗа гарні ґудзики у засланні отримала… легку роботу

15-річною дитиною Надю силоміць віддали заміж за нелюба. Чоловік хотів її зарізати за те, що не хотіла з ним спати. Щоб позбутися сорому, пішла на залізничну колію, і, поклавши голову на рейки, чекала смерті.
Надія Гаврилівна Сермяга народилася в 1923 році в с. Уховецьку Ковельського району на Волині в бідній селянській сім'ї. Батьки мали 9 дітей (двоє малими померли). Землі було мало, а їсти всі хотіли.
У Наді було 6 сестер. І найстарша з них не мала дітей. Порадившись з чоловіком, вона взяла Надійку (їй було 14 років) до себе жити, щоб та була їй за дочку і за помічницю: пасти корову, допомагати в полі.
Дівчина добре пам'ятає той час: сестра з чоловіком в Ковелі продали тоді поросят і завели її в ресторан. Купили їсти –все, що вона хотіла. А потім зайшли в магазин і купили дуже гарне пальто. Пальто Наді сподобалося, тільки комір там був непідходящий. Дівчина каже: "От якби сюди пришили комір з другого пальта, то було б дуже добре".
Продавчиня попросила їх погуляти з півгодини, доки вони перешиють комір (тепер би так не зробили). Радощам Надійки не було меж – таку обнову їй справила сестра! Але довго вона там не жила, бо сумно стало за домівкою і батьками. Через трохи повернулася додому.
…Якось Надя пішла до клубу. Не встигла з подружками перемовитись словом, як прибігла її старша сестра і наказала, щоб та бігом йшла додому – так звелів батько. А правди не каже.
– Заходжу в хату, – згадує Надія Гаврилівна, – а там вже сидять свати: Микола, сільський хлопець, дядьки хрещені. Починають сватати, бо батько без згоди дочки про все заздалегідь домовився. Каже: "Йди, дочко, за нього, він має хату хорошу, багато поля – з ним не пропадеш". Наречений на той час вчився в Польщі (м. Вільно) на меблевика.
– А я не можу на нього дивитися, такий він мені немилий, – втирає сльози старенька. – Я ж люблю Василя, без пам'яті люблю, а за Василя не віддають, бо він на вчителя в Польщі вчився. Тато мовить: "Що, книжечку будеш читати з ним? Треба на землі працювати, а не коло книжок сидіти…".
– Якби мені стико землі, як ото тепер пустує, то я була б найбагатшою дівкою в селі, і найкращий хлопець був би мій, – каже співрозмовниця. – А  нема землі, то й нема щастя: віддають заміж за будь-кого, аби хто брав, щоб менше ротів було в хаті.
Згодом оженився Василь на Надіїній подрузі. Хоча все життя любив лише її, ту, котру батько за нього не віддав. Надіїне фото завжди висіло у його хаті.
– Залізла на піч, сиджу і плачу, – пригадує Гаврилівна. – Мені ж тільки 15 років тоді було, та й жених дуже "старий" був – не хотіла я його, і все.
– А на скільки ж років він був старший за Вас? – питаю я бабусю.
– На 6 літ. Тоді вважалося, що то вже старий парубок.
Мати зав'язала дочці хустину і стала вмовляти, щоб та хоч посиділа коло жениха. А дівчина не знала, що раз ти вже сіла біля нього, то значить згодна йти заміж. Батьки обдурили Надю. Вона думала: посиджу трохи й втечу. Але жених каже батькові: "Якщо не віддасте Надю за мене, то поверніть мені гроші за випиту горілку". А випили тоді 7 пляшок польської горілки. Горілки тоді ніхто не гнав, вона була в кожному магазині, але дуже дорога.
– Йди, дитино, за Миколу, бо де я візьму грошей, щоб заплатити за випиту горілку? – вмовляв батько доньку. І мусила вона йти заміж за нелюба.
Її, як малолітню, ніхто не розписав би і не повінчав. Мусили "купляти" роки (тоді приписували рік-два).
– Прийшли до попа, – пригадує бабуся, – а той заставляє говорити якусь молитву. А я, думаю, не буду казати – може, не допишуть мені років і не оддадуть заміж. Але де там: за мене розказала сестра – і справу зроблено.
Батько одразу ж на другий день поїхав купувати дочці плаття і вельона (хоча мав би купити багатий жених), аби лиш брали дочку. Перед весіллям Надя сфотографувалася тільки з подружками, а з женихом не захотіла зовсім фотографуватись – настільки він був їй немилий.
l
Після весілля пішла в невістки. Свекруха не любила бідну невістку, бо в її хаті вже була одна біднячка – Надіїна старша сестра Соня, котра вийшла заміж за Миколиного старшого брата.
Через рік у молодят народилась дівчинка, яка через 2 тижні померла. Микола почав випивати – любові не було ніякої. Надя дуже сумувала за домівкою, але чоловік і свекруха не дозволяли йти до матері. То вона просила свою найменшу сестричку, щоб та приходила до неї і сиділа до ночі, а потім плакала – просила вести її додому, бо сама ніби-то боїться. І таким обманним шляхом Надя хоч трохи бачилася з ріднею.
