Четвер. Мінлива хмарність. Температура: -1оС. Вітер північний слабкий.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -10оС. Вітер південно-східний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  -2оС. Вітер південно-східний помірно  сильний.

В ніч на суботу. Хмарно. Температура: -6оС. Вітер південний  помірний.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 1оС. Вітер південно-східний помірно сильний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: -6оС. Вітер південний слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 30С. Вітер південний  помірний.

В ніч на понеділок. Хмарно.  Температура: -2оС. Вітер  південно-західний слабкий.

Понеділок. Хмарно. Температура: 5оС. Вітер південно-західний помірний.

В ніч на вівторок. Хмарно. Температура: 1оС. Вітер південно-західний слабкий.

Вівторок. Хмарно, можливий дощ.  Температура: 6оС. Вітер південний помірний.

В ніч на середу. Хмарно, можливий дощ.  Температура: 2оС. Вітер південний  помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 6оС. Вітер південно-західний сильний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: -1^оС. Вітер північний слабкий.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -10^оС. Вітер південно-східний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  -2^оС. Вітер південно-східний помірно  сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 65

Три роки тому 24 лютого розпочався широкомасштабний наступ путінської росії на Україну. Із самого ранку рашисти обстріляли ракетами територію країни, народ якої  ще недавно називали «братнім».

Ворог планував захопити нашу державу за три – максимум сім днів. Дехто з окупантів віз із собою парадну форму, яку мріяв  одягнути під час параду «перемоги» на київському Хрещатику.

Рашисти прорахувалися. В перший же день  агресії  їх зустрів не натовп  прихильників «руського міра» з квітами в руках, як обіцяли замполіти, а мужність і стійкість українських воїнів, вогонь у відповідь, запеклий  опір бійців територіальної оборони, які йшли в атаку під гаслом: «Батьківщина або смерть!».

Їх подвиг надихнув усю Україну на боротьбу проти московитів. Під дверима військових комісаріатів вже зранку 24 лютого 2022 року вишикувалися величезні черги бажаючих поповнити лави Збройних Сил України. На воєнний лад перебудували свою роботу органи влади, підприємства, установи, які розуміли: щоб не впасти перед навалою орків, потрібні міцна дисципліна,  організованість, самопожертва.

Події трирічної давнини підтверджують істину: ми сильні, коли єдині. Впродовж часу, який минув від дня початку агресії, було по-різному. Були і блискучі перемоги ЗСУ, були і прикрі поразки. Непросто на фронті й нині, де ворог посилює наступ, мріє під впливом рашистської пропаганди про міфічну «перемогу» над українським народом, вигадане путіним та його бандою «побєдобєсіє», яке задурманює голови окупантів і штовхає їх на важкі злочини.

Так, за ці три роки Україна не перемогла путінську орду. Але вона й не програла війну. Найголовніше полягає у тому, що наша держава є, армія є, український народ є. Нам пекельно важко, але ми зберегли свою ідентичність. У важких умовах воєнного стану економіка не «впала», енергетика вистояла, комунальні і соціальні сфери зберегли свою життєздатність.

Сьогодні все більше і частіше говорять про мир. Він Україні потрібен, як повітря, як вода. Але мир – справедливий, з гарантіями безпеки, які неодмінно мусять надати США, країни Заходу. Мусять, бо українці заслужили право на це своїми мужністю і героїзмом. Недооцінити такий найважливіший результат триріччя – значить поставити під сумнів майбутнє всього людства.

Дай, Боже, щоб цього не сталось!   

Три роки тому 24 лютого розпочався широкомасштабний наступ путінської росії на Україну. Із самого ранку рашисти обстріляли ракетами територію країни, народ якої  ще недавно називали «братнім».

Ворог планував захопити нашу державу за три – максимум сім днів. Дехто з окупантів віз із собою парадну форму, яку мріяв  одягнути під час параду «перемоги» на київському Хрещатику.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 61

Лук’янович Олександр Володимирович народився 20 лютого 1989 року в с. Поступель Ратнівського району. У 2004 році закінчив 9 класів ЗОШ №11 м. Ковеля. Навчався в Київському електромеханічному технікумі.

У 2008 році розпочав трудову діяльність у відокремленому структурному підрозділі “Рівненська дистанція електропостачання”. Працював електромонтером з ремонту повітряних ліній  Ковельського району електропостачання, згодом — на посаді електромеханіка.

З квітня 2009 р. по квітень 2010 р. проходив строкову службу у в/ч А0284 (80-й окремий аеромобільний полк України, м. Львів). У 2013 році закінчив Луцький національний технічний університет та отримав кваліфікацію   інженера-електрика.

У вересні 2021 року уклав контракт зі Збройними Силами України. Ніс військову службу в 14-ій окремій механізованій бригаді. У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну підрозділ брав участь у бойових діях на Київщині.

Під час бою біля села Термахівка Київської області старший механік-водій танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини А1008 Олександр Лук’янович знешкодив до тридцяти одиниць техніки противника. 25 лютого 2022 року в результаті ворожого авіаційного удару отримав смертельне поранення.

У відважного захисника України залишились донька та син.

2 березня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдату Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Похований у місті Володимирі.

За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Лук’яновичу Олександру Володимировичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ковеля» (посмертно)  рішенням Ковельської міської ради від 28 липня 2022 року, №24/38.

l

Пропонуємо увазі читачів газети  розповідь про Героя. 

У свої 33 Олександр Лук’янович   мав чудову дружину, придбав житло, зробив ремонт і вдруге став батьком.  Здавалося б, настали заслужений комфорт, спокій та сімейний затишок. Живи і радій!

Та саме тоді чоловік рішуче заявив: «Звільняюсь! Іду до війська!». Рішення, м’яко кажучи, усіх шокувало… Дружина була не в захваті, плакала та намагалась відмовляти.

«Що ти? Броня мене захистить! Та й  взагалі   я фартовий», — переконував Олександр. Батьків і брата взагалі поставив перед фактом. Просто прийшов у гості у військовій формі…

«Пишаюсь, синку!» — сказав батько, потиснувши руку, доки мати втирала сльози.