Молода сім'я проіснувала менше двох років. Надумала Надія втікати від чоловіка, бо той клав ножа на стіл і заставляв силоміць з ним лягати спати. А вона – ні, і все. Зв'язала клуночка  з одежею, і вдосвіта, коли ще всі спали, через вікно втекла. Йде о п’ятій годині ранку через батьківське поле, сльозами обливається. Вже й батько на той час там був, бо селянин довго не спить – поле чекає його.
– Куди ж ти, дочко, йдеш в таку рань і чого плачеш? – питає тато дівчину.
– Покинула я свого Миколу, – каже крізь сльози Надія. – І навіть не вмовляйте, бо до нього не повернуся ніколи.
Заплакана пішла до батьківської хати. Мати непривітно зустріла дочку. Ще з порога крикнула: "Ти мені не потрібна!  Йди під поїзд або в озеро топитись!".
– Я води дуже боялась, – згадує з сумом Надія Гаврилівна. – Думаю: піду на залізничну колію, покладу голову на рейки – і хай поїзд переїде. А що було робити? Батькам не потрібна, до нелюба вертатись не хочу. Куди подітися? 
Сіла біля рейок і чекаю поїзда. А поїзд мав їхати аж через 4 години – десь о 10-й ранку. Та неподалік на полі були хрещені батьки Надії. Побачили, що може бути лихо, і забрали її до себе додому.
Пробула вона в них 3 дні, а потім мати прибігла і забрала дочку додому.
– Добре, що жива залишилась. А там якось буде, – бідкалася мати.
Потім Микола приходив, перепрошував. Але Надія не пішла, та й батьки самі її не пустили. Дівчина тепер стала "вольная" і з подружками ходила до клубу.
l
Одного разу, глянувши у вікно, Надя побачила високого вродливого красеня, що йшов їхньою вулицею. Вона закохалася з першого погляду і дуже захотіла познайомитися з ним. Ввечері в клубі обоє зустрілись. 
Познайомились. Андрій був з сусіднього села – його прислали в Уховецьк дільничним міліціонером працювати. Хлопець провів дівчину додому, а незабаром заслав сватів. Старша сестра Надії сердилась, що такий красень дістався не їй. Та й та була вже раз замужем, другий раз іде, а їй все не щастить.
Андрій прийшов у прийми. Але недовгим було щастя молодих: прожили лише 5  місяців, як почалася війна. Коханого чоловіка одразу ж забрали  на фронт, де він і загинув. Навіть могила невідомо де.
У 1944 році подружка Н. Г. Сермяги здала її в НКВС. Набрехала, що вона була зв'язковою в бандерівців. Надії Гаврилівні "припаяли" 5 років тюрми. Пройшла Луцьк, Воронеж, Карабулак, аж доки не опинилась в Казахстані. Там захворіла на тиф. Але якось вижила.
…На Надії була в'язана кофтина, де були пришиті гарні ґудзики, які колись їй подарував у селі один хлопець. Він ще подарував і пудру, але Надія його не схотіла. І ось ті ґудзики сподобались одній наглядачці, де була на "висилці" дівчина. Наглядачка каже:
– Якщо ти мені даси ці ґудзики, то я переведу тебе на легшу роботу. Подумай до вечора і дай мені відповідь.
Надія, порадившись з подругами, згодилась на пропозицію. Наглядачка завела її за барак, швидко відрізала ножем ґудзики, а натомість пришила які-небудь, аби було чим застебнутися. Проте слова свого дотримала – перевела каторжанку на сепараторну. Там можна було хоч ложку молока чи сметани  пийнути.
l
З дому прийшла звістка: батько помер, а матір і найменшу сестру вислали в м. Інту, хату розібрали. Надія зрозуміла: повертатись нема куди. На "висилці" пустили чутку: хто народить дитя, того швидше відпустять додому. І Надія Гаврилівна наважилась на цей крок: народила хлопчика, але він через місяць помер.
Потім її перевели на  вільне поселення. Там познайомилась з Яшею,  жили в глиняній хатці. В 1954 році народилась дочка Ліда. А в 1956-му "висилка" закінчилась, і сім'я повернулась в Україну. Оселились в м. Рівному. Там народились ще 2 сини. Ніхто не хотів прописувати сім'ю.
Піде чоловік, щоб прописали, а йому відмовляють.
– А я вдалася до хитрощів, – каже Надія Гаврилівна. – Запхнула подушечку під плаття і кажу: "Мені вже через місяць родити, а ви мене не прописуєте". І  одразу прописали.
Зараз бабця живе коло дочки Ліди в Рівному. Має 7 онуків і 7 правнуків. Їй іде 92-й рік, але старенька має добру пам'ять, весела, життєрадісна. Без діла не сидить – в'яже гачком килимки під ноги. Багато читає, особливо газети, бо ж хочеться знати всі новини.
…Надворі – весна. Уже потепліло. І Надія Сермяга з дочкою поїде до родини в рідний Уховецьк, куди їздять щороку, звідки її родове коріння, де навіки залишились її юність і любов.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: в колі рідних; "молода" у день весілля з подругами (разом із нелюбим чоловіком навіть не захотіла фотографуватися).
Фото з сімейного архіву.

15-річною дитиною Надю силоміць віддали заміж за нелюба. Чоловік хотів її зарізати за те, що не хотіла з ним спати. Щоб позбутися сорому, пішла на залізничну колію, і, поклавши голову на рейки, чекала смерті.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 708
Читати далі
28.05.2015

2Вірність дружбі

Де общеє добро в упадку –
Забудь отця, забудь 
і матку,
Лети повинность
 ісправлять.
Іван Котляревський.
Ці слова мені пригадались, коли почула про благородний вчинок голобчанина Василя Лавриньока. Він – сирота. Виростили і виховали його бабуся й дідусь Максимчуки Галина і Микола.
Дружив хлопець із Станіславом Максимчуком. Загибель друга шокувала хлопця. Довго не міг прийти до пам'яті. Безсонні ночі, роздуми і … тверде рішення: поповнити ряди захисників рідної землі, єдиної і неповторної. Жалість і любов – ось дві сили, які мають зробити світ кращим.
Скільки їх полягло, знає тільки наша ненька – багатостраждальна українська земля. А скільки сліз пролито матерями, дружинами, дітками! На рідній землі, на якій би зараз орати, сіяти, а вона, безпомічна, рветься під ногами своїх синів, сплюндрована, устелена мінами ненаситних чужинців, і не може захистити.
Я теж думала, що якщо ми не відповідаємо злом на зло, то воно повинне захлинутися, припинитися, а тут зовсім не так виходить. Від цього холоне серце. Хто ж захистить, хто поповнить ряди тих, кого прийняла в свої обійми матінка-земля? 
Є вони, на перший погляд, звичайні, непомітні, але з чистими помислами і добрими серцями. Це – голобські волонтери, віддані сини України: Сергій Буханкович і Олег Семенюк, це люди, які збирають харчі, плетуть сітки та шкарпетки.
Це – воїни. Серед них і він – Василь, солдат строкової служби. Підйом  о 6-й год., о 10-й – відбій. Зарядка, біг, дисципліна залізна. Недопалок викинув не там, де треба, – копай траншею або матимеш інше покарання. Але солдат знає: важко в навчанні – легко в бою.
І от надходить день прийняття присяги. Знає Вася, що до всіх приїдуть батьки. А як йому пережити цю мить? Хто його поцілує, привітає і благословить? У його частині – 60 чоловік. Це – війська Національної Гвардії України. Вирішив служити у внутрішніх військах, буде патрулем у підрозділі "Барс". 
І ось настала та мить 2 травня. Він у м. Вишгороді на березі Дніпра. Марширує разом з іншими. І тут очам своїм не вірить: у натовпі батьків побачив своїх вірних друзів Станіслава Бортнічука і Андрія Семенюка. У хлопця наче виросли крила.
Після прийняття присяги відпускали солдатів лиш з батьками. Хлопці вмовили командира роти, щоб відпустили Васю. Зрадів боєць і засобам гігієни, і домашнім харчам, які привезли вірні друзі. Щастю не було меж, бо людині багато для щастя не треба.
...Заходжу в привітну оселю своєї колишньої учениці Оксани Макаревич, мами Станіслава Бортнічука. Назустріч виходить господар, а Стасик (як його любовно називають рідні) теж, як не сидів. Зірвався з місця й турботливо до нього: 
– Дідусю, куди ти? Накинь щось на плечі!
– Я недалечко. Не холодно.
Здається, коментарі зайві. Про цих трьох друзів дуже добре відгукуються сусіди. Хлопці роботящі, порядні. Гуртом працюють на городах, на обійстях. Допомагають один одному. То де ж вони не підтримають свого товариша у таку хвилину?
Саме в подібних ситуаціях видно: хто ти, яке в тебе серце, яка совість, яка сила і міцність дружби.
Щасливої тобі служби, Васильку, і мирного неба над Україною! Пам'ятай, що у тебе є вірні друзі, котрі мені сказали: "Якщо покличуть – ховатись не будемо".
Хто вірний дружбі – вірний і присязі.
Лідія Гарлінська.
смт Голоби.