Тоді ніхто й подумати не міг, що електрик, який усе життя працював на залізниці, стане танкістом «від Бога».

— Це було не так давно, а здається, що пройшла ціла вічність, — згадував в інтрев’ю журналістам  Володимир Лук’янович,  брат загиблого. — Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив? Але тепер точно знаю: Сашко був занадто справедливим й говорив  усе часто «в лоб». За сміливість і справедливість його й  поважали. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…

Побратими кажуть, що на посаді старшого механіка-водія у роті танкістів Сашко був на сто відсотків на своєму місці.

— В Олександра відразу все виходило, за що не візьметься, — розповідають побратими. — Він дуже любив свій «танчик». І не просто любив, а ще й добре знав його й вмів експлуатувати! Та й спільну мову з колективом знайшов із перших днів. 

Після початку служби Олександр бував вдома нечасто, все ротація за ротацією… Обіцяв, що скоро настане такий довгоочікуваний мир, і тоді вже вдосталь набавиться з дітками і обов’язково поїде з дружиною відпочивати. Востаннє чоловік був вдома на Новорічні свята.

Після повномасштабного вторгнення окупантів в лютому 2022 року родина   взагалі не знала, де саме воює Сашко. Лиш зрідка телефонував дружині, щоб сказати «Усе буде добре!», а вона вірила йому, як  ніколи. Та  вперше за понад десять років чоловік не  дотримав обіцянки…

25 лютого 2022 року на Київщині Олександр разом із  екіпажем знищив до  тридцяти одиниць ворожої техніки! Бій тривав більше, ніж дві години. Ворожі сили переважали, та  до  такого опору, схоже, вони готовими не  були. Коли ворог вже відступав під натиском наших військ, налетіла ворожа авіація. Від прямого влучання в танк Олександр загинув…

— Сашко змалечку був активним… Немов поспішав жити. Він завжди говорив про мир в Україні. Шкода, що його так і не дочекався, — згадують рідні і друзі загиблого Героя.  — Та  завдяки Олександру й іншим українським Героям Київ стоїть і стоятиме завжди!

l

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України від 2 березня 2022 року, № 94/2022 солдату Олександру Володимировичу Лук’яновичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Сьогодні йому виповнилося б 36  років...

Вічна пам’ять! 

АрміяInform. 

Лук’янович Олександр Володимирович народився 20 лютого 1989 року в с. Поступель Ратнівського району. У 2004 році закінчив 9 класів ЗОШ №11 м. Ковеля. Навчався в Київському електромеханічному технікумі.

У 2008 році розпочав трудову діяльність у відокремленому структурному підрозділі “Рівненська дистанція електропостачання”. Працював електромонтером з ремонту повітряних ліній  Ковельського району електропостачання, згодом — на посаді електромеханіка.

З квітня 2009 р. по квітень 2010 р. проходив строкову службу у в/ч А0284 (80-й окремий аеромобільний полк України, м. Львів). У 2013 році закінчив Луцький національний технічний університет та отримав кваліфікацію   інженера-електрика.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 73

XXI століття... Чи міг хтось із українців уявити, що розпочнеться війна? Мабуть, ні! 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас розділилося на «до» та «після», дата, яка назавжди ввійшлав у трагічну історію моєї Батьківщини.

Війна... Донедавна ми, діти, знали значення цього слова лише з сюжетів кінофільмів, сторінок книг або розповідей прадідусів. Тепер воно стало реальністю для нас.  Це кривавий грім посеред нормального людського життя, коли ти плануєш свій завтрашній день, вчиш уроки, мрієш про прогулянки з друзями, сидиш за комп’ютером, і раптом – планів немає, світло погасло. 

Страшний гул сирени змушує серце битися сильніше, страх переповнює душу, розпач і невідомість спонукають шукати хоч якийсь вихід із становища. Мама й тато, не розгубившись, швидко вирішують, як діяти: укриття, евакуація, допомога іншим – реальність, яка стає звичною на довгий час. І отак уся Україна.

Комусь пощастить,  і тривога закінчиться швидко, а хтось сидітиме в укритті тижнями там, де немає ігор, розваг, веселощів, де одна думка: «За що?», «Чому ми?», «У чому наша провина?», «У чому винна дитина, що загинула під завалами?», «Чим завинила ота бабуся, в якої зруйнували будинок?». У такі моменти радієш усьому: дому, погляду мами, світлу в лампочці, воді в крані, хлібу на столі… На щастя, усі живі!  А скільки людей залишилося без домівок?

У наших дворах багатоповерхівок вдень гамірно: малюки з мамами граються на майданчиках, бабусі спілкуються на лавочках, а в цей час десь на Сході підступні ракети влучають у дитячі садочки, школи, торгівельні центри, вокзали, повністю знищуючи міста і села. Всесвіт кожної людини розбивається від ударів ракети, як порцеляновий посуд, на дрібні шматочки. Для багатьох  життя  зруйновано на- завжди…

Деякі діти, такі ж, як і я, після обстрілів залишаються жити у зруйнованих будинках без батьків та їжі. Замість звичного руху транспорту, розмов перехожих на вулицях, вони чують безкінечні черги пострілів, звуки від ударів ракет, пересування важкої військової техніки і гул сирен, який не вмовкає. 

Ненаситна «потвора Війна» в чорній пелені, як  смерть з косою, «гучно» крокує моєю Україною і зносить все на своєму шляху. Війна, неначе голодна істота, пожирає  людей і спрагло п’є їхню кров, спустошує  душу. 

Таку дорогу ціну платимо ми за можливість жити у вільній країні, розмовляти своєю солов’їною, будувати плани на майбутнє... Це — війна за НАШ шлях! За СВОЮ свободу, за СВОЮ землю, заради щасливого майбуття!

 І відразу зрозуміло, що несе війна: ненависть до ворога і бажання помсти. Хто ж її переможе? Безперечно, українці! Сьогодні весь світ вірить в Україну, надихається сміливістю наших Героїв. Ми знищуємо цю непрохану орду вже 3 роки   і битимемо до Перемоги, допоки не виженемо з рідної землі останнього окупанта. У єдності, у прагненні до свободи ми – найсильніші. Вірю, що Україна переможе,  і жодна дитина ніколи не знатиме страшного слова «ВІЙНА»!

СЛАВА  УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

Станіслав 

ШОСТАЦЬКИЙ,

учень 6-А класу 

Ліцею №1 м. Ковеля.

ВІД РЕДАКЦІЇ: автор цього есе  Станіслав Шостацький в першому етапі обласного конкурсу есе «Війна за Свій шлях» виборов  призове ІІІ місце, з чим його і керівника Любов Мовчан   щиросердечно вітаємо! 

XXI століття... Чи міг хтось із українців уявити, що розпочнеться війна? Мабуть, ні! 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас розділилося на «до» та «після», дата, яка назавжди ввійшлав у трагічну історію моєї Батьківщини.

Війна... Донедавна ми, діти, знали значення цього слова лише з сюжетів кінофільмів, сторінок книг або розповідей прадідусів. Тепер воно стало реальністю для нас.  Це кривавий грім посеред нормального людського життя, коли ти плануєш свій завтрашній день, вчиш уроки, мрієш про прогулянки з друзями, сидиш за комп’ютером, і раптом – планів немає, світло погасло. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 65

О, мій читачу! Скільки підступних гріхів, випробувань  і горя чатує на нас у цьому неадекватному світі!

Еволюція виживання спричинила економічний, національний, політичний і воєнний егоїзм, не мир і розвиток, а смертоносне  озброєння, мілітаризацію  всього  земного простору. На арену виходять диктатори, переможці і тріумфатори, які над тими, хто «недо».

Скажімо, Україна  в цій боротьбі для путіна «недодержава». Трамп і Америка – це «над» для Колумбії  та Мексики.

Верховодить в цьому протистоянні, як згадано вище,  егоїзм сильних світу цього. Христове вчення наголошує, що егоїзм – це гріх, з якого випливають  гординя, зверхність, поділ людської спільноти на расову приналежність, вищу і нижчу цивілізації. Через це виникають суперечки, конфлікти, війни і разом із тим різноманітні  недуги суспільства й людського тіла. 

Із щоденних роздумів про сьогоднішнє буття згадалась кимось розказана притча.

Паломнику, який мандрував в пустелі по святих слідах Ісуса Христа, явилось видіння пекла і раю. Він бачив великий  вселенський котел, у  якому  варилась смачна їжа.  «Пекельники» сиділи з одного боку, а ті, що потрапили в рай, — з іншого. При цьому у кожного з них до  руки була прив’язана ложка з довгим держаком.

Пахло смакотою! Пекельники, як не намагалися донести їжу до рота, — не могли цього зробити. Тому вони сварилися, влаштовували  бійки між собою, створювали ворожнечу, злились і були голодні. 

Натомість “райські” поселенці сповідували Любов до ближнього. Кожен свою ложку подавав іншому, щоб той наситився. Мир і благодать панували серед них. Над воротами раю кожного, хто сюди входив, зустрічало гасло: «Поспішай  робити добро».

Згадав притчу і втішився. Адже  старенька Європа має ознаки раю! Судіть самі. Коли на наші голови впала грізна хвиля повномасштабного вторгнення, європейці простягнули руку допомоги. Цей доброчинний жест ми відчуваємо і тепер.

І слава Богу! Але реальне буття вчить, що егоїзм – це інструментарій сатани для втілення в наше існування  лихих задумів – винищення людства. гітлер  і сталін були найлихішими  сатаністами ХХ століття.

50 мільйонів невинних жертв Другої світової, репресії, геноцид, голодомори – така  ціна егоїзму цих диктаторів.

На жаль, історія нічому не вчить. ХХІ століття народило кривавого чахлика – диктатора путіна, який вперто намагається переписати історію України і змінити силою встановлений світовий порядок.  Заради власних егоїстичних амбіцій він  кинув у котел  війни свій народ і мільйони українців. Війни, якої світ ще не бачив. Війни  жорстокої, загарбницької, цинічної. Війни, яка нищить все українське культурологічне надбання народу.

Українці стіною стали і призупинили агресора. Показали світові істинний патріотизм та героїзм і незламність. Це – велика Перемога незалежного народу. Разом із тим, нам відкрились ознаки “райської” конституції – волонтерство, благочинність, самопожертва. Вся неокупована країна подала руку допомоги тим, хто опинився у біді.

Як бачиш, мій читачу, егоїзм – це не філософська категорія для полеміки, а безкомпромісна боротьба зла і добра.

Господь уже не раз ставав на прю  із сатаною на горі спокус, і переміг. Та лихий не зупиняється і шукає, купує собі поплічників в Євросоюзі та Азії.  І орбани, і фіци,  і їх однодумці  стають під його прапор і розхитують стовпи світового демократичного порядку. Це – велика небезпека для України та Європи.

Не менш тривожна ситуація випливає із   позиції 47-го президента США Дональда Трампа з його гаслом: «Америка – понад усе!». Призупинення фінансової і воєнної допомоги українцям може стати катастрофічним і поставити під сумнів установлені життям демократичні цінності. Дай, Боже, щоб подібного не сталося.

…Бентежиться душа. Сумніви, відчай і горе висять дамокловим  мечем над людьми. Шукаємо свого Мойсея, що виведе нас на дорогу Правди і Волі. 

У книзі «Вихід» ми читаємо, як Мойсей, побачивши палаючий і незламний кущ тернини, хотів наблизитись до нього, та йому почувся голос Господа з небес:  «Не наближайся сюди! Зніми взуття твоє з ніг своїх, бо місце, на якому стоїш ти, — земля ця свята» (Вих. 3.5).

Палає українська незгасима Купина, надихає на перемогу воїнів, Героїв наших. Тож прислухаймося до слів Господа і пам’ятаймо, що земля наша – свята. Не повинен по ній ступати загарбник ні взутою, ні босою ногою. І разом із тим наслідуймо подвиг Мойсея, який вивів свій народ із єгипетського рабства, віддавши цьому 40 літ свого життя.