Де общеє добро в упадку –

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Іван Котляревський.

Ці слова мені пригадались, коли почула про благородний вчинок голобчанина Василя Лавриньока. Він – сирота. Виростили і виховали його бабуся й дідусь Максимчуки Галина і Микола.

Лідія Гарлінська.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 763
Читати далі
28.05.2015

IMG_2300_viewГолоби – це долі світлиця і рідного дому тепло

Де ти родився, те місце найдорожче,
Де ти зростав, де матінка твоя.
Мої Голоби – частка України,
Мої Голоби – рідная земля.
І ось уже вкотре в день Святого Великомученика Георгія Побідоносця голобчани відкладають  буденні справи й відзначають своє свято – свято праці, свято селища. До малої Батьківщини сходяться дороги з усіх куточків України, де проживають наші односельчани. Вони приїжджають, аби відчути дух історії, дух рідної землі, принести свою синівську любов, пройтися стежками юності, далекого дитинства, вклонитись материнській пісні, отчому порогу, ще раз торкнутись сивої давньої історії цього дорогого кожному шматочка української землі.
Недаремно селищний голова Сергій Гарбарук сказав, що селище має свою багату історію, великі напрацювання, але  найбільшим багатством нашим є його чудові, працьовиті люди. І де б не працювали, яку б роботу не виконували, вони є частиною великої голобської родини. Ми їх бачимо щодня, вони не звикли до слави, вони повсякденною своєю справою розбудовують сьогоднішні Голоби.
Свято в селищі розпочалось із самого ранку, точніше напередодні ввечері святковою вечірньою службою, випуском святкового номера "Отчого дому". А вранці прихожан, гостей церква зустріла святково вражаюче. Прикрашена брама, подвір'я встелене заквітчаними оберегами. Бо ж священик Ніфонт не тільки духовний і вмілий  наставник, мудрий керівник, щирий вчитель  Божого слова, який силою молитви і мудрості веде до Бога своїх парафіян, вселяє віру, але й хороший організатор.
Не менш святково прибраним виглядав сам храм. Тут  воістину витав дух святості, величі, Божої благодаті. Церква цього дня не могла вмістити всіх бажаючих вклонитися образу Великого Георгія Побідоносця. Жителі впродовж багатьох десятиріч шанують цей образ, бо саме ним була освячена Голобська святиня. І  протягом віків, які б то часи не були, як не змінювались політичні режими, які б жорстокі війни не глумилися над нею, – вона вистояла. І ніколи не заросте стежина до Бога голобчан. Її торували наші предки, батьки.  І у кожний період земного життя, яким би воно не було, церква завжди була поруч.
Святкова служба розпочалась молитвою за мир. Її проводили священики Луганської, Рівненської і нашої Волинської єпархій. Урочисто, але з відчутною ноткою жалю, скорботи, ввібравши всі тонкощі церковного піснеспіву, звучали церковні хори. Це настільки вражаюче, велично, ніби душа кожного підноситься до ангельських висот. З'єдналось все – і земля, і небо в єдиному благанні захистити нашу землю.
Життя в селищі продовжується. І як би тяжко не було б, місцева рада піклується про розвиток інфраструктури в селищі, особливо дбаючи про дітей. Тому влада зробила все, аби відкрити заклад для хворих діток, який назвали "Диво". За короткий час зроблено тут дуже багато, бо дорослі прагнули, щоб дітям було цікаво, затишно, весело.
Не встигли присутні  намилуватися приміщенням оновленого дитячого закладу "Диво", як розцвіли яскравими барвами вулиці центру селища. То – весняне різнобарв'я рушників і вишиванок. В Голобах завжди шанували вишивку, вишитий рушник – в кожній  хаті. І є він вічним супутником і оберегом родин.
Тож усі принесли свої обереги, аби створити рушник єдності. Цьогоріч він сягав 860 метрів. Тут поєдналися сьогодення і сива давнина.  Крила рушникові прикрасили  одну з найбільш старовинних вулиць Т.  Г. Шевченка. Тримали рушники і маленькі дітки, і ветерани. А коли повз рушники проходили гості селища, духовенство, люди радо вітали їх. І серце завмирало, сльози з'явилися на очах, бо рушниковою дорогою пройшлися наші солдати, котрі повернулись з АТО.
Вервечка рушників з'єдналася в центрі селища, де всі учасники свята заспівали Державний гімн України. Це був один великий хор, який своїм зверненням до Всевишнього просив зберегти Україну для дітей, для майбутнього.
l
І ось свято завирувало. В селищі багатолюдно. Одні смакували запашним кулішем, інших чарувала виставка вишиванок, яку організували Андрій та Олена Мигулі для голобчан. Чого тут тільки не було! Вигравали барвами національних узорів чоловічі сорочки, цвіли маки на жіночих блузках, а щодо дитячого  вбрання, то у  присутніх розбігались очі. Приміряли, купували. Багато хто придбав лотерейні квитки.
Не забули організатори свята про селищну малечу. Ігри, розваги відбувалися на площі біля будинку культури. Дитячий щасливий сміх лунав звідусіль. Бо ж атракціони – рідкісне явище в селищі.