Мусимо вистояти і перемогти!

Анатолій СЕМЕНЮК.

О, мій читачу! Скільки підступних гріхів, випробувань  і горя чатує на нас у цьому неадекватному світі!

Еволюція виживання спричинила економічний, національний, політичний і воєнний егоїзм, не мир і розвиток, а смертоносне  озброєння, мілітаризацію  всього  земного простору. На арену виходять диктатори, переможці і тріумфатори, які над тими, хто «недо».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 59

В житті іноді трапляються події, які тісно пов’язані між собою, хоча на перший погляд  вони більше схожі на випадковість, аніж на закономірність.

Що маю на увазі?

В  лютому особисто для мене важливі декілька дат, які «органічно» випливають одна з одної і, по-народному кажучи, тісно «переплетені» поміж собою.  Так,  11 лютого 1990 року в Ковелі відбувся захід, який колись у публікації в газеті «Вісті Ковельщини» 20 лютого 2020 року я назвав  «Так починалася Незалежність».  20 лютого 1955 року народився мій друг і товариш, побратим за переконанням і діями Володимир Осіюк. 20 лютого в Україні відзначають День Героїв Небесної Сотні.

Дехто із читачів запитає: «А в чому полягає їх суть і який між ними існує взаємозв’язок?».

Спробую пояснити. А почати хочу саме із дня народження  Володимира Осіюка, який з’явився на Божий світ у далекій Колимі, де відбували покарання його батьки Марія Ільківна  і Костянтин Володимирович Осіюки. Обоє були засуджені кривавим сталінським режимом за любов до України на 10 років тюрми кожен. Син, як кажуть, із молоком матері ввібрав  у себе почуття патріотизму і великої любові до рідного народу.

Сім’я отримала право переїхати до Ковеля аж у 1970-их роках. Володимир закінчив тут середню школу, відслужив армію і  почав працювати на заводі «Ковельсільмаш», одночасно з «відзнакою» закінчивши машинобудівний технікум, а пізніше – Луцький індустріальний інститут.

З початком процесу демократизації в колишньому срср на заводі і у Ковелі В. Осіюк створює осередки Товариства української мови ім.  Тараса Шевченка, Української Гельсінської спілки, Української Республіканської партії.

Він єдиний з Ковеля був делегатом установчого з’їзду «Народного Руху України за перебудову» у Києві (1989 р.). Видавав газету «Криця».

Наполегливими зусиллями Володимира Осіюка  проводилися багатолюдні мітинги у Ковелі та навколишніх селах – Білині, Колодниці, Скулині, Люблинці, Буцині. Відновлювалися знищені комуністичною владою братські могили вояків УПА та споруджувалися нові пам’ятники на місцях звитяги українців. Володимир Осіюк особисто очолював поїздку ковельчан до с. Капулівки  на  могилу кошового Івана Сірка та до м. Хуста Закарпатської області у дні пошанування героїв Карпатської України.

Знаковою подією 1990 року став мітинг-віче  за участю влади м. Ковеля і Народного руху України. 11 лютого на стадіоні «Локомотив» при 10 тисячах ковельчан відбувалася дискусія влади і громади «Про демократію в Україні». Від громади виступили В. Осіюк, А. Мостиський, І. Сидорук, М. Хотинська, О. Гудима з Луцька.

19 серпня 1990 року Володимир Осіюк очолив представництво Ковельщини (10 делегатів) на установчих зборах Волинської обласної організації НРУ «За перебудову».

Володимир Осіюк став очільником правозахисної Української Гельсінської Спілки на Ковельщині. Членами УГС поруч з ним були Ігор Лучко, Алім Цвелькін, Роман Давидович.

Яскравим виявом патріотизму є колекція «Шевченкіана», зібрана родиною Осіюків. Батько Костянтин Володимирович на поселенні в Колимі купував книги Тараса Шевченка. У Ковелі колекція нараховує 200 примірників наукових і художніх видань.

2007 р.,  у день народження Тараса Шевченка, Володимир Осіюк передав колекцію місту. На сьогодні «Шевченкіана»  перебуває в Ковельському історичному музеї. Це найдостойніший подарунок рідному місту і державі від родини, де кожен член сім’ї – батько, мати, син – сповідували святий обов’язок самопожертви в ім’я українського народу 

У листопаді 2019 року в результаті бандитського нападу Володимир Осіюк зазнав несумісних із життям важких травм,  і згодом помер у лікарні. На знак поваги і пам’яті про побратима я замовив меморіальну дошку з метою встановлення її на будинку, де мешкав патріот. 

У тексті я згадав батька його Володимира і матір Марію, а також назвав  однодумцями Володимира Осіюка   видатних українських політв’язів – державних діячів Левка Лук’яненка, Степана Хмару, Михайла і Богдана Горинів, членів УРП. У серпні 2022 року  дошка   встановлена у Ковелі за адресою: вул. Відродження, 4. На жаль, підготовлений мною текст було змінено. В рамках процесу декомунізації вулицю імені   генерала Черняховського було перейменовано на вулицю Володимира Осіюка, а йому присвоєно звання Почесного громадянина міста.

Роль  і значення сім’ї Осіюків в історії Ковеля та Волині, як, зрештою,   їх однодумців, важко переоцінити. Їх жертовність і мужність в часи боротьби за незалежність України в 40-50-их роках, а згодом у 90-их була і є прикладом для наслідування молодим поколінням наших земляків, що згодом  продемонстрували події Помаранчевої революції, Майдану Гідності, а нині – героїчної боротьби українського народу проти російської агресії. 

Можна сміливо стверджувати, що без подвигу учасників визвольних змагань, революційно-демократичного і дисидентського руху в Україні були  б неможливими ті революційні зміни, які відбулися і відбуваються на теренах незалежної держави. Нині вона переживає чи не найважчий  період своєї історії. На полях кривавої битви з одвічним ворогом українців – московією – вирішується наша доля, наше майбутнє.