Голоби завжди славились хорошими людьми, яскравими талантами. Не встигли поцікавитись вишиваними картинами знаної квітникарки Л. В. Петрусенко,  як на обрії – новий талант: Антоніна Байда. Вона ніби відкрилась перед односельчанами в новій ролі – художниці. Її картини вражали красою, майстерністю написання, захопили глядачів яскравими фарбами. Чудові краєвиди, пейзажі, квіти, як живі, вабили кожного, зачаровували, притягали невидимою силою.
Як добре, що кожен з нас взяв з собою у спадок найкраще, найсвятіше – мамину пісню, чистоту мови, любов до свого краю, традицій, обрядів. Так налаштована людина, що до малого клаптика землі, де народився, до вулиці і стежки, що веде до батьківського дому, пульсують у серці найтепліші почуття.
Не зміг всіх вмістити  гостей просторий будинок культури. Саме тут продовжилось свято селища. У своєму виступі селищний голова С. Гарбарук з теплими і щирими словами звернувся до присутніх. Він подякував за розуміння і підтримку. Бо саме роки  Незалежності відкрили для Голоб нові перспективи. І всі починання виконкому, селищної ради, активу здійснюються з однією метою: примножити економіку селища, запросити інвесторів, зробити його кращим. Адже тут жити, творити, трудитись нам і нашим дітям.
В ці дні для голобчан, як і для усієї України, – тяжкі часи: гримлять бої на Сході. І жителі селища не стоять осторонь, чим можуть, допомагають Збройним Силам. Це – і продукти харчування, і засоби особистої гігієни, і одяг, і взуття, і кошти. Все – для воїнів АТО.
Селищний голова з синівською теплотою звернувся до ветеранів. На жаль, мало залишилось в живих тих, хто торував тяжкі воєнні дороги, хто відбудовував країну в повоєнний час, хто відстоював її Незалежність. Ми повинні пам'ятати, який життєвий вінок у наших ветеранів, з чого він сплітався, які кольори увібрали їхні життєві долі. Називалися прізвища. Це – В. Т. Козачок, П. М. Коренга, Т. С. Кочубей, П. Т. Новосад, М. І. Степанюк, М. П. Ягода.
Є що сказати С. Гарбаруку, бо за останній рік в селищі багато зроблено. Звичайно, відчутна допомога РДА, районної ради. Довго в селищі існувала проблема ремонту вулиць. Цьогоріч вул. Шевченка вкрита асфальтобетонним покриттям, на інших вуллицях Милосердя, Волинській, Заводській облаштували освітлення. За сприяння фонду "Патріоти Волині", бюджету селищної ради відкрили групу в дитячому садку, а це вже – шоста, придбали трактор. Реалізовано багато інших, можливо, менш помітних, але важливих і корисних для жителів добрих справ.
Селищний голова назвав керівників установ, організацій, які протягом року зробили багато для покращення життя людей:  створювали нові робочі місця, були добрими спонсорами у проведенні різного року заходів.
У виступі особлива увага була приділена ветеранам селища. За активну громадянську позицію, добрі справи особлива вдячність – ветеранському ватажку М. Ф. Янко. Так, Голоби шанують людей, які роками зігрівали селище своєю любов'ю, розбудовували сумлінною працею, творили його скромну красу і славу в сузір'ї сіл і міст тієї благословенної землі, що зветься Україною.
Голобчан із святом привітали голова РДА В. Т. Козак, голова районної ради І. В. Верчук, які побажали присутнім здоров'я і щастя, радості і успіхів, злагоди і миру. Щирі вітання надіслав Почесний громадянин селища  А. І. Брезвін.
У виступі селищного голови прозвучала подяка всім, хто долучився до проведення свята, допоміг наповнити його веселим, радісним змістом.
Вже стало традицією в День селища присвоювати звання "Почесного громадянина селища Голоб". Цьогоріч таке звання  присвоєно (посмертно) Станіславу Вікторовичу Максимчуку – жителю селища, учаснику АТО, який загинув в ході проведення бойових дій у районі кургану  Савур-Могила Донецької області.
Всі розуміють, що у нашому спільному домі нелегкі часи. Але для певної категорії громадян воєнні дії на Сході країни – це далекий відгук, який майже не зачіпає звичайного життя. Бо у нас є хлопці-воїни, які, ризикуючи життям, здоров'ям, силою, віддають все заради цілісності держави, нашого спокою. Їх у селищі 16 – тих, хто довгий час ніс нелегку службу, захищав нашу землю.
Селищний голова звернувся до хлопців, бо вони – наша гордість і з честю виконували свій громадянський обов'язок. Це: А. В. Козел, О. Я. Данелюк, С. Ю. Плавський, Д. А. Янко, Б. В. Оніжук, О. В. Чубара, В. І. Поліщук, А. А. Слюсарчук, Д. М. Жовнірук, С. В. Куліковський, Ю. А. Бобко, А. Ю. Щесюк, М. В. Корнелюк, О. А. Наумчик, М. В. Юрковський, Р. В. Антонюк.
Зал довго стоячи аплодував нашим воїнам, обдаровував їх квітами. Всі Герої нагороджені подяками селищної ради та подарунками.
Як кажуть, урочиста частина закінчилась, але ніхто не розходився, всіх чекали сюрпризи, лотерейні виграші та святковий концерт за участю обласних артистів. А на вулиці не вщухав щасливий, веселий сміх дітвори. І так усім хотілося, щоб у них було мирне й сонячне завтра, яке залежить і від кожного з нас. Тож примножуймо честь і славу рідного краю з гордим ім'ям – Голоби. Славмо його вагомими здобутками у всіх сферах життя, творімо новітню історію, не шкодуймо ані сил, ані знань, ані досвіду задля добробуту селища.
Валентина СІЧКАР,
голова Ковельської районної
організації ветеранів України.
НА ЗНІМКАХ: під час Дня селища в Голобах.
Фото з архіву автора.