Хочеться вірити, що та ціна, яку ми платимо, а раніше платили  наші батьки, діди і прадіди, не буде даремною, а увінчається перемогою над ворогом.

«Україна – понад усе!» — ось  гасло, яке сповідували старші покоління наших Героїв, а нині зі зброєю в руках відстоюють їх спадкоємці.

Тож слава Україні! Героям слава!

Іван СИДОРУК,

культуролог, Заслужений працівник культури України.  

В житті іноді трапляються події, які тісно пов’язані між собою, хоча на перший погляд  вони більше схожі на випадковість, аніж на закономірність.

Що маю на увазі?

В  лютому особисто для мене важливі декілька дат, які «органічно» випливають одна з одної і, по-народному кажучи, тісно «переплетені» поміж собою.  Так,  11 лютого 1990 року в Ковелі відбувся захід, який колись у публікації в газеті «Вісті Ковельщини» 20 лютого 2020 року я назвав  «Так починалася Незалежність».  20 лютого 1955 року народився мій друг і товариш, побратим за переконанням і діями Володимир Осіюк. 20 лютого в Україні відзначають День Героїв Небесної Сотні.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 53

У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.

Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас. 

“На таких особистостях, як Федір Литвинюк, ще тримається український світ і сьогодні»; «Людина з великої букви»; «Нехай ця книга слугує багатьом дороговказом у житті, у сповідуванні моральних принципів, нехай пробуджує у людях найкраще, найгуманніше»; «Як важливо, що книга побачила світ, особливо в цей нелегкий час»; «Книга це і є, мабуть, найкращий пам’ятник, бо вона не мовчить, а розповідає, якою чудовою людиною був Федір Литвинюк», – такими словами коментують вихід книги шанувальники творчості Ніни Горик в соціальних мережах.

І хоч «Дорога честі», як говорила Ніна Петрівна, – розповідь про життєвий шлях слідчого, який «до останнього патрона» служив справі і людям, книга проникнута любов’ю та повагою до чоловіка, який був опорою сім’ї, люблячим татом, турботливим сином і братом.  

У вступному слові авторка пише: «Двадцять три роки я «перебувала на службі» разом із чоловіком – таке відчуття знайоме кожній дружині правоохоронця. Мабуть, як ніхто інший, знала про його вболівання за справу, розуміла принципи його життєвої філософії, котра відповідала кодексу високої людської і офіцерської честі. 

Як літератор, маю свої борги перед пам’яттю чоловіка. Мушу віддати йому належне за постійну підтримку, за подаровану ще в перші роки нашого подружнього життя друкарську машинку – на ній видрукувано більшість написаного мною в минулі десятиліття. Він сам був особистістю – і шанував особистість».

Попри складну роботу в правоохоронних органах, чоловік не втрачав кращих людських якостей, завжди з повагою ставився до інших. Правопорушників, злочинців ніколи не ображав, називав їх не інакше, як «людина, що оступилася». У цьому, на думку Ніни Петрівни, заслуга добрих і люблячих батьків Федора Петровича та Агафії Яківни, які гідно зростили і виховали 15 дітей, прищепили віру, любов до життя, праці та рідної землі.

Незважаючи на клопоти і труднощі, у батьків вистачало любові й терпіння, ласки та лагідних слів для всіх дітей, а згодом – і онуків. Тож, підрісши, розповідає Ніна Петрівна, їхні  діти Ольга й Тарас з радістю їхали в Головне, на батьківщину тата, до бабусі Гаші й діда Федора, яких дуже любили і поважали.

Ніна Горик родом із села Забужжя, що на Любомльщині. Вчителювала у школах Головна, Ковеля, викладала у Ковельському машинобудівному технікумі (нині – промислово-економічний коледж ЛНТУ), Луцькому педагогічному коледжі. Увесь час поетеса тісно поєднувала свою педагогічну працю і поетичну творчість. Ніна Петрівна – Заслужена вчителька України, лауреатка всеукраїнських літературних премій «Благовіст», імені Павла Тичини, належить до Національної Спілки письменників України.

Талановиту жінку, художницю слова люблять і поважають у нашому краї. По завершенню зустрічі-презентації мені вдалось ближче познайомитись із пані Ніною та поспілкуватися, як-то кажуть, по душах.

l

– Ніно Петрівно, Ковель для Вас є, мабуть, особливим місцем на Землі. З якими почуттями приїжджаєте сюди? 

– Вже довгий час я живу в Луцьку, але душа моя у Ковелі. Глибокі родинні почуття пов’язані з місцем, де народилася й зростала, – мальовничим Забужжям, але Ковель – це третина мого життя, краща частина прожитих літ. Це місто, де я збулась професійно, в якому маю велику радість від дружнього спілкування, людської підтримки. Особлива любов до тих місць, які багато років мене надихали на творчість, додавали енергії, сили духу. 

Тут народились мої діти, відбулись найкращі події мого родинного життя,  тут похований мій чоловік. Тому до Ковеля завжди їду з особливим хвилюванням і радістю у душі. 

Останні роки я більше займаюся літературною діяльністю, яка теж пов’язана з Ковелем. Це стосується і книги про чоловіка Федора Литвинюка, старшого слідчого УБОЗу, який присвятив себе служінню Закону та людям. 

– У час, коли Ви активно займались творчою та педагогічною діяльністю, Ваш чоловік сумлінно опановував професію слідчого. Чи думали, що колись опинитесь в «його» ролі, адже Ви провели велику роботу, «досліджуючи» різні матеріали?

– Безперечно, будь-яка книга, особливо прозова, – це своєрідне розслідування. Не можна написати книгу, не вивчаючи матеріалів, документів, епохи, обставин.

Як я вже сказала, дві попередні книги теж пов’язані з Ковелем. Одна присвячена життю Івана Омелянюка, Почесного громадянина міста, який нещодавно відійшов у Вічність. Друга – постаті Галини Божик, Заслуженій працівниці культури України. Все це також потребувало ретельних досліджень, спілкування з людьми, вивчення документальних матеріалів.