Де ти родився, те місце найдорожче,

Де ти зростав, де матінка твоя.

Мої Голоби – частка України,

Мої Голоби – рідная земля.

І ось уже вкотре в день Святого Великомученика Георгія Побідоносця голобчани відкладають  буденні справи й відзначають своє свято – свято праці, свято селища. 

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 927
Читати далі
28.05.2015

IMG_4678Молодь вчиться у ветеранів патріотизму

"Вклонімось святій Перемозі!" – під таким гаслом в ЗОШ № 1 було проведено урочисте засідання, присвячене 70-й річниці Перемоги над нацизмом у Європі. З вступним словом до учнів і гостей звернулась автор цих рядків.  
Продовжили розповідь, присвячену пам'яті буремних літ, ведучі заходу. У віршованих рядках згадали про перші бої, в яких на смерть стояли наші солдати, прикордонники. В тяжких умовах боротьби з фашистами вони героїчно воювали та гинули, відстоюючи кордони рідної землі. 
Перші удари ворога прийняли на себе й волиняни, які мужньо підтримували народних месників, цілими сім'ями вливались у партизанські загони. Серед присутніх на святі гостей – учасник бойових дій Іван Глущук, емоційну й цікаву розповідь якого учні слухали з великою увагою.  
Івану Марковичу випала непроста доля, адже його дитинство затьмарила війна. У 1941 році на Волині, яка буквально з перших хвилин стала ареною війни, починають організовуватись партизанські загони. Одним із перших був загін імені Ворошилова, який очолив волинянин Степан Шковорода. Пізніше з цим загоном доля й звела Іванка. Оскільки він був семирічною дитиною і не викликав підозр у німців, партизани посилали його кур'єром в сусідні села – щось передати підпільникам, рознести листівки тощо. 
Головним завданням, яке ставило перед партизанами командування, було паралізувати залізницю Брест-Ковель. Часто операція відбувалася так: посилали малого Іванка на станції Заболоття, Кримне, Стару Вижівку у розвідку. Він переодягався в найбрудніший одяг, брав торбу і під виглядом жебрака ходив по станції просто між німцями, просив: "Пане, дайте їсти, закурити". На нього майже не звертали уваги. А він тим часом уважно роздивлявся, скільки солдатів, яка охорона, які стоять потяги і що вони везуть. Походить, роздивиться – і на хутір, в загін.
Зважаючи на результати його "рейдів", партизани посилали когось на станцію з магнітною міною. Іноді з партизанами на такі операції ходив Іванко, щоб передати вибуховий пристрій робітникам, які працювали на залізниці ніби на окупантів, а насправді виконували завдання партизан. Робітники чіпляли міну до паровоза, і той десь у дорозі вибухав.
У липні 1944 року Ратнівщину звільнено від фашистських загарбників. Дорослі партизани пішли в армію, а маленький Іван Глущук повернувся на свій хутір до спаленої хати. Батьків не було, вони загинули. Іван із сестрами і братами жив у землянці. Потім були дитячі будинки, армія. У тридцятирічному віці закінчив вечірню школу у Ковелі. Став студентом Луцького педінституту імені Лесі Українки. Далі – робота на освітянській ниві.
Сьогодні Іван Глущук на заслуженому відпочинку. Але не сидиться йому вдома. Він – заступник голови обласної ветеранської організації. Його часто можна бачити на зустрічах з учнівською і студентською молоддю, де ділиться спогадами про ті важкі дні свого дитинства і досвідом свого життя. 
До речі, протягом останніх десяти років, що існує шкільний музей бойової слави, Іван Маркович уже втретє його відвідав. Цього ж разу він завітав не з порожніми руками: з нагоди 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі вручив колективу школи Грамоту обласної ради ветеранів, якою відзначено музей бойової Слави ЗОШ № 1.
Серед гостей заходу – Клавдія Юзик, яка не воювала на фронті, не було її серед народних месників. Вона – в'язень німецького концтабору на колесах "Цада". Їй було вісім років, коли разом зі своїми односельчанами потрапила до німецького полону. Тоді маленькій дівчинці довелось пройти тяжкий шлях від Ковеля до Кенігсберга і повернутись на Батьківщину. Пережила голод, холод, тремтіла від вибухів бомб. 
Ветеран афганської війни Анатолій Заскальний під час свого виступу зазначив, що воїни-інтернаціоналісти завжди брали приклад з ветеранів старшого покоління, і сьогодні, коли на Сході нашої держави точаться кровопролитні бої, їм знову довелося взятись за зброю, аби захистити  рідну країну.
З вітальними словами до присутніх звернулися заступник голови міської ради ветеранів Борис Трикопа, начальник управління освіти міськвиконкому Віктор Бичковський.
Хвилиною мовчання вшанували пам'ять полеглих. 
Учні гостям подарували пісні, віршовані рядки, вручили квіти і на згадку сфотографувались.
Користуючись нагодою, висловлюю вдячність за проведення Вахти Пам'яті, присвяченої 70-річчю Перемоги, класним керівникам Ігорю Тищуку, Світлані Дарчук, Катерині Вельмі, Лілії Карп'юк, Ніні Мартинюк, Любові Мовчан.
Лідія ЄНДАКОВА,
керівник музею бойової 
Слави ЗОШ № 1.
НА ЗНІМКУ: під час зустрічі з ветеранами у ЗОШ №1.
 

"Вклонімось святій Перемозі!" – під таким гаслом в ЗОШ № 1 було проведено урочисте засідання, присвячене 70-й річниці Перемоги над нацизмом у Європі. З вступним словом до учнів і гостей звернулась автор цих рядків.  

Лідія ЄНДАКОВА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 811
Читати далі
28.05.2015

КлюнтерТворчий   світ

Сторінка   літературно-мистецького 
Товариства   «Творчий   світ»

Сторінка   літературно-мистецького Товариства   «Творчий   світ»

Знайомтесь: Валентина Клюнтер

Сьогодні літературно-мистецьке Товариство "Творчий світ" представляє поетесу Валентину Клюнтер.

Народилась вона в с. Секуні Старовижівського району. Поезія "стукала" в її серце ще з дитинства. Перші вірші прийшли до неї в шкільному віці. Почала друкуватися в 2008 році.

 

Коментарів до новини: 7
Переглядів новини: 2006
Читати далі
28.05.2015
Дбайливий господар
Поради  і  рекомендації 
на  всі  випадки  життя

images (4)Дбайливий господар

Поради  і  рекомендації на  всі  випадки  життя

Як харчуватися дешево і "сердито"?

Як я згадував у попередній публікації, харчування в житті пересічного українця займає першорядне значення. І не тільки тому, що наша національна "традиція" – щедро накритий стіл і смачні страви. Сьогодні, в час масового зубожіння людей і дорожнечі продуктів, левова частка сімейного "бюджету" йде саме на харчі.
Микола  КМІТЛИВИЙ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 777
Читати далі
28.05.2015 Романюк Аліна Петрівна
Крупи: “плюси” 
і “мінуси”

1627488Крупи: “плюси” і “мінуси”

Поживні, ситні, багаті вітамінами та корисні для здоров'я є крупи. На жаль, подорожчання цін торкнулося і цього продукту харчування. Тому сьогодні наші поради допоможуть вам зберегти не лише сімейний бюджет, а й струнку фігуру (адже не всі каші однаково корисні). Усі вони суттєво відрізняються не тільки виглядом та смаком, а й своєю харчовою цінністю – одні багаті поживними речовинами, в той час як інші містять "порожні" калорії. 