Остання ж книга потребувала особливого  вивчення ситуації, в яку потрапила наша родина. Мені довелось не тільки збирати і вивчати газетні публікації, але й належно опрацювати їх, аби вони відтворили хронологію тих подій. Також я покладалася на авторитет побратимів Федора Литвинюка, які співпрацювали та допомагали в оформленні цих документів. 

В документалістиці, як і в журналістиці, важливе правдиве слово. Краще чогось не сказати, аніж сказати зайве. Навіть те, що колись написане, має відповідати правді, не спотворювати реальність. 

– Кажуть, слово лікує.  Чи допомогло воно Вам побороти внутрішні переживання, біль втрати?

– Так, тоді пекучий біль та душевний неспокій я виписувала у віршах. Але «зцілення» не було. Перші десять років я дуже важко пережила: недоспані ночі, тривожні думки, депресивний стан… 

А чорне горе, наче море

          Чорне, –

Не перейти убрід вовік-

 віків

І, може, слово – той

   чарівний човник,

Що винесе мене до

  берегів.

х  х  х  

Коли снаги в мені немає,

Й душа у смутку на межі,

До неба очі підіймаю

Й благаю: Боже, поможи! 

А небо слухає й мовчить.

Й коли вже серце

  знемагає,

В найнесподіванішу мить –

Приходить Бог і помагає.

Ці рядки були написані у той важкий, трагічний для нашої сім’ї час й увійшли до збірки «Повернення Мавки».

Це була справді чорна смуга мого життя. Жаль і біль не вгамувати часові. Спочатку загинув чоловік. Минали тижні, місяці, роки… Кожна згадка про ці події занурювала душу в стан отерплості й скованості. Тим часом життя посилало нові випробування і переживання. Померли мої батьки, за чотири роки не стало батьків чоловіка. Потім у засвіти пішла моя молодша сестра. І я була в оцій страждальній «ріці» протягом семи років. 

Смерть безжально забирає найдорожче. Це вже сьогодні   можу говорити про пережите «рівним голосом», аби не викликати жалю, бо зараз стільки горя і страждань переживає наш український народ! Тож тепер я співчуваю тим, хто втрачає  найдорожчих людей.

– Так, на жаль, особиста трагедія затьмарюється загальнонаціональною. Герої сьогодення, цвіт нації гине у страшній кровопролитній війні, захищаючи наші життя і цілісність держави. Можливо, маєте оптимістичний прогноз, підбадьорююче слово щодо ситуації в країні?

– Я б і сама хотіла знайти рецепт зцілення. Скажу одне: життя переможе смерть. Тож, попри складну ситуацію на фронті, я вірю, що найбільша у світі банда московських злочинців отримає належну кару. Весь світ з осудом і ганьбою реагує на їх злочини.

Дуже багато сліз та розпачу нині. Розділяю з усіма рідними біль втрат, але мусимо це пережити. Адже сенс буття – жити попри все, з вірою і надією, що все буде добре. А ті, хто став на захист людського життя, на захист державного дому, будуть уславлені і пошановані.

l

Закінчити хочу поетичними рядками Ніни Горик із «Балади про трьох Ангелів»:

Боже наш, істини

  Вседержителю!

Там – наші рідні: батьки,

  сини...

Молю і благаю: на вістрі

            битви – 

Помилуй, спаси, захисти,

  сохрани!

Пошли їм Ангелів-

 охоронців,

Тих скорих помічників

  святих!

Вели їм, Господи, ЩОБ

         КОЖЕН ВСТИГ.

Розмову вела 

Аліна РОМАНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: Ніна ГОРИК; останній Новий рік  офіцера із сім’єю (1 січня 2002 року); родина та сусіди під час презентації книги «Дорога честі» у Ковелі; товариші та колеги по службі вшановують пам’ять Федора ЛИТВИНЮКА на кладовищі.

Фото автора та з сімейного архіву поетеси.

У минулому номері газети «Вісті Ковельщини» ми повідомляли, що у Ковелі відбулася презентація нової книги Ніни Горик «Дорога честі», присвячена пам’яті її чоловіка, полковника міліції Федора Литвинюка. На зустрічі панувала особлива атмосфера: душевні спогади, теплі обійми і безмежні слова вдячності за працю, вкладену в це особливе і дороге для авторки видання.

Під час зустрічі начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий наголосив: «Неможливо будувати майбутнє, не пам’ятаючи минулого. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом, а книга – настільним довідником і провідником кожного поліцейського». Ознайомившись з виданням, і я можу сказати, що життя цього офіцера – приклад високого професіоналізму, честі, порядності, справедливості, совісті і людяності для кожного з нас. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 67

Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість   редакції нашої газети.  І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей. 

Досить часто пан  Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.

Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на   якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.

— Хто це? – запитав я.

— Павло Дорожинський, відомий український і політичний діяч, голова Центрального проводу Об’єднання українських націоналістів-державників (ОУН-д). На жаль, покійний.

— А яких часів світлина?

— Лютого 1992 року. Саме тоді в київському Палаці «Україна» відбувався 1-й конгрес українців колишнього радянського  союзу, в якому довелося брати участь і мені.

— Як вдалося познайомитися із такою видатною особою?

— Доля звела нас в період підготовки до вшанування пам’яті українських жертв Бабиного Яру і, зокрема, відомої  поетеси Олени Теліги. Цій трагедії виповнилося тоді 50 років. Павло Дорожинський  запросив мене до церемонії встановлення пам’ятної дошки на честь учасників антифашистського  підпілля, розстріляного в Бабиному Яру у лютому 1942 року.

Мить помовчавши, пан Геннадій додав:

— Далеко не всі знають, що в цьому місці було замордовано не лише громадян єврейської національності, а й українських патріотів. Олена Теліга – одна з них.

Інформація Геннадія Сарапіна зацікавила мене. Захотілося більше дізнатися про  події тих  далеких років, як, зрештою, і про особу Павла Дорожинського. І ось що вдалося встановити на основі деяких  публікацій 1990-их років. Автором однієї з них був Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів м. Києва, який 23 березня 2021 року в «Історичній правді» видрукував статтю «Українська пам’ять  Бабиного Яру». Пропонуємо її вашій увазі з деякими скороченнями.

l

Історія вшанування українських жертв Бабиного Яру має власну історію і традиції.

Про українські жертви Бабиного Яру більшість українців дізналася у 1992 році, коли вперше у незалежній Україні відзначено 50-ту річницю трагічної і водночас героїчної смерті визначної діячки ОУН, поетеси Олени Теліги та інших учасників похідної групи ОУН, яких німці розстріляли у лютому 1942 року.

З нагоди відзначення цієї дати утворено оргкомітет, який мав назву “Головний Оргкомітет для відзначення українських жертв Бабиного Яру” і до складу якого увійшли В’ячеслав Брюховецький, Павло Дорожинський, Іван Драч, Микола Жулинський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Атена Пашко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та Галина Шиманська.

Згодом до Оргкомітету долучилися Комісія ВР України з питань культури і духовного відродження, газета ОУН “Українське слово”, Спілка письменників України, Український ПЕН – клуб, “Союз Українок” і “Жіноча громада РУХу”.

Оргкомітет оприлюднив  відозву “Спів над прірвою”, у якій зокрема відзначалося, що “нині віддаємо пізню честь і шану українській поетці з когорти тих, кого не оцінили і не зрозуміли через нашу пограбованість і малість, але вічно носили в серці, як щем і біль”.

Найперше завдання, яке виникло перед Оргкомітетом, це увіковічити українські жертви, зокрема націоналістичного підпілля, у Бабиному Яру. Так виникла ідея встановити Пам’ятний Хрест на честь Олени Теліги та її соратників.

Дубовий Хрест, який виготовили у Дрогобичі, здолавши шлях понад 600 км, прибув до Києва 21 лютого 1992 року.

Цього дня у Бабиному Яру зібралися кияни та гості столиці, які стали свідками його встановлення і освячення. Пам’ятний Хрест освятив отець Йоан із двома священиками церкви Йоана Богослова УАПЦ. До Хреста покладено вінки і квіти від Організації Українських Націоналістів, Київської міської ради, редакції “Українського слова”, Української республіканської партії та інших організацій.

На жалобному мітингу виступили поет Дмитро Павличко, представник Товариства єврейської культури Леонід Фінберг, депутат Київської міської ради Євген Пронюк, голова Союзу українок Атена Пашко, народний депутат України Павло Мовчан, а також брат загиблого у Бабиному Яру редактора газети “Українське слово” Івана Рогача Василь Рогач.

Цього ж дня у Будинку вчителя відбувся мистецький вечір, присвячений Олені Телізі, на якому виступила Ліна Костенко та схвалено звернення до Кабінету Міністрів з пропозицією “увічнити пам’ять про загиблих героїв, встановивши у Києві та Львові пам’ятники і пам’ятні знаки Олені Телізі, Олегові Ольжичу, Іванові Рогачу, Іванові Ірлявському та іншим”.

З цього часу щороку 21 лютого об 12.00 біля Пам’ятного Хреста відбуваються різноманітні заходи із вшанування пам’яті Олени Теліги та українських жертв Бабиного Яру.

Пам’ятний Хрест неодноразово намагалися знести, або пошкодити: підрізали, забивали у нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антифашистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 2016 року, з нагоди 110-ої річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено і освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.

Окрема “епопея” пов’язана із пам’ятником Олені Телізі у Бабиному Яру. Указ про його встановлення підписав Президент України Віктор Ющенко у 2006 році.

І тільки 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі, у якому взяли участь очільники державної влади. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

А вже 17 березня того року  пізно увечорі так звані “невідомі” облили червоною фарбою постамент і пам’ятник. Наступного дня волонтери їх відчистили.

Місця вшанування пам’яті українців, які загинули у Бабиному Яру пов’язані не тільки з підпіллям ОУН. Скажімо, у 2000 році встановлено дерев’яний хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам.

На жаль, у дискусіях про жертви Бабиного Яру і їх належного вшанування український контекст практично відсутній або на маргінесі.

При цьому завжди треба пам’ятати, що  Олена Теліга і члени підпілля ОУН віддали своє життя за незалежність України, яка зобов’язана дбати про гідне вшанування їх подвигу.

Інакше завжди існуватиме можливість профанації цієї теми, політичних спекуляцій, нагнітання міжнаціонального протистояння, що у даному випадку недопустимо.

l

На закінчення додам, що Павло Миколайович Дорожинський, якого згадано у публікації, родом  з Тернопільщини. Жив і працював на благо України в 1929-2015 роках. В період Другої світової війни у 1943 р. емігрував до Німеччини, а  в 1960 р. переїхав до США. Відомий як активний учасник громадсько-політичного життя української  спільноти на теренах Західної Європи і США, публіцист. Очолював Центральний провід ОУН (д)   у 2005- 2015 р. р. Член Національної спілки журналістів України.

Відкриваючи 28 лютого 2009 року науково-практичну конференцію, присвячену 80-річчю Організації Українських Націоналістів, Павло Дорожинський  пророчо сказав: «Ми свідомі того, що сьогодні нам ще часто-густо бракує єдності – головного здобутку і заповіту наших попередників. Тому єдина дорога – наслідувати тих, хто торував нам шлях».

Мудрі слова, які, на жаль, не завжди пам’ятають нині сущі в Україні – як політики,  так і державні мужі, які замість того, щоб єднатися в ім’я спільної Перемоги над ворогом, поборюють один  одного, маскуючи свої дії високопарними  гаслами і пустопорожніми заявами. 

Підготував 

Микола ВЕЛЬМА.

Геннадій Сарапін, відомий на Волині громадський активіст, частий гість   редакції нашої газети.  І не тільки тому, що поруч знаходиться музей-садиба Самійла Підгірського, яким він опікується і про майбутнє якого постійно думає, розраховуючи на допомогу і підтримку добрих людей. 