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 3263
Читати далі
28.05.2015

images (5)«Переселяємо» розсаду

Висаджуючи тендітні овочеві рослини на грядку, слід пам’ятати, що перець та баклажани не варто заглиблювати. Ці культури не утворюють додаткових коренів, як помідори. Тому їх заглиблення лише затримає приживлюваність та ріст, а відтак рослини більше уражатимуться хворобами.
Дуже добре, якщо розсада росла в окремих ємностях і її треба лише перевалювати. Перед цим у кожну лунку потрібно влити по дві літри води.
Особливо важливо, щоб не пересихала земля під перцем. Ця культура надто вологолюбна, і за недостатнього зволоження коренева система розвивається слабо, в результаті плоди формуються дрібні, спотворені, а частина зав’язі осипається.
На відміну від перцю та баклажанів розсаду помідорів слід заглиблювати до справжніх листків, а якщо вона переросла, то слід нижню їх пару видалити і посадити якомога глибше або ж пришпилити, розмістивши рослину горизонтально. На стеблі, яке потрапило у землю, утворяться додаткові корені, що суттєво поліпшує живлення рослин.
Красиво 
і корисно
При висаджуванні розсади капусти на постійне місце радимо у міжряддях посадити чорнобривці низькорослих сортів. Не тільки для краси. Вони не до вподоби хрестоцвітій блішці та білану, метелики якого за такого сусідства не відкладають на листках яйця, з яких відроджується ненажерлива гусінь.
Відлякують шкідників капусти також нагідки і кріп по сусідству.
Щоб запобігти навалі шкідників
«Як виготовити ловильний пояс і коли його застосовувати?» — запитує Іван Моргун із м. Богуслава, що на Київщині.
Ловильний пояс — це смужка будь-якого матеріалу (картону, гофрованого паперу, мішковини) завширшки 20 см і завдовжки як обхват дерева. Його слід накладати на стовбури плодових на початку сезону, а виконувати свою функцію він має до глибокої осені. Так можна запобігти нашестю гусениць, які шукають собі місце для зимівлі.
Ловильні пояси на фруктових деревах слід періодично знімати і очищати — раз-двічі на тиждень. Однак у пастку потрапляють і корисні комахи, які потрібно відокремити від шкідників. Для цього пояс струшують над папером і вручну розбирають бранців на «хороших» і «поганих». Ворогів знищують.
Досить ефективні ловильні пояси на яблунях. За сезон таке пристосування знищує майже половину всіх шкідників. Беззаперечні результати, наприклад, у боротьбі з метеликом яблуневої плодожерки. У серпні в неї починається лет, і в цей час боротися зі шкідником важко. Отут і приходить на допомогу пастка на стовбурі, до якої потрапляє величезна кількість гусениць, які пізніше стали б метеликами другого покоління.
Смужка накладається на стовбур, попередньо очищений від старої кори. Кожну тріщину потрібно замазати, інакше комахи знайдуть собі шлях під папером. Зверху і знизу пояс обв’язують шпагатом, залишивши вільні краї. Натрапляючи на них, гусениці неспроможні будуть подолати перепону і падатимуть на землю. Затим їх треба зібрати і знищити.
Якщо основу пояса просочити інсектицидом (дозволеним для застосування в приватних садах) і закрити вихід гусеницям, які потрапили в полон, то вони врешті загинуть.
Клейові ловильні пояси роблять із обгорткового паперу. В основному їх застосовують для боротьби з нелітаючими шкідниками. На дерева їх надівають переважно восени, в пік нашестя комах, які спускаються по стовбурах.
Клей для таких поясів виготовляють самостійно.
Рецепт перший, в якому за основу беруть живицю. Отже, цей компонент, а також каніфоль і вазелін змішують у пропорції 10:1,2:1,5. Потім варять, поки не утвориться клейка маса.
У другому рецепті головний складник — дьоготь. Його доводять до кипіння і змішують із реп’яховою олією в пропорції 2:1. Далі суміш варять протягом п’яти годин на слабкому вогні.

Висаджуючи тендітні овочеві рослини на грядку, слід пам’ятати, що перець та баклажани не варто заглиблювати. 

Красиво і корисно

При висаджуванні розсади капусти на постійне місце радимо у міжряддях посадити чорнобривці низькорослих сортів. Не тільки для краси.

Щоб запобігти навалі шкідників

«Як виготовити ловильний пояс і коли його застосовувати?» — запитує Іван Моргун із м. Богуслава, що на Київщині.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 890
Читати далі
28.05.2015

скачанные файлы (1)Нарахування пенсій — за єдиним принципом

30 квітня 2015 року у Верховній Раді був зареєстрований проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та єдиних принципів нарахування пенсій" за № 2767.
Метою проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та єдиних принципів нарахування пенсій"  є створення справедливої системи пенсійного забезпечення шляхом переходу на єдиний принцип нарахування пенсій.

30 квітня 2015 року у Верховній Раді був зареєстрований проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та єдиних принципів нарахування пенсій" за № 2767.

Світлана КИРИЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1188
Читати далі
123