Досить часто пан  Геннадій пропонує цікаві теми до висвітлення в газеті, знайомить із своєрідними артефактами, на які багата його приватна колекція.

Ось і нещодавно, завітавши до нас, Геннадій Сарапін показав світлину, на   якій зображений він і двоє чоловіків. Один із них – досить інтелігентний на вигляд чоловік, в окулярах, особистість якого мене зацікавила найбільше.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 124

21 лютого, п’ятниця

Схід Сонця – 07.23; захід – 17.48. 

Місяць – у Стрільці. 

Міжнародний день рідної мови. 

Всесвітній день екскурсовода. 

Прп. Тимофія, що в Символах.

22 лютого, субота

Схід Сонця – 07.21; захід – 17.50.

Місяць – у Стрільці. 

Європейський день підтримки жертв злочинів. 

Субота поминальна (м’ясопусна). Прп. Афанасія, спов.

23 лютого, неділя

Схід Сонця – 07.18; захід – 17.52.

Місяць – у Козерозі. 

Неділя м’ясопусна, про Страшний суд. Прп. Тита Києво-Печер.

24 лютого, понеділок

Схід Сонця – 07.16; захід – 17.53.

Місяць – у Козерозі. 

Третя річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну (24 лютого 2020 р.).

Національний день молитви в Україні

Міжнародний День барменів.

Тиждень сирний (масляний). Прп. Еразма Києво-Печер.

25 лютого, вівторок

Схід Сонця – 07.14; захід – 17.55.

Місяць – у Водолії.

День інженерно-авіаційної служби авіації ЗСУ.

Свт. Тарасія Константинопольського.

26 лютого, середа

Схід Сонця – 07.12; захід – 17.57.

Місяць – у Водолії. 

День кримськотатарського спротиву російській окупації.

Свт. Порфирія Газького. 

27 лютого, четвер

Схід Сонця – 07.10; захід – 17.59.

Місяць – у Рибах.

Прп. Тита Києво-Печер.

Місячні фази у лютому

Спадаючий  Місяць – до 27 лютого. 

Новий  Місяць – 28 лютого. 

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 07.23; захід – 17.48. 

Місяць – у Стрільці. 

Міжнародний день рідної мови. 

Всесвітній день екскурсовода. 

Прп. Тимофія, що в Символах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 58

ОВЕН. У спілкуванні з колегами  не будьте дуже вiдвертi. Особисте життя хай залишиться в тiнi. Якщо задумали ремонт або купівлю нової машини, необхiдно все продумати i прорахувати витрати наперед.

ТЕЛЕЦЬ. Тиждень принесе несподiванi кар’єрнi можливостi, варто максимально ними скористатися i трудитися, не покладаючи рук, тодi результати перевищать всi очiкування. Прагнiть уникати конфлiктiв i суперечок через дурницi.

БЛИЗНЮКИ. Цей тиждень буде менш напруженим i позитивнiшим. Вас чекає успiх у сферi творчостi. Додадуться новi читачi, глядачi або замовники.  В особистому життi очiкуються приємнi подiї, про які давно мрiяли. 

РАК. Можлива змiна ваших планiв, мiнливiсть в справах, немов у калейдоскопi. Чим менше говоритимете про свої намiри i плани, тим швидше вони здiйсняться. У серединi тижня можливе вiдрядження, результати якого позитивно вiдобразяться на службовому просуваннi.

ЛЕВ. Потрiбні фiлософський погляд на проблеми i холоднокровнiсть в будь-яких ситуацiях. У спiлкуваннi з людьми чекає  безліч несподiваних ситуацiй i оригiнальних ходiв з боку спiвбесiдникiв.

ДIВА. Тиждень обiцяє бути яскравим i насиченим рiзними враженнями i подiями, зустрiчами i знайомствами. Почуття гумору i особиста чарiвнiсть можуть зробити позитивний вплив на успiх в багатьох сферах. Найуспiшнішими будете в юриспруденцiї, акторськiй майстерностi i комп’ютерних технологiях.

ТЕРЕЗИ. Роботи буде багато, тому важливо реально спiвставити можливостi з обсягом запланованих справ. Необхiдно навчитися вiдстоювати свої iнтереси. Прагнiть не ухвалювати поспiшних рiшень. 

СКОРПIОН. Розширяться можливостi, зокрема фiнансовi. Ваша професiйна активнiсть досягне високого рiвня, надійдуть пропозицiї з приводу нової перспективної роботи. Тiльки не перенавантажуйте себе.

СТРIЛЕЦЬ. Вам, схоже, доведеться ретельно готуватися до важливого заходу або службової перевiрки. Варто проявити трохи терпiння, щоб здiйснити задуми. Правда, для того, щоб все дiйсно вийшло так, як хочете, знадобиться ще небагато успiшних дій. 

КОЗЕРIГ. У понедiлок будьте обережнi з конфiденцiйною iнформацiєю. В середу краще зосередитися на  розв’язанні однiєї проблеми, на бiльше вас не вистачить. У спiлкуваннi з людьми чекає  безліч несподiваних ситуацiй.

ВОДОЛIЙ. Рекомендується зосередити увагу на професiйнiй дiяльностi i стабiлiзацiї фiнансового стану. Обнадiють приємнi новини. Можливе швидке просування кар’єрними сходами. 

РИБИ. Тиждень буде напруженим. Багато що доведеться вирiшувати в останню мить. Сприятливий час для змiни iмiджу – отримаєте чимало компліментів. Займiться органiзаторською дiяльнiстю, це принесе позитивнi результати.

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. У спілкуванні з колегами  не будьте дуже вiдвертi. Особисте життя хай залишиться в тiнi. Якщо задумали ремонт або купівлю нової машини, необхiдно все продумати i прорахувати витрати наперед.

ТЕЛЕЦЬ. Тиждень принесе несподiванi кар’єрнi можливостi, варто максимально ними скористатися i трудитися, не покладаючи рук, тодi результати перевищать всi очiкування. Прагнiть уникати конфлiктiв i суперечок через дурницi.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 